<<
>>

Радянсько-іранські відносини у поза нафтовому секторі економіки

Іран, домінуючи на ринку енергетичних ресурсів, має проблеми, пов’язані із нерівномірним розвитком галузей важкої й видобувної промисловості. Залежність на 80% бюджету іранської держави від нафтогазового експорту значно деформує мікроекономічні показники, ставлячи їх у залежність від цінових коливань на ресурсному ринку [315, с.

32]. Подолати нерівномірність розвитку економіки Ірану намагалися почергово шах Реза Пехлеві й аятола Хомейні, шляхом впровадження розроблених ними економічних моделей.

Мохаммед Реза Пехлеві (шах Ірану 1953 - 1977 рр.), прийшовши до влади у результаті державного перевороту проти уряду Моссадика, взяв курс на впровадження політики «позитивного націоналізму» - здобуття максимальної політичної й економічної незалежності за умов узгодження своїх інтересів з інтересами однієї з провідних світових держав [224, с. 306]. Сполучені Штати Америки, беручи до уваги плани шаха досягти економічне й політичне лідерство на Близькому та Середньому Сході, були зацікавлені у посиленні політичної ваги Ірану, як держави, що мала спільний кордон із СРСР й була здатна не лише стримувати радянське проникнення у Перську затоку, а й підтримувати на регіональному рівні існування вигідних Вашингтону режимів [6, л. 110]. Підтримка США була використана для проведення цілої серії економічних реформ, названих Пехлеві «білою революцією шаха і народу» - кампанії з модернізації життя у державі шляхом розширення системи освіти, індустріалізації, запровадження інноваційних технологій, перебудови аграрного сектору [349, с. 156]. Революційні зрушення в економіці полягали не стільки в оновленні усіх сфер суспільного життя, стільки у запереченні традиційних законів розвитку держави на користь «вестернізації», що фактично проявлялося у протистоянні фінансової еліти й групи клерикалів.

«Вестернізація» - розповсюдження західних ідеалів й норм, на думку С.

Хантінгтона, тісно пов’язана з модернізацією, тобто різким ривком економічного розвитку до показників високорозвинених країн. Вона сприяє підсиленню економіки, військової й політичної могутності держави. Паралельно з цими процесами у суспільстві розриваються традиційні зв’язки, зумовлюючи кризу ідентичності та підвищуючи роль релігійних інститутів [339, с. 43].

Точка зору С. Хантінгтона знайшла своє підтвердження під час реалізації шахських реформ: в Ірані виникла ідеологічна конфронтація між прозахідними прибічниками Рези Пехлеві й теоретиками, що виступали за збереження релігійних народних традицій. Впровадження «білої революції» у життя означало перемогу ідеологічних концепцій, розроблених найближчим оточенням Пехлеві. Була побудована нова система економічних зв’язків іранського суспільства, основана на законах ринкової економіки з сильним державним регулюванням та технологічною прив’язкою до імпорту здебільшого американських товарів й устаткування. Створену економічну модель Н. М. Мамедова назвала «державно-бюрократичним капіталізмом», спираючись на той факт, що реформування більшою мірою стосувалося державного сектору економіки й вузького кола підприємців, які тісно співпрацювали із шахським двором та іноземним капіталом [286].

За оцінками американських експертів, навколо шаха було сформовано п’ять впливових груп, що замикали на собі всі фінансові потоки: найближче оточення шаха (дружина, сестра Ашфар, придворний міністр Асадалла Алам, генерал Хусейн Фадуст, особистий секретар Мойніян, міністр економіки й фінансів Х. Ансарі, прем’єр-міністр Ховейда, командувач військовими силами генерал Хатамі, військовий радник генерал Айаді. Представники Національної нафтової компанії Дж. Шаріф - Емамі, Екбал), далекі родичі, особисто довірені особи, воєначальники та міністри [6, л. 103 - 104].

Економічна реформа реалізовувалася нерівномірно, була спрямована переважно на індустріалізацію та будівництво крупних державних промислових підприємств. На першому етапі «білої революції шаха й народу» національний прибуток Ірану збільшився із 172 дол.

у 1962 - 1963 до 457 дол. у 1972 - 1973 фінансовому році [288]. Зростання доходів державного бюджету обумовлювалася, більшою мірою, стимулюванням дрібних підприємців, частка яких збільшилася за даний період майже удвічі завдяки проведеній земельній реформі, якою передбачалося створення акціонерних товариств, приватизація промислових підприємств для аграрних потреб із залученням фермерів та людей, що мали досвід з кооперування [238].

Зростання цін на нафту внаслідок першого нафтового шоку 1972 - 1973 рр. формувало попит на високотехнологічні промислові підприємства, які іранська влада почала закупати «під ключ» переважно у США. Такими діями реформатори завдали непомірної шкоди дрібній та середній промисловості Ірану, поставивши підприємців в опозицію до офіційної світської влади [288]. Використання іноземних технологій у створенні комплексу підприємств переводило іранську економіку у повну залежність від інтересів іноземних партнерів й перетворювало збудовані виробничі комплекси на послуговувачів інтересів нафтових монополій, де кількісну перевагу мали представники американських корпорацій. Так, станом на 1977 р. в Ірані мали свої капіталовкладення 500 американських компаній, які отримували близько 250 млн. дол. прибутку, 35% якого становили прибутки на інвестиції [8, л. 128]. Для порівняння, у 1977 р. загальний показник прибутку США від прямих інвестицій до країн, що розвиваються, складав

7.8 млрд. дол., вдвічі перевищуючи рівень капіталовкладення країнами Західної Європи [8, л. 6]. Залучення іноземного капіталу підвищувало рейтинг Ірану на світових ринках з точки зору його потенційної здатності до освоєння сучасних технологій й фінансових можливостей [286]. Враховувалися також річні темпи приросту ВВП, що у 1977 р. виросли у

2.8 рази й становили 10,8% на душу населення [274, с. 3].

Іран, особливо його столиця Тегеран, поступово перетворювався на законодавця мод. За спогадами співробітника Будинку радянської культури в

Тегерані О. І. Жигаліної, «столиця, найперше її північні райони, за своїм рівнем життя нагадувала Париж» [199].

Однак, стрімке зростання прибутків в економіці іранської держави за рахунок іноземних корпорацій суперечило політиці «позитивного націоналізму» Пехлеві. Іноземні фірми, які контролювали будівництво сучасних промислових підприємств, прив’язували іранську важку промисловість у її технологічному та галузевому наборі до загальноєвропейської виробничої системи [288]. До того ж, процес «шахської індустріалізації», націленої на побудову мережі промислових підприємств, напряму не пов’язаних з нафтогазовим сектором, гальмувався через незацікавленість американських інвесторів вкладати гроші у поза нафтовий сектор економіки Ірану. Шах, у свою чергу, намагався переорієнтувати економіку держави на експорт продукції, не пов’язаної з нафтовидобуванням, справедливо оцінюючи, за спогадами Надзвичайного й Уповноваженого посла СРСР в Ірані В. М. Виноградова, іранські запаси нафти як вичерпні [195, с. 367]. Конфлікт інтересів оточення Мухамеда Рези Пехлеві з інвесторами, які представляли позицію офіційного Вашингтона, зацікавленого у побудові в Ірані економіки залежної від іноземного імпорту, підштовхнув шаха до відновлення діалогу про співпрацю з Радянським Союзом. Зацікавленість СРСР у розширенні своєї економічної присутності в районі Затоки зумовила перегляд радянської зовнішньої політики щодо Ірану у бік сприяння мінімізації залежності іранської держави від світового ринку, шляхом переходу до експортно орієнтованого типу індустріалізації.

Радянсько-іранські відносини певною мірою були скореговані реформами, націленими на модернізацію й лібералізацію економік обох держав. Модернізація радянської економіки носила обмежений характер у вигляді лібералізації «сталінського спадку», зберігаючи при цьому характерні риси інтегрального соціалізму: планування, колективної власності з керівною роллю партії [285, с. 336]. Початком економічних перетворень в СРСР можна вважати появу ідей С. Лібермана, впроваджених у життя головою Ради міністрів СРСР О. Косигіним, які передбачали введення елементів ринку в планову економіку без повного переходу до вільних ринкових відносин.

Підприємства мали самостійно займатися моніторингом світових ринкових тенденцій й корегувати свою рентабельність у відповідності до попиту споживачів та імпортерів [306, с. 641]. Перевага надавалася прискореному розвитку галузей важкої промисловості, яка, за словами Л. Брежнєва, була гарантом обороноздатності країни [103, с. 70].

Експеримент із відходом від традиційного погляду на способи ведення радянської економіки, загалом, дав позитивні результати. За офіційними даними у 1970 р. показники товарообігу в СРСР зросли, у порівнянні з 1965 р. на 48,4% й становили 153,6 млрд. руб. [161, с. 10]. На 74% зросли кількісні показники розвитку машинобудування та металообробки, що стали орієнтуватися на випуск технічно складної продукції [161, с. 11]. Завдяки збільшенню випуску промислової продукції на 50%, зростання національного прибутку на 45%, а ВВП - на 43%, радянському керівництву вдалося призупинити падіння темпів виробництва [346]. Уже 1972 р. частка експорту в національному прибутку складала 5,7% (у 1960 р. 3,7%), а надходження до бюджету зросли за 1970 - 1972 рр. вдвічі, досягнувши показників 22 млрд. 500 млн. руб. (у 1970 р. 32 млрд. руб), з яких 12 млрд. руб. надійшло від зовнішньої торгівлі [55, л. 63; 57, л. 159]. Позитивні тенденції, що намітилися у розвитку радянських галузей важкої промисловості, електроенергетики сприяли розширенню зовнішнього ринку для СРСР за рахунок країн близькосхідного регіону.

Попит Ірану у спеціалістах, технологіях для розвитку власного машинобудівного та металургійного промислового комплексу знайшов відповідну пропозицію у вигляді радянських спеціалістів, обладнання й готової продукції, якими був перенасичений внутрішній ринок країн «соціалістичного табору». Між Радянським Союзом та Іраном упродовж 1963 - 1967 рр. були підписані двосторонні договори, якими визначалися умови надання іранській стороні радянської допомоги у спорудженні крупних промислових об’єктів та накреслювалися перспективи розширення двосторонніх торговельних відносин [319, с.

192]. Так як для обох держав важливим залишалося питання удосконалення роботи аграрного сектору, було прийнято рішення залучити радянських фахівців для будівництва в Ірані зернових елеваторів у Захедані та Андимешкіні на основі контракту між всесоюзним об’єднанням «Сільгосппромекспорт» та іранською Організацією зерна, цукру й чаю. Спорудження елеваторів тривало до 1979 р. й було примусово завершено через виселення радянських спеціалістів у зв’язку з початком ісламської революції [39, л. 122]

Питаннями транзиту товарів через радянсько-іранський кордон, починаючи з 1967 р. і до початку ісламської революції 1979 р., займалися іранська компанія «Моамелате Хареджи» й всесоюзне радянське об’єднання «Союззовнтранс» [305, с. 58]. Обидві компанії, здійснюючи операції з товарообміну та транзиту, керувалися Договором про торгівлю й мореплавство від 25 березня 1940 р. та Договором щодо транзитних питань, підписаним 25 квітня 1957 р., але введеним у дію 26 жовтня 1962 р.

Договір про торгівлю й мореплавство визначав правила ведення торгівлі між обома державами, встановлював мінімальні тарифні ставки під час проходження митного кордону, залишаючи за торговельним представником СРСР право на захист радянського виробника [110]. Торгпред вважався офіційним речником Радянського Союзу в Ірані та головним лобістом радянських інтересів у сфері зовнішньої торгівлі. Документами також гаранутвался рівність умов мореплавання для торговельних суден обох країн по всій акваторії Каспійського моря, яке все частіше використовувалося радянською державою в односторонньому порядку без урахування інтересів Ірану [328, с. 291]. Згідно Договору щодо транзитних питань, СРСР та Іран мали право реалізовувати транзит необмеженої кількості промислових товарів без додаткового тарифного збору при мінімальній платіжній ставці, на умовах, визначених у двосторонніх контрактах між транспортно- експедиційними організаціями двох держав [154]. Фінансові питання, пов’язані з двосторонніми торгівельними відносними, вирішував Російсько- іранський банк, заснований 1923 р. у Тегерані Зовнішнім торговельним банком СРСР. Російсько-іранський банк був єдиним іноземним банком в Ірані, службою безпеки якого опікувався особисто шах [272]. Банк на чолі з П. Д. Ніколаєвим проіснував до 7 червня 1979 р. й був націоналізований новим іранським урядом [39, л. 180; 10, л. 94].

Співпраця Радянського Союзу з Іраном у галузях важкої промисловості розпочалася 13 січня 1966 р. з домовленостей щодо участі радянських спеціалістів у спорудженні металургійного та машинобудівного заводів під час підписання Договору про економічну й технічну співпрацю. Умови радянсько-іранського договору розширювали торговельно-економічний потенціал Ірану, а для радянської металургії відкривали нові ринки збуту продукції й технологій.

Спорудження перших об’єктів машинобудування та металургії, за сприяння радянських спеціалістів, розпочалося 1972 р. введенням у дію Аракського машинобудівного, що спеціалізувався на випуску підйомних кранів, металоконструкцій, прокатних котлів, обладнання для цукрових, цементних заводів, сільськогосподарських машин й Ісфаханського металургійного заводів [326].

Офіційна закладка Ісфаханського заводу, разом із першими відрядженнями радянських спеціалістів, відбулись ще 1968 р. у рамках Програми Ради економічної взаємодопомоги країнам, що розвиваються [207]. Спорудження металургійного комплексу, під керівництвом головного інженера Віктора Філатова, тривало три роки, з 1970 до 1973, й передбачало будівництво ливарного комплексу, цехів коксохімічного виробництва з одночасними розвідками родовищ залізної руди у районі Бафка - Заранда, відкриттям покладів вугілля на півночі країни [193, с. 179; 344].

Іранська газета «Кейхан Інтернешенал» 1972 р. писала, що металургійний завод став найбільш популярним проектом іранського уряду, який користувався повною підтримкою усього народу [326]. Один з радянських спеціалістів так описував ставлення іранців до будівництва нового промислово об’єкту: «У самий розпал будівництва неодноразово доводилося чути від іранських інженерів, що люди працюють самовіддано, а від журналістів - гордість за участь у спорудженні металургійного заводу, як запоруку економічної незалежності Ірану» [294].

Остаточне завершення будівництва Ісфаханського металургійного комбінату відбулося 1972 р., а 1973 р. виплавлено першу сталь. На церемонії урочистого пуску шах Ірану висловив слова подяки СРСР та радянським спеціалістам, наголосивши на якісно новому форматі радянсько-іранських відносин [344]. За два наступних роки після відкриття, Ісфаханський металургійний завод досяг потужності 600 тис. т., а до 1978 р. комбінат постачав країні вже 2.9 млн. т. прокату. Загалом, Ірану напередодні революції вдалося не лише покрити усі витрати на будівництво заводу, але й отримати 1.5 млрд. реалів чистого прибутку [193, с. 180].

Введення у дію перших спільних радянсько-іранських промислових комплексів пришвидшило підписання між СРСР та Іраном у 1972 р. Договору про поглиблення й розширення технічно-економічної співпраці. Газета «Правда» оцінила такий виток двосторонньої співпраці як «приклад зовсім нових міжнародних економічних договорів, які докорінним чином відрізняються від домовленостей, покладених на економічне закабалення, між капіталістичними та розвиваючими країнами» [377, с. 5]. Підписаний Договір став предметом обговорення на V засіданні Постійної радянсько- іранської комісії з питань економічної співпраці та був взятий за основу під час розроблення п’ятої іранської п’ятирічки, 1973 - 1978, де планувалося залучити радянських спеціалістів до будівництва ТЕС в Ахвазі та розширення Аракського машинобудівного заводу. Було також досягнуто згоди щодо створення в Ірані 24 навчальних центрів з підготовки фахівців, інструкторів-майстрів для викладання у навчальних закладах [326].

Співпраця у підготовці спеціалістів здійснювалася на основі підписаного 25 лютого 1971 р. Договору між СРСР та Іраном щодо науково-технічної співпраці. Договором накреслювалися основні форми взаємодії між

організаціями та промисловими підприємствами обох країн, де першочергове значення надавалося обміну науковими й технічними делегаціями, окремими ученими або лекторами; розробці спільних науково-технічних проектів, методів, з подальшим запровадженням результатів у промислове виробництво, сільське господарство й інші сфери [155].

З огляду на те, що великі промислові об’єкти обслуговувалися переважно радянськими спеціалістами, в обох держав виникла потреба підготовки викладачів-філологів російської та перської мов. Іранські студенти для удосконалення знань з російської мови направлялися здебільшого до Інституту російської мови імені О. С. Пушкіна в Москві, тоді як радянські студенти - майбутні дипломати, отримували змогу пройти мовну практику на об’єктах радянсько-іранської співпраці. Одним із таких об’єктів, за спогадами Генерального консула СРСР в Ісфахані Реваза Утаргаурі, була ТЕС в Ахвазі [210, с. 159].

Інститут російської мови приймав студентів на стажування строком до двох, п’яти або десяти місяців із щомісячним стипендіальним забезпеченням у розмірі 90 руб. для студентів та 150 руб. для кураторів [39, л. 22]. Обмінні програми зі студентами не припинилися навіть за умов політичної нестабільності в Ірані: у вересні 1979 р. до Інституту було направлено п’ятьох студентів для удосконалення мовних навичок [39, л. 95, 138].

Перший секретар Народної партії Ірану Ірадж Іскендеріна XXV з’їзді КПРС 25 лютого - 5 березня 1976 р. висловив зацікавленість Ірану у продовженні науково-технічної й економічної співпраці з СРСР, відзначивши, що «в умовах безпосередньої радянської допомоги було закладено фундамент ключових галузей індустрії в Ірані - металургії та машинобудування, почалася розробка родовищ кам’яного вугілля й залізної руди [...]». Перший секретар також наголосив на вагомій ролі «безкорисливої допомоги свого великого сусіда» у забезпеченні належного економічного становища іранського суспільства [162, с. 137].

Загалом, до революції 1979 р. СРСР побудував або почав будівництво 130 крупних об’єктів промислового, сільськогосподарського, транспортного й іншого призначення, а також надав допомогу у підготовці національних технічних кадрів [334, с. 111]. Проте, незважаючи на високі показники виробничої співпраці, радянсько-іранські відносини протягом 1972 - 1979 рр. не виходили за рамки економічної та торговельної сфери інтересів й лише на тому рівні, який не міг завадити тісним ірансько-американським політично- економічним контактам.

Між США та СРСР, у свою чергу, існували власні правила взаємовідносин на Близькому та Середньому Сході, що полягали у підтримці економічних режимів, встановлених у країнах-союзниках. Для радянського уряду таким союзником, напротивагу проамериканській орієнтації Ірану, виступав Ірак, якому СРСР надавав «безкорисливу, братську економічну допомогу» [48, л. 21]. Подібна стратегія поведінки Москви й Вашингтона, що відповідала на думку Володимира Батюка «правилам розсудливості Елісона», в умовах «холодної війни» сприяла більш відповідальній поведінці обох держав та їх союзників й не допустила розгортання повномасштабної війни у відповідь на появу революційних ідей та гасел в Ірані [231, с. 21].

Прагнення шаха здійснити різкий ривок в економіці та зайняти позиції поруч із високорозвиненими світовими державами наштовхнулися на проблеми, пов’язані із створеною в Ірані розгалуженою бюрократичною системою, яка сприяла розвитку корупції та «тіньової економіки». Побудовані заводи не працювали на повну потужність. Наприклад, завод з випуску сталевих заготовок зі скрапу, введений у дію 1974 р., був закритий наступного року, існували серйозні перебої з постачанням до Ірану іноземного обладнання [229, с. 268].

Падіння темпів економічного розвитку у 1977 - 1978 рр. на 5,2% активізували опозицію «білій революції», де головну роль відігравали духовенство, середні й дрібні підприємці [274, с. 3]. Шах намагався тиснути на клерикалів, унаслідок чого пік лібералізації співпав з першими серйозними репресіями проти незгодних з політикою Пехлеві [386, р. 55]. Адміністрація президента США до жовтня 1978 р. не звертала належної уваги на широку опозицію до реформ шаха з боку духівництва, будучи переконаною, що сильні позиції корпорації Рокфелерів в Ірані завадять розгортанню масових акцій протесту [386, р. 58]. Саме через переконаність Білого Дому у тому, що іранське суспільство буде зайняте проблемами економіки й модернізації, на думку державного секретаря 1997 - 2001 рр. Мадлен Олбрайт, ісламська революція застала США зненацька [202, с. 60].

Головними в опозиційному русі були аятоли та «вожді шиїзму», які, спираючись на особливості шиїтського віровчення, не визнавали легітимність світської влади й вбачали у реформах загрозу ісламській нормі, традиціям, своєму авторитету серед народу [238]. Паралельно із прозахідно орієнтованими реформами Мохамеда Рези Пехлеві у середовищі релігійних теоретиків починають розроблятися альтернативні економічні моделі. Одним із перших, хто виступив із власними поглядами на побудову економічних відносин в іранському суспільстві, був філософ, революційний діяч Алі Шаріаті. Він активно протистояв копіюванню країн Європи, однак, вважав, що мусульмани мають знайомитися із здобутками західної культури аби «вміти адекватно протистояти агресивній вестернізації, знати ворога в обличчя» [249, с. 16]. Головною метою розвитку економіки держави, на думку Шаріаті, мала стати побудова безкласового суспільства, де відсутній інститут приватної власності [249, с. 28].

Примат улемів та моджтахедів у вирішенні економічних питань над державним регулюванням відстоював аятола Махмуд Талегані. Він наголошував на необхідності поєднання директивного регулювання на промислових підприємствах з колективною самоорганізуючою економікою села, як запоруки фінансового процвітання країни [220, с. 42 - 43].

В ряду учених-шиїтів, авторів концепції ісламської економічної моделі, виділяється фігура Мухаммада Бакіра ас-Садра і його праця «Наша економіка», як спроба глибокого осмислення економічного розвитку суспільства згідно принципів шаріату. Ас-Садр виступав за посилення ролі держави в економіці, підкреслював важливість її функцій для підтримання соціального балансу [233, с. 105 - 106].

Погляди вищеперерахованих учених на шлях економічного розвитку Ірану більш нагадували філософські переконання з неможливістю їхньої практичної реалізації. Поєднати філософські концепції теологів-шиїтів з реальними умовами розвитку ісламської економіки спробував А. Банісадр у праці «Тоухідна економіка». Ідея тоухіду передбачає створення ідеального ісламського суспільства, де кожний є власником засобів виробництва. Однак, перш ніж втілювати тоухідну економіку у життя, необхідно створити ісламську державу, де усі сфери суспільного життя підкорені шаріату [234].

Розроблені представниками духовенства теорії економічного розвитку відповідно до норм ісламу найбільше імпонували іранському базару, уособленню союзу торговців, дрібних та середніх промисловців, невдоволених різким поворотом шаха на модернізацію життя за американським зразком. Поступово саме вихідці з «базару» перетворяться на рушійну силу ісламської революції 1979 р., результатом якої стане втілення у життя синтезованої з теоретичних положень усіх теологів, а найповніше з концепції Банісадра, економічної моделі тоухідної економіки або, за визначенням духовного лідера революції Хомейні, «економіки божественної гармонії». Побудована економіка, на думку О. Дорошенко, мала етнічний характер, спиралась на внутрішні потреби держави або економічне самозабезпечення й ставила за мету задоволення насущних потреб людини та покращення становища обездолених [246, с. 185].

Відмова від вестернізації й орієнтація на потреби іранського суспільства не означали заперечення Хомейні курсу на модернізацію, яка набувала нових рис і трансформовувалася в особливу іранську економічну модель. Однією з головних рис цієї моделі є домінування ісламської ідеократії над економічною сферою. Так, у конституції ІРІ 1979 р. зазначається, що економіка є не кінцевою метою існування держави, а засобом від якого не варто «нічого очікувати, окрім кращих показників виробництва» задля ліквідації бідності та різноманітних обмежень [119]. Із тези стосовно формування «суспільства божественної гармонії» виникає ще одне конституційне положення щодо створення шляхом ісламського правління рівних економічних можливостей для усіх громадян [119]. Фактично йшла мова про створення безкласового суспільства, чиї потреби регулюватимуться заздалегідь визначеним економічним планом, ідейно-релігійними нормами й задовольнятимуться державним сектором економіки, якому належала левова частка галузей промисловості, торгівлі, фінансових питань, тощо. Незважаючи на тотальний контроль держави над стратегічно важливими напрямками економічного розвитку, конституційно закріплюється захист інтересів приватної власності та забороняється перетворення держави у «крупного єдиного підприємця» [253]. Маємо поєднання елементів автаркії з компонентами ринку, що знайшло своє відображення у запереченні зв’язку між зростанням приватної власності й товарно-грошовим характером виробництва [232]. Закритість іранської економіки й агресивна зовнішня політика, націлена на «експорт ісламської революції», ніяким чином не позначилась на структурі галузей промисловості - державна підтримка надавалася усім без винятку сферам економіки, що стало також характерною рисою запровадженої моделі [291, с. 6].

Однак, не дивлячись на винятковий характер іранської економічної системи, існує ряд рис, що зближує її з радянською економічною теорією. Передусім, це стосується заперечення класової стратифікації, розроблення п’ятирічних планів розвитку, висока частка державного контролю над виробництвом, вибір ідеальної мети економічного розвитку - досягнення загальної гармонії, що в Ірані іменується «тоухідом», а в СРСР - «комунізмом». Ленінізм і хомейнізм є універсальними утопічними реформаторськими рухами, що відстоюють свою моральну, політичну, соціальну, а, особливо, економічну відмінність від Заходу [360, р. 80]. Радянська економічна модель, як і модель Хомейні, який пішов на заперечення шахських реформ і узгодження економіки з ісламськими принципами, базувались на задоволенні мінімальних потреб населення і перетворювали економіку держав на жорстко централізовану [360, p. 92].

Така подібність поглядів на сутність державної економічної політики, не зважаючи на гасло Хомейні «Ні Схід, ні Захід» та надання пріоритетів зовнішньоекономічних зв’язків з мусульманськими державами, зумовила збереження, хоч і в неповному обсязі, торговельно-економічної радянсько- іранської співпраці. Кризові процеси у промисловості, що більшою мірою залежала від іноземного імпорту сировини й технологічного обслуговування неіранськими спеціалістами, у поєднанні із зростанням безробіття (у вересні 1979 р. кількість безробітних становила 25% від 2 млн. працездатного населення [8, л. 126]), неможливістю держави забезпечити населення соціальними гарантіями через проблеми з нафтогазовим експортом, стали об’єктивними причинами налагодження, хоч і обмеженого, діалогу Тегерана з Кремлем.

Радянський Союз, маючи свої торговельно-виробничі інтереси в Ірані, бажаючи скористатися припиненням ірансько-американських відносин, як шансом до закріплення своїх позицій у близькосхідному регіоні, розпочав пошуки контактів з новим іранським революційним керівництвом. Наприкінці 1979 р. до Ірану була направлена урядова делегація за участю голови загальнорадянського об’єднання «Технопромекспорт» Смілякова, голови Державного комітету з питань економічної співпраці Скачкова з метою вирішення питання розширення економічної й технічної співпраці між СРСР та ІРІ [39, л. 50]. Збереження радянсько-іранської співпраці мало важливе значення для СРСР не лише з огляду на протистояння зі США за сфери впливу у Перській затоці, а й тому, що на території Ірану розташовувалися промислові об’єкти для ремонту радянської військової техніки й обладнання.

За даними В. Сажина, такі заводи були збудовані радянськими спеціалістами на території Ісфахану та Ширазу. В околицях Тегерана, при технічній співпраці радянської сторони, був побудований заводський комплекс «Бабак» для ремонту артилерійського озброєння, панцерної та автомобільної техніки. На території заводу розташовувались цехи й лабораторії, полігон для випробовування гусеничної та колісної техніки, артилерійське стрільбище [317]. Географія розташування заводів надавала можливість СРСР здійснювати моніторинг військово-політичної ситуації на ірансько-радянському кордоні, поблизу Каспійського моря, що мало особливий міжнародний статус, та Перської затоки, де розташовувалися військово-морські сили США. Засиллю американських військових й американського озброєння в Ірані, СРСР фактично протиставив власні бази військової техніки зі своїми спеціалістами, розташованими по периметру усієї держави. З цього можна стверджувати, що відведена Білим Домом шахському Ірану роль бар’єру радянського проникнення у близькосхідний регіон була перебільшена, а радянсько-іранські контакти до 1979 р. мали регулярний, стабільний характер.

Після ісламської революції військові контакти між СРСР та ІРІ омежувалися обговоренням проблем діяльності й обслуговування цивільної техніки та транспорту. Так, у жовтні 1979 р. між Організацією цивільної авіації Ірану та Москвою були проведені консультації щодо встановлення приводу для літаків у районі радянсько-іранського кордону на трасі польотів радянської авіації через повітряний простір східних районів ІРІ у напрямку до Індійського океану. Результатом зустрічі стало рішення МЗС Ірану дозволити СРСР монтаж приводу за умови повідомлення його точних географічних координат й технологічних характеристик [10, л. 142]. Розміщення приводу надавало радянській державі можливість використовувати власних спеціалістів для моніторингу ситуації на прикордонних ділянках, проводити рекогністировку іранської території та її соціально-військового потенціалу, що в умовах напружених відносин Ірану з Іраком, СРСР з Афганістаном й радянсько-іранського суперництва за вплив на Індійському океані, мало важливе політичне значення й надавало Москві додаткові аргументи у побудові міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході. Тому й не дивно, що на початку ірансько-іракської війни, 13 вересня 1981 р., радянську авіаційну компанію «Аерофлот» у Тегерані позбавили дозволу на відновлення регулярних польотів радянських цивільних літаків по міжнародному повітряному коридору, що проходив через пункт Джульфа. Повідомлялося, що офіційною причиною відмови стала нездатність іранського керівництва гарантувати безпеку польотів по цьому маршруту. Однак, інші авіакомпанії західних країн подібних заборон не отримали [21, л 39].

Складнощі виникали також з радянськими спеціалістами, кількість яких на момент революції 1979 р., за даними резидента КДБ СРСР Л. Шебаршиніна, становила понад 2 тис. осіб [212]. Частіше непорозуміння з революційною владою Ірану траплялися під час проходження радянськими робітниками прикордонного контролю перед вильотом з Тегерана у зв’язку із закінченням строку дії контракту. Так, 14 липня 1980 р. Посольство СРСР повідомляло про необгрунтоване затримання у Мехрабатському аеропорту старшого інженера «Технопромекспорт» Ільїнського Ігоря Павловича, що надавав технічну допомогу іранським будівельникам ТЕС «Рамін» у м. Ахвазі [14, л. 144]. Подібна ситуація виникла 10 жовтня 1980 р., коли на одній із вулиць Тегерана були затримані радянські спеціалісти Геннадій Дорофєєв й Олександр Скорік, які мали надавати допомогу Національній іранській сталеливарній компанії з проектування вугільних шахт в рамках удосконалення виробничих потужностей Ісфаханського металургійного заводу [15, л. 29]. Після нетривалих перемовин інженерів відпустили.

Заморожування ірансько-американських відносин, запровадження США санкцій щодо іранської економіки, були використані Кремлем для розширення торговельної співпраці з ІРІ. Основу торговельних зв’язків складали договори, підписані між СРСР та Іраном у дореволюційний період, які на відміну від договорів у сфері експорту нафти й газу, не втратили свою чинність після зміни іранського державного устрою.

Прихід до влади в Ірані нової політично-економічної еліти співпав з появою на іранському ринку, замість попередньої «Моамелате Хареджи», з якою СРСР підписав 5 серпня 1967 р. договір про здійснення транзитних транспортно-експедиційних операцій, експедиційної корпорації «Базаргані Доулаті», що перебувала під контролем прем’єра ІРІ М. Базаргані [39, л. 101]. Перші контакти між корпорацією Базаргані та «Союззовнтранс» відбулися у травні 1978 р. під час ІХ засідання радянсько-іранської постійної підкомісії з транспорту, на якому було вирішено розпочати переговори стосовно відновлення дії договору з транзитного товарообороту між обома державами. Однак, «Базаргані Доулаті» відхилила переговори, висунувши ряд нових вимог. Повторна спроба налагодити торговельну співпрацю відбулася під час перебування 26 червня 1979 р. генерального директора «Союззовнтранс» В. С. Жинкіна у Тегерані. Він вручив керівництву «Базаргані Доулаті» листа з проектом нового транзитного договору [39, л. 102]. Проте, кінцеве доопрацювання проекту відкладалося на невизначений термін, а довгострокові контракти щодо транзитних операцій з радянською державною компанією замінювались на запропоновані іранською стороною аналогічні короткострокові.

Подібна ситуація складалася також з договорами, що регулювали операції з товарообороту між двома державами. З огляду на те, що іранська сторона у зв’язку з революційними подіями була нездатна проводити переговори про підписання нового договору з товарообігу, Торговий представник Посольства СРСР у Тегерані запропонував «на перші шість місяців майбутнього іранського року (з 1.04. 1980 по 31.03.1981) зберегти об’єм взаємних поставок у розмірі 50% від об’єму поставок, встановлених за заключний період діючого договору 1976 р., що підписувався на основі Договору про торгівлю й мореплавство від 25 березня 1940 р.» [22, л. 61]. Контингент товарів, доступних для транзиту на територію обох країн, у відповідності до зазначеного Договору, мав встановлюватися на рік з подальшим його продовженням. Саме тому пропозиція Торгпреда підписати контракт з товарообороту на пів року фактично залишала незмінним кількість експортно-імпортних радянсько-іранських поставок, установлених в момент підписання Договору про торгівлю й мореплавство. Подальше продовження строку дії погодження на 1981, 1982 рр. зберігало об’єми взаємних поставок й контингент товарів на рівні домовленостей 1976 р., за виключенням природного газу, продаж якого для СРСР припинявся на невизначений термін [23, л. 11; 25, л. 115].

Радянський Союз намагався компенсувати втрату нафтогазових контрактів, запропонувавши Ірану співпрацю у сфері електроенергетичних систем. У відповіді на офіційний запит іранської сторони від 4 липня 1982 р. щодо можливого отримання радянської електроенергії для промислових цілей, СРСР висловив готовність здійснювати експорт на умовах оплати за ринковими цінами. Вартість електроенергії розраховувалася загальнорадянським об’єднанням «Енергомашекспорт» з урахуванням ціни на обладнання, паливо та витрат на транспортування [26, л. 41]. Після нетривалих перемовин Міністерство енергетики ІРІ відмовилося від закупівлі радянської електроенергії, пояснюючи це тим, що запропонована ціна на 50% перевищувала міжнародні показники [26, л. 42].

Початок ірансько-іракської війни, на першому етапі якої Кремль підтримував Ірак, неоднозначно вплинули на становище радянсько-іранських торговельних відносин. З одного боку, товарообіг між СРСР й ІРІ розширися завдяки включенню іранських провінцій до прямих контактів з радянським споживачем, а з іншого - Тегеран ініціював бойкот транзитних товарів, що йшли через радянську територію. Залучення провінцій до міждержавних контрактів стало причиною візиту у лютому 1981 р. посла СРСР в Ірані до провінції Гілян, в ході якого відбулася зустріч з Ансарі, генерал- губернатором провінції. Під час ділової розмови обговорювалися перспективи радянсько-іранських відносин у сфері торгівлі з урахуванням інтересів окремих адміністративних одиниць [20, л. 33]. Однак, негативна реакція тегеранських ЗМІ на переговори у Гіляні, зневажливі коментарі адміністрації провінції на адресу Москви, завадили процесу децентралізації торговельних радянсько-іранських відносин [20, л. 33].

Політична напруженість у відносинах СРСР з Іраном продовжувала деструктивно позначатися на розвитку транзитної торгівлі. «Починаючи з третьої декади грудня 1982 р., - зазначається у листі міністра шляхів сполучення СРСР Н. С. Конарєва до міністра доріг й транспорту ІРІ Нєжаду Хоссейніяну, - іранська залізниця зменшила прийом товарних потягів на станції Джульфа Іранська, що викликало накопичення більше 6 000 вагонів з іранським вантажем на радянській залізній дорозі» [30, л. 3]. Іран, таким чином, порушив цілу низку двосторонніх договорів з Радянським Союзом, які стосувалися правил експлуатації залізниць, коректності використання прикордонних транспортних магістралей й зобов’язань, пов’язаних з обслуговуванням прикордонного залізничного транспорту.

Згідно з Договором про радянсько-іранське залізничне сполучення від 20 січня 1958 р. приймаюча сторона, у даному випадку іранський уряд, несе відповідальність за надані збитки через неправомірну діяльність галузевих агентів [156]. Договір 1958 р. доповнився радянсько-іранським прикордонним погодженням щодо правил експлуатації залізних доріг, яким визначалася ставка відшкодування за користування вантажними вагонами у розмірі 1 руб./вагоно-добу [30, л. 4]. Незважаючи на ризики запровадження штрафних обмежень іранському залізничному транспорту, не беручи до уваги умови транзиту й торгівлі через залізничні станції Джульфа Радянська - Джульфа Іранська, ІРІ в односторонньому порядку 28 вересня 1982 р. припинила пропуск радянських пасажирських вагонів. У відповідь Міністерство шляхів сполучення СРСР заборонило з 21 грудня 1982 р. по 5 березня 1983 р. прийом транзитних вантажів, що йшли через СРСР в Іран. З 12 січня 1983 р. до 17 лютого 1983 р. заборона була поширена на відвантаження радянських товарів, відправлених до Ірану. Конарєв також оприлюднив розмір штрафу за зрив транзитних домовленостей на суму 4 млн. руб., який мав виплатити іранський уряд у найкоротші терміни [30, л. 4 - 5]. Збої у роботі залізничного сполучення негативним чином позначилися на якості та цілісності вантажів, направлених з СРСР до Ірану. Відмова від прийому та розвантаження поставок завдала шкоди налагодженій співпраці між «Техноекспорт» й Організацією геологічної служби Ірану, покликаної здійснити геологічну розвідку іранських корисних копалин з подальшим нанесенням їх на карту. Направлений у середині літа 1982 р. з Радянського Союзу до Ірану контейнер зі звітами, загальною вагою 2300 кг., об’ємом документів 344 т., що містив 1086 карт, був пошкоджений, а іранська сторона не дорахувалася документів по двом важливим родовищам корисних копалин [28, л. 3]. Конфуз із геологорозвідувальною інформацією поглибив залізничний конфлікт між обома державами й змусив їх переглянути правила діяльності пунктів транзитних сполучень через радянсько-іранський кордон.

Поступова нормалізація радянсько-іранських торговельних відносин розпочалася у середині 1984 р., коли ІРІ за власною ініціативою пішла на відновлення контактів з СРСР [334, с. 388]. Візит до Москви завідувача Департаменту МЗС Ірану у справах Європи й Америки Мохамеда Садра завершився згодою СРСР продовжити на 1984 - 1985 рр. дію договору про товарообіг з незмінним контингентом товарів [34, л. 99]. Переговори щодо перспектив подальшої торговельної співпраці були продовжені на Х Міжнародному тегеранському ярмарку, куди Радянський Союз запросили в якості спеціального гостя [34, л. 133]. У результаті з 1981 до 1985 р. товарообіг між СРСР й ІРІ зріс з 671 до 800 млн. руб., а об’єм транзитних операцій продовжував демонструвати позитивну динаміку, зберігаючи з 1981 р. показник перевезень 3,4 млн. т. на рік [105, с. 140]. Завершив плеяду зустрічей радянських й іранських посадовців з обговорення торговельно- економічних питань візит у вересні 1985 р. до Москви іранської делегації на чолі з заступником міністра закордонних справ Ірану М. Х. Аделі, за результатами якого було підписано Меморандум з економічних проблем.

Спільний документ, найперше, передбачав надання радянської допомоги у спорудженні в ІРІ енергетичних об’єктів [334, с. 392].

Незважаючи на проголошення Хомейні боротьби з недопущення іноземного фінансового панування над економікою країни й пов’язаним з цим перехідним періодом, радянсько-іранська співпраця у машинобудуванні та металургії зберігала позитивні тенденції. У Радянському Союзі з 1980 р. почала реалізовуватися широка програма розвитку машинобудування, націлена на збільшення у 2,7 рази відпускної продукції порівняно з показниками 1970 р. [133, с. 52]. Нарощування виробничих потужностей радянського машинобудування частково пояснювалося збільшенням попиту іранської промисловості на імпортовані товари й устаткування з СРСР. Так, 26 липня 1980 р. Національна іранська металургійна компанія (НІСК) направила ноту до уряду СРСР з проханням надати інформацію щодо промислових товарів, вироблених у СРСР для подальшої закупівлі деяких необхідних найменувань [17, л. 7]. Імпорт продукції мав здійснюватися на умовах, зазначених у протоколі ІХ засідання Постійної комісії з економічної співпраці, який був підписаний Революційною радою ІРІ одночасно з нотою- проханням до радянського уряду і компанії «Технопромекспорт» [17, л. 11].

Радянсько-іранські перемовини з приводу подальшої співпраці у сфері важкої промисловості закінчилися згодою Москви направити спеціалістів для проведення у 1981 - 1983 рр. робіт з розширення Ісфаханського

металургійного комбінату [105, с. 140]. Також було прийнято рішення протягом 1981 - 1983 рр. поставити Тебризькому заводу тракторобудування вагони радянського виробництва. Уже з 1982 р. до заводу-замовника щомісячно з прикордонного пункту Сокола відправлялося 600 вагонів, з поступивим нарощуванням кількості поставлених одиниць товару, дивлячись на «потреби економіки і сільського господарства» [27, л. 96]. Того ж 1982 р. між «Цветметромэкспорт» й Національною іранською сталеливарною компанією було підписано контракт на поставку до Ірану обладнання, матеріалів, запасних частин для вугільних шахт й збагачувальних фабрик [31, л. 83]. Однак, фінансові проблеми Ірану, зумовлені витратами на ведення ірансько-іракської війни, поставили реалізацію умов контракту під загрозу. НІСК почала затримувати радянським інженерам, які допомагали у будівництві й введенні в експлуатацію розвіданих гірничих об’єктів ІРІ, виплату заробітної платні. Розмір заборгованості склав 1,8 млн. клірингових доларів за роботу в першому і другому кварталах 1983 р [31, л. 84]. Зріс до 4,7 млн. клірингових доларів борг сталеливарної компанії за поставлені Радянським Союзом обладнання й матеріали, а затримка загальних платежів досягла восьми - десяти місяців [30, л. 90].

Заборгованість радянським партнерам була зумовлена не лише зовнішньополітичними негараздами, але й внутрішньою перебудовою усієї фінансової політики Ірану, пов’язаною із переходом банківської системи на безвідсоткову ставку. Такий перехід відповідав Конституції ІРІ, яка забороняла лихварство й проголошувала початок конфіскації прибутків, отриманих від боргових відсотків, азартних ігор та будинків розваг [253]. Послуговуючись конституційними нормами, де перевага надавалася суспільному типу власності й нормам шаріату, в Ірані з 1979 р. проводилась націоналізація та централізація банківської справи, що завершилась прийняттям у 1983 р. Закону «Про банківські операції без ріба (лихварського відсотка)». Відповідно до Закону, банкам надавалося два роки для переведення своїх депозитів на безвідсоткову основу й три роки для адаптації законів банківської справи до вимог шаріату [232]. Однак, ірансько-іракська війна та внутрішньополітичні баталії, викликані пропозицією уряду Мусаві підвищити податкову ставку на користь держави, затягували перехідний період у фінансовому житті країни [287, с. 17].

Криза платіжної спроможності Ірану вплинула на імідж держави у міжнародних організаціях. Проблеми з нафтовим експортом, збитки внаслідок численних страйків, стан відкритого воєнного протистояння з Іраком зменшили надходження до іранського бюджету, виявивши його нездатність здійснювати регулярні грошові внески до ООН [23, л. 172]. Уряд республіки навіть звернувся до СРСР, як члена комітету ООН з бюджетних питань, з проханням посприяти у прийнятті рішення організації щодо зменшення розмірів внеску ІРІ, які за усталеною нормою складали 0.7% від національного прибутку держави [23, л. 173; 354, р. 214]. Подальша доля радянсько-іранських контактів по лінії ООН з вирішення фінансових питань Ірану у документах, якими послуговувався автор, не висвітлена. Загалом же, грошові проблеми іранської держави негативним чином вплинули на радянсько-іранські економічні відносини, обмеживши їх до нечастих міжгалузевих контактів.

Ситуація на краще почала змінюватися з 1986 р. у зв’язку з поновленням діяльності Постійної комісії з питань економічної співпраці між СРСР й ІРІ. На Х засіданні Комісії розглядалися положення конкретних радянсько - іранських економічних контрактів у таких галузях як чорна металургія, енергетика [380]. Закінчилися перемовини підписанням 1987 р. договорів на поставку з Радянського Союзу для Ісфаханського металургійного заводу і його вугільно-сировинної бази запчастин, необхідних для проведення робіт з доведення проектної потужності заводу до 1,9 млн. т. сталі/рік [380]. Свідченням зближення економічних інтересів Москви і Тегерана стала зустріч 14 - 15 лютого 1987 р. вищого радянського керівництва з головою міністерства закордонних справ ІРІ А. А. Велаяті, присвячена обговоренню напрямків торговельно-економічної співпраці й накресленню «спільної позиції з ключових міжнародних проблем» [371, с. 5].

Завершення ірансько-іракської війни, вивід радянських військ з Афганістану сприяли переходу урядів СРСР й Ірану до вирішення проблем з об’ємами товарообігу, напрямками співпраці у важкій промисловості, інтенсивністю транзитної торгівлі й рівнем науково-технічної співпраці між обома державами. Вирішити проблему нового договору з питань товарообігу вдалося 1988 р. шляхом його одноголосного прийняття на засіданні радянсько-іранської профільної комісії [275]. У січні 1989 р. до Тегерана планувався візит торгівельного представника СРСР в ІРІ В. І. Борисова, який мав зустрітися з генеральним директором Г оловного управління економічних зв’язків із зарубіжними країнами й міжнародними організаціями при Міністерстві економіки й фінансів Ісламської Республіки Іран А. Дамері для обговорення питання створення Постійної комісії з науково-технічної співпраці й накреслення можливої тематики цієї співпраці [36, л 36].

Відновлювалися двосторонні переговори щодо співпраці Радянського Союзу й Ірану у галузі транспортної авіації, замороженої іранським керівництвом на час воєнних дій з Іраком. У березні 1989 р. заступник торгового представника СРСР в ІРІ А. К. Абалкумов зустрівся із заступником Міністра транспорту Ісламської Республіки Іран Мадані для обговорення питання можливої закупівлі радянських пасажирських літаків Як-42. Попередні домовленості щодо продажу літаків й проект комерційної пропозиції були накреслені у грудні 1988 р. під час радянсько-іранських переговорів у Москві [37, л. 71].

Знову актуальним стало питання розроблення проекту Договору про товарообмін й транзитну торгівлю. З метою підготовки тексту проекту Договору, а також розгляду питання збільшення ліміту технічного кредиту на кліринговому рахунку і взаємного надання кредитів у зв’язку з відновленням газових поставок до Тегерана прибула делегація радянських спеціалістів строком на сім днів [37, л. 144]. Результатом роботи радянської делегації стали домовленості щодо розширення закупівлі в СРСР товарів народного споживання й оприлюднені ключові положення радянсько-іранської торговельної співпраці.

Перспективи подальшого розширення співпраці по Аракському машинобудівному заводу між в/о «Машиноекспорт» й компанією «Машинсазі Арак» обговорювалися на ХІ засіданні Постійної комісії з питань економічної співпраці. Практична реалізація цих домовленостей розпочалася 1989 р. з відправлення до Тегерана радянської делегації, яка мала провести переговори не пізніше першого кварталу 1989 р. щодо модернізації, розширення заводу та поставок запасних частин [36, л. 85; 198].

Вже у травні 1989 р. Торговий представник СРСР в ІРІ В. І. Борисов зустрівся у Тегерані з першим заступником міністра важкої промисловості Ірану С. Фарахані для попереднього розгляду питання розвитку радянсько- іранської співпраці у важкому машинобудуванні [38, л. 187].

Налагодження тісної радянсько-іранської співпраці у важкій промисловості, перш за все машинобудуванні, давало можливість СРСР подолати кризу промисловості, викликану її технологічним відставанням від нововведень Заходу та США. Негативні тенденції розвитку радянського важкого машинобудування почали проявлятися ще на початку 1981 р. у вигляді недопоставок продукції машинобудування, у тому числі й тепловозів, провідним іноземним замовникам [53, л. 177]. Головною перепоною до збільшення експорту радянської машинобудівної продукції, згідно з доповіддю міністра економіки СРСР Є. Т Гайдара, був низький технічний рівень та якість продукції. Міністр наголошував, що тільки 12% виробів машинобудування є конкурентоздатними на зовнішньому ринку. Лише у першій половині 1988 р. на експортну машинобудівну продукцію надійшло більше 194 тис. рекламацій із-за кордону [106]. Саме тому активізація з 1989 р. переговорного процесу щодо налагодження довгострокових радянсько-іранських відносин у машинобудівній та металургійній галузях давали можливість Радянському Союзу ліквідувати технологічне відставання з меншими втратами для власного іміджу на міжнародній арені.

Безпосереднім наслідком усіх двосторонніх візитів та попередніх домовленостей між Радянським Союзом та Іраном стало підписання 22 червня 1989 р. Довгострокової програми торговельно-економічної й науково-технічної співпраці. До головних умов торговельно-економічної співпраці, які продовжили свою дію навіть після розпаду Радянського Союзу, належали: збільшення об’ємів товарообігу на основі рівноправ’я, взаємної вигоди; розширення асортименту товарів й обміну готовими виробами, промисловою продукцією за рахунок повного використання вільних промислових потужностей для забезпечення потреб обох країн; поглиблення обміну інформацією щодо експортних можливостей СРСР й Ірану; активна участь в національних й міжнародних торгових виставках, організованих обома державами; регулярне технічне обслуговування поставленої техніки; широке залучення до прикордонної торгівлі іранських провінцій [111]. Для розширення експортно-імпортних зв’язків між обома державами планувалося покращити транспортне сполучення на прикордонних радянсько-іранських ділянках, та за допомоги й нагляду спеціалістів з СРСР, побудувати в самому Ірані нові залізничні лінії, реконструювати автомобільний, залізничний мости через річку Астара-чай розширити пароплавну лінію з метою збільшення об’ємів перевезення вантажів та пасажирів між портами СРСР й ІРІ [111]. Підписана програма співпраці у своїй торговельно-транспортній частині сприяла не лише розширенню торговельних можливостей Радянського Союзу та Ісламської Республіки Іран, але й накреслювала перспективи створення радянсько-іранського транзитного торговельного коридору, здатного об’єднати радянський та близькосхідний ринки на противагу економічному проникненню США в район Затоки. Однак, політична криза в СРСР з подальшим його розпадом завадили втіленню накреслених довгострокових перспектив у життя.

У частині програми, що стосувалася розвитку металургії й машинобудування розкривалися плани спільних радянсько-іранських промислових проектів строком до 2000 р.: «поетапне розширення потужностей Ісфаханського металургійного заводу до 4 млн. т. сталі/рік, виробництво обладнання й матеріалів, необхідних для металургійної промисловості; реконструкція Аракського машинобудівного заводу й спорудження нового заводу в Есфараєні, подальша кооперація й обмін залізничною технікою, обладнанням для ТЕС, агрегатів для важких промислових кранів» [111]. Підписання документу гарантувало СРСР збереження представництва свого виробника на близькосхідному ринку й відкривало шляхи до поетапної модернізації важкої промисловості без значних фінансових ризиків у цій сфері. Іран, у свою чергу, розглядав співпрацю з СРСР у машинобудуванні, металургії як запоруку стабільного розвитку власних об’єктів важкої промисловості, орієнтованих, в умовах дії економічних санкцій, виключно на радянську сировину й технологічний досвід. На початку 1990-х рр. СРСР розпочав ввіз до Ірану машин й обладнання, автомобілів, бурових установок, в обмін на імпорт сухофруктів, ікри, риби, спецій. Іран купив у СРСР два торгових судна на суму 10 млн. дол., що мали працювати на відкритій у червні 1989 р. пароплавної лінії через Каспій з іранських портів Бандар та Ензелі [248].

Довгострокова програма торговельно-економічної й науково-технічної співпраці відкривала для радянсько-іранської співпраці ще один напрямок у загальноекономічній структурі обох держав - співпрацю у сфері електроенергетики та атомної енергетики. Варто зауважити, що сторони не лише домовлялись про спільне будівництво ТЕС, але й заклали основи проекту об’єднання енергетичних систем Радянського Союзу та Ірану [111]. Проект мав важливе стратегічне значення, проте, втілити його у життя через політичні проблеми у СРСР не вдалося. Звелося нанівець, вдруге після 1982 р., й прагнення радянського керівництва замкнути на собі електрофікаційну систему Ірану, поставивши її у залежність від енергетичної політики Кремля.

Стосовно співпраці в атомній енергетиці, то до 1980 р. головним постачальником збагаченого урану, як сировини для іранських АЕС, виступали Сполучені Штати. Вашингтон, керуючись Меморандумом № 292 «Про співпрацю між США й Іраном у сфері ядерних досліджень», підписаним 1975 р. Генрі Кіссінджером, був головним фінансовим донором побудови в Ірані 23 ядерних енергоблоків [351]. Уже наступного, 1976 р. американський експорт урану йшов на потреби шести - восьми електростанцій, за умови повернення іранською стороною до США відпрацьованого матеріалу [6, л. 120]. На території Тегерана було створено спеціальний науково-дослідний ядерний центр, де розташовувався атомний реактор американського виробництва [322, с. 7]. Після проголошення

Хомейні побудови єдинобожої (тоухідної) економіки й необхідності «попередити змову зі США та іншими «сатанинськими» державами» , розвиток атомної електроенергетики було заморожено до моменту радянсько-іранського зближення 1989 р. [13, л. 21].

Радянський Союз, будучи зацікавленим в активному розвитку атомної енергетики на своїй території, погодився на підписання з Вашингтоном на вищому рівні протоколу про розвиток радянсько-американської співпраці з безпечного розвитку атомної енергетики [74, арк. 120]. Заручившись підтримкою на міжнародному рівні, СРСР запропонував Ірану допомогу у розвитку атомної енергетики та використанні атома у мирних цілях. Дане питання було піднято на зустрічі співголови радянського й іранського комітету Постійної комісії з питань економічної співпраці 11 - 18 травня 1989 р. [38, л. 136]. Результатом перемовин стало закріплення у Довгостроковій програмі торговельно-економічної й науково-технічної співпраці існування Організації атомної енергії Ірану й «відповідної компетентної радянської організації», що мали провести переговори з питань використання атомної енергії у мирних цілях «в різних сферах, у тому числі в наукових дослідженнях технологій із застосуванням атомної енергії» [111]. Співпраця мала не виходити за межі дозволених Договором про нерозповсюдження ядерної зброї заходів, учасниками якого були як СРСР так й ІРІ, починаючи з моменту його укладання 1 липня 1968 р., й Погодження про застосування гарантій, укладеного Радянським Союзом й Ісламською Республікою Іран з Міжнародним агентством ядерної енергетики 21 лютого 1985 р. й 16 липня 1973 р. відповідно [153]. Підписати повноцінний договір з питань співпраці у сфері мирного використання атомної енергетики вдалося після довготривалих консультацій, з прорахуванням усіх ризиків для іміджу держав на міжнародній арені, лише в 1992 р. в умовах існування на пострадянському просторі незалежної Російської Федерації.

Одночасно з підписанням Довгострокової програми було укладено Декларацію про принципи відносин й дружньої співпраці між СРСР та ІРІ, згідно з якою сторони зобов’язувались прикладати усі зусилля заради зміни існуючого стану речей у міжнародних економічних відносинах шляхом «недопущення використання неприйнятних важелів торговельно- економічного тиску з політичною метою». Радянський Союз також погодився на співпрацю з Іраном у напрямку укріплення його обороноздатності [107]. Поява таких стратегічно важливих документів означала перехід СРСР й ІРІ у своєму політичному й економічному розвитку на новий етап, що відрізнявся лібералізацією та внесенням елементів ринку у закриту економіку обох держав. У декларації, зокрема, однією з основних причин радянсько- іранського зближення називалася «поява нового політичного мислення в Радянському Союзі» [107].

Лібералізація основ економічного розвитку означає внесення у структуру економічної моделі елементів, сприятливих для залучення іноземних інвестицій, розширення експортних можливостей держави, що сприяє оздоровленню економіки держави й надає їй більшої конкурентоздатності в умовах глобалізації міжнародних економічних відносин. Лібералізація іранської економіки, у форматі чергового витка модернізації економічної моделі, стала можливим після завершення ірансько- іракської війни 1988 р., як один із варіантів демілітаризації фінансового й промислового сектору держави. Тоухідна економіка, де головний акцент ставився не на виробництво, а на розподіл, обмін й споживання, виявилася непридатною для гарантування Ірану стійкого економічного зростання, в умовах посилення США санкцій й переходу більшості країн-партнерів на наближені до ринкових принципи побудови економіки [232].

Закони про п’ятирічні плани розвитку економіки Ірану були використані в якості правової основи переходу до її лібералізації [274]. Важливим у цьому випадку став п’ятирічний план на 1989 - 1993 рр., розроблений під час президентства Хашемі Рафсанджані, що був своєрідною відповіддю на падіння цін на нафту, потребу скорочення бюджетних витрат на фінансування соцгарантій й відкриття іранської економіки для іноземних інвесторів. Програма передбачала поступовий відхід від централізованого управління економічними процесами, у тому числі й ціноутворенням, широкий допуск приватного капіталу до різних галузей державного сектору економіки [273, с. 254]. Реформи, закріплені Рафсанджані у плані п’ятирічного розвитку, були відповіддю на погіршення стану економіки держави й означали фактичний перехід ІРІ на ринкові умови економічного розвитку та зміну економічної моделі з автократичної на відкриту.

Радянська економічна модель наприкінці 1980-х рр. також переживала занепад й деформацію, що стали проблемою для усіх галузей розвитку та змушували вище керівництво вдатися до радикальних реформ зверху у дусі загальносвітових тенденцій. Специфіка радянського реформаторства, на думку професора Н. В. Єлісеєвой, полягала у проведенні модернізації, що мала йти паралельно з удосконаленням існуючої системи без її руйнування. Реформи мали стати способом заміни застарілих елементів економічної моделі, шляхом продуманих й еволюційних заходів. Такі модерністські перетворення учений назвала градуалістичними реформами [250]. Реформи були викликані перш за все значними фінансовими проблемами, про що свідчить виступ на пленумі ЦК КПРС 27 - 28 січня 1987 р. Голови Уряду М. Рижкова, де він констатував: «Ми вже давно не зводимо кінці з кінцями, живемо в борг. [...] Справжній стан справ приховується зовнішнім благополуччям й не був предметом глибокого всебічного аналізу та розгляду. [...] Ми прийшли до того, що почались інфляційні процеси. [...] Зовнішня торгівля стала вразливою до різноманітних санкцій» [60, л. 22 - 22 об.]. Шлях подолання негативних тенденцій економічного розвитку був схожим на прийняті рішення іранського керівництва: за сприяння М. С. Горбачова приймається «Закон про державні підприємства», яким передбачалося позбавлення з 1988 р. державних підприємств контролю Держплану та центральних міністерств й перехід на контрактну форму відносин промисловості з державою. Здійснювалися також заходи з легалізації приватного підприємництва, яке все ще іменувалося колективним або кооперативним [285, с. 442]. Змінювався й порядок виїзду за кордон з метою налагодження економічних контактів з державами не «соціалістичного табору». Згідно з новою постановою 1988 р. про порядок виїзду за кордон, дозвільні документи фахівцям відтепер видавалися не МЗС СРСР, а відповідними галузевими міністерствами економічних зв’язків, культури, цивільної авіації або міністерством шляхів сполучення. Оформлення віз, закордонних паспортів переходило до компетенції дипломатичних представництв та консульств держави, куди планувалося відрядження [72, арк. 11]. Спрощена процедура оформлення закордонного відрядження, на думку авторів законопроекту, повинна була стати важливим інструментом співпраці СРСР з іноземними державами й сприяти вирішенню актуальних для Кремля соціально-економічних завдань [72, арк. 14]. Однак, документ не був позбавлений й реліктів комуністичної ідеології, що проявлялося у збереженні перевірки спеціалістів, які виїздили за мажі СРСР, не лише на наявність високих професіональних навичок, але й їхньої здатності «забезпечити державну безпеку шляхом уникнення можливостей просякнення важливої інформації за кордоном» [72, арк. 9 - 10, 14].

Поруч із пом’якшенням контролю над процесами економічного розвитку, всередині держави відбувається часткове «відкриття» радянської економіки для іноземних інвесторів та фірм, шляхом прийняття 30 листопада 1989 р. Постанови Ради міністрів СРСР «Про затвердження положення щодо відкриття та діяльності в СРСР представництв іноземних фірм, банків і організацій». Постанова дозволяла відкривати іноземним фірмам власні представництва на території Радянського Союзу лише у тому випадку, якщо «у співпраці з фірмами зацікавлені радянські організації», що уклали крупномасштабні комерційні контракти з перспективами великого товарообігу [121]. Переслідуючи цілі пришвидшити приток іноземних інвесторів до республік СРСР, Кремль ще 1988 р. приймає рішення реорганізувати діяльність Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків Радянського Союзу. Реорганізоване міністерство повинне було зосереджувати у своїй компетентності валютну, кредитну, цінову політику, здійснювати контроль за експортно-імпортними потоками радянських підприємств, визначаючи для них квоти на зовнішньоекономічні зв’язки та відправку їх провідних спеціалістів на роботу за кордон [73, арк. 156 - 157]. Одним словом, заходи радянського керівництва із залучення іноземних інвесторів та заручення підтримки закордонних фірм, мали сприяти швидкому оздоровленню економіки СРСР, шляхом створення їй позитивного іміджу, передусім на європейському ринку.

Дії радянського керівництва відповідали четвертому етапу трансформації планової економіки Радянського Союзу, виділеного С. А. Антоновим. На даному етапі вибіркова приватизація середніх та крупних промислових підприємств відбувається вже на основі накопиченого капіталу, як невід’ємного елементу ринкової економіки [228]. Загалом, реформи «зверху», ініційовані М. С. Горбачовим, як і реформи М. Х. Рафсанджані, означали використання потенціалу державницьких ідеологій (у СРСР - соціалізму, з переходом у комунізм, в ІРІ - «економіки божественної гармонії») у нових умовах, з метою побудови «третього шляху - мосту» між власними економічними моделями та економікою Заходу. Кінцевим результатом певного послаблення контролю держави над економічним життям стало досягнення «відкритості» економічних моделей для іноземних партнерів та запровадження з початку 1990-х рр. ринкових основ у побудові внутрішньої й зовнішньоекономічної політики, як Ірану, так і Російської Федерації, що з 12 червня 1990 р. виступала самостійним суб’єктом міжнародних економічних відносин.

Отже, співпраця Радянського Союзу та Ірану у поза нафтовому секторі економіки розвивалася на фоні еволюційних трансформацій економічних моделей обох країн, де існували внутрішні протиріччя між традиціоналізмом та модернізацією. Перші спроби налагодити радянсько-іранську співпрацю були зроблені під час ініційованої шахом Реза Пехлеві «білої революції шаха й народу», що мала пов’язати Іран з високорозвиненими західними країнами, а найперше - зі США, які ставали для іранської економіки донором технологій й обладнання. Проте, технологічна залежність від американських інвестиційних компаній зводила нанівець плани шаха по створенню самодостатньої лідируючої економіки у Перській затоці й ставала головною причиною пошуку контактів із СРСР. Радянське керівництво, своєчасно оцінивши перспективи надання допомоги Ірану у розвитку галузей важкої промисловості, металургії, енергетики, створило для радянської продукції в економічному аспекті стратегічно важливий близькосхідний ринок збуту, а в політичному - забезпечило СРСР додатковими важелями впливу на побудову міжнародних економічних відносин.

Ісламська революція 1979 р., проходячи під гаслами «Ні Схід, ні Захід», окрім того, що заблокувала нафтогазові поставки до СРСР, залишила економічну співпрацю й торговельні радянсько-іранські відносини без змін. До того ж, побудована за сприяння Хомейні «тоухідна економіка», своєю закритістю, ідеалами соціальної рівності й здобуття «божественного благополуччя» нагадувала радянську економічну модель, націлену на створення комуністичного суспільства. У роки ірансько-іракського протистояння СРСР продовжував розширювати не лише об’єми товарообороту, але й присутність своїх спеціалістів на крупних промислових об’єктах та в якості інструкторів під час освоєння іранцями радянських тепловозів, тракторів й іншої техніки. Остаточне «потепління» у радянсько- іранських відносинах у поза нафтовому секторі розпочалося з грудня 1986 р., коли відновили свою роботу Постійна комісія з економічної співпраці між СРСР та ІРІ й Постійна радянсько-іранська підкомісія з транспорту. Часті контакти з вирішення питань торгівлі, товарообігу, експлуатації спільних підприємств завершилися підписанням 22 червня 1989 р. Довгострокової програми торговельно-економічної й науково-технічної співпраці, Декларації щодо принципів відносин й дружньої співпраці між СРСР та ІРІ, які ознаменували собою новий етап радянсько-іранських відносин. Підписання цих документів створювало надійне поле для розвитку іранської промисловості, незалежної від коливань цін на енергоресурси, за сприяння Радянського Союзу, стратегічного економічного й політичного партнера у протистоянні зі США. Програма й Декларація ознаменували також черговий етап реформування радянської й іранської економічної моделі у бік їх лібералізації та допущення ринкових законів у державний сектор економіки з метою децентралізації та відкритості для іноземних інвесторів.

Таким чином, радянсько-іранська співпраця у поза нафтовому секторі економіки упродовж 1972 - 1989 рр. стосувалася галузей важкої

промисловості, машинобудування, металургії та енергетики, відзначалася своєю стабільністю, незалежністю від зовнішньополітичних впливів й була своєрідною відповіддю на посилення американського тиску на Іран й політичне суперництво з СРСР.

3.3.

<< | >>
Источник: ПИЛИПЕНКО В.В.. ПОЛІТИКА СРСР ЩОДО ІРАНУ, 1972 - 1989 рр.. 2016

Еще по теме Радянсько-іранські відносини у поза нафтовому секторі економіки:

  1. РОЗДІЛ 2 ВИТОКИ РАДЯНСЬКО-ІРАНСЬКОЇ СПІВПРАЦІ
  2. Внесок УРСР у розвиток радянсько-іранських економічних відносин
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -