<<
>>

3. 1. Вічеві традиції в політичній системі України - Русі

Київська Русь мала вагоме значення у світовій історії ІХ – ХІІІ ст., тому постійний інтерес до серед учених сучасного світу. В Америці, та багатьох країнах Європи, як слов’янських, так і не слов’янських, а також в океанії Австралії й екзотичній Японії плідно працюють над проблемами давньоруської історії десятки вчених [277, с .41].

Київська Русь завжди займала важливе місце в політичному житті Європи та Близького Сходу [277, с. 41].

На устрій стародавніх держав не варто моделювати ті критерії, якими ми визначаємо державний лад нинішнього часу. Сучасна держава живе та функціонує на основі суворо визначених законів і становить собою дуже складний організм, у якому кожний окремий орган управління відає тільки певною часткою владної структури. Характер управління визначається законами, а не особистими якостями правлячої особи. Зовсім інший тип презентують собою багато держав минувшини, зокрема й давньоруські князівства. Конкретного законодавства, формул, які б визначали державний лад не існує. Звичайно, у деяких випадках простежується народний звичай, завдяки якому тільки й можна скласти для себе уявлення про характер державного правління, але і звичай далеко не все охоплює. Тип ранньої руської державності можна визначити, на думку Н. Яковенко, як патримонію, тобто устрій, за якого влада панівного роду та підпорядкована їй територія вважалися нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялася між його синами, як співучасниками володарювання. Цю стадію розвитку держави називають «тіло братів»; а потім вона переростає в сеньйорат – зверхність старшого брата, ще далі в монархію – владу однієї особи. Патримоніальна модель володарювання не була суто руським витвором. Із неї починали своє державне життя практично всі ранні політичні утворення «варварської» Європи – Франкське королівство, Норвегія, Британія, Угорщина, Чехія, Польща та інші.

[1334, с. 52–53].

Як зазначає О. Толочко, на чиї міркування Н. Яковенко покликається в характеристиках давньоруських владних структур, засади, що на них функціонувала Київська Русь як держава, сформувалися довкола поняття «родини» – з її колективним правом володіти «Руською землею» (О. Пресняков називав цю владну модель «сімейним володінням», В. Пашуто – «колективним сюзеренітетом», О. Назаренко – «родовим сюзеренітетом»). За ідеальною схемою цієї моделі, вивершення одного члена роду коштом інших («самовластя») рішуче не схвалювалося: кожний князь мусив володіти своєю часткою, не переступаючи «преділ братня». Метафора «братерства» усіх членів роду Рюриковичів знайшла підгрунтя в церковній доктрині, згідно з якою бажати обсягу влади більшого, ніж дав Бог, – значить нехтувати божественним промислом [1334, с. 53].

Сучасними дослідниками В. Бодрухіним, М. Брайчевським, Л. Войтовичем, В. Єрмолаєвим, Р. Іванчеко, В. Ідзьо, М. Котлярем, В. Ричкою, С. Федакою та іншими пояснюється панівний у Київській Русі абсолютний погляд на княжу владу, створюється нам ідеал її, а разом із тим указується, у чому ж основні обов’язки княжої влади. Усе тодішнє державне правління зосереджувалося в руках князя, тому сфера його діяльності була широка й багатопланова. Віче, як відомо, тільки контролювало дії князя, який відав відносинами з іншими державами, укладав союзи та угоди і звичайно, оголошував війну та підписував мир. При воєнних згодах і мирових угодах він інколи повинен радитися з вічем, а у військовій справі князь був повним господарем.

В узагальненому вигляді легітимні державні повноваження Великого князя сучасні державознавці Г. Одінцова, В. Дзюндзюк, Н. Мельтюхова та інші окреслюють таким чином: охорона державних кордонів; керівництво військом (дружиною і земським ополченням); збір данини; судочинство (вища апеляційна інстанція); дипломатична діяльність; охорона торговельних шляхів; придушення антидержавницьких політичних і соціальних рухів; поширення християнства; скликання княжих з’їздів («снемів»); призначення на вищі посади в княжій адміністрації; видання уставів та інших законодавчих актів; будівництво шляхів сполучення; патронат над Церквою [782 с.

95].

Сучасні дослідники, зокрема М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарчук, А.Колодій, висвітлюючи різні форми та моделі державного правління впродовж історії української державності, виділяють їх спільні ознаки та певні особливості, зумовлені конкретно-історичними умовами. Ученими визначено кілька типів давньоруських князівств, відмінних за вагою в них княжої влади. Скрізь діє віче, відіграючи контролююче значення, й маючи право вибору або вигнання князя, а ступінь цього впливу народного зібрання неоднакова. Подекуди легітимні державні повноваження народного (міського) віча зводилися до наступного: захист міста від нападу ворогів у разі князівської неспроможності; організація земського ополчення; укладання «ряду» (договорів) з князем; обрання й усунення князя за невиконання ним попередніх умов договору («ряду» на князівство); здійснення суду в особливих випадках; адміністративні функції: організація міського життя, призначення міських урядовців тощо [782, с. 95].

Новітня історіографія вітчизняного парламентаризму розійшлася у висновках: частина дослідників вважає віче і боярську думу органами народовладдя і представницької влади в Русі (С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр), інші – «такий інститут, як віче, не мав системи представництва, компетенції, термінів скликання, процедури», головними функціями якого були комплектування та обрання військових ватажків (В. Журавський) (див.: [365, с. 136]).

Один із перших дослідників історії віча в Київській Русі професор права В. Сергєєвич ще в ХІХ ст. доводив, що віче і князь – два однакових суттєві елементи давньоруського суспільного буття. Відомий історик права М. Володимирський-Буданов на відміну від В. Сергєєвича виділяв три органи влади – князь, боярська дума і віче. Наступні дослідники поділяли точку зору як В. Сергєєвича, так і М. Володимирського-Буданова. Крім того, М. Довнар-Запольський вважав, що як носій верховної влади в державі віче мало таке значення, як народні збори в стародавніх Афінах чи Римі [337, с.

27].

Сучасні дослідники доводять, що слідом за М. Костомаровим історики українського права Р. Лащенко, С. Дністрянський, С. Чубатий, С. Федорів вирізняли давню українську державу серед європейських саме за ознакою народоправства і визначали владу віча як верховну. Так, Р. Лащенко вважав, що «віче було зверхнім народним органом влади,... у ньому відбивалася верховна воля народу». С. Дністрянський писав: «Українська держава несе в собі довгу передісторію парламентаризму, що починається саме з існування віча княжої доби, коли функціонування останнього надавало правлінню київських князів найбільш демократичного характеру». М. Грушевський висловлював свою думку менш категорично: «У важливі моменти віче виступало як справжній суверен». В умовах київської централізації віче залишалось у ролі надзвичайного органу і лише із занепадом цетралізації держави, вважає учений, «починає знову прокидатися політична самоуправа» (цит. за: [365, с. 136 – 137]).

Отже, ця проблема потребувала більш детального аналізу на основі вивчення першоджерел і праць авторитетних істориків. Сучасна українська історіографія намагалася детально проаналізувати порядок скликання, склад, процедуру діяльності віча та його повноваженнь.

Дослідники звертають увагу на ту обставину, що скликання віча, як відомо з літописів, нерідко викликалося надзвичайними обставинами – зовнішньою загрозою, необхідністю покликання князя, його утверждення чи зміщення тощо. При цьому віча скликалися за ініціативою князя. Так, наводить приклад В. Єрмолаєв, 987 р. «созва Володимер бояри своя и старцы градские», які вирішили направити в інші країни посланців для ознайомлення з різними релігіями, щоб люди були присутні на віче і добре проінформовані. У Новгороді 1148 р. князь наказав зібрати віче. Очевидно, сам князь змушений був звертатися до віча за рішенням і підтримкою, коли цього вимагали обставини і коли його авторитет був недостанім [365, с. 137].

Висвітлюючи порядок скликання віча сучасні дослідники спираються на літописні свідчення, коли віча відбувалися з ініціативи народу (за підрахунками В.

Єрмолаєва їх відбулося близько двадцяти) [365, с. 137]. Інколи важко історикам встановити, кому саме належала ініціатива народних зборів – князю, боярській думі чи самому народу. У будь-якому випадку, як зазначають сучасні історики права, спираючись на В. Сергєєвича, для скликання народних зборів «треба, щоб народ бажав радитись, без чого віче не відбудиться». В. Єрмолаєв погоджується й з М. Довнар-Запольським: віча скликались, коли виникала потреба у князів, тисяцьких порадитись з народом або коли сам народ бажав висловити свою волю. Вирішальна роль народу у скликанні віча, без згоди якого віче не могло відбутися, підкреслює його значення як справжньої форми народовладдя. За літописами в Києві, Новгороді, Пскові, Володимирі, Суздалі віче скликались не лише князем або посадником, тисяцьким, але й натовпом («голотьбою»), одного чи кількох ініціаторів, навіть одночасно в різних кінцях Новгорода. А «кромольники» жорстоко каралися, якщо підстави для скликання віча були маловажливими. Ще М. Костомаров зазначав: «Созвать вече – значило представить дело на обсуждение народа, и потому всякий, кто считал себя вправе говорить перед народом, мог и созвать вече» (цит. за: [365, с. 138]).

Стосовно складу учасників вічевих зборів, як зауважують дослідники, то, як правило, ними вважалися вільні громадяни від вищих до нижчих прошарків населення. У Києві в народних зібраннях брали участь князі і митрополит; у Новгороді не тільки «кращі люди» (бояри, купці), але й смерди, навіть прості люди. Кожний, хто мав право, бере участь безпосередньо, а не через представника. На факти представництва історичні пам’ятки не містять ніяких вказівок [1000, с. 52 – 54]. Учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконанні волі віча. Скликання віча в наведених випадках дійсно було викликано надзвичайними обставинами. В той же час сучасний дослідник права В. Єрмолаєв висловлює дискусійні міркування з цього приводу. По-перше, саме життя русичів ішло в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утвердженню сталих термінів скликання народних зібрань, ні виробленню процедури їхнього здійснення.

По-друге, потрібно врахувати і те, що літописи здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події. Лише гіпотетично можна сказати про більш-менш періодичне скликання віча на «братчини», дня великих церковних свят. По-третє, про вічові зібрання можна дізнатися переважно з літописів, у яких зафіксовані далеко не всі випадки скликання віча. Літописці, люди духовного звання, виховані на догмах Святого Письма й зразках візантійського абсолютизму, дивилися на князя, як на єдиного носія влади, посланого Богом. Тому прояви народовладдя рідко попадали на літописні сторінки, а якщо і попадали, то в центрі подій залишилися все ж таки князі [365, с. 138].

Більшість дослідників вважають, що у віче брали участь представники всіх класів. Діяло лише два обмеження. Як свідчать літописи вимагалося, щоб учасник віча був вільний і не був під батьківською опікою або в приватній залежності (закупи, холопи, раби), а також жінки. За дорослих синів, які були під батьківською опікою, рішення приймали батьки, але виконувалися в разі необхідності разом, поскільки за загальним правилом не існувало визначених термінів скликання віча, а часто – і попереднього оповіщення, участь у його роботі жителіві землі і навіть передмість була обмеженою. Право участі в народному зібранні не підкріплювалися обов’язком такої участі. Відомі випадки, коли на віче, що скликалося князем, ніхто не йшов [365, с. 139].

Історики не знаходять вказівок на періодичність вічевих зборів. Вони проходили у межах необхідності, адже віче не займалося ніякими повсякденними питаннями законодавства, суду і управління. Проходили вони будь-який раз по особливим запрошенням. За відсутності необхідного приводу віче могло не збиратися не тільки протягом місяця, але навіть цілого року; і, навпаки, за один тиждень могло бути декілька вічевих зборів. Так, у 1384 році в Новгороді, у справі князя Патрикія віче збиралося щодня протягом двох тижнів [1000, с. 56].

Історична наука подає інформацію про місце вічевих зборів, на які сходиться «многое множество народа» на вільні місця під відкритим небом. Місце збору, зазвичай, визначається самим ініціатором. У 1147 році князь Ігор скликає киян на віче під Угорське; самі ж кияни в тому ж році і з того приводу збираються біля Турової божниці. І це незважаючи на те, що в Києві поблизу святої Софії було місце, більше пристосоване для вічевих зібрань. Тут, можна радитися, були влаштовані лавочки, на яких народ міг сидіти; біля Турової ж Божниці (імовірно – на Подолі) місць для сидіння не було, і народ брав участь у віче на конях. Крім цих трьох місць, у Києві згадується ще Торговище і Ярославів двір, як місця вічевих зібрань [365, с. 138].

Є свідчення істориків про те, що вічеві зібрання проходили поза межами міста. Вони були досить звичними під час військових походів, а також через занадто великої кількості учасників, коли неможливо було розташуватися на якій-небудь із міських площ. Цим потрібно пояснити, що ростовці, суздальці і переяславці, з’їхалися до Володимира, щоб вибрати князя, проводячи віче не в місті, а поза його межами. Так, князь Ярослав Мудрий після зіткнення з новгородцями «Заутра собра новгородцов избыток и сотвори вече на поли» [365, с. 138]. У виключних випадках віче збиралося в закритих приміщеннях, але не в особливо влаштованих залах, а у «дворах» приватних осіб. Це робилося тоді, коли вимагалася таємниця, коли, наприклад, народ хотів завчасно дізнатися, скільки буде прибічників відомої пропозиції.

Як зауважують історики, із стислості літописних повідомлень ми дуже мало знаємо про хід вічевих зборів, проте Київський літопис залишив нам доволі повну картину віча 1147 року. Як свідчать історичні факти, наша стародавність не виробила норми найменшого числа членів, при наявності яких віче вважалося таким, що відбулося. Очевидно, потрібно вважати, що таким, яке відбулося при будь-якій кількості присутніх, достатньо багаточисленним, щоб настояти на здійсненні свого рішення [1000, с. 60].

Відсутні також відомості про існування особливого голови вічевих зібрань. Як скоро народ збирався і займав місце, перше слово промовляв той, хто збирав віче. За заведеним порядком той, хто скликав віче, оголошував предмет обговорення. Якщо віче збирав князь, то він відкривав зібрання, звертаючись до учасників віча в шанобливому тоні: князь шле уклін митрополиту, цілує тисяцького і всіх горожан (як рівних), звертаючись до присутніх – «братие» [365, с. 139]. Так робить у Києві князь Володимир, який зібрав віче (1147 р.) за дорученням брата, Ізяслава. При відсутності голови, значна роль головування належало «кращим людям», які присутні на віче, зокрема боярам і старійшинам. Таке переважаюче значення боярам і старшинам надавав Володимир Святий з приводу вибору віри. Покликаючись на це місце літопису, ми зовсім не впевнені, що вибір віри проходив в дійсності так, як описано, адже літописець, зазвичай, відтворював свій час, на якому присутні бояри, старійшини і всі люди. Але на запитання Володимира відповідають тільки бояри і старійшини; решта ж людей висловлюють тільки схвалення відповіді бояр та старійшин. Стає зрозуміло, що боярам, людям забезпеченим, що мають значний життєвий досвід старійшинам належала вагома роль на вічевих зборах. Проте це не означало, що вони мали на віче особливе право, ніж решта людей. Права у всіх були рівні, і кожний говорив або мовчав за своїм власним бажанням і переконанням [1000, с .61].

Історики наголошують на тому, що порядок прийняття вічевих рішень має надзвичайно характерну особливість. Підрахунку голосів зовсім не робилося через те, що більшість голосів (абсолютна і тим більше відносна) не вважалась достатньою для вирішення справи. Вимагалося або єдиноголосне рішення, або таку більшість, яку ясно видно без будь-якого підрахунку голосів. Це повинна бути переважна більшість, яка б змусила замовкнути всіх, хто думає по-іншому [1000, с. 63]. Дослідник В. Єрмолаєв відзначає: якщо пропозиції ініціаторів віча не викликали незгоди або суперечок, то питання вирішувалися швидко і однозначно. Більш складні питання, винесені на віче, як свідчать ряд літописних згадок, усебічно обговорювалися. Своє схвалення чи незгоду учасники віча вислолювали у виступах, дебатах або голосними криками. Хоча право голосу мали всі присутні, імовірно керівну роль в обговоренні належала (крім стихійних віч) «лучшим», «старцам градским» тощо [365, с. 139].

Дослідники окреслюють, спираючись на історичні дослідження, деякі конкретні деталі вічового устрою:

– не було сталого способу збору народу на віче: воно скликалося з ініціативи князя, митрополита або самих народних мас;

– не було визначеного часу для скликання віча: воно збиралося тоді, коли виникала потреба порадитися з народом або коли сам народ виявляв бажання висловити свою волю;

– місць для проведення народних зборів у великих містах було кілька, зокрема в Києві – це Ярославів двір, площа перед Софійським собором; потім віче збиралося біля Турової Божниці, на Торговищі;

– порядок зборів не був чітко визначений; головував зазвичай князь, у якого було найбільше приводів зібрати віче, для того щоб дізнатися думку народу або висловити йому свою; якщо князя не було в місті на вічі в Києві головував митрополит або інша знана особа;

– для вічевого зібрання не вимагалося визначеного числа присутніх, оскільки ніколи не було конкретно окресленої кількості учасників, за якої віче вважається законним (воно було при будь-якій кількості учасників, аби їх вистачило для визнання постанови за підтриману всією землею або для вияву достатньої сили);

– віче було всенародним зібранням по суті: будь-який вільний житель певного міста або навіть усієї землі мав право брати участь у вічі. Літопис інколи перераховує верстви суспільства, які прибули на віче, називаючи бояр, дружину, купців, кращих людей, а також смердів, простих мужиків;

– теоретично віче завжди презентувало зібрання всієї землі і приймало постанови від її імені, але насправді це було зібрання одного міста; зрозуміло, що не всі жителів пригородів могли бути присутніми на віче, не завжди їм давали знати про зібрання віча, ще частіше для цього не було часу;

– порядок ведення вічевих зібрань свідчить, що для визначення вічевого рішення не міг бути застосований підрахунок голосів. Досвідчений голова віча або ватажок партії за силою схвального чи несхвального гулу розумів, згодний народ чи незгодний. Рішення приймалося за умови, що сторона могла настояти на його виконанні. Поняття більшості давньоруське віче не знало. За тогочасним уявленням, якою б не була більшість, що прийняла певне рішення, вважалося, що всі «стали за одного», тобто наступила повна згода, єднання.

Дослідниками, доведено, що віче було спрямовуючим органом у державі, окремо не мало у своєму розпорядженні виконавчих органів, а основним завданням мало контроль за діяльністю князя та його урядовців, у Новгороді – і за діяльністю посадника (представника князя на землі). Зауважимо загалом, що віче виконувало тільки спрямовуючу функцію, а його рішення стосувалися внутрішньої і зовнішньої політики держави Київської Русі. Одна з цікавих закономірностей соціального розвитку Русі, на думку М. Брайчевського, полягала в тому, що історія законодавчої діяльності київських князів дуже тісно переплетена з історією класової боротьби в її найбільш активній та рішучій формі. Після кожного значного повстання – з невеликим хронологічним діапазоном у два-три роки – відбувався черговий акт, що вносив істотні зміни в чинне законодавство [84, с. 124].

Істориками доведено, що важливу роль у політичному устрої Київської держави, крім віча, відігравала Боярська рада. Прихильна рада бояр, а спочатку – дружини князя, була невід’ємним учасником княжого правління. Радитися із старшими членами дружини та боярами було моральним обов’язком князя. Тут він мав і свій інтерес: дружина завжди могла відмовити йому в послуху, якщо бачила нехтування, зневагу, байдужість до неї. У «Повчанні» Мономаха читаємо про наради з боярами – постійні, щоденні. Літописець із докором називає імена князів, які уникали нарад із боярами: Святослав Всеволодович Чернігівський не обмірковував плану війни з Ростиславичами в боярській раді, а тільки в приватній розмові з жінкою та улюбленцями. Галицьке боярство повстало проти Володимира Ярославича головним чином тому, що він «думи не любяшеть с мужми своїми». Іноді на раду князі запрошували єпископів, а також міське купецтво. Незважаючи на моральну обов’язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а весь час мали характер випадковий: бували на них присутніми ті, кого запрошував князь, обговорювалися питання, які були актуальними на той час.

Сучасний відомий історик М. Брайчевський зауважує, що давньоруське боярство, яке на кінець ХІ ст. встигло вже пустити міцне коріння у своїх вотчинах (а в більшості випадків мало його від самого початку) і мало місце економічне підґрунтя, усвідомлювало себе силою, на якій тримається держава. Перші парості тієї концепції формувалися ще в середині ХІ ст. новгородськими публіцистами, згуртованими посадником Остромиром. Потім аналогічні тенденції починали пробивати собі шлях і в Києві та інших великих феодальних центрах [84, с. 288].

Лідером, як засвідчує М. Брайчевский, боярської партії в Києві стає Ян Вишатич Концепція, яку Ян відстоював як голова боярської партії, полягала у ствердженні пріоритету старого київського боярства в суспільному житті країни. У цьому він спирався на давні і органічні для Русі традиції. Відомо, що Київська Русь наполегливо й послідовно йшла шляхом заперечення принципу єдиновладдя; функції великого князя хоча й визнавалися юридично найвищими політичними прерогативами, але на практиці досить суттєво обмежувалися волею репрезентантів наймогутнішої суспільної верхівки. Деякі дослідники називають це «боярською думою» або «радою», але слід наголосити, що офіційно ствердженого і постійно чинного станового органу влади в домонгольському Києві не існувало. Реальна сила боярської влади визначалася не юридичною санкцією, а скоріше моральним авторитетом та економічними й військовими потенціями кожної конкретної особи [84, с. 288]. Саме Ян Вишатович був лідером тих «смислених» або «болших», що їхніх порад не послухав Святополк – тобто старого київського боярства, яке вважало себе головною, відповідальною за долю країни, силою. Нехтування думкою досвідчених бояр, зневага до їхніх порад стає прямою причиною поразки і всіх нещасть [84, с. 292].

Сучасна дослідниця Т. Вілкул зауважує, що однією з найбільших загадок історії є принципи фіксації в літописах вічових зборів. Давно помічені нерегулярність повідомлень про них, розміщення їх серіями, приписування інколи важливих дій водночас князям та городянам, необов’язковість самого слова «вече». Спроби введення цих повідомлень в якісь суворі межі стикаються з певними труднощями [147, с. 70]. Нерегулярність повідомлень про віче більшістю істориків, на думку Т. Вілкул, пояснюється тим, що вони «піднімали голови» в часи всіляких негараздів і тимчасового послаблення князівської влади. На противагу цьому прибічники теорії народоправства знаходять численні приклади мирних взаємин віча й князя, а також приховані, здебільшого реконструйовані свідчення про вічову діяльність, що припадає на час між періодами сплесків вічової активності. Приписування ініціативи у проведенні певних акцій водночас князям та городянам трактується як відбиток фактичного співвідношення сил або ж як тенденційне бажання літописців змінити історію народу історією князів. Необов’язковість згадування в літописах слова «вече» визнають учені цілком протилежних напрямів, але сам цей факт вони ніколи належним чином не пояснюють [147, с. 70 – 71].

Відомий сучасний дослідник М. Брайчевський при аналізі суспільно-політичних процесів у Київській Русі зауважив, що міські рухи мали свій керівний орган – віче. Проте, на його думку, давньоруського віча як офіційно визнаного органу влади історія (усупереч поширеним поглядам) уже не застала. Воно відмерло в епоху, не освітлену писемною традицією, хоча пам’ять про нього ще не зовсім втратилася з народної свідомості, тому ІХ – перша половина ХІ ст. взагалі не дають нам жодної згадки про віче. У більш пізній час воно відродилося, але не скрізь, а лише в деяких центрах (Новгород, Псков), що виробили в себе своєрідну республікансько-олігархічну форму правління. Тут віче було відновлене в зовсім новій соціально-політичній якості – уже не як орган народоправства, а як речник боярсько-патриціанської диктатури, оскільки ремісничо-торговельно-фінасова верхівка завжди прагнула до колегіальних методів урядування [84, с. 50].

М. Брайчевський акцентує увагу на тому, що в більшості давньоруських міст, що перебували під князівською юрисдикцією (Новгород і Псков під цим поглядом становили на Русі такий самий виняток, як ганзейські міста в Німеччині та Польщі), віче так і не відродилося. Не було його, зокрема, і в Києві. Крім того, київська адміністрація розглядала віче як безумовне зло і прагнула всіляко запобігти його стихійному виникненню. Натомість усі значні київські повстання починалися зі скликання віча, яке виступало як орган повсталої маси, принципово протиставлений офіційній владі князя й тисяцького, зокрема ця особливість народних рухів у містах свідчить про їх більш організований, цілеспрямований характер порівняно з виступами забитої й темної селянської маси [84, с. 50].

В оцінці політичної сутності та значення віча, як зазначає А. Павко, представники різних поколінь істориків існують істотні розбіжності. Якщо одні дослідники вважали віче органом народоправства, який забезпечував участь у державному управлінні різних прошарків давньоруського суспільства, то інші оцінювали його як вузькокласовий інститут, що діяв винятково в інтересах феодалів боярської аристократії (див.: [805, с. 36]). Аналізуючи діяльність київського віча в період 1068 – 1069 років, коли об’єднані сили трьох Ярославичів зазнали поразки від половців під Переяславом, можна дійти константувати, що воно було вузькокласовим органом, об’єднувало лише великих феодалів і не відповідало принципам діяльності народних зборів. Вічові зібрання, які відбулися в Києві, свідчили про глибокі суперечності у правлячих колах міста [805, с. 36].

Для їх розв’язання сильніша боярська партія залучала представників торговельно-ремісничого стану, яка користувалася ситуацією для зведення рахунків із князівською адміністрацією. Водночас загальноміське віче істотно впливало на розв’язання принципово важливих державно-політичних проблем давньоруського суспільства. Одним із переконливих виявів правової й політичної дієздатності київського віча було запрошення на київський стіл Володимира Мономаха в 1113 році. Як свідчать історичні документи, на перше запрошення він відповів відмовою. Після повторного, надісланого до Переяслава, у якому розповідалося про можливість анархічного розвитку подій у Києві в разі нової відмови, Володимир, з огляду на історичні обставини та підтримуючи демократичне волевиявлення, змушений був прийняти Київ як народний обранець [805, с. 37].

Аналізуючи основні тенденції вічової діяльності в Київській Русі, сучасні дослідники виокремлюють, насамперед, зміцнення економічних та політичних позицій великого боярства, яке значно активізувалося в управлінні містом і землею. Акцентується увага на таких особливостях в діяльності віча, як істотні розбіжності між князівською владою і боярською феодальною демократією, а також серйозні суперечності всередині самого боярства, яке не вирізнялося політичною єдністю. У кожному великому князівстві існувало кілька боярських угруповань, які виборювали право посадити на князівський стіл свого ставленика [805, с. 37].

Відомо, що особливо гострою була боротьба за успадкування великокнязівського столу в Києві. О. Толочко та П. Толочко зазначають, що у процесі цієї внутрішньої політичної боротьби окреслилися позиції двох боярських угруповань, одне з яких орієнтувалося на династичні традиції чернігівських князів Олеговичів, інше виборювало право на управління Києвом представників Мономахового роду. Як відомо з праць деяких дослідників, результатом цього суперництва стала система дуумвірату– одночасного «сидіння» на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій [1163, с. 220]. В історичній літературі наведено також приклади, коли діяльність віча була звичайною змовою певного боярського угруповання, спрямованого проти князя та його найближчого оточення. Так, у 1146 році боярською партією таємно від князя і його адміністрації прийнято рішення про усунення Ігоря Ольговича та заміну його переяславським князем Ізяславом Мстиславичем [804, с. 37].

Отже, як зазначається в сучасній українській історіографії, віче, яке посідало чільне місце в політичній системі давньоруського суспільства, загалом було вузькостановчим органом державного управління, а не повноцінним інститутом народовладдя чи широкої участі демократичних верств населення в політичному житті. Керівна роль і переважне право в ньому належали феодальним верхам суспільства. Очевидно, що в Київській Русі в Х – ХІІІ століттях віче як орган феодальної демократії і князівської влади в особі великого князя та його аристократичного оточення взаємодоповнювали один одного, нерідко вступаючи в суперництво між собою [804, с. 37].

Новітня українська історіографія довела, що в історії української держави форма її правління мала і різні моделі, і певні особливості. Історики акцентували увагу на тому, що Київська Русь завжди багато важила в політичному житті Європи та Близького Сходу, проте конкретного законодавства, формул, які б влучно визначили державний лад Київської Русі, не існувала. Відомо, що в деяких випадках існував звичай, завдяки якому тільки й можна скласти для себе уявлення про характер державного правління, але й звичай далеко не все охоплює. При характеристиках давньоруських владних структур, засад, що на них функціонувала Київська Русь як держава, варто мати на увазі, що вона сформувалася навколо поняття «родини» з її колективним правом володіти «Руською землею». Ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади. відстороненої від народу, розміщення населення за територіальним (а не племінним) принципом і стягнення данини для утримання влади.

Важливим висновком сучасних дослідників є те, що потреба в княжій владі цілком усвідомлювалася ранньофеодальним суспільством, але не існувало однакових уявлень на якості й широти цієї влади. Взаємостосунки князя з вічем залежали від авторитету князя. Якщо князь сильний як державець, віче демонструє толерантне ставлення до нього, якщо навпаки, віче могло відкликати його з престолу. Отже, особливості княжого управління ґрунтувалися виключно на особистості князя.

Сучасна українська історіографія загалом характеризує віче як верховний демократичний орган влади, що продовжував розвиватися разом із княжою владою. Це дійсно народне зібрання, важлива складова державного організму, яке вирішувало кардинальні проблеми соціально – політичного життя держави. Віче обирало князів, розв’язувало питання війни і миру, розпоряджалося земельними і фінансовими ресурсами землі чи волості, брало участь у законодавстві, зміщувало, хоч і рідко, адміністрацію тощо. Демократичний характер вічових нарад закріпився в досить усталеній процедурі їх проведення, у початках представництва, складі, у якому участь брали «людье», тобто прості люди. Наявні демократичні традиції соціально-політичного життя в Київській Русі спростовують спрощене тлумачення її державного ладу, взаємин народу і влади, форми правління як феодальної монархії.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 3. 1. Вічеві традиції в політичній системі України - Русі:

  1. ФУНКЦІЇ ОБЛІКУ І КОНТРОЛЮ: ІСТОРИЧНИМ АСПЕКТ^
  2. 1.2. Поняття та ознаки трудових прав
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -