Історіографія проблеми.

Історіографію обраної проблематики представлено різноманітними працями з історії, міжнародного права, політології, геополітики, економіки, опублікованих в Україні і за її межами.

В українській історичній науці комплексний аналіз зовнішньої політики СРСР щодо Ірану майже не проводився. Серед небагатьох робіт, в яких вивчаються ті чи інші аспекти досліджуваної теми, насамперед, слід виділити дослідження О. Коппель та Б. Гончара.

Еволюцію політики Ірану в районі Перської затоки, а також радянську стратегію в даному регіоні висвітлює О. Коппель у захищеній 1999 р. докторській дисертації «Перська затока: проблеми безпеки в 70-ті - 90- ті роки» [268]. Автор хоч і називає Тегеран «регіональним центром сили», проте вважає, що у радянській близькосхідній політиці йому відводилася другорядна роль.

У монографії Б. Гончара «Кризова дипломатія СРСР і США в конфліктах «Третього світу» (70-і - 80-і рр.)» [242], як і у дослідженні О. А. Коппель, піддається сумніву здатність Ірану, навіть за умов надання йому статусу регіонального лідера, гарантувати стабільність й не допустити розгортання чергового витка напруженості у Перській затоці.

Слід відзначити, що дисертації українських науковців, захищені протягом 2008 - 2011 рр., стосувалися більшою мірою гуманітарно- культурницької складової внутрішньополітичного життя Ірану. При цьому становище держави на міжнародній арені майже не досліджувалося. Окремо слід згадати про дисертаційне дослідження Р. Стадніченко «Україна в геополітичних інтересах країн Середнього Сходу: Туреччини, Ірану,

Афганістану» [329], в якому чи не вперше було заявлено про доцільність співпраці України з країнами Перської затоки, перш за все Іраном.

У 2011 р. Н. Фабрика захистила дисертацію, присвячену політиці США в Ірані 1953 - 1978 рр., де подається короткий аналіз позиції Кремля щодо американсько-іранського зближення в даний період [335]. Така стислість цілком зрозуміла, оскільки автор і не ставила за мету здійснити глибинний аналіз іранської політики СРСР, приділяючи головну увагу дослідженню політики Вашингтона щодо режиму шаха Пехлеві.

Вплив енергетичного фактора на розвиток світового господарства в досліджуваний період висвітлюються у монографії Б. Лановика «Економічна історія України і світу» [279].

Економічний розвиток Ірану на фоні збільшення залежності країн ЄС від імпорту енергоносіїв Близького та Середнього Сходу (в тому числі з Ірану), вивчають В. Саприкін та Д. Сідорова [318; 324].

Колективна праця інженерних працівників Луганського тепловозобудівного заводу дає змогу виявити галузеві зв’язки України з іранськими підприємствами та простежити роль української промисловості у системі радянсько-іранських економічних зв’язків у 1970-х - 1990-х рр. [282].

Незважаючи на певні здобутки української історіографії, доробки вітчизняних вчених не відрізняються своєю системністю, приналежністю до певної історичної школи й не позначені ґрунтовним дослідженням як зовнішньої політики СРСР щодо Ірану загалом, так і українського сліду у цій політиці, зокрема.

Значно більший внесок у вивчення політики СРСР щодо Ірану в 1970 - 1980-х рр. ХХ ст. зробили радянські науковці.

Аналізу перспектив радянсько-іранської енергетичної співпраці присвячена стаття Г. Ільїна «Природний і попутний газ Ірану» [258], яка вийшла друком у 1976 р. Представлена дослідником математична модель ціноутворення на ринку енергоресурсів дає можливість зрозуміти причини радянсько-іранського економічного зближення у досліджуваний період.

У 1980-х рр. побачили світ праці С. Агаєва, в яких висвітлений історичний розвиток Ірану та його роль у системі міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході. Так, у монографії «Иран в прошлом и настоящем.

У ще одній своїй праці «Иранская революция, США и международная безопасность: 444 дня в заложниках» [222] С. Агаєв виокремлює характерні ознаки іранської політики Білого Дому після захоплення послідовниками курсу імама Хомейні у заручники працівників посольства США у Тегерані та оголошення Америки «великим Сатаною». Радянському Союзу, при цьому, автор відводить роль «захисника пригнічених Сполученими Штатами іранців» й лобіста інтересів Ірану на засіданнях ООН.

Офіційні позиції США й СРСР щодо революційних змін в Ірані висвітлює В. Кременюк у праці «Борьба Вашингтона против революции в Иране» [270]. Для того щоб найповніше проілюструвати згубний вплив на перебіг революційних процесів американського втручання в іранське суспільно-політичне життя дослідник зосередився на вивченні англомовних офіційних документів й періодичних видань.

У 1980-х рр. іранознавці продовжували працювати над дослідженням потужностей нафтогазового сектору промисловості Ірану. Так, у 1980 р. вийшла стаття У. Шаріпова, присвячена дослідженню реформ шаха Пехлеві в нафтогазовій сфері, реалізація яких мала відбуватися за умов збереження проамериканської орієнтації та залежності економічного розвитку Ірану від іноземних інвестицій [343].

Найбільш детально розкрити вплив нафтового чинника на суспільно- політичний розвиток іранської держави вдалося С. Алієву в праці «Нефть и общественно-политическое развитие Ирана в ХХ в.» [225]. Оцінюючи санкційну політику США щодо Ірану, С. Алієв доводив, що саме антиамериканізм, на фоні націоналізації стратегічно важливих галузей економіки, під тиском обмежень фінансової діяльності Ірану на світовому ринку, відіграв ключову роль у консолідації іранського суспільства, швидкому виходу Республіки із кризи й, відповідно, поглибленню радянсько- іранської економічної співпраці.

Перехід іранської економіки від ринкової, орієнтованої на потреби США та країн Західної Європи, до планової, з переважанням державної власності, показано у праці А. Арабаджяна «Иран. Изменения в отраслевой структуре экономики в 60-70-х гг. (К проблеме ломки колониальной структуры экономики)» [229].

Для розкриття теми дослідження найбільший інтерес становить та частина роботи Арабаджяна, в якій розкриваються плани Радянського Союзу закріпитися в економічному житті Ірану, шляхом збільшення радянських інвестицій й надання кадрово-технічної допомоги для розвитку іранської важкої промисловості. Подані автором статистичні дані наочно демонструють секторальність радянської допомоги Ірану й засвідчують перевагу в радянсько-іранському співробітництві 1970 - 1980-х рр. питань, пов’язаних з нафтогазовим сектором та важкою промисловістю.

Завершення ірансько-іракської війни та виведення радянських військ із Афганістану сприяли перегляду концепції близькосхідної політики СРСР, що не могло не позначитися на тематиці досліджень. Праці, що вийшли у 1987 - 1989 рр. за характером викладу матеріалу представляють собою політологічний аналіз життя постреволюційного Ірану як суб’єкта радянської політики в районі Затоки. Суперечності в оцінці Москви хомейністського Ірану, ідеологічні протиріччя класифікації ісламської революції наочно продемонстровані у збірній монографії провідних іранознавців «Иранская революция 1978 - 1979 гг. Причины и уроки» [259]. У статтях дослідники розкривають ряд причин й передумови, які призвели до зміни режиму в Ірані наприкінці 1970-х рр., роблять спробу оцінити політику нової іранської влади у регіоні та на світовій політичній арені.

Зусилля делегації СРСР в ООН, націлені на подолання ірансько- іракського конфлікту, знайшли відображення у працях, присвячених вивченню причин протистояння Багдаду й Тегерана. Так, на історичній обумовленості ірансько-іракської війни наполягав Ш. Ніязматов [296]. Він, апелюючи до радянсько-іракського договору 1972 р. та стратегії Вашингтона на «загравання із Тегераном і Багдадом», доводив, що конфлікт був не лише результатом «холодної війни», але й вирішальним етапом процесу утвердження за Іраном статусу регіонального лідера, здатного провадити самостійну політику.

Окремому аспекту ірансько-іракської війни, пов’язаному зі скандалом з таємним постачанням уряду Мехді Базаргана американської зброї, присвячена колективна праця журналістів-міжнародників ««Ирангейт»: зеркало политики и морали Вашингтона» під загальною редакцією В. Вербенко [240]. Автори ставили за мету показати переваги політики СРСР щодо Ірану перед намаганням Вашингтона повернути Тегеран під своє «ручне управління». Разом із прецедентом «Ірангейту» у радянських періодичних виданнях виходили статті, присвячені танкерній війні та феномену політичної діяльності Народної партії Ірану [247; 265; 316].

Нові тенденції у процесі вивчення радянсько-іранських відносин з’явилися в російській історіографії після розпаду СРСР.

Частина робіт 1990-х рр. традиційно присвячена висвітленню специфіки іранської економічної моделі та дослідженню змін міжнародного порядку на Близькому та Середньому Сході у роки ірансько-іракської війни. У даному контексті особливо треба відзначити публікації завідувача сектору Ірану Інституту Сходознавства РАН Н. Мамедової, в яких аналізується іранська модель модернізації економіки та політика правлячого духовенства у сфері важкої промисловості [286 - 289]. Авторка, проаналізувавши темпи й показники розвитку Ірану напередодні та після ісламської революції, доводить, що ІРІ в економічному плані завжди була інтегральною частиною світової економіки. Мамедова також переконує, що Тегерану, навіть за умов зміни політичного режиму після 1979 р., вдалося продовжити модернізацію економіки, шляхом зміни її форми від глобалізаційної до національно - протекціоністської.

Реформи шаха, під назвою «біла революція», а також діяльність нафтових монополій в Ірані у 1960-ті рр. ХХ ст. розглядає в одній зі своїх робіт провідний російський арабіст О.

Значний дослідницький інтерес російських учених продовжував викликати процес утворення Ісламської Республіки Іран у результаті ісламської революції. При цьому спостерігається розмежування праць, написаних за радянською традицією періодизації й ідеологізації революційних процесів в Ірані, та досліджень комплексного характеру, позбавлених формалізації й тематичної однотипності. До останніх належать доробки Л. Склярова, Є. Дорошенко.

Л. Скляров у праці «Иран 60-80-х годов: традиционализм против современности. Революция и контрреволюция» [325] спробував

переосмислити значення ісламської революції, як фактору активізації близькосхідної політики СРСР. Тоді як О. Дорошенко в роботі «Шиитское духовенство в двух революциях: 1910 - 1911, 1978 - 1979 гг.» [246] зосередилася на питанні зародження «ісламського фактора» у системі міжнародних відносин.

Наприкінці 1990-х рр. починають з’являтися роботи, присвячені вивченню політичної біографії Р. Хомейні. Найбільш докладною, написаною на основі спогадів іранських політичних діячів, науковців, які безпосередньо знали аятолу, є робота Д. Жукова «Небо над Ираном ясное: очерк политической биографии имама Хомейни» [252]. Дослідник ретельно прослідковує увесь життєвий шлях рахбара, відзначаючи його провідну роль у перемозі революційного ісламу й консолідації іранського суспільства навколо шиїтського духовенства.

Окремо слід відзначити докторську дисертацію В. Ушакова «Внешняя политика Исламской Республики после революции 1978 - 1979 гг.», захищену 1997 р. на базі Інституту Сходознавства РАН [334]. Предметом дисертаційного дослідження стали радянсько-іранські відносини, розподілені на чотири етапи за рівнем розвитку економічної двосторонньої співпраці. Дивлячись на відсутність у радянській/російській історіографії комплексного дослідження зовнішньої політики СРСР щодо Ірану, виокремлення автором особливих періодів радянської політико-економічної присутності в Ірані й зіставлення їх з трансформацією іранської зовнішньополітичної доктрини «експорту ісламської революції» стало справжньою подією наукового життя Російської Федерації.

Прийняття Державною думою на початку 2000-х рр. стратегії балансування між Заходом та Сходом, спричинило збільшення кількості досліджень, в яких розглядаються особливості політичного й економічного розвитку Ірану як впливового суб’єкта міжнародних відносин. Вихід у світ праць С. Алієва, А. Хазанова, Ю. Хітрухіної, основу яких склали розсекречені документи архівів РФ, ІРІ, наочно продемонстрували перегляд Кремлем зовнішньополітичної концепції у бік посилення присутності на Близькому та Середньому Сході.

Перше в російській історіографії фундаментальне дослідження С. Алієвим історії Ірану від найдавніших часів до 1990 р. було спробою встановити взаємозалежність між внутрішньоіранським політичним життям й характером радянсько-іранських відносин [224].

Локальні війни на Близькому та Середньому Сході й участь у них Радянського Союзу стали предметом дослідження С. Лаврінова [278], А. Хазанова [336; 337] та Ю. Хітрухіної [340]. Сходознавці намагалися розкрити військово-політичний аспект політики СРСР щодо Ірану напередодні і в умовах ірансько-іракської війни.

Більшість досліджень, що виходили друком у першому десятилітті ХХІ ст. слідували радянській традиції й основну увагу приділяли розкриттю впливу економіки на радянсько-іранські відносини та критиці політики США з їх намаганням повернути Затоку до сфери свого впливу. Позицію Ірану у вирішенні проблеми, пов’язаної з енергетичною кризою, феномен тоухідної економіки і її вплив на інвестиційний клімат держави досліджували І. Агафонов [223], Р. Беккін [232 - 234], О. Брагинський [235],

І. Клімовський [264], М. Кротов [272], С. Кудаєв [273; 274],

І. Левковська [280], Е. Лоран [281], Н. Мохаммаді [291], А. Петрова [302], Д. Сідорова [324], В. Цуканов [342] та інші. Доробки усіх вищезазначених авторів об’єднує наявність експертної оцінки енергетичного потенціалу Ірану, його впливу на розвиток нафтогазового сектору Радянського Союзу. Зазначалося, що зближення двох країн-сировинних гігантів на фоні

запровадження проти Ірану санкцій сприяло оздоровленню економіки СРСР й поглибленню залежності європейського ринку від радянського

нафтогазового експорту.

Намагання Вашингтона й Москви налагодити контакти з

постреволюційним Іраном також були розкриті у дослідженнях

В. Батюка [231], П. Жаворонкова [251], А. Злотнікової [255], М. Раку [310 - 312] та О. Сафонова [321].

Окремо варто зупинитися на дослідженні Г. Муртазаєвої, присвяченому радянсько/російсько-іранським відносинам упродовж 1979 - 2008 рр. [293]. Автор представила власну періодизацію політики СРСР щодо Ірану, беручи за головний критерій рівень радянсько-іранської співпраці на міжнародній арені та у стратегічних напрямках військово-економічного й наукового співробітництва. Однак, дослідниця так і не змогла визначити його конкретні напрямки й показати суперечливість політики Москви щодо Ірану.

Вплив іранської революції 1979 р. на близькосхідну політику СРСР досліджує Костянтин фон Егерт, який назвав її центральною подією ХХ ст. [349]. Ісламську революцію, як серйозну заявку Ірану на регіональне

лідерство, здатну мінімізувати ідеологічний і військово-політичний вплив США та СРСР на держави Затоки також досліджують Шейх У. Ібрісов [345], Ф. Ібятов [256] та О. Лукоянов [283].

Важливу роль у процесі висвітлення різних аспектів дослідження зіграли роботи Г. Авдєєва [220], А. Єжової [249], присвячені світоглядним концепціям Хомейні і його духовно-політичних сподвижників, а також порівняння підходів радянського й іранського керівництва до вирішення проблеми ядерного озброєння ІРІ, зроблене С. Саруханяном [320]. Загалом, російська історіографія відзначається тематичною різноманітністю та представлена великою кількістю не лише ґрунтовних досліджень, але й невеличких статей, присвячених різним аспектам радянсько-іранських відносин [230; 243; 244; 248; 271; 299 - 301; 313; 315; 330; 333].

Відсутність чітко визначених підходів до вивчення радянського досвіду побудови політики щодо Ірану характерна й для представників історіографії країн СНД, зокрема, Д. Анаркулової (Таджикистан) [226; 227], С. Ятімова (Таджикистан) [352] та В. Конобєєва (Білорусь) [266; 267].

Праці Д. Анаркулової та С. Ятімова присвячені вивченню впливу ісламської революції на суспільно-політичні процеси сусідніх з Іраном держав та ідеологічній складовій іранської політики у регіоні. Автори своїми дослідженнями демонструють зацікавленість Душанбе у розширенні контактів з Тегераном, як одним із пріоритетних напрямків діяльності Таджикистана на міжнародній арені.

Професор Академії управління при президенті Республіки Білорусь В. Конобєєв багато уваги приділяє дослідженню змісту, технологій й практики геостратегії США в руслі концепції Х. Маккіндера - Н. Спайкмена, що визначила основні напрямки радянсько-американського протистояння за вплив на країни Затоки у період «холодної війни» [266; 267].

Аналіз англомовної історіографії країн Західної Європи та США, дозволяє стверджувати, що її представники досить епізодично аналізують економічні, гуманітарні, політичні напрямки радянсько-іранської співпраці, визначаючи її залежність від розстановки сил на міжнародній арені.

Автори найбільше уваги приділяють вивченню енергетичної кризи 1973 р. та її наслідків, а також впливу іранської цінової політики на нафтогазовий експорт до європейських країн й США.

Аналіз тенденцій розвитку близькосхідного нафтового ринку, висвітлення діяльності країн ОПЕК, як головних ініціаторів так званих «нафтових шоків», здійснюється у працях Д. Ергіна та Л. Кабрала [350; 353].

Політика США та Великої Британії щодо Ірану в умовах енергетичної кризи й зміни позиції країн ОПЕК після ісламської революції стали предметом дослідження С. Юзмез [364], Ф. Венн [365], С. Хортон [356] та Дж. Філіпса [385].

З огляду на те, що «нафтові шоки» сприяли виходу радянської паливної промисловості на європейський енергетичний ринок, вивченню обсягів радянського нафтогазового експорту, зіставленню показників прибутковості від побудови додаткових газопроводів спеціалістами СРСР для близькосхідних країн були присвячені спеціалізовані періодичні видання відомчих установ Вашингтона [354; 362; 365; 366].

Окрім суто економічних питань, західні науковці також займались дослідженням внутрішньополітичного життя Ірану після ісламської революції. Пошук споріднених філософських ідей Хомейні з ученнями європейських гуманістів, марксистів, дослідження відмінностей джихаду й шахадату у шиїзмі характерні для праць В. Мартін [358], Ф. Джаханбакхша [357], Х. Ансарі [338].

Ірансько-американське протистояння після ісламської революції в рамках концепції про зіткнення цивілізацій розглядається в роботах М. Парвізі [356] та С. Хантінгтона [339].

М. Малія [285], Д. Прістланд [306], З. Шакібі [360] у своїх монографіях відстоюють думку про те, що соціально-економічні перетворення в Ірані після ісламської революції були результатом спроб СРСР перенести в іранську економіку та суспільні відносини методи «комуністичного проекту» державного будівництва.

Іракський фактор у процесі формування радянсько-іранських відносин серед усього іншого розглядається у книзі Ч. Тріпа «Історія Іраку» [363].

Особливий інтерес викликають праці західних вчених іранського походження. Приміром, міністр торгівлі Ірану 1962 - 1963 рр., міністр фінансів 1963 р., посол Ірану 1963 - 1979 рр. Дж. Амузегар присвятив низку своїх праць аналізу діяльності ОПЕК в умовах криз 1973 р. і 1979 р., початок яких він пов’язував із політичним рішенням Тегерана щодо адаптації іранського енергетичного ринку до «нафтових шоків» [216].

Асистент професора факультету соціальних наук університету Тегерана А. Шакорі у своїх наукових доробках розглядає етапи модернізації політично-економічного життя Ірану у 1970-х рр. ХХ ст. [361].

Отже, проведений аналіз історіографії виявив відсутність комплексного дослідження політики СРСР щодо Ірану в 1972 - 1991 рр. Наявні на сьогодні дослідження не дають змогу в повній мірі розкрити її мету, завдання та наслідки. Представникам вітчизняної та зарубіжної історіографії вдалося висвітлити лише окремі аспекти проблематики, що вивчається.

1.3. Теоретико-методологічні засади дослідження.

Розвиток сучасної історичної науки України, серед всього іншого, характеризується відсутністю єдиних методологічних підходів до вивчення історичних подій, явищ та тенденцій. Це пов’язано з тим, що після розпаду СРСР монополія марксистко-ленінського (формаційного) підходу до проведення історичних досліджень була порушена, а натомість, у науковому середовищі розгорілася дискусія щодо вироблення нової методології історичного пізнання.

Відсутність єдиної точки зору щодо доцільності застосування у науковому дослідженні певних універсальних теоретико-методологічних засад призвела до появи комбінованого підходу, що поєднує у собі формаційну, цивілізаційну, постмодерністську теорії, надбання французької «школи Аналів», концепції циклічного розвитку та ін. Кожен з істориків на свій розсуд визначає необхідний йому науково-методологічний інструментарій за допомогою якого він досягає поставлених в роботі мету та завдання. Це, у свою чергу, сприяє більш об’єктивному дослідженню, оскільки дозволяє не оглядатися на єдині норми аналізу історичних подій, наслідки яких часто виходять за будь-які встановлені рамки.

Разом з тим, відзначимо, що вищезгадане не відміняє необхідність використання загальнонаукових підходів до проведення історичних розвідок.

Дослідження політики Радянського Союзу щодо Ірану у 1972 - 1989 рр. може відбуватися емпіричним й догматичним шляхом. Емпіричний підхід полягає у наданні широкого аналізу зовнішньополітичних ініціатив СРСР в Ірані через призму розвитку міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, а догматичний - висвітленні концептуальних особливостей радянської зовнішньополітичної діяльності в районі Затоки і радянсько-іранських відносин з урахуванням основних засад іранської політики США, що також прагнули установити свій політично-ідеологічний контроль у регіоні. Безпосереднє ж вирішення поставлених завдань базувалось на системному та комплексному підходах.

Системний підхід, що у західноєвропейській історичній науці визначається терміном «системний аналіз», є одним із головних напрямків методології наукового пізнання, сутність якого полягає у розчленуванні проблеми на частини, дослідженні зв’язків і відношень між цими частинами з подальшим синтезом отриманих результатів у єдиний висновок [276, с. 12]. Вище перераховані критерії дали можливість розглянути радянсько-іранські відносини у їхній взаємообумовленості та взаємозв’язку, а політику СРСР щодо Ірану проаналізувати як складову частину системи міжнародних відносин у районі Перської затоки. Системний підхід також дозволив врахувати геополітичну складову міжнародних відносин 1972 - 1989 рр. та її вплив на позицію СРСР в ООН й інших наддержавних організаціях.

Виявилося, по-перше, що спроби Радянського Союзу встановити свій вплив на Іран підпорядковувалася головним ідеологічним принципам зовнішньополітичної концепції Кремля, націленої на витіснення економічними й військово-політичними методами з Близького та Середнього Сходу Сполучених Штатів.

По-друге, близькосхідна політика Москви була органічною частиною діючої біполярної системи міжнародних відносин, а її складові елементи розроблялись як протидія концепції Маккіндера-Спайкмена, що передбачала оточення радянських кордонів військовими базами США, більшість з яких мала розташовуватись на території прикордонних з радянськими республіками іранських провінцій. Як бачимо, намагання Кремля протидіяти спробам Білого Дому перетворити Іран у головну силу стримування радянської присутності в Затоці визначило засади зовнішньої політики Радянького Союзу досліджуваного періоду.

Комплексний підхід зумовив вивчення еволюції економічного й інформаційно-пропагандистського впливу СРСР на Іран як основоположних структурних елементів радянської зовнішньополітичної діяльності.

Системний і комплексний підходи лягли в основу використаних нами принципів історизму, цілісності, багатофакторності та стратегічного принципу, як методологічної основи дослідження. Принцип історизму, як такий, що вимагає вивчення явищ в усьому їх різноманітті, починаючи з моменту виникнення й упродовж усього процесу розвитку, став при нагоді для вивчення передумов економічного зближення Ірану й СРСР на фоні розбіжностей їх політичних орієнтацій.

Принцип цілісності дозволив розглянути етапи зовнішньої політики СРСР щодо Ірану через зміну характеру радянсько-іранських відносин, що входять в єдину систему як взаємопов’язані компоненти, а багатофакторності - показати вплив США, Іраку на радянську політику в Ірані.

Слідування принципам історизму, цілісності й багатофакторності передбачало досконале знання історичних реалій, в яких відбувався процес становлення й реалізації політики СРСР на Близькому та Середньому Сході, без чого неможливо зрозуміти сутність сучасної російської політики у регіоні та причин розширення співпраці Росії з Іраном у військово-політичній та нафтогазовій сфері на фоні подальшого збереження антиамериканської риторики іранської політичної еліти.

Варто зауважити, що зазначена особливість радянсько-іранських відносин складалась за умов, коли у боротьбі за вплив на країни Затоки зійшлися держави, що стояли не лише на різних доктринальних основах соціально-економічного та політичного розвитку, але і представляли різні цивілізаційні єдності, кожна з яких мала власні погляди на суспільний прогрес, свою систему міжнародного права, свої методи та прийоми ведення дипломатії. У результаті сформувався своєрідний цивілізаційний трикутник США - СРСР - ІРІ.

Близький і Середній Схід, зауважує Ф. Бродель, будучи місцем зародження ісламської цивілізації, поступово перетворився на центр перетину різноманітних народностей, а тому потребував стрижневої держави, здатної стояти в авангарді розповсюдження й проникнення ісламу в інші цивілізації [236, с. 66]. Про необхідність згуртування країн Затоки навколо лідера й подолання тим самим загроз локальних конфліктів між потенційними претендентами на головну роль у регіоні говорить також С. Хангтінгтон у праці «Зіткнення цивілізацій».

Ісламська Республіка Іран однією із перших заявила про свої лідерські амбіції, чим підсилила до себе інтерес не лише держав-сусідів, але й СРСР та США, що прагнули в одноособовому порядку перебрати на себе роль стрижневої держави Близького та Середнього Сходу. Саме такими геополітичними амбіціями пояснюється підтримка Вашингтоном курсу на модернізацію Р. Пехлеві та рішення Білого Дому розірвати американсько- іранські відносини після приходу до влади в Ірані Хомейні, який проголосив наміри на «експорт ісламської революції» й досягнення регіонального лідерства під прапором шиїзму [339, с. 99]. Намагання США втримати Іран на позиціях лібералізації суспільного життя, властивих для західної цивілізації, спровокували не лише розрив ірансько-американських дипломатичних зв’язків, але й підтримку США в ірансько-іракській війні Іраку, що так само претендував на статус регіональної наддержави.

Радянський Союз, будучи представником особливого, радянського типу цивілізації й, поєднуючи в собі риси християнської й мусульманської єдності, по суті був антагоністом і для США, і для ІРІ. На фоні відкритого міжцивілізаційного конфлікту американського та іранського способу життя СРСР, за умов «холодної війни», став для Тегерана можливим союзником у справі витіснення американців з регіону та встановлення іранського політичного контролю над енергетичними потоками й військовим потенціалом регіону. Однак, Кремль, користуючись кризою ірансько- американських відносин та позитивними тенденціями налагодження економічних контактів й політичного діалогу з Тегераном спробував установити власний контроль над Перською затокою й прив’язати Іран до своєї зовнішньополітичної доктрини. Тому такими неоднозначними були позиції радянських дипломатів на засіданнях РБ ООН щодо вирішення проблеми з американськими заручниками та доволі суперечливою реакція іранського керівництва на початок «афганської війни Радянського Союзу».

Отже, цивілізаційні суперечливості, помічені завдяки принципам історизму, цілісності й багатофакторності із залученням принципу об’єктивності, стали одними із визначальних рис, що вплинули на побудову радянської зовнішньої політики у Перській затоці й зумовили врахування нами «американської присутності» у регіоні для більш точного аналізу основ радянсько-іранських відносин.

Використаний нами стратегічний принцип, як категорія методології теорії міжнародних відносин, дозволив визначити стратегічно важливі пріоритети політики СРСР на Близькому та Середньому Сході, окреслити основні риси концепції зовнішньополітичної діяльності радянської держави та зрозуміти сутність форм й методів переговорного процесу, до якого вдавалися радянські дипломати під час засідань ООН з метою подолання локальних конфліктів за участю Ірану.

Розв’язання конкретних дослідницьких завдань відбувалося через застосування як основних загальнонаукових, так і спеціальних методів історичної науки й теорії міжнародних відносин.

До загальнонаукових методів належать аналіз, синтез, індукція, дедукція, єдність логічного та історичного, тощо. Залучення методу наукової індукції для виокремлення геоекономічного й інформаційно-політологічного аспектів радянсько-іранських відносин дало можливість, синтезувавши отримані попередні висновки, зрозуміти суть близькосхідної політики СРСР та позицію Москви на міжнародній арені у вирішенні регіональних проблем, напряму пов’язаних з Іраном.

Однак, ґрунтовно дослідити різновекторність й специфіку радянської політики в Ірані можна завдяки використанню цілого ряду спеціальних методів дослідження, що слугують інструментарієм для глибшого розуміння специфіки побудови Радянським Союзом своєї політики щодо Ірану.

Хронологічний метод дозволив викласти зібраний матеріал у логічній послідовності, у єдиному, хронологічно вибудованому наративі. Завдяки цьому вдалося розглянути досліджувані проблеми в історичній ретроспективі, у поєднанні поточного стану справ та витоків існуючих суперечностей.

Біографічний метод надав можливість виявити вплив особистісних позицій вищих урядовців СРСР, США, Ірану, Іраку на процес вироблення зовнішньополітичного й, зокрема, близькосхідного курсу Кремля.

Історико-генетичний метод виявився корисним під час виокремлення ключових напрямків радянсько-іранської співпраці й проникнення СРСР в Іран. Радянсько-іранські відносини у 1972 - 1989 рр. пройшли тривалий шлях свого становлення та видозмінювалися під впливом як внутрішньополітичних перебудов у Москві й Тегерані, так і зважаючи на міжнародну ситуацію, що сензитивно реагувала на кардинальні зрушення у вищих ешелонах влади досліджуваних держав.

Даний метод мав важливе значення для виведення та обґрунтування такого поняття як «нафтогазовий фактор», «нафтогазова зброя», «політичний іслам» у міжнародних відносинах. Поява терміну «нафтогазова зброя» пов’язана з першою значною енергетичною кризою 1973 р. та використанням країнами-експортерами нафти коливання цін на енергоносії з метою отримання від світової спільноти економічних дивідендів.

Проблема поєднання у системі державного управління світських законів та принципів шаріату з утвердженням на найвищому державному рівні ідеології експорту ісламських ідеалів виключно шиїтського толку, тобто проблема виникнення й здобуття значної популярності політичного ісламу, дала про себе знати після ісламської революції й особливо гостро вплинула на розвиток держав регіону під час кризи з американськими заручниками та ірансько-іракської війни.

Саме завдяки історико-генетичному методу вдалося не лише виокремити появу зазначених вище проблеми економічного, ідеологічного характеру, але й прослідкувати доволі широкий спектр підходів до їх вирішення, проголошених СРСР й США на засіданнях РБ, ГА ООН. Вдалося зрозуміти, що станом на 1989 р. ООН так і не змогла виробити єдиного дієвого механізму попередження локальних конфліктів та заборонити використовувати шантаж ціновою різницею на енергоресурси.

Прагнення Ірану здобути статус регіонального лідера, разом із планами СРСР на утвердження свого домінування у районі Перської затоки, зумовили дослідження радянсько-іранських відносин у контексті зовнішньополітичних ініціатив Москви, націлених на переорієнтацію Тегерана на радянські військово-промислові поставки та інформаційний простір. Дослідити даний аспект роботи стало можливим завдяки використанню історично-системного методу.

Історично-порівняльний або компаративний метод дозволив зіставити головні завдання, що стояли перед зовнішньополітичною діяльністю США, СРСР й ІРІ та визначити, як ці завдання впливали на відносини між країнами на різних етапах їх розвитку, виокремити продуктивні механізми досягнення зближення СРСР з Іраном після 1989 р. та оцінити рівень впливу центрів біполярної системи на становище Ірану.

Компаративний метод також дозволив виявити відмінності в позиції радянського керівництва з досліджуваних питань на різних історичних етапах. До того ж, значною мірою завдяки застосуванню порівняльного методу, вдалося визначити головний зміст і сутність політики СРСР, яка, безумовно, протягом 1972 - 1989 рр. не може розглядатися у відриві від позиції її головних опонентів за домінування в Затоці.

Розуміння того, що на побудову зовнішньої політики СРСР щодо Ірану не можуть не впливати загальні тенденції розвитку міжнародних відносин зумовило використання історично-типологічного методу дослідження. Так, енергетична криза, з якою зіткнулися США та західноєвропейські держави сприяла виходу дешевих радянських енергоресурсів на європейський ринок і перетворення СРСР на одного з прямих конкурентів Ірану за показниками нафтогазового експорту, а запровадження санкцій проти Ірану після ісламської революції підсилило зацікавленість іранського позанафтового сектору економіки у радянських спеціалістах та матеріалах, що відкривало для СРСР і, головним чином України, іранський ринок машинобудування та металургії. Саме ж економічне зближення двох енергетичних конкурентів СРСР й ІРІ ставало можливим на фоні згортання «розрядки» й початку нового витка «холодної війни», близькосхідний вектор якої набував першочергового значення, а Іран перетворювався на арену інформаційно - пропагандистського радянсько-американського протистояння, що виливалось у фінансування підпільних радіостанцій, посиленні боротьби розвідок та підтримки нелегальної роботи опозиційних іранських партій. Цікаво, що суперництво США й СРСР за вплив на Іран не знаходило проявів в офіційних позиціях представників цих країн в ООН під час спроб припинити ірансько- іракську війну й ліквідувати наслідки використання зброї масового ураження.

ЗМІ стали вагомим способом реалізації радянської зовнішньої політики в Ірані. Газета «Правда» перетворилась на рупор близькосхідної політики Кремля, розміщаючи на своїх шпальтах офіційні звернення до іранських високопосадовців, ноти протесту з приводу порушення імунітету дипломатичних працівників й представництв, відомості з фронтів ірансько- іракської війни. Саме використання інформації подібного походження визначило застосування нами івент-аналізу періодичних видань.

Комплексне дослідження зовнішньої політики СРСР щодо Ірану було б не можливе без методу ретроспекції, що дає можливість відтворити складну картину міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході у її динамічному розвитку від відносної стабільності 1972 - 1979 рр., до кризи й зміни розстановки сил у 1979 - 1989 рр.

У ході дослідження зовнішньої політики СРСР щодо Ірану було використано метод інтерв’ювання, як альтеративне джерело, яке набуло масового використання наприкінці 1960-х рр. у контексті появи нових методологічних течій й складання парадигми «нової історії», що являє собою синтез методів й здобутків інших наук [254, с. 199].

Інтерв’ю є однією із складових частин так званої «усної історії», як прояву однієї із течій парадигми нової історії. Гвін Принс, називаючи інтерв’ю «другим записом» фактів, визначає такий метод отримання інформації складовою частиною методології історії, що дає можливість поєднати й верифікувати традиційні джерела дослідження [297, с. 174]. Ерік Гобсбаун стверджує, що використання методології усної історії не просто важливе для перевірки офіційних документів та спогадів відомих людей, але й усвідомлення мети досліджуваних процесів та створення нового напрямку в історіографії й джерелознавстві [355, р. 206].

Так, для більш глибшого розуміння внутрішньополітичних передумов ісламської революції та готовності суспільства до кардинальної зміни зовнішньополітичної орієнтації Тегерана в бік фундаменталізму нами були залучені спогади О. І. Жигаліної, яка працювала бібліотекарем у Будинку радянської культури в Тегерані. Розкрити масштаби участі УРСР у розвитку іранської важкої промисловості загалом, та місця й ролі луганських підприємств для розширення радянських поставок тепловозів Ірану, зокрема, допомогли отримані дані під час інтерв’ю з провідними спеціалістами Луганського тепловозобудівного заводу, які безпосередньо брали участь у поставках луганських тепловозів для обслуговування траси Тегеран - Тебриз.

Отже, використані нами теоретико-методологічні засади й методи наукового дослідження дали можливість об’єктивно дослідити напрямки й

шляхи реалізації політики СРСР щодо Ірану у 1972 - 1989 рр.

Історіографічний аналіз показав відсутність комплексних досліджень зовнішньої політики Радянського Союзу щодо Ірану в 1972 - 1989 рр.

Найбільш чисельною за кількістю робіт, присвячених різним аспектам іранської політики СРСР, є радянська історіографія, розвиток якої можна умовно розділити на ряд етапів.

Для праць другої половини 1970- х років характерне ідеологічне обґрунтування доцільності переходу Кремля до активізації зовнішньополітичних контактів з Тегераном. Роботи, що вийшли друком протягом 1980 - 1986 рр. розглядають ісламську революцію 1979 р. як закономірний процес політичного розвитку Ірану. Однак, єдиної комплексної праці, в якій досліджувалася політика Радянського Союзу щодо Ірану протягом 1972 - 1989 рр. написано не було.

Розпад СРСР хоч і сприяв формуванню у новоутворених державах власних наукових шкіл, але не призвів до активізації вивчення іранського вектору радянської зовнішньої політики. Дослідження українських учених, як і праці їхніх колег з країн СНД, присвячені в основному розкриттю місця Ірану у системі міжнародних відносин періоду «холодної війни».

У свою чергу, російська сходознавча наука успадкувала не лише головні здобутки радянських іранознавців, але й недоліки, пов’язані із залежністю тематики дослідження від політичного курсу Кремля.

Англомовні дослідженні присвячені переважно проблемі енергетичної співпраці США й СРСР з Тегераном та впливу регіональних конфліктів за участю Ірану на радянську політику в Затоці.

Відсутність об’єктивного, комплексного дослідження іранської політики СРСР в 1970 - 1980-ті рр. ХХ ст. у вітчизняній та закордонній історіографії обумовлює необхідність продовження дослідження даної проблематики, тим більше, що останнім часом до наукового обігу потрапила значна кількість джерел, раніше майже не доступних для науковців. Зазначимо, що найбільш цінними для нас виявилися архівні матеріали, опубліковані офіційні документи, зокрема, меморандуми, звіти американських, іранських та радянських високопосадовців, офіційні статистичні дані щодо наявності енергетичних ресурсів та формуванню цін на них.

Мемуарна література та періодичні видання, не дивлячись на дещо суб’єктивний характер, також представляють цінність, оскільки дозволяють зрозуміти мотиви прийняття тих чи інших рішень, які впливали на еволюцію політики СРСР щодо Ірану та показати ставлення до подій, які відбувалися, як можновладців, так і рядових громадян.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали принципи історизму, цілісності, багатофакторності, стратегічний принцип, що втілювалися за допомогою хронологічного, біографічного, історико- генетичного, компаративного, типологічного методів, івент-аналізу та методу ретроспекції.

Отже, використані джерельні матеріали, проаналізовані праці вітчизняних та зарубіжних науковців, а також обрані теоретико- методологічні підходи надають змогу провести всебічне та об’єктивне дослідження обраної теми та виконати усі поставлені завдання.