<<
>>

СРСР - Іран - США: геоекономічний «нафтогазовий трикутник».

Перська затока є стратегічно важливим регіоном, де перетинаються інтереси провідних гравців системи міжнародних економічних відносин. На долю країн даного регіону в середині 1970-х рр.

припадало 50-60% загальних світових запасів нафти, а через Ормузьку затоку провозилось

19-20 млн. бар. нафти/день, що дорівнювало 35-40% всього світового нафтовидобування [255, с. 55].

Іран за наявними нафтовими родовищами займає четверте місце у світі (рівень видобування нафти складає 6.05 млн. бар./день), а за запасами природного газу, які становлять 11% від загальносвітових, - друге місце, поступаючись на світовому газовому ринку лише Саудівській Аравії [385, р. 1; 168, р. 11]. На кінець 1972 р. розвідані запаси природного газу в Ірані

оцінювались у 5660 млрд. м , що складало більше половини (58%) від запасів країн Близького та Середнього Сходу [258, с. 9]. Розвідані ресурси іранського газу за своєю теплотворною здатністю створювали еквівалент 5 млрд. т. нафти, прибуток з експорту якої упродовж 1960 - 1970-х рр. підсилював іранську економіку й гарантував стабільне її зростання на рівні 10% щорічно [173, р. 4]. Більшість експортних поставок близькосхідної нафти здійснювалися через острови Ормузької затоки - Абу-Муса, Великий і Малий Томб, що на початку 1971 р. були передані урядом Великобританії під контроль Ірану [252, с. 36]. Володіння островами сприяло зростанню політичного впливу Ірану в регіоні, перетворювало його, з огляду на тісну політико-економічну співпрацю із адміністрацією Білого Дому, на «провідника американських інтересів у зоні Перської затоки» й зумовлювало відмову іранського уряду від тісної співпраці з Радянським Союзом, як імовірним конкурентом на світовому нафтогазовому ринку [200, с. 178]. Антирадянський аспект американсько-іранських відносин полягав також у використанні території Ірану для спостереження за південними кордонами СРСР, що гарантувало США постійний політичний вплив на район Затоки й недопущення інтеграції радянської нафтогазової системи з енергетичними потужностями країн Близького та Середнього Сходу [321, с.

9].

Радянський Союз належав до одного з п’яти головних світових центрів розміщення нафтогазової промисловості: у 1970 р. загальний рівень видобування радянської нафти складав 0.97 млн. бар./день, а природного газу - 197,9 млрд. м /день [330, с. 4]. Левова частка нафтового видобування СРСР йшла на задоволення енергетичних потреб країн так званого «соціалістичного табору», до яких нафта експортувалася на пільгових «дружніх умовах». Спорудження 1975 р. нафтопроводу «Дружба», що був частиною єдиної енергетичної лінії поставок нафти й газу Сибіру до країн Східної Європи, мало збільшити до 50 млн. т. нафти/рік радянський нафтовий експорт у європейські соціалістичні держави [103, с. 31].

Іран для радянського керівництва, зважаючи на відсутність в СРСР на початку 1970-х рр. добре розвиненої нафтовидобувної інфраструктури, виступав вигідним стратегічним партнером, співпраця з яким могла забезпечити вихід радянської нафтогазової промисловості на світовий енергетичний ринок [243, с. 102]. Спроби Кремля налагодити енергетичну співпрацю з Іраном, згідно інформації голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна, здійснювалися протягом 1970 - жовтня 1972 р., під час переговорів щодо підписання радянсько-іранського договору про розвиток економічної й технічної співпраці строком на 15 років [374, с. 5]. Остаточний текст договору та радянсько-іранське комюніке щодо необхідності розширення співпраці усіх азіатських країн у справі забезпечення миру й безпеки в Азії на принципах колективної безпеки й відмови від застосування сили, були підписані під час візиту шаха Рези Пехеві до Москви восени

1972 р. [378, с. 4]. Однак, проамериканська позиція Ірану стала на заваді радянським планам інтеграції у нафтогазові відносини на Близькому та Середньому Сході й змусила СРСР, одночасно з радянсько-іранськими перемовинами, налагоджувати економічні контакти з Іраком.

Попередні домовленості про радянсько-іракську нафтогазову співпрацю були проведені 11 березня 1970 р. під час урочистого засідання Товариства радянсько-іракської дружби з нагоди першої річниці проголошення Декларації з урегулювання курдської проблеми.

Мова йшла про участь радянських спеціалістів у налагодженні нафтовидобування у районі Ратаві та розробці нафтового родовища Північної Румелії виробничою потужністю 5 млн. т. нафти/рік з подальшим спорудженням нафтопроводу до порту Фао [48, л. 21]. На основі березневих консультацій, 14 серпня 1970 р. двома державами було затверджено Торговельно-економічний протокол, що відкривав Радянському Союзу доступ до важливих нафтових родовищ Іракського Курдистану. Протокол також передбачав участь радянських спеціалістів у спорудженні трубопроводу із Басри до Багдаду для перекачки нафтопродуктів, в обмін на імпорт до СРСР іракської нафти, починаючи з

1973 р., на суму 55,5 млн. динар (155,4 млн. дол.) [277, с. 107]. Завдяки ж підписаному 8 квітня 1971 р. радянсько-іракському договору про економічну співпрацю, Ірак отримав від Радянського Союзу технічну підтримку у проведенні нафтоочисних робіт в Мосулі та кредит на суму 200 млн. руб. під 2.5% річних для модернізації нафтовидобувної промисловості [48, л. 23]. Радянсько-іракські економічні консультації, технічна допомога, надана іракському енергетичному сектору економіки, слугували належним підґрунтям для створення нафтогазової вісі СРСР - Ірак, формування якої остаточно завершилося 8 квітня 1972 р. Договором про дружбу і співпрацю між Радянським Союзом та Іракською Республікою. Ратифікація договору співпала з початком експорту до СРСР іракської нафти з родовища у Північній Румелії. Документ надавав Іраку гарантії радянської допомоги у розробленні та експлуатації нафтових родовищ в обмін на активну іракську участь у боротьбі проти «імперіалізму, сіонізму і реакції» [109].

Розвиток радянсько-іракської співпраці сприяв активізації близькосхідної політики СРСР, націленої на посилення арабських країн з подальшим встановленням у них «прогресивних (точніше сказати прорадянських - В.П.) режимів», здатних реалізовувати співпрацю урядів країн «на взаємовигідній основі» [56, л. 9]. Ось чому більше 80% радянських кредитів, наданих розвиваючим країнам, належать державам близькосхідного регіону [55, л.

64]. Договір про дружбу і співпрацю, підписаний між СРСР та Іраком, став предметом обговорення на квітневому пленумі ЦК КПРС 1973 р., як «приклад реалізації послідовної радянської політики у міжнародних економічних відносинах», що викликав значний резонанс на міжнародній арені [57, л. 134]. Англійська газета «Daily Telegraph» 12 квітня 1972 р., аналізуючи зміни у світовій економіці після підписання Іраком договору з СРСР, зазначала, що «Росія отримала міцні стратегічні позиції у Перській затоці, заповнивши вакуум, що утворився у результаті відходу англійців з цього регіону» [296, с. 49]. Підписання договору поглибило конкуренцію Радянського Союзу з Іраном за політично-економічний вплив на країни Перської затоки та змушувало іранське керівництво розпочати перегляд своєї економічної стратегії на світовому енергетичному ринку.

Іран, скориставшись радянсько-іракськими переговорами, ініціював підписання зі Сполученими Штатами 14 лютого 1971 р. Тегеранського договору, яким скасовував фіксовані ціни на нафту. Договором також передбачалася зміна формули ціноутворення з системи 50/50 на 50/45 на користь нафтоекспортерів та підвищення ціни за барель еталонної Аравійської легкої нафти на 30 центів з можливістю щорічного підняття ціни на необмежені розміри [216, р. 9]. Американський експерт Дж. Барклі охарактеризував договір, підписаний у Тегерані, кінцевим етапом панування «тих днів, коли нафтові корпорації за підтримки своїх урядів диктували умови слабко розвиненим, але суверенним державам» [367, с. 5]. Загалом,

Тегеранські домовленості Ірану та США ознаменували початок структурної перебудови усієї системи міжнародних економічних відносин. Радянський Союз схвалив підписання Тегеранського договору, назвавши його «позитивним результатом боротьби країн - членів ОПЕК, під керівництвом Ірану, проти нафтових картелів і трестів» [46, л. 10].

Зміна правил ціноутворення сприяла зростанню на 80-90% прибутків Ірану з експорту нафти, розширювала ірансько-американську співпрацю: Тегеран, в обмін на недопущення радянського проникнення у район Затоки, отримував від США новітні види озброєння.

Постачання американської зброї здійснювалося за розробленою президентом США Р. Ніксоном «Стратегією двох атлантів», в якій Ірану відводилася центральна роль у забезпеченні регіональної безпеки після виходу Великобританії з району Перської затоки [260]. Натомість, налагодження радянсько-іракської співпраці, за переконанням Л. І. Брежнєва, змушувало Ірак переглянути свою зовнішньополітичну діяльність на користь «активної участі у боротьбі проти імперіалізму» й протидії ірансько-американському альянсу на Близькому та Середньому Сході [56, л. 12]. Зокрема, Договір про дружбу і кордони був використаний Саддамом Хусейном для організації бойкоту «Iraq petroleum company» з подальшою її націоналізацією [363, р. 200].

Керівництво компанії звинувачувалося у спланованому скороченні, за березень 1972 р з 55 млн. т. до 27 млн. т., видобування та транспортування нафти по нафтопроводу Кіркукк, що завдало шкоди іракському державному бюджету на суму 122 млн. фунтів. Підривна діяльність «Iraq petroleum company», за повідомленням іракського прес-аташе, відбувалася саме тоді, коли «інші держави-експортери, у зв’язку з підвищенням попиту на нафту, збільшували норми видобування, а Ірак, попри близьке розташування до світового нафтового ринку й низьку собівартість на сировину, вимушений був віддавати свої лідерські позиції з нафтового експорту» [47, л. 51]. Рада революційного командування Іраку використала відмову «Iraq petroleum company» від повернення до завищених показників нафтового видобування для початку процедури її націоналізації, створюючи нові умови взаємодії між країнами виробниками й споживачами нафти на основі врахування спільних інтересів й відкриваючи перспективи для економічного і соціального розвитку Республіки Ірак [45, л. 3]. Планувалося, що націоналізація компанії створить перспективи для підвищення рівня економічного й соціального розвитку іракського суспільства, згуртує навколо Республіки країни, які підтримують курс неприєднання й забезпечить Ірак політичним лідерством у вирішенні енергетичних проблем близькосхідного регіону [45, л.

4, 8]. З цією метою у листопаді 1972 р. іракський уряд, за підтримки Світового мирного консорціуму, Африкансько-Азіатської солідарності, Національної організації миру і солідарності, організував семінар з нафтових питань, за участі усіх країн-експортерів. На семінарі, беручи до уваги «величезну роль нафти й газу у світовій економічній політиці», обговорювалося питання необхідності здобуття повної енергетичної незалежності від західноєвропейських нафтогазових монополій за умов недоторканості державного суверенітету країн-експортерів [43, л. 7].

Нафтова політика Ірану, який навесні 1973 р. оголосив про встановлення контролю над власністю Міжнародного нафтового консорціуму, відрізнялась від політично-енергетичної стратегії іракського уряду своєю поміркованістю [205, с. 207]. Договір між Іранською національною нафтовою компанією (ІННК) та Міжнародним нафтовим консорціумом (МНК) передбачав збереження упродовж двадцяти років об’ємів видобування сирої нафти на незмінному рівні, направлення до МНК іранських спеціалістів і експертів та самостійне управління ІННК над Абаданським нафтопереробним заводом [383, с. 5]. Ратифікація договору, на думку російського дослідника Л. Склярова, означала фактичну

націоналізацію Іраном власної нафтової промисловості, досягнутої, на відміну від Іраку, шляхом компромісу із західними нафтовими компаніями [325, с. 170]. Прибуток, отриманий після націоналізації МНК при незмінному рівні нафтового експорту до США, підсилював іранську економіку й гарантував стабільність ірансько-американського альянсу навіть на початковому етапі застосування країнами ОПЕК «нафтової зброї» в умовах енергетичної кризи 1973 р. «Нафтова зброя» використовується країнами-експортерами нафти як важіль тиску на провідні світові держави з метою швидкого втілення своїх політичних вимог у життя, шляхом штучного підвищення експортних цін на нафту та запровадження ембарго на її імпорт [304, с. 283].

Уперше «нафтова зброя» у вигляді щомісячного 10% підвищення цін на нафту та ембарго на її поставки була використана країнами ОПЕК через підтримку Ізраїлю урядом США у «Війні Судного дня». Передбачалося, що зростання цін на енергоносії підсилить конкуренцію між країнами- імпортерами на ринку нафтогазових ресурсів й змусить їх відійти від активної участі у близькосхідній політиці [350, с. 518]. Своїми діями тринадцять країн ОПЕК поставили Захід перед 4-хкратним підвищенням цін на нафту, створивши прецедент вдалого застосування «енергетичної зброї» у боротьбі проти гегемонії США й інших держав у системі світової економіки [6, л. 10]. Працівники радянського дипломатичного корпусу у Тегерані назвали дії країн ОПЕК початком створення нового світового економічного порядку, що передбачав проведення широкої реформи з націоналізацією стратегічно важливих підприємств; забезпечення стабільних прибутків від експорту ресурсів, шляхом створення буферних запасів сировини й жорсткої прив’язки цін на неї до цін на промислові товари; розширення доступу країн третього світу до новітніх технологій Заходу з наданням їм торговельних преференцій [6, л. 11]. Представники західноєвропейських країн на черговій сесії ЕКОСОР 1972 р., навпаки, підвищення ОПЕК ціни на нафту назвали однією з головних причин економічних струсів у системі міжнародних відносин. Делегат Франції намагався переконати своїх колег по роботі в Організації, що підвищення цін на нафту може призвести до обмеження фінансової допомоги країнам, що розвиваються, підірвати міжнародний порядок, створивши передумови до значної політичної кризи [86, арк. 71].

Іран, попри наявні плюси для власної економіки, відмовився від участі в ембарго, запровадженого країнами ОПЕК по відношенню до США [223, с. 3]. Під час прес-конференції у грудні 1973 р. шах, на прохання прокоментувати створення «Імперії нафти» зауважив: «Іран не підтримав ембарго щодо США і продовжив продавати їм нафту, маючи від цього величезну користь», яка полягала перш за все у збільшенні товарообороту між обома державами й створенні умов для перегрупування сил у близькосхідному регіоні на користь Тегерана [364, р. 16]. Міністр промисловості Іраку, зауваживши на проамериканській орієнтації Ірану та його відмові від використання «нафтової зброї», у середині 1973 р. запропонував радянському керівництву списати Багдаду усі борги за рахунок постачання до СРСР 4 млн. т. іракської нафти [340, с. 18]. Однак, пропозиція міністра не знайшла схвалення у Кремлі.

Отримавши довгострокові контракти на поставки зброї зі США (не дивлячись на значні економічні труднощі американські регулярні поставки зброї в Іран тривали до 1979 р. включно) та забезпечивши власне лідерство у близькосхідному регіоні, Іран з латентного етапу використання «нафтової зброї» перейшов у його відкриту фазу і наприкінці грудня 1973 р. оголосив про підняття нафтових цін до 11,65 дол./бар. Шах, пояснюючи зміну своєї позиції, заявив, що Америка та інші індустріальні країни мають зрозуміти, що дешева нафта закінчилася [364, р 16]. Іранський уряд також запропонував власну схему ціноутворення, яка мала залежати не від попиту і пропозиції, а від кінцевої вартості похідних від нафти енергоносіїв - газу, рідин і сланців [350, с. 535]. Однак, гарантії Ірану виконувати поставлену американською зовнішньополітичною доктриною роль «жандарма Затоки» у справі протидії радянському впливу на країни регіону, змусили Р. Пехлеві підписати у 1974 р. таємний договір зі США. За цим договором Іран зобов’язувався компенсувати Вашингтону втрати від імпорту нафти у випадку чергового ембарго ОПЕК та підвищення цін на енергоносії [251]. Загалом, іранська політика на ринку нафторесурсів сприяла зростанню прибутків ІННК з 5.000 млн. дол. у 1973 - 1974 до 18.000 млн. дол. у 1974 - 1975 рр. [359, р. 48]. Тим часом, різкий підйом цін на нафту у грудні 1973 р. послабив економічну залежність Багдаду від СРСР на користь країн Західної Європи та США, зменшивши тим самим радянський вплив не лише на Ірак, але й на регіон вцілому [277, с. 115]. Відхід від тісної співпраці з Іраком, збільшення попиту на дешеві енергоресурси змушували СРСР вдатися до перегляду своєї енергетичної стратегії.

В енергетичному секторі США частка близькосхідної нафти, за даними кореспондента газети «Правда» Б. Стрельнікова, складала 15-20% при відповідному рівні споживання 6,5-7 млн. бар./добу [382, с. 5]. Виходячи з показників споживання нафти, Р. Ніксон підкреслював, що через політику ОПЕК «Америцям не буде вистачати близько 17% нафти, необхідної для задоволення потреб взимку», й поставить країну перед загрозою «серйозної енергетичної кризи» [370, с. 4]. У грудні 1973 р. ОПЕК зменшила рівень видобування нафти порівняно з вереснем на 24 млн. т. й на 32 млн. т. нижче запланованого нафтовими компаніями рівня, що було на 11% нижче потреб країн-імпортерів [205, с. 214]. Падіння рівня нафтовидобування, введення ембарго на експорт нафти до США й участь у ньому Ірану спричинили енергетичну кризу 1973 - 1974 рр., прямим наслідком якої стало зниження промислового індексу Dow Jones для США з 962 до 882 пунктів [260]. За два роки, з 11 січня 1973 р. до 6 грудня 1974 р. Dow Jones впав майже на 45% - з 1051 до 577 пунктів, найболючіше вдаривши по американському машинобудуванню [223, с. 3]. Р. Ніксон заборонив продаж бензину по неділям й наполіг на обмеженні швидкості автомобілів, а постачання паливної нафти для жилих приміщень планувалося скоротити на 15%, для магазинів і підприємств - на 25%, на промислові потреби - 10% [384, с. 5]. Міністр торгівлі США Ф. Дент закликав американських промисловців й рядових споживачів вжити усі необхідні заходи для економії енергії. Дент попереджав, що ресурси США досягли найнижчого рівня за всю історію, й наголошував на загрозі гострого скорочення випуску продукції [379, с. 5].

Одночасно із закликами щодо економії нафтогазових ресурсів, Річард Ніксон у посланні до Конгресу 1 лютого 1974 р. презентував «Проект незалежність» від близькосхідної нафти. Проект був розрахований на п’ять років й передбачав стимулювання розвідки, буріння нових нафтових родовищ на території США з наданням податкових канікул для невеликих нафтових компаній, діючих лише на внутрішньому американському ринку. Великі нафтогазові корпорації, представлені на близькосхідному енергетичному ринку, навпаки, підлягали додатковому оподаткуванню для захисту й стимулювання вітчизняного видобування [180].

Пошук американським урядом альтернативного джерела нафторесурсів, на фоні поглиблення енергетичної кризи, стали предметом обговорення квітневого пленуму ЦК КПРС 26 - 27 квітня 1973 р. [55, л. 9]. Члени Політбюро, беручи до уваги звернення Ніксона до Конгресу про можливий дефіцит деяких видів енергії й зростання цін на пальне, прийняли рішення використати погіршення економічної ситуації у США для розробки й реалізації радянсько-американських проектів у нафтогазовій сфері [55, л. 70]. Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв запропонував США укласти з радянськими нафтовими компаніями так звану компенсаційну угоду, згідно з якою СРСР за рахунок щорічних американських кредитів на суму 4-5 млрд. дол. матиме можливість освоювати нові родовища нафти й газу. Розрахунок за кредити мав проводитися у вигляді поставок до Сполучених Штатів радянських нафти й газу. За двадцять п’ять років поставки газу до США планувалося довести до 500 млрд. м [59, л. 12.]. Однак, судячи з доповіді А. А. Громико, зачитаної 16 квітня 1975 р. на Пленумі ЦК КПРС, проект Брежнєва не знайшов широкої підтримки у Вашингтоні, а загальна сума отриманих Москвою кредитів за 1972 - 1974 рр. склала лише 2 млрд. дол. [61, л. 27]. Значно менші показники американського кредитування радянської видобувної промисловості засвідчили неготовність США до широкої співпраці з СРСР в умовах «холодної війни», коли зацікавленість у радянській нафті, як альтернативі близькосхідних поставок, поступалася прагненням Білого Дому забезпечити одноосібне домінування у районі Перської затоки.

Загалом, енергетична криза 1973 р. стимулювала розвиток нафтогазового сектору радянської економіки (видобуток нафти у 1973 р. зріс майже на 30 млн. т. й газу більш ніж на 17 млрд. руб; планувалося ввести в експлуатацію 11 тис. км. нафтопроводів й газопроводів великих діаметрів, запустити близько 100 крупних компресорних станцій), сприяючи її виходу на європейський та американський енергетичні ринки [54, л. 32]. Економіка США також, незважаючи на застосування країнами ОПЕК «нафтової зброї», зіткнулась з парадоксальним явищем: на фоні реальної загрози стагфляції, росли прибутки нафтових монополій, більшість із яких зосереджувалася на території Близького та Середнього Сходу, перш за все Ірану. Незважаючи на підвищення ставки податків від прибутків монополій у 1974 р. їх дохід склав 520% з розрахунку відсоткової ставки капіталовкладень у близькосхідну нафту 5,2% від загального обсягу інвестицій на отримання інвестиційного прибутку 62,5% [295]. Чистий прибуток нафтових монополій, частково завдяки значному підвищенню цін на бензин, дизельне пальне та керосин, у 1973 р. зріс на 9 млрд. дол., на 79% піднялись прибутки у «Gulf», на 59% у «Exxon» [205, с. 215]. У піковий момент кризи вартість галона бензину з 30 центів збільшилась до 1,2 дол. [301]. У цей же час нафтові прибутки Ірану виросли з 885 млн. дол. у 1971 р. до 17,8 млрд. дол. у 1975 р. [364, р. 17].

Зростання притоку нафтодоларів дало можливість Ірану закласти у план товарообороту зі США на 1975 р. об’єм прибутку у розмірі 15 млрд. дол. Невдовзі цифра була переглянута й скорегована до об’ємів товарообігу у 40 млрд. дол., з яких 14 млрд. дол. планувалося витратити на купівлю США іранської нафти, а 26 млрд. дол. - продаж американських товарів і послуг в Іран за виключенням продажу зброї [6, л. 119]. Контракти між США та Іраном з 1974 р. підписувалися за новими умовами формування цінової політики - «netback», тобто «зворотного рахунку»: із ціни нафтопродуктів виключаються витрати на переробку і транспортування нафти [235, с. 27]. Вцілому, зростання цін на нафту й, як наслідок, енергетична криза, здійснили революційний переворот не лише у правилах контрактування між Іраном та США, але й змінили структуру американської економіки, примусивши її звернути увагу на власні резерви паливно- енергетичного комплексу [361, р. 100].

Використання «нафтової зброї» сприяло консолідації країн-експортерів нафти не лише в економіці, але й зовнішньополітичній діяльності, що змусило країни Західної Європи критично оцінити близькосхідну політику США. Не дивлячись на блокування поставок нафти Нідерландам, члени ЄЕС 1973 р. прийняли резолюцію про підтримку арабських країн [318]. Як відомо, жодна держава Західної Європи, окрім Г олландії й Португалії, не дозволила використовувати свій повітряний простір для перекидання американської зброї Ізраїлю. «New York Times» 31 жовтня 1973 р. писала: «Більшість країн- членів НАТО дали зрозуміти конфіденційним чином і публічно, що вони або не розділять вашингтонську оцінку кризи, або не можуть зайняти позиції, яка спричинить припинення постачання арабської нафти» [205, с. 217].

Виступали з критикою лояльної до Ізраїлю політики Вашингтона й лідери нафтових монополій. Думка про те, що США мусять по-новому поглянути на розстановку сил на Близькому Сході містилася у листі голови ради директорів «Standard oil of California» Отто Міллера, в якому він закликав США «виявити розуміння прагнень арабських народів й підтримати їх спроби досягти справедливого миру на Близькому Сході» [382, с. 5]. Державний секретар Г. Кісінджер у відповідь на заклики нафтових монополій, звинуватив їх у підтримці «арабських друзів», проти вимог яких рішуче налаштований американський уряд [365, p. 17]. Не знайшла підтримки також ідея США здійснити розподіл нафти між західноєвропейськими державами під егідою «Міжнародної промислової консультативної групи», де провідну роль відігравали американські корпорації. Зокрема, з критикою подібних американських намірів виступали Франція й ФРН [372, с. 5].

Яскравим прикладом протесту країн Західної Європи проізраїльській позиції США стало ініціювання ними газового проекту 1975 р. за участю СРСР й Ірану. Багатосторонній договір між Іраном, Радянським Союзом, ФРН, Австрією, Чехословаччиною щодо поставок іранського природного газу до Західної Європи, шляхом його транзиту через територію СРСР й ЧРСР, був підписаний 30 листопада 1975 р. строком на 20 років. За контрактом іранський газ планувалося постачати до СРСР, де він споживався Закавказькими республіками та східними районами України, а до ФРН, Австрії й Франції мав надходити газ із радянських джерел [193, с. 187; 362, р. 358]. Західноєвропейські держави повинні були розпочати передачу газового устаткування Ірану, який з 1974 р. ініціював видобування природного газу загальною вартістю 9 млрд. дол., як еквівалент 600 тис. бар. нафти [385, p. 8]. Прибуток, отриманий від газового експорту, що за підрахунками радянських учених мав досягнути 430 млн. дол., шах планував використати для розвитку інших галузей економіки, у першу чергу, металургії [193, с. 187].

Вихід радянської нафти й газу на європейський ринок спричинив інтенсивне освоєння нових газових родовищ у Західному Сибіру, закупівлю технологій та відкриття підприємств. Така політика радянського керівництва поставила в залежність економіку СРСР від експорту нафтогазових ресурсів [309]. Зокрема, на XXV з’їзді ЦК КПРС 25 лютого - 5 березня 1976 р. зазначалося, що за умов, коли «за нафтою, газом доводиться все далі їхати на Схід, Північ, а в Західному Сибіру видобуток нафти досягає

150 млн. т. й газу 38 млрд. м » об’єми зовнішньої торгівлі збільшилися з 22 млрд. руб. у 1970 р. до 51 млрд. в 1975 р. [102, с. 81, 61].

Після завершення дії нафтового ембарго у 1974 р. США мусили врахувати політичну позицію західноєвропейських країн й вдатися до кардинального перегляду своєї енергетичної політики, зробивши ставку на поступовий перехід до використання енергозберігаючих технологій й диверсифікацію джерел постачання [324]. Уряд США, відзначаючи початок нової ери міжнародних економічних відносин у нафтогазовій сфері, ініціював експериментальний перехід приватних користувачів до електроенергетичного опалення на випадок чергового використання ОПЕК нафтової зброї [356]. Проте, за умов, коли американський експорт близькосхідної нафти був одним із найбільших по відношенню до західноєвропейських держав, а Білий Дім здійснював помітний вплив на загальносвітові енергетичні перспективи, першочерговим завданням для його адміністрації у посткризовий період все ж залишалося відновлення більш тісної співпраці з країнами-експортерами нафти, де головним партнером залишався Іран [264, с. 112].

Сполучені Штати також не могли не враховувати форсоване збільшення нафтогазового експорту СРСР, який 1975 р. довів рівень видобування нафти до 490 млн. т. [158]. Кісінджер використав рішення президента Дж. Картера на обмеження продажі зброї у близькосхідні держави для ініціювання переговорів із СРСР щодо можливого партнерства у нафтовій промисловості. Державний секретар пропонував угоду по формулі «барель за бушель»: США, в обмін на пшеницю, будуть імпортувати радянську нафту. У жовтні 1975 р. навіть були підписані попередні домовленості, але угода не була втілена у життя через відмову радянської сторони від оприлюднення ходу й результатів перемовин з американським урядом, яке могло негативним чином сказатися на відносинах СРСР із державами Близького та Середнього Сходу [260]. Невдалі перемовини з Радянським Союзом змусили Вашингтон скасувати обмеження на збройні поставки до Ірану, так як стабільні закупівлі Іраном упродовж 1970 - 1976 рр. військового обладнання й зброї у США свідчили про наявність тенденції зрощення американського ВПК й іранської нафтової промисловості. Так, Г. Кіссінджер під час свого візиту до Ірану 5 - 8 серпня 1976 р. констатував, що Іран за шість років співпраці зі США закупив зброї на 10 млрд. дол., з щорічними витратами 1,7 млн. дол. [6, л. 118]. Наступного, 1977 року, під час візиту державного секретаря США С. Венса до Тегерану, контракти щодо закупівлі Іраном американської зброї були продовжені й доповнені пунктом про поставки до Ірану п’яти систем радіоелектронної розвідки «АВАКС» [5, л. 43 - 44]. Білий Дім нарощування військових поставок іранській стороні виправдовував необхідністю збереження за Іраном статусу держави, що взяла на себе зобов’язання забезпечувати безперебійний вивіз нафти з Перської затоки в умовах постійної загрози з боку СРСР та Іраку, який має у розпорядженні радянську зброю [5, л. 50].

Об’єми закупленої зброї прямо пропорційно залежали від американського нафтового експорту. Зменшення попиту на іранську нафту скорочувало валютні резерви Ірану й негативно впливало на показники ірансько-американського товарообороту, що неминуче призводило до зростання цін на американські товари на внутрішньому ринку Ірану. Подібне відбулося під час ускладнення ірансько-американських відносин навесні 1976 р., коли США підняли ціни на зразки озброєння для Ірану до 600 млн. дол., що було на 50% дорожче від попередньої вартості закупівель. У відповідь міністр оборони Ірану Х. Туфаньяна вимагав від Вашингтона збільшити об’єми закупівлі іранської нафти пропорційно вартості військових американських поставок [6, л. 100]. Ультиматум пролунав у той час, коли американські аналітики попереджали, що збільшення обсягів нафтового імпорту може спричинити зростання інфляції у США на 0.1 - 0.2% та ускладнити вирішення поставлених Картером економічних завдань [6, л. 88]. Однак, ставка американської адміністрації на Іран, як держави, спроможної підтримувати існування у регіоні вигідних США режимів, змушувала Білий Дім йти на збільшення закупівель іранської нафти, ініціювавши створення у США «стратегічного нафтового резерву» [6, л. 109]. Унаслідок ірансько- американських перемовин Тегеран збільшив видобування іранської нафти до 276 млн. т., що становило 13,2% світового нафтовидобування (без урахування радянських показників) й 19,5% у межах країн ОПЕК. Відповідно зросли й прибутки від нафтового експорту з 20,6 млрд. дол. у 1976 р. до 23 млрд. дол. у 1977 р. [343, с. 59].

Зростання ренти нафтогазового сектору економіки дало можливість Ірану й надалі нарощувати військові закупівлі у США. Згідно випущеного Державним департаментом США звітного бюлетеня у 1977 р. Іран, витративши 5.8 млрд. дол., вийшов на перше місце серед покупців американської зброї [7, л. 92]. Проте, починаючи з 1978 р. закупки Тегераном американської зброї починають скорочуватись до 2.6 - 3.7 млрд. дол. при від’ємних для Ірану показниках американсько-іранського товарообороту у 6.7 млрд. дол. [8, л. 129]. Частішими, особливо з кінця 1978 - початку 1979 рр., стають випадки повернення рішенням іранського уряду до США літаків, без компенсації збитків від нереалізованих контрактів у сфері військової авіації [12, л. 131]. Дана тенденція, на думку В. Цуканова, пов’язана із завершенням позитивного для Ірану й країн ОПЕК періоду нафтового шоку, для якого було характерним стрімке розширення експортних доходів від нафти [342, с. 76].

Під нафтовими шоками учений має на увазі узгодженість бюджету країни з об’ємами нафтових доходів, які залежать від загальносвітових коливань цін на нафту, що неможливо спланувати. Зменшення прибутків Ірану від нафтового експорту пояснюється їх прикріпленням до доларового еквіваленту, так як нафтодолари йдуть до іранської казни за поточним курсом, а перераховуються в реали згідно постійного офіційного курсу долара, що значно менше ринкової ставки [342, с. 77].

Зростання інфляції у США негативно позначилося на платіжній здатності американського долара: різко збільшився, до 8 млн. осіб, рівень безробіття, промислове виробництво упало на 12,2%, що у свою чергу зменшило прибуток Ірану від нафтового експорту [61, л. 29]. Прив’язаність ВВП Ірану до нафти на рівні 36,6% у 1977 - 1978 рр. зробило різко відчутним падіння рівня життя населення й активізувало страйковий рух [259, с. 356].

Світовий нафтовий ринок у грудні 1978 р. сколихнуло антишахське повстання нафтовиків, які вимагали встановлення контролю іранського народу над нафтовими промислами та вигнання американців, які працювали на підприємствах нафтової промисловості у ролі «штрейкбрехерів» (штрейкбрехери - наймані працівники, що не підтримують страйкуючих - В. П.) [373, с. 5]. Наслідком загострення ситуації у нафтогазовій сфері стало скорочення видобування нафти з 1.5 млн. бар./день до 500 тис. бар./день, що становило 40% від попереднього рівня [353, р. 2].

У відповідь на страйки й скорочення нафтового експорту, країни ОПЕК домовилися підняти ціни за барель нафти з 20 дол. до 23 дол. [385, р. 4]. Наступного, 1979 р., коли акції протесту в Ірані переросли в ісламську революцію, ціна за барель зросла до 24 дол., спричинивши другу енергетичну кризу для країн Західної Європи [353, р. 2]. Зважаючи на цінову політику ОПЕК, Іран оголосив про зростання ціни на нафту до 21 дол./бар. [11, л. 189]. Що ж стосується США, то дивлячись на те, що у першій половині 1978 р. американський імпорт становив 885 тис. бар./день від загального числа імпортованої нафти й 5% від американських нафтових покладів, енергетична криза 1979 р., за характеристикою секретаря енергетики Шлесінжера, була серйозною, але не критичною [385, p .9].

Революційний уряд, що прийшов до влади в Ірані, за наполяганням духовного лідера ісламської революції Р. Хомейні, підвищив оподатковану ставку іноземним нафтовим компаніям-членам Іранського нафтового консорціуму. Так, для «British Petroleum», яка контролювала 40% іранського експорту, з 1979 р. податкова ставка зросла на 30-35% [385, р. 4].

З американськими нафтовими компаніями, які діяли на території Ірану, були анульовані практично усі домовленості, серед них: контракти на закупівлю американської зброї, військової техніки та договір з Транснаціональним нафтовим консорціумом, де частка американських компаній складала 75% від усіх американських капіталовкладень у регіоні. За даними Вашингтону втрати американської сторони лише за контрактами військового спрямування складали 10-12 млрд. дол. [336, с. 72]. Найбільше занепокоєння у ділових колах США викликала подальша доля американського персоналу, який налічував близько 30 тис. осіб, задіяних на енергетичних об’єктах іранської держави та прямих капіталовкладень у промисловість Ірану, що дорівнювала близько 500 - 700 млн. дол. [8, л. 128].

Нафтовий консорціум почав скорочувати поставки нафти до США, створюючи тим самим штучний дефіцит й прецедент для подальшого підвищення цін [251]. За статистичними даними, до літа 1979 р. США мали достатню кількість нафти, запаси бензину перевищували 4-8% від попереднього 1978 р., а у грудні 1979 р. імпорт іранської нафти продовжував задовольняти 4% споживчих потреб американських громадян, що дало можливість найбільшим нафтовим компаніям продовжувати нарощувати чисті прибутки від операцій із закордонною нафтою [8, л. 126]. У 1979 р. чистий прибуток найбільшої монополії «Exxon» сягнув 4 млрд. дол., при збереженні високих показників інфляції всередині країни [237].

Навідміну від американських нафтових монополій, прибутки Ірану від експорту нафти у першій половині іранського року (21 березня - 22 вересня) склали лише 9 млрд. дол., що призвело до зниження іранського ВНП на 23% [225, с. 261; 336, с. 76]. Новому іранському уряду поступово вдалося стабілізувати видобування нафти, довівши його, за різними даними, до показників 2,4 млн. - 2 млн. бар./день або 4 млн. бар./день з подальшою можливістю нарощування видобування до дореволюційних 6 млн. бар./день [385, р. 9; 13, л. 12]. Не дивлячись на відновлення роботи нафтової галузі в Ірані, більшість учасників конференції ОПЕК в Каракасі 17-20 грудня 1979 р. висловились за нове підвищення цін на нафту, за умови, що рівень нової ціни кожна країна визначатиме сама. Уряд Ірану, розірвавши остаточно усі домовленості з іноземними державами, почав продавати нафту по 28 дол./бар. [225, с. 260].

Отже, країни ОПЕК при стабільному рівні нафтовидобування пішли на штучне нарощування енергетичного дефіциту з метою збільшення притоку нафтодоларів. Енергетична криза 1979 р., на відміну від попередньої 1973 - 1974 рр., що стала прикладом використання «нафтової зброї», засвідчила зв'язок між ринком нафторесурсів та політичними процесами у районі

Перської затоки. Криза також продемонструвала залежність цінової ставки на нафту не тільки від регулювання країнами-експортерами «нафтової пропозиції» для імпортерів, а й від санкцій, ужитих США, державами Західної Європи по відношенню до членів ОПЕК. Ісламська революція стала, з одного боку, каталізатором переходу до зростання цін на нафту, а з іншого, започаткувала санкційне регулювання близькосхідного нафтового експорту й іноземних інвестицій у район Затоки.

Початком американської політики санкцій щодо утвореної після революції Ісламської Республіки Іран стало підписання Джиммі Картером Розпорядження 4702 про заборону імпорту до США іранської нафти (сягав 4% або 35 млн. т. внутрішнього споживання енергоресурсів, а об’єм імпорту до жовтня 1979 р. складав 75 тис. бар. сирої нафти [13, л. 160]) та нафтопродуктів, як з ІРІ, так і з вільних торговельних зон [169]. Розпорядження було доповнено виконавчим наказом президента США №12170 від 14 листопада 1979 р., згідно з яким ситуація в Ірані проголошувалася «незвичайною й екстраординарною, що загрожує національній безпеці США, зовнішній політиці, економіці» й потребує запровадження надзвичайного стану щодо цієї ситуації з подальшим арештом власності Ісламської Республіки Іран та її прибутків [167].

Загальний об’єм іранських активів, розміщених в американських банках, за даними іранської сторони, дорівнював 12 млрд. дол., американської - 8 млрд. дол. [9, л. 89]. Рішення Джиммі Картера щодо арешту іранських рахунків в американських банках США й за кордоном, за оцінками радянського МЗС, було націлене перш за все на недопущення вкрай негативних наслідків для долара у результаті вилучення іранських активів та з метою залучення на свій бік західноєвропейських держав [8, л. 122]. Адміністрація Білого Дому проводила інтенсивні переговори з провідними західноєвропейськими партнерами щодо здійснення тиску на Хомейні й відмову від розміщення у банках європейських держав іранських вкладів [8, л. 123]. Однак, уряди країн Західної Європи не поспішали приєднуватись до санкцій проти Ірану, так як заморожування іранських банківських вкладів спричинило стурбованість серед країн ОПЕК, які почали розміщувати свої нафтодолари у європейських банках й збільшили кількість євродоларів на світовому енергетичному ринку, нанісши тим самим удар по стійкому долару США [9, л. 91].

Запроваджені санкції остаточно позбавляли Америку виходу на іранський ринок, а Дж. Картера популярності в американському бізнес- середовищі. Намагаючись переконати іранське керівництво розпочати діалог з адміністрацією Білого Дому, спеціально створена Служба конгресу США наполягала на посиленні економічного й військового тиску на Іран [9, л. 92]. До запропонованого військово-політичного плану Конгресу були включені пропозиції повної окупації іранської території, нанесення вибіркових ударів по містам й нафтовим промислам ІРІ, запровадження військової блокади з моря, суші й можливого використання місцевих племен, що вимагають автономії, для здійснення повномасштабної інтервенції [8, л. 127]. Плани високопосадовців США стали відомі радянському керівництву. Андрій Г ромико виступив в ООН із критикою намірів США втрутитися у внутрішні справи Ірану [251]. У свою чергу міністр нафтовидобувної промисловості Ірану А. Моінфар заявив, що відповіддю на силове захоплення іранської території буде повна ліквідація центрів нафтогазового видобування [9, л. 93].

Енергетична й іранська криза 1979 - 1980 рр. позитивним чином вплинули на розвиток нафтогазового сектору Радянського Союзу, що вийшов у світові лідери по енергетичному експорту. Станом на 1979 р. довжина радянських нафтопроводів, призначених для перекачування сирої нафти й нафтопродуктів, нараховувала 67 400 км. Було введено в дію новий нафтовий коридор, що проходив по території Уралу загальною довжиною 3 300 км та розпочато комплектування нафтопроводу з Сургуту до Пермі [362, р. 58]. Дослідження стану й перспектив радянської економіки, проведене ЦРУ США у 1978 - 1979 рр. продемонструвало обернено пропорційну залежність зростаючого попиту у світі на нафту й газ СРСР й пропозицію радянського сировинного виробництва. Так, упродовж 1971 - 1979 рр. намітилися тенденції поступового зниження видобування нафти з 6.8% до 2.4%, що дорівнювало денній нормі буріння об’ємом 11.7 млн. бар. [84, арк. 127 - 128].

Однак, скорочення країнами Західної Європи й США імпорту іранської нафти, на фоні санкцій проти Ірану, змушували їх купувати здешевлену, за рахунок застарілих технологій видобування у Західному Сибіру, радянську нафту й газ. Головним імпортером радянської нафти у Західній Європі виступала Організація економічної кооперації й управління (OECD). Організація у 1979 р. отримувала 1.1 млн. бар. нафти/день, з яких 0.2% від загального імпорту направляла до США й Японії, на правах постійних членів організації [366, р. 352 - 353]. Окрім цього, США мали прямі нафтові поставки з СРСР, що в 1979 р. оцінювалися у 3 604 млн. дол. [366, р. 379]. Загалом, Москва, при збереженні мінімальних показників нафтовидобування, у 1979 р. отримала 9 млрд. дол. прибутку від експорту [84, арк. 160].

Звільнення іранського нафтового ринку від американських монополістів у ході ісламської революції, що носила антиамериканський характер, та подальша енергетична криза не лише збільшили політичну напруженість у регіоні, а й сприяли перегляду радянсько-іранських відносин. Нафтогазова співпраця Радянського Союзу та Ірану мала місце, починаючи ще з 1975 р. й була представлена багатосторонніми контрактами або домовленостями щодо обміну спеціалістами. Наприклад, радянські фахівці, згідно з контрактом між всесоюзним об’єднанням «Нафтохімпромекспорт» й Іранською національною газовою компанією від 17 квітня 1978 р., брали участь у спорудженні другої гілки Трансіранського магістрального газопроводу й продовжували працювати навіть у розпал революційних подій. Відсутність гарантій безпеки з боку іранської й радянської сторін часто призводили до травм або навіть загибелі працівників. Наприклад, під час стрілянини у районі вул. Хафез смертельно поранили техніка Управління будівництва Трансіранського газопроводу Михайла Сухова [39, л. 154].

Розрив іранським керівництвом контрактів з Міжнародним нафтовим консорціумом, на фоні підняття ОПЕК цін на газ, нафту для західноєвропейських споживачів, змусили Іран переглянути умови транспортування газу на радянську територію, який потім мав йти до країн Західної Європи. Переговори на рівні міністрів економіки обох країн, але без участі європейської сторони, пройшли 30 вересня - 1 жовтня 1979 р., де вирішувалися питання імовірного збільшення об’ємів та ціни на газ, імпортованого на радянську територію, до рівня міжнародних цін. Передбачався також перехід від розрахунку в рублях на вільно конвертуючу валюту з переглядом формули вирівнювання експортної ціни [10, л. 160].

Введення радянських військ до Афганістану, напружені відносини обох держав зі США, чергове збільшення ОПЕК цін на нафту до 32 дол./бар. спричинили не лише згортання переговорного процесу, але й виключення «газового питання» з радянсько-іранських контрактів. Хоча, показники виробництва газу в СРСР у 1979 р. були найвищими за всі попередні роки й становили 121.8 млрд. м , що могло слугувати гарантією для підписання довготривалих газових радянсько-іранських контрактів [84, арк. 133].

Окрім домовленостей в енергетичному секторі економіки, переглядалися радянсько-іранські міжурядові договори, зокрема в частині співпраці в рамках спільних акціонерних товариств. Було заборонено перереєстрацію земельної ділянки в м. Казвіні для акціонерного товариства «Іранраднафта» та без погодження з радянською стороною передано її у розпорядження третім особам з правом демонтажу усього обладнання, що належало товариству [21, л. 60]. Суперечки з приводу економічно вигідної земельної ділянки тривали до 1983 р., й завершились погодженням АТ «Іранраднафта» продати землі м. Казвін в обмін на аналогічну ділянку в районі м. Ензелі [31, л.129].

Ензелі належить до провінції Гілян, є одним із найбільш значущих портів на узбережжі Каспійського моря, через які здійснювався товарообмін між СРСР та ІРІ. Радянський Союз та Іран розглядали Каспійське море з його потужними нафтогазовими покладами зоною свого стратегічного впливу, а тому дозвіл іранської влади викупити земельну ділянку в Ензелі можна розглядати як спробу Ірану прив’язати радянську політику в каспійському регіоні до інтересів іранського нафтогазового сектору економіки. Цим, зокрема, пояснюється збереження після іранської революції чинності договорів між СРСР та Іраном від 1921 і 1940 рр. про правовий статус Каспію, як закритого у правовому аспекті водоймища, де акваторія слугує простором загального користування, тобто не розподілена ніякими кордонами (виняток становлять лише риболовні зони) [196, с. 231]. Закритий статус Каспійського моря й режим особливого користування його ресурсами для СРСР й ІРІ став основою для радянсько-іранської співпраці по програмі захисту природних морських багатств від забруднення з одночасною геохімічною розвідкою Півночі Каспію [16, л. 57]. Спираючись на чинні радянсько-іранські договори, ІННК у травні 1984 р. розпочала розвідку та буріння в південно-східній частині Каспійського моря та звернулася до радянської сторони з проханням надати для експлуатації бурильну установку «Джек АП» [35, л. 164]. СРСР надав Ірану необхідну технічну підтримку, сприявши тим самим повному підпорядкуванню нафтогазових відносин у прикаспійському регіоні політиці з Москви та Ірану [303, с. 518].

Поглиблення конфронтації Ірану зі США спричинило оприлюднення 7 квітня 1980 р. Дж. Картером виконавчого наказу № 12205 про розрив дипломатичних відносин з Іраном і введення ембарго на весь американський експорт в Іран, за виключенням продовольства і медикаментів [183]. Посилення деструктивної ролі американських санкцій для іранської економіки відбулося 17 квітня 1980 р. після оприлюднення президентом США наказу № 12211 про введення ембарго на весь іранський імпорт. Заборона стосувалася усіх без винятку осіб, які в’їхали в Іран з комерційною чи туристичною метою [184]. Новий виток санкцій США щодо Ірану став наслідком запровадженої у січні 1980 р. доктрини Картера, згідно з якою район Перської затоки оголошувався зоною американських інтересів. Будь- яка спроба зовнішніх сил отримати контроль над районом Затоки мала бути розцінена як сигнал для застосування Сполученими Штатами збройних сил [298]. Санкції, разом із новою політичною доктриною, свідчили про остаточну втрату для США Ірану в його ролі «провідника американської політики у регіоні» та спричинили поглиблення енергетичної кризи, яка з економічної площини перейшла у політичну. Коли у травні 1980 р. до санкцій проти Ірану приєдналися країни Західної Європи ціни на нафту стрімко пішли вгору й зупинилися на межі 36-45 дол./бар. [302]. Іран все частіше почав використовувати ОПЕК, за влучним твердженням академіка А. Хазанова, в якості «трибуни для критики» США, особливо після розгортання війни з Іраком, якому на початковому етапі симпатизували як США, так і СРСР [336, с. 105].

Початок ірансько-іракської війни поглибив кризу на світовому енергетичному ринку, зменшивши нафтовий експорт на 4 млн. бар. або на 15% від загального об’єму нафтовидобування країнами ОПЕК [350, с. 618]. Судячи з доповіді директора ЦРУ щодо наслідків ірансько-іракського конфлікту, стрибок показників нафтовидобування Ірану та Іраку негативним чином вплинув на американську й західноєвропейську економіку, так як у 1980 р. Ірак експортував 3 млн. бар., а Іран 800 тис. бар. нафти щоденно, покриваючи 1-2% енергетичних потреб США. Не дивлячись на те, що США не імпортували іранську нафту, погіршення стану нафтовидобувної промисловості Іраку та ІРІ перетворювало Вашингтон на заручника ситуації, чим міг скористатися СРСР для збільшення своєї економічної ваги у регіоні, запропонувавши роль посредника у справі підписання перемир’я між Тегераном і Багдадом [174].

Чергове засідання ОПЕК у грудні 1980 р. зафіксувало рішення про підвищення цін на нафту до 34 дол./бар. [318]. Скорочення видобування нафти та підвищення цін на її експорт були використані Радянським Союзом для нарощування власного нафтового постачання у доларову зону. СРСР у 1980 р. експортував 19.7% видобутої нафти, що становило 60-80% усіх валютних надходжень в радянський бюджет [347]. Однак, нафтовидобувна промисловість СРСР потребувала модернізації, так як 313 млн. т. нафти у 1980 р. вдалося отримати шляхом введення в експлуатацію родовищ із низькими показниками виробничої потужності (60 т/добу) [158]. Ускладнило процес модернізації технології буріння запровадження США санкцій проти Кремля, які полягали у введенні ембарго на американське устаткування, необхідне для спорудження європейсько-сибірського газопроводу [281].

Прагнення Радянського Союзу зберегти власні позиції на європейському нафтогазовому ринку, разом із погіршенням якості нафтових родовищ, змушувало радянське керівництво вдаватися до налагодження економічних зв’язків з Іраном. СРСР у вересні 1982 р. апелював до Ірану з питання щодо невиконання ним підписаного ще 1963 р. спільного договору про надання іранському керівництву кредитів на суму 1.4 млрд. руб., розрахунки по яким мали здійснюватися у вигляді поставок до СРСР газу, нафти чи інших товарів [26, л. 58]. З метою виходу із ситуації, у червні 1982 р. радянська сторона запропонувала Міністерству торгівлі Ірану, Міністерству економіки й фінансів, Центральному банку Ірану використати несплачені по кредитам кошти у вигляді закуплених для СРСР 870 тис. т. нафти, еквівалентної рівню заборгованості, переведеної з реалового рахунку на рублі по курсу грама золота [26, л. 59 - 60]. Радянська пропозиція не знайшла підтримки в іранському уряді, рахунки в банках було заморожено.

Невдалою виявилася повторна спроба Радянського Союзу у 1983 р. збалансувати з Іраном взаємні торговельні операції та домовитися про поставки додаткових 350 тис. т. сирої іранської нафти [30, л. 121]. ІННК висловила готовність провести переговори з СРСР лише після дозволу міністерства торгівлі ІРІ. Реальна ж ситуація на фронтах ірансько-іракської війни відкладала переговори на невизначений термін. Разом з тим, товарообіг між СРСР та ІРІ у вартісному еквіваленті скоротився з 766 млн. руб. у 1982 р. до 484 млн. руб. у 1984 р. [244, с. 45]. Скорочення фінансових надходжень до бюджету СРСР, у зв’язку із заморожуванням радянсько-іранських відносин та прийняттям ОПЕК рішення знизити ціну за барель нафти з 34 до 29 дол. негативно позначилися на радянській економіці, в якій нафтогазовий експорт складав 55% від загального прибутку в бюджеті держави [281; 323, с. 82].

Причини недорахування прибутків від нафтових поставок у доларову зону варто шукати не лише у ціновій політиці ОПЕК, але й у становищі нафтової промисловості Радянського Союзу. Вже з початку 1985 р. намітилися тенденції зниження продуктивності введених у експлуатацію родовищ Західного Сибіру, які до цього компенсували суттєве падіння видобутку по всім нафтовидобувним регіонам країни. Об’єми видобування нафти, у порівнянні з 1984 р., упали на 13 млн. т., а собівартість, навпаки, збільшилась у двічі й не могла бути компенсована на ринку через загальне падіння цін на нафту [158].

Падіння рівня видобування фактично зривало план по нафтовидобуванню на 1985 р. й змушувало фахівців вдатися до зменшення частки нафти у паливно-енергетичному балансі СРСР при одночасному нарощуванні частки природного газу до 51% [330, с. 8]. Радянський Союз у 1986 р. виходить на перше місце по об’ємам видобутку природного газу, продовжуючи, при цьому, екстенсивне нарощування рівня видобування нафти [152, с. 225]. СРСР в останнє вдалося збільшити показники буріння нафти на 1% (до 570 млн. т.) у 1987 р. якраз у той момент, коли іранська нафтогазова промисловість переживала кризу у зв’язку з танкерною війною - нападом авіації і військово-морських сил Ірану й Іраку на нафтопромисли й танкери один одного [323, с. 83].

Першим ініціював військові удари по нафтовим танкерам Ірак, врахувавши той факт, що весь експорт іранської нафти йде через Перську затоку на бортах танкерів, завантажених на острові Харк [313]. Удари по нафтовій інфраструктурі Ірану значно зменшили його експортну потужність й пришвидшили негативні темпи приросту реального ВВП, що становили упродовж 1987 - 1988 рр. 6.7 - 7.3% при одночасному зростанні цін на товари внутрішнього виробництва на 27.6 - 23.9% відповідно [342, с. 84].

Падіння видобування нафти у СРСР та ІРІ, погіршення внутрішньоекономічних показників, сприяли зростанню зацікавленості урядів обох країн у відродженні радянсько-іранської нафтогазової співпраці.

Перспективи співпраці обох країн відкрилися після ліквідації протягом 1988 - 1989 рр. у бюджеті Москви й Тегарану видатків на проведення військових кампаній та прийняття нової економічної програми розвитку, орієнтованої на ринкові принципи й загальну лібералізацію господарського життя, здатної подолати падіння життєвого рівня населення [274, с. 2].

Урядами ІРІ та СРСР було ініційовано перегляд шляхів і можливостей залучення іноземних інвестицій до процесу оздоровлення нафтогазової промисловості. Президент СРСР М. Горбачов підписав постанову «Про затвердження положення про порядок відкриття й діяльності в СРСР представництв іноземних фірм, банків та організацій», якою відкривав доступ іноземним інвесторам та іноземному капіталу до важливих сфер радянської економіки. [121]. Шлях до залучення іноземних інвестицій в ІРІ було покладено Законом про підтримку й гарантії іноземних інвестицій. Закон накреслював основні етапи інвестиціювання іноземного капіталу та визначав ряд обмежень в діяльності іноземних компаній [280]. Саме відсутність популярності на світовому інвестиційному ринку радянської та іранської економічної моделі, необхідність пожвавлення економічного розвитку задля вирішення соціальних та політичних проблем, стали першочерговими причинами відновлення радянсько-іранського діалогу.

Відновлення радянсько-іранської нафтогазової співпраці розпочалося з візиту у січні 1989 р. до Ірану делегації Міністерства газової промисловості СРСР, за участю заступника міністра газової промисловості С. С. Комісарова, заступника директора промислового об’єднання «Газифікація» А. Т. Баранчука, заступника директора всесоюзного об’єднання «Зарубіжнафта» М. С. Константинова, провідного інженера відділу газових турбін «Невського заводу» М. М. Лося, який відповідав за технологічну частину переговорів, та інших [36, л. 1]. Під час перебування групи радянських фахівців в ІРІ планувалося, спільно з НІГК, дослідити газопровід МІГ-1, вивчити документацію та оцінити технічне становища іранських газопроводів. Як повідомляє посольство СРСР в Ірані, у ході візиту «визначалися об’єми робіт по ревізії, відновленню, повторному випробуванню, заміні арматури й іншого обладнання лінійної частини газопроводу і компресорних станцій. Обговорювалися потреби іранської сторони в обладнанні й матеріалах, необхідність участі у модифікаційних роботах радянських організацій» [36, л. 2].

Результатом переговорів стало підписання 2 лютого 1989 р Протоколу співпраці між НІГК Ірану й Міністерством газової промисловості Радянського Союзу. На підставі домовленостей, закріплених у Протоколі, генеральний директор НІГК, заступник міністра нафти Іранської Республіки М. Джаррахі у супроводі чотирьох-п’яти спеціалістів нафтогазової сфери промисловості мали здійснити у другій половині травня 1989 р. візит до СРСР. Тижнева робоча зустріч передбачала ознайомлення іранських спеціалістів з об’єктами радянської газової промисловості [37, л. 83].

Зустріч на рівні міністерств відбулася пізніше запланованих термінів, 20 - 27 липня 1989 р., й відіграла важливу роль в оздоровленні економіки Ірану [38, л. 155]. У рамках візиту іранської делегації пройшли переговори торговельного представника СРСР В ІРІ В. І. Борисова з генеральним директором НІНК М. Парвініаном, в ході яких було обговорено питання співпраці з буріння шельфу південної частини Каспійського моря [38, л. 190].

Участь у відбудові нафтогазового сектору іранської економіки давала СРСР можливість зберегти свою присутність на Близькому та Середньому Сході після закінчення афганської війни та розриву тісної співпраці з Іраком. Зростання світових цін на нафту на 1.22 дол./бар. на фоні технічного відставання обох країн та наявності потреб у збільшенні видобування нафти й газу підвищували для СРСР й ІРІ значущість двосторонніх контрактів по реверсному експорту енергетичних ресурсів. Перед СРСР стояла також проблема покращення географії розташування баз нафтогазодобування, що мали відповідати вимогам мінімізації витрат при безпосередньому збільшенню обсягів видобутку. Найбільші радянські нафтогазові родовища у Західному Сибіру, Астрахані, Архангельську станом на 1989 р. знизили показники добування, що автоматично призвело до зростання собівартості ресурсів та витрат на їх видобування майже вдвічі [158]. За підрахунками академіка А. А. Трофімука, СРСР для збереження своїх позицій на світовому ринку необхідно було лише за 1989 р. збільшити об’єми буріння у 6,8 раз, що автоматично збільшувало затрати у 8,3 рази [158]. Виснаження родовищ нафти вело до зниження її якості, негативно впливаючи на надходження до державного бюджету нафтодоларів. Про згубну дію для радянської нафтогазової промисловості екстенсивних видобувних технологій попереджав партійне керівництво ще 1980 р. член АН СРСР Олександр Крилов. Учений наголошував на тому, що стабільно максимальні показники видобування нафти при використанні застарілих технологій, засвідчують досягнення піку кризи буріння, після якого настає різкий спад кількості й якості видобутої сировини [84, арк. 131]. Підписання ж широкомасштабного договору про нафто й газопостачання з Іраном було одним із можливих шляхів виходу з енергетичної кризи для СРСР. Договір мав забезпечити радянську сторону відносно дешевими нафтою й газом до того моменту, поки в СРСР не будуть відкриті нові нафтогазові родовища.

Зустріч М. С. Горбачова та А. Хошемі Рафсанджані, що проходила літом 1989 р. в Москві, завершилась підписанням 22 червня 1989 р. Декларації про принципи відносин й дружньої співпраці між СРСР та Ісламською Республікою Іран, Довгострокової програми торгово-економічної і науково-технічної співпраці між СРСР та ІРІ, на період до 2000 р. Голова іранського парламенту під час підписання стратегічно важливих двосторонніх договорів відзначив, що подібне зближення у відносинах з Радянським Союзом пов’язане з ім’ям Хомейні, який «радив досягнути покращення контактів з великим північним сусідом [327, с. 85].

Декларація мала завірення двох сторін у сприянні надання нафтогазовим відносинам справедливого характеру в системі світової економіки й готовності держав до співпраці з метою ліквідації дискримінаційних дій у сфері міжнародних економічних відносин, скорочення розриву між Північчю і Півднем, та недопущення торгово- економічного тиску з політичною метою [107]. Тоді як Довгострокова програма співпраці передбачала поступове з’єднання енергетичних систем двох держав, обмін енергоресурсами, проведення спільних

геологорозвідувальних, геофізичних і бурових робіт на нафту й газ в Каспійському морі. Планувалося спільне освоєння нових нафтогазових родовищ з введенням провідних технологічних процесів інтенсифікації видобування нафти й газу. Поступово використані технології для інтенсифікації нафтогазодобування мали перейти до ІРІ. Накреслювались також поставки іранського природного газу до СРСР у розмірі 23 млрд.куб./рік в обмін на радянські комплектуючі, механізми й надання послуг для будівництва промислових об’єктів Ісламської Республіки [111].

Декларація та Довгострокова програма співпраці здійснили перелом у відносинах між Радянським Союзом та Іраном, відкрили перспективи до їх динамічного і всебічного розвитку, заклали основи нового формату нафтогазової співпраці Росії з Іраном після розпаду СРСР й ліквідації біполярної системи міжнародних відносин. Про важливу роль для іранської держави підписаних договорів говорив у своєму інтерв’ю іранській газеті «Етталаат» колишній заступник міністра закордонних справ Ірану Ларіджані. Він назвав перебування Рафсанджані в Москві «найбільшим успіхом дипломатії ІРІ, результатом якого стануть значні зміни розстановки сил у регіоні та в системі міжнародних відносин» [327, с. 90].

Отже, регіон Близького та Середнього Сходу з його потужним енергетичним потенціалом став зоною перетину геополітичних інтересів СРСР й США, а постійна боротьба Ірану за регіональне лідерство спричинила радянсько-американське змагання за вплив на іранську

економіку, як основу до встановлення контролю над нафтовим експортом через Перську затоку. Радянсько-американсько-іранський близькосхідний нафтогазовий трикутник почав складатися в умовах першої енергетичної кризи 1973 - 1974 рр., під час якої СРСР уперше виступив у ролі експортера дешевої нафти й газу на західноєвропейський енергетичний ринок. Використання ОПЕК «нафтової зброї» збільшило надходження нафтодоларів до бюджету Ірану й сприяло, з одного боку, поглибленню економічної, військової співпраці зі США, а з іншого, закладало фундамент ісламського відродження, яке на думку С. Хантінгтона, стояло на ісламістських, а не демократичних, основах [339, с. 70]. Ісламське відродження розпочалося революцією в Ірані 1979 р., яка стала каталізатором другої енергетичної кризи й спричинила перегрупування сил на близькосхідному театрі міжнародних економічних відносин. Іран став єдиною країною у регіоні, що фактично відмовилась від дипломатичних відносин з Вашингтоном, а Радянський Союз, унаслідок погіршення відносин з Іраком та заморожування нафтогазової співпраці з Іраном, почав шукати шляхи економічного зближення зі Сполученими Штатами. Американсько-радянський

енергетичний альянс виявився нежиттєздатним в умовах «холодної війни» та прагнень Білого Дому, шляхом запровадження санкцій, утримати Іран у фарватері своєї зовнішньополітичної доктрини. Санкційний тиск на ІРІ не лише остаточно розірвав ірансько-американську економічну співпрацю, але й поклав початок розірванню нафтогазового трикутника на користь більш тісної співпраці Ірану з СРСР. Двосторонні радянсько-іранські договори створили прецедент для побудови нової системи економічних зв’язків на Близькому та Середньому Сході, яка продовжила діяти й у наступне десятиліття після розпаду СРСР. Таким чином, нафтогазовий трикутник СРСР - Іран - США, складений в умовах політизації енергетичного питання заклав основи близькосхідної енергетичної політики та визначив головні напрямки внутрішньої й зовнішньої політики як Радянського Союзу так і Ірану.

3.2.

<< | >>
Источник: ПИЛИПЕНКО В.В.. ПОЛІТИКА СРСР ЩОДО ІРАНУ, 1972 - 1989 рр.. 2016

Еще по теме СРСР - Іран - США: геоекономічний «нафтогазовий трикутник».:

  1. ЗМІСТ
  2. Історіографія проблеми.
  3. СРСР - Іран - США: геоекономічний «нафтогазовий трикутник».
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -