допомагав сватові; про нове звідомлення Хмельницького Порті на Ракочого і його союзників; про турецькі війська, які мали прибути до Хмельницького; про заповільну допомогу Хмельницького сочавським обложенцям і про смерть у Сочаві Хмельниченка; про незгоду в козацькому війську після Хмельни- ченкової смерті в Сочаві; про господарів рішенець; про рушення поляків із Гусятина до Кам’янця; про королівський рішенець щодо Сочави і про рушення його з-під Кам’янця до Жванця; про послання з-під Жванця соча

Козацька порохівниця (13).

Козацька порохівниця (13).

²⁶⁷ Тобто дружина волоського господаря.

²⁶⁸ Хмельницький на Поділля не рушав. До нього в Чигирин прибув сам Лупул. Спершу подалися на Волощину Тиміш і Лупул з кількома тисячами козаків. Вони з’єдналися під Кальниболо- том з двома тисячами ногайської орди і близько 10 серпня були вже за Дністром. Лупул від Тимоша відстав, а Тиміш 20 серпня прибув під Сучаву. Хмельницький рушив з військами значно пізніше — на початку жовтня.

²⁶⁹ Лупул у Яссах не був, а спинився в Рашкові, очікуючи основного козацького війська.

⁷² Легенд про Тимошеву смерть ходило багато, часто вони розбігаються в деталях. Сходяться в одному: Тимоша поцілено в ногу (це сталося 12 верес

чаву 19 серпня. Облога козацького табору тривала від 21 серпня до 9 жовтня.

^[1] Польське військо прибуло під Су

^[1] Венети — Венеція. Римський цісар — австрійський імператор.

посланців до польських союзників; про наміри татар і козаків та іхнє наближення до Жванця проти поляків; про відверте ремство війська на короля і про втечі з обозу до своїх домівок, а також про союзні війська; про королівські наради з військом, що чинити далі і як звільнитися від свого ущемлення; про хана, який з’явився під Гусятином; про те, як він розпустив від себе чати і заступив полякам усі проходи додому; про королівський роз’їзд на хана і про те, як той (роз’їзд) пропав; про наміри ханські й Хмельницького щодо польських обозів; про зменшення польського війська, про його крайнє бідування і про відчай поляків, що не вбережуть собі голови; про польську постанову закінчити цю війну через трактат і без кровопролиття.

Хмельницький, почувши про ущемлення свого свата від Ракочо- го і про те, що господарева ²⁶⁷ виїхала зі скарбами із Ясс до Сочави, рушив із військами на Поділля ²⁶⁸ в перших числах вересня і виправив звідтіля на допомогу господареві свого сина Тимоша з двадцятьма тисячами козаків. Тиміш через ворожі війська уже не міг добратися на допомогу тестеві до Ясс ²⁶⁹, отож спинився й замкнувся разом із тещею в Сочаві. Король польський прочув про те і, щоб Хмельницький не міг більше посилати війська сватові до Волох, рушив до Гусятина й далі. Хмельницький же знайшов новий спосіб на свій пожиток, як захистити свого свата, волоського господаря, і свого сина. Він послав до Порти звідомлення, що Ракочій з’єднався з поляками і зганяє з господарства старого волоського господаря, а встановлює нового і здобуває штурмом господареву дружину, яка замкнулася зі скарбами в Сочаві. Але, крім цього, він хоче вибитися з-під турецької влади і звільнитися від установленої данини, а прийшовши до згоди з Римським цісарем і Венетами ²⁷°, може стурбувати й саму Порту. Цього ж варто великому візирові, застерігав Хмельницький, вчасно запобігти і поскоромити Ракочого своїми військами, пославши їх на з’єднання з ним, Хмельницьким. Ця пропозиція Хмельницького припала Порті до вподоби, і великий візир одразу ж виправив до Хмельницького на допомогу проти Ракочого і поляків румельське й ординське військо на чолі з султанським еміром і сілістрійським башею.

Хмельницький ішов на допомогу Сочаві, де зачинився його син Тиміш із тещею, волоською господаревою, дуже повільно, бо виглядав хана з ордами, що мав до нього прибути. Через це сочавські обложенці потрапили в таке ущемлення від лядських і венгерських військ, що не тільки поїли коней, але не мали води і впали в крайню біду ²⁷¹. Сват Хмельницького, волоський господар, не маючи більше сили опиратися венграм і мултянам, що кріпко на нього наступали, і зневірившись у допомозі Хмельницького, вийшов таємно зі своєю двірнею з Ясс і пішов під протекцію хана у Крим.

• ·« w 97¾

ниченка вчинилися поміж козацького війська незгода и розрух . Одні хотіли віддати замок і вклонитися королеві, інші ж воліли ^{[45] [46]}

краще вмерти, ніж так учинити, бо вже були кілька тижнів у сочав- ській облозі і, обороняючись, забили кільканадцять тисяч поляків та венгрів. Цим вони дуже їх роздразнили, і через це козаки не сміли піддатися полякам, бо знали, що тільки потраплять їм у руки, будуть по-тиранському вибиті, тим більше, що їх із дванадцяти тисяч лишилося ледве вісім тисяч. Спинила й стримала від цієї зради козаків мужнім серцем сама волоська господарева ²'⁴. Вона мала певну відомість від Хмельницького і сподівалася, що він із численним військом прийшов до Умані і поспішає на допомогу волохам і Сочаві. Ця ж вістка про Хмельницького дійшла й до короля, і він відразу ж рушив з усім військом з-під Гусятина до Кам’янця-Подільського. Тут він зупинився і почав радитися з військовими вождями, де б краще перепинити й належно зустріти Хмельницького, що простує до Волох і Сочави. Він вирішив був рушити від Кам’янця до Брац- лавля, але змінив той намір і постановив не віддалятися від Волощини і не кидати в небезпеці коронні війська, які він послав у допомогу Ракочому на Волох.

Отож у перших числах жовтня король рушив від Кам’янця до Жванця, а до своїх старшин під Сочаву послав військове розпорядження, щоб намагалися, не хоронячи й життя свого, якнайшвидше здобувати Сочаву, оскільки до Волох наближається Хмельницький.

1) що виконають присягу на вірність королеві^2/0 й у подальшому не підноситимуть на нього своїх рук;

2) щоб усі скарби Тимоша Хмельниченка, які знайдуться в обох молдавських землях, оголосити без утаювання — вони підуть на пожиток різним військовим офіцерам;

3) ніяких схованок і скарбів старого волоського господаря поляки не займатимуть, а господаревій з єдиним її сином та двірнею дається воля, і вона може вийти зі своїми скарбами з Сочави і жити, де забажає;

4) козаки-обложенці мають віддати гармати й хоругви, а також вийти з усім тим, що є при них, із Сочави, лишивши тільки десять гармат у Сочаві при господаревій. Вони повинні увійти в польський обоз, що був під Сочавою, з повною покорою й приниженістю і виконати ретельно присягу, одностайно разом зі своїм начальником і полковником Федоренком ^{[47] [48] [49], піднісши вгору пальці.}

Сочавський замок було віддано новому волоському господареві Стефанові Логофету ^27/, який у подяку за допомогу обдарував польського короля вином і стома дорідними яловицями, пообіцявши, що буде зі своїм військом готовий на будь-яку послугу королеві. Війська ж румельські й сілістрійські, які тяглися на допомогу Хмельницькому, прочувши, що старий господар утік із Волох і що Сочаву взято, повернули назад, ущербивши свою приязнь до Хмельницького.

Король приписував сочавську перемогу собі самому. Він ніяк не сподівався, що Хмельницький, котрий не допоміг своєму синові,

²'⁸ Ракочій прислав двотисячний полк разом з таким же полком молдавським.

²⁷⁹ Поляки сподівалися, що перекуплений воеводою Стефаном хан не допомагатиме Хмельницькому, але в цей час перехоплено Лупулові листи, де йшлося, що Хмельницький з ханом іде на допомогу Сучаві.

²⁸⁰ Тоді поляки ловили «язиків». Але звістки були суперечливі.

²⁸¹ Це було 12—13 жовтня. Були з татарами й козаки. Вони захопили Заслав, Корець, Острог. Потім такі наїзди продовжилися.

²⁸² Тут змішано дві звістки. Король стояв на Поділлі, а не на Волині. Ha королівський обоз напала кіннота татар, що йшла на допомогу Сучаві.

²⁸³ Ary Тохтамиша.

²⁸⁴ Інші дані: Лупул не був у Криму. Пізніше виїхав у Царгород, де й помер.

Татарин-воїн (42).

міг би виступити проти нього і, так легко ставлячись до війни та маючи біля себе значне число венгерського війська Ракочого й польського, яке давніше прибуло й прибувало ще далі²'⁸, намірився піти просто з-під Жванця на Україну, щоб добити Хмельницького й кінчити війну з козаками. Але той королівський намір несподівано довелося змінити, коли неподаль Бара начебто з’явився (а була то тільки одна ординська чата) хан із кримськими, ногайськими і кизилбаськими численними ордами ²⁷⁹; їх побачили за милю від королівського обозу, коли вони захопили цілу польську хоругву, що безпечно виїхала з обозу за харчами. Від цього в польськім таборі зродився несподівано страх і жах, виведене з обозу й вишику- ване військо стояло незмінно три дні і, нічого не дочекавшись, повернуло в обоз. Поляки старанно почали там-таки, під Жванцем, укріплювати й докінчувати незавершені біля обозу окопи й вали. Лядські роз’їзди не могли в той час схопити ні козацького, ні татарського «язика» ²⁸°, хоч одна татарська чата на шістсот коней здобулася на Волинь ²⁸¹ і з веселим серцем, ніби жартуючи, увірвалася під самий королівський обоз ²⁸² і, добре його налякавши, примусила замкнутися. Застрашений цими звістками, король поклав стояти незрушно там-таки, під Жванцем, доки ті звістки чи підтвердяться, чи зникнуть.

Ha цей час послані роз’їзди зловили татарських «язиків», від яких король узнав, що хан має відвернути від союзу з поляками нового волоського й мултянського господарів, а також Ракочого, для чого послав до них днями гінців зі своїми листами. Це й насправді підтвердилося наступного дня, коли в обоз до короля привели татарина ²⁸³ з листами від хана до Ракочого. B тих листах викладалося ханську вимогу до Ракочого, щоб той, по-перше, відступився від спілки з поляками, а по-друге, оскільки він є причиною й приводом вигнання з Волох і заслання до Криму ²⁸⁴ старого господаря (адже він поставив нового), хай надішле ханові дари й борги, а коли того не зробить, то за кривду старого господаря, певне, й сам він, Ракочій, не мине від хана кривди й руїни в своїй державі.

Хан теж прогайнував чимало часу з Хмельницьким понад Дніпром та в інших українських місцях; було це вже восени, він готувався до прийдешньої зими й одягав військо в добрі кожухи. Потім добре нагадав про себе під Шаргородом і став наближатися до королівського обозу, маючи намір обкласти його зусібіч, сильно й одночасно вдарити на обоз. Це поляки спостерегли і стали нарікати на короля увіч, що той даремно живе надією зберегтися, коли протягом минулої зими, весни, літа і в теперішню осінь, аж до останніх чисел листопада тримає військо в окопах на його погибель і, стратившись бездіяльними стоянками, хоче тільки зараз, увійшовши в холод і голод, воюватися. 3 таким невдоволенням багато хто з поляків, і не лише рядові, але й знамениті, почали вперто й нишком роз’їжджатися з-під своїх хоругов від короля до своїх домівок. Почали просити короля відпустити їх венгри та волохи, які також терпіли нестатки.

У такому стані і з такою бідою король увесь час радився в рицарському колі, що чинити й як діяти. Одні радили стояти нерушно під Жванцем, де було пристосоване до оборони місце, й чекати наступу на себе хана й Хмельницького. Інші казали іти просто до хана і пробиватися крізь його військо в свої домівки до Польщі. Треті радили вдатися до Польщі через Покуття й обминути ворожі війська. Четверті бажали для кращого собі спокою домовитися з

²⁸⁵ Під Гусятином став Хмельницький.

Козацькі люльки (13).

²⁸⁶ Зачіпку до переговорів подали татари. Полякам загрожувало повне знищення, а хан бажав продовжувати війну. Першого листа від Шефер-кази принесено 29 листопада.

Козацькі люльки (13).

²⁸⁷ У листі Шефер-кази йшлося також і про порушені поляками Зборовські та Білоцерківські пакти.

ханом. У час цих нарад над’їхав до обозу лядський роз’їзд і привіз королеві звістку, що хан з усім військом став під Гусятином ²⁸⁵ і, розпустивши звідтіля до Львова й далі свої густі чати, заступив полякам всі шляхи та проходи. Але про ханські наміри король не мав жодної певності — куди той хоче вдатися і як діятиме. Він виправив, щоб здобути «язика», значний свій роз’їзд до хана. I цей роз’їзд узяв крадькома «язика», але вже біля обозу сам став «язиком» орді — татари розгромили й розбили його вщент, лише один начальник того роз’їзду, тяжко поранений, здолів утекти до обозу. Хмельницький увесь той час мовчав — здавалося, ніби його й не було з ханом, оскільки всю ханову кореспонденцію поляки перепиняли. Це вже було в перших числах грудня і діялося під Жванцем, недалечко від Кам’янця-Подільського, коли королівські війська замкнулися були в окопах.

Тим часом, порадившись із Хмельницьким, хан постановив обов’язково піти на польське військо вальним наступом, знаючи напевне від «язиків», що число їхнє значно зменшилося проти літнього числа — вісімдесяти тисяч: одні вимерли з холоду й голоду, інші повтікали з обозу, а решта так підохляли, що ледве жили й валилися від вітру. Також із п’ятнадцяти тисяч піхоти, яка була влітку, тоді залишилося ледве чотири тисячі, й то бідної та нужденної, і, як сказано вище, валив її, наче очерет, вітер — вони вже мало що могли вдіяти.

Коли поляки довідалися про це, їх пойняв великий відчай за своє життя. Вони постановили обов’язково скінчити тодішню війну, уклавши трактат ²⁸⁶. Для цього, бачивши, що їх обходить довкола козацьке й татарське військо, вони вийшли з обозу ушиковані наче до битви, але послали водночас до хана свого тлумача, закликаючи його до згоди з собою і до укладення трактату.