<<
>>

3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.

Сучасна історіографія намагається довести, що державницькі традиції княжої доби та демократичні засади козацтва знайшли продовження в подальшій історії українського визвольного руху.

Вони значною мірою були реалізовані в період Української революції 1917 – 1921 рр. Історія діяльності Української Центральної Ради – одна з найяскравіших сторінок українського минулого. З моменту свого виникнення (3 – 7 березня 1917 р.) Центральна Рада виступила організатором і лідером українського національно-визвольного руху, який залучив широкі верстви українського народу (див.: [131, с. 5]). Дослідники акцентують увагу на тому, що одним з найважливіших завдань Центральної Ради був вибір, обґрунтування, популяризація стратегії і тактики боротьби, яка б максимально сприяла досягненню українством віками вимріяної мети. Природно, що в оцінці українського руху, визначенні шляхів його розвитку позиції різних політичних сил, їх лідерів не в усьому збігалися. Проте відмінності між ними були не суттєвими, та й авторитет голови Центральної Ради М. Грушевського в цій справі був незаперечним, майже абсолютним.

Історики звертають увагу на те, що від свого заснування Центральна Рада була інституцією всенародною. На відміну від окремих політичних партій, вона захищала інтереси не якогось одного стану, а перша публічно й відверто почала говорити від імені нації про проблеми нації, саме у цьому полягало її головне завдання. Центральна Рада не нехтувала можливостями широко та постійно звертатися до народу. І хоча в такій політиці був елемент популізму, вона сприяла мобілізації мас, піднесенню їх національної свідомості, робила їхньої активним чинником суспільному житті [131, с. 5].

Дослідниками аргументовано з’ясовано, що у галузі державотворення її зусиллями вперше в новітній історії постала нова українська держава – Українська Народна Республіка. Центральній Раді знадобилося лише 8 місяців для проголошення УНР у складі федеративної Росії та ще два місяці, щоб задекларувати її цілковиту незалежність.

Це історичне сходження було позначене чотирма Універсалами Центральної Ради, кожен із яких знаменував окремий етап державотворення. В історичній літературі є закиди УЦР про те, що вона надто багато часу було втрачено на автономіській ілюзії, ІІІ і ІV Універсали проголосила під тиском зовнішніх обставин – збройного повстання в Петрограді та більшовицької інтервенції в Україну. У таких закидах хоч і є частка правди, одначе виразно простежується бажання принизити значення здійсненого Центральною Радою [131, с. 6].

Сучасна історіографія звертає увагу на ту важливу обставину, що демократичні засади були органічно притаманні українському визвольному рухові, вони випливали з його народницької ідеології. М. Ковальчук [482] звертається до характеристики діяльності Центральної Ради по розгортанню національного руху. Демократичні представницькі принципи було зреалізовано вже за формування нового складу УЦР на Всеукраїнському конгресі з урахуванням інтересів окремих територій, міст, громад, політичних партій, спілок, установ, соціальних верств. Із дотриманням тих самих принципів здійснювалася робота Центральної Ради, що відбилося у її найважливіших документах, насамперед, у Статуті про державний устрій, права і вольності УНР (Конституції УНР), ухваленому Центральною Радою 29 квітня 1918 р., передусім джерелом влади УНР Конституція визнавала народ. Своє суверенне право на владу він мав здійснювати через обрані загальним, рівним, безпосереднім таємним і пропорційним голосуванням усіх громадян, а Всенародні Збори України мали вищу законодавчу владу в державі. На думку переважної більшості сучасних дослідників, зокрема Т. Андрусяка [9], Т. Бевз [43], О. Бойка [70], В. Верстюка [126; 127; 132], І. Гошуляка [237; 241], Я. Грицака [248], Г. Гуляновича [262], В. Єрмолаєва [366], О. Реєнта [942] та інших, за формою державного устрою УНР визнавалася парламентською республікою. Найвища посадова особа УНР – голова Всенародних Зборів – за Конституцією мав виконувати «всі чинності, зв’язані з представництвом Республіки» [131, с.

8]. Влада в УНР за класичним демократичним принципом розподілялася на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Велика увага надавалася захисту прав людини. Конституція забезпечувала для всіх громадян УНР рівні громадянські та політичні права, національні меншини – євреї, росіяни, поляки – отримали національно-територіальну автономію. В УНР скасовувалася смертна кара. Дослідники, зокрема В. Рум’янцев [968] вдався до загальної характеристики Конституції Української Народної Республіки.

Історики акцентують увагу на тому, що за існування УНР (1917 – 1920) її Конституція («Статут про державний устрій, права і вольності УНР»), затверджена Центральною Радою в останній день її існування – 29 квітня 1918 р., утверджувала принцип верховенства парламенту, тобто форму державного правління парламентську республіку. За Конституцією вся влада в УНР «походить від народу» (ст. 22); Всенародні Збори обираються рівним, прямим, таємним і пропорційним голосуванням на три роки з розрахунку один депутат від 100 тис. громадян. Особа депутата проголошується недоторканою. Уряд УНР (Рада Народних Міністрів) отримував свої повноваження від Всенародних Зборів і звітував лише перед ними. Депутати, що входили до складу уряду, зберігали свій мандат, але позбавлялися права вирішального голосу на сесіях Зборів (див.: [331, с. 33]).

Більшість дослідників єдині в тому, що історичне значення діяльності Центральної Ради як речника українського відродження у ХХ столітті полягає:

1) у політичній сфері – закладання основ національного самовизначення, самостійного правління, самоврядування України; проголошення автономії, а згодом і суверенітету УНР; згуртування навколо української ідеї численних політичних партій, громад, товариств, рухів, союзів; початок процесу державотворення, діяльність як першого українського парламенту, формування вищих виконавчих органів – спочатку Комітету УЦР, Генерального Секретаріату, потім Ради Народних Міністрів, секретарств, міністерств; організація й поширення компетенції місцевого самоуправління – національних українських рад і народних управ; спроба введення нового адміністративного поділу, розбудова української демократії – національні маніфестації, національні спілки, національні з’їзди; проголошення загальнолюдських політичних свобод, організація виборів на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного голосування; впровадження української символіки – національного прапора, національного герба і т.

ін.;

2) у правовій сфері – творення і вдосконалення діяльності законодавчих органів – Великої і Малої рад, гарантування громадянської і політичної правоздатності і дієздатності, рівності громадян незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового становища, недоторканості особи, її життя, листування, заборона смертної кари, катування й інших дій, що принижують людську гідність; визнання народу України єдиним джерелом влади та забезпечення громадянам УНР права безпосередньої участі у формуванні її органів; ухвала демократичних законів про громадянство та реєстрацію громадянства УНР; проголошення незалежності судової влади, обрання Генерального Суду, апеляційних та інших судів; затвердження першої в новітній історії України Конституції УНР тощо;

3) у соціально-економічній сфері – вирішення національного питання на демократичних засадах, надання росіянам, євреям, полякам права на національно-персональну автономію, на вільний національний розвиток усім іншим народам, формальне скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі й проголошення їх, а також лісів, вод і надр власністю трудового народу; встановлення 8-годинного робочого дня, запровадження державного контролю над продукцією промисловості, банками, спроби збільшення продукції народного споживання, прибрання до своїх рук найважливіших галузей торгівлі, монополізація залізної, тютюнової промисловості, зовнішньої торгівлі, уведення українських грошових знаків, поширення емісійного права банків, курс на зміцнення профспілок, організація громадських робіт, відкриття шкіл ремесел для інвалідів, заходи щодо охорони праці малолітніх та жінок, прагнення організувати справедливий розподіл продовольства, сировини, матеріалів, палива, заснування бірж праці та деякі інші спроби боротьби із безробіттям;

4) у військовій сфері – формування українських військових частин, загонів «Вільного козацтва», спроба гарантування рекрутам з України відбуття військової повинності лише в її межах, переведення всіх юнкерських, прапорщицьких, морських, авіаційних та інших військових шкіл на українську мову навчання; організація українських просвітницьких курсів у війську, створення єдиного українського фронту, прагнення розбудови системи спеціальних корпусів військових інструкторів як фахівців для майбутнього українського народного війська, що мало замінити народну міліцію, проголошення Чорноморського флоту – і військового, і транспортного – флотом Української Народної Республіки.

Перші кроки щодо переведення армії і флоту на контрактну, професійну основу і таке інше.

5) у духовній сфері – спрямування на досягнення Україною національно-культурної автономії, наголошується на тому, що національну свідомість треба підносити не через бурхливу політизацію населення, а шляхом розвитку науки і культури, наполегливе впровадження в усі сфери української мови як державної. Закладення підвалин національної Академії наук, комісії з розробки її статуту, початок творення самобутньої української школи на демократичних засадах, організація з цією метою курсів учителів, майбутнього видання навчальних посібників, проголошення рівного права на освіту, її безкоштовності, обов’язковості навчання. Підготовка до відкриття Педагогічної академії, народних університетів, до створення системи позашкільної освіти, закладення «просвіт» у селах, учительських спілок у повітах, дошкільних просвітніх установ, книгарень, бібліотек, підтримка національного мистецтва, заснування в Києві Української Академії мистецтв, порушення питання про перенесення в Україну національних архівних матеріалів з Росії, предметів української старовини – до національних музеїв тощо;

б) у міжнародній сфері – захист інтересів українців не лише в межах колишньої Російської імперії, а й поза її кордонами, прагнення надавати їм необхідну інформацію, встановлення безпосередніх відносин із Францією, Англією, США, потім із Німеччиною, Болгарією, Туреччиною та ін. [876, с. 382 –383].

Аналізуючи місце і роль Центральної Ради в модерній історії України, історик не має права не враховувати її численні помилки, прорахунки, невдачі. Заманіфестувавши домагання українського народу на самостійність України, діячі Центральної Ради виявилися не готовими до реального державного будівництва. Українська еліта, яка складалася здебільшого з письменників, журналістів, учених, студентів, не мала достатнього досвіду та навичок державної роботи. Більшість сповідувала народницьку, а не державницьку ідеологію. Для діячів УЦР влада, держава були швидше засобами, ніж самодостатньою метою.

Як і ідея автономії, народництво домінувало в українській суспільно-політичній думці ХІХ – початку ХХ ст., а державницька ідея перебувала в зародковому стані внаслідок незрілості української нації. Одначе то не була якась українська унікальна риса, ті самі вади були властиві іншим «селянським» народам Центральної та Східної Європи. Центральна Рада виявилася не готовою до боротьби за власну державу будь-якою ціною і проти такої сили, як більшовики, що тривалий час перед 1917 р. готувалися до захоплення влади. Їхні лідери розробили відповідну теорію та ідеологію, і в практичній діяльності виявилися добрими організаторами і провели повстання в Петрограді, а захопивши владу, у найближчі дні і тижні завдали серію превентивних ударів по вірогідних супротивниках, ліквідувати опозиційну їм пресу, розігнати Установчі збори, провадили активну пропаганду громадянської війни зі своїми політичними опонентами, яких оголосили контрреволюційними та буржуазними [131, с. 9].

Як зауважує В. Верстюк, Центральна Рада не здобулася на ефективні контрбільшовицькі заходи, за винятком запрошення німців в Україну. Прихід ворожих військ, хоч і звільнив Україну від більшовиків, проте підірвав довір’я до УЦР серед незаможних верств. Серед заможних довіра була підірвана утопічним соціально-економічним законодавством Центральної Ради, насамперед спробами розв’язати аграрну проблему соціалізацією землі та ліквідацією приватної власності на неї. Загалом діяльність УЦР засвідчила, яким складним, болючим і суперечливим є процес становлення нової держави, як при цьому діє величезна кількість чинників та як неточна оцінка будь-якого із них може мати непоправні наслідки. Ставлення держави не відбувається за такий нетривалий час, який був відведений історією для діяльності Центральної Ради. І все-таки вона стала вельми повчальним феноменом у справі українського державотворення [131, с. 9-10].

Сучасна українська історіографія звертає увагу на те, що сьогодні на історичну спадщину УЦР претендують різні політичні сили, проте вона не належить якійсь одній політичній течії або двом-трьом партіям соціалістичного ґатунку. Це велике надбання української історії, з яким насамперед пов’язуються такі глобальні процеси, як консолідація нації, відродження у свідомості народу свого державницького покликання, зрештою, відновлення української державності, надання національній державі гуманних, демократичних принципів. Центральна Рада ініціювала закріплення за українською мовою статусу державної, утвердила національний гімн, прапор, герб, грошову одиницю, обітницю державного службовця [131, с. 10].

Історія Української Народної Республіки, як і її Центральної Ради, виявилася не такою успішною, як би цього хотілося. Але, як відзначає В. Верстюк, поставши в щонайскладнішій ситуації перед проблемою вибору між політичними принципами і подальшим існуванням, УЦР обрала принципи і зійшла з політичної арени. Велике бачиться з відстані. Можливо, сьогодні ми нарешті, наближаємося до об’єктивного розуміння ролі та місця Української Центральної Ради в нашій сучасній історії. «Ми жили недаремно, наш час не проходив безслідно», – так лаконічно і дуже помірковано визначив історичну місію Центральної Ради її лідер М. Грушевський (див.: [131, с. 10]).

Сучасні українські історики Б. Буравченков [96], В. Кондатюк [502], Г. Корольов [517; 519], О. Кудлай [570], М. Литвин [615; 616], І. Лісна [620], І. Мищак [724] Р. Млиновецький [733], В. Мороз [73, В. Рум’янцев [970], О. Ситник [1020] , М.Стопчак [1105] та інші простежують як державницькі засади Центральної Ради, її конституційно-парламенський досвід був підтриманий у період Гетьманату, Директорії та ЗУНР.

В українській історіографії наголошується, що Гетьманат П. Скоропадського був природною альтернативою спробі утвердження в Україні соціалізму в його половинчасто-центральнорадівському або радикально-більшовицькому вигляді. Проте, як зауважують Ю. Паленко і Ю. Храмов, у порівнянні з диктатурами типу Франко, Піночета або навіть режиму Т’єра він вражає своєю ліберальністю. Найкоректніше його порівнювати з початковим станом розбудови антибільшовицьких держав, що виникли після Першої світової війни, наприклад, Польща Пілсудського та Фінляндія Маннергейма, проте порівняння Польщі часів Пілсудського й України періоду Скоропадського загалом буде не на користь першої, бо на відміну від неї в Гетьманській державі представникам усіх націй та віросповідань було гарантовано і забезпечено однакові права і свободи [812, с. 10].

Українські історики, зокрема Л. Осавуленко [795], Г. Папакін [830], Д.Яневський [1346] Гетьманату П.Скоропадського присвятили спеціальні монографічні дослідження та нариси. Авторський колектив у складі М.Болотських, О. Бердник, О. Гончара, Н. Новицького [1187] підготував літопис Гетьманату.

Сучасна українська історіографія останній часом звертає увагу на ґрунтовне дослідження Гетьманату Павла Скоропадського. В. Солдатенко [1071]описує прихід П. Скоропадського до влади. Я. Пеленський [836] та П. Сохань [1086] подають загальну характеристику діяльності гетьмана Павла Скоропадського. П.Гай-Нижник [174] уклав нариси з історії становлення гетьманського руху. В.Горак [216] висвітлює гетьманський переворот в інтерпретації П.Скоропадського. В. Друмов [353] досліджує відображення Гетьманату в зарубіжній історіографії. М. Ковальчук [481] оцінює діяльність гетьмана Павла Скоропадського у контексті українського державотворення доби визвольних змагань. Т. Осташко [801] змальовує П. Скоропадського як лідера українського гетьманського руху. І. Логвиненко [622] визначає сутність і особливості Гетьманату. О. Любовець [639] аналізує Союз земельних власників у політичній системі Гетьманату. Ю. Терещенко [1143] оцінює Гетьманат як прояв консервативної традиції.

Дослідник Р. Пиріг зауважує, що це авторитарно-бюрократичний режим, з близькими до диктаторських повноважень глави держави, відсутністю представницького органу, поєднаннням в уряді законодавчих і виконавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, деформованою політичною системою, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. Державній моделі було надано традиційну для України ХVІІ – ХVІІІ ст., але архаїчну та нежиттєздатну на той час форму [854, с.5], однак нова модель української державності, її повноцінне функціонування, реалізація повноважень гетьмана та уряду, діяльність інститутів влади, суспільне життя суттєво обмежувалося фактором присутності в країні чужої мілітарної сили.

Питання устрою Української держави періоду Гетьманату, на думку Я. Пеленського, майже не досліджене в історичній науці. Не з’ясоване, зокрема, бачення Скоропадським цієї справи. Зміст основних документів, виданих у зв’язку із встановленням гетьманського режиму, є подекуди суперечливим. Згідно з цими документами гетьман тимчасово перебирає на себе «повноту влади», і влада управи [правління] належить виключно до гетьмана в межах всієї Української держави». До його прерогатив було віднесено також керівництво армією і закордонною політикою. Крім того, «гетьман стверджує закони, і без його санкцій ніякий закон не може мати сили», хоча гетьман намагався надати гетьманату форму і зміст правової держави, він був наділений істотним повновладдям у сфері судочинства, тобто йому підлягали виконавча, законодавча і судова влади (див.: [854, с. 28].

У сучасній науковій і довідниковій літературі визначення «Українська Держава» і «Гетьманат Павла Скоропадського» уживаються як абсолютні синоніми. І все ж таки друга назва використовується частіше, оскільки офіційна назва збігається з більш широким поняттям «українська держава», «українська державність», включаючи й Українську Народну Республіку. Рідше послуговуються термінами «новий гетьманат», «ІІ гетьманат», «гетьманат 1918 р.». Ці часові ознаки введені головним чином для уникнення тотожності з гетьманщиною ХVІІ – ХVІІІ ст., оскільки поняття «гетьманщина» щодо Української Держави у той час дослідниками вживається дуже рідко, так як в українській зарубіжній і радянській літературі воно набуло зневажливого, таврувального сенсу. Хоча сам П. Скоропадський використовував цей термін, але неодмінно позначаючи «гетьманщина 1918 року» [854, с. 8].

Сучасний дослідник О. Реєнт вважає, що чітко розробленої процедури нормотворчості до початку червня 1918 р. в Українській Державі не існувало, як не було виробленої й певної законодавчої програми. В урядовій заяві від 10 травня, зокрема, повідомлялося, що Рада Міністрів «не вважає необхідним оголошувати повну програму законодавчої праці, бо останнє належить майбутньому народному представництву. Але влада вважає своїм обов’язком здійснити тепер же законодатні заходи, які являються негайними задля установлення в країні ладу, зміцнення влади і утворення нормальних і культурних умов правління та хазяйства» [939, с. 122].

Дослідниками доведено, що основоположними документами, що заклали підґрунтя правотворчого процесу Гетьманату, були «Грамоти до всього українського народу» й «Закони про тимчасовий державний устрій України». На думку сучасника подій, київського юриста А. Гольденвейзера, прототипом «Законів...» стали «Основні закони» Російської імперії в редакції від 23 квітня 1906 р. На той час це був найбільш прогресивний правовий акт в історії Росії, у якому знайшли відбиток завоювання початкового періоду революції 1905 – 1907 років., зокрема назви розділів гетьманського документа нагадували «Основні закони»: «Про гетьманську владу», «Права і обов’язки українських козаків і громадян», «Про закони», «Про Раду Міністрів і про міністрів».

Історики доводять, що одночасно П. Скоропадський не виключав можливості представницької системи, оскільки «Закони про тимчасовий устрій України» містили зауваги, що вони є зобов’язувальними «тимчасово, до обрання Сейму». Отже, згідно з таким визначенням, одноосібна влада належала гетьманові тимчасово, оскільки в майбутньому мав бути обраний Сейм, який перебрав би на себе законодавчі функції. Встановлення виборного Сейму забезпечило б П. Скоропадському сильну президентську владу на зразок американської чи теперішньої французької [854, с. 28-30].

Доречно нагадати, що у «Спогадах» Скоропадського немає згадки про монархічні інспірації роду Скоропадських або про наміри його як гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію. Навпаки, «Закон про спадкоємність», затверджений ним, передбачав «вибір нового гетьмана» на випадок смерті попереднього. П. Скоропадський вважав, що «стара історія України уся наповнена різноманітними ускладненнями саме через те, що зі смертю гетьмана не було влади, і починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого звичайно призводило до анархії» [854, с. 30]. Таке критичне ставлення до української традиції, можна твердити, було зумовлене його переконанням, що найкращою формою державного правління для України була б таки диктатура.

Сучасними дослідниками з’ясовано, що у сфері законодавчої діяльності Гетьманату П. Скоропадського можна побачити поєднання законодавчої й виконавчої влади: згідно зі ст. 30, 31 законів про тимчасовий державний устрій України, «закони розробляються в кожному Міністерстві по належності і передаються на загальне обміркування Раді Міністрів. По ухвалі Радою Міністрів внесених законопроектів вони передаються на ствердження Гетьманові». Положення законів, указаних вище, свідчить не тільки про незастосування принципу поділу влади в Українській Державі, а й про факт зосередження всієї повноти влади в руках Гетьмана України. Сучасні дослідники, розмежовуючи форми правління на «автократії і полікратії» та беручи підставою для розмежування «факт реальної концентрації вищої політичної влади в країні в руках конкретної особи чи кількох осіб, форму правління Української держави визначають, як автократичну, точніше ― як «одноособову автократію – монократію» [313, с. 49].

Дослідниками доведено, що на процес створення та функціонування вищих органів державної влади періоду Гетьманату впливали значно зовнішні фактори (особливо з боку Німеччини та Росії). Відомо, що німецькі військові і дипломати в Україні повели пошук сили альтернативної Центральній Раді. З німецькою пунктуальністю було обумовлено й прийняття майбутнім гетьманом умов, за яких йому забезпечувався прихід до влади. Альянс із П. Скоропадським дав німцям і австро-угорцям, якщо не повну гарантію, то достатню впевненість у керованості нового владного режиму, а значить і реалізації завдань східної кампанії. Водночас поразка Четвертного союзу у світовій війні поставила Гетьманат перед новими загрозливими викликами. Пошук заступництва в держав-переможниць примусив П. Скоропадського діяти на догоду волі Антанти в розв’язанні «російської проблеми». 14 листопада він оголошує курс на федерування з небільшовицькою Росією, принісши в жертву державну самостійність [854, с. 6 – 7].

Аналіз актів вищих органів державної влади періоду Гетьманату дає змогу говорити дослідникам про видання цими органами великої кількості вольових актів. Загалом упродовж існування Гетьманату, з’явилося близько 500 нових законів, водночас діяли й далі окремі юридичні нормативи, видані за часів царизму, Тимчасового уряду, Центральної Ради. Деякі правові документи вступили в дію вже після квітневого перевороту, (наприклад, Інструкція Генерального секретарства торгу та промисловості УНР органам місцевого самоврядування про перевірку мір і ваги), інші скасовувалися (накази Генерального секретарства продовольства УНР та інші) на підставі того, що йшли врозріз із політичним та соціально-економічним курсом гетьманського уряду. Дослідник О. Реєнт зауважує: «уряд Української Держави використовував кращі здобутки своїх попередників у галузі законодавства, підтверджує й той факт, що весь масив законів, які діяли в Україні до перевороту, не втрачав своєї чинності. Вибірково зупинялася дія лише тих норматив, мети). Ці закони і підзаконні акти досить часто суперечили як один одному, так і основному закону. Наприклад, своїм черговим наказом Гетьман «призначив» «Отамана Ради Міністрів» та весь склад Ради Міністрів, хоча згідно зі ст. 3 Законів про тимчасовий устрій України (на яку Гетьман і посилається в наказі), Гетьман не призначає, а «затверджує Кабінет у повному його складі» [313, с. 49], які суперечили політичній програмі нової влади» [939, с. 125].

Історики вдаються до аналізу важливих законів, які були прийняті Гетьманатом П. Скоропадського. Дослідники, спираючись на історичні джерела інформують про намагання Гетьмана, що «уряд докладає всіх старань в справі скликання восени парламенту». Підтвердженням слугує і Грамота Гетьмана Всієї України від 10 листопада 1918 р. про працю уряду над «скликанням Державного Сейму та розв’язанням земельної справи». Були зроблені і практичні кроки стосовно цих ідей у життя: 20 листопада 1918 р. на засіданні Ради Міністрів слухалося питання про видання закону, що встановлював порядок виборів до Українського Сейму. Було «постановлено визнати, що Український Сейм має бути скликаний на 15 лютого 1919 року, доручено Державному секретарю створити при Державній Канцелярії технічну комісію з представників науки для розробки проекту виборчого закону, і просить Державного секретаря при розробці цього закону взяти до уваги думку Ради Міністрів, що перший Сейм повинен бути парламентом з установчими функціями і що виборчий закон повинен базуватись на засадах загального, прямого, рівного й таємного голосування» [313, с. 50].

Привертає увагу дослідників Закон про громадянство Української Держави від 2 липня 1918 р., який надає громадянам «всю повноту політичних прав», як говорить п. 3. Також положення Законів про тимчасовий державний устрій України, які визначають права й обов’язки українських громадян, формально є досить демократичним. Наприклад, ст. 11 проголошує, що «умови придбання прав Українського козацтва і громадянства, рівно як їх загублення, визначаються законом», ст. 18 проголошує, що «кожний український козак і громадянин має право вільно вибирати місце мешкання і працю», у ст. 22 зауважено про їх «право гуртувати громади і спілки в метах не противних законам» тощо [313, с. 51].

Як відомо, Гетьманат проіснував менше восьми місяців, протягом яких, на думку О. Субтельного, реальна влада перебувала в руках німців, а його власний вплив був обмеженим. Спочатку він зміг здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого прагнула велика частина населення. Проте він не спромігся належним чином підійти до розв’язання двох основних питань, що їх поставила революція на Україні, – питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою П. Скоропадського. У національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак, змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за формою, але московський за змістом» [1123, с. 442-443].

Сучасні історики справедливо зазначають, що, на жаль, у 1918 р. Україні не пощастило. Розкол між національно-соціалістичними та гетьманськими власницько-державницькими силами, повстання Н. Махна на півдні, відверта підготовка агресії з боку більшовицької Росії та невизнання України білими лідерами та країнами Антанти зумовили падіння Української держави. Спроби відновити Українську Народну Республіку під владою Директорії за таких умов, які були в Україні з кінця 1918 р., та через різні, невиважені дії її керівників – В. Винниченка та С. Петлюри – були приречені на поразку [812, с. 10].

З падінням Гетьманату П. Скоропадського та відновленням Української Народної Республіки під керівництвом Директорії Наддніпрянська Україна увійшла в третю, й кінцеву, фазу революційного періоду. Вона тривала від самого початку 1919-го до жовтня 1920 р., коли радянський режим остаточно утвердився по всій країні. Більшість українських та діаспорних дослідників відзначають, що політична програма Директорії на початку відображала погляди В. Винниченка, лівого соціаліста із достатньо туманними ідеями про державу, яка б спиралася на ради робітників. Проте він підтримував заклик Директорії до державності української мови та автокефалії Православної церкви. Дослідниками доведено, що прихід до влади Директорії відображав поворот вліво по відношенню до політики Гетьманату. Прикладом цього може слугувати відновлення значної частини законодавства Центральної Ради, прийнятого до квітня 1918 р., включаючи розподіл землі, яку уряд Гетьманату повернув великим землевласникам та церкві.

Новітня історіографія останнім часом поповнилася ґрунтовним історіографічним та джерелознавчим дослідженням С. Литвина [618], присвячена одному із лідерів Директорії С. Петлюрі. Крім цього, С. Петлюрі присвятили свої публікації В. Верстюк [125], М. Ковальчук [483], О. Кучерук [594] та інші. Дослідниками вивчалася громадсько-політична діяльність іншого лідера революції – В. Винниченка, якому присвятили свої публікації С.Кульчицький [584], Л.Лозинська [634] та інші.

Проте, вагоме місце в історіографічному процесі займають публікації присвячені популяризації національних традицій державотворення в період Директорії. Так, зокрема О. Бойко [67] показав Директорію у боротьбі за владу, дослідив хід протигетьманського повстання, фактори перемоги. Спроба історико-теоретичного аналізу «другої» УНР здійснена О. Копиленко [507]. Досвід державотворення в Україні періоду Директорії досліджено К. Кравчуком [543]. Про форму Української держави доби Директорії висловився В. Рум’янцев [968]. Д. Яневський [1347] оцінював Директорію УНР як міф.

Сучасна історіографія акцентує увагу на тому, що з національної точки зору, найважливішим актом Директорії було об’єднання з Західно-Українською Народною Республікою. Хоча проголошення української соборності 22 січня 1919р. урочистою подією, та фактична сила цього акту була лише трохи більша за символічну. Галицькі та наддніпрянські українці дотримувалися відмінних, а часто і конфліктних, політичних і військових поглядів.

Дослідники переконані, що шанс розбудувати незалежну несоціалістичну державу в Україні наприкінці 1918 р. був втрачений. Водночас факт існування Української держави, сприйнятий і усвідомлений широкими верствами населення, значною мірою зумовив те, що більшовики були змушені піти на утворення УРСР – відносно автономної від Радянської Росії квазідержавної територіально-адміністративної структури. У порівнянні зі станом на початку 1917 р. це був значний крок уперед. Наявність власної, до певної межі автономної політичної системи протягом майже семи десятиліть значно полегшило проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року.

Історики наголошують на тому, що за часів радянської влади в Україні про форму державного правління навіть не йшлося, адже заперечувалася сама ідея поділу влади, а конституційно декларувався так званий принцип демократичного централізму, який розглядався як принцип функціонування державного механізму й передбачав існування системи представницьких органів державної влади. У радянський період законодавча функція в Україні формально покладалася на ради – умовно виборчі органи, оскільки на виборах пропонувалася одна кандидатура на одне місце і її необрання було повністю виключене. Ради здійснювали одночасно законодавчу, виконавчу й контрольні функції безпосередньо або через створені ними органи. Депутати працювали на непрофесійній основі. Їхній мандат мав імперативний характер, але приклади відкликання невідомі. Формально всі адміністративні й судові органи були підконтрольні й підзвітні радам відповідного рівня. На практиці ж провідну роль в управлінні суспільним життям відігравали рішення органів комуністичної партії. Існувала також сувора вертикальна залежність рад нижчого рівня від вищого. Рішення останніх мали обов’язковий характер для рад нижчого рівня. Закони союзних республік повинні були відповідати союзним законам [797, с. 239].

Отже, новітньою українською історіографією доведено, у період з 1917 по 1921 роки законодачу функцію на території України здійснювали представницькі органи, що репрезентували території, класи, громадські організації. Законодавчі органи Української Народної Республіки (Центральна Рада) та Західно-Українська Народна Республіка (Українська Національна Рада) створювалися в умовах, коли проведення всенародних виборів було неможливим, і тому представляли головні політичні партії та громадські організації, не полишаючи при тому надій на створення всенародно обраних парламентарів.

Дослідники визначили історичне значення діяльності Центральної Ради як важливого речника відродження початку ХХ ст. у політичній, правовій, соціально-економічній, військовій, духовній, міжнародних справах. Аналізуючи місце і роль Центральної Ради в модерній історії України, історики не мають права не визначити її численні помилки, прорахунки, поразки.

Сучасними дослідниками визнано, що наступна форма державності – Гетьманат П. Скоропадського був природною альтернативою спробі утвердження в Україні соціалізму в його половинчасто-цетральнорадівському або радикально-більшовицькому вигляді. Проте, він у порівнянні з відомими диктатурами, що мали місце у світовій політичній практиці вражає своєю ліберальністю. Хоча сучасні дослідники визнали, що це авторитарно-бюрократичний режим, з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу, поєднанням в уряді законодавчих і виконавчих функцій, суттєвим обмеженням демократичних свобод, деформованою політичною системою, соціальною базою і тимчасовим характером правління. Одначе, на нашу думку, питання устрою Української держави періоду Гетьманату недостатньо висвітлено та досконало вивчене в сучасній історичній науці.

Сучасні історики єдині в тому, що попри всі помилки і поразки, українські визвольні змагання 1917 – 1921 рр. мали непересічне історико-політичне значення: 1) національно-політична свідомість населення розвинулася настільки, що більшовики, утверджуючи своє панування, були вимушені робити це у вигляді організації національно-територіально квазідержавного утворення – УРСР, яка протягом більше ніж 70 років забезпечувала існування власної, відносно автономної від загальносоюзного центра, адміністративно-управлінського системи; 2) значною мірою лише формально Велика Україна і західноукраїнські землі вперше опинилися у складі однієї, своєї власної, спільної державно-політичної структури; 3) протягомм 1917 – 1921 рр. українським народом було здобуто історичний досвід, яким повинні скористатися, щоб запобігти аналогічних помилок сучасні політичні лідери нації і держави. Сьогодні, як зауважують В. Верстюк та Т. Осташко, на історичну спадщину УЦР претендують різні політичні сили, проте вона не налижить якійсь одній політичній течії або двом, трьом політичним партіям соціалістичного гатунку. То велике надбання української історії, з яким насамперед пов’язуються такі глобальні процеси, як консолідація нації, відродження у свідомості народу свого державницького покликання, надання національній державі гуманних, демократичних ознак.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -