<<
>>

5.2. Козацьке судочинство та його традиції

Сучасна українська історіографія засвідчує, що з самого початку існування національна історико-юридична наука першочергову увагу приділяла так званій козацько-гетьманській добі, тобто періоду, який охоплював формування української державності під час Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., наступні часи існування відносно автономного державного утворення – Гетьманщини на Лівобережній Україні, а також багатовіковий досвід політико-правового будівництва Запорізької Січі [14, с.

7].

На думку сучасних дослідників, певною мірою юристи успадкували цю тематику від істориків, які, досліджуючи суспільно-політичне життя українського народу, першими звернули увагу на вагоме значення козацтва і його державно-правових інстититутів для вітчизняної історії. Йдеться насамперед про праці І. Срезневського, А. Скальковського, М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфименко, І. Лучицького, О. Левицького, Д. Яворницького та інших істориків початку і середини ХІХ століття. Згодом на зламі ХІХ і ХХ ст. естафету перейняли М. Грушевський, О. Грушевський, Д. Багалій, В. Барвінський, М. Василенко, І. Каманін, В. М’якотін та інші представники нового покоління дослідників. Однак, як підкреслює сучасний дослідник І.Б. Усенко, серед згаданих вище корифеїв історичної науки чимало було юристів за фахом (А. Скальковський, О. Лазаревський, О. Грушевський, М. Василенко), а ряд інших учених виявив величезний інтерес до юриспруденції, періодично вдавався у своїх творах до суто юридичного аналізу, вивчення питання звичаєвого права, магдебурзького права тощо [1213, с. 7]. Тому сучасна історіографія посилаючись на М. Слабченка, акцентує увагу на тому, що на цьому етапі розвитку української історіографії «історія була змішана з правом до такого ступеня, що іноді важко було вирішити, де закінчується перша і починається друга.

У працях істориків траплялися такі місця, за якими можна було автора їх вважати чистим юристом, а прації юристів іноді примушували запідозрити в їх авторах чистих істориків» (цит.: [14, с. 7-8]).

Незважаючи на наявність окремих попередників, безпосередній, суто фаховий початок юридичного дослідження Гетьманщини прийнято пов’язувати з творчістю О. Кістяківського, зокрема з його аналізом відомої пам’ятки «Права, по которым судится малороссийский народ». Фрагмент цього дослідження публікується в «Антології української юридичної думки» (том 3) [14, с. 29-57]. Подальший розвиток відповідної проблематики було здійснено у працях основоположників української історико-юридичної науки Д. Міллера, М. Василенка і М. Слабченка. Зразки творчості зазначених авторів також представлено у третьому томі антології.

Новий етап досліджень пов’язаний з працями Комісії для вивчення історії західноруського і українського права, яка діяла у Всеукраїнській академії наук впродовж 1918 – 1934 рр. Спочатку Комісія відповідно до своєї назви планувала суто археографічну діяльність – видання актів Генерального військового суду, полкових та інших судових установ Гетьманщини, а також в перспективі – матеріалів про діяльність найвищих державних адміністративних і судових установ Лівобережжя, договорів України з Московською державою та Російською імперією ХVІІ – ХVІІІ ст. тощо. Діяльності Комісії та науковій творчості її активних членів, зокрема М. Слабченкові на сьогодні присвячено спеціальні монографії С.Г. Водотики, В.М. Заруби та А.В. Санцевича.

Після припинення діяльності академічної Комісії для виучування історії західноруського та українського права на проблематику козацької державності в Українській РСР була якщо не повна заборона, то помітне обмеження. Це різко зменшило масштаб відповідних досліджень. Показово, що навіть дуже авторитетному на той час ученому, який заслужено вважався «основоположником радянської історико-правової науки», членові-кориспонденту АН УРСР С. Юшкову не вдалося змінити ситуацію на краще.

Так, за його ініціативою в першу повоєнну п’ятирічку в Інституті історії України АН УРСР мала розроблятися науково-дослідна тема «Права, по которым судится малороссийский народ, як пам’ятка права України», але цим планам не судилося здійснитися [14, с.19].

Ситуацію не зміг змінити на краще і розвиток історико-правових досліджень у наукових осередках української діаспори, насамперед в Українському вільному університеті. А. Яковлів, Р. Лащенко, М. Чубатий, Л. Окиншевич, Я. Падох та інші вчені-емігранти підготували низку грунтовних і цікавих праць, але в умовах відірваності від першоджерел і без належної державної підтримки об’єктивно не могли забезпечити належний обсяг і рівень наукових досліджень [14, с. 19].

Відомо, що в період хрущовської «відлиги» ідеологічний тиск помітно послабився, і що українські радянські вчені дістали можливість повернутися до дослідження проблематики козацько-гетьманської доби. Сприяло цьому і урочисте відзначення 300-річчя возз’єднання України з Росією. Особливо плідні були наукові пошуки в цьому напрямі «чистих» істориків, які підготували низку нових цікавих документальних видань і монографічних праць. При цьому ряд учених-істориків (О. Апанович, О. Гуржій, В. Голобуцький, В. Дядиченко, І. Крип’якевич та інші), ніби компенсуючи брак відповідних юридичних досліджень, сміливо зверталися до суто державно-правових традицій Гетьманщини.

Показовим прикладом може слугували, зокрема, монографія В.А. Дядиченка «Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.» (К., 1959 р.), яка в багатьох аспектах перегукувалася з офіційно розкритикованими працями М. Слабченка та Л. Окиншевича. Ця монографія була схвально сприйнята науковою громадськістю і стала основою докторської дисертації вченого. Цікаво, що згадана дисертація, незважаючи на свій формально історичний характер, у травні 1960 р. була рекомендована до захисту Вченою радою Сектора держави і права АН УРСР [14, с. 20].

Поступово відроджувався інтерес до державно-правових інститутів Гетьманщини і у представників юридичної науки.

Так, проблемою судоустрою і судочинства на Лівобережній Україні зацікавився А. Пашук [835]. Питання кодифікації дореволюційного права України порушував в окремих своїх працях В. Кульчицький [581], хоча загалом дослідник спеціалізувався на вивченні розвитку державності і права на західноукраїнських землях. Систематично юридичну історію Козацько-гетьманської доби досліджував професор Київського університету А. Ткач (фрагменти головної праці вченого, присвяченої кодифікації тогочасного українського права, видруковані в антології української юридичної думки) ( див: [14, с. 451 – 453].

Сучасні дослідники підкреслюють, що у своїх пошуках А. Ткач та інші українські історики права дістали помітну допомогу від російських колег. Так, добрим порадником для багатьох з них була професор Московського університету К. Софроненко, вона сама надзвичайно цікавилася козацькою проблематикою і була автором монографії про Малоросійський приказ та розділу про суспільно-політичний лад і право України ХVІІ – ХVІІІ ст. у відомому підручнику з дореволюційної історії держава і права народів СРСР (див: [14, с. 20].

Справжній вибух інтересу дослідників до державно-правових інститутів козацько-гетьманської доби відбувся в роки перебудови і ще більше після проголошення державної незалежності України. Найбільш вагомими досягненнями нової доби, як зауважують дослідники, стало започаткування багатотомної академічної серії «Пам’ятки політично-правової культури України». У 1993 р. її відкрили фундаментальні колективні роботи «Зібрання малоросійських прав 1807 р.» (упорядники – К. Вислобоков, А. Ткач, І. Усенко, В. Чехович, автор передмови – К. Вислобоков), «Ділова документація Гетьманщини ХVІІІ ст.» (упорядник – В. Горобець, автор вступної статті – В. Панашенко). Відповідальними редакторами першої праці були Б. Бабій та О. Мироненко, другої – Л. Дубровіна. Третій том серії, який побачив світ у 1997 р., було присвячено дослідженню і публікації славетної пам’ятки української правової культури «Права, по которым судится малороссийский народ» 1743 р.

Упорядником і автором вступного нарису був К. Вислобоков, а відповідальним редактором видання – Ю. Шемшученко. Ця праця дістала високу оцінку фахівців і була удостоєна премії ім. М.П. Василенка НАН України. Крім того, К. Вислобоков [153] визначив джерелознавчий аспект Литовського статуту та «Прав, за якими судиться малоросійський народ. Важливе значення для розуміння традицій українського козацького судочинства мала публікація відомого історика М.Слабченка [1034] «Соціально-правова організація Запорізької Січі».

Побачило світ і кілька дисертаційних досліджень, присвячених апарату управління і праву Запорізької Січі (І. Паньонко), проблемам судоустрою Гетьманщини (Л. Гамбург), окремим її правовим пам’яткам (І. Бойко), політико-правовій ідеології українського козацтва (О. Кресін) тощо. Новітня історіографія поповнилася окремими публікаціями, присвяченими козацьким судовим традицям, зокрема досліджувалися наступні проблеми: Г. Гайдай [175] козацький суд в історичному ракурсі, Л. Гамбург [185] спеціалізація статутних судів Лівобережної України, А. Гурбик [266] правові відносини та судочинство в Запорізькій Січі, О. Гуржій [279] право в Українській козацькій державі, М.Журавель [372] порядок обрання гетьмана, А.Козаченко [488] гетьманські універсали як джерело права, В. Кульчицький [580] суд присяжних після 1864р., Д.Любченко [640] види злочинів у кримінальному праві за універсалами, Г.М’ягка [642] звичаєве право як історична передумова розвитку демократії у козацькій державі, І.Магновський [643] адміністративно-територіальний поділ українських земель у період козацького державотворення, С.Микитюк [689] держава і право козацької доби і Гетьманщини, А. Піддубний [857] зобов’язальне право України в 17-18 ст., М. Погоревський [868] розшук у козацьку добу, В. Смолій [1049] угоди гетьманського уряду з Московською державою (1654 – 1764 рр.), Б. Тищик [1152] копи:: судочинство в Україні та особливості його здійснення, Є. Шеломєєв [1282] джерела права України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст., В.

Шандра [1288] совісний суд на Правобережній Україні кінця ХVІІІ ст.: структура та судова практика.

В історії права України на відміну від історії державності не багато тем, для дослідження яких вигідними були б такі історичні цінності як соборність України, тобто її територіальна, державна, духовна єдність і демократія, яка визнається в Україні самостійною державною та суспільною цінністю. Серед важливих історичних цінностей є міське право – правове явище, яке формує, розвиває та зберігає правові традиції українців. Його особлива роль у формуванні правової системи України завжди мотивувала дослідників до фундаментальних досліджень. Саме таким дослідженням є монографія М. Кобилецького «Магдебурське право в Україні (ХІV – перша половина ХІХ ст.): історико-правове дослідження» (Львів, 2008) [476]. Претензії на фундаментальность дослідження цілком обгрунтовані рядом чинників. По-перше, згадана монография є історико-правовим синтезом, здатним відігравати важливу соціальну функцію у формуванні історичної та правової свідомості української спільноти. Історико-правовий синтез – явище доволі рідкісне для сучасної вітчизняної історіографії. М. Кобилецький запропонував свою версию історії магдебурського права в Україні, в якій увага зосереджується на взаємопов’язаних процесах – поширенні й сприйнятті ідей самоврядування, ціннісних орієнтацій міської демократії, інтелектуальних здобутків у творенні позитивного права, впливу магдебурського права на середньовічну урбанізацію України. Крім згаданого дослідника проблемами магдебурського права займалися інші вчені. Н. Білоус 52 та С. Климовський [475] звернулися до запровадження Магдебурського права у Києві, а Т. Гошко [235] у Львові. Г. Чапала [1282] розкриває систему самоврядування за Магдербурським правом.

Дослідники зазначають, що з відновленням Української держави в 1648 році в багатьох українських землях заведено новий державний устрій, що стосувався також судоустрою. Основу давнього судового ладу – тричленну сітку шляхетських судів, земських, городських і підкоморських – замінено сіткою козацьких судів: сільських (отаманів), сотенних, полкових і генеральних. Побіч цієї основної державної (із застереженням щодо сільського суду) судової системи збереглися, зазнавши значних змін, окремі суди міські, громадські, духовні, і навіть частково домініальні. Деякі особливі суди завершують новий судовий устрій України. Цей устрій зазнавав декілька разів зміни чи то внаслідок внутрішніх реформ центрального гетьманського уряду, чи то під вливом російського натиску, але ці нововведення не змінили загальних особливостей судової організації Гетьманщини. Слабкою стороною цього устрою, як зазначає Я. Падох, було поєднання влади виконавчої і судової в одних руках козацької урядової старшини та значна кількість апеляційних інституцій, що призводило до довгої судової тяганини [817, с. 25].

Дослідники звертають увагу на те, що помітним явищем в українській історії стало виникнення автономного, станового козацького судівництва, яке здійснював гетьман над підлеглими йому козаками. Це правосуддя на кінець ХVІІ ст. здобуло урядове визнання. У новій Українській державі за часів Хмельниччини виникало багато питань, які вимагали для їхнього розв’язання досвідчених правників, які були вихідцями здебільшого зі старшини, здобувши спеціальну освіту за кордоном. Пам’ятками права, зокрема, є договори України з Росією, які укладалися майже всіма гетьманами під назвою «Гетьманські статті» і набували характеру конституції. Серед них вагоме значення мають правний твір, перший договір України з Москвою 1654 року та Конституція П. Орлика 1710 року. Значний інтерес викликає Гадяцький договір 1658 року І. Виговського з Польщею, автором якого був видатний правник Ю. Немирич. Повсякденне життя України визначалося «універсалами» гетьманів та полковників, які писали ці декрети за певною формою; їх підписував гетьман та скріплювала печатка. Ці акти регулювали державне життя, а також надавали землі старшині, монастирям, забезпечували їм імунітет. Усі ці пам’ятки права свідчать, що в Гетьманській державі були добрі фахівці-правники.

Дослідниками встановлено, що важливу роль у правовій системі середньовічної України відігравало Магдебурзьке право, яке найшвидше було надане деяким містам на галицько-волинських землях. З кінця ХІV ст. кількість таких міст почала інтенсивно збільшуватися. Спочатку право самоврядування отримав Київ, а потім Луцьк та Кам’янець, пізніше Ніжин, Чернігів, Полтава та ін. Здобувши право на самоврядування міста, звільнялися від підпорядкування державній адміністрації, зобов’язуючись тримати в порядку укріплення й нести сторожову службу. Громада міста обирала управу на чолі з бургомістром і ратманами (райцями), а також мала власний суд на чолі з війтом і лавниками, які обиралися на свої посади пожиттєво [797, с. 205].

Історики наголошують, що за козацької доби звичаєве право виявило себе в самій державній організації та в чинності органів, створених на основі звичаєвого права. Держава ця та її органи і були пам’ятками звичаєвого права цієї доби. Важливу роль відіграло звичаєве право і в українському судовому праві як у процесовому, так і в матеріальному, цивільному й карному. У судовому процесі воно виявлялося в різних символічних обрядах, у домінуючій ролі в процесі ушкодженого, у публічності суду й покарання, в участі громадянства у суді. У матеріальному праві воно виявилося в застосуванні судом норм звичаєвого права, часом і проти або на заміну писаного закону. Пам’ятками чинності звичаєвого права є судові акти та декрети різних судів Козацької держави [1342, с. 635].

Дослідниками доведено, що вагомим інструментом регулювання правових відносин, звичайно стали гетьманські універсали, які символізували офіційні акти верховної влади Війська Запорозького, що містили в собі закони й розпорядження влади. Вони видавалися від імені гетьмана, складалися за прийнятою тоді формою, підписувалися гетьманом і скріплювалися печаттю Війська Запорозького. Ще відомий дослідник А. Яковлів за змістом універсали поділив на кілька груп. Загальні – відносилися до цілої держави або всього населення. Спеціальні – стосувалися окремих установ або окремих станів чи груп населення; такі універсали ще звалися «інструкціями», наприклад, наказного гетьмана П. Полуботка судам (1722), гетьмана Д. Апостола теж судам (1730), гетьмана К. Розумовського підскарбієві Війська Запорозького та про реорганізацію судів (1761 – 63). Земельні – про надання земель «на службу» або «за службу» церквам та монастирям «на молитви», або стверджували право власності на землі, придбані шляхом купівлі, отримані в спадщину тощо. Військові служовціі становили окрему групу. Охоронні та імунітетні видавалися особам на охорону їхнього майна або виключали їх з-під чинності адміністративних та судових установ і підпадали під протекцію гетьмана [1342, с. 636]. Зазначене свідчило про високий рівень законодавчої техніки.

Дослідник В. Гришко довів, що майже всі норми цивільного права Литовського Статуту і збірників магдебурзького права ― одні безпосередньо після 1648 р., інші трохи пізніше – Гетьманщина зробила їх чинними й запровадила до свого прогресивного законодавства. Протягом державного життя Гетьманщини деякі норми цивільного права, зокрема спадкового й родинного, змодифікувалися, що яскраво фіксується в проекті Кодексу 1743 р., до якого належить: збільшена матеріальна відповідальність винної сторони в недодержанні передшлюбного договору-заручин, наділення елементами правоздатності деяких категорій незаконнонароджених дітей щодо прав на спадок набутого батьком майна (але не давнього родового) й щодо прав бути вихованим і навченим коштом батька. Кодекс 1743 р. чітко визначив роль звичаєвого права при пануванні об’єктивної норми закону, дозволивши за браком законів судити і «по добрим обикновеніям, через долгоє время употребляємим, коториє Закону Божію, гражданським правам чистой совісти не противні, ібо в сем случаї таковиї добриє обикновенія силу права іміют» [253, с. 659].

Дослідниками права аргументовано доведено, що після скасування московською владою чинних на терені Гетьманщини Магдебурзького права і Литовського Статуту як джерел кодифікованого місцевого права деякі норми місцевого, найбільш живучого, цивільного права все ж таки були перенесені до «Своду законов» Російської імперії й були обов’язкові для населення Чернігівської й Полтавської губерній аж до 1920 року. До цих норм належали, зокрема такі: кредитор міг правити забезпечений на заставленому проданому маєтку борг з покупця маєтку лише протягом трьох років з моменту купівлі-продажу, пізніше кредитор звертався з позовом безпосередньо до боржника. Усі позови про шкоди і збитки в нерухомому майні підлягали трирічній давнині; цей термін запозичений з 52 артикулу 11 розділу Литовського Статуту. У Росії― аналогічні позови підлягали десятирічній давнині (додаток до параграфа 7 статті 694) [253, с. 659].

Карне право Гетьманщини виявляє поглиблення поняття права й справедливості, кращу систематику й зручніше охоплення дефініцій поодиноких злочинів. На думку Я. Падоха, ця доба є далі добою дуалізму публічно- і приватно-правного принципів. Суб’єктом злочину могла бути людина як вільна, так і невільна. І повні невільники («люди кріпосні») зберігали в карному праві людську особовість, і поза випадками «приватних злочинів», за які їх переслідував власник на основі домініальної влади, їхні карні вчинки підлягали розглядові й покаранню публічного суду. Об’єктом злочину могли стати всі люди, без різниці стану, державної приналежності тощо. З часом особи вищих станів користувалися збільшеним правовим захистом [815, с. 663].

Дослідники акцентують увагу на тому, що злочини проти публічного добра поділялися на злочини проти маєстату, держави і суспільства. Злочини проти маєстату – здебільшого ідентичні зі злочинами литовсько-руської доби. Злочини проти держави, як зрада держави, зрада державних таємниць, передача ворогам міста чи фортеці, вивіз у ворожий край воєнноважливих продуктів і зброї тощо, каралися найважчими відомими праву карами. Для деяких із цих злочинів були встановлені особливі покарання, наприклад, фальшування монети карали, заливаючи горло плавленим оловом. До злочинів проти суспільності слід віднести злочини проти релігії, моралі й родини. Релігійні злочини каралися дуже суворо; за помітніші злочини: блюзнірство, відступництво від віри, чародійство й «волшебство» – карали «смертю прямою» (звичайно спалення живцем), а в легших випадках – «смертю політичною», тобто позбавленням прав, вигнанням і карою на тілі. До аморальних злочинів належали: зводництво з метою наживи, гвалтування малолітніх без огляду на стать, викрадення жінки, позашлюбні стосунки тощо. Кари за ці злочини вагалися між кваліфікованою формою смерті і публічним биттям різками. Із злочинів проти родини слід назвати подружню зраду, якої могли допуститися обоє подружжя, свідоме многоженство і кровозмішення, зігнання плоду, вбивство і покинення позашлюбної дитини та інше. Карали ці злочини дуже суворо, звичайно відрубуванням голови. Чоловік міг безкарно вбити «прелюбодія», впійманого на гарячому вчинку [815, с. 663].

Судовий устрій Гетьманщини, на думку Я. Падоха, був недостатньо досліджений. Згадуючи про нього, О. Кістяківський зауважував, що це «предмет запутаний і малозвісний» (див.: [14, с. 521]). Матеріали, оголошені передовсім тим же О. Кістяківським, М.Василенком і іншими дослідниками, дають змогу хоча б загально розглянути судовий устрій Гетьманщини, оскільки без пізнання судового устрою неможливо досліджувати судовий процес, доцільно дещо більше зупинитися над устроєм судів Гетьманщини.

Сучасна історіографія акцентує увагу на тому, що мережа судових установ створилася на основі звичаїв і урядових розпоряджень після Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького і діяла майже без змін до великої судової реформи гетьмана Розумовського 1760 – 1763 рр.. Ще відомий історик судового устрою Гетьманщини Д. Міллєр підкреслював: «Судовий устрій Гетьманщини утверджувався самим життям, природними потребами самого народу, без усіляких штучних, не із вихідних регламентацій» (див.[14, с. 522]).

Цей судовий устрій, як зауважує Я. Падох, змінив давній, який базувався значною мірою на Литовському статуті. Він мав свої певні переваги, наприклад, невелику різницю між судовими функціями різних рангів судів, яку бачимо, наприклад у польському судівництві, відсутність винятків з-під юрисдикції та інше., але й мав недоліки, серед них такі головні, як невідокремленість судів від адміністративних урядів та невизначеність кількості апеляційних інстанцій, що давало змогу відтягувати процеси до безконечності. Вельми негативно вплинуло на судівництво Козаччини поєднання судової та адміністративної влади (див.: [14, с. 522].

Більшість дослідників схильні вважати, що до найвищих після гетьмана інституцій Козацької держави належала Генеральна військова канцелярія, до компетенції якої входило також судочинство. Суд Генеральної військової канцелярії був вищою від Генерального військового суду інстанцією, подібно як суд полкової канцелярії від полкового суду. Суд Генеральної військової канцелярії був апеляційною інстанцією. Під час правильного проходження справ у судових інстанціях до неї мали надходити лише апеляції на присуди, видані Генеральним військовим судом. Відомий дослідник українського права М. Василенко, твердив, що Генеральна військова канцелярія начебто не мала права розглядати судові справи. Але через неї можна було скаржитися гетьманові на Генеральний військовий суд. У світлі опублікованих матеріалів це твердження, на думку Я. Падоха, виглядає необгрунтованим. Та все ж таки Генеральна військова канцелярія розглядала справи поза законним підпорядкуванням інстанцій. Суд Генеральної військової канцелярії судив тільки важливі справи або справи, що відносилися до поважних осіб – генеральної старшини, бунчукових товаришів і так званих «куманських протекціоналістів», тобто людей, узятих під особистий захист гетьмана (див.: [14, с. 533 – 534].

Історики зауважують, що склад суду Генеральної військової канцелярії призначав гетьман. Звичайно, при цьому була умова, що у вищому суді не може засідати суддя, який вирішував цю справу в нижчій інстанції. У 1755 р. гетьман на донесення стародубського канцеляриста Михайла Стожевського наказав Генеральному військовому судові розглянути справу безправного володіння трьома селами чернігівським архиєпископом. Генеральний військовий суд вирішив, що єпископ справді не має права до тих земель. На це пішла апеляція до гетьмана, який «это решение суда…предложил рассмотреть всей Генеральной Старшине вместе, за исключением тех лиц, которые решали дело в Генеральном суде». Зрештою, як твердить історик І. Джиджора, Генеральна військова канцелярія чи гетьман, могли доручити вести розправу колегії, утвореній з осіб генеральної старшини. Так було 1782 р., коли Полуботок доручив судові справи Генеральної військової канцелярії чотирьом особам: Пірацькому, Тарасевичу, Уманцеві та Чуйкевичу (див: [14, с. 534].

Історики покликаючись на думку М. Слабченка, який твердить, що, крім суду Генеральної військової канцелярії, який часто звано судом гетьманської канцелярії або просто гетьманським судом, був ще окремий суд на зразок кабінетної юстиції: помилування, припинення справи і т. ін. (див.: [14, с. 534]. Після судової реформи Розумовського Генеральна військова канцелярія втратила свої судові прерогативи.

Істориками з’ясовано, у кожній резиденції гетьмана, наприклад, у Батурині, у Глухові функціонував Генеральний військовий суд. Звичайно суд складався з генеральних суддів та інших членів генеральної старшини, а також визначніших бунчукових товаришів. Функції та склад Генерального суду мінялися. Передувсім змінювалася кількість генеральних суддів. Генеральні судді були знані ще до Б. Хмельницького, а за Б. Хмельницького було два судді. Потім був один, а за І. Мазепи – знову два. Гетьман П. Полуботок, бажаючи поліпшити дієвість Генерального військового суду, встановив при ньому за зразком з Литовського статуту, ще чотирьох асесорів, але їх скоро було скасовано. До гетьмана Розумовського Генеральний військовий суд мав тільки одного суддю. Дослідники посилаючись на О. Лазаревського, називають цей суд «одиночним» і твердять, що суддя вирішував спори сам за співучастю тільки судового писаря. Лише в окремих випадках склад суду міг збільшуватися саме за наказом і вибором гетьмана. Гетьман Розумовський у межах своєї загальної судової реформи 1760 р. змінив грунтовно і Генеральний військовий суд. З цього часу в суді повинні були засідати два судді та 10 депутатів, по одному від кожного полку (див.: [14, с. 532].

Дослідники акцентують увагу на тому факті, що в 1722 – 1727 рр., за час існування Малоросійської колегії, яка перебрала також судові функції, Генеральний військовий суд власне не діяв. 1727 р. зреформовано його так, що суддійський склад усталено із шести осіб, трьох українців і трьох росіян, а головою був гетьман. Як перша інстанція Генеральний військовий суд вів справи генеральної старшини, полковників і бунчукових товаришів. Поза тим суд був апеляційною інстанцією. Водночас він часто також вів справи у першій інстанції, що фактично належала до компетенції нижчих судів. Причину цього треба шукати в тому, що в Гетьманщині взагалі суворо не стежили за субординацією судової чинності. Наприклад, 25 червня 1685 р. перед Генеральним судом велася справа вороніжця Степана Шевлюги проти колишнього ніжинського полкового писаря Івана Бахівця за млин. Вона потрапила тому туди, що, як про це зазначено у присуді, «проточилася справа за поданням скарги самому ясновельможному його милості пану Гетьману» (див.: [14 с. 532].

Історики зауважують, що це була та «важлива» причина, яка спонукала високий Генеральний суд розглядати таку незначні судові справи. Цих незначних справ стільки потрапляло до Генерального суду, що дозволило дослідникам посилаючись на О. Лазаревського стверджувати, ніби «Генеральний Суд у ХVІІ ст. рідко коли діяв в якості апеляційної інстанції, в більшості випадків він вирішував ті справи, які в ньому й розпочиналися» (див.: [14, с. 532]. Траплялися випадки, однак, що деякі справи суд відхиляв. Наприклад, 1667 р. дев’ятирічний Максим, син Якима Старого, згвалтував чотирьохрічну доньку Стефана Галикова Марію. Батько дівчинки вніс скаргу до Генерального суду, який, не розлядаючи справи, передав на вирішення властивому міському судові: «Всего того понехавши, злецана тая справа и подана на увагу нашему мескому Полтавскому» (див.: [14, с. 532]. Доречно зауважити, що Генеральний суд до кінця розглядав непрофільні справи в першій інстанції. Розгляди справ велися виключно у приміщенні суду. Часто, однак, суд виїжджав у полки чи сотні, на місці розглядав справи. Нерідко він міг висилати своїх «відпоручників» для слідства, а деколи і з метою полагодження справи.

Дослідниками доведено, що важливу роль відігравали полкові канцелярії, які мали також судові функції. Апеляція з полкового суду йшла до полкової канцелярії. У судах полкових канцелярій засідали полковники і кілька членів старшини, визначених полковником. У цьому, дослідники, посилаючись на М. Слабченка, вбачають головну різницю між складом полкового суду і полковою канцелярією. У полковому суді полковник не мусив особисто засідати, зате могла брати участь уся полкова старшина й інші знатні особи (див.: [14, с. 531].

Звичайно, що полкові суди знаходилися в містах, що були осередками полків, яких у Гетьманщині було 10: Київський, Чернігівський, Стародубський, Переяславський, Ніжинський, Прилуцький, Гадяцький, Лубенський, Миргородський і Полтавський. Доречно зауважити, що до 1648 р. полк означав військовий підрозділ, потім також територіально-адміністративну одиницю.

Козацькі суди, як відомо, утворені після 1648 р., проте, як зауважують дослідники, вони не відразу здобули такий статус, як це бачимо в ХVІІІ ст. Спочатку всі судові справи налагоджував особисто полковник, якщо йому не вистачало часу, доручав вести розправи одному із старшин. Постійних суддів не було, не було й сталого полкового судді. Цей уряд витворився щойно згодом. Історики, посилаючись на М. Слабченка, відстоюють думку, що «судья зделался не случайним учреждением, а непеременным» від часу гетьманів Многогрішного і Самойловича. Хоч уже за Хмельницького є згадки про козацьких суддів у Переяславському договорі 1654 р. (на документі стоять підписи суддів), остаточне відокремлення й виділення уряду полкового судді наступило щойно 1715 р., тим більше навіть 1722 р. В універсалі гетьмана Полуботка наказано: «суди не самому судьи, але обще з старшиною полковою и не в приватном доме, леч в полковом со всяким добрим порядком и истиною отправлять». Часу, коли конкретно створився уряд полкового судді, незважаючи на твердження М. Слабченка, досі остаточно не встановлено. Відомі документи раніші від 1715 р., у яких згадуються полкові судді. Наприклад, під статтями гетьмана Брюховецького 1663 р. є підпис полкового миргородського судді Гавриїла Алексієва. Ще раніше зустрічаємось із полковим суддею в документі 1656 р., що його надрукував О. Лазаревський: «...року 1656 месяца Сентября 26 дня за висланнем нас, Самойла Сухопоренка, судю полку Нежинского и всего Севера, от єго милости Григория Гуляницкого, полковника Нежинского і всего Севера» (див.: [14, с. 530].

Істориками встановлено, що полкові суди судили колегіально здебільшого у складі п’яти осіб: полковника, полкового судді, двох інших членів полкової старшини й одного значкового товариша. Полковник або його заступник, суддя і судовий писар мусили бути присутніми неодмінно. Інші члени мінялися що чверть року і їх вибирали з-поміж двох осавулів і двох хорунжих. Головою суду був полковник, який не мусив особисто брати участь у всіх засіданнях суду, тільки у важливіших, передовсім що стосувалися кримінальних справ, та все ж таки суд розглядав справи з його відома і від його умені, і з його підписом оголошувано присуди. У важливіших справах склад суддів збільшувався. Крім полковника, деколи в суді брала участь уся місцева старшина. Це відбувалося передовсім під час карних процесів, тоді полковник сам дбав про розширення складу суду з участю «значного полкового товарищества». Дослідник Я. Падох зауважує, що полкові суди мали вирішувати в першій інстанції справи полкової старшини, сотників і значкових товаришів, а всі інші справи – апеляційна інстанція, перша або друга. Так, у 30-х роках ХVІІІ ст. почали суди вести справи міщан, розсуджувати всі суперечки, «не виключая никого», крім, очевидно, осіб, що підлягали тільки Генеральному військовому судові, зокрема справи генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів і тих, що поступали із гетьманської «протекції» (див.: [14, с. 531].

У полі зору вчених перебувала діяльність сотенних судів, які діяли в тих невеликих містах, де знаходилися осередки козацької сотні. Кожна сотня складалася з одного або більше містечок і багатьох сіл, які були незалежні від міського чи містечкового сотенного уряду. Число сотень було різне. Так, у 1650 р. у Переяславськім полку було 18, у Прилуцькому 19, а Чернігівському тільки 6. Сотенний суд складався із сотника, городового отамана, писаря, хорунжого й осавула. «Иструкция... судам» від 13 червня 1730 р. згадує ще війта і бурмістрів. Якщо не було городового отамана, там його місце займав курінний отаман. У важливіших справах склад суду збільшувався за рахунок членів із знатного сотенного товариства. На думку Я. Падоха, не зовсім ясно, чи чиновницький склад був в усіх сотенних судах незмінним. Його постійність відстоював М. Василенко, але, Я. Падох зауважує, так не могло бути. «Иструкция ... судам», перерахувавши у третьому параграфі вище поданий склад сотенного суду виразно вказує, що мова йде про суди, «где нет магистрату». «А где есть, – додає далі, – магистрат особно, а сотенний суд особно ж дела свои отправлять имеют». На це вказують також інші джерела. Наприклад, у «Правах...» немає згадки, щоб у сотенних судах засідали війт і лавники, а в магістратських – сотники і сотенна старшина (див.: [14, с. 528].

На цій основі історики права стверджують, що вже тоді пройшло злиття ратушних судів зі сотенними, а зобов’язуюче право це схвалило і взяло за норму. З цим погоджуються найкращі знавці судочинства Гетьманщини О. Лазаревський і Д. Міллєр. Останній обстоює думку, що в ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. сотенний суд узагалі не був відділений від міського і що це сталося щойно в 30-х роках ХVІІІ століття, проте зобов’язуюче право не санкціонувало поєднання функцій магістратських судів з козацькими (проти того боролося), чого доказом цитована «Инструкция ... судам», яку видав гетьман Данило Апостол для керівництва в судах Гетьманщини (див.: [14, с. 528―629].

Дослідники стверджують, що сотенний суд мав доволі обмежену сферу дії, адже у важливіших справах мусив звертатися до вищих судів, часом навіть до магістратського, щоб той делегував члена свого суду на розправу. У судових актах знаходимо у складі сотенного суду бурмистрів, полковників і навіть генерального суддю. Вищий суд мав право відбирати в сотенному суді будь-яку ним ведену справу й розглядати її сам. Сотенні суди повинні були вирішувати справи сотенної старшини та козацьких сотень, але з огляду на поєднання обов’язків із ратушними судами розглядали справи всіх без винятку жителів сотні (див.: [14, с. 528―529].

Українська історіографія дає функціональну характеристику судовим особам. За законодавством і практичним його застосуванням до виконання функцій допускалися лише ті старшини чи знатні міщани, які відповідали певним вимогам. Суддя повинен бути у віці не менше 21 року і не старший 70 – 75 років. У «Правах, по которым судится малороссийский народ» встановлювався вік 25 – 70 років. Суддя мав бути гідним звання, заслуженим, сумлінним, грамотним, обізнаним з правом, народженим у законному шлюбі, чесним, стійким у словах і вчинках. Він повинен, як відзначалося в Литовському статуті, мати мудрість, поміркованість, любов і мужність. За Магдебурзьким правом до цих якостей ще додавалися: наявність у судді страху божого, правдивості, поваги, вимогливості. Дослідники, спираючийсь на гетьманський універсал від 17 листопада 1760 року, зазначають, що дещо конкретизувалися вимоги до тих, хто міг займати посаду судді. Це мав бути «достойный, добросовестный, права ведающий и владение свое в том полку имеющий». Отже, суддею міг бути тільки землевласник, що постійно проживав у цій місцевості (див. [14, с. 484].

Правознавець А. Пашук стверджує, що за «Малоросійськими правами», на які так часто посилаються суди в документах, не допускалися до виконання судових функцій жінки, психічно хворі, німі і сліпі, прокляті, єретики, невірні, євреї, нехрещені, знеславлені. Суддями не могли бути люди убогі, оскільки «убогі ... лакомі». Цим виразно визначався класовий критерій при виборі суддів. Суддейські посади не дозволялося поєднувати з виконанням інших обов’язків, однак не заборонялося поєднання адміністративної і судової влади. Тільки після реформи 1763 року земський суддя не міг займати інших посад [835, с. 484-485].

Згаданий дослідник, покликаючись на праці В. Модзалевського, вказує на те, що судді давали присягу, однак присяжність суддів уперший період діяльності судів не стосувалася всіх. Як видно з міських книг, лише обрані на міські посади, зокрема війт та лавники, давали присягу виконувати сумлінно свої обов’язки. Універсалами гетьмана К. Розумовського від 17 листопада 1760 року і від 19 листопада 1763 року поклався на суддів обов’язок давати присягу. Генеральна військова канцелярія підготувала форму присяги окремо для членів генерального військового суду («клятвенное обещание»), а також для земських і підкоморських судів, особливий зміст мала присяга підкоморія [835, с. 484 -485].

Обов’язки суддів, як зазначають дослідники, визначалися законами і практикою. Закон говорив, що судді повинні судити без гніву, ненависті, милості, приязні, страху, рішення виносити, додержуючись права, без тяганини, відповідно до обставин, доказів, кару визначати згідно з правом. Суддя не міг розглядати справу, де сам виступав стороною, а також справи сторін, які їм підпорядковувалися, але мирову угоду прийняти від них могли. Судді при виконанні своїх обов’язків повинні бути тверезими. Почавши справу, суд мусив, не відкладаючи її, закінчити, насправді судді не дотримувалися цих вимог [835, с.485].

Українська історіографія розкриває права, якими були наділені судді, насамперед їм забезпечувалася винагорода. У другій половині ХVІІ і першій половині ХVІІІ ст., коли функції правосуддя поєднувалися з адміністративними, лише ті судді, які були обрані на посади, утримувалися за рахунок військового скарбу або наділялися ранговими маєтками. Усі інші, які входили до складу суду, за участь у правосудді встановленої винагороди не одержували, проте участь у правосудді їм приносила прибуток. Майже в кожному суді, особливо в другій половині ХVІІ ст. і на початку ХVІІІ ст., з підсудних у кримінальних справах бралася «вина» (штраф) на користь членів суду. Після реформи 1763 року земських і підкоморських суддів винагороджували за рахунок сторін [835, с. 485]. Доречно нагадати, що у «Правах...» зазначається, що суддя мав право на посилену охорону, проте його можна було відвести за заявою сторони до початку судового засідання.

Дослідники акцентують увагу на тому, що генеральний суддя мав свої відзнаки, якими служила «трость судейская», що також ще звалася «лиска судейская», яка була символом влади генерального судді і передавалася в момент обрання. Крім того, генеральний суддя мав печатку «войсковую судейскую» [835, с. 486].

Однією з важливих судових осіб був писар, якого обирали. Кандидат на цю посаду повинен був мати ті ж якості, що й суддя.

Історики дослідили, що крім того, серед судових осіб були ще до судової реформи так звані межеві комісари, або межувальники. Спершу це були звичайні посланці від суду для розгляду на місці обставин спору на землю, а згодом їхні функції поширилися і вони стали називатися межевими комісарами. Їх було по одному при сотенних правліннях і магістратах, по два – при полкових судах і по п’ять – при генеральному військовому суді. Це були виборні посади, і до межувальників висувалися такі вимоги, як і до суддів. Крім того, вони повинні були добре знати межові справи, з створенням підкоморських судів посаду межувальників скасували [835, с.486].

Історики права звертають увагу на не менш важливу судову особу, якою був возний. У другій половині ХVІІ і на початку ХVІІІ ст. ця посада не передбачалася у новостворених судах. Обов’язки возного в той час виконували міські слуги, сотенні і полкові осавули. Згодом, коли козацька старшина відокремилась у шляхетську касту, було відновлено інститут возних. Возні мали чітко визначені обов’язки, які підпорядковувалися відповідним судам і повинні були виконувати доручення суддів, зокрема, вручати позови та інші документи, які їм подавали сторони, а також оглядати побої, визначати розміри збитків, засвідчувати різні незаконні вчинки (вирубування лісу, наприклад), встановлювати заподіяну шкоду, зокрема викошування посівів тощо. Якщо вчинено напад на будинок, поранено, побито або вбито, коли справу слід вирішувати без зволікань, возні на вимогу потерпілого, не чекаючи ухвали суду, мусили при двох свідках обслідувати, за яких обставин стався злочин. Огляд возного фіксувався у відповідному протоколі, який необхідно було без затримки разом із справою подати на розгляд суду. Крім того, у компетенцію возних входило виконання судових постанов, зокрема вони робили так звану ув’язку майна, грунтів, передавали їх в інше володіння, стягали «головщину», «нав’язку» за каліцтво і безчестя, а також заподіяні збитки, судові витрати та інше [835, с. 486].

Дослідник А.Й. Пашук зазначає, що всі названі особи були приналежними до багатої козацької або міщанської верхівки. Судді і писарі одержували досить високу плату – від 100 до 300 золотих на рік, а, крім того, в їхнє володіння обов’язково давали млини. Інші старшини і представники міщанства, які брали участь у розгляді справ у суді, мали також значні землеволодіння і жили за рахунок правосуддя. Так, у першій чверті ХVІІІ ст неодноразово брали «вину належитую панскую» прилуцький полковий суддя Іван Нос, полковий писар Іван Васильович, городовий отаман Тимофій Бурка, війт Давид Давидович, бурмистр Григорій Лихопека [835, с. 487].

Особливо виразний класовий характер, навіть у порівнянні з полковими і сотенними судами, мав генеральний військовий суд. Як бачимо, формальні вимоги до судових осіб обов’язково супроводжувалися основною вимогою – принадлежністю до панівного класу.

Судоустрій Гетьманщини дослідники поділяють на два періоди: козацьких судів (1648 – 1763) і так званих статутових судів (1763 – 1783). На першому етапі судова система складалася із судів державних (козацьких), міських, громадських, почасти домініальних, духовних і деяких особливих судів. У час так званих статутових судів, тобто судів, запроваджених великою судовою реформою гетьмана К. Розумовського в 1760 – 1763 рр. за зразком судової системи Литовського Статуту, основну правочинну систему Гетьманщини – козацькі суди – замінено судами земськими, городськими (полковими) й підкоморськими із зреформованим Генеральним Військовим Судом на чолі. Головна цінність реформи полягала в тому, що вона обмежила число апеляційних інстанцій (до двох) і відокремила судову владу від адміністративної.

На окрему увагу заслуговує судоустрій Запорозької Січі, основою якого була загальна адміністративна організація, адже на Січі адміністративна влада не відокремлювалася від судової, а вся ситема мала мілітарний характер [817, с. 111]. Запорозька Січ не мала свого писаного права й не дивно, що не залишила ніякого правного збірника норм загального та, зокрема, судового характеру за чималий, тристалітній час свого існування. Увесь цей час вона керувалася нормами звичаєвого права й традиції, крім того, січові суди щойно під кінець існування Січі почали списувати протоколи зі своїх засідань [817, с. 112].

Сучасна українська історіографія стверджує, що окрема державно-адміністративна структура, складне політичне положення й зокрема змінливе відношення до Гетьманщини й сусідніх держав, піддали Січ її адміністративний, й зокрема судовий устрій сильним чужим впливам і їх кодифікації. Уже поверховий досвід судового права Січі, зокрема права карного, виявляє, крім оригінального, власного звичаєвого права, великий вплив Литовського статуту та поширення в усій Україні права німецького, званого магдебурзьким, а за їх посередництвом прав західно-європейських. До них прилучилися впливи права орієнтального, зокрема татарського, яке своєю жорстокістю противилися традиційно людяній українській духовності й її кримінальному праву [817, с. 112].

Я. Падох зазначає, що судоустрій Січі складався зі судів нижчих і вищих. До нижчих органів суду на Січі належали суди курінних отаманів і паланкових полковників, до вищих – суди військового судді, кошового отамана і січової ради. Військовий суддя самостійно вів розправи, на його вироки йшла апеляція до кошового отамана або січової ради. За відсутності кошового він заступав його також у судових справах. Кошовий отаман вважався верхнім суддею, рішення якого були остаточними, але в мирний час на його присуди можна було оскаржувати в січовій раді; також він мав право засуджувати на смерть і милувати засуджених. У суді січової ради брав участь загал козацтва, присутній на Січі, а розглядалися нею тільки найважливіші справи [816, с. 667].

Дослідник Я. Падох доводить, що паланковий суд, або як його називали суд паланкового полковника, був найнижчим судом у системі січових судів. Його головою був полковник паланки, а судова влада обмежувалася до населення паланки. На погляд деяких істориків, відлік від цього суду йшов до курінного суду. Немає певности, чи цей суд був одноособовим чи колегіальним, також немає одностайності дослідників цього суду щодо його компетенції. Одні обмежують її до менш важливих справ, зокрема у ділянці карного права, інші обстоюють речеву необмеженість цього суду включно до справ, загрожених смертною карою, що ледве є виправданим [817, с. 112].

Історики права з’ясували, що курінний суд, або суд курінного отамана, був, подібно як суд паланковий, обмежений до території одного, а його головою – курінний отаман. Імовірно, що він діяв при участі членів курінного проводу й що його речева компетенція була обмежена до менш важливих справ. Це тим правдоподібніше, що на тій самій території були і діяли вищі січові суди. Суд діяв як апеляційний при апеляціях від вироку паланкового суду. У випадку, коли процесові сторони належали до різних куренів, справу розглядав міжкурінний суд отаманів обох куренів. Відклик від курінного суду йшов до суду військового судді [817, с. 112-113].

Історична література засвідчує, що суд військового судді вів самостійні розправи у важливіших справах, зокрема у важчих справах кримінальних. Подібно вищезгаданих суддів, так щодо суду немає згоди між дослідниками, чи це був суд самого судді, чи колегіальний та чи він видавав остаточні вироки, чи відклик від цього суду йшов до кошового отамана [817, с. 113]. Правдоподібним, на думку Я.Падоха, є, те що уряд січового судді виникнув пізніше, як уряд кошового, й що в початках суд кошового був третім після судді паланкового й курінного і, як суд третьої інстанції, вирішував усі спори остаточно. Ідучи за прикладом судів Гетьманщини, суди Запорозької Січі також не мали обмеженого числа інстанцій. Це ще більше підтверджує думку, що вироки, винесені військовим суддею, йшли чи могли йти до суду самого кошового отамана. Також немає сумніву, що кошовий отаман міг вести суди в першій інстанції [817, с. 113].

Суд кошового отамана був найвищою й останньою інстанцією судів Запорожжя. Дослідниками доведено, що кошовий отаман був необмежений територією, бо його адміністративна й судова влада простягалася на цілий простір Січі й запорозьких вольностей. Існує переконання, що його вироки були остаточними й не підлягали апеляції, але він мав право милувати засуджених й пом’якшувати їх кари. Ще в ХVІІ сторіччі відомий французький картограф Боплан стверджував, що «влада гетьмана (кошового) не обмежена; він має право карати злочинців смертю, або саджати на палю» (див.: [816, с. 113]).

Відкритим залишається питання, чи ця необмежена влада належала до прерогатив кошового постійно, чи тільки в часі воєнних походів, бо відомо, що він скликав Січову раду не лише в адміністративних справах, але й судових. Також відомо, що коли військовий суддя, заступаючи кошового в час його неприсутності, як наказний кошовий, видавав вироки, від них можна було відкликатися до Ради. Ближчі вимоги цього невідомі, але можна з впевненістю твердити, що ні наказний кошовий, ні сам кошовий не були нийвищими чинниками січового судівництва [817, с. 114].

Суд Січової Ради, чи радше судові управління Ради, можна думати, були справді суверенними. Чи це діялося з волі чи без волі кошового, маємо певні докази на нерідкі скликання кошовим нарад Ради, яка своїми голосами вирішувала найважливіші справи політичні й адміністративні та можна логічно твердити – справи судові, зокрема коли йшлося про злочини, карані найвищою карою. За цим постає сам характер січової держави, який, без сумніву, був республіканським. Друге питання, чи всі або деякі справи, як адміністративні, так і судові, не були на час війни й походів тимчасово передані виключно кошовому. Це ніяк не применшувало б народоправного характеру Січі, бо на це є безліч історичних прикладів з минулого найбільш демократичних держав. А втім, у таких випадках кошовий і його заступник діяли як начальні вожді й мали справді необмежені права [817, с. 114].

На жаль, історики не мають відомостей, як проходив судовий процес Ради. Відомо, що в ній брав участь загал козацтва, присутнього на Січі. Чи скликали козаків із паланок – невідомо, хоч це було б правдоподібно. Проте відомо, що всі присутні на Раді мали рівні права й активно голосами чи киданням шапок виносили ухвали й що ці ухвали зобов’язували всіх, включно до кошового. Є певні ознаки про те, що все ж таки кошовий мав право милувати засуджених на смертну кару, та це не могло часто повторюватися, тим більше, що кошовий міг впливати на вирок ще до часу його винесення голосуванням загалу козацтва [817, с. 114].

Дослідник Л. Косенко зауважує, що важливу роль у діяльності суду відігравали старі заслужені козаки, які в минулому обіймали виборні посади та мали авторитет у козацькому середовищі. Оскільки вони виступали як охоронці стародавніх козацьких звичаїв і традицій, їхнє рішення мало велике значення під час розгляду різноманітних адміністративних та судових справ [521, с.488].

Сучасна історіографія довела, що процес ослаблення Козацької держави та її судоустрою зумовлювався передусім російським впливом, урізуванням українських прав та вольностей і збільшенням залежності Гетьманщини від Москви аж до ліквідації автономії. Значною мірою таке становище зумовлене послабленням гетьманського правління й перейманням урядових функцій російськими окупаційними структурами, зрештою, дворазовою ліквідацією гетьманства та встановленням правління Малоросійської колегії, що стало початком узурпації влади в Україні. Отже, руйнувалася структура гетьманської влади, натомість відкривалися можливості для зловживань полковникам і сотникам. Крім того, на посади полковників царем призначалися іноземці, а не козаки, і поводили вони себе як місцеві сатрапи, абсолютно не враховуючи гетьманську волю [1150, с. 93].

Дослідниками з’ясовано, що прикладом такої тенденції може бути свідчення із «Прохання гетьмана Скоропадського в час його перебування в Москві в 1718 році» про те, що полковник київський А. Ганський та полковник гадяцький Г. Миларадович «живуть ні під чиєю командою самовільно» і його, гетьмана, не слухають, очевидно, тому, що були призначені поза гетьманською волею. В іншому документі – «Скарга полчан на стародубського полковника Лук’яна Журавку» від 1719 року – докладно розглядаються «кривдні обтяження і залежності, чинені їм і всьому полку». Уже за саму скаргу на нього Л. Журавка посадив у ланцюги магістранського писаря Г. Отвіновського, хоч той і не був підлеглий його владі; другого скаржника, бунчукового товариша А. Гудовича, було затримано, хоч і випущено згодом, а колишнього сердюцького сотника Миколу полковник тримав в ув’язненні, де його бито, відтак покарано киями. Зловживання полковника були такі: збирав із провіанту для російського окупаційного війська собі значну частку, дещо продавав, брав у людей хабарі через своїх слуг; гетьманського посланця з листом побив, а листа подер; уживав козаків до невідповідних робіт; самовільно будував міст людським коштом, тобто сам наклав податок; торгував прядивом, усупереч царській забороні, із закордоном; московське військо розміщував, одних обтяжуючи більше, інших менше, також за своєю волею; а «замість дбання про полк, ніби пустошить його», збагачуючи при тому себе. Переводив людей на власні слободи і загалом «більше дбає про своє приватне добро, аніж про громадське», прикладом чого стало те, що ратушне село Єлинське зробив своїм і «на ратушу жодного податку з тих ґрунтів не дозволяє давати»; загалом ратушні села роздає полчанам і своїм дворовим слугам, через що ратуша руйнується. Полковник для своїх пригощень у власному домі брав ратушні кошти, здирав хабарі за оренду шинків, а частину прибутку з них привласнював, брав на свою роботу людей з ратушних волостей, скільки хотів, і не три тижні, як було визначено, а впродовж літа й осені. Силував ратушних людей возити дрова понад визначене; приймав самочинно в козаки тяглих та міщан, «і то для своєї вигоди»; збирав ярмаркове, хоч полчани не мали його платити; сам судив; тратив ратушні гроші тощо [1150, с. 93 – 94].

Учені пояснюють, що одним із важелів ослаблення судової системи Козацької держави були узаконені російським урядом доноси на гетьманів з боку підлеглих. Цікаві міркування на цю тему дав П. Орлик у листі до С. Яворського від 1721 року, де гетьман зупиняється на історії явища, культивованого Москвою поміж козаків, вершиною чого став донос В. Кочубея. Такі вивідування були дієвою зброєю російського імперіалізму в політичній деморалізації українського народу. Сам П. Орлик доносительство засуджує; зрештою щодо Москви він бачив себе вільним, адже не присягав їй, проте зраду стосовно гетьмана вважав за «пагубу душевну» і сам того вчинити не міг. При цьому наводить історичний приклад генерального писаря при гетьмані Д. Многогрішному К. Мокрієвича, який написав донос на свого ватажка, через що той потрапив до Сибіру, але честі собі він тим не здобув: наступник І. Самойлович відставив писаря від уряду, і той «з України прогнаний був», йому ціле життя докоряли зрадництвом і «поносили від мирських та духовних осіб». Л. Баранович, архієпископ чернігівський, привселюдно називав донощика «Юдою, пана свого зрадником, а синів єхидних породження». Зауважимо, що 1719 року елементи політичного доносительства в «Скарзі полчан на стародубського полковника Л. Журавку» сприймались уже як належне [1150, с. 94 – 95].

Дослідники акцентують увагу на тому, що український гетьман П. Орлик зізнавався, що цю проблему він мусив морально вирішити: «І в тій мірі, маючи на увазі і жорстокість великоросійського уложення на донощиків (тобто «донощику – перший кнут», як зауважує В. Шевчук. – П. Р.) та душепагубне клятвопереступництво і безчесний порок мені і дітям моїм зрадництва, хитався я умом неспокійними щоденними думками». Зрештою, обережність тоді в ньому перемогла. Можна зробити висновок, що і в інших високопоставлених сучасників відбулась у душах подібна боротьба, хоч і не в усіх перемагала добротворність, тож донощиків ставало більше. І це, зрештою, також було одним з елементів розладу Козацької держави [1150, с .95].

Сучасна українська історіографія акцентує увагу на тому, що здійснював певні реформаційні заходи, зокрема щодо судової системи, й підневільний гетьман Іван Скоропадський, хоч, очевидно, не зі своєї волі, а за спонуками царя. Судова система реформувалася не стільки з ініціативи козацького уряду, скільки з боку Москви, стаючи однією з форм ослаблення Козацької держави. Про це яскраво заявлено у «Вирішальних пунктах Д. Апостолу» від 1728 року, де викладено основні принципи реформування козацького суду, тоді було встановлено змішані російсько-українські суди. У Генеральному суді мали засідати троє великоросів і троє українців, головним суддею вважався цар, а всі справи мали розглядати спільно, так само й виносити рішення «без накладів і хабарів». Суд нижчих інстанцій (полковий та сотенний) залишався українським. Ці суди мали відбуватися «з відома гетьмана» як президента суду. За несправедливі вироки суддів нижчих інстанцій мали штрафувати, «згідно з міркуваннями судів і розпорядження гетьмана», а коштом того штрафу – винагороджувати ображених. Заборонялося вдаватися до суду вищих інстанцій, минаючи нижчі. Незадоволений рішенням Генерального суду позивач мав право звертатися до царя через Колегію іноземних справ. Отже, український суд ставав інстанцією вищого російського, і тим Україна втягувалася в імперську судову систему, що було безумовним запереченням козацьких прав та вольностей. У статті 20 подається наказ про упорядкування судових статей, бо в магдебурському та саксонському праві є неузгодження. Відповідно, мали ті права перекласти на «великоросійську мову», а не українською, як це було раніше, і звести «три права» (крім згаданого Литовського статуту) в одне, ще й цар має ті статті апробувати [1150, с. 100 – 101].

Дослідники зазначають, що Данило Апостол намагається впорядкувати судову систему України, видаючи влітку 1730 року «Інструкцію про суди». У пам’ятці вказується, що нова цариця Анна Іоанівна «зволіла утримувати нас при попередніх правах та вольностях», як зображено в пунктах Б. Хмельницького. У полку суд мав складатися із судді, судового писаря, а крім них, засідатимуть також обозний, два осавули, два хорунжі і по черзі значкове товариство, тобто суд охоплював усю полкову старшину, а загалом складався із трьох осіб: писаря, обозного, значкового товариша. Нагляд за полковим судом повинен здійснювати полковник, усі справи мали вершитися з його дозволу та підпису, а в більш складних питаннях він повинен бути присутній разом з іншою старшиною і сам вести справу як головний суддя в полку. Тяжби ж мали вершитися «спільною згодою». Від суддів вимагається, щоб були не тільки доброзичливими, а й «дорадні, розумні і в писанні вправні, найбільше – знавці права». Визначається сотенний суд там, де нема Магістратського: тут засідають сотник, міський отаман, писар, хорунжий, війт та бурмистри, тобто це змішаний суд міщан і козаків; де нема міського отамана, бере участь у суді «отаман курінний». При наяності магістрату, – суд розділений на сотенний та магістратський.

Історики права дослідили питання про впорядкування сільських судів: вони повинні чинитися не в шинках, а в отамана чи війта, ті своєю чергою мають судити «з двома чи чотирма товаришами», тверезими та розсудними. Коли селянин скаржиться на козака, то отаман закликає до суду «товаришів знатніших», застерігалися при цьому «наклади і хабарі». Коли ж розсудити не зможуть, відсилають до сотенного суду. Козака може карати отаман, селянина – війт без сваволі та грабунку. Козак на державця, якому підпорядкований, має скаржитися у полковий суд «зі свідченням нижнього суду». Сотенні й міські урядники, де немає магістрату, і магістрат, де він є, повинні видавати купчі записи, складати протести й духовні записи без хабарів; записи на малі продажі ґрунтів можна видавати і по селах за свідченнями помежівників – усе належно підписане, а без купчих паперів на слово не продавати, бо тут бувають великі судові ускладнення. Указується, які ґрунти не можна продавати, особливо козацькі землі, щоб «не зменшувалася служба» [1150, с. 103].

Історики довели, що за Д. Апостола велася велика і довготривала робота з упорядкування системи українського законодавства, яка завершилася 1743 року створенням книги «Права, за яким судиться малоросійський народ». Цей звід є водночас і своєрідним регламентом суспільно-політичного мислення українців, бо там визначався політичний статус України. Так, у розділі четвертому йдеться «про вольності та свободи малоросійські». В артикулі першому зазначено «про вільне обрання в чини малоросійські, про шанування чиновних та про їх усунення» – в основі тут статті, надані Д. Апостолові при його обранні [1150, с. 103].

Історичні факти свідчать про те, що чини надавалися пожиттєво, старість і неміч не були підставою для звільнення з посади, не мусили також позбавляти чинів «за заочну обмову», тобто доноси. Система постановлення – виборна «вільними голосами». Посідач мав виконувати визначені царем права та прерогативи й «життя при потребі не щадити». Зобов’язувався посідач чину (посади) робити доноси «про шкоду і збитки царям і відвертати їх, тримати таємні справи нерозголошеними, по совісті виконувати накладені обов’язки, не чинячи заради власної користі». Не тільки в гетьмани, але й на інші посади не повинні обирати «іноземців і закордонних», також посполитих, людей іншої віри та вихрестів. Влада йде від вищого до нижчого, відставка тільки за власним бажанням, що має задовольнятися з честю. Карати можна тільки через суд, відтак в артикулі другому йдеться: шляхтича і військового звання людину без рішення суду не заарештовувати, крім важливих державних і кримінальних справ [1150, с.103].

Привертає увагу той факт, що «шляхта» і «люди військового звання», а ними були козаки, які нотовані поряд, мають однакові права. Їх заборонено переводити в посполиті, відбирати правильно придбані маєтки; при цьому визначається, хто є шляхтичем, а хто козаком: той, хто несе певне звання від предків по чоловічій лінії. Доводити це можна через свідків, родичів і давні військові компути (списки вояків). Коли якийсь шляхтич чи козак прийшов із-за кордону і правильно купив собі маєтність, то має з того ґрунту «службу відправляти» [1150, с. 104].

Сучасними дослідниками визнано, що загалом «Права, за якими судиться малоросійський народ» – визначна пам’ятка, яка мала за мету впорядкувати й певною мірою реформувати суспільне життя в Козацькій державі і втілити конституцію, тобто основний закон цієї держави, визначаючи її статус, форми правління, судову систему, а з другого боку – є правовим кодексом українського народу.

В історико-правовій літературі акцентується увага на тому, що про судову систему в державі, правда, узагальнено, пише в трактаті «Філософія аристотеліканства» визначний український мислитель та просвітній діяч, поет і драматург М. Козачинський. На його погляд, суддя не повинен судити за «своїм особистим знанням», яке «підказане і схвалене здоровим глуздом», а лише за показаннями свідків і «за схваленою думкою», але в тому випадку, коли свідки правдиві і не є псевдосвідками. Загалом, суддя – суспільна особа, він не може звільнити злочинця через персональні резони, а має дбати, щоб не засудити невинного, бо коли суддя засуджує через псевдосвідків, він порушує природний закон: «невинного і справедливого не вбивай». Суддя прагне йти за доказами свідків, вносячи свою думку, але не повинен її дотримуватися, тобто робити вищою від намагання правдиво вирішити справу: той, хто здобуває місто, не має наміру вбивати в ньому дітей, а хоче заволодіти містом. Головна ж мета судді: врятувати невинних, щоб не засудити їх «через намову». Кат при цьому ― голе знаряддя юстиції, не його справа визначати вину засудженого; суддя ж – розпізнавач причини, тож у його совість «природний закон уклав збереження невинного» (цит. за: [1150, с. 107]). Ці роздуми мають особливе значення, бо керівники Козацької держави в той час приділяли багато уваги реформуванню судової системи, намагаючись усправедливити законодавство. Через це суддя, у розумінні М. Козачинського, має керуватися передусім природним правом, що вимагало найперше справедливості, а не самого покарання.

Досдідники наголошують, що, ставши гетьманом, К. Розумовський також одразу ж зайнявся справами суду і 16 квітня 1751 року видав «Ордер про заборону вживати «суд по формі», а судити за малоросійськими правами», тобто суд мав керуватися не за російським зразком, «по тій формі суду, що у справах чолобитських», а «згідно з правами малоросійськими, високомонаршими грамотами, підтвердженими без усякої відміни». Суд визначався інстанційним – сотенним, полковим та генеральним, і в тому суді, де хто забажає, може судитися. Коли ж справедливих рішень позивач не одержував у Генеральному суді, він міг звернутися до Генеральної військової канцелярії, генерального писаря, а вже той доповідатиме гетьманові. Водночас безпосередньо до гетьмана звертатись у судових справах заборонялося. Апеляційні прохання мають подаватися «по самій сущій правді», не затіваючи нічого зайвого, «щоб поморочити свого відповідача», – за таке встановлювався штраф; порушення ж правди в судах мало оголошуватися в гетьманських універсалах [1150, с. 107].

Історики переконані в тому, що головним в Україні встановлювався Генеральний військовий суд. Про це свідчить універсал К. Розумовського про поповнення Генерального суду з 1751 року. Цей суд повинен наглядати над нижчими в полках, щоб «виправлення справ йшло найпоряднішим чином, згідно з малоросійськими правами, без найменших зволікань скривдженим позовникам». Гетьман при цьому вказує, що в Генеральному суді затримано багато невирішених справ; два судді, які тут є, не справлялися з їх вирішенням (генеральний суддя Я. Горленко та генеральний бунчужний Д. Оболонський), причому перший перебуває «у глибокій старості»; через це кількість осіб в Генеральному суді збільшувалася, було призначено нового генерального суддю Д. Оболонського і трьох бунчукових товаришів: М. Турковського, Я. Тарновського та І. Борозну. Наголошується на порядності, справедливості й нетривалості ведення справ [1150, с. 108].

Дослідниками доведено, що система козацьких судів проіснувала до 1760 – 1763 рр., тобто до великої судової реформи гетьмана К. Розумовського, з якої починається друга доба в історії судів Гетьманщини. Вона повернула до давніх взірців з-перед 1648 року, замінивши козацькі суди за схемами Литовського Статуту, так званими судами статутними, тобто земськими, городськими і підкоморськими з Генеральним Військовим Судом на чолі, за зразком Головного Трибуналу Великого Князівства Литовського. Цей устрій проіснував без змін усього 20 років; у 1783 році він був замінений російськими урядовими установами, що спиралися на загальноросійські зразки. Відновлений 1796 року, він ще існував деякий час, зазнавши помітних змін. Останні рештки козацької судової системи були скасовані щойно в 40-х роках ХІХ століття враз із обов’язуючою силою тих кодексів права, що діяли впродовж віків в Україні, у тім, і магдебурзького. У результаті, судоустрій козацької доби та Гетьманщини можна поділити на два періоди: а) Козацькі суди (1648 – 1760/ 63) і б) та звані статутні суди (1763 – 1783).

Отже, сучасна українська історіографія, досліджуючи суспільно-політичне життя українського народу, звернула увагу на вагоме значення козацтва та його державно-правових інститутів в побудові української державності. Дослідниками окреслено основні етапи розвитку історико-правових знань про традиції судової влади спочатку Запорозької Січі, а потім і Гетьманщини. Українські історики проявили інтерес до державно-правових інститутів Гетьманщини. Історики довели, що Козацька держава за часів Богдана Хмельницького зберігала риси автономної політичної одиниці до другої половини ХVІІІ ст., мала власного виборного главу держави – гетьмана, власні адміністративний і судовий устрій та закони. Судову владу очолював член центрального виборного уряду – генеральної старшини – генеральний суддя (з кінця ХVІІ ст. їх було два). Він чинив суд у справах, що надходили по скаргах до самого гетьмана, часто з виїздом на місця, залучаючи на допомогу лише судового писаря. Існувала своєрідна «виконавча» й судова вертикаль: у полках та сотнях, що були основними адміністративними одиницями, існували ті ж старшинські посади, але відповідно нижчого рівня, що й при гетьманові. Щоправда, у сотнях окремого суду не було; обов’язок чинити суд покладався на сотникові.

Новітньою історіографією переконливо з’ясовано, що запорізькі козаки протягом століть виробили струнку і досить ефективну систему правових норм, у якій закріплювалися військово-адміністрвтивна організація, деякі правила ведення війни, діяльність судових органів, правове становище окремих соціальних станів і груп населення, цивільні правовідносини (право власності, порядок користування землями, водоймищами й угіддями на території Запоріжжя, зобов’язальне право), встановлювалися покарання тощо. Запорожцям були відомі такі складні юридичні поняття, як право першого займу, давність володіння, нерівномірний розподіл стягнення.

Сучасні дослідники, вивчаючи судовий процес ХVІІ – ХVІІІ ст., відзначили його характерні риси. Історики підкреслюють, що з відновленням Української держави в 1948 р. у багатьох українських землях заведено новий державний устрій, що стосується також судоустрою. Основу давнього судового ладу – тричленну сітку шляхетських судів: сільських (отаманів), сотенних, полкових і генеральних. Слабкою стороною цього устрою було поєднання влади виконавчої і судової в одних руках козацької урядової старшини та значна кількість апеляційних інституцій, що призводило до довготривалого судового процесу.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 5.2. Козацьке судочинство та його традиції:

  1. ЗМІСТ
  2. 1.3. Теоретико-методологічний інструментарій дослідження
  3. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  4. 3. 2. Козацькі ради – новий етап українського державотворення
  5. 4. 2. Система державного управління козацько-гетьманської доби
  6. РОЗДІЛ 5 ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ВІДБИТТЯ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО СУДОЧИНСТВА
  7. 5.1. Судочинство княжої доби
  8. 5.2. Козацьке судочинство та його традиції
  9. Умови, що викликали утворення т. зв. „козацьких" літописів. Літопис Самовидця. Вага його. Огляд літератури про літопис Самовидця
  10. Про сумне й розпачливе рушення Хмельницького до Глинян на короля; про тривогу в королівському обозі після тогОу як зловили «язика» Хмельницького; про нерішучість Хмельницького й повернення його від Тарнополя на Чорний Острів за Дніпроу щоб примножити своє військо; про виправу do короля з Чорного Острова начебто не від Хмельницького, а від усього козацького війська кіїів- ського полковника Антона з проханням ласки і про удавання Хмельницького, начебто він має душогубний намір; про прийняття того
  11. допомагав сватові; про нове звідомлення Хмельницького Порті на Ракочого і його союзників; про турецькі війська, які мали прибути до Хмельницького; про заповільну допомогу Хмельницького сочавським обложенцям і про смерть у Сочаві Хмельниченка; про незгоду в козацькому війську після Хмельни- ченкової смерті в Сочаві; про господарів рішенець; про рушення поляків із Гусятина до Кам’янця; про королівський рішенець щодо Сочави і про рушення його з-під Кам’янця до Жванця; про послання з-під Жванця соча
  12. Про дії Хмельницького та його військ; про Виговського, який був з козацькими військами на Волині; про поляків, які тоді притихли; про взяття Москвою й козаками Вільня; про забиття під Биховом Золотаренка.
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -