ПРОБЛЕМА СПІВПРАЦІ
Традиційно успіх у польсько-російських конфліктах випадав тій стороні, котрій вдавалося заручитися підтримкою українців. Цс добре тямили як росіяни, так і поляки, тому і в XIX ст.
при взаємних порахунках вони нс переставали оглядатися па Україну.У першій половині XIX ст. симпатії українців в основному схилялися до Росії. «Польський фактор» продовжував залишатися важливим чинником європейської політики і примушував рахуватися з собою навіть могутню Росію. Тому царат готовий був толерувати і навіть сприяти дослідам над українським минулим, в яких так кохалася особливо лівобережна шляхта. Розрахунок полягав у тому, що історія «Малоросії» доведе лсгітимність участі «Великоросії» в поділах Польщі. Минула слава України в основному кувалася в боротьбі з Польщею, і усвідомлення цього факту українською елітою ще більше поглиблювало прірву між нею і поляками. Однак з часом виявилося, що історичні досліди відмежовують Україну не тільки від Польщі, а й від Росії, і сприяють таким чином формуванню в українців почуття власної окрсмішності.
Так само, як і росіяни, поляки вбачали в українцях братній собі народ і старалися перетягнути їх на свій бік, при цьому серйозно нс замислюючись над проблемою їхньої ідентичності. Проте вже в 20-х роках у польському політичному таборі з’явилися українофіли, що пропагували ідею національної окремішності українців (поет Тимко Падура)[66]. У період між повстанням 1831p. та Кримською війною активну «українську» політику провадив лідер польської еміграції князь Адам Чарторийський[67]. Щоправда, його уявлення й надії на Україну балансували на грані дійсності й фантастики. Ta й значного відгомону на Україні його діяльність не мала.
Особливо ж наполегливо апелювали поляки до українців під час повстаїпія 1863p. Але знову ж таки, віддача від апеляцій такого роду була мінімальна. Українське населення не йняло віри обіцянкам поляків (яких до того ж отожіновало з «панами»), зате охоче відгукувалося на заклик царату творити власні національні військові одиниці для боротьби з повстанцями (як цс трапилося в t831p.) та скерованими насамперед проти Росії чужоземними нападами (як це мало місце в 1812p.).
Однак 60-і роки виявилися переломними для польсько- українських стосунків. Напередодні, в 50-x, серед польської шляхти й інтелігенції в Наддніпрянщині посилюються українофільські сентименти. Процес закінчився тим, що в 1860p. з польських патріотичних гуртків виступило 15 осіб на чолі з Володимиром Антоновичем, які наступного року вступили в тільки-що створену київську «громаду»[68] [69]. До числа тих, хто перейшов до українського табору, належали такі заслужені для української справи люди, як Кость Михальчук, Борис Познанський, Тадсй Рильський та ін. їхні переконання не були пропольськими, але саме від них у 80-х вийшла ідея польсько-української угоди. B Галичині проблема польсько-української угоди постала ще в 30-х роках. Заснована 1833p. одна з перших конспїративних організацій «Союз друзів народу» включала в себе автономну руську секцію в числі 12 осіб. Під її тиском керівництво організації змушене було погодитися на федералістську програму. B 1835p. «Союз друзів народу» влився в загальнопольську «Співдружність польського народу». У зв’язку з цим руська секція львівського «Союзу» зажадала її перейменування в «Співдружність польського й руського народу». ПсІляки, однак, не погодилися. Тоді частина українців вийшла з її складу й заклала окрему організацію «Руське коло»*. Появу Головної Руської Ради у 1848p. польські політики зустріли насторожено, і навіть кн. А.Чарторийський, котрий сам робив чимало для підняття української національної свідомості в Наддніпрянщині, був заскочений таким перебігом подій у Галичині[70]. Проте й тоді у польському середовищі були політики, які прихильно ставилися до українців. Так, князь Юрій Любомирський був переконаний, що підсичування ненависті між поляками і українцями лежить у інтересі реакції і царської Росії, а боротьба між ними могла б привести до повного знищення польського, а отже і вільнодумного елементу в Галичині. «Отже, все, що нас зближує з русином, - твердив, що пробуджує в ньому думку про руську державу .., то додасть життя мертвій частині Польщі, тонаправитьтс, що 1831p. Серед українців також були прихильники порозуміння. Сучасний дослідник ОлегТурій вважає, що «ідеї польського руху були вагомим (хоч і не єдиним) чинником у пробудженні політичної активності, засвоєнні демократичних переконань і, як не парадоксально, усвідомлення своєї національної приналежності значною частиноюукраїнської інтелігенції»[75] [76]. Ti руські політики, що дотримувалися виразної української орієнтації, одночасно були прихильниками ліберальних реформ, тому симпатизували революційній боротьбі поляків (Яків Головацький, Йосип Кобринський, Антін Любич-Могильницький, Василь Подолинський та in.") і завдяки цьому здобулися на імідж «полякуючих». Потребує додаткового вивчення також проблема поки-що негативно трактованого в українській історіографії «Руського Собору», що його створили поляки на противагу Головній Руській Раді. Адже до його складу входили й свідомі українці, Іван Вагилевич зокрема, які не відмовлялися від власних національних переконань, а всього-навсього бачили майбутнє України в союзі Польщею. До того ж друкований орган «Руського Собору» «Дневник Руський» на відміну від органу Головної Руської Ради «Зоря Галицька» пропагував революційні гасла і, що дуже важливо, ідею єдності українців Галичини й Наддніпрянщини[77]. Як і в Наддніпрянщині, так і в Галичині злам у польсько- українських стосунках відбувся після повстання 1863p. Чимало наддніпрянських поляків-українофілів опиішлися тоді в Галичині. Пізніше про них згадував Тит Ревакович: «...я пізнав p.l863 кружок українських ляхів (повстанців-розбитків з-під комснди Ружипького під Радзівілловим) ві Львові, котрих я пізнав яко найпалкішс прихильних «розвоєві руського народу» й котрі все казали: «Ми поляки, але роджені на Русі, маєм бути обивателями руськими, маєм для добра руського народу працювати». Ti поляки усправедливлювали зовсім Коліївщину й говорили ліпше по- руськи, як ми, русини-галичаие, тоді»[78]. Саме завдяки їм їхні співвітчизники в Галичині відмовляються від гасла «Niema Rusi» і поступово схиляються до порозуміння. B другій половині XIX ст. в Галичині прихильний українцям напрямок представляла краківська політична школа, неприхильний - політики східно-галицького походження. Різниця у ставленні до українців була найвагомішою відмінністю між польськими консервативними фракціями «станьчиків» і «подоляків». Демократичний табір нс виробив якогось однозначного погляду на українську проблему. B його середовищі ніколи не бракувало як українофілів, так шовіністів: і в цьому випадку важливу роль грало місце проживання конкретної особи. Практично у всіх польських угодових ініціативах у Галичині XIX ст. брали активну участь князь Лев Сапіга або його син Адам. Лев був одним із сподвижників кн. А.Чарторийського і таким чином був посвячений у його «українську» діяльність. Адам теж мав українофільські переконання і вже в 186lp. він намірявся здійснити те, що в 1848p. не вдалося здійснити його батькові, а саме організувати перехід в греко-католицький обряд десяти відомих римо-католицьких родів. Вони повинні б стати основою «консервативної», «щиро руської партії» і протистояти «святоюрській»[79]. Адам і Лев Сапіги були дітьми свого часу і їхнє українофільство в свою чергу було ні чим іншим, як реакцією на його потреби - після низки поразок поляки не могли бути зацікавлені у роздуванні давніх незгод. на його думку, неможливе, «поки русин по-польському, а поляк по-руському не будуть розмовляти»[80]. Взагалі українську справу «червоний князь» (таке прізвисько А.Сапіга отримав за свої лібералізм) уявляв таким чином: не тільки для Галичини, а й для майбутньої незалежної Польщі важливо мати добрі стосунки з русинами, тим більше, іцо на даному етапі обидва народи мають спільного противника - парат. Щоб привернути на свою сторону українців, потрібно піти їм на деякі поступки в Галичині, але забезпечити при цьому «польський стан посідання»[81]. Перша вагома спроба порозуміння між поляками та галицькими русинами мала місце воссни 1869p., її ініціаторами були Лев, Адам Сапіги і народовець ЮліянЛаврівський. Останній виступив з угодовими пропозиціями в сеймі. Він домагався: надання українській мові статусу другої крайової мови, утраквізації початкової школи, відкриття руської гімназії у Львові, руських паралельних класів у Бережанській, ГІеремиській, Самбірській, Станіславівській, Тернопільській гімназіях, руських кафедр у львівському університеті та політехніці, протоколізації сеймових нарад по-руському і дотацій для руських культурних установ. Русини погоджувалися відмовитися від гасла поділу Галичини і пропонували полякам співпрацю. Під цим внеском Ю. Лаврівського підписалися спочатку майже всі руські посли, поляки також ніби погоджувалися з ним, але згодом перші, крім Ю.Лаврівського, від своїх підписів відмовилися. I вже тоді виявилося, що польсько-українська угода можлива лише при ізоляції москвофілів - акцію зірвали саме вони, так як не хотіли погодитися на заяву про національну окремішність від росіян (чого вимагали поляки). За її результат можна вважати хіба тс, що А.Сапіга особисто зблизився з Ю.Лаврівським і матеріально підтримав народовський часопис «Основа»[82]. 3 того часу основною рушійною силою польсько-української угоди в Галичині став «москвофільський фактор». I поляків і народовців зовсім не тішило ширення симпатій до Росії та поява тут доморощених росіян: в цьому випадку їхні інтереси співпадали. Тому вже тоді стала реальною перспектива об'єднання їхніх сил для боротьби з москвофільством. Наявність таких тенденційнаочно демонструє видана в 1871p. анонімна брошура