Традиції Полтавського регіону

Виховуючи повагу до всіх народів, що проживають на тере­нах України, варто усвідомлювати, що національно-культурні тра­диції українського народу складають у сучасних умовах основу змісту і комплексні засоби виховання.

Вивчаючи механізми прилучення школярів до трудових, мо­рально-побутових та художньо-естетичних традицій старших по­колінь, ми керуємося положенням В.О. Сухомлинського про те, що “школа — світ душевних людських дотиків. Нехай, — пише видат­ний педагог,— це буде першою заповіддю нашої педагогічної етики. Відкидайте примітивні міркування про те, що, мовляв у школі не можна “розводити ніжності” — це призведе до виховання м’якоті­лості, слабкості. Все це не так. Різкість, грубість, „сильнодіючі”, „вольові” прийоми (окрик, погрози) огрубляють людське серце, роб­лять його байдужим до навколишнього світу й до самого себе. А де байдужість, там не може бути й справжнього людського благород­ства”. В цьому ми вбачаємо вітчизняний гуманний, а відтак і регіо­нальний етнокультурний підхід до виховання дітей на національно- культурних традиціях українського народу. Справжні національні віковічні вартості — це той орієнтир, що здатний забезпечити уні­кальність дитини, загальне планетарне бачення проблем виховання і розвиток етнічно-національного в них у їх єдності.

При цьому слід враховувати, що в процесі виховання традиції дозволяють досягти європеїзму, а не фольклорно-етнографічного, архаїчного підходу в життєдіяльності народу. О. Вишневський за­уважує, що „у виховній традиції варто розрізняти зовнішні, формальні ознаки, такі як носіння сорочки-вишиванки, “культ шароварів”, ко­зацького вуса чи оселедця на голові тощо. Від них не варто відмов­лятися, але їх і не слід переоцінювати, вважати головними ознаками окремішності нації. Серцевиною виховної традиції є здобутки духовні, народні ідеали, пов’язані з народним світоглядом, релігією, морал­лю. Українська школа і українське виховання повинні бути національ­ними насамперед своїм духом”.

У виховному процесі варто також усвідомлювати значущість загальнолюдського, понаднаціонального, планетарного, адже існує­мо ми не лише як українці, а й як люди. Нам мусить імпонувати думка, що з послабленням утисків національне починає трансфор­муватися в понаднаціональне, і це не означає занепад національного. Проте на сучасному етапі національного і духовного державного відродження варто акцентувати увагу на справжніх національно-куль­турних традиціях українського народу.

Полтавщина є унікальним центром національної культури і духовності України, а Полтава — визнана духовна скарбниця Украї­ни. Полтавський край по праву вважається центром традиційного і локально-своєрідного народного мистецтва, що має неминуще пе­дагогічне значення. Вишивка, килимарство, ткацтво, гончарство, рушникарство полтавського регіону — цілісний, неперевершений ху­дожній оригінальний феномен. Полтавщина — один із наймогутні- ших і найславетніших центрів культурної самобутності українців, за­гальновизнана столиця українського гончарства і кераміки, а також вишивки. Бо всесвітню славу здобули полтавські осередки народ­ного декоративно-ужиткового мистецтва. Це, передусім, Ре- шетилівський — традиції художньої вишивки та килимарства, Опіш- нянський — традиції народного гончарства; Миргородський—тра­диції художньої кераміки; Лохвицький, Лубенський—традиційні ви­роби з дерева, плетіння з лози.

Народні традиції України не можна уявити без Опішні, цього відомого осередку гончарного мистецтва. “Афінами української ке­раміки”, “столицею гончарства” називають це давнє наше козацьке містечко, котре чи не на весь світ відоме своїми виробами з глини, — пише Олена Клименко. В Опішні наприкінці 20-х років XX ст. нараховувалося понад 400 гончарів, 70 % населення було причетним до гончарства. Потім почався занепад. Олена Клименко згадує слова з щоденника О. Довженка: “Болить мені... В одному із цехів опіш- нянського заводу “Художній керамік”... зараз б’ють олію... Так-так — олію! А позаминулого року тут намагались вирощувати гриби шампіньйони!” В сучасних умовах ще гірше. Молодь зовсім не бажає займатися ремеслом своїх батьків та дідів — це важко і невигідно матеріально. “Кому потрібне оте череп’я?” — чуєш неодноразо­во... А про духовне, про те, що Опішня — гордість української куль­тури, ні діти, ні підлітки, ні значна частина дорослих не думають.

Велику роботу з виховання на традиціях здійснює Олександр Миколайович Пошивайло, директор державного музею-заповідни- ка українського гончарства, доктор історичних наук, лауреат Всеук­раїнської літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького. Він походить із сім’ї гончарів. Зацікавлення батьківським ремеслом по­ступово переросло в ґрунтовне наукове дослідження опішнянського, а далі й усього українського гончарства. Наукову діяльність він по­єднує з виховною, про що свідчать його численні публікації, створен­ня в Опішні за його ініціативою і матеріальною підтримкою Дитячої школи народних мистецтв, школи-театру традицій, народної пісні, українського танцю, а також загальноосвітнього колегіуму мистецтв.

Сьогодні традиції гончарства почали відроджуватися. У 1986 році в с. Опішня Зіньківського району було засновано Музей гончар­ства, на базі якого через три роки було створено Державний музей- заповідник українського гончарства. Велике виховне значення має Меморіальна садиба-музей видатної української гончарівни Олек­сандри Селюченко, а також щорічне свято “День гончара”.

Широко відомі в Україні й за її межами імена полтавських народних майстрів та майстринь художньої вишивки та килимарства, таких як: О. Великодна, Н. Бабенко, Л. Товстуха, Н. Гринь з Реше- тилівки та багатьох інших. Майстрині з фабрики художніх виробів Полтавського виробничо-художнього об’єднання “Полтавчанка”, його філії в Опішні, Кременчуці, Нових Санжарах, Лубнах, Великих Сорочинцях несуть в народ кращі трудові, естетичні та морально- побутові традиції.

Полтавська вишивка, як і інші види справжнього декоратив­но-ужиткового мистецтва, — це один з компонентів матеріальної і духовної культури українського народу, уособлення його менталіте­ту, виразник специфічного образно-символічного й художньо-есте­тичного сприйняття ним оточуючого світу природи і людей. Традиції полтавської вишивки забезпечують можливість переосмислення підростаючим поколінням через національне почуття світової куль­тури, виведення з орбіти провінційності на шлях усвідомлення справжніх національних цінностей. Отже, вишивка—це один із видів декоративно-ужиткового мистецтва, в якому узори і зображення, гармонія кольорових сполучень відтворюють національний менталі­тет українського народу. Це—засіб вправляння в національній відда­ності, людинолюбстві і прилучення до справжньої творчості, краси і мудрості свого народу. Молода людина пізнає світ чистої фантазії, натхненних образів, мистецтво високої естетичної наснаги, простого і водночас мудрого декоративного відчуття і мислення, що сприяє формуванню національної самосвідомості.

Для “першого розуму нашого”, — вважає Григорій Сковоро­да (полтавець за походженням), — найсвятіша справа — відродити народ як духовну спільність. “Усякий повинен пізнати свій народ і в народі себе”, — вчив він. Тому в багатстві національно-культурних традицій з гордістю пізнаємо свій народ, його окремішність. Само­бутність народного мистецтва Полтавщини обумовлена культурно- історичними обставинами і матеріальними чинниками, особливос­тями природи, економіки, культури, специфікою національної психо­логії народу, його чуттєвої, вольової, інтелектуальної сфер, темпом і способом мислення.

Традиції вишивання дуже давні. Про це свідчать мозаїки і фрески соборів, народний іконопис, де святі зображені в оздоблено­му вишивкою вбранні. В полтавському регіоні спостерігаються найбільш ранні індивідуальні та колективні форми вишивального про­мислу.

Вироби з Полтавщини на початку XX ст. представляли про­дукцію України на міжнародних виставках і відігравали значну роль в експорті колишнього Союзу. Отже, полтавські вишивальниці — активні учасниці міжнародних, республіканських, всесоюзних, а сьо­годні Всеукраїнських і Міжнародних виставок і ярмарків, де вони постійно завойовують призові місця, одержуючи золоті та срібні ме­далі, почесні дипломи. Основними експонатами з Полтавщини є руш­ники, сорочки, скатертини, блузки, хусточки, серветки, вишиті чер­воним або білим по білому, в традиційному полтавському стилі.

Полтавська вишивка — це національна, художньо-естетич­на, трудова традиція, своєрідний художньо-естетичний феномен. Вона була вперше представлена в системі української народної ви­шивки Т.В. Кара-Васильєвою. Особливий інтерес ученої до пол­тавської вишивки зумовлений тим що, по-перше, в ній відбилися найбільш типові риси українського народного мистецтва вишивання; по-друге, полтавська вишивка характеризується своєрідністю, різно­манітністю, сповнена особливої декоративної краси; по-третє, вона є найбільш повним відтворенням цілісного українського стилю, не втра­чаючи власної творчої оригінальності. Отже, в загальній образно- емоційній системі української вишивки полтавська виступає як своє­рідне художнє явище, що характеризується різноманітністю орна­ментальних форм, яскравою стильовою еволюцією, виконує багато­функціональну роль. Характерною ознакою вишивки полтавського регіону є співіснування геометричного, рослинного та рослинно-гео­метричного орнаменту. У вишивці Полтавщини сконцентрувалися найбільш важливі характерні особливості вишивання всієї Лівобе­режної України.

Існує близько 150 зразків рушникової вишивки Полтавщини. Полтавський декоративно оформлений рушник увібрав у собі творчість усіх народів України — він є одним із компонентів матеріальної і духовної культури українського народу, уособленням його менталітету, виразником специфічного образно-символічного й художньо-естетичного сприйняття ним оточуючого світу, природи і людей. Отже, вишиваний рушник входить до системи національних цінностей українського народу, його національно-культурних традицій.

Проте сьогодні вже всі народи в Україні зустрічають доро­гих гостей хлібом-сіллю на розшитому рушнику, прикрашають руш­никами оселю, використовують рушник у весільному обряді. Отже, національно-культурні традиції українського народу поступово сприй­маються й як традиції національних меншин, тобто стають спільни­ми для всіх народів, що населяють Україну. В ст. 1 Закону “Про національні меншини в Україні” вказується, що “Україна гарантує громадянам, незалежно від їх національного походження, рівні пол­ітичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості і самовиявлення”.

Вчителі трудового навчання освітньо-виховних закладів для здібних і обдарованих дітей Полтавського регіону Л. Максименко, Л. Бондар, Т. Шихміна та інші є справжніми педаґогами-виховате- лями. Як ентузіасти виховання на національно-культурних традиці- ях, вони передають своїм вихованцям красу, багатство і різно­манітність створених упродовж віків справжніх матеріальних і ду­ховних цінностей українського народу, вчать поважати інші народи, які історично доля розселила в Україні. Важливими елементами на­ціональної культури є звичаї та традиції у відносинах українців з іншими націями та етносами, тобто міжетнічні відносини. Доцільно також наголосити, що в сучасних умовах, коли часто-густо трапляються випадки захоплення молоді низькопробними зразками вітчизняної та зарубіжної культури, притупляються потреби пізнання, творчості, доб­росовісної праці, відбувається девальвація загальнолюдських і справжніх національних цінностей, у виховній діяльності особливо великого значення набуває те вічне, прекрасне і високе, переконливе і конкретне, що міститься в національно-культурних регіональних традиціях українського народу. Традиції декоративно-ужиткового мистецтва забезпечують можливість переосмислення підростаю­чим поколінням світової культури, формують справжні аксіологічні уявлення.

У народній вишивці, гончарстві, килимарстві, як і в рідній мові, історії, народній пісні, хореографії криються таємниці українського народознавства, споконвічне прагнення нашого народу до прекрас­ного. Отже, як було доведено, національно-культурні традиції—це один із головних складових елементів українознавства і комплексний засіб виховання, що надзвичайно важливо усвідомити для констру­ювання і моделювання виховного процесу на національно-культурних традиціях народу.

Українознавство ми розглядаємо як систему знань про український етнос, об'єднаний походженням, мовою, історією, культурою, традиціями, спільними психічними рисами, мен­тальністю, системою цінностей. Отже, як показує дослідження, завдяки доцільному використанню виховних можливостей усіх ком­понентів українського народознавства, особливо — регіональних традицій як засобу вправляння школярів у національній відданості, людинолюбстві, працелюбності, високій моральності та естетизації життя, а також прилучення до справжньої творчості, краси і муд­рості свого народу, учні пізнають світ своїх батьків, чистоту пере­живань і почувань, реальне дійство і фантазію, вплив натхненних образів, мистецтво високої естетичної наснаги, простого і водночас мудрого декоративного і реалістичного відчуття і мислення. Народ­не мистецтво вчить поважати і підтримувати всі народи, пристосо­вуючи свободу та інтереси до потреб інших. Без цього ми б не збе­регли в Україні миру й злагоди. Живі регіональні зразки народно­го мистецтва стимулюють в учнів найважливіше — національ­ну віру і національний оптимізм, гордість за національну при­належність до українського народу, виховують добросусідські, толерантні відносини до всіх народів України.

Таким чином, національно-культурні регіональні традиції по­винні посісти чільне місце в усьому змісті й процесі шкільної освіти і виховання.

8.3.4.