Боротьба США й СРСР в ООН за вплив на Іран, як невід’ємну складову «арки кризового півмісяця».

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин, встановлена на момент закінчення Другої світової війни, характеризується переходом Радянського Союзу та Сполучених Штатів Америки до агресивно - наступальної політики по відношенню до країн Близького і Середнього Сходу.

Сполучені Штати, особливо після економічної кризи 1972 р., відводили Ірану ключову роль у встановленні контролю над «Rimland», що, згідно з геополітичною стратегією Х. Маккіндера - Н. Спайкмена, являла собою прикордонну зону між континентальними та морськими державами [266, с. 55]. До країн «Rimland», названих З. Бзежинським, завдяки їхньому географічному положенню, «аркою кризового півмісяця», належали не лише Іран, але й Ірак, Саудівська Аравія, Туреччина, Індія, Пакистан, країни Далекого Сходу, Західної Європи, Північної Африки й Китай [9, л. 77]. Головною тезою даної концепції було позиціонування США центром «Rimland», що завдяки контролю над Атлантичним й Тихоокеанським узбережжям мали можливість розташовувати свої військово-морські сили поблизу країн «арки кризового півмісяця» з метою домінування над «Hardland».

У зовнішньополітичній концепції Кремля, починаючи з 1921 р., Іран розглядся як «вікно у Перську затоку» й гарант реалізації радянських національних інтересів на Близькому та Середньому Сході [268, с. 328]. Однак, перехід СРСР до «фази активного втручання» у політичні процеси близькосхідного регіону став можливим після досягнення ним «ядерного паритету зі Сполученими Штатами Америки» і співпав з ескалацією у 1974 р. прикордонного ірансько-іракського конфлікту [263, с. 7].

Гостра суперечка між двома регіональними державами у 1974 р. розгорілася через дозвіл Тегерана прийняти курдів, які під тиском урядових військ втікали з Іраку. У результаті військових зіткнень армій Ірану та Іраку обидві сторони втратили більше ста людей убитими й пораненими [122, с. 12]. Радянський комітет із захисту миру звернувся з протестом до міжнародної Організації захисту миру щодо зазначених подій на східному іракському кордоні. У протесті, зокрема, наголошувалося на «занепокоєнні СРСР активною позицією Ірану, як члена СЕНТО, що може заважати впровадженню радянської політики добросусідства, розробленої напротивагу позиціям англо-американському імперіалізму у районі Затоки» [44, л. 21.]

Завдяки обговоренню проблеми на засіданні РБ ООН 20 - 28 лютого з подальшим прийняттям 28 травня 1974 р. Резолюції 348, що зобов’язувала сторони припинити вогонь та відвести війська від кордонів, конфлікт між Іраном та Іраком вдалося перевести у мирне русло [135]. Радянський Союз на засіданні Радбезу, на відміну від США, чий представник обмежився лише позитивними оцінками діяльності ООН у вирішенні даної проблеми, здійснив широкий аналіз ірансько-іракському конфлікту. Виступаючи у РБ ООН від імені офіційного Кремля, Яків Малік надав перелік основних принципів радянської зовнішньої політики щодо Ірану та Іраку, як держав, « від стабільності кордонів яких залежить безпека СРСР на міжнародній арені» [122, с.

Ісламська революція, розпочавшись у 1979 р. під гаслами «Ні Схід, ні Захід», не лише похитнула усталену за період правління шаха Пехлеві розстановку сил на Близькому та Середньому Сході, але й створила прецедент американсько-іранського конфлікту через захоплення 4 листопада у заручники 52 працівників американського посольства [200, с. 694]. Ударну групу із захоплення дипломатів, за даними «Офіційного звіту уряду США щодо шаха та антиамериканських настроїв в Ірані», складали студенти - послідовники курсу імама Хомейні з дев’яти іранських навчальних закладів, включно з Університетом Пехлеві у Ширазі [182]. Утримання дипломатичного корпусу США у Тегерані було наочною демонстрацією невдоволення іранського суспільства політикою Білого Дому, що дозволив надати поваленому шаху політичний притулок та право на лікування у клініці Нью-Йорку. Хоча Джиммі Картера ще до так званої «другої революції 4 листопада» неодноразово застерігали від прийняття шаха без офіційної реакції з боку іранського уряду М. Базаргана, державний департамент погодився надати Резі Пехлеві право на проживання та лікування в Америці, поставивши тим самим під загрозу інтереси й безпеку американців в Ірані [187; 189].

Вашингтон, взявши до уваги одноголосне прийняття РБ ООН 9 листопада 1979 р. резолюції щодо негайного звільнення працівників американського посольства у Тегерані, спробував ізолювати Іран від участі у роботі міжнародних організацій [222, с. 47]. Однак, прагнення місії США при ООН заборонити Ірану участь у роботі Радбезу до виконання ним Резолюції та домогтися засудження іранського уряду за його спроби судити американських дипломатів за законами шаріату, не знайшли підтримки у Раді Безпеки та Генеральній Асамблеї ООН [222, с. 60 - 61].

Позиція Кремля щодо кризи з американським заручниками, на фоні посилення американсько-іранського протистояння, виявилася неоднозначною. З одного боку, радянська сторона підтримала США й схвалила листопадову резолюцію Ради Безпеки, а з іншого, СРСР заблокував американську ініціативу щодо введення торговельно-економічної блокади Ірану під егідою ООН. Москва, підтримавши своїм правом вето європейську політику дистанціювання від американсько-іранського протистояння й убезпечення себе від використання Іраном «нафтогазової зброї», заклала основу до розширення радянсько-іранської економічної співпраці, шляхом збільшення транзиту іранських товарів через територію Радянського Союзу.

А. А. Громико під час прес-конференції у Бонні 23 листопада 1979 р. негативно охарактеризував прагнення адміністрації Картера перевести дипломатичний конфлікт у військово-економічну площину. Він закликав США й Іран, дотримуючись норм чинної міжнародної конвенції щодо поваги дипломатичного імунітету відповідних державних представників, «виявити стриманість і холоднокровність у вирішенні спірних питань» [270, с.

Скликання Ради Безпеки 27 листопада 1979 р. обмежилось лише слуханням Генерального секретаря та голосуванням за відкладення вирішення американсько-іранської кризи на грудень [222, с. 73]. Протягом грудня 1979 р. американські дипломати, маючи за приклад одноголосне прийняття листопадової резолюції Радбезу з питань заручників у Тегерані, намагалися ратифікувати через ООН право США на військове вирішення ірансько-американських суперечностей. Для цього передбачалося скликати Раду Безпеки, й, апелюючи до Уставу ООН щодо права на індивідуальний та колективний самозахист, отримати згоду міжнародної організації на підтримку санкціями та військовими заходами плану Картера зі звільнення американських дипломатів. Попри намагання Вашингтона заручитися підтримкою світових держав, було зрозуміло, що європейські країни в умовах чергової енергетичної кризи 1979 р. ставку зроблять на переговорний процес між Іраном та США, виключивши будь-які методи шантажу та використання сили.

Генеральний секретар ООН охарактеризував прийняту Резолюцію 457 як «першочерговий дієвий крок в умовах загострення ірансько-американської кризи». Американський представник в ООН Д. Макгенрі вимушений був погодитися з вимогами Резолюції 457, але у своєму виступі заявив, що «Вашингтон залишає за собою право звернення до Міжнародного суду з позовом проти Ірану за порушення норм міжнародного права та розробки інших форматів подолання напруженості у відносинах з Іраном» [123, с. 3]. Американські дипломати також спробували переконати своїх західних партнерів відмовитися від обслуговування іранських банківських вкладів й тим самими змусити Хомейні піти на компроміс [8, л. 123]. Стосовно ж використання «інших форматів» дипломатичного тиску на Іран, окрім позову до Суду в Г аазі, малися на увазі депортація іранських студентів з навчальних закладів Америки та скорочення вчетверо чисельності дипломатичного апарату Ісламської Республіки Іран у США.

Наприкінці 1979 р. Дж. Картер поновив спеціальне розпорядження міністерства юстиції від 10 листопада 1979 р., що передбачало «запровадження нових особливих правил винятково до іранських студентів» з ідентифікації їхньої особи та добровільної депортації за межі США. Підставою до примусової депортації могли слугувати відмова студента іранського походження до 14 грудня 1979 р. надати особисті дані і характеристику з місця навчання [9, л. 81]. Розпорядження Картера знайшло схвалення серед юридичного відділу Білого Дому і було названо «основним кроком президента, націленим на урегулювання іранської кризи, гарантування безпеки американських заручників у Тегерані» та «попередження насилля у США над іранськими громадянами» [9, л. 82 - 83]. Однак, головною метою ініційованої інспекції 130 тис. іранських громадян, що супроводжувалася зняттям відбитків пальців, був пошук серед студентів членів радикальних організацій, незгодних з режимом шаха та виступаючих з вимогами екстрадиції Рези Пехлеві зі США [8, л. 119.].

Ініційована адміністрацією президента США «кампанія полювання на студентів-іранців» спричинила масове їхнє виключення з навчальних закладів. Приміром, із Технічного коледжу Ґрінвіль штату Південна Кароліна було виключено 104 іранських студента, а у Вірджинії відмовились надати іранцям доступ до навчання доки не буде вирішена проблема з американськими заручниками у Тегерані [8, л. 120]. Подібні заходи з перевірки 56 580 студентів в американській пресі охрестили «небувалою облавою й репетицією звільнення Америки від небажаних іноземців» [9, л. 84].

Проте, ініціатива Дж. Картера замість налагодження американсько- іранського діалогу спровокувала зародження мілітаристських настроїв серед молоді Ірану. У грудні 1979 р., коли слухалася справа в Апеляційному суді Вашингтона щодо правомірності розпорядження американського президента, студенти - послідовники Хомейні оголосили про замінування посольства США у Тегерані й готовноті його підірвати, якщо Білий Дім спробує вдатися до звільнення заручників силовим шляхом [270, с. 125]. Політичними емігрантами у країнах Західної Європи, що не приховували симпатій до діяльності студентських організацій в Ірані, проводилися акції проти дискримінації іранських студентів у США. Під час однієї з таких, у Ватикані, було затримано 22 студенти й передано їхні справи на розгляд місцевої поліції [18, л. 25].

Одночасно з перевірками студентів, дипломатичні працівники посольства Ірану у США, за вимогою заступника державного секретаря Д. Ньюсома, мали покинути Сполучені Штати упродовж п’яти днів або залишитися на правах цивільних осіб. Державний департамент головною причиною даного непопулярного рішення назвав «тривале незаконне утримування американських громадян і захоплення посольства США у Тегерані, а також конфіскацію американської державної власності у містах Тебріз та Шираз» [9, л. 79]. Як наслідок, правом не покидати Сполучені Штати скористалися 152 співробітники іранського посольства, які втратили свій дипломатичний статус в обмін на американське громадянство [9, л. 80.].

Радянський Союз, визнаючи порушення Іраном норм Віденської конвенції щодо дипломатичних відносин, як і під час листопадових обговорень американсько-іранської кризи, продовжував виступати виключно за двостороннє її урегулювання урядами США й Ірану. У газеті «Правда», що була рупором політики Кремля, 5 грудня 1979 р. з’явилася стаття «Проявлять благоразумие и сдержанность», де зазначалося, що захоплення заручників є лише наслідком «не узгоджених з нормами права й моралі» дій США щодо Ірану, а тому дану проблему не можна «виривати із загального контексту американсько-іранських відносин» [376, с. 5]. Пізніше на сторінках «Правди» було розміщено текст виступу на тегеранському радіо прем’єр-міністра ІРІ

М. А. Раджаї. Високопосадовець звинуватив Вашингтон у «відсутності бажання вирішити проблему із заручниками мирним шляхом», припустивши, що конфлікт навколо американських дипломатів використовується США з метою притягнути Іран до відповідальності за провал американської близькосхідної політики [368, с. 5].

Прагненням СРСР не втратити здобуті позиції в Ірані у зв’язку з початком афганської війни пояснюється збільшення критики «іранської політики США» не лише у радянській пресі, але й на засіданнях Радбезу. Олег Троянівський під час засідання РБ ООН 31 грудня наголосив на підтримці прийнятої Резолюції 461 лише у тій частині, що зобов’язувала Іран й США вжити заходи для мирного вирішення неурегульованих проблем без загрози миру й безпеці. Дипломат також звернув увагу на невідповідності нормам міжнародного права ініціатив США запровадити санкції щодо Ірану у випадку не виконання Тегераном до 7 січня 1980 р. рішення Радбезу. Відмову від позитивного голосування О. Троянівський пояснив неправомірністю «кваліфікації двосторонньої американсько-іранської суперечки як «загрози міжнародному миру і безпеці» та намагань Вашингтона використати її як привід до запровадження санкцій» [124, с. 4]. Як наслідок, Резолюція 461 від 31 грудня 1979 р. була прийнята 11 голосами, СРСР та ще три держави утримались від голосування. До кінцевого тексту документу внесли компромісну постанову «провести 7 січня 1980 р. додаткове засідання, присячене детальному розгляду причин конфлікту» й, у разі невиконання Іраном прийнятої Резолюції 461, вжити ефективні заходи відповідно до статей 39, 41 Уставу ООН, що дозволяють «повне або часткове припинення економічних зв’язків, транспортного сполучення та розрив дипломатичних відносин» [137; 159].

Американська делегація, з огляду на непопулярність серед членів РБ ООН ініціативи США запровадити проти Ірану економічні обмеження, вимушена була змінити офіційне ставлення до захоплення заручників від «засудження» до «шкодування» [222, с. 108]. Повторні спроби США 7 січня 1980 р. провести через РБ ООН власний проект резолюції, що мав засудити дії Ірану та дати дозвіл на введення проти нього міжнародних санкцій, завершилися невдало. Представник СРСР у своєму виступі звинуватив Вашингтон у цілеспрямованому загостренні ірансько-американського конфлікту і нагнітанні ситуації у районі Затоки [270, с. 128].

Позиція Радянського Союзу щодо проблеми заручників, на фоні розширення економічних контактів з Іраном, що не зазнали значних втрат навіть після негативної реакції іранської влади на введення радянських військ до Афганістану, викликала занепокоєння США. Серед американських політичних діячів почали з’являтися думки, що збереження напруженості ірансько-американських відносин може спровокувати Тегеран звернутися по військову допомогу до Москви. Голосніше подібні ідеї почали лунати у квітні 1980 р. після розриву американсько-іранських дипломатичних зв’язків, запровадження Вашингтоном ембарго на імпорт іранських товарів та невдалої для Білого Дому спроби звільнити заручників шляхом таємної військової операції [9, л. 90]. Дослідницька служба конгресу США у своїй доповіді, присвяченій наслідкам «воєнної операції, яка носила гуманітарний характер по звільненню заручників», зауважувала, що подальші додаткові санкції чи військові акції по відношенню до Ірану «послаблять вплив на іранців поміркованих лідерів на чолі з Аболь-Хасаном Банісадром, зменшать шанси досягнення компромісу, збільшивши небезпеку звернення нової іранської влади до СРСР по допомогу [9, л. 86 - 87]. У зв’язку з цим, Конгрес 25 травня адресував Дж. Картеру вимогу «обмежитися дипломатичними переговорами з Іраном та дочекатися рішення іранського парламенту щодо проблеми із заручниками без будь-яких активних дій» [9, л. 88].

Внутрішньополітична боротьба у США в умовах передвиборчої президентської кампанії, розгортання ірансько-іракської війни, зумовили переведення обговорення проблеми американських заручників у формат двосторонніх ірансько-американських консультацій із залученням регіональних організацій та без активного втручання Ради Безпеки ООН.

Зокрема, у травні 1980 р. в Ісламабаді відбулася конференція за участю 39 ісламських держав, де на порядку денному стояли питання введення радянських військ до Афганістану й «американська агресія в Ірані, коли США, намагаючись звільнити заручників, убили вісьмох американців» [9, л. 77]. Цікаво, що поруч із засудженням військової операції Вашингтона у Тегерані, намагань Білого Дому використати економічні санкції для звільнення дипломатів, учасники конференції кваліфікували утримання заручників іранською владою як незаконне. Результатами червневої зустрічі держав в Ісламабаді за участю американської делегації на чолі з екс-міністром юстиції США Р. Кларком стало прийняття декларації, що засуджувала дії США й підтверджувала право Ірану на компенсацію матеріальних збитків після військової операції.

Відповідь Вашингтона на рішення конференції була сформульована у листі 187 американських конгресменів до іранського парламенту, в якому заперечувався факт військового проникнення США на територію Ірану, а суть американсько-іранського протистояння зводилася лише до проблеми із заручниками [9, л. 93]. Спікер іранського парламенту Х. Рафсанджані вкрай негативно відреагував на лист конгресменів, звинувативши уряд США у «брехні американському народу про пошуки шляхів подолання кризи мирним шляхом у найкоротші терміни», а президент ІРІ А. Банісадр заявив, що право остаточного вирішення долі заручників належить меджлісу [9, л. 99; 19, л. 5]. Віце-президент США Дж. Буш, у свою чергу, 300 днів з моменту захоплення американських дипломатів у Тегерані назвав «символом повної неспроможності адміністрації Картера реалізовувати правильну зовнішню політику» [9, л. 103].

Одночасно з американсько-іранськими дискусіями у вигляді кореспонденції парламентаріїв обох держав, у пресі США з’явилася стаття про підготовку Картером нового військового рейду на територію Ірану, для чого планувалося посилення американської військово-морської присутності в Аравійському морі [9, л .101]. Проте, адміністрацією Білого Дому подібна інформація всіляко опротестовувалась, а будь-які припущення щодо розгортання військових акцій задля вирішення конфлікту з Іраном були названі «гротескними й повністю безвідповідальними» [9, л. 102]. Андрій Громико, підбиваючи підсумки спроб Ірану та США знайти компроміс у вирішенні проблеми заручників на пленумі ЦК КПРС 26 червня 1980 р., виступив із засудженням подальшого утримування дипломатів у Тегерані, але вкотре наголосив на підтримці Ірану у «його протистоянні глибокому імперіалістичному тиску та шантажу з боку Америки» [58, л. 29].

Перманентні контакти між США та Іраном щодо вирішення проблеми заручників тривали до кінця 1980 р., коли обом державам все ж вдалося досягти компромісу й домовитися про звільнення дипломатів. Працівники американського посольства змогли покинути Іран вже після інавгурації 20 січня 1981 р. на посту президента США Р. Рейгана. Звільнення заручників після їхнього 444-х денного утримання у посольстві Тегерана, головним редактором інформаційної компанії «Time life» Р. Грюнвальдом, було названо «символом ярості й безсилля американської влади» [63, л. 2].

Перехід проблеми американських заручників із рівня міжнародного урегулювання до двосторонніх ірансько-американських контактів за участю регіональних організацій співпав у часі з новим витком ірансько-іракського протистояння, що на довгий час став предметом детального обговорення на засіданнях ООН. Позиції радянської та американської делегацій під час обговорення шляхів урегулювання конфлікту між Іраном та Іраком в ООН наочно демонстрували зміну стратегії близькосхідної політики СРСР й США на користь активного відкритого втручання у політичні процеси країн Перської затоки. Так, головними завданнями близькосхідної політики Радянського Союзу стало попередження проникнення ісламської ідеології іранського зразка на радянську територію з одночасним розширенням двосторонньої співпраці з Іраном, здатної перекрити негативний вплив американських санкцій на іранську економіку [310]. Тоді як Сполучені Штати, діючи у відповідності до проголошеної Картером 23 січня 1980 р.

«доктрини життєво важливих інтересів», намагалися завадити СРСР ввести війська на ірансько-іракський кордон в якості військ-союзників Іраку. Передбачалося, що зменшення політико-економічного тиску на Іран стане приводом до відновлення ірансько-американської співпраці, не допустить подальшого експорту ісламської революції, а отже - зведе нанівець воєнну риторику Іраку й не допустить посилення політичного впливу СРСР у регіоні [311, с. 66, 71]. Як бачимо, і США, і СРСР, переслідуючи власні геополітичні інтереси, зверталися до досвіду тісної економічної співпраці з Іраном та Іраком, й, спираючись на підтримку країн-союзниць в ООН, відводили собі роль медіатора у вирішенні ірансько-іракського конфлікту.

Вересневі зіткнення 1980 р. на ірансько-іракському кордоні, названі Іраком «боротьбою за території, незаконно зайняті Іраном під прикриттям міжнародних договорів 1974 р.», змусили Генерального секретаря ООН вдатися до активних заходів, спрямованих на попередження переростання конфлікту у затяжну локальну війну [381, с. 5]. Наприкінці вересня він звернувся до президентів Іракської Республіки та Республіки Іран із закликом розпочати конструктивний діалог, використовуючи в якості майданчика для переговорів ГА ООН та Організацію Ісламської конференції [125, с. 1].

Іран, з огляду на заплановане обговорення ГА та РБ ООН ірансько- іракського протистояння, намагався залучитися підтримкою Радянського Союзу, як держави, що мала інтереси у районі Затоки й не була зацікавлена у розв’язанні війни між двома державами-стратегічними партнерами. Саме тому МЗС Ісламської Республіки Іран 24 вересня направив до радянського вищого керівництва ноту, в якій зазначалося, що уряд республіки очікує від СРСР підтримки здобутків іранської революції в умовах війни, «нав’язаної баасистським урядом Іраку, його відкритої агресії шляхом вторгнення у сухопутні й морські кордони Ірану», та відмови «від надання Іраку військової допомоги» [17, л. 92]. У той же день газета «Правда» розмістила статтю Ю. Глухова з риторичним запитанням «Кому это выгодно?», де, окрім звичної для радянської ідеологічної машини критики на адресу «імперіалізму», висловлювалась глибока занепокоєність «загостренням протиріч між Іраном та Іраком», що може завдати значних збитків «радянській дружній політиці по відношенню до цих держав». Разом з тим, головне призначення статті полягало у засвідченні політики невтручання СРСР в ірансько-іракські прикордонні суперечки на їх початковому етапі й заклику до урядів Ірану та Іраку вирішити конфлікт шляхом мирних переговорів без зовнішніх посередників [369, с. 5].

Відхід Москви від офіційної підтримки претензій Іраку, що вважався її головним союзником у Перській затоці, можна пояснити, з одного боку, пошуками радянським керівництвом шляхів зближення з післяреволюційним Іраном, а з іншого - відмовою Саддама Хусейна дотримуватися, наданих надзвичайному послу СРСР в Іраку А. Барковському, зобов’язань не розпочинати жодних військових операцій в обхід інтересам Радянського Союзу у близькосхідному регіоні [204, с. 316]. Виходячи з вищезазначених причин, О. Троянівський, виступаючи 28 вересня у РБ ООН заявив, що суперечки між Іраном та Іраком не відповідають інтересам їхніх народів, а «лише грають на руку імперіалістичним силам, що намагаються відволікти держави регіону від агресії Ізраїлю» [125, с. 6 - 7]. Попри взаємні підозри щодо причетності СРСР й США до ескалації ірансько-іракського конфлікту, представники обох держав на міжнародному рівні висловилися за нейтралітет і невтручання у війну, наголошуючи на необхідності проведення мирних переговорів між Іраком та Іраном [125, с. 3 - 4]. Радянський Союз, у відповідь на звернення США до ООН з проханням не допустити обмеження судноплавства у Перській затоці, презентував Радбезу план нормалізації ситуації у регіоні. План передбачав, що США, Японія й Китай візьмуть на себе зобов’язання поважати право близькосхідних країн на суверенітет, відмовляться від розміщення у Затоці військових баз та нададуть країнам регіону можливість здійснювати товарообмін й судноплавство у штатному режимі [299, с. 123]. Деякі положення плану, разом із пропозиціями О. Троянівського та Д. Макгенрі, були взяті до уваги й внесені у постанову, одноголосно прийнятої 28 вересня 1980 р. Резолюції 479, що зобов’язувала «Іран та Ірак негайно вирішити конфлікт мирними засобами за допомогою посередництва регіональних організацій» [138].

Однак, позиція нейтралітету та невтручання США й СРСР в ірансько- іракську війну, замість бажаного результату, підштовхнула Ірак до більш відкритих агресивних заяв. Саддам Хусейн, виступаючи у Багдаді після прийняття Резолюції 479, заявив, що припинення воєнних дій Іраком можливе лише за умови відведення іранських військ [163, с. 11]. Тоді ж іракський лідер оголосив про взяття на себе відповідальності за недопущення будь-якого іноземного втручання у двосторонній конфлікт з Іраном [163, с. 16]. Заява Саддама Хусейна та відмова Ірану прийняти Резолюцію 479, не лише послужили приводом до продовження військового протистояння, але й стали причиною невизначеності подальшого ставлення радянського керівництва до ірансько-іракського конфлікту. Так, Л. І. Брежнєв 30 вересня 1980 р. на званій вечері в індійського президента Санджива Редді виступив із промовою, в якій назвав війну між Іраном та Іраком «результатом трагічного непорозуміння між двома державами, спровоковану тими політичними лідерами, які прагнуть нажитися на її результатах» [208, с. 69]. Свою точку зору щодо абсурдності ірансько- іракської війни Брежнєв продовжував відстоювати й наступного, 1981 р., на XVI з’їзді КПРС у Москві [277, с. 126]. Заяву генерального секретаря було взято за основу під час підготовки звернення КПРС до РБ ООН із пропозицією голові Радбезу запровадити методи швидкого врегулювання ситуації на Близькому Сході та вжити усі невідкладні заходи, щоб припинити ірансько-іракський конфлікт у найближчі строки [82, арк.110].

Позиція Брежнєва була підтримана МЗС Ірану, представники якого погодилися з радянським лідером, що війна не була спланована режимом Саддама, а лише використана як засіб задля посилення проникнення у Перську затоку «ворогів ісламської революції» [19, л. 26]. Іранський уряд, на ряду з лідером Іраку, також оголосив про зобов’язання гарантувати свободу проходження через Ормузьку протоку торгових судів й не допустити розташування у Затоці баз іноземних держав [19, л. 27].

Незважаючи на заявлений нейтралітет, Москва й Вашингтон все ж намагалися використати конфлікт з метою налагодження втрачених тісних політичних контактів з Іраном та Іраком. Зб. Бзежинський, приміром, у посланні до Дж. Картера наголошував на необхідності розпочати підготовку до організації таємних переговорів з Іраном [175]. Однак, відмова Хомейні відновити військово-економічну співпрацю з двома світовими державами змушувала СРСР й США шукати зближення з Іраком.

Державний секретар США 1981 - 1982 рр. Олександр Хейг відправив у квітні 1981 р. особисте послання до міністра закордонних справ Іраку Саадун Хаммаді з пропозицією встановити регулярний обмін думками між двома державами щодо ситуації на фронтах ірансько-іракської війни [186]. Перед цим, 16 лютого, Р. Рейган поспішив завірити міжнародну спільноту, що США не прийматимуть участь у постачанні зброї жодній стороні конфлікту [179]. Планувалося, що встановлення більш тісних контактів Вашингтону з Багдадом сприятиме перетворенню Іраку на нового «жандарма Затоки» й «надійного молодшого партнера у збереженні «status-quo» у регіоні», здатного поступово ліквідувати політичний вплив Ірану на країни Близького та Середнього Сходу [338, с. 188 - 189; 188, р. 38]. Однак, досить скоро Вашингтон, за твердженням Г. Кіссінджера, переконався, що «Саддамівський Ірак, з одного боку, занадто слабкий аби стати противагою Ірану й брати участь у досягненні рівноваги сил у регіоні, а з іншого - має достатньо військової сили, щоб загрожувати безпеці сусідів» [200, с. 209].

Радянський Союз, намагаючись не допустити американсько-іракського зближення, ініціював офіційний візит заступника прем’єр-міністра, члена вищої революційної ради Іраку Таха Ясин Раммадана до Москви. Під час візиту, з-поміж інших питань, планувалося обговорити поновлення у дії, підписаних наприкінці 1970-х рр., контрактів на поставки до Іраку військового обладнання радянського виробництва. За результатами переговорів, Міністр оборони СРСР Д. Ф. Устинов спільно з головою Державного комітету з питань зовнішньоекономічних зв’язків С. А. Скачковим, 10 серпня 1981 р. отримали від ЦК КПРС офіційний дозвіл направити до Іраку у 1982 р. 50 комплектів радіостанцій, 60 біноклів й іншого обладнання на суму 200 тис. рублів. Поставки мали відбуватися через територію Сирії за посередництва Іракської комуністичної партії [62, л. 16]. До позитивного вирішення питання продовження співпраці між ВПК СРСР та Іраку Л. Брежнєва підштовхнуло погіршення радянсько-іранських відносин, спровоковане бойовими діями СРСР в Афганістані та порушенням радянським літаком кордону Ірану у квітні 1982 р., що висадив на іранській території військовий загін [25, л. 91].

Цікавим є той факт, що розширення воєнних переговорів з Іраком, на фоні погіршення радянсько-іранських відносин, суттєво не змінили позицію СРСР у Раді Безпеки щодо врегулювання ірансько-іракської війни. Заяви радянської делегації вказували на незмінність планів Москви відновити контакти з Іраном, не втративши, при цьому, контроль над Іраком. Троянівський продовжував наголошувати на зацікавленості радянської держави у ліквідації «небезпечних джерел напруженості у безпосередній близькості до свого кордону» та припиненні воєнних дій між «двома дружніми державами» [126, с. 4]. Однак, радянський представник, вдаючись до критики «спроб деяких держав затягнути конфлікт і використати його для посилення військово-політичної присутності на Близькому та Середньому Сході», замовчував факти військової співпраці СРСР з Іраком.

Представник США у Раді Безпеки, як і його радянський колега, залишив поза увагою спроби Вашингтона налагодити постійні воєнні консультації з Іраком. Він обмежився короткою заявою про необхідність пошуку Іраном та Іраком компромісного рішення, здатного задовольнити їх зовнішньополітичні інтереси й гарантувати територіальну цілісність [126, с. 2]. Незважаючи на відсутність у Москви й Вашингтона єдиного бачення шляхів вирішення ірансько-іракської війни, одноголосно прийнята 12 липня 1982 р. РБ ООН Резолюція 514 вимагала від Багдаду й Тегерана негайного припинення бойових дій з відведенням військ до загальновизнаних кордонів під наглядом групи міжнародних посередників [139]. Справа в тому, що досить суперечливе засідання Радбезу й запізнілі заклики Резолюції 514 припини вогонь, розпочавши переговори через посередників, приймалися в умовах контрнаступу Ірану, звільнення ним захопленого духовного центра Хорезмшахра, як відповіді на вчинення Іраком авіабомбардувань місць громадського користування [27, л. 180.].

Представник Іраку у РБ ООН Хаммаді, після прийняття липневої резолюції, не лише намагався переконати світове співтовариство у вимушеності для Іраку проведення воєнних дій з Іраном, але й закликав іранський уряд негайно припинити бойові зіткнення [126, с. 5]. Разом з цим, Саддам Хусейн, маючи в активі твердження про зацікавленість у співпраці з Іракською Республікою, і Радянського Союзу, і Сполучених Штатів, намагався на Раді Безпеки презентувати свою державу як лідера серед країн Затоки, від позиції якого залежатиме подальша доля ірансько-іракської війни. Тоді як Ірак свій виступ асоціював з промовою держави-майбутнього регіонального лідера, Іран сприймав промову іракського представника як виправдання артобстрілів житлових районів [28, л. 20]. Тому й не дивно, що така інтерпретація положень Резолюції 514 Іраком, спровокувала Іран на поглиблення конфронтації. Так, МЗС ІРІ, після виступу Хаммаді, звернулося до міжнародних організацій з вимогою засудити, «як ганебні, лицемірні заяви баасистського уряду щодо одностороннього припинення вогню й готовності у десятиденний термін відвести війська до визначених кордонів» [28, л. 20].

Недієвість прийнятих 12 липня 1982 р. рішень РБ ООН невдовзі була засвідчена виступом 26 вересня Саддама Хусейна, під час якого він офіційно підтвердив відновлення контрактів, підписаних з Радянським Союзом до вересня 1980 р., на поставку зброї, включаючи літаки МІГ-25, танки Т-72, ракетні установки ПВО САМ-8 та направлення більше тисячі радянських

військових радників й спеціалістів до іракських військових

гарнізонів [337, с. 45]. Вже наступного, 1983 р., радянська допомога іракській армії надавалася за умовами підписаного у Москві 29 серпня радянсько- іракського протоколу щодо військової двосторонньої співпраці [166, р. 15].

Зрозуміло, що за таких обставин скликання позачергового засідання Ради Безпеки з вирішення ірансько-іракської війни було вкрай необхідним. Засідання розпочало роботу 4 жовтня 1982 р. з розгляду листа Іраку, де містилося обґрунтування заяви Хусейна щодо розширення військових закупівель, як відповіді на контрнаступ іранських військ. Виступаючи на скликаному за ініціативою власної держави засіданні Ради Безпеки, іракський представник звинуватив Іран у прагненнях військовим шляхом встановити контроль над Аравійським півостровом, зауважуючи, що Ірак «ніколи не припиняв пошук шляхів досягнення миру» [127, с. 1 - 2]. Радянський Союз та Сполучені Штати не взяли участь в обговоренні питань порядку денного жовтневого засідання, але своїм голосуванням підтримали прийняття Резолюції 522 щодо відправки на лінію фронту беззбройних спостерігачів ООН, як гарантії зменшення військового протистояння й пошуку воюючими сторонами компромісу [140].

Розширення ірансько-іракської війни до захоплення й пере підкорення території держав іранській чи іракській адміністрації викликало глибоке занепокоєння Г енеральної Асамблеї ООН. На пленарному засіданні 22 жовтня 1982 р. Генеральний секретар запропонував проект Резолюції 37/3, що надавала війні між Іраном та Іраком статусу міжнародної, підтверджувала необхідність відведення військ до визначених кордонів й закликала інші держави не провокувати своїми діями продовження даного конфлікту [134]. Положення резолюції, не дивлячись на засудження дій Ірану та Іраку, мали першочергово слугувати попередженням для Кремля й Білого Дому утриматися від надання подальшої військово-технічної допомоги одній зі сторін конфлікту в обхід міжнародного законодавства. Однак, заклики ГА ООН утриматися від будь-якого сприяння продовженню війни залишилися поза увагою американського та радянського урядів під час формування стратегії їхньої близькосхідної політики.

Меморандум директора Державного бюро з військово-політичних питань США Джонатана Хова, направлений 7 жовтня 1983 р. до заступника державного секретаря з політичних питань Лоуренса Еаглебургера, промовисто засвідчував, що політика нейтралітету США у ірансько-іракській війні змінюється на фінансове сприяння Іраку без прямих поставок йому зброї. Також підтверджувалось, що таким своїм рішенням Вашингтон «входить у стан війни з Іраном, залишаючи за ним право на політичне врегулювання конфлікту» [175].

Головною причиною зміни американської позиції була, з одного боку, відмова Хомейні йти на зближення зі США, а з іншого - наявність в Іраку перспективної нафтогазової системи зі значними запасами енергоресурсів. Саме отримання гарантій доступу США до нафтогазових ресурсів Перської затоки було визначальним для політики Білого Дому на міжнародній арені в умовах ірансько-іракської війни [278, с. 242].

Подібна переорієнтація Вашингтону, спрямована на забезпечення контролю над нафтогазовими поставками, здійсненими через Ормузьку протоку, завдяки підтримки Іраку, не залишилася поза увагою Кремля. Під час обговорення 31 жовтня 1983 р. на засіданні Радбезу тексту чергової Резолюції, О. Троянівський звернув увагу на принципове значення для міжнародного права можливості Іраку та Ірану самостійно розпоряджатися власними природними ресурсами [128, с. 4].

Прийнята після обговорення Резолюція 540 була однією із найбільш змістовних за весь період війни. Вона закликала до негайного припинення військових операцій проти цивільних об’єктів, забороняла ведення воєнних дій у водах Перської затоки, розширювала повноваження Генерального секретаря у його посередницькій місії, покликаній досягти урегулювання конфлікту, прийнятного для обох сторін [141]. Підтримка радянською делегацією умов резолюції пояснюється намаганням СРСР не допустити втілення у життя програми директора ЦРУ В. Кейсі про гарантування Іраку перемоги у війні, шляхом розташування військових сил США у Затоці під прикриттям «свободи судноплавства» [178]. Остаточно проіранську позицію Кремль зайняв у 1984 р., після візиту до Москви заступника голови Департаменту МЗС ІРІ Мухаммеда Садра, під час якого було обговорено умови підписання радянсько-іранського економічного договору [334, с. 388].

Подібне розмежування симпатій радянського й американського уряду, в умовах «холодної війни», не могло не позначитися на подальшій роботі ООН з урегулювання ірансько-іракського протистояння. Налагодження радянсько- іранських відносин сприяло зверненню СРСР до представників держав в ООН з пропозицією перекласти завдання забезпечення безпеки морських комунікацій Перської затоки на військово-морські сили ООН [247]. Пропозиція СРСР до уваги взята не була, а сам ірансько-іракський конфлікт упродовж 1984 - 1985 рр. на офіційних засіданнях Ради Безпеки ООН не розглядався. Лише наприкінці березня 1984 р. Рада Безпеки зібралася на коротке засідання для обговорення випадків використання хімічної зброї на фронтах ірансько-іракської війни, постановивши «не проводити широкої дискусії, а обмежитися заявою голови Ради з цього питання» [85, арк. 30].

Сполучені Штати та Радянський Союз у своїх офіційних міжнародних документах та зверненнях до Іраку засудили використання ним хімічної зброї. Білий Дім запровадив державний контроль над експортом речовин, що можуть використовуватися для виготовлення хімічної зброї, але поспішив завірити Ірак у зацікавленості розширення співпраці з ним [170]. Загалом, як зазначалося у звіті української делегації при ООН, адресованому МЗС СРСР, реакція РБ ООН на випадки порушення міжнародного права Іраном та Іраком у 1984 - 1985 рр. не відзначалася своєчасністю та ініціативністю, а засідання Радбезу зводилися лише до «заслуховування доповідей Генерального секретаря про його переговори з керівництвом воюючих країн». Основний висновок ООН, затверджений після розгляду механізмів подолання ірансько- іракського конфлікту, полягав у констатації неспроможності міжнародної спільноти знайти «основу для припинення воєнних дій» [100, арк. 5].

Зникнення на деякий час ірансько-іракського конфлікту з порядку денного засідань РБ ООН, СРСР й США використали для отримання дивідендів від реалізації власних мирних ініціатив. Так, у жовтні 1984 р. за запрошенням А. А. Г ромико до Москви прибув міністр закордонних справ Іраку Т. Азіз для обговорення можливих умов припинення війни [277, с. 132]. Переговори мали засвідчити іракському керівництву зацікавленість Радянського Союзу у збереженні співпраці з Іраком, але за умови поступової деескалації напруженості у регіоні. Вашингтон, напротивагу СРСР, продовжував демонструвати свою зацікавленість у перетворенні Іраку на регіональну наддержаву й джерело виснаження іранської економіки [171].

Однак, наявність свідчень про те, що СРСР до 1984 р. залишався основним постачальником зброї Іраку, наштовхнуло США на пошук контактів з іранською опозицією. Рада національної безпеки США у 1985 р. запропонувала проект директиви «найбільш невідкладних цілей» зближення з Іраном. Директива передбачала попередження дезінтеграції Ірану й збереження його в якості буферу між СРСР й країнами Перської затоки, обмеження можливих радянських військових операцій в Ірані зі збереженням доступу США до нафтогазових ресурсів близькосхідного регіону при відновленні поставок зброї Тегерану через Ізраїль [312, с. 96]. Головним завданням, що стояло перед Білим Домом, було збереження незалежності Республіки Іран, як регіонального модератора, здатного протистояти встановленню радянського військово-політичного впливу на країни Затоки. Планувалося, що відновлення співпраці з ІРІ призведе до встановлення балансу сил у регіоні й позбавить СРСР важелів впливу на сторони ірансько- іракського конфлікту [191].

Виходячи з намічених цілей, 5 грудня 1985 р. Р. Рейган дозволив Ізраїлю продаж зброї Ірану, а у січні 1986 р. затвердив проект створення в іранському парламенті поміркованого уряду [312, с. 97]. Із цією метою до Тегерана на чолі делегації, за участю співробітника Ради національної безпеки Олівера Норта, колишнього голови резидентури ЦРУ в Ірані Джорджа Кейва та ізраїльського спеціаліста по боротьбі з тероризмом Амірам Нірбуло, було направлено помічника президента США з національної безпеки Роберта Макфарлейна [240, с. 16]. Проте, заплановані переговори та передача зброї були зірвані через внутрішньополітичну боротьбу між групами духовенства в Ірані, очолюваних головою меджлісу Хошемі Рафсанджані та керівником Ісфаганського відділу Корпусу стражів ісламської революції Мехді Хашемі. У своєму таємному донесенні консул СРСР в Ісфагані Реваз Утургаурі повідомляв, що Рафсанджані мав таємні домовленості з ЦРУ щодо поставок зброї, про що стало відомо президенту А. Хаменеї - головному супернику голови меджлісу у боротьбі за пост рахбара. Г олова меджлісу, намагаючись зберегти контроль над політичним процесами в країні, звинуватив у таємних контактах з американцями найближчого соратника Алі Хаменеї Мехді Хашемі й домігся для нього смертного вироку, засвідчивши тим самим остаточний розкол угруповання Хомейні [210, с. 235]. Одночасно зі звинуваченнями власних політичних опонентів, Х. Рафсанджані в інтерв’ю паризькому журналу «Jeune Afrique», пояснив прибуття делегації Макфарлейна до іранської столиці, як спробу американців домогтися посередництва Ірану зі звільнення заручників у Лівані. Паралельно з цим, голова парламенту ІРІ підтвердив закупівлю певної кількості військової техніки, привезеної американською місією [240, с. 17].

Скандал, спричинений викриттям таємних контактів Білого Дому з політичними діячами ІРІ, що у пресі охрестили «Ірангейтом», змусив Р. Рейгана виправдовуватися й усіляко заперечувати спроби відновити постачання зброї іранцям. Хоча, незважаючи на скандал, Іран й надалі продовжував розглядатися Сполученими Штатами як стратегічно важливий центр протистояння радянському проникненню у район Затоки, що викликало шквал критики з боку Іраку, якому Вашингтон також неодноразово пропонував військово-технічну співпрацю. У надісланому

Саддамом Хусейном листі до американського президента, хоч і наголошувалося на розумінні планів США відновити контакти з Іраном, але зауважувалося, що американсько-іранське зближення буде розцінюватися Іраком як привід до розширення військових дій. Водночас, Хусейн розкритикував прагнення американської адміністрації відновити баланс сил у регіоні, назвавши його руйнівним для переговорного процесу й позицій Іраку [177]. Виголошені у листі Саддама Хусейна до Р. Рейгана принципові твердження щодо реакції на «американську військово-політичну ініціативу» повністю відповідали загальним настроям іракського суспільства, в якому домінувало переконання, що головною метою «Ірангейту» була зміна політичного режиму в Іраку [185, р. 13]. Поруч з цим, іракська військова рада у погодженні Ірану на таємні поставки зброї зі США вбачала намагання Х. Рафсанджані впливати на Кремль, маніпулюючи його прагненням розширити радянсько-іранські контакти [185, р. 14].

«Ірангейт» розгортався на фоні подальших спроб РБ ООН вирішити ірансько-іракський конфлікт політичними методами. На черговому засіданні Радбезу 24 лютого 1986 р. відбулася дискусія між радянським та американським представником щодо шляхів припинення війни й притягнення до відповідальності за ескалацію протистояння. Перший заступник постпреду СРСР в ООН Василь Сафрончук назвав ірансько- іракський конфлікт запланованим механізмом послаблення Ірану та Іраку, і наголосив, що безпека й контроль над природними ресурсами повинні здійснюватися виключно країнами Близького та Середнього Сходу без залучення військової допомоги світових держав [129, с. 26].

На відміну від радянського делегата, який перекладав відповідальність за війну на світову спільноту, американський представник в ООН Окун, під час свого виступу, звинуватив Іран у агресивних наступальних діях та ігноруванні закликів міжнародних організацій. Він, уперше за весь період обговорення Радбезом ірансько-іракського протистояння, назвав розповсюдження конфлікту у будь-якому вигляді на інші країни Затоки загрозою національним інтересам США [129, с. 26]. Ставка Вашингтона на Ірак, після скандалу з поставками зброї до Ірану, є не випадковою: кризу недовіри в американсько-іракських відносинах американці намагалися залагодити не лише лобіюванням інтересів Іраку в ООН, але й поставками йому новітніх технологій [192]. Підтримка Сполученими Штатами ініціатив Саддама Хусейна призвела до поступового дистанціювання Іраку від СРСР, що, зважаючи на пануючу ідеологію в Ірані, повинно було негативно позначитися на радянських позиціях у близькосхідному регіоні.

Радянсько-американська боротьба за лідерство на Близькому та Середньому Сході не вплинула на голосування 24 лютого 1986 р за Резолюцію 582, де вкотре лунали закликали до Ірану та Іраку припинити воєнні дії, здійснити обмін полоненими, обговорити усі протиріччя шляхом переговорів за посередництва Генерального Секретаря. У тексті резолюції також містилося прохання до інших держав утриматися від будь-яких дій, здатних спричинити поглиблення конфлікту [142]. Рішення лютневого голосування були підтверджені на засіданні РБ ООН 21 березня 1986 р., де голова Радбезу засудив встановлений розслідуванням факт використання іракськими силами проти іранських військ хімічної зброї [112].

Одноголосно прийнята 8 жовтня 1986 р. Резолюція 588, як і попередні, вимагала від Ірану та Іраку повного виконання постанов Радбезу щодо негайного припинення будь-яких військових протистоянь [143]. Радянський Союз під час голосування підтримав текст Резолюції 588, але утримався від будь-яких коментарів й зауважень, тоді як США скористалися нагодою аби відзначити прагнення Іраку до припинення війни й наголосити на негативній ролі для мирного урегулювання відмови Ірану виконувати постанови резолюцій [130, с. 46]. Проте, дивлячись на виступ голови Радбезу Джона Томсона, 22 грудня 1986 р., зусилля членів РБ ООН припинити військове протистояння між Іраном та Іраком, що досягло свого апогею через розширення негативних наслідків танкерної війни на нейтральні держави, використання хімічної зброї, не увінчалися успіхом. Голова РБ ООН звернув

увагу на подальшу ескалацію конфлікту у вигляді нападів на цивільні об’єкти, торгові судна й нафтові установки прибережних держав [113].

Ситуація на краще почала змінюватись, коли після довготривалих консультацій й початку роботи комісії ООН з пошуку умов врегулювання ірансько-іракської війни, 20 липня 1987 р. була вироблена Резолюція 598 РБ ООН, що ставила за мету припинення конфронтації між Іраком та Іраном, шляхом посередництва спеціальної комісії ООН. Резолюція пропонувала шлях до вирішення проблеми військовополонених й накреслювала можливі варіанти відшкодування збитків обом державам після її ратифікації та початку процесу мирного врегулювання [144]. СРСР взяв участь у виробленні тексту резолюції і був одним із посередників між іранськими та іракськими представниками, покликаним переконати обидві сторони ратифікути її постанови та розпочати мирні переговори.

Хомейні відмовився прийняти Резолюцію 598 до закінчення роботи комісії ООН, назвавши її «справою гіркою й марною для усіх, але не позбавленою користі для Революції» [252, с. 55]. Неоднозначна відповідь аятоли була використана США для переконання Ради Безпеки у необхідності запровадити ембарго на ввезення до Ірану зброї. Незважаючи на протести СРСР в ООН, Білий Дім одноосібно запровадив економічне ембарго на іранські товари, затягнувши тим самим процес ратифікації Тегераном Резолюції 598 [88, арк. 30].

Радянська делегація на сесії ГА ООН розкритикувала близькосхідну політику США, звернувши увагу громадськості на зацікавленості країн Перської затоки у «якнайшвидшому припиненні війни та переходу до прийнятного для всіх сторін урегулювання конфлікту на основі резолюцій Ради Безпеки» [88, арк. 36 - 37]. Пропозицію СРСР щодо продовження посередницької місії Генерального секретаря у вирішенні конфлікту, разом із рішенням надалі сприяти активізації переговорів між Іраном та Іраком щодо завершення протистояння, одноголосно підтримали на засіданні РБ ООН 24 грудня 1987 р. [114]. Однак, посередницька місія Генерального секретаря не увінчалася успіхом, а продовження конфлікту у 1988 р. стало предметом обговорення на березневому засіданні Радбезу. За підсумками роботи РБ ООН, було прийнято рішення змусити Іран та Ірак направити до Нью- Йорка міністрів закордонних справ для консультацій з Генеральним секретарем та накреслення етапів реалізації умов резолюції від 20 липня 1987 р. [131., с. 2 - 3.]. Затягнуло процес консультацій щодо припинення війни та поглибило кризу міжнародних відносин у районі Перської затоки подальше використання сторонами конфлікту хімічної зброї та знищення ракетою з американського військового корабля «Вінсеннес» над Ормузькою протокою іранського літака з 290 пасажирами на борту.

Представники Республіки Іран та Іракської Республіки у ході розслідування РБ ООН фактів застосування хімічної зброї вдавалися до взаємних обвинувачень, надаючи слідчому комітету перелік жертв й місць масового хімічного ураження військ. Генеральний військовий департамент Іраку звинуватив Іран в ураженні хімічною зброєю. 5-ї механізованої дивізії, 11 -ї стрілецької й 19-ї піхотної дивізій, які у квітні 1987 р базувались на сході від Басри [176, р. 1]. Зі свого боку, представник генерального командування ІРІ, 11 квітня 1987 р. по тегеранському радіо звинуватив Ірак у хімічній атаці на іранський патруль [176, р. 2]. Попри намагання іранської та іракської сторони приховати порушення норм міжнародного права за взаємними обвинуваченнями, по факту використання хімічної зброї, після заслуховування доповіді слідчої комісії, Радбез 9 травня 1988 р. одноголосно прийняв Резолюцію 612 із засудженням порушення ІРІ та Іраком Женевського протоколу. У Резолюції 612 містилося звернення до усіх держав з проханням встановити суворий контроль за експортом у країни, що є учасниками ірансько-іракської війни, хімічних речовин, що можуть використовуватись у виробництві хімічної зброї [145].

Трагедія з аеробусом змусила Іран, після довготривалого періоду міжнародної самоізоляції, звернутися до Ради Безпеки з проханням розслідувати даний злочин. На спеціально скликаному 20 липня 1988 р.

засіданні РБ ООН постпред США В. Уолтерс поклав усю відповідальність за «випадково збитий американськими військовими силами літак» на Іран, що своєю «відмовою від припинення бойових дій спровокував Вашингтон на розширення військово-морської присутності у Затоці з метою забезпечення своїх життєвих інтересів та захисту країн-союзниць регіону» [132, с. 12 - 14]. Радянський Союз засудив дії США, але більше уваги зосередив на ірансько- іракській війні та переконанні Ірану погодитися з умовами липневої Резолюції 598 [132, с. 16]. Виходячи з того, що і СРСР, і США намагалися приєднати інцидент зі збитим пасажирським літаком до подій, спричинених війною, прийнята РБ ООН Резолюція 616 від 20 липня 1988 р., з одного боку, закликала США, ІРІ та інші держави дотримуватися норм безпеки цивільної авіації, сприяти розслідуванню Міжнародною організацією авіації усіх обставин падіння збитого аеробуса, а з іншого - вкотре зобов’язувала Тегеран перейти до виконання постанов Резолюції 598 [146].

Остаточно домогтися припинення війни вдалося лише у серпні 1988 р., коли Генеральний Секретар 8 серпня на засіданні РБ ООН оголосив про погодження Хомейні з вимогами Резолюції 598 від 20 липня 1987 р. щодо остаточного завершення війни. Припинення вогню, згідно з доповіддю, вступило в силу о 3 год. 00 хв. за Гринвічем 20 серпня 1988 р. [116]. Наступного дня, 9 серпня, Рада Безпеки продовжила обговорення шляхів завершення ірансько-іракської війни та прийняла Резолюцію 619, що передбачала створення Ірансько-іракської групи воєнних спостерігачів ООН [147]. Радянський уряд, на своєму засіданні 22 серпня 1988 р., рішення Ірану та Іраку остаточно припинити воєнні дії від 20 серпня назвав довгоочікуваною подією для Близького та Середнього Сходу [299, с. 123].

Незважаючи на те, що офіційно датою закінчення ірансько-іракської війни вважається 20 серпня 1988 р., консультації в ООН щодо остаточного врегулювання конфлікту та розслідування фактів використання хімічної зброї, тривали й надалі. Зокрема, Резолюція 620 Ради Безпеки від 26 серпня 1988 р., засуджуючи використання хімічної зброї у війні між Іраном та

Іраком, посилила відповідальність держав за порушення Женевського протоколу про заборону використання на війні задушливих, отруйних чи інших подібних газів і бактеріологічних засобів [148].

Протягом грудня 1988 - листопада 1990 р. РБ та ГА ООН розглядалися доповіді Ірансько-іракської групи воєнних спостерігачів щодо остаточного втілення у життя вимог липневої резолюції 1987 р. [115; 149; 150; 160]. Шляхом дискусій між членами Радбезу було прийнято рішення 28 листопада 1990 р. продовжити місію спостерігачів до 31 січня 1991 р. з подальшим заслуховуванням доповіді й прийняття остаточного рішення [151].

Проблемі миру на Близькому та Середньому Сході присвячувалися низка міжнародних конференцій за участю Ірану та Іраку. Так, на одній з таких конференцій, у серпні 1989 р., Хашемі Рафсанджані заявив, що країни Західної Європи, намагаючись поставити Іран у залежність від них, самі зазнали значних економічних втрат. Іранський політичний лідер вкотре переконував, що Ісламська Республіка Іран здатна й надалі виконувати лідерські функції в Затоці, адже не несе загрози територіальній цілісності жодній сусідній державі регіону [165].

Завершення одного із найбільших локальних конфліктів на Близькому та Середньому Сході дало старт перебудові міжнародних відносин у цьому регіоні. Престиж США серед країн Затоки, за словами Г. Кіссінджера, «опустився до найнижчого рівня», а завдання захисту західних інтересів у Перській затоці стало складнішим через те, що Ірак, друга за величиною держава у цій частині світу, після 1988 р., поруч з Іраном, перетворився на супротивника Америки [200, с. 178].

Одночасно з послабленням американських позицій, Радянський Союз використав припинення ірансько-іракської війни для зближення з Іраном. Наступний, 1989 рік, позначився підписанням низки взаємовигідних радянсько-іранських договорів та розширенням співпраці обох країн у програмах, ініційованих ООН. Так, XXIV сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО прийняла рішення про організацію та проведення у 1989 - 1997 рр.

проекту «Комплексне дослідження «Шовковий шлях - шлях діалогу», до якого першочергово залучалися відповідні міністерства та відомства СРСР й ІРІ [120]. Проект передбачав проведення морських й сухопутних експедицій, міжнародних семінарів і виставок, а також публікацію енциклопедії Шовкового шляху, окремих книг та випуск серії фільмів. Комісія СРСР у справах ЮНЕСКО запропонувала Ірану координацію дій радянських й іранських міністрів для створення спільного радянсько-іранського комітету, що мав займатися реалізацію даного проекту [37, л. 150]. Подібного роду співпраця засвідчила кардинально новий етап радянсько-іранських відносин, що позначилось також і на позиції радянської групи дипломатів при ООН.

Отже, Іран, розпочавши перегляд своєї зовнішньополітичної ролі у близькосхідному регіоні із кризи ірансько-американських відносин та неодноразових військових зіткнень на ірансько-іракському кордоні, став центром одного із найбільших протистоянь СРСР й США періоду «холодної війни». Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН, взявши на себе роль медіатора у подоланні кризи міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, перетворилися на арену боротьби за лідерство у Перській затоці, для досягнення якого американські і радянські представники використовували весь арсенал ідеологічного та політично-економічного тиску.

4.2.