РОЗДІЛ 2 ВИТОКИ РАДЯНСЬКО-ІРАНСЬКОЇ СПІВПРАЦІ

Ключові засади політики Кремля щодо Ірану почали формуватися у 1920-х роках ХХ ст. Саме тоді Ірану Радянський Союз відвів одне із центральних місць, наголошуючи на стратегічній необхідності збереження за Тегераном статусу союзника у районі Перської затоки та гаранта недоторканості радянських південних кордонів.

Перегляд договорів, укладених Російською імперією з Персією (Іран з 1935 р.), що носили характер концесій, надав можливість уряду новоутвореної РРФСР (з 1922 р. увійшла до складу СРСР) заявити про свої інтереси на Близькому та Середньому Сході. Прагнення Москви зберегти контроль над отриманою у 1916 р. російським поміщиком Хоштарієм концесією для розробки покладів нафти у північних провінціях Гілян, Мазандеран, Астрабад й області Ардебіля, викликало значний спротив Тегерана [1, л. 27]. Ситуацію ускладнював той факт, що на нафтові поклади зазначених вище провінцій претендували американські нафтогазові компанії «Standard oil» та «Sinclair». Однак, незважаючи на досить серйозну конкуренцію з боку нафтогазових монополістів США, Кремлю вдалося зберегти контроль над північними провінціями Ірану, що входили до складу концесії, підписавши 26 лютого 1921 р. з Персією договір про дружбу.

За умовами договору ліквідовувалися усі борги та зобов’язання Ірану перед царською Росією, при незмінних умовах рибної та нафтової концесій. Відтак, радянські підприємці зберігали за собою право використовувати нафтові поклади Північного Ірану для власного збагачення та представництва на світовому енергетичному ринку [314, с.

Подальшому налагодженню контактів СРСР й Персії сприяли домовленості щодо відкриття у 1923 р. Радянсько-Східної торговельної палати, покликаної створити єдиний економічний регіон на базі південних радянських республік, Персії, Туреччини, Афганістану, Монголії, Китаю та Японії [3, л. 81]. З початком роботи торговельної палати показники радянсько-іранського товарообігу зросли на 66%, засвідчивши втрату Англією фінансової монополії у близькосхідному регіоні [2, л. 92, 94]. Зростання об’ємів товарообороту створювало належні передумови до укладання між державами комплексного двостороннього торговельного договору, але справа далі обговорень проекту не пішла. Радянське керівництво відмову від підписання договору назвало показником «нездатності владних кіл Персії та її промислових груп вирішити практичні питання товарообігу» [3, л. 113].

Гальмування іранською стороною процедури підписання договору з Москвою мало під собою політичне підґрунтя: у лютому 1921 р. в Тегерані відбувся державний переворот, влада перейшла до полковника Рези-хана. Він за невеликий проміжок часу, з 1921 до 1925 рр., не лише здобув необмежену владу, але й проголосив себе спадкоємним шахом Ірану [300, с.

Політбюро СРСР затвердило директиву про передачу шаху 10 тис. гвинтівок, як найбільш політично виправданий крок, націлений на укріплення радянських позицій у Персії та перетворення іранської території на транзитну зону для радянських товарів [1, л. 237, 204, 236]. Саме з метою недопущення посилення англійської присутності в Ірані, генеральний військовий штаб СРСР 30 червня 1922 р. розпорядився направити у води Перської затоки загін військових кораблів Каспійського моря. Того ж дня командування радянського флоту було запрошено на вечерю до губернатора провінції Гілян, під час якої неодноразово наголошувалося на дружньому характері радянсько-іранських відносин [1, л. 257].

Значна фінансова допомога Ірану Радянським Союзом була надана у 1924 р., коли за радянського сприяння було побудовано декілька елеваторів, рисоочисних заводів, створено Російсько-перський комерційний банк «Русперс», російсько-перське торговельне товариство «Рупето», російсько- перське бавовняне товариство «Персбавовна», російсько-перське імпортно- експортне товариство «Шарк», та ін. [300, с. 197]. Подібні інвестиції обґрунтовувалися радянською владою як заходи, необхідні для підйому перських виробничих сил, відродження відповідних галузей промисловості й оздоровлення внутрішньої торгівлі до конкурентоздатного рівня, спроможного протистояти монополії Англії [4, л. 342].

Наступного, 1925 р., СРСР, з метою недопущення проникнення англійського капіталу до Північного Ірану, здійснив спробу викупити 65% концесії Хоштарії й організувати змішане радянсько-іранське нафтове товариство. На основі концесії передбачалося створення Перського товариства Гілянської нафти, тресту Персазнафта й акціонерного товариства «Kevir-Khuryan Limited». Частка акцій в останньому мала розподілятися наступним чином: 65% акцій передавалося СРСР, 20% - Хоштарії і 10% - іранським вкладникам, серед яких був і шах Реза Пехлеві [269].

Загалом, вирішення спірних питань, пов’язаних із концесією Хоштарії, визначило головні риси радянсько-іранських відносин кінця 1920 - 1930-х років. На політику СРСР щодо Ірану у цей період вплинули не лише відмова іранської сторони надати акціонерному товариству «Kevir Khuryan» міжнародного статусу нафтової компанії, але й витіснення Англії з іранського енергетичного ринку американським капіталом.

Вперше економічні інтереси СРСР й США в Ірані зіштовхнулися 1924 р., коли меджліс, прийнявши Закон про основні умови нафтових концесій на Півночі Персії, надав американському експлуатаційному товариству «Sinclair» право на пошук, буріння свердловин, видобування, очищення нафти й експлуатацію нафтопродуктів із чотирьох північних провінцій [1, л. 11 - 12]. Кремль після провалу спільного з «Sinclair» проекту побудови транскавказького нафтопроводу з Північного Ірану у чорноморські порти опротестував надання товариству концесії. Наступного року «Sinclair», об’єднавшись з англійською нафтовою кампанією, анулювала концесію, а між Радянським Союзом та Іраном вже через рік - 1 жовтня 1927 р. було підписано новий торговельний договір строком на два роки.

Договір був побудований по принципу нетто-балансу, за яким кожна імпортна угода Ірану чи СРСР супроводжувалася аналогічною експортною транзакцією на суму, еквівалентну експорту [157, с. 73]. Після завершення строку дії договір пролонгований не був, а замість нього уряди держав у 1931 р. прийняли конвенцію про поселення, торгівлю й мореплавство строком на три роки. Конвенція передбачала право СРСР на використання іранської території для транзиту товарів у треті країни й транзиту до Ірану європейських товарів.

Повторний виток радянсько-американського змагання за концесії на нафтові розробки в Північному Ірані відбувся у 1936 р. на фоні заморожування радянсько-іранської співпраці по лінії товариства у Кевір- Хуріані. Як наслідок, американські компанії 1937 р. отримали концесію на розвідку покладів північних провінцій Ірану й прокладку нафтопроводу до порту Чахбахар в Індійському океані [289, с. 272]. Рішення про передачу концесій США збільшувало присутність американського капіталу в Ірані та негативним чином позначилось на радянсько-іранських відносинах: 1938 р. Реза-шах відмовився підписувати новий торговельний договір з СРСР, що призвело до скорочення товарообороту між двома державами [300, с. 197].

Окрім США, починаючи з 1938 р. вагоме місце в економіці Ірану почала займати гітлерівська Німеччина. Однак, постійно зростаючий дефіцит іранського бюджету через мінімізацію товарообороту з СРСР, змусив іранський уряд відновити радянсько-іранські переговори щодо підписання нового торговельного договору. Радянському Союзу, з огляду на скрутне економічне становище Ірану, у підписаному 25 брезня 1940 р. торговельному договорі вдалося отримати право торгівлі з іранськими приватними фірмами без використання нетто-балансу [332, с. 17]. Договір визначав щорічний об’єм радянсько-іранського товарообміну у розмірі 150 млн. реалів для обох сторін, передбачав транзит через територію СРСР в Іран будь-яких товарів, окрім зброї й воєнних матеріалів. Документом також визначалися повноваження торгового представника СРСР у Тегерані, на якого поширювався дипломатичний імунітет й право екстериторіальності торговельних відділень у Пехлеві, Тебрізі та Мешхеді [333, с. 228].

Умови договору 1940 р.

Невиконання Іраном взятих на себе у 1921 р. зобов’язань послужило приводом для введення радянських військ на територію Північного Ірану. Згідно з директивою Ставки Верховного головнокомандувача, окупація радянськими військами Північного Ірану повинна була захистити Закавказзя від диверсій німців з іранської території [284].

Одночасно з військовою кампанією СРСР, 25 серпня 1941 р. у Південний Іран свої війська ввела Англія. Союзницькі відносини СРСР й Англії по антигітлерівській коаліції надали можливість Кремлю офіційно заявити про свої територіальні претензії щодо Ірану й реалізувати умови замороженої у 1930-х рр. концесії Хоштарії на володіння покладами північноіранської нафти. Разом із цим, контроль радянськими військами частини іранської території, що за умовами англо-радянсько-іранського договору від 29 січня 1942 р. використовувалася для поставок в СРСР техніки зі США, спричинив розкол думок у середовищі іранців від прорадянських до відверто проамериканських.

Розпочате у роки Другої світової війни поступове витіснення американцями радянського й англійського капіталу з іранської економіки спричинило посилення впливу на Іран адміністрації Білого Дому. Проявом лояльності Тегерана до США стало підписання 8 квітня 1943 р. у Вашингтоні ірансько-американського торговельного договору з переліком цілого ряду податкових і митних пільг для ввезення американських товарів [300, с. 199].

Радянський Союз, у свою чергу, не бажав втрачати набуті преференції в Ірані. Так, у направленому до міністра закордонних справ СРСР

B. М. Молотову меморандумі наркома закордонних справ СРСР

C. І. Кавтарадзе, зокрема, зазначалося, що головне завдання радянської близькосхідної політики полягає у недопущенні проникнення США у північні провінції Ірану. З цією метою у меморандумі пропонувалося реалізувати проект створення міждержавного об’єднання «Радянсько- іранська нафта», що мало отримати концесію на розробку нафтових родовищ Північного Ірану [230, с. 9]. Проте, меджліс відмовив СРСР в отриманні концесії, відклавши вирішення цього питання до закінчення війни й виведення радянських військ з Іранського Азербайджану [241, с. 73].

Відновити радянсько-іранські переговори щодо спільної нафтової концесії стало можливим лише з початком виведення радянських військ з іранської території навесні 1946 р. Тоді ж було ратифіковано радянсько - іранський договір про створення спільного товариства з розвідки та буріння нафти у Північному Ірані, що змінив геополітичну ситуацію на території Близького та Середнього Сходу.

Зближення з Радянським Союзом надавало можливість Тегерану позбутися економічного тиску з боку Англії та використовувати радянсько- американське протистояння для задоволення власних інтересів. Проте, радянсько-іранський договір знову не пройшов слухання у меджлісі, як такий, що порушує умови 2 статті Закону про нафту від 2 грудня 1944 р. про заборону надання нафтових концесій іноземцям [225, с. 231]. Як виявилося пізніше іранський прем’єр вів подвійну гру між СРСР та США. Зближення з Радянським Союзом було вигідне іранський стороні для досягнення компромісу з вирішення проблеми Іранського Азербайджану та виведення радянських військ з території Північного Ірану, тоді як військова співпраця із США посилювала позиції Тегерана в близькосхідному регіоні й сприяла появі доктрини єдності ісламського світу під егідою Ірану. Тому й не дивно, що підписаний 6 жовтня 1947 р. ірансько-американський договір про американську воєнну місію відкривав Вашингтону доступ до стратегічно важливих нафтогазових покладів Ірану під прикриттям гасел про їх захист та охорону від Радянського Союзу [257].

Відмова від надання СРСР концесії у Північному Ірані, відкрита проамериканська позиція Тегерана, в умовах «холодної війни» негативним чином позначились на радянсько-іранських відносинах, посилюючи антиіранську спрямованість радянської зовнішньої політики.

Погіршення радянсько-іранських відносин у 1949 р. двічі ставало темою обговорення на засіданнях Політбюро ЦК КПРС. При цьому, головною умовою відновлення контактів Москви й Тегерана називалася виплата іранським урядом матеріальної компенсації Радянському Союзу за зірвані домовленості про концесію «Радянсько-іранському нафтовому об’єднанню» [241, с. 468]. Протягом 1949 - 1952 рр. для радянської політики щодо Ірану була характерною демонстрація відкритості й зацікавленості у відновленні співпраці, але за умови визнання права власності СРСР на концесію у Північному Ірані. За таких «подвійних стандартів» Кремля 4 листопада 1950 р. у Тегерані було підписано радянсько-іранський торговельний договір й здійснена спроба вирішення спірних прикордонних питань.

Перший секретар ЦК КПРС М. С. Хрущов, прийшовши до влади у 1953 р., намагався проводити політику, націлену на зближення з Іраном, шляхом урегулювання невирішених фінансових, територіальних проблем та проведення консультацій щодо підписання договору про дружбу та співпрацю. Підґрунтям до підписання такого договору між Іраном та Радянським Союзом повинні були стати заключні погодження 1954 р. з прикордонних і фінансових питань. Згідно цих положень обидві держави відмовлялись від взаємних претензій задля розвитку й укріплення добросусідських відносин [292].

Продовжити позитивну тенденцію налагодження радянсько-іранських відносин мав візит шаха до Москви влітку 1956 р. з метою накреслення умов майбутнього двостороннього договору про дружбу. Під час обговорення положень договору керівництво Кремля вимагало від шаха особистих гарантій недопущення використання Ірану як плацдарму для розміщення американського озброєння, спрямованого проти СРСР [172, р. 868]. Як бачимо, радянсько-іранські переговори засвідчували зміну міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, пов’язану з посиленням протистояння Москви й Вашингтона за контроль над Затокою.

Завершальний етап переговорів щодо радянсько-іранського зближення припав на січень 1959 р. й засвідчив значні розбіжності, вирішити які урядам обох держав не вдалося. Радянська делегація покинула резиденцію шаха, коли стало відомо, що іранський лідер під час переговорів вів таємне листування з американським президентом. Демарш СРСР був використаний США для остаточного встановлення свого домінування над іранською територією. Іран прийняв «доктрину Ейзенхауера» та підписав 5 березня 1959 р. двохсторонній ірансько-американський договір, що дозволяв Білому Дому використовувати іранську територію в якості військового плацдарму та проводити економічну розвідку [224, с. 311].

Про стратегічну важливість іранської території у радянсько- американському протистоянні зазначалося ще 1957 р. у звіті Національної ради з безпеки США. Зокрема, наголошувалося на необхідності використання спільного кордону Ірану з СРСР, загальною протяжністю у 1200 км., з метою збільшення тиску на радянський уряд й забезпечення американського домінування у близькосхідному регіоні. Даний факт сприяв переходу Ірану на прозахідні позиції у зв’язку з відчутною загрозою радянського проникнення на іранську територію [172, р. 900 - 910].

Іран досить часто зловживав промовами про прикордонну загрозу від СРСР та Іраку, переслідуючи мету отримання додаткових військових поставок зі США. Американському уряду штучно нав’язувалася думка, що лише сильний у військовому відношенні Іран зможе ефективно сприяти реалізації головного завдання близькосхідної стратегії США - обмежувати розповсюдження впливу Радянського Союзу та не допускати ліквідації монархічних режимів у країнах Перської затоки.

Відносини між СРСР та Іраном набули помітного потепління у 1962 р., коли обидві держави взаємно обмінялися гарантіями про повагу до суверенітету й територіальної цілісності держав. Радянський Союз отримав запевнення шаха, що територія Ірану не буде використана для розміщення іноземних військових баз та ракет середнього радіусу. Взаємне гарантування поваги до основних принципів зовнішньої політики дозволило Тегерану і Москві розморозити співпрацю у важкій промисловісті та нафтогазовому секторі.

Реалізація одного із характерних напрямків радянської зовнішньої політики щодо Ірану - зближення на основі економічної й фінансової допомоги в обмін на доступ до інформаційно-політичного життя держави - розпочалася з підписання у 1966 р. радянсько-іранського договору про надання Тегерану фінансової й технічної допомоги у побудові металургійного, машинобудівного заводу й трансіранського газопроводу, що мав постачати газ на територію радянських республік. Будівництво газопроводу розпочалося одразу, а у 1968 р. був даний старт будівельним роботам на території майбутнього Аракського машинобудівного й металургійного заводів в Ісфагані.

Посилені виробничі контакти СРСР й Ірану сприяли розширенню міждержавного культурного діалогу. Так, у 1969 р. завдяки дозволу керівництва СРСР в’їжджати на свою територію громадянам Ірану, 19 іранських туристів відвідали Москву [83, арк. 66].

Загалом, перманентні контакти СРСР з Іраном упродовж 1920-х —1960х рр. поступово набували структурованого й регулярного характеру. Особливих змін іранський вектор радянської зовнішньої політики почав зазнавати у 1972 р., що співпало із тектонічними зрушеннями у системі міжнародних відносин вцілому. Справа в тому, що 1972 р. у результаті підписання між СРСР та США цілого ряду договорів про науково-технічну співпрацю, скорочення кількості систем протиракетної оборони, стратегічних наступальних озброєнь, домовленостей про співпрацю в освоєнні космічного простору, намітилася «розрядка» радянсько-американських відносин. Особливого значення для налагодження контактів Москви й Вашингтона в умовах «холодної війни» мав візит до СРСР у травні 1972 р. президента США Р. Ніксона і його зустріч, перша за всю історію існування радянської влади, із генеральним секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєвим.

«Розрядка» й цілий ряд підписаних договорів дали можливість СРСР й США розпочати консультації щодо стратегії їх поведінки у регіоні Перської затоки. Іран, прагнучи здобути статус регіональної держави, вимушений був маневрувати між Кремлем і Білим Домом задля задоволення власних геополітичних амбіцій. Наявність досвіду радянсько-іранської економічної співпраці, що практично не припинялася навіть за умов відверто проамериканської політики Тегерана, прагнення шаха Рези Пехлеві модернізувати іранську важку промисловість, військово-промисловий комплекс, підштовхнули його до підписання з СРСР договору про економічну й технічну співпрацю. Даний договір сприяв втіленню у життя радянської зовнішньополітичної доктрини про поступове витіснення американців з близькосхідного регіону, прикриваючись набутим досвідом надання країнам регіону технічного й наукового сприяння у розбудові тих галузей економіки, що надавали їм фінансову незалежність від США.

Отже, становлення зовнішньої політики СРСР щодо Ірану відбувалося шляхом перегляду концесійних договорів та скасування Ірану боргових зобов’язань перед Російською імперією. Важливу роль для побудови радянсько-іранських відносин відіграло підписання у 1921 р. договору про дружбу, що юридично оформлював доступ Радянському Союзу до нафтогазових покладів Північного Ірану й гарантував недоторканість радянських кордонів. Однак, початок «холодної війни» не лише посилив

радянсько-американське протистояння за вплив на країни Близького та Середнього Сходу, але й зменшив політичний вплив Кремля на Тегеран. Ініціювання СРСР цілої низки двохсторонніх переговорів з іранською стороною протягом 1940-х - 1960-х рр. повинно було зберегти

опосередковану присутність радянських інвестицій в економіці Ірану й використати зацікавленість Тегерана у розширенні економічної співпраці для поступового радянсько-іранського політичного зближення. Незважаючи на переконання іранського керівництва у зацікавленості переходу до широкої міжгалузевої співпраці з Москвою, підписання взаємовигідного двостороннього договору стало можливим лише після зустрічі у 1972 р. президента США Р. Ніксона з генеральним секретарем СРСР Л. Брежнєвим, що дала старт політиці «розрядки» у системі міжнародних відносин. Як наслідок, з 1972 р. розпочався якісно новий етап впровадження зовнішньої політики СРСР щодо Ірану, що на основі досвіду надання радянської допомоги різним секторам іранської економіки полягав у поступовому витісненню США з країни, шляхом сприяння націоналізації іранського нафтогазового, поза нафтового сектору й наданні інформаційної підтримки приходу до влади антишахських й антиамериканських сил.