<<
>>

TO BE OR NOT TO BE? УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У XIX CT.

Історія України ХІХст. багато в чому нагадує історію Польщі. I в цьому немає нічого дивного: обидва народи опинилися у складі одних і тих самих держав. Різниця лише та, що процеси, що відбувалися в українській історії, були набагато слабші, ніж ідентичні процеси в історії Польщі.

Свою державність українці втратили майже одночасно з поляками, а висловлюючись словами Т.Шевченка, «Польща впала, та й вас роздавила>>[46]. Однак, на відміїгу від поляків, супроти царату українці займали позиції ис те що наступальні, і навіть не оборонні, а прямо поразницькі.

«Московська «плеть», - писав Іван Франко, - була так само дошкульна, як польська нагайка, та тілько гнала українську націю не на шлях поступу і цивілізації, а в безодню темноти і застою. От тим то нс диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що обсяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної громади, що розуміння державного устрою стає так само мітолоґічне, як релігія, як примітивне розуміння природи»[47].

Сьогоднішня наука розглядає феномен нації в іншому світлі, ніж цс робилося раніше. Ha думку багатьох західних вчених, нація - продукт людської цивілізації ХІХст. і не раніше того[48]. Як і кожне узагальнення, цс твердження досить дискусійне. Але важко сперечатися також і з тим, що народи зразка XIX-XX ст. - цс не зовсім те саме, що народи попередньої доби. Вже в М.Драгоманова можна знайти думку, шо «ідея національної й навіть адміністративної децентралізації в державах, котрих історія заставила перейти через кілька сотснь років централізаційного періоду ... нова. A серед того ще новіша ідея вартості й права національностей, котрих історія обернула в плебейські й навіть сільські, та щс, як провансали й українці, попридержавних націях, дуже їм рідних»[49].

Така думка легко пояснює факт швидкого зросійщення української еліти на поч. XIX ст. Цьому сприяла й відсутність, крім етнографічних, істотних візуальних відмінностей від росіян, що могли б пришвидшити процсс національного самоусвідомлення: українці не мали самостійного історичного досвіду (Київську Русь можна було трактувати якзавгодно, російський імператор вважався прямим спадкоємцем імперії Рюриковичів), обидва народи сповідували одну і ту ж релігію, а українська мова існувала лише в усному варіанті, літератори ж рівнялися на церковносЛов’янщину, з якої безпосередньо й виникла російська мова.

Проте політичний сепаратизм українців не зник. Хоча сам по собі він - явище дуже нечасте. За своїм походженням і традиціями український сепаратизм тієї доби був більше зв’язаний з минулим XVIII, ніж з новим XIX ст. B його основі лежало усвідомлення хоча й не самостійного, проте відмінного від росіян історичного досвіду. B наступні десятиліття активність старої еліти вичерпується. Сама козацька аристократія, з одного боку, все більше піддається асиміляційним процесам, а з іншого, вороже сприйнята молодою українською інтелігенцією, втрачає будь-яке бажання займатися політикою.

B той час почала творитися новітня українська культура. Думку Н.Дсвіса про польську культуру XIX ст. можна без вагань застосувати й до українців, замінивши слова «Польща» та «польський» відповідно на «Україна» та «український»: «Для більшості цього періоду «Польща» була самою ідеєю - пам’ять про минуле або надія на майбутнє. Тому справжні джерела її історії слід шукати не так в соціальних, політичних та економічних стосунках, як в культурній спадщині, літературі і релігії [на жаль, останнє не стосується наддніпрянських українців - І.Ч.] - коротше кажучи, в світі польської духовності, який дозволяв чоловікам і жінкам жити своїм власним життям і йти своїм власним шляхом назло існуючому порядкові і часто всупереч закону»[50].

B 1846p. в Києві формується «Кирило-мефодіївськс братство» - політичне об’єднання з порівняно чіткою програмою, перший організаційний витвір молодої української інтелігенції. Саме його слід вважати праматір’ю всіх наступних українських політичних і нсполітичних об’єднань. Разом з ним на історичну сцсиу виступила нова еліта - інтелігенція, якій у наступний період довелося відіграти провідну роль в історичному процесі.

B цей же час розгорнув енергійну діяльність Т.Шевченко - український пророк, з іменем якого пов’язане остаточне утвердження національної літератури.

Як і в Польщі, в Наддніпрянщині національне життя відроджується в 50-х роках, разом з черговою російською «відлигою». Із заслаиия повернулися кирило-мефодіївці, які знову беруть активну участь в українському русі. У 1861p. в Петербурзі починає виходити журнал «Основа», що видавали колишні «братчики» Василь Білозерський, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. B ньомудрукувалися й пропагувалися твори ліберальних літераторів - українців та росіян. «Український рух у ... той момент, коли звільненім селян стало злобою дім в Росії ..., опинився в перших рядах визвольного руху і в тісних контактах з ним... Взагалі цей час вирізнюється відрадною близькістю і солідарністю представників українського й великоруського прогресивного руху», - писав М.Грушсвський[51].

Організаційна форма українського національного руху 60-x- 90-х років XIX ст. - т. зв. «громади». «Громадами» називалися гуртки патріотичної інтелігенції, яка об’єднувалася з метою пропаганди національної ідентичності українців шляхом видання різноманітних брошур, часописів, заснування недільних шкіл (на поч. 60-х років) і ін. Найжиттєздатнішого була київська «громада». До 1876p..Bona нараховувалаблизько 100 членів, після 1876p. оголосила про свій розпуск, але існувала нелегально в числі 14 осіб[52].

Вершиною «основівської» національної думки була серія статтсй М.Костомарова «Мысли южиорусса», в якій він виразно поставив питання народної освіти і широкої пропаганди здобутків цивілізації серед українських селян. Щоправда, й тут М.Костомаров не був послідовний. «Смішно, - писав він, - коли б хто-небудь переклав на південно-російську мову «Космос» Гумбольта чи «Римську історію» Моммзсна: для такого роду творів час ще нс настав»[53]. He вважав він також за потрібне вводити в цей його план «первоначального обучения» історії, - словом, ця його програма була дуже й дуже поміркована. Проте й вона викликала шквал звинувачень на адресу українофілів з боку російських офіціозів у бажаннях створити «для южной части русского народа» «особенную литературу, обучать на местном наречии и даже сохранить его костюм» (!)[54]

Врешті, російський уряд почув волання своїх пильних вірнопідданих і санкціонував у 1863p. сумнозвісний циркуляр про заборону українських науково-популярних та релігійних видань. Водночас розпочалися арешти. Частина українських діячів після тюрми й слідства була заслана в північні російські

губернії. Припинилося видавництво «Основи».

Український рух занепав. Щоправда, українофіли й надалі виступали в обороні українського слова, проте ці спроби ставали всс більш несміливі і все менш значні. Ще більшого удару завдав Емський указ 1876p., що повністю заборонив будь-які українські видання. Раніше українофіли були добрими підданими держави, в якій жили, і, практично увссь час орієитучись на порозуміння із Санкт-Петербургом, намагалися діяти легально. Після 1876p.

така політика остаточно втратила сенс, а та частина українських патріотів, що старалася її дотримуватися й надалі, пережила деградацію. Так, українофільський «патріарх» М.Костомаров, що не відмовився від намірів «примирити з нами уряд»[55], урізав свої національно-культурні переконання до гасла «малоруська література - для хатнього вжитку»[56]. Проте більшість, облишивши надії на порозуміння з царатом, переймається австрофільством та пробує перенести центр українського життя з Києва до Львова.

Протягом ледь не всієї історії України Галичина відігравала в ній роль особливу. Однак на поч. XIX ст. український рух перебував тут у ще гіршому стані, ніж у Наддніпрянщині. Позбавлені власної державності протягом майже півтисячоліття, галицькі українці втратили свою еліту. Ha початку XIX ст. практично єдиною групою населення, що могла претендувати на роль національного провідника, було духовенство. Але воно само перебувало в приниженому становищі, оскільки ще до 1777p. шляхта примушувала греко-католицьких священиків відробляти панщину[57].

Найсвітліша подія в історія галицького українського відродження поч. XIX ст. - вихід у l837p. у світ альманаху «Русалка Дністрова», автори якого Іван Вагилсвич, Яків Головацький, Маркіян Шашкевич вперше в Галичині спробували писати народною мовою. Цю «Руську Трійцю» прийнято вважати будитслями національної свідомості і почуття національної єдності українців.

Характеризуючи український рух першої половини XIX ст., Я.Головацький ще 1846p. писав: «Передусім бракує руському народові здібних керівників і проводирів, центру і органічного зв’язку окремих частин, а освіченим русинам - необхідної моральної сили, знання справи, любові до батьківщини і самопожертвування. Народ розчленований, пригноблений і ледве животіє без свідомості, а його вожді, денаціоналізовані й чужі йому, спокійно присипляють його дальше в цьому сні»[58].

У 1848 p. революційна хвиля захопила й галицьких українців. Того року в Галичині відродилося українське політичне життя. Щоправда, це вміло використав Відень, оскільки вдало протиставив його могутнішому і небезпечнішому для себе польському рухові. I ще довго поляки закидали австрійцям, що «придумав» русинів граф Франц Стадіон (у 1848p. губернатор Галичини). Здавалося, що завдяки добрим стосункам з владою українці здобудуть чимало: Відень погодився навіть на поділ Галичини на дві національно-територіальні одиниці (ці рішення ніколи не були впроваджені в життя)[59]. Проте протягом якихось трьох років ці здобутки були урізані до мінімуму: після поразки революції австрійці втратили інтсрес у підтримці українців. Але процсс розпочався і повернути галицьких русинів на становище, на якому вони перебували до 1848p., вже не вдалося. B їх середовищі йшла повільна, але наполеглива внутрішня праця, яка готувала Галичині нове покоління еліти - інтелігенцію. Остання, як і в Наддніпрянщині, очолила національний рух.

Поштовх до самоорганізації дало скликання в 1861p. сейму. Галицький сейм постійно включав у свій склад українську фракцію. 1 хоча здобутки українських послів були зовсім скромними, тим не менше в сеймі постійно бриніло українське слово, а привчені до парламентарних змагань члени української фракції водночас були провідниками національного руху.

У 1866 p. український рух пережив визначну подію, що виявилася для однієї його частини зворотним моментом у його подальшій еволюції. Богдан Дідицький, редактор головної руської газети того часу «Слово», надрукував статтю, в якій невдачі 1848p. пояснювалися тим, що галичани не бажали визнати себе частиною великоруського народу, єдиного від Сяну до Амура[60]. Прийнято вважати, що цей маніфест задекларував зародження нової політичної течії в Галичині - «москвофільства». Відмінна від нього українофільська течія мала назву «народовців». За невеликим винятком, національні погляди галицьких русинів не були покищо ясні і скристалізовані: в той час основне було відмежуватися від поляків, а співвідношення «Галичина - Росія - Україна» не мало для них жодного практичного значення. Слід зауважити, що поділ на москвофілів («твердих») і народовців («м’яких») охопив лише політичну верхівку (що все-таки традиційно дотримувалася солідарності у стосунках із зовнішнім світом, насамперед з поляками); натомість провінції, яка була впевнена лише у своїй «руськості» і для якої конфлікти в серсдовищі своїх лідерів були явищем прикрим і незрозумілим, він майже не торкнувся. По-друге, і серед «твердих» і серед «м’яких» були «більш» і «менш» «тверді» і «м’які», часто також траплялося, коли «м’які» «тверділи», інавпаки, «тверді» «м’якшали». Зовні вони відрізнялися мало чим: москвофіли писали мовою, близькою до церковно-слов’янської і вбачали своє минуле насамперед в єдиній Давньоруській державі (одна із назв москвофільської партії - «історична партія»), народовці - близькою до народної і захоплювалися українським козацтвом[61].

Якщо ж мати на увазі кількісне співвідношення москвофілів до народовців, то воно випадало зовсім нс на користь останніх, принаймні, до 90-х років. У 80-х головними осередками москвофільського руху були: товариство «Русская Рада» (створене в 1870p.), пайбагатша недержавна інституція Галичини «Народний Дім» у Львові та найповажніший галицько-руський часопис «Слово» (виходив у 1861-1887pp.). Народовці могли протиставитися лише газетою «Діло» (заснована 1880p.) та політичним товариством «Народна Рада» (утворене 1885p.). Найяскравішим свідченням дійсного співвідношення народовських і москвофільських сил є статистика просвітніх організацій «Общества им. Качковського» та «Просвіти»: тоді як у 1876p. в Галичині першому підпорядковувалася 161 читальня, то другому - всього шість[62].

«Тодішні народовці були слабою і мертвою партією, - згадував про початок 80-х років Євген Олесницький. - Треба було зробити рішучий крок і сильно працювати на всіх полях, щоб потягнути за собою загал особливо сільського люду, який у значно більшій своїй частині був тоді під впливом москвофілів, і який лиш послідовною, витривалою і розумною працею можна було здобути»[63].

Щоправда, в 80-і роки в керівне ядро народовського руху влилося молоде покоління політиків, котрі значно піднесли його інтелектуальний рівень. Найздібніший з них, Володимир Барвінський, зумів поставити на ноги друкований орган народовців «Діло», яке він зухвало протиставив москвофільському «Слову». «Барвінський двигнув партію, дав їй напрям і поклав основи до її організації», - згадує Є.Олеснйцький[64]. Його брат Олександр Барвінський розпочав видавати серію «Руська історична бібіліотека», на шпальтах якої друкується перша в світі фахова україномовна історична література. B другій половині 80-х серед народовських діячів виразно виділяється особа здібного організатора Дем’яна Гладиловича. У ті ж 80-і розпочинає активну діяльність Юліян Романчук, який після свого обрання до сейму в 1883p. надовго здобуває імідж народного трибуна галицьких русинів. Тоді ж формується надзвичайно діяльне ліве крило народовців на чолі з Михайлом Павликом та Іваном Франком.

Натомість з точки зору зміни поколінь москвофільська партія значно програвала. B ній продовжувало домінувати старше покоління, яке виявилося неспроможним пристосувати свої ідеї до нових умов. 80-і роки дали їй лише ім’я талановитого журналіста-організатора Йосипа Маркова, котрий за декілька років зумів перетворити газетку «Пролом» (почала виходити у 1880p.) у щоденний орган москвофільської партії «Червоная Русь». До того ж після судового процесу над москвофілами 1882p. найздібніший москвофільський політик Іван Наумович подався до Росії, а австрійська каральна система пильно стежила за тим, щоб максимально обмежити їхні зв’язки з Росією. У той же час між галицькими народовцями та наддніпрянськими «громадами» налагоджуються постійні контакти, котрі після цього вже не уриваються ніколи.

Отже, є підстави вважати, що вже в 80-і роки у якісному відношенні народовці переважали москвофілів. Проте якісні показники стали кількісними набагато пізніше. Крім того, змушені рахуватися ще й з «польським фактором», народовці продовжували орієнтуватися на спілку з москвофілами. Характеризуючи народовсько-москвофільські стосунки 80-x, І.Франко писав: «Зарівно українство народовців, як і москвофільство москвофілів було чисто теоретичне; була навіть якась тиха згода в обох партіях не говорити про ті партийні ріжниці простому народові нічого, держати його навіть у цьому питанні в повнім незнанню. ... дві кардинальні точки були: ми всі русини і повинні держатися купи, і ми, поперед усего, МИ ПОВИШІІ дякувати цісарю за його безмірні добродійства і просити у него

щс того й того»[65].

У 80-х роках перед галицькими народовцями постало декілька суттєвих проблем, які необхідно було розв’язати якнайшвидше. Перша з них: щоб зміцнити свій рух, потрібно було подати руку наддніпрянцям, що в свою чергу вимагало відмови від орієнтації на спілку з москвофілами та обмеження їхнього впливу. По-друге, слабкі галицько-народовські інституції потребували підтримки державної влади, а в умовах існуючої тоді системи це могло статися лише у випадку згоди польських політиків. Тому все частіше народовці звертаються до ідеї польсько-українського порозуміння.

3.

<< | >>
Источник: Irop ЧОРНОВОЛ. Польсько-українська угода 1890-1894pp. Львів: Львівська академія мистецтв,2000. 217c.. 2000

Еще по теме TO BE OR NOT TO BE? УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ У XIX CT.:

  1. 10 Повноваження державних органів спеціальної компетенції (Міністерство фінансів України. Державне казначейство України, Державна податкова адміністрації України, Рахункова палата Верховної Ради України, Національний банк України, Державний комітет фінансового моніторингу України) у фінансовій сфері.
  2. Український визвольний рух другої половини XIX ст.
  3. 27. Суспільно-політичний, економічний і національний рух в Україні на початку XX ст.
  4. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  5. 3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.
  6. ТЕМА ІV. Українська національна революція (Визвольна війна) середини ХVІІ ст.
  7. Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодієвське товариство. “Руська трійця”.
  8. ТЕМА VІІІ. Україна на початку ХХ ст. Українська національно- демократична революція 1917–1920 рр.
  9. Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові (18жовтня1918р.)
  10. Прокламація Української Національної Ради (19жовтня 1918 р.)
  11. Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року
  12. Ухвала Української Національної Ради про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою (3 січня 1919)
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -