<<
>>

Внесок УРСР у розвиток радянсько-іранських економічних відносин

Українська РСР здійснювала вагомий внесок в економіку Радянського Союзу, щорічно задовольняючи 60 - 80% загальносоюзних зобов’язань з експорту обладнання й сировини, а тому розширення радянсько-іранської співпраці першочергово впливало на структуру й показники товарообороту українських підприємств важкої промисловості з підприємствами Ірану [279, с.

669]. На сьогодні географія співпраці промислових об’єктів УРСР з Іраном достеменно не встановлена й вимагає більш детального аналізу, значущість якого зростає в умовах кризового стану української важкої промисловості, що потребує додаткових інвестицій й повторного відкриття стратегічно важливого близькосхідного ринку, відстороненого на «другий план» після здобуття Україною незалежності.

Іран, починаючи з підписання у липні 1963 р. першого, після приходу М. Р. Пехлеві до влади, радянсько-іранського договору про економічну й технічну співпрацю, був включений до курсів підготовки спеціалістів з країн, що розвиваються, під егідою ООН, на базі металургійних підприємств м. Запоріжжя Української РСР. «Запорізькі курси, - як повідомлялося у записці міжнародної комісії про результати ознайомлення з їхньою діяльністю, - є першими в системі ООН заходами групової підготовки спеціалістів з країн, що промислово розвиваються, й найбільш численними за своїм складом з усіх шести подібних програм» [75, арк. 215]. Іран лише у 1968 р. надав згоду направити на навчання до заводу «Запоріжсталь» двох своїх спеціалістів. Вони увійшли до стипендіальної групи ООН, яка складалась з 39 фахівців-металургів, делегованих з 17 країн-учасниць [75, арк. 272 - 273]. Показниками визнання в Ірані здобутків української металургійної промисловості стало збільшення у січні - травні 1969 р. удвічі кількості іранських слухачів курсів підготовки металургів, організованих заводом «Запоріжсталь» й направлення у серпні 1969 р. шести практикантів для ознайомлення з роботою заводу «Запоріжбуд» [94, арк.

82, 97].

Поступливість Ірану й практичне втілення у життя задекларованих положень про економічно-технічну співпрацю з СРСР, через участь з 1968 р. іранських спеціалістів у підготовчих курсах, організованих на базі заводів Запоріжжя, та делегування практикантів на об’єкти важкої промисловості Запорізької області, закономірно узгоджується з офіційною закладкою, за технічного й фінансового сприяння Радянського Союзу, Ісфаганського металургійного заводу. Запуск усіх промислових вузлів Ісфаганського металургійного комбінату передбачав проведення широкомасштабних геологорозвідувальних робіт з пошуку залізної руди, вугілля та інших твердих корисних копалин. З цією метою до Тегерана, за наказом Ради Міністрів УРСР, направлялися 81 геолог-пошуковець вугільних родовищ й 29 геологів, які мали займатися пошуком твердих корисних копалин [93, арк. 47, 67]. До Ісфаганського металургійного заводу на період його будівництва та введення в експлуатацію також відрядили старшого інженер- геолога УРСР з випробування ґрунтів, 42 спеціаліста-металурга й 25 гірників для допомоги у розробці Керманського вугільного родовища, що мав поставляти вугілля безпосередньо металургійному комбінату [93; арк. 87; 95, арк. 5, 9]. Інженерно-технічні роботи на Ісфаганському комбінаті мали виконувати 85 інженерів та 31 кваліфікований радянський робітник під керівництвом 9 бригадирів [93, арк. 137, 305]. Радянські спеціалісти, переважно представники запорізьких підприємств вугільної промисловості, забезпечували не лише будівництво й введення в експлуатацію металургійного комбінату, але й мали налагодити інфраструктуру міста Ісфагана. Навчальний процес іранських металургів на території будівельного майданчика майбутнього міста металургів забезпечували 11 викладачів з 29 практикуючими спеціалістами [93, арк. 188, 229].

Українсько-іранська технічна співпраця передбачала не лише делегування радянських фахівців на об’єкти іранської важкої промисловості, а й проведення стажування в УРСР іранських робітників.

Так, у серпні 1968 р. Запорізький трансформаторний завод прийняв 4 іранських енергетиків, які прагнули ознайомитися з системою енергопостачання великих промислових об’єктів [96, арк. 16]. У вересні - жовтні 1968 р. гірники Ірану з навчальною метою відвідали шахти «Лутугінська-Північна» й «Суходольська ЦОФ» Луганської області [96, арк. 44]. Однак, саме Запоріжжя відіграло особливу роль у розширенні радянсько-іранських технічних зв’язків й закономірно було оголошено містом-побратимом Ісфагана, що значно спрощувало політично-економічні зв’язки між містами обох держав та передбачало значні фінансові перспективи. Ідея «поріднити» міста - центри металургійного виробництва, виникла у Союзі радянських товариств дружби й культурних зв’язків із зарубіжними країнами за підтримки генерального директора Ісфаганського металургійного комбінату А. Шейбані та Г енерального консула СРСР в Ісфагані. Пропозиція отримала схвалення 1971 р. Запорізького обкому КПУ на чолі з Всеволожським й була задоволена МЗС СРСР як така, що «може позитивним чином вплинути на подальший розвиток радянсько-іранських відносин» [99, арк. 60, 61].

Будівництво Ісфаганського металургійного комплексу тривало до січня 1973 р. за постійної матеріально-технічної допомоги галузевих міністерств УРСР та республіканських промислових підприємств. Так, 1 серпня 1972 р. на Засіданні Комісії Президіуму Ради Міністрів УРСР з питань зовнішньоекономічних зв’язків з іноземними державами було зазначено, що підприємства, підконтрольні Мінмонтажспецбудівництву УРСР повністю виконали контракти з постачання металоконструкцій для металургійного заводу Ісфагана [76, арк. 140; 77, арк. 1]. Одночасно з міністерством, Акімовський ливарно-механічний завод «Стандарт» упродовж 1972 р. направив до Ірану 50 штук арматури із сірого чавуну й 5 штук із кольорових металів [78, арк. 46]. Разом з Акімовським заводом до Ірану було експортовано 5 запорних приладів й кранів Київського заводу «Промарматура» на суму 8,8 тис. рублів; 1838 т. металоконструкцій конверторного цеху Дніпропетровського заводу імені Бабушніна на суму 369 тис.

рублів, 113 т. металоконструкцій шосейних приладів на 44 тис. руб. Жданівського заводу металоконструкцій та 29 т. металоконструкцій конверторного цеху на 7,8 тис. рублів Донецького заводу металоконструкцій [78, арк. 56, 79 - 81]. Одночасно із експортними поставками будівельних матеріалів, за рішенням Ради Міністрів УРСР, до Ірану відрядили 3-ох інженерів-спеціалістів з автоматики для надання консультацій під час зведення залізобетонних конструкцій [81, арк. 12].

Проте, ставка радянського керівництва на швидке завершення будівництва Ісфаганського металургійного комплексу спричинила збої експортних поставок з українських заводів до інших зарубіжних держав- партерів. Наприклад, лише по Дніпропетровському станкобудівному заводу з окремих замовлень-нарядів у 1972 р. до Болгарії, Фінляндії, Туреччини було недопоставлено 22, а 1973 р. до Іраку, Ірану, Польші, АРЕ й Куби 34 деревообробних станки на суму 94,2 тис. руб. [76 арк. 6; 79, арк. 57].

Відомо, що за 1971 - 1973 рр. металургійні підприємства Дніпропетровська виготовили 180 тис. т. бракованої продукції, що дорівнювала вантажу 70 залізничних потягів, орієнтованих на експорт [262, с. 511]. Зростала також заборгованість заводів через невиконання експортних замовлень та поставок. Так, заборгованість Дніпропетровського станкобудівного заводу іранському уряду через недовантаження обладнання зросла з 1,5 тис. руб. у 1972 р. до 6,8 тис. руб. у першому кварталі 1973 р. [51, арк. 17 - 19]. У другому кварталі

1973 р. борг заводу перед Іраном уже складав 37,1 тис. руб. через

недопоставку 22 станків й комплектуючого обладнання [51, арк. 33 - 36].

Однак, негативна тенденція, пов’язана з невиконанням

Дніпропетровським станкобудівним заводом своїх контрактних зобов’язань не вплинула на кількість замовлених Іраном станків та деталей до них. Планувалося, що завод протягом 1973 р. експортує до ІРІ

18 різнофункціональних станків на суму 36,050 тис. руб. [52, арк. 1 - 6]. Дніпропетровський завод металургійного обладнання, на основі перехресного контракту з відповідними галузевими іранськими міністерствами, повинен був укомплектувати поставлені станки відповідними запчастинами та деталями на 1997,1 тис.

руб. [50, арк. 46 - 47, 142, 203(зв), 205]. Окрім цього, Дніпропетровський завод металургійного обладнання відправив до Ірану відбійні щити й передвижний майданчик для зняття проб та буріння ґрунту, необхідних для будівельних робіт з розширення конверторного цеху металургійного заводу «Арнамехр» [49, арк. 1]. Керівництво заводу металургійного обладнання, окрім зобов’язань по перехресним контрактам щодо технічного сприяння розвитку металургійної галузі Ірану, мало домовленості про прямі поставки своєї продукції іранським підприємствам в обхід експортних планів вцілому по УРСР. Мається на увазі виготовлення спеціально для іранських підприємств опалювального обладнання по разовим кресленням, що підлягали анулюванню й засекреченості відразу після виконання поставок [49, арк. 17]. Загалом же, випадки зі псування експортної продукції призвели до того, що

вже у 1985 р. втрати дніпропетровських підприємств становили 50 млн. крб., 3A з яких припадали якраз на металургійні підприємства, чия продукція відправлялася до країн близькосхідного регіону [262, с. 511].

Аналіз матеріалів Фонду Р-2 ЦДАВОВ України «Рада міністрів Української РСР», засвідчує наявність закономірності невиконання українськими заводами взятих на себе експортних зобов’язань. Нижче подана географія й показники збоїв українського виробництва [79, арк. 55 - 57].

Назва заводу Об’єм

невиконаних

зобов’язань

Витрати,

тис.

рублів

Країни, що

недоотримали

продукцію

Кадіївський (нині Стаханівський) машинобудівний завод 5 замовлень, недопоставлено 7 кранів 112 Іран, Туреччина, Югославія, АРЕ
Дніпропетровський завод металургійного обладнання 9 замовлень недовантажено 458,5 т. прокатного та сталеплавильного обладнання 200,7 Індія,

Фінляндія, Югославія, Іран, Чехословаччина

Запорізьке виробниче об’єднання

«Запоріжтрансформатор»

22 замовлення, залишились недовивантаженими через відсутність комплектуючих виробів 284 розподільчих обладнань 878,1 Корея,

Туреччина, Іран, Сирія, Г вінея, ДРВ.

Кабаньєвський

станкобудівний

11 металоріжучих станка Болгарія, Іран, Бельгія

За даними документівЦДАВО Ф.

Р-2. Оп.13. Спр.7882. 1973 арк. 55 - 57.

Проблеми із виконанням взятих зовнішньоекономічних зобов’язань Комісія Ради Міністрів УРСР з питань зв’язків із зарубіжними країнами пояснювала внутрішніми збоями у роботі підприємств або недостатньою якістю імпортованої сировини. Одночасно із недопостачанням до країн- партнерів, українські заводи отримували від радянських спеціалістів, які працювали на будівельних об’єктах закордоном, рекламації про недостатню якість отриманих деталей. Приміром, за дев’ять місяців 1973 р. надійшло 14 рекламацій з 6 країн на 63 вироби підприємств важкої промисловості УРСР [80, арк. 80]. Існували й поодинокі випадки анулювання контрактів на поставку радянського обладнання до країни-замовника. У результаті затримки Жданівським й Запорізьким заводом металоконструкцій поставок до Ірану необхідних деталей, контракти з даними промисловими об’єктами були анульовані, про що одразу повідомлялося в Міністерство монтажного спеціального будівництва [78, арк. 73 - 76].

Недовиконання контрактних поставок обладнання до Ірану не зашкодило процесу радянсько-іранського, а передусім українсько-іранського зближення. Про велику роль УРСР у розвитку економічних відносин Ірану з СРСР свідчить візит до Києва восени 1973 й 1974 рр. Шамс Пехлеві, старшої сестри шаха й Галяма Пехлеві, сина Рези Пехлеві. Шамс Пехлеві в якості Президента товариства Червого Лева і Сонця Ірану разом із чоловіком - міністром культури та мистецтв Ірану Мехрадом Пахльбодом, послом Ірану в СРСР Мохаммед Реза Амір Теймуром знаходились у Києві з робочим візитом протягом 20 - 22 вересня 1973 р. [91, арк. 33]. Під час урочистого обіду в особняку по вул. Кірова українська та іранська сторони позитивно оцінили радянсько-іранську економічну співпрацю й наголосили на початку нової ери розвитку міжнародних відносин [41, арк. 1 - 2]. Зокрема, Перший заступник Г олови Президії Верховної Ради УРСР С. О. Стеценко, виголошуючи тост на честь принцеси, зауважив, що «український народ з великим задоволенням зустрів результати недавніх радянсько-іранських переговорів (мається на

увазі підписання 1972 р. Договору про науково-технічну й економічну співпрацю між СРСР й Іраном - В. П.), а одним із конкретних проявів тісних зв’язків Ірану з УРСР стали зв’язки дружби між українським містом Запоріжжя та іранським містом Ісфаган» [41, арк. 9]. Мехред Пахльбод, зі свого боку, оцінив внесок УРСР у будівництво Ісфаганського металургійного комбінату, заявивши, що «ми пишаємося вашою допомогою у створенні заводу в Ірані» [91, арк. 34]. Тоді ж посол Ірану в СРСР зауважив, що «радянсько-іранські відносини є особливими, а спільний державний кордон є кордоном дружби» [91, арк. 35].

Візит Шамс Пехлеві, разом із міністром культури й мистецтв Ірану, відкрили ще одну сторінку українсько-іранської співпраці - науково-освітню й культурну. Своєрідним продовженням українсько-іранського діалогу у сфері культури став візит у жовтні 1974 р. до Києва принца Галяма Реза Пехлеві, члена міжнародного Олімпійського комітету. Ним була проведена бесіда в Президії Верховної Ради УРСР про спортивні досягнення українського народу за роки радянської влади. Голям Пехлеві відвідав стадіон «Динамо», спорткомплекс Київського механічного заводу, Київський центральний стадіон, Палац спорту й музей спортивної слави, відзначивши, при цьому, високий рівень розвитку спортивної культури й освіти в столиці України [42, арк. 1 - 2]. Свій внесок в освітньо-науковий діалог між УРСР та Іраном здійснювали й ВНЗ Української республіки. Відомо, що 1973 р. в Ірані працювали на педагогічній й перекладацькій роботі українські спеціалісти, а 1975 р. іранська делегація взяла участь у семінарі-практикумі, організованим ООН на базі Херсонського суднобудівного заводу та Херсонської біофабрики [98, арк. 92; 97, арк. 11, 15].

Окрім наукових й професійно-технічних контактів, до Києва приїздили й делегації громадських організацій. Наприклад, 4 - 7 травня 1975 р. у Києві перебувала делегація Братства Азіатських профспілок у складі представників не лише з Ірану, а й Лаосу, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду, Туреччини, Філіппін. Закордонним гостям було продемонстровано роботу Дарницького шовкового комбінату, надано до огляду експонати Виставки передового досвіду народного господарства УРСР [89, арк. 81]. Підбиваючи підсумки візиту, представник Організації робітників Ірану, депутат меджлісу, заявив, що іранським представникам вдалося переконатися у наявності позитивних умов для організації роботи працівників, чий досвід може бути використаний у новостворених іранських підприємствах [89, арк. 82].

Позитивні тенденції радянсько-іранського зближення стали помітними на фоні зростання візитів урядових делегацій СРСР до Ірану та направлення все більшої кількості спеціалістів на об’єкти спільного радянсько-іранського будівництва. Відомо, що з 20 листопада 1975 р. строком на вісім днів в Іран, у складі делегації Верховної Ради СРСР, для обміну досвідом, було направлено Н. Ф. Христича - слюсаря Старокраматорського машинобудівного заводу імені Серго Орджонікідзе [89, арк. 6]. Результатом візиту стало не лише підписання Міністерством місцевої промисловості контракту на закупівлю Радою Міністрів УРСР в Ірані спеціального компоненту, що покращує якість фарбників для хустин, але й розширення співпраці УРСР з ІРІ по лінії будівництва Аракського машинобудівного заводу [92, арк. 121]. Продовжувалася також співпраця, розпочата ще 1969 р. над проектно-пошуковими роботами, націленими на спорудження греблі на р. Атреці та будівництва зернових елеваторів [93, арк. 104, 105, 216].

Однак, часті й тривалі радянсько/українсько-іранські науково-технічні й економічні контакти були заморожені у результаті ісламської революції в Ірані та формування на її здобутках нової зовнішньополітичної лінії. Відносна нормалізація відносин ІРІ з УРСР розпочалася після участі іранських учених у ІХ Міжнародній конференції з нелінійної механіки, що проходила з 30 серпня по 6 вересня 1981 р. у Києві [90, арк. 59]. Одночасно почали налагоджуватися радянсько-іранські контакти щодо співпраці у важкій промисловості й машинобудуванні. Результатом переговорів сторін стало рішення СРСР розпочати наприкінці листопада 1981 р. передачу тепловозів в оренду Міністерству доріг й транспорту ІРІ [21, л. 116]. На початку грудня 1981 р. у «Правді» з’явилася звітна стаття про передачу Ірану в оренду десяти радянських тепловозів для обслуговування залізничної ділянки Тегеран - Тебриз, при технічній підтримці дев’ятнадцяти радянських машиністів, інструкторів й ремонтників [259, с. 443]. Так як на території СРСР було лише два тепловозобудівних заводи, чия продукція йшла на експорт - Ворошиловградський (нині ПАО «Луганськтепловоз») й Коломінський, а інженери Ворошиловградського заводу запатентували новий тим тепловозів 2М62, пристосований до близькосхідних кліматичних умов, то можна припустити, що саме продукція Ворошиловградського тепловозобудівного заводу імені Жовтневої революції направлялася на експорт до Ірану. Отримані тепловози класу 2М62 розміщувались на території Азербайджану, але експлуатувалися іранськими локомотивними бригадами під наглядом радянських машиністів [271]. Особливістю даних 2М62 була їхня приналежність до локомотивів типу М62, розрахованих як на широку, так і вузьку колію й пристосованих до умов жаркого клімату [282, с. 169, 195]. За спогадами провідного спеціаліста Інженерно-сервісного центру «Луганськтепловоз», керівника групи інженерів, делегованих до Ірану для обслуговування луганських тепловозів протягом 2000 - 2004 рр. О. М. Осипенко, «М62 призначений для обслуговування виключно товарних потягів, пристосований витримувати навантаження в умовах обмеженої кількості кисню у низьких тунелях із здатністю розвивати високу швидкість на вузьких коліях [203].

Незважаючи на високу технологічність тепловозів, розроблених Луганським заводом, контракт 1981 р. не було продовжено, а будь-яка радянсько-іранська співпраця у сфері локомотивного машинобудування заморожувалася до 1989 - початку 1990-х рр. Н. М. Найш, директор центру науково-технічного розвитку ПАТ «Трансмаш», співробітник Луганського тепловозобудівного заводу, в інтерв’ю автору, зауважив, що перемовини з Іраном щодо відновлення поставок тепловозів, розпочалися 1988 р. й тривали до 1990 р. у Москві за участі іранської делегації, керівництва заводу та представників Міністерства важкої промисловості СРСР. Домовленість сторін постачати в Іран М62 була реалізована вже у незалежній Україні, починаючи з 1996 р., на умовах лізингу. Загалом же, згадує Н. М. Найш, завод Луганська випускав 95% від загальнорадянської кількості тепловозів [201].

Активізація контактів міх УРСР та Іраном щодо поставок тепловозів співпала з відновленням співпраці між містами-побратимами - Запоріжжям та Ісфаганом. Домовленості про приїзд до Запоріжжя делегації з Ісфагану були проведені у січні 1989 р. з визначеною попередньою датою візиту на 15 травня цього року [36, л. 56]. Навесні тривала робота із розроблення проекту зустрічі Запорізьким міськвиконкомом ісфаганської делегації, а сам візит через організаційні проблеми було перенесено на 13 - 20 липня 1989 р. [38, л. 34, 95.]. Відновлення українсько-іранської співпраці 1989 р. стало лейтмотивом підписання між СРСР та ІРІ Довгострокової програми торговельно-економічної й науково-технічної співпраці та Декларації про принципи відносин й дружньої співпраці, що накреслювали перспективи поглиблення економічного діалогу між Українською республікою та іранськими науковими центрами й промисловими об’єктами. Підписані документи не втратили своєї чинності навіть після розпаду СРСР й стали належною платформою для відновлення українсько-іранського діалогу у пострадянську еру державотворення.

Таким чином, УРСР, займаючи одне з перших місць у структурі загальнорадянської економіки, упродовж 1968 - 1990-х років відігравала провідну роль у розвитку радянсько-іранських торговельно-економічних зв’язків. Аналіз архівних матеріалів засвідчив значну географію прямих контактів промислових підприємств Української Республіки з Іраном. Особливо відзначається двостороння співпраця Запоріжжя та Ісфагана, металургійний комплекс якого створювався за безпосередньої участі українських металургів та інженерів. На основі отриманих даних можна стверджувати, що завдяки частим фінансово-технічним контактам українських й іранських промисловців утворилася своєрідна українсько- іранська економічна зона, спроможна на наддержавному рівні вирішувати питання модернізації підприємств й адаптації їхньої роботи до нових вимог часу, заклавши тим самим підґрунтя для політичних контактів незалежної

України з Ісламською Республікою Іран.

Протягом 1972 - 1990 рр. першочергова роль у побудові зовнішньої політики Радянського Союзу щодо Ірану відводилася економічному аспекту двосторонніх радянсько-іранських відносин. Справа в тому, що в економічній площині міжнародних відносин Радянський Союз міг очікувати на повноцінний діалог з Іраном, який у політичному вимірі тримався відособлено від радянської стратегії проникнення у близькосхідний регіон.

Економічний аспект уміщує в собі два різновекторних формати радянсько-іранських відносин: нафтогазову співпрацю з урахуванням позиції США, чиї монополії у регіоні до 1979 р. впливали на ситуацію на світовому енергетичному ринку та зближення інтересів СРСР й Ірану у поза нафтовому секторі економіки, радянська присутність в якому, фактично, заповнювала інвестиційний й технологічний вакуум.

СРСР, маючи п’яту у світі за виробничими показниками нафтогазову промисловість, значно відставав від Ірану за якісними й кількісними характеристиками видобутої сировини. Намагання Москви вийти на європейський енергетичний ринок, збільшивши власний експорт сировини за рахунок підписаних контрактів з Іраном, а США - утримати іранське керівництво на проамериканських позиціях й убезпечити себе від необгрунтованого підвищення ОПЕК цін на нафту, заклало підґрунтя до утворення так званого «близькосхідного нафтогазового трикутника». Після ісламської революції 1979 р. взаємодія Ірану, США й СРСР у «нафтогазовому трикутнику» змінюється на взаємне протистояння, спричинене санкціями США щодо Ірану й СРСР та намаганнями останніх знайти додаткові ринки збуту для власних енергетичних ресурсів. Санкційна політика Білого Дому, кризовий стан радянської й іранської економік через прив’язаність до прибутку від нафтогазового експорту, що постійно зменшувався через несприятливу розстановку сил на міжнародній арені, зумовлювали поступове зближення СРСР й ІРІ в обхід американських інтересів у Затоці.

У поза нафтовому секторі Радянський Союз намагався протиставити тісним ірансько-американським політичним зв’язкам, що гарантували Ірану статус регіонального лідера, альтернативну радянсько-іранську економічну співпрацю, спроможну задовольнити амбіції шаха щодо індустріалізації країни й створення потужного комплексу підприємств важкої промисловості.

Прихід до влади в Ірані Рези Пехлеві з широкомасштабною програмою модернізації політично-економічних основ державного будівництва під назвою «білої революції шаха й народу», ознаменувало початок якісних зрушень у двосторонніх радянсько-іранських відносинах. Шах, переслідуючи власні інтереси, націлені на створення в Ірані незалежної промисловості у поза нафтовому секторі економіки, намагався «устояти на двох стільцях», з одного боку, гарантуючи США виконання взятої на себе функції «жандарма Затоки», а з іншого - завіривши СРСР у недопущенні використання іранської території як плацдарму для агресії проти нього. Така роль посередника давала можливість Р. Пехлеві надалі отримувати від західноєвропейських та американських інвесторів належне фінансування нафтогазового й військово- промислового комплексу, а від СРСР - допомогу у спорудженні великих промислових об’єктів важкої промисловості.

Саме міцні позиції СРСР на ринку іранської важкої промисловості, металургії убезпечили радянську економіку від кризи перевиробництва в момент ісламської революції та запроваджених США ембарго на іранський й радянський експорт. Співпраця революційної влади Республіки Іран з Радянським Союзом у поза нафтогазовому секторі економіки мала компенсаторне значення, адже давала можливість Тегерану втримати країну від затяжної економічної й фінансової кризи, особливо в умовах ірансько- іракської війни, а Москві - посилити свій вплив на регіон, поступово витісняючи американський й західноєвропейський капітал з іранського ринку. Важливу роль у планах Кремля відігравали підприємства УРСР, що взяли на себе левову частку задоволення потреб Ірану у спеціалістах й продукції металургійної, машинобудівної, хімічної, будівельної промисловості. Розширені контакти українських підприємств з Тегераном, що після 1989 р. могли здійснюватися без попереднього дозволу МЗС СРСР, створили належний плацдарм для подальшої українсько-іранської співпраці в умовах незалежності України. Українська держава на сьогодні має всі шанси вийти на іранський ринок, як експортер обладнання й металоконструкцій, за умови злагодженої економічної політики та проведених заходів з модернізації важкої промисловості із залученням додаткових інвестицій.

Таким чином, економічний аспект радянсько-іранських відносин став об’єднавчим чинником у формуванні неформального союзу між Радянським Союзом та Іраном, по суті двома природними конкурентами у видобувній та важкій галузях промисловості. СРСР й ІРІ, маючи спільну мету перетворення на потужні енергетичні наддержави й спільного суперника в особі Заходу, що намагався отримати прямий доступ до стратегічно важливих галузей радянської та іранської економіки, вдалися до створення й поступового укріплення протиприродного союзу двох держав «нафтогазових гігантів».

<< | >>
Источник: ПИЛИПЕНКО В.В.. ПОЛІТИКА СРСР ЩОДО ІРАНУ, 1972 - 1989 рр.. 2016

Еще по теме Внесок УРСР у розвиток радянсько-іранських економічних відносин:

  1. ЗМІСТ
  2. Історіографія проблеми.
  3. Внесок УРСР у розвиток радянсько-іранських економічних відносин
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -