<<
>>

5.3. Судочинство в умовах Української революції

Творці відновленої в 1917 р. Української Держави проголошували свою відповідну акцію на простий і ясний принцип самовизначення націй, яка, у свою чергу, була підгрунтям природного права.

Отже, відновлена українська державність реалізувала природне право нації вільно і необмежено визначати свою державну волю. Основні акти відновлення Української Держави виразно покликаються на цю правну підставу (універсали Української Центральної Ради та декларації правління Української Народної Республіки, пізніші грамоти гетьмана Скоропадського та декларації Директорії УНР, її правління та Трудового Конгресу України).

Сучасними дослідниками з’ясовано, що вперше ідею формування власної судової системи серед документів Центрльної Ради зафіксовано в Декларації її Генерального Секртаріату від 10 липня 1917 р., де визначено поле діяльності Секретаріату судових справ. Історики користуючись документами зазначають, що «завданням секретаріату в судових справах має бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того стану, у якому вони мають бути в автономній Україні. Ця робота має розпадатися на підготовку справи українізації та демократизації суду і вироблення відповідних законопроектів, які б визначили ті форми суду, які відповідали б автономному ладу в Україні» [510, с. 62].

Дослідники зауважують, що програмна мета Центральної Ради стосувалися реформи судової системи найбільш грунтовно визначені в її ІІІ Універсалі: «Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідати духові народу. З цією метою приписуємо генеральному секретарству судових справ зробити всі заходи для упорядкування будівництва і привести до згоди з правними поняттями народу» (цит. за: [431, с. 248].

Дуже скоро, як зазначають історики, Центральна Рада приступила до реалізації своїх намірів. Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, згідно з яким «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки».

Пізніше, 12 грудня, Секретарством судових справ винесено на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення (до скликання Установчих зборів) тимчасового Генерального Суду, а через три дні він був ухвалений Центральною Радою: «Генеральний Суд складається з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствующему Сенатові в справах судових і справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства» (ст. 1) (цит. за [331, с. 248].

Історична наука звертає увагу на той факт, що відповідно до ст. 3 члени Генерального Суду мали звання Генеральних Суддів, а їхні повноваження (до затвердження Генерального Суду на основі конституції) визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением Судебных Установлений». Крім того, згідно зі ст. 8 Генеральний Суд після формування персонального складу мав зробити свій «докладний регламент» і через Секретарство судових справ подати його на затвердження Центральній Раді [431, с. 248 – 249]. Генеральний секретар судових справ доручав керівництво канцелярією «розпорядною» і господарською частиною Генерального Суду одному з Генеральних суддів.

Узагалі Міністерство юстиції, як зауважують О. Копиленко та М. Копиленки (якщо скористатися сучасним терміном) справляло досить-таки значний вплив на діяльність Генерального Суду. Це проявлялося, зокрема, і в тому, як вирішувалося питання організації внутрішньої його діяльності – «по обранню» Генерального секретаря судових справ одному з Генеральних суддів доручалося керівництво канцелярією. «розпорядною» і господарською частиною Генерального Суду [510, с. 63].

Історики права акцентують увагу на тому, що фактично в подвійному підпорядкуванні опинилися «прокураторія», якої в загальних рисах також стосувався цей закон. З одного боку, прокуратура діяла при Генеральному Суді, а з іншого – її регламент затверджувався Секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало йому «провід над прокураторією».

Через три тижні, на початку січня 1918 р., Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокураторського нагляду на Україні» [431, с. 249; 510, с. 64].

Дослідниками доведено, що важливий крок на шляху формування власної судової системи Центральна Рада зробила 30 грудня 1917 р., того ж дня вона спеціальним законом визнала «неправомочність київської, харківської й новочаркаської судових палат з 1 грудня 1917 р. орудувати у справах, що постали на території України» й одночасно ухвалила ще один закон – «Про заведення апеляційних судів» [431, с. 249]. Дослідники О. Копиленко та М. Копиленко, спираючись на історичні факти, зауважують, що повноваження, «обсяг ділання» та внутрішня організація нових апеляційних судів за деякими деталями майже не відрізнялася від попередніх судових палат, ліквідованих за «відчуженість і неприхильність від українського життя» (див.: [510, с. 64].

Нарешті, у згаданому переліку дослідники називають й закон «Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційного судів» від 23 грудня 1917 р. (за ст. ст.). Усі судді обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів з числа осіб, які могли навіть не мати вищої освіти. Бажаючі мали подавати відповідні заяви через Секретарство судових справ [510, с. 64].

Дослідниками доведено, що на практиці вибори суддів проходили в реальній конкурентній боротьбі. Як свідчить, наприклад, протокол засідання Центральної Ради від 2 квітня 1918 р., на якому було обрано п’ять Генеральних Суддів – Яценка, Василенка, Товкача, Марголіна, Чернявського, причому для голосування пропонувалося 17 кандидатур, а весь список складався з 30 прізвищ. Так само для обрання членами Київського апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, до списку для голосування внесено 30 кандидатів, а обрано лише 10 [510, с. 64].

Істориками звертається увага на те, що наприкінці квітня 1918 р. Центральна Рада знову мала розглянути питання про Генеральний Суд. Так, 18 квітня Генеральне писарство внесло на її розгляд проект закону «Про зміну Артикулу І Закону про Генеральний Суд», яким, зокрема, йому пропонувалося надати й функції «Головного Воєнного Суду, щодо справ, вирішених на території України».

Але скрутні обставини, у яких опинилася УНР, змусили українську владу дедалі настійніше звертатися до «надзвичайного» правосуддя. Так, наприкінці квітня з’явилася «Інструкція Військовому революційному суду», який «улаштовувся в випадках убивства, підпалу, згвалтування, грабіжництва і розбою владою коменданта» [431, с. 249].

Історик права М. Стахів акцентує увагу на тому, що УНР цього режиму була правовою державою. Держава дбала про добро громадян, економічно слабших, щоб скріпити силу цілої нації. Звідси соціальні реформи: закон про усуспільнення землі (понад 30 десятин); закон про 8-годинний робочий день; націоналізація всіх підземних скарбів, вод і лісів [1092, с. 648]. Дослідник В. Ластовський [600] показав відображення концепції правової держави у Конституції УНР (1918 р.). В.Гусєв [281] дав загальну характеристику Закону Центральної Ради «Про персонально-національну автономію». Предметом дослідження О. Кудлай [566; 569] стали Міністерство внутрішніх справ та Міністерство судових справ, а В.Михайленко [695] розрив діяльність міліції доби Центральної Ради.

Більшість сучасних істориків і правознавців єдині в тому, що деякі важливі питання, звичайно, залишилися неврегульованими, хоча була в цьому нагальна проблема. Так, серед архівних зібрань зберігся цікавий документ, що надійшов до Центральної Ради, у якому зазначено, що Рада народних міністрів постановою від 5 квітня 1918 р. «доручила Міністерству судових справ внести на розгляд Центральної Ради справу колишнього адвоката Колесникова про помилування», якого присудом Київської судової палати від 13 грудня 1917 р. було виключено з числа присяжних повірених. До цього документа додавалося також прохання самого Колесникова. Отже, виникає своєрідний «трикутник» – парламент, який здійснює функцію помилування, судове відомство й уряд як проміжна інстанція між ними, однак механізм взаємодії «гілок влади» не було врегульовано, що зумовлювалося знов-таки невизначеністю правового статусу кожного з цих органів.

Новітня історіографія намагалася узагальнити судову систему Гетьманату.

Так, Т. Андрусяк [10] дослідив правові основи Української держави 1918 р. Законодавство про судоустрій та судочинство в пероід Гетьманату П.Скоропадського стало об’єктом дослідження Т. Подковенко [869]. Історична література засвідчує, що в дореволюційній Росії існувала розгалуджена система судових органів, у якій працювало багато справжніх знавців своєї справи й теоретиків права. Вважаючи судові інституції невідривним елементом карально-репресивного апарату самодержавства, революціонери різних політичних напрямів прагнули якщо не реконструювати їх, то, хоча б, поповнити новими кадрами, відданими революційним ідеалам. Гетьман Павло Скоропадський наголошував, що жодна установа старого уряду не постраждала від революції так, як Міністерство юстиції. Кваліфівані спеціалісти були розігнані, а на їхнє місце ставили людей без необхідних знань та досвіду. Гетьманський уряд П. Скоропадського намагався повсюдно відновити судову систему, орієнтовану на дореволюційні принципи судочинства. Перевірялися політичні погляди суддів і встановлювалось, чи брали вони участь у лівих рухах [1030, с. 250].

Сучасний дослідник О. Реєт зазначає, що Гетьман Скоропадський був переконаний, що поспіх з упровадженням урядом УНР української мови в судочинство лише ускладнив справу. Дійшло, за його словами, до того, що люди намагалися звертатися не в державні судові установи, а вирішували цивільні позови в якомусь третейському суді. Нові виборні мирові судді, що змінили за Центральної Ради колишніх, не витримували будь-якої критики, часто не мали юридичної освіти [939, с. 130].

Проте, як зазначає О. Реєнт, гетьманський уряд не відкидав з порогу позитивні напрацювання Центральної Ради. У своєму попередньому вигляді працював також Генеральний суд, який діяв ще в УНР. У спецільному розділі «Законів про тимчасовий державний устрій України» визначалося місце даної інституції в системі урядових установ: а) Генеральний суд – це вищий охоронитель і захисник закону й вищий суд України в справах судових та адміністративних; б) Генеральний суд оголошує для загальної відомості всі закони й розпорядження уряду, стежить за закономірністю їх видання; в) порядкуючий генеральний суддя та генеральні судді призначаються гетьманом [939, с.

131].

Період Гетьманату, на думку сучасних дослідників, належить до таких об’єктів досліджень, які в українознавчій літературі часто висвітлювалися не об’єктивно. Необхідність усебічного аналізу правового статусу вищих органів влади Української держави зумовлена також відсутністю юридичних праць, які б висвітлювали цю проблему глибоко і комплексно [313, с. 48].

Відомо, що грамотою від 29 квітня 1918 року було запроваджено зовсім іншу форму правління, але лише тимчасово, бо про таку чи іншу конституцію мав прийняти сейм, до якого мав бути виданий окремий виборчий закон. Тимчасова, до скликання сейму, компетенція гетьманата у всіх трьох функціях влади повна, тільки що деякі акти він видає безпосередньо сам, а деякі – через міністрів, яких він призначає, чи інші органи. Безпосередньо: а) гетьман видає закони, проекти які опрацьовує Рада Міністрів, б) гетьман призначає і звільняє отамана Рада Міністрів разом із цілим кабінетом, які відповідальні тільки перед гетьманом, в) гетьман є найвищий керівник усіх зносин із чужими державами, г) він є верховним воєводою української армії і флоту, г) гетьман оголошує стан облоги і військовий стан (припиняє всі громадсько-політичні свободи), д) він виконує право загальної амністії, особистого помилування та анулювання процесу.

Дослідниками доведено, що гетьман спочатку титулує себе в урядових актах «гетьманом всієї України», а пізніше «гетьманом всієї України та військ козацьких». Будь-які урядові акти гетьмана мали бути контрасигновані отаманом Ради Міністрів або одним із відповідних міністрів. Громадянські свободи цієї тимчасової конституції вужчі кількістю проти періоду Центральної Ради. Громадян тимчасова конституція поділяє на «громадян» і «козаків», виявляючи тут тенденцію зокрема відновити станову будову суспільності.

Сучасна українська історіографія звертає увагу на ту обставину, що правовий статус органів державної влади періоду Гетьманату був зумовлений формою Української держави. Існувало специфічне поєднання республіканської та монархічної форми правління. Політичний режим був авторитарним, а форма державного устрою – унітарною. Визначався формальний титул монарха – Гетьмана. Аналіз правового статусу цієї державної інституції дає право константувати про існування ознак республіканської форми правління: «відсутність легально закріпленого інституту правлячої династії», «голова держави має в сфері особистих і громадянських прав звичайний статус громадянина», «має обмежений термін своїх повноважень» («тимчасово до обрання Сойму і відкриття його діяльності».– зазначено в Законах про тимчасовий державний устрій України) (див.: [313, с. 48]. Ознаками монархічної форми правління періоду Гетьманату, дослідники вважають «відсутність правової відповідальності голови держави за дії, що були скоєні ним за час перебування на своєму посту», відсутність парламенту – вищого представницького органу [313, с. 48].

На чолі судівництва стоїть Генеральний Суд, пізніше Державний Сенат, що його призначає гетьман. Сучасні дослідники, покликаючись на офіційні періодичні видання за 1918 р., зазначають, що «порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді призначаються Гетьманом» [313, с. 48]. Ці положення містяться в Законах про тимчасовий державний устрій України, а після прийняття 8 липня 1918 р. Закону про утворення Державного Сенату, який передбачав створення, замість Генерального Суду, іншої вищої інституції – Державного Сенату, «Президент Державного і Сенатори Загального Зібрання призначалися наказами Гетьмана, після попередньої ухвали кандидата Радою Міністрів». Президент Державного Сенату, який очолював вищу судову владу, крім того, що призачався наказом, мав, як зазначено в ст. 6 цього закону, «робити Панові Гетьману доклади разом з Міністром Юстиції, подаючи тій самій Владі справознання за діяльність Сенату». Ст. 20 передбачено, що «позбавлення звання Сенатора може бути наслідком постанови Загального Зібрання Сенату, затвердженої Гетьманом». Підвердженням поєднання судової й виконавчої влади була ст. 4, за якою «Сенатори Загального Зібрання можуть бути призначені на посади Міністра чи Державного Секретаря, або Товариша Міністра чи Товариша Державного Секретаря» [313, с. 48].

Отже систему судочинства передбачалося реформувати. Першим кроком до цього стало створення у травні 1918 р. при міністерстві судових справ «Комісії» для перегляду зведення Генерального й Апеляційного судів. Наступний крок був пов’язаний із ухваленням закону від 2 червня, за яким відновлювалася дія закону УНР від 2 грудня 1917 р. про Генеральний суд. У новому документі визначено тенденцію судової реформи. Згідно з цим законом, Генеральний суд складався з цивільного, карного та адміністративного департаментів і виконував функції, які до його утворення належали «Правительствуючому Сенату», а також касаційні функції Головного воєного суду, якщо їх не замінено іншими законами Української Держави [939, с. 132]. Цей закон мав діяти до створення нового органу – Державного Сенату, що й було метою судової реформи. Бажаний для Гетьмана Державний Сенат почав діяти з 1 вересня. Дослідник В. Верстюк зауважує, що посаду президента сенату прагнув обійняти міністр юстиції М. Чубинський, син відомого українського діяча і вченого Павла Чубинського, автора національного гімну. Проте гетьман його не призначив і пізніше так пояснив своє рішення: «Сенат у моїх очах був вищою державною установою, яка в критичний момент життя держави могла, якби вона була на висоті, відіграти велику роль. Я шукав у голови людину, яка ні за яких умов не дасть цю висоту, хоча б прийшлося йти проти гетьмана. Я вважав, що Чубинський не така людина, і призначив Василенка» (цит. за: [939, с. 154].

Дослідниками з’ясовано, що зосередившись з листопада 1918 р. на роботі в Державному сенаті, М.П. Василенко зробив спробу впровадження в судових засіданнях української мови, але змушений був змиритися з фактичним використанням російської, крім того, це відповідало його переконанням «ненасильства у культурі». У листопаді – грудні 1918 р. М.П. Василенко очолював комісію з укладання положення про вибори до Українського Державного Сойму. Комісія провела 16 засідань, на яких відбувалися гострі дебати щодо майбутнього України. М.П. Василенко обстоював необхідність федерування з Росією, але за умови попереднього уконституювання України як самостійної держави. Законопроект був витриманий загалом у консервативному ключі і відбивав погляди кадетів на державне будівництво, зокрема Сойм не одержував прав і повноважень Установчих зборів, кадети відверто боялися, що в такому разі можна «відкрити двері у невідоме майбутнє, штучно підтримувати революційний рух». Тому, на думку М.П. Василенка, треба було спочатку ухвалити Конституцію, а за Соймом залишити функції законодавчого органу. Щоб відсіяти від виборчого процесу радикальну молодь, був установлений досить високий віковий ценз виборців – 25 років, але зберігалася формула загального, прямого, рівного і таємного виборчого права. Загалом робота комісії не мала жодних реальних наслідків, бо гетьманська влада наприкінці 1918 р. припинила своє існування (див.: [939, с. 154 – 155].

За короткий проміжок часу Державний Сенат не зміг реалізувати значну частину свого потенціалу, проте засвідчив серйозність намірів керівництва країни створити ефективну, засновану на дотриманні законності та прав громадян судову систему.

Історичні джерела засвідчують, що 8 липня було ухвалено закон про судові палати й апеляційні суди, яким було скасовано відповідний закон УЦР. Згідно із новим актом, відновлювалися Київська, Харківська та Одеська судові палати. До їхньої компетенції входили розгляд апеляційних скарг на вироки й рішення окружних судів. Касаційні скарги на рішення судових палат вносилися до Державного Сенату. Новий закон ураховував певну специфіку українського нотаріату: так, нотаріуси Києва, Одеси й Харкова мали призначатися на посади та звільнятися з них за поданням відповідних представників окружних судів через старших голів судових палат міністерством юстиції [939, с. 136].

Сучасна українська історіографія акцентує увагу на наступних юридиних заходах Гетьманату Скоропадського:

― удосконалено роботу середніх і нижніх ланок судової системи; розширено права про кримінальні та цивільні справи мирових суддів;

― запроваджувалися нові нормативні акти та доповнення до існуючих, спрямовані на більш суворі покарання за антиурядові дії, зазіхання на приватну власність, кримінальні злочини;

― спрощувалися слідчо-судові дії: дозволялося розглядати кримінальні справи без досудового слідства, коли звинувачуваний не позбавлявся громадянських справ, а прокурор і суд не заперечували проти такого характеру проведення справи, а також провадити судочинство в справах про знищення й псування чужого рухомого майна, лісів, садів, городів, коли вони не створювали небезпеки для інших осіб та коли на ці дії не надходили скарги від потерпілих;

― передбачалися суворі покарання за виготовлення й продаж гральних карт, порушення правил збереження чи продажу кокаїну, спекуляцію іноземною валютою, виготовлення фальшивих грошей;

― запроваджено кримінальну відповідальність за законами військового часу за такі дії: повстання проти державної влади, державну зраду, підбурювання до страйків, навмисний підпал чи знищення майна, харчів, фуражу, телеграфного й телефонного знаряддя, залізничного обладнання та будівель, напад на вартового чи військову варту, озброєний опір Державній варті;

― оголошено суцільну мобілізацію чоловіків для оборони Києва від військ Директорії; за ухиляння від призову передбачалися найвищі заходи покарання – від 4 до 20 років каторги, причому справи розглядалися у військово-польових судах; суворо каралися будь-які порушення правил охорони державного кордону й переміщення через нього товарів;

― детальній регламентації підлягала така стратегічно важлива державна галузь як цукровобурякова; жорсткі санкції передбачалося вживати проти тих, хто використовував буряк не для виготовлення цукру, порушував правила його виготовлення, продажу, придбання (зокрема імпорт та експорт), транспортування; за порушення законодавства в цьому питанні застосовувалися одночасно адміністративні й кримінальні засоби покарання: конфіскація майна, штраф та позбавлення волі;

― судові органи скеровувалися також на те, щоб суворо карати винних у підриві та дезорганізації сільського господарства, яке залишалося основою української економіки й головним джерелом наповнення Державної скарбниці.

Отже, історична література засвідчує, що судова система Української Держави діяла на базі законодавчих актів, вироблених у Російській імперії, а також на основі новостворених норм і актів, які відбивали тогочасні реалії. Перебуваючи на стадії трансформації, вона, проте, досить ефективно виконувала свої функції. Посилена увага до нормалізації судочинства та вдосконалення судової системи свідчила про прагнення уряду практичними кроками забезпечити пріоритети законів, а також неухильне їх дотримання.

Історична література інформує про те, що відмінена була національно-територіальна автономія. Загальна адміністрація управління була територіальною і щодо прав поділена, як і за УЦР, тільки не прийнято назв «земель», а збережено губернії. Запроваджено нові назви начальників адміністрації управління. Територіальне самоврядування позбавлено загального й рівного виборчого права і проведено цензові вибори (голос давало нерухоме майно, підприємство або стан і освіта). Територіально правління гетьмана позбулося української частини Донської області [1092, с. 649].

У соціальній галузі запроваджено земельну реформу, але за викуп і за добровільною згодою самих землевласників. Режим гетьмана вже в тимчасовій конституції визначив поділ народу на «громадян» і «козаків», не окреслюючи однак точніше юридичного значення цих майбутніх груп у державі. Лише універсал з 16 жовтня 1918 р. відновлював окрему станову організацію козацтва й повідомляв про видання закону в цій справі. Козацький стан мав, за наміром гетьмана, творити як частину збройної сили, так і соціальну опору режиму [1092, с. 649]. Дослідник В. Лозовий [627] звернув увагу на селянську правосвідомість в перід Гетьманату, а О. Волошко [166] привернули проблеми наступності в аграрному законодавстві Центральної Ради і Директорії.

Цей етап розвитку української державності закінчується днем 14 листопада 1918 р., коли було оголошено грамоту гетьмана про те, що має бути відновлена спілка з Росією на федеративних принципах, де Україна повинна зайняти одно з перших місць. Ця грамота становила новий період режиму гетьмана Скоропадського, що після перемоги повстання, очоленого Директорією УНР, закінчився зреченням гетьмана Скоропадського від влади на користь Директорії 14 грудня 1918 року. Щодо устрою цей період не виявив себе чимсь новим поза основною декларацією, бо негайно, 15 листопада 1918 р., почалося повстання Директорії УНР.

Історичні дослідження засвідчують, що Директорія УНР була обрана 13 листопада 1918 р. Українським Національним Союзом, який об’єднав українські політичні і професійні організації. Був встановлений тимчасово її склад: голова Директорії і чотири члени. Уповноваження Директорії УНР були широкі, але тичасові: дати провід повстанню проти режиму гетьмана, а після його повалення скласти свої повноваження перед загальним представницьким органом. Повстанча декларація Директорії від 15 листопада 1918 р. нічого не зазначала про те, яка конституція тимчасово бути обов’зковою, але цілість декларації і її загальний сенс визначають те, що в основі мала бути обов’язково конституція УНР, прийнята Українською Центральною Радою [1092, с. 649].

Дослідники звертають увагу на те, що Директорія, вступивши, після зречення гетьмана, у Київ, наполовину змінила дії проти першої декларації. Відновлюючи в основі законодавство УЦР в соціальних і організаційних справах, Директорія разом із тим не стала на грунт парламентарної (всенародної) демократії, але в декларації від 26 грудня 1918 р. стала на позицію неповної, «трудової демократії», тобто влади лише трудових класів народу, бо тільки за ними декларація принципово визнає право вирішального голосу в державних справах. Свої вповноваження Директорія хоче тепер скласти перед Трудовим Конгресом України, право виборів до якого в трьох професійних куріях мають селяни, міські робітники і трудова інтелігенція [1092, с .649].

В адміністрації та судівництві Директорія відновила право часів УЦР, зокрема ліквідовано ценз у самоврядуванні. Відновлено закон УЦР про національно-персональну автономію національних меншин, що був першим такого роду законом в Європі. Територія держави стала в принципі Великою Україною, бо 22 січня 1919 р. в Києві проголошено злуку Західно-Української Республіки із Українською Народною Республікою із застереженням окремих прав автономно-територіального характеру. Історико-правові аспекти проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР досліджено М. Мацькевичем [671].

Дослідники звернули увагу на те, що у соціальній сфері Директорія УНР видала новий закон про усуспільнення землі (в основі повторення закону УЦР) та націоналізацію лісів, вод та підземних багатств. Відновлено закон УЦР про 8-годинний робочий день у промисловості та про організацію фабричних комітетів, свободу коаліцій та страйків. Сама Директорія точно не поділяла функцій між своїми членами (призначаючи лише формально одного голову і одного члена – головним отаманом військ). Директорія мала всі повноваження: голови держави, законодавчу й адміністративну функції з тим, щоб правління виконувала через Раду Тимчасових Уповноважених, а згодом через Раду Народних Міністрів, до складу якої введено міністра єврейських справ [1092, с. 650].

Історичні джерела засвідчують, що 22 січня 1919 р. зібрався Трудовий Конгрес України. Його законний склад – 528 депутатів із території УНР (від селянства – 377, від робітників – 118, від трудової інтелігенції – 33) від ЗУНР – 65. Директорія і Рада Народних Міністрів склали Трудовому Конгресові звіт про свою діяльність й усі повноваження. Конгрес прийняв такі конституційні постанови: а) відкинув робітничу диктатуру; б) проголосив себе лише тимчасово Верховним Органом, а постійною законодавчою установою встановив «всенародний парламент Великої Соборної Української Республіки», відкидаючи таким чином проголошувану досі засаду Директорії про «трудову демократію»; в) до наступної сесії Трудового Конгресу чи до виборів всенародного парламенту Конгрес передає Директорії всі повноваження тимчасового законодавчого органу; г) згідно з духом конституції УЦР правління мало здійснюватися на парламентських засадах, а в перехідний період створюване Директорією й відповідальне перед нею. Отже, голова Директорії виконує функції глави держави на час своїх повноважень, оскільки він репрезентує Директорію на міжнародній арені. Адміністрація і судівництво були в основі ті самі, що за попереднього стану. З лютого 1919 р. у складі членів Директорії відбулися зміни: зреклися посад двоє членів, а в кінці 1919 р. зреклися своїх прав на користь останнього голови Директорії Симона Петлюри два інші члени [1092, с. 650].

Історична література інформує, що 12 листопада 1920 р. Директорія видала ухвалений Радою Народних Міністрів закон, на основі якого на випадок окупації всієї території УНР ворогом і неможливості виконувати свій уряд з будь-яких причин (недуга, смерть та ін.) для голови Директорії, його вповноваження повністю переходять до голови Ради народних Міністрів. На основі цього закону Директорія УНР діє в одноособовому складі на еміграції від 21 листопада 1920 р., презентуючи для обмеженого кола правління зменшену Раду Народних Міністрів [1092, с. 650].

Сучасна історіографія вдалася до характеристики правової та судової системи ЗУНР. Дослідники В. Кульчицький, М. Настюк, Б. Тищик та інші довели, що особливістю законодавчої діяльності ЗУНР була її соціальна спрямованість. Глибокі революційні зміни відбулися в соціально-політичній сфері, економіці, освіті, культурі. Одним із перших конституційних законів був «Закон Західноукраїнської Республіки про мови на її території», який проголосив державною мовою українську. Національним меншинам гарантувалося право вільного розвитку своєї мови, культури, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, періодичні видання.

Істориками доведено, що Тимчасова конституція самостійної суверенної ЗУНР була така: законом від 16 листопада 1918 р., законом від 1 грудня 1918 та законом від 4 січня 1919 р. накреслено тільки головні підстави державного ладу. Докладний зміст аж до ухвалення державних основних законів майбутнім сеймом лишився унормований давніми австрійськими законами, якщо вони не були відмінені самим фактом створення нової Української Держави. Внутрішня суверенність у ЗУНР належала згідно із законом від 13 листопада 1918 р. народові, який має її виконувати через своє представництво, вибране рівним, безпосереднім, таємним і пропорційним голосуванням. До часу обрання цього парламенту суверенне право народу здійснює УНРада, її склад був доповнений до 150 депутатів, вибраних з повітів і міст. Національні меншини, хоч мали обмежене представництво в УНРаді, не брали в ній участі. Крім основної функції законодавчої, УНРада мала на зразок парламентів також вплив на правління, яке відповідало перед УНРадою й підлягало її парламентському контролю. Перевага УНРади над усіма іншими органами держави проявлялася в тому, що президент УНРади був одночасно (як за режиму УЦРади в УНР) головою держави. Президент УНРади мав чотирьох заступників, які заміняли його за законною чергою на випадок перешкод для нього [1092, с. 651].

Сучасна історіографія акцентує увагу тому, що Закон від 14 квітня 1919 р. про вибори до сейму забезпечував кожній національній курії згідно з загальним переписом населення пропорційну кількість мандатів. У межах кожної курії, поділеної на виборчі округи, національні виборчі партії розподіляли між собою мандати на основі пропорційної системи. Активне виборче право визнано для всіх громадян, після 20 років, пасивне виборче право – по закінченні 28 років. Сейм мав складатися з 226 послів; з них на українську курію припадало 160 (70, 8 %), на польську ― 33 (14,6%), на єврейську ― 27 (11,9%) і на німецьку ― 6 (2,7%). Перші вибори були призначені на червень 1919 р., але не відбулися з огляду на воєнні події [1092, с. 651].

Щодо форми правління, то вона, на думку дослідників, було парламентська. Парламент призначав і знімав центральні органи виконавчої влади, зокрема Державний Секретаріат, який складався з президента Ради Державних Секретарів і окремих державних секретарів із державним секретарем військових та закордонних справ включно. Адміністрація була створена за давнім австрійським законом. Самоврядування функціонувало за старими австрійськими зразками, але відмінені були привілеї шляхти і взякий ценз. Судівництво було незалежне від уряду, організоване за законом від 21 листопада 1918 р., загалом було збудоване за австрійською системою і передбачало як вищу судову інстанцію – Найвищий Суд [1092, с. 651].

Щодо соціальної політики режим УНРади характеризувався поміркованими соціальними реформами, як земельна реформа від 14 квітня 1919 р. й запровадження 8-годинного робочого дня. Указаним законом вивласнено велику земельну власність; із цього фонду земельні громадські, повітові й обласні комісіїї під наглядом державного правління мали наділяти землі сільським господарям. Питання про винагороду за вивласнення мав вирішити найближчий сойм. Ліси піддавалися одержавленню, а пасовища передавалися громадам [1092, с. 651].

Дослідниками доведено, що на перших етапах ЗУНР використовував попередню судову систему. Суддям ті іншим працівникам судових органв пропонувалося прийняти клятву на вірність українському народу і державі. Ті, хто скомпроментував себе антиукраїнською діяльністю, були звільнені. Історики зазначають, що у лютому 1919 р. Державний секретаріат судових справ отримав доручення провести судову реформу. Уся територія ЗУНР була проділена на 12 судових округів і 130 судових повітів, відповідно обиралися окружні та повітові суди. Надавалася гарантована можливість обирати своїх суддів національним меншинам: поляки повинні були обрати 25 суддів, євреї – 17 [746, с. 337].

Історичні джерела зазвідчують, що водночас були прийняті закони, спрямовані на удосконалення діяльності судових органів. Закон «Про скорочення підготовчої судової служби» скоротив термін стажування суддів з трьох до двох років. Закон «Про тимчасову ліквідацію діяльності суду присяжних» презупинив вибори присяжних у зв’язку з умовами військового стану. Були прийняті також закони про перехід судовиробництва на українську мову, про введення демократичних принципів судочинства. Законом від 11 лютого 1919 р. для розгляду кримінальних справ у повітах створювалися тимчасові трибунали, до складу яких входили голова і два члени. Закон від 15 лютого передбачав створення двох вищих судових інстацій: Найвищий Суд і Вищий державний суд [746, с. 338].

Що стосується інших правоохоронних орагнів, то дослідники відзначають відновлення діяльності адвокатури, п,рокуратури і нотаріальної служби. Окремо існувала воєнна юстиція та прокуратура. Важливого значення надавалося в ЗУНР створенню органів охорони громадського порядку. 6 листопада 1918 р. Українська Національна Рада затвердила постанову про створення Корпусу української державної жандармерії, яка формувалася на добровільних засадах шляхо виборів.

Отже, сучасною українською історіографією переконливо доведено, що в період Української революції при рефомуванні та розробці правої системи суди намагалися керуватися, крім існуючиз законів, «колективною волею свідомого народу», «революційними ідеалами соціальної справедливості» тощо. Така тенденція у судовиробництві відрізнялася від більшовицької програми рефомування правової системи. Разом з тим у діяльності владних структур проявлялося прагнення побудувати в Україні соціальну, правову державу європейського гатунку.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 5.3. Судочинство в умовах Української революції:

  1. 23. Виникнення та розвиток української адвокатури
  2. 4.3. Діяльність Української фондової біржі
  3. § 1. Система управління УНР періоду Української Центральної Ради
  4. Українська революція (1917 – 1918 рр.)
  5. ЗМІСТ
  6. Державність часів Української революції (1917 – 1921 рр.):
  7. 2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)
  8. 3.3. Національно-правові засади державних утворень періоду Української революції 1917 – 1921рр.
  9. 5.3. Судочинство в умовах Української революції
  10. Утворення Української козацької держави.
  11. 1. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ-УКРАЇНИ-РУСІ
  12. 1. РОЗПАД РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  13. Декларація Української Директорії (1918)
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -