Національно-визвольний рух в Україні у роки революції.
Нові можливості для боротьби українців за свої національні права з'явилися після прийняття царським урядом 17 жовтня 1905 р. під тиском масових революційних дій маніфесту, в якому було обіцяно запровадити політичні свободи, у тому числі свободу слова.
Оголошення маніфесту Україна зустріла з ентузіазмом і великими надіями на поліпшення політичної ситуації, а українська інтелігенція використала наявність демократичних свобод для організації видання національної преси. Її вихїд започаткував лубенський часопис «Хлїбороб», який видавав Микола Шемет. Перший номер газети вийшов наприкїнцї 1905 р. Вона друкувала постанови сїльських сходїв про землю, oсвіту, автономїю України тощо.
У груднї 1905 р. в Києвї почала виходити щоденна газета «Громадська думка», розрахована на широке коло читачїв. У її виданнї провїдну роль відігравали лїдери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович i Є. Чикаленко. Газета боролася за справедливий суспїльний i економїчний лад i вимагала широкої і безплатної освїти рїдною мовою для всього народу. Така заява насторожила царську владу, що спричинило piзнi ускладнення у виданнї газети.
Крім Києва, українські газети видавалися в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві. На початок 1906 р. їх налічувалося 18. Крім газет в Україні друкувалися й журнали, наприклад видавався місячник «Нова громада». У 1907 р. перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал «Киевская старина». Він почав видаватися під назвою «Україна», однак проіснував недовго.
Преса була не тільки важливою складовою національного руху в Україні, а й виступала політичним чинником його прискорення, сприяла зростанню національної свідомості українців.
Активну участь у змаганнях за українську справу, мову і шкільництво - від народноі школи до університетських кафедр - взяли українські клуби, які з'явилися під час революції у багатьох містах України, а також самодіяльні культурно-освітні організації «Просвіти», що створювалися на зразок однойменних організацій у Галичині.
«Просвіти» символізували собою прагнення українців до національного відродження. Їхні перші організації виникли ще наприкінці 1905 р. у Катеринославі та Одесі, саме тоді фактично оформилася й кам'янець-подільська «Просвіта», а в 1906 р. вона з'явилася і в Києві. До середини 1907 р. по великих містах Наддніпрянщини налічувалося 35 просвітницьких організацій та їхніх філій. Були свої «Просвіти» й у емігрантів на ДалекомуСході (владивостоцька), інших теренах Російської імперії, де проживали українці (мінська, бакинська організації).
Як правило, «Просвітами» керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національно-свідомоі української інтелігенції. Активну участь у роботі цих організацій брали най- видатніші діячі української культури, літератури, мистецтва, науки: у Києві - Б. Грінченко, Л. Косач (Леся Українка), М. Лисенко; у Чернігові - М. Коцюбинський; у Полтаві - П. Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославі - Д. Яворницький; в Одесі - М. Комаров; у Миколаєві - М. Аркас та ін. «Просвіти» влаштовували бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, організовували українознавчі лекції (здебільшого на теми з історії та культури України), виставки та концерти самодіяльних акторів. «Просвіти» проголосили, а деякі з них навіть записали у своїх статутах: розвивати національну самосвідомість народних мас. Водночас «Просвіти» не обмежувалися вузьконаціональними питаннями, вони встановлювали ділові зв'язки з культурними діячами інших народів Російськоі імперії, а також з українцями на західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії.
Царизм навіть у розпал революції всіляко обмежував діяльність «Просвіт», їх поширення. Уряд побоювався проголошуваних ними ідей, що могли похитнути устої імперії.
У роки першої російської революції посилилась політизація українського національного руху, що знайшло свій прояв у прагненні українців Наддніпрянщини використати для задоволення своїх національних, культурних і політичних інтересів Державну думу.
На жаль, участь у виборах до І Думи брали тільки ліберали, які задовольнились гарантіями конституційного правління. Радикали бойкотували вибори, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Унаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули. Від УДРП виявилися обраними лише кілька чоловік. Разом з тим значна кількість українських лібералів пройшла до Думи за кадетськими списками. Із 497 членів І Думи (діяла з 27 квітня по 8 липня 1906 р.) депутація України включала 62 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Для обстоювання своіх інтересів українці створили 1 травня 1906 р. думську організацію, або парламентський клуб, до якого увійшли 44 депутати. Створення Української парламентської громади (УПГ) стало важливим політичним успіхом. В. Дорошенко оцінював її як «проголошення їснування нації».Велику допомогу українцям в І Думї надавав М. Грушевсь- кий, який поселився на той час у Петербурзї. Brn органїзував видання мїсячника «Украинский вестник», у численних статтях висвітлював актуальні питання українського життя, співпрацював при складаннї законопроектів. Провїдною їдеєю цього видання булла вимога якнайширшої децентралізації держави і перехід до самоврядування на національному терені. Окремо
підкреслювалася необхідність визнання усіх прав для української мови. Українська громада І Думи розробила законопроект про національні права і окремо про автономію України та рідну мову. У них українське питання не відділялося від загального про перебудову держави на принципах рівноправності народностей та областей і національно-територіальної автономії.
Незважаючи на те, що І Дума була розпущена через 72 дні після її скликання, а законопроекти з національного питання українського парламентського клубу не були розглянуті, діяльність української думської громади сприяла популяризації української ідеї серед народу. Разом з тим вона ще раз показала, що покладати надії на допомогу і щире співчуття до національно- політичних і культурних українських домагань з боку
• s~ · · %uf · %uf · %uf r і і ·
ліберальних і революційних російських партій не можна. Т ільки активна праця в Думі, популяризація українських видань, публікацій, систематичне ознайомлення українстваа із завданнями українських національних змагань могли забезпечити успіх.
Вибори до II Думи українські політичні партії не бойкотували. У ній, як і в першій, 4 березня 1907 р. також була утворена українська парламентська громада у кількості 47 депутатів. На основі програми УДРП вона виробила декларацію, яка передбачала включення до чинного законодавства права України на національно-територіальну автономію, рівноправність української мови в громадських і державних установах, викладання української мови, літератури й історії в середніх та вищих навчальних закладах тощо. Оформивши свою власну газету «Рідна справа - вісті з Думи», українські депутати розповідали на її сторінках про діяльність української думської фракції, друкували свої промови, привертали увагу громадськості до українського питання.
Українською громадою II Думи були внесені поправки до законопроекту про народну освіту, якї передбачали організацію курсів української мови, лїтератури та історії для вчителїв, запровадження викладання української мови у вчительських, семінаріях України, організацію українознавчих кафедр у Київському, Харківському та Одеському університетах. Загалом українська фракція II Думи підготувала ряд законопроектів, у яких йшлося про автономію, місцеве управління, освіту, мову та ін.
Проте плани не були реалізовані, оскільки II Дума 3 червня 1907 р. також була розпущена. Коротке існування Думи не дало змоги українцям досягти чогось реального в забезпеченні української справи. Заважала цьому і загальна політична ситуація в країні, яка мало сприяла розв'язанню національного питання. Однак утворення українських громад у І і II Думах та їх робота були спрямовані на визволення українського народу з національної неволі. І хоча жодного закону, корисного для України, не було прийнято, українці-депутати, об'єднавшись у свою фракцію, через думську трибуну і наявні можливості маніфестували національні потреби і претензії українського народу, несли в маси гасла національної емансипації.
Політизація і зростання українського національного руху в Російській імперії на початку ХХ ст.
були тісно пов'язані з діяльністю українських партій. Г острота національного питання в Росії потребувала від українських партій обгрунтування в програмних документах національних вимог та майбутнього державного устрою України. Українські партії Наддніпрянщини зробили важливий внесок у розробку національної ідеї, піднявши її із суто культурно-етнографічного рівня на рівень політичний. Однак партіям не вдалося виробити і обгрунтувати єдині національні вимоги. За своіми підходами до вирішення національного питання вони поділялися на дві основні групи. До однієї з них належали партії, що обстоювали як програмну, основну вимогу ідею автономії України у складі демократизованої Росії, а до другої - партії, програмним завданням яких було проголошення самостійної української держави. Більшість українських політичних структур вбачала майбутню модель державності України в її національно-територіальній автономії у складі федеративної демократичної Росії (РУП 3 1903 р., УСДРП, УДП, УРП, УДРП). Отже, на автономно-федералістичних засадах стояли як соціал-демократичні, так i ліберально-демократичні партії. Як правило, вони пропонували більш-менш докладний проект політичного устрою України з її вищими і місцевими органами влади, управління та судочинства.Переважна більшість партій федераліетськоі opiєнтації передбачала національно-персональну автономію для інших народів, що проживали на терені України.
У таборі «самостійницьких» українських партій, який був нечисленним і політично порівняно слабким (РУП до 1903 р., УСП і УНП), найбільш повним обгрунтуванням cвоїx позицій відрізнялася УНП. Партії державницького спрямування чіткіше висували цілі визвольної боротьби. Однак з метою посилення свого впливу на більш широкі кола українствa вони змушені були враховувати соціально-економічні та загальнополітичні проблеми Російської імперії.
Відповідний стартовий простір для партій був відкритий під час революції 1905-1907 рр., коли царизм видав маніфест про демократичні свободи. Легалізована українсь^ партійна опозиція почала діяти відкрито.
Випробувані раніше нелегальні форми роботи були трансформовані відповідно до легальних умов, доповнені і розширені новими, пов'язаними з утворенням українських громадських і культурно-освітніх організацій, з виборами до Державних дум і використанням українського парламентського клубу, з участю в загальноросійських політичних та інших акціях тощо.Помітним успіхом українських партій у справі обстоювання національних прав став i'x вихід на парламентський piвень. Проте в цьому історичному явищі проявилася низка особливостей.
По-перше, з ycix українських партій, які існували на той час, тільки УДРП взяла участь у виборах до І Думи. Блокуючись з кадетами, вона висувала як одну з умов співробітництва визнання автономії України.
По-друге, у виборах до II Думи крім українських лібералів брали участь соціал-демократи. Вони також використовували виборчу кампанію для пропаганди cвоїx програмних національних вимог.
По-трете, утворення української фракції у І і II Думах та її діяльність, сприяло поглибленню національного руху і засвідчили серйозність намірів українства.
По-четверте, попри неоднозначну оцінку наслідків думської діяльності українства, в тому числї у сферї розробки та реалізації нацїональних законопроектів, то був суттєвий поступ, який посіяв зерно впевненості в можливості налагодження власного парламентського життя. Утім, у діяльності партій проявлявся світоглядний та організаційний егоцентризм, небажання поступитися своїми вузькопартійними інтересами заради спільних національних.