<<
>>

3. 2. Козацькі ради – новий етап українського державотворення

В умовах необхідності проведення конституційної реформи та реформації політичної системи, утвердження національної ідеї в Україні нагальною є проблема вивчення та узагальнення історичного досвіду національного державотворення українського народу.

Новітня українська історіографія акцентує увагу на тому, що серцевиною національної ідеї поневоленого народу є комплекс уявлень і положень про створення самостійної держави. З цього приводу відомі українські історики зазначали, що український народ піднісся на недосяжну височінь. І чим глибше усвідомлював він своє економічне багатство, духовну велич, тим гостріше відчував контраст між цим піднесенням і національним пригніченням: йому бракувало свободи та власної держави. Патріарх української історіографії М. Грушевський зауважував, що «могутній інстинкт національного будівництва» витворив в останній третині ХVІ ст. зародок державного організму – Запорізьку Січ. Цей феномен політичного життя українського народу викликав науковий інтерес відомих українських істориків М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, І. Крип’якевича, Н. Полонської-Василенко, Д. Яворницького, а також австрійського посла Еріха Лясоти, французького інженера й картографа Гійома Левассера де Боплана, німецького історика Еразма Франциска та інших.

Державницькі наміри змушували козаків на повстання 1591 – 1596 рр. та до формування власних владних структур, утворення власної юрисдикції, унаслідок чого, як зауважили сучасні українські історики В. Смолій та В. Степанков, у Варшаві заговорили про їхні наміри захистити «бідний і пригнічений люд» від насильства й тиранії Польщі та «заснувати нову Республіку» [1046, с. 67]. Успадкований від Запорізької Січі адміністративно-територіальний устрій, як доводять Г. Одінцова, В. Дзюндзюк, Н. Мельтюхов, – це в Козацькій державі логічне продовження вічових традицій Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

У цих державах усі урядники – від гетьмана до представника сотенної старшини – формально обиралися самими козаками, хоча вже при Богдані Хмельницькому реальна виборність фактично була відсутньою [782, с. 84].

Українська державна ідея розвивалася на ґрунті суспільно-політичної організації «козацького устрою», що визначалася демократизмом. На думку В. Смолія та В. Степанкова, його основні принципи передбачали заперечення феодальної залежності й станової нерівноправності; рівність у праві власності на землю й сільськогосподарські угіддя, заняття промислами й торгівлею; вільний вступ до козацького стану будь-кого, незалежно від станової, конфесійної чи національної належності та майнового становища; право обирати органи самоуправління й бути обраним до них. Козацтво обирало власний кодекс «прав і вольностей» – неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, які визначали його соціально-правовий статус у суспільстві [1046 с. 68].

Дослідниця Н. Яковенко звертає увагу на фундаментальні «закони» козацької спільноти, які складалися в середині ХVІ ст. і є достатньо відомі з пізніших прикладів, і просто не могли бути іншими, бо інакше не вижила б сама спільнота. Найперше – це мала бути група рівних індивідів, у якій перевага надається фізичній силі, витривалості й швидкій реакції на небезпеку, а не родовитості чи заможності. Козацька спільнота не могла розділятися на «своїх» і «чужих» за етнічною чи якоюсь іншою ознакою (як властиво стабільному суспільству тих часів), оскільки їхніх членів єднала вища спільність «Ми», протиставлена загрозі ззовні, тільки так забезпечувалася колективна захищеність; відтак, авторитет ватажків залежав, насамперед, від їхньої здатності виконувати колективну волю групи, що гарантувало необхідну в екстремальних умовах єдність у досягненні мети [1334, с. 190].

В історичній літературі першої половини 90-х років ХХ ст. окреслилася тенденція до ідеалізації «демократичності» республіканської форми правління Запорізької Січі, під якою малася на увазі класична охлократія, украй небезпечна для розбудови держави.

Справді, демократичний принцип виборності на загальних («чорних») радах своїх старшин з часом розвинувся в ніким і нічим не обмежене всевладдя (а відтак і свавілля) мас, оскільки обране керівництво «християнської козацької республіки», по суті, було заручником доброї чи злої волі, хвилинного спалаху позитивних або ж негативних емоцій козацького загалу і постійно відчувало над собою загрозу втрати не лише посади, а й самого життя [1045, с.19]. Дослідник Л. Косенко акцентує увагу на тому, що охлократична поведінка є однією з характерних рис вільної військової спільноти. До того ж звичаї і традиції через своє давнє походження були не в змозі врегулювати мінливі відносини [521, с. 246].

Якщо визначити козацькі мотивації щодо наріжних принципів політичного життя та створюваного козаками державного організму, то, як з’ясовано було П. Сас, «центральне місце в системі демократичних громадянських цінностей запорізької спільноти посідало поняття колективної волі». Вона реалізовувалася через козацьку раду, що була формою прямого волевиявлення всіх її повноправних членів, які будь-коли могли утворити радний орган. Рішення ради були обов’язковими (під загрозою смертної кари) для виконання гетьманом, старшинами, рядовими козаками. Так, у козацькій Україні формувалася республіканська форма правління, за якої всі посади були виборними [1046, с.68]. Дослідниками аргументовано доведено, що унікальний в європейській державно-управлінській практиці того часу принцип виборності всіх посадових осіб у державі дозволив забезпечити тісну взаємодію старшини і рядових козаків, що реально зміцнювало засади демократії в українському суспільстві. Цей принцип підсилював відцентрові тенденції в українській старшині, оскільки, при необхідності, він давав легітимну санкцію будь-яким сепаратистським устремлінням окремих полковників в епоху Руїни (друга половина ХVІІ ст.) [782, с. 84-85].

Сучасні дослідники О. Апанович, І. Бойко, В. Борисенко, І. Стороженко, В. Смолій, В. Горобець, М. Журавель, І.

Катушев, Л. Косенко, Ю. Мицик, Н. Нудьга, І. Паньонко, О. Путро, В. Щербак та інші визнають, що республіканська форма правління знайшла своє відображення саме в козацьких радах, на яких вирішувалися адміністративні, судові, військові справи, обиралася козацька старшина. На Запорізькій Січі козацька рада вважалася найвищим органом влади. За традицією вона збиралася 1 січня, але можливі були й неординарні ради, на яких розглядалося широке коло питань або ж одне найнагальніше. У раді мали право брати участь всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж були виключно старшинські. Зібрання козаків з їх власної ініціативи інколи називаються «чорною» радою. Місцем проведення ради, як правило, була Січ, але в поході вона могла відбутися будь-де. Під час Визвольної війни, як зауважує В. Щербак, козацька рада перетворюється на вищий законодавчий орган Української козацької держави. Із зміцнення гетьманської влади скликалася рідше. Після Чорної ради 1663 р. у Ніжині в ній брали участь лише представники від полків (див.: [653, с. 329]. Дослідник О. Путро акцентує увагу на тому, що в період гетьманства К. Розумовського зросла роль генеральної старшини і фактично перестала діяти загальновійськова козацька рада, компетенція якої остаточно перейшла до старшинської ради, що складалася, насамперед, із генеральної старшини. Вона включала найзаможніших і найвпливовіших представників старшинських родин і перестала існувати в 80-ті роки ХVІІІ ст. у зв’язку з остаточною ліквідацією залишків української автономії (див.: [653, с. 376]).

Більшість істориків права, зокрема П. Музиченко та інші, доводять, що в ХVІІІ ст. сформувалися старшинські ради, які хоча й були представницьким органом, але представляли не весь народ, а тільки окремі його прошарки. Існували чотири різновиди старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) зібрання генеральної старшини; в) зібрання генеральної старшини з участю полковників; г) з’їзди старшин, у яких брали участь всі козаки, крім рядових.

Дослідники акцентують увагу на тому, що зовнішні процеси не дали можливості старшинським радам перетворитися в український парламент, хоча вже і проявилася система двохпалатного парламенту, де вищою палатою було зібрання генеральної старшини, а нижньою – з’їзди всіх старшин. Зібрання колегії генеральної старшини мало постійний характер і відбувалося кожного дня; з’їзди старшин проходили на Різво і Великдень – найбільші релігійні свята.

Дослідники звертають увагу на свідчення іноземців, яким доводилося знайомитися з практикою проведення січових рад. Так, можна навести визнання французького інженера й картографа Гійома Левассера де Боплана: «Гетьмани дуже суворі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході... Бо, коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана... Управляти ними і вести їх у похід – нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить. За сімнадцять літ, які я провів у цьому краї, усі, хто займав цю посаду, трагічно закінчили свої дні» [72, с .67.].

Подібна практика розв’язання найважливіших питань, на думку дослідників, створювала сприятливу атмосферу для інтриг і відкритої боротьби за владу як окремих осіб, так і старшинських угруповань. Незрідка «чорна» рада перетворювалася у знаряддя в руках досвідчених політиків або ж спритних демагогів для досягнення ними своєї мети. Стає традиційною нестабільність позицій козацтва, а міжусобна боротьба, зміна політичного курсу вкрай негативно позначилися на процесі консолідації козацького стану (постійно існували гострі суперечності між запорізькими й городовими козаками), на результатах боротьби з Реччю Посполитою. Не можна не враховувати негативний вплив охлократично-демократичних принципів політичного життя на формування козацької ментальності. Насамперед, вони призводили до превалювання в шкалі морально-соціальних цінностей особистої свободи над обов’язком перед владою, формували стереотип спротиву будь-яким заходам з боку старшинської адміністрації, спрямованих на її обмеження (що є неминучим у процесі становлення механізму державної влади).

З цього погляду цілком слушним є тонке спостереження сучасника національної революції німецького історика Еразма Франциска, який відзначав, що козаки понад усе цінували свою «дику свободу» (цит за: [722, с. 256]).

Історики звернули увагу, що ось у такій атмосфері формувався світогляд Б. Хмельницького, який, беручи активну участь у козацьких акціях, здобував життєвий, політичний і військовий досвід. Отримавши привілеї та клейноди, Богдан Хмельницький, вловивши основні тенденції розвитку суспільства, у 1646р. розпочав підготовку нового козацького повстання. Звертає на себе увагу той факт, що під час проведення таємних рад зі своїми однодумцями він відзначав посилення не лише соціального гніту, а й національно-релігійного. У вересні та першій половині жовтня 1647 р. було проведено кілька таємних рад для обговорення плану дій і пошуку союзників у майбутній боротьбі, оскільки в пам’яті козаків жили гіркі спогади про минулі поразки в боях з польськими військами у 30 – х рр., тому дехто боявся повстання, приреченого, на їхню думку, на поразку через перевагу ворожих сил. На це Б. Хмельницький відповів, що під час своїх поїздок українськими землями «скрізь бачив жахливі утиски й тиранства», а отже, селяни і городяни могли підтримати козаків, тому він уявляв майбутню боротьбу як спільний виступ різних груп українського населення.

Представник сучасної української історіографії І. Бутич акцентує увагу на тому, що повстання, очолене Богданом Хмельницьким, яке дістало назву Хмельниччини, поклало початок новому етапі в історії Східної Європи, України зокрема. Як керівник активної боротьби українського народу за здійснення соціальних, політичних і культурних ідеалів, Хмельницький протягом десяти років перебував у центрі подій. Відбиваючи загальнонародні інтереси, гетьман зробив справжній переворот у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір різні суспільні сили, організував їх і повів на повалення влади польської шляхти в Україні. Він стояв біля джерел створення Української держави і, як визначний політик, зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, але й за допомогою соціально-економічної політики об’єднати, для досягнення цієї мети, різні стани українського суспільства і цим створити сприятливі умови для завершення в загальних рисах процесу формування української держави. Як творець нової адміністрації, Б.Хмельницький багато зробив для становлення державного апарату та налагодження його функціонування (див.: [1211, с. 11]).

Історики української діаспори порушили питання: як називати Козацьку державу? На їхню думку, нова Козацька держава, яка виникла в 1649 р. у результаті повстання Б. Хмельницького, мала офіційну назву «Військо Запорозьке», незважаючи на те, що її центром було не Запорожжя. До того ж, це був витвір реєстрових козаків, що жили на українських землях на північ від Запорожжя, з яким їх поєднувала лише особа Хмельницького. Ще одним джерелом плутанини є кількість назв Козацької держави: Військо Запорозьке, Військо Запорозьке Низове, Гетьманщина, Малоросія. Насправді, Військо Запорозьке Низове стосується лише запорозьких земель, тоді як Гетьманщина і Малоросія (особливо, у московських та російських джерелах) – це козацькі полки на лівому березі Дніпра, що підлягали безпосередній владі гетьмана (за винятком Запорожжя та Слобідської України) і після 1667 р. відійшли до Московії [644, с.225]

Сучасна українська історіографія наголошує на тому, що важко переоцінити роль Б. Хмельницького в творенні державних інституцій (насамперед, органів влади, армії, судових установ) та розробці підгрунтя внутрішньої і зовнішньої політики уряду. Істотного значення набуває проблема співвідношення влади гетьмана з повноваженнями «чорної» козацької ради. Відомо, що обрання Б. Хмельницького відбулося на «чорній» раді відразу ж після захоплення повстанцями Січі приблизно в першій половині лютого 1648 р. (див.: [339, с. 31]). Звичайно, перші кроки в зносинах з польською стороною йому доводилося робити лише за згодою загальної козацької ради, що скликалася в середині березня з нагоди прибуття послів М. Потоцького, М. Хмелецького і С. Ричевського для обговорення змісту вимог до коронного гетьмана. Доволі складним було становище Б. Хмельницького у військовому таборі під Білою Церквою, де зібралися десятки тисяч осіб, а в середині червня з Полонного повідомляли, що гетьман «жодним чином не може вгамувати свавілля черні». За свідченням іншого джерела, гетьман не міг мати серед повстанців міцної влади, бо вони «навчилися топити своїх гетьманів». Украй напружено проходила «чорна» рада 10 – 12 червня 1648 р., і лише з великими труднощами Б. Хмельницькому вдалося її переконати в доцільності припинення наступальних дій і спорядженні посольства до Варшави. До речі, тоді ж було вирішено, що після двотижневого перебування по домівках усі знову зберуться до козацького війська, щоб заслухати «реляцію, яку привезуть посли». 29 червня в Чигирині знову збирається «чорна» рада для заслуховуння листа від А. Кисіля та підготовки відповіді. Отже, «чорна» козацька рада протягом першої половини 1648 р. цілковито контролювала прийняття гетьманом рішень з найважливіших політичних питань [1045, с. 37].

Як зауважують В. Смолій та В. Степанков, надзвичайно важливе значення для розбудови козацької армії, діяльності державного апарату, визначення функцій гетьмана мали розроблені і ухвалені козацькою радою у другій половині червня 1648 р. «Статті про устрій Війська Запорозького». Їхні настанови виходили за межі військового статуту й охоплювали інші сфери життя козацької України [1046, с. 146]. Спираючись на «Статті про устрій Війська Запорозького», гетьман уживає заходи для вгамування свавілля повсталих, насамперед, розіслав по всій Україні універсали з наказом: «Кожен, з нашого Війська Запорозького, та і з інших шляхетських підданих, під страхом суворої кари ці бунти й заворушення мусить припинити» (див.: [1211, с. 79-89]), а дізнавшись про жорстокі розправи М. Кривоноса, заборонив йому «свавілля чинити, міста палити й руйнувати».

Дослідники звертають увагу на ще один суттєвий момент. При розв’язанні важливих питань розгортання Національної революції протягом липня – серпня 1648 р. гетьман відмовляється від практики скликання «чорних» козацьких рад, обмежуючись нарадами зі старшиною. В. Смолій та В. Степанков підкреслюють, що на цей новий аспект політичного розвитку Української держави звернув увагу посланців А. Кіселя сам Б. Хмельницький: «...не так у нас тепер ведеться справа, як це було здавна у Війську Запорозькому, бо я з черню не раджуся і з нею не спілкуюся». За свідченням шляхтича Кордиша (28 серпня), полонені козаки повідомляли, що тепер гетьман з черню ради не має, «чого перед цим не було, бо завжди чернь домагалася того, що з ними радилися, а тепер лише з самою своєю старшиною має раду» [1045, с. 39]. Сказане, однак, зовсім не означає, що Б. Хмельницький дозволяв собі нехтувати думкою основної маси війська, яка з другої половини серпня все настирливіше вимагала припинити переговори з Польщею.

Не можна замовчати, на думку дослідників, й такий важливий аспект політичної діяльності Б. Хмельницького, як проведення курсу на зміцнення прерогатив гетьманської влади, що суперечив традиційному республіканству Війська Запорозького. Уже в другій половині 1648 р. він дедалі частіше відмовляється від практики скликання «чорної» ради, прагнучи зміцнити владу самого гетьмана. На військовій нараді під Замостям він заявив: «Панове полковники! Тут на війні мій один голос – усім наказ! До послушенства всі і ждати моїх наказів!». З іншого боку, доводиться діяти дуже обачно, остерігаючись виступу в козацькому війську. За визнанням А.Г. Мокрського, який неодноразово зустрічався з Б. Хмельницьким, хоча гетьман «деспотично керує військом з 300 тис. осіб, проте він не може бути спокійним за своє життя, яке піддається небезпеці при всякому незначному випадку і при всякому заколоті цієї ницої черні...» (див: [611, с. 52-53].

У першій половині 1649 р. спостерігається, за словами В. Липинського, «прояв самодержавних, монархічних устремлінь Б. Хмельницького» [611, с. 117-120]. Це не лише позначається на політичному розвитку Української держави, а й формує в свідомості її населення зародок ідей монархізму. Він прямо чи опосередковано почав висловлюватися про свою владу не як про владу виборного гетьмана, а як про надану Богом самодержавну владу володаря Русі. 22 лютого 1649 р. заявив польським послам: «Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жєм єсть єдиновладцем і самодержцем руським». Так, на думку В. Смолія та В. Степанкова, започаткувалася еволюція влади виборного і жорстко підлеглого «колективній волі» Війська Запорозького гетьмана до освяченої Богом влади володаря, чиїй волі тепер мала підпорядковуватися «колективна воля» громади. Б. Хмельницький усуває з арени політичного життя генеральну (чорну) раду, що була формою прямого волевиявлення козацтва. Її замінює старшинська рада. Зводить також нанівець принцип виборності генеральної старшини і полковників. Так, у травні 1649 р. гетьман змінив частину з 30 полковників, для яких закінчився «рік регіменту» (керування полком), хоча міг продовжити термін перебування на цій посаді [1046, с. 190]. Однак, як зауважують дослідники, ця заміна відбувалася не механічно, а з огляду на лояльність того чи іншого полковника до гетьмана.

В умовах різкого загострення внутрішньополітичної ситуації на перше місце висувалася розробка підвалин соціально-економічної політики. Дослідниками доведено, що задля цього, гетьман вирішив провести в Києві розширену старшинську раду (за участі київського воєводи та заслужених реєстрових козаків), яку В.Я. Рудавський назвав «з’їздом публічним Русі» «на зразок польського сейму». У першій декаді березня сюди прибули Б. Хмельницький, старшини і запрошені козаки, а також 10 тис. «випищиків». Дочекавшись 13 березня приїзду з Варшави послів та А. Кіселя, через день гетьман розпочав роботу ради. Вона відбулася у складних умовах, бо частина радикально налаштованих старшин виступала проти допуску шляхти до маєтків і відновлення старих порядків, а «випищики», вочевидь, готувалися до бунту, який і розпочався 16 березня, коли повстанці оточили замок і вимагали стратити А. Кіселя. За наказом Б. Хмельницького, козаки розігнали бунтівників; водночас усіх «випищиків» гетьман розпорядився поновити в реєстрі [1046, с. 212-213].

Дослідники звертають увагу на те, що в цей час на Лівобережжі загострилася конфліктна ситуація. За розпорядженням миргородського полковника М. Гладкого, маси невдоволених політикою гетьмана почали збиратися в обозах на берегах Хорола, Псла й Ворскли. Не виключено, що серед старшин виникла змова проти Б. Хмельницького з метою його усунення від влади, на чолі якої перебували М. Гладкий і прилуцький полковник Семен Герасимов. Тому 2 травня 1652 р. відбулася старшинська рада, на якій Ф. Джеджалій вказав на «полковника миргородського Матвія Гладкого що він полковник та інші сотники з ним хочуть його гетьмана згубити і розпочати війну з поляками». Подібне обвинувачення було висунуте проти С. Герасимова. Рада винесла їм смертний вирок, і незабаром їх розстріляли. Жорстокість розправи над групою старшин пояснюється не їхніми антипольськими настроями та участю у виступах на Лівобережжі (не менш опозиційно до виконання умов договору були налаштовані І. Богун, С. Подобайло та інші старшини), а участю в антигетьманській змові [1046, с. 269].

Сучасні історичні дослідження свідчать, що 16 січня 1653 р. гетьман Б. Хмельницький провів старшинську раду, що ухвалила не миритися з польським королем, мобілізувати військо, заборонити купцям вивозити хліб до Польщі та клопотатися про «милість» у царя. Надіслав кримському ханові повідомлення про те, що Річ Посполита готує наступ проти України, і попросив надіслати допомогу. Зібрана Іслам-Гіреєм нарада мурз ухвалила спрямувати до Чигирина посланця для з’ясування масштабів загрози польського наступу. Якщо його очолюватиме король, на допомогу Богданові вирушить орда під проводом самого хана. У пошуках додаткової підтримки гетьман відправив послів до турецького султана й провів переговори з посланцем Дьєрдя ІІ, який прибув разом з українським посольством. У листі до трансільванського князя висловлював задоволення фактом збереження «старої дружби» й запевняв, що зі свого боку не дасть «жодної нагоди для розриву приязні...» [1046, с. 287].

Дослідниками встановлено, що на зібраній у травні 1653 р. старшинській раді з метою прийняття турецької протекції всі полковники, якщо вірити І. Виговському, за винятком А. Ждановича, висловилися на її користь. Навіть якщо генеральний писар перебільшив, однак є підстави стверджувати, що робота ради засвідчила існування серед старшин сильного угруповання протурецької орієнтації. Інше угруповання, очолюване, мабуть, І. Виговським, висловилося за прийняття протекції московського царя. Зрозуміло, що остаточне рішення залежало від позиції гетьмана. І в цей відповідальний момент, на думку В. Смолія та В. Степанкова, Б. Хмельницький припустився стратегічної помилки: вочевидь, не до кінця усвідомлюючи глибини внутрішньої кризи, яку переживала держава, а також не вловивши погіршення її геополітичного становища, гетьман вирішив і далі провадити політику балансування між інтересами Речі Посполитої, Криму, Росії й Порти, намагаючись залучитися підтримкою Порти й Росії, обіцяючи її володарям прийняти їхню протекцію. Одначе, потенціал цієї політики впродовж 6 років уже вичерпав себе. Слід було визначатися й робити відповідний крок, інакше реальною ставала загроза, перехитрувавши себе, стати заручником своїх обіцянок і потрапити в пастку [1046 c. 293].

Історики звертають увагу на ту важливу обставину, що на початку серпня 1653 р. Б. Хмельницький прийняв турецького посла, а згодом направив посольство до Стамбула, яке мало клопотатися про повернення влади союзникові В. Лупулу. У цей час гетьман зібрав старшинський з’їзд за участю заслужених козаків і «начальників міст і містечок», щоб обговорити, чи доцільно прийняти протекцію султана або царя, чи варто повернутися у підданство короля. Якщо вірити словам захопленого жовнірами в полон хірурга, який «служив самому Хмельницькому», на з’їзді було «названо труднощі, які б виникли при прийнятті того чи іншого рішення. Присутні відповіли, що не хочуть йти ані під турка, ані під московита, що їх не обеззброїли, ані в неволю до шляхти. Не маючи способу домогтися пробачення з боку короля, доведеться їм зі зброєю в руках сміливо завершити свої клопоти і своє життя». Російські джерела засвідчують, начебто рада ухвалила прийняти протекцію Олексія Михайловича. Чи це так, сказати важко, але достеменно відомо, що на початку другої декади вересня 1653 р. до Москви відбув посол Лаврін Капуста з проханням прислати воєвод з військом для відбиття наступу поляків і виявити «государеву милість». В. Смолій та В. Степанков констатують, що старшинський з’їзд відхилив пропозицію про прийняття турецької протекції (основну причину цього рішення вбачають у традиційному несприйнятті українцями мусульманського світу, їхнього неприхильного, якщо не відверто ворожого ставлення до Порти, як оплоту споконвічного ворожого степу [1046, с. 302-303].

Відомо, що політичні наслідки Жванецької кампанії для Української держави виявилися катастрофічними. Кримсько-польська угода не передбачала навіть визнання самого факту її існування, не кажучи вже про автономію чи навіть незалежність. Вона засвідчила також політичну безперспективність для виборення. У зв’язку з таким несприятливим перебігом подій гостро постала проблема пошуку, ще за визначенням О. Оглоблина, «міцної, концентрованої військово-політичної допомоги ззовні». За тодішніх обставин її можна було одержувати або від Порти, або від Росії. Не можна не погодитися з міркуванням Я. Дешкевича: трагедія України полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильних сусідів. У неї не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду (див.: [293, с. 274]). Дослідниця Н. Яковенко нагадує, що дипломатична активність Богдана Хмельницького в балансуванні між Варшавою та Стамбулом і його васалами – Кримом, Молдовою й Семигородом – від перших днів війни доповнювалася складним плетивом контактів із північно-східним сусідом – Московським царством [1336, с. 348].

Історики допускають імовірність, що 16 грудня 1653 р. Б. Хмельницький зібрав старшинську раду, на якій ознайомив присутніх зі змістом основних положень кримсько-польської угоди та порушив питання про повний розрив з Річчю Посполитою: «йти від короля геть...». Інформував їх про згоду царя прийняти Військо Запорозьке під свою протекцію, що сприйнялося позитивно. Гетьман розіслав універсали до її населення, попереджаючи остерігатися проходження татар. Його шлях пролягав через Сатанів, Городок, Меджибіж, Летичів, Літин, Вінницю на Корсунь. Щоб запобігти грабункам татар, залишив у Меджибожі 500 вояків, а в Брацлаві – 3 полки. З Літина послав застереження ханові, що коли його вояки чинитимуть свавілля й братимуть ясир, то він вживатиме відповідні заходи. Близько 26 грудня розпустив військо, наказавши старшині (полковникам, осавулам, сотникам) негайно з’їжджатися до Переяслава. 31 грудня наказав посольству В. Бутурліна, яке мав супроводжувати полковник І. Федорович, їхати до Переяслава [1046, с 314].

Дослідниками доведено, що в суботу 17 січня гетьман зустрівся з російськими послами, які запропонували в неділю передати йому царську грамоту, зачитати указ Олексія Михайловича й принести присягу в церкві на вірність володареві Московії. Б. Хмельницький погодився, зауваживши, що спочатку вранці 18 січня проведе таємну старшинську раду, після якої вони заслухають царський указ, обговорять його зі старшинами, а вже після цього присягнуть цареві. На жаль, через недостатність фактичних джерел історикам невідомий зміст старшинської ради. Можна припустити, що в центрі обговорення перебували статті, на основі яких мали прийняти російську протекцію. Гетьман і старшини вважали, що цей акт повинен мати договірний характер із взаємною присягою сторін на узгоджених умовах. Проте, вони не враховували такої специфіки політичного устрою Московії, як самодержавності влади царя, що еволюціонувала в бік абсолютизму і не припускала можливості принесення монархом присяги стороні, яка трактувалася підданою його владі. Також виникає враження, що українська сторона не спромоглася (з невідомої причини) до початку ради узгодити з російською всі умови прийняття протекції [1046, с. 315].

Факти встановлені дослідниками свідчать, що о другій годині дня на майдані довбиші вдарили в барабани, скликаючи на раду присутніх старшин, військове товариство та городян, тобто «все товариство». Сюди прибув Б. Хмельницький з генеральними старшинами й 13 полковниками. Загалом зібралися, вочевидь, понад 300 осіб (відомо, що присягли 284 особи), тобто відбувся старшинський з’їзд із залученням жителів (мабуть, представників міської верхівки) Переяслава, а не генеральної козацької ради – верховного органу влади козацької України. Історик Н. Яковенко акцентує увагу на тому, що, за підрахунками Михайла Грушевського, на Переяславській соборній площі зібралося близько 200 представників старшини та козацтва, серед них 12 полковників [1334, с. 353].

Близько 15 години гетьман звернувся із відомою промовою до присутніх. Дослідниця Н. Яковенко акцентує увагу на тому, що назагал у публічних виступах Б. Хмельницький демонстрував досконале володіння мистецтвом показної відвертості й сміливого жесту [1336, с. 317]. Як занотовано у звіті московського посольства, Богдан Хмельницький, розпочинаючи раду, виголосив промову, де наголосив на тяжких випробуваннях шестилітньої війни «з гнобителями і ворогами нашими, які хочуть викорінити Божу церкву». Ця рада, сказав він, зібралася для того, «щоб ви з нами обрали собі володаря з чотирьох, кого ви хочете – султана, хана, короля чи царя. Турецький цар – це бусурман; усім відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби, і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів – нікому з вас розповідати не треба... А православний християнський великий государ, цар східний, є з нами одного благочестя грецького закону, одної віри..., якщо ми його щиро полюбимо, крім його царської високої руки, спокійнішого пристановища не знайдемо» [1334, с. 353]. Отже, як зауважують ще раз В.Смолій та В. Степанков, йшлося не про те, чи залишитися козацькій Україні самостійною, чи обрати протектора, а лише про вибір захисника серед чотирьох. Створювався негативний образ турецького, кримського і польського володарів і позитивний – царя, який є «з нами єдиного благочестя грецького закону, єдиного сповідання, єдино єсми тіло церкви з православієм Великої Росії» [1046 с. 316].

Присутні за фактами російських джерел (українські відсутні), одностайно загукали: «волимо під царя східного православного...». Потім, як зауважують українські дослідники В. Смолій, В. Степанков, Н. Яковенко, Переяславський полковник Павло Тетеря, обходячи майдан, запитував їх, чи всі так вважають? Відповідали: «усі одноголосно». Тоді гетьман прорік: «бути цьому, нехай Господь Бог наш укріпить під його царською кріпкою рукою». А члени ради закричали: «Боже, утверди, Боже, укріпи, щоб ми навіки всі єдино були». У такій чи приблизно такій атмосфері старшинський з’їзд ухвалив прийняття царської протекції [1334, с. 353].

Коли, читаючи цей звіт, зауважує Н. Яковенко, звертаєш увагу на стилістику московського дипломатичного етикету, ритуально піднесену стосовно царської персони та питань, дотичних православ’я, то все одно мусимо констатувати, що рада пройшла у згоді (що траплялося нечасто). Натомість затьмарив її публічний скандал в Успенському Переяславському соборі, коли прислані з Москви церковнослужителі запросили старшину скласти присягу. Здивований гетьман зажадав, аби спершу присягали від імені Олексія Михайловича посли, що «государ не видасть його, гетьмана, і все Військо Запорозьке польському королю, а також не порушить їхніх вольностей». Бутурлін, у свою чергу, обурено запротестував: у Московській державі «піддані повинні скласти присягу своєму государю, а не він їм», бо гетьманові навіть говорити про це «непристойно», бо ж й козакам, якщо вони хочуть служити цареві, слід «дати віру великому государю по євангельській заповіді без жодного сумніву» [1334, с. 353].

Ситуація ставала критичною, тож гетьман зі старшиною, покинувши собор, провели довгу нараду. Відправлені ще раз до московських послів полковники Тетеря і Григорій Лесницький намагалися вмовити Бутурліна аргументом, який здавався їм переконливим: польські королі завжди присягають своїм підданим. На це Бутурлін відповів, що «того за зразок ставити непристойно, бо ті королі невірні й не самодержавці»; цар прийняв Військо Запорозьке на його прохання, тому козаки повинні пам’ятати про царську ласку й присягнути, а «государеве слово перемінним не буває». Попри очевидну двозначність становища, відступати було нікуди. Повернувшись до собору, гетьман і старшина виконали присягу, «щоб бути їм з землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними» [1334, с. 354].

Істориками доведено, що після завершення переговорів, які тривали ще кілька днів після церемонії, Бутурлін та члени посольства роз’їхалися по полках для прийняття присяги. Протягом січня – лютого 1654 р. на території 17 полків присягнуло понад 127 тис. чоловік, зокрема 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, посилаючись на відсутність дозволу Константинопольського патріархату; частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив’янський полки. За деякими відомостями, до травня зволікала з присягою Запорозька Січ, проте говорити про серйозний супротив стосовно присяги немає підстав. Упродовж шести літ виснажливої війни люди щодалі виразніше настроювалися на промосковські симпатії як ілюзію порятунку від воєнних незгод, не розуміючи, що насправді наближалася війна ще масштабніша, заради якої, власне, й було укладено Переяславську угоду [1334, с. 354].

Аналіз висловленої Богданом Хмельницьким аргументації на користь обрання протектором царя й реакції на неї присутніх (воліли під рукою царя православного у «нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику Христову, поганину дістатися») однозначно засвідчує, що єдиним і вирішальним чинником у прийнятті власне цього, а не якогось іншого рішення політичною елітою було усвідомлення нею історичної спільності православної віри населення Малої і Великої Русі. І коли учасники ради висловлювали побажання, щоб «ми навіки всі єдино були», то мали на увазі досягнення не етнічної чи політичної єдності (радянські та російські історики трактували раду, – на жаль, останні й нині зображують її – як «возз’єднання України з Росією, Малої і Великої Русі чи просто Русі»), а лише єдності конфесійної під протекцією царя. Приймаючи її, ні гетьман, ні старшина навіть гадки не мали йти на самоліквідацію українського державного життя й приєднання козацької України як Малої Росії до Великої Росії як її складової територіальної частини.

У їхньому уявленні, як переконливо довів О. Струкевич, цар Олексій Михайлович мав бути спільним монархом обох Росій (який триматиме у своїх руках не лише великоросійський, а й малоросійський скіпетри), які, утім, будуть політично окремими й незалежними одна від одної. Саме тому, щоб наголосити на їхню самостійність і рівноправність під владою царя-протектора, уже цього ж дня (18 січня) Б. Хмельницький у листі до нього вперше (на що звернули увагу С. Плохій і П. Толочко) вніс до його титулу суттєву зміну: замість «всієї Русії самодержавця» використав термін «всєї Великої і Малої Росії самодержавця». Через місяць він був взятий на озброєння російською урядовою канцелярією. У світлі сказаного необґрунтованою виглядає спроба Б. Флорі, як зауважують критики, спираючись на ідею етнічної спорідненості українського, російського й білоруського народів, довести, що, по-перше, на середину ХVІІ ст. замість них існував якийсь міфічний східнослов’янський «єдиний «руський народ», а, по-друге, що відповідно до ухвали Переяславської ради відбулося входження «територій створеного в результаті народно-визвольної війни на східнослов’янських землях Речі Посполитої гетьманства до складу Руської держави...», яке було «сприйняте обома сторонами як відновлення минулої єдності, як возз’єднання окремих частин Русі, раніше розділених політичними кордонами» (див. [1046, с. 317 – 318].

Представник української діаспорної історіографї П.-Р. Магочій оцінючи процес накопичення знань з Переяславської угоди підкреслює, що історики докладно обговорили значення Переяславської угоди – або, як дехто каже договору. Деякі дослідники вважали її формою входження України в Московське царствр з гарантією автономії на підставі договору (Б. Нольде), або персональної унії (В. Сергеєвич). Інші вважали, що Україна стала напівнезалежною державою під протекторатом Московії (М. Коркунов, А. Яковлів, М. Грушевський, Л.Окіншевич). Дехто вбачав у цій угоді лише військовий союз між козаками і Московією (В. Липинський, О. Оглоблин) або «нетипову» персональну унію між двома юридично рівноправними державами (Р. Лащенко) [644, с. 208].

Історики української діаспори наголошують, що незалежно від дебатів між науковцями, Переяславська угода, як і її ініціатор Богдан Хмельницький, відіграла символічну роль в історії відносин України з Росією і згадується як великий успіх, або як велика невдача. Наприклад, у ХІХ ст.. український поет Тарас Шевченко покладав на Хмельницького відповідальність за «поневолення» свого народу Росією. Натомість, уряд царя Олександра ІІІ (1881 – 1894 рр.) поставив в історичному центрі Києва великий пам’ятник Богдану Хмельницькому на коні, який показує рукою на північ. що мало б свідчити про прагнення України бути пов’язаною з Росією. Після Другої світової війни переяславський міф воскресили, цього разу це зробили радянські ідеологи, які з нагоди 300-літньої річниці Переяславської угоди 1954 р. перетворили цю подію на основний символ «возз’єднання» України з Росією, від якої Україна була насильно відрізана іноземними загарбниками після падіння Київської Русі [644, с. 208].

Дослідник П.-Р. Магочій зауважує, що незважаючи на дебати щодо легітимності тексту першої (1654) та другої (1659) Переяславських угод та безперервний військовий конфлікт і зміни кордонів, усі українські землі Лівобережжя з Києвом включно залишилися в межах Московської, а згодом Російської держави. Наприкінці ХVІІІ ст.. внаслідок нових територіальних здобутків більшість українських земель (за винятком Галичини, Буковини і Закарпаття) опинилися у складі Російської імперії. Отже, з часів Переяслава можна говорити про початок московської або російської фази в історії України [644, с. 211].

Сучасна українська історіографія Переяславської ради представлена дослідженнями В. Брехуненка, В. Горобця, С. Грабовського, Т. Гунчака, І. Іванченко, Ю. Мицика, О. Рафальського, В. Сергійчука, М. Славинського, О. Струкевича, Т. Чухліба, Н. Юсовою та інших. Дослідник Ю. Мицик опублікував матеріали з історії досліджень Переяславської ради 1654 р. [718]. Як же оцінює історична наука, зокрема, українська, сам факт Переяславської ради та тих угод, які з неї випливали? Переважна більшість істориків сходяться на тому, що договір був недосконалий, «сирий», дозволяв різні тлумачення сторонами, які його підписали. Разом з тим його слід вважати і певним проявом дипломатичної ментальності, з одного боку, європейської, на якій виховувалися українські політики і державні провідники, а з другого – азіатської, властивої московській дипломатії. Найпоширенішими є такі думки: договір (1654 р.) є «персональною унією», коли дві незалежні держави визнають зверхність одного монарха; договір встановлював васальну залежність України від Росії; Україна прилучилася (як автономія) до Росії; договір мав характер військового союзу проти Польщі [243, с. 175 – 176].

Значний інтерес у сучасних дослідників викликала Конституція Пилипа Орлика – визначна пам’ятка в історії становлення українського конституалізму та один із найперших у світі прийнятих до дії, документально підтверджених варіантів нормативного визначення порядку організації та здійснення державного владарювання взагалі і визначення України як станової гетьманської держави парламентського типу [358, с 456] Проблеми функціонування законодавчої влади в контекті Конституції Пилипа Орлика досліджували В. Бадяк [32], Д. Голосніченко [207], Г. Демиденко [297], В. Єрмолаєв [367], Г. Корогод [516,] О. Кресін [547], О. Лукашевич [629], В. Медведчук [676], Б. Миндзяновський [691], П. Надолішний [754], І. Нікітін [769], М. Окладна [786], В. Северенюк [993], С. Серьогіна [1012], О. Скакун [1027], А. Смолка [1053], М. Страхов [1110], Ю. Тодика [1158], Ю. Фігурний [1232], Т. Чухліб [1268] та інші. Автори публікацій підкреслюють, що Конституція засвідчила новий етап розбудови державного правління. Конституція цікава дослідникам ще й тому, що стала новим яскравим продовженням усезагального пошуку шляхів оптимізації суспільного розвитку, який тривав від античних до нових часів і далі. Як зазначає Г. Журбелюк, вона створювалася на основі узагальнення певного досвіду цивілізації щодо визнання договірного походження держави, природних прав і свобод людини, її політичних прав, «натурального» права народів на самостійний розвиток і самовизначення, запроваджуючи перехід від січового військово-демократичного формату, започаткованого на Запоріжжі, до усвідомлення потреби республіканізму й запровадження його в межах Української гетьманської держави [376, с. 38-39].

Так, на основі вивчення оригінального тексту «Пактів і Конституцій законів і вольностей Війська Запорозького...» 1710 року Т. Чухліб доводить, що його творці спиралися на античну, пізньосередньовічну та ранньо-модерну політико-правову традиції, використовуючи при цьому ідеї багатьох європейських мислителів: від Платона і Томи Аквінського до Йоганна Альтузія і Джона Локка. Досліджується, що Пилип Орлик та інші мазепинці розглядали цей акт не тільки в рамках «елекційного» (виборного) і «конституційного» (законодавчого) права, а й створювали його як самобутній проект Ідеальної держави на теренах Східної Європи. Доречно зауважити, що у виданні «Пакти і Конституції» Українська козацька держава» (Львів, 2011), ініціаторами якого стали В. Смолій, М. Трофимук, Т. Чухліб, відтворено тексти оригіналу староукраїнською мовою, наведено переклади українською, англійською, німецькою, російською та французькою мовами. Публікація цієї визначної пам’ятки вітчизняної політико-правової думки раннього часу супроводжується передмовою, лінгвістичним аналізом, науковим коментарем, а також факсимільним відтворенням спеціального дослідження видатного історика та правознавця академіка М. Василенка (1929), у якому міститься грунтовний історико-юридичний аналіз джерела.

Головне, на думку В. Солдатенка. В. Крижанівського, Ю. Левенця, що прийняті пакти й конституції у формі договору між гетьманом і козацьким військом (народом) продовжували самобутні традиції державного устрою, які склалися на території України з найдавніших часів і помітно відрізняли місцевий процес державотворення від розвитку державницьких традицій у сусідніх народів. Вони проявлялися, зокрема, в оригінальному поєднанні авторитарного правління (високий ступінь концентрації влади в руках князя, кошового отамана, гетьмана) із виразними (переважно охлократичними) елементами раннього демократизму, що уособлювалися народним вічем, а згодом радами й були дійовими противагами авторитаризму князівської і гетьманської влади [1076, с. 47].

Дослідники звертають увагу на те, що конституція приймалася шляхом погодження її настанов між окремими політичними силами, які діяли тоді в Україні, стало першим підтвердженням її демократичного характеру – на стадії прийняття. Справа в тому, як зазначає В. Медведчук, що українська національна ідея, як ми її зараз розуміємо, а такий підхід повинен поширюватися й на попередні часи, – це ідея, яка не нав’язується зверху, а повинна виходити від самого народу, його представників, що за тих унікальних умов, оскільки конституція приймалася у тяжкі часи російської навали, за межами України [676, с. 3].

Дослідниками доведено, що автори Конституції, продовжуючи демократичні традиції, ментально притаманні українству, висловили ідею всестанового представництва у владі, тобто створення такого політичного суб’єкта влади, який би міг представляти інтереси різних станів суспільства. У Конституції відбито також низку конкретних ідей щодо формування нових принципів дії влади:

1) народ виступає джерелом влади, а проблемі забезпечення його прав і свобод, соціального захисту починає приділятися належна увага;

2) у центрі і на місцях принципи партімоніалізму і спадковості у владі замінюються на принцип представництва, а виборність стає основним механізмом формування всіх інститутів влади;

3) проведення організаційного поділу влади (на законодавчу, виконавчу, судову) доповнюється запровадженням принципів відповідальності влади, взаємодії між гілками влади, між владою і народом, а інститут гетьманства фактично виводиться з політичної системи як чинник її регулювання, набуваючи надважливої функції гарантування незмінності всієї політичної системи;

4) влада поступово наближається до подолання розірваності політичного процесу, його відвічної зав’язаності на зовнішньополітичні чинники з переорієнтацією на більш повне використання внутрішніх чинників, більш чітке державне регулювання внутрішніх процесів;

5) для забезпечення автономного статусу й територіальної цілісності України стає необхідним пошук і практичне використання колективних зовнішньополітичних гарантій.

Історики єдині в тому, що конституція відбивала й закріплювала у своїх настановах чимало прогресивних для того часу думок, зокрема втілення ідеї соборності, що так необхідна була Україні. При цьому ідея соборності викладалася в найбільш прийнятному вияві. Ідеали кращого суспільства, здійснення в ньому принципу соборності пов’язувалися з ідеалами раннього християнства, передусім із гуманними ідеями щодо миролюбства, миру між людьми, які у свій час знайшли відображення в «Апокаліпсисі», «Євангелії від Луки», деяких інших релігійних настановах. Тобто йшлося не просто про злуку українського народу, а про єднання на високому моральному рівні, єдність, яка було б на користь усім верствам населення і передусім «народу Козацькому».

Дослідниками доведено, що у Конституції Пилипа Орлика значна увага приділялася питанням організації влади в «істинному» суспільстві. Ця влада повинна базуватися на легальних, колективних, парламентарних основах, бути зорієнтованою на справедливе громадянське суспільство, що мало місце в практиці діяльності відомих релігійних церковних братств. Доречно зауважити, що парламентський устрій України за Конституцією Орлика відзначався такими основними політичними атрибутами: загальне виборче право, суб’єктами якого були всі, хто належав до «народу Козацького»; проведення виборів через відповідні адміністративні (військові) осередки й участь у них усіх козаків; виборність усіх цивільних військових посад.

Дослідник А. Смолка навіть приблизно порахував кількісний склад Генеральної Ради: близько 10 чоловік Генеральної старшини; полковники з урядовцями і сотниками (до 16 полковників) – близько 40; генеральні радники (2 – 3 від кожного полку) – близько 40; кошовий із курінними отаманами Запорозької Січі (до 38 куренів) – близько 40 [1053, с. 33], тому разом маємо близько 130 осіб.

Звертаючи увагу на демократичні атрибути державного устрою за Конституцією, що розглядається, дослідники наголошують, що інститут козацького парламентаризму, його модель суттєво відрізнялися від форм державного правління, які мали тоді місце в переважній більшості європейських країн. Як правило, переважаючою формою правління була – абсолютна монархія в найбільш реакційних її формах, зокрема петровська деспотична влада в Росії. Натомість – і це повністю відповідало демократичній традиції української політичної думки, загальній спрямованості української національної ідеї – державний лад України повинен був утворюватися відповідно до традицій українського республіканізму, хоч і значна частина українського гетьманату, наприклад І. Мазепа, стояла на чітко визначених монархістських традиціях [676, с.6]. Тому Орлик не міг не помітити, як зауважує П. Гончарук, що в керівництві державою Мазепа допускав помилки, сумнівні методи керівництва, які, зрештою, завадили йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спрямовані на відродження суверенної української державності [215, с. 15].

Доречно нагадати, що ще автор «Історії Русів» зауважував, що Мазепа найперше подбав про власну безпеку, заснувавши особисту Гвардію: «три полки піхотні Сердюцькі, батальйон жолдаків і полк кінних Компанійців, названих, «компанію надвірної корогви». У всі тії війська викликав з бажаючих , що оточували резиденцію. Вони були в Мазепи його янголами-хранителями та духами, щ

Простежуючи відображення української національної ідеї в Конституції Орлика, сучасні дослідники зазначають, що демократизм документа обумовлений кількома головними причинами: саме визвольна боротьба українського народу, передусім козацтва, проти національного і соціального поневолення зробила демократію і республіканізм найважливішими прагненнями народу; тільки ідеї свободи, демократії, незалежності могли підняти та об’єднати всі сили українського народу в боротьбі з найактивнішим тоді загарбником – російським самодержавством. Якраз у цьому різниця Конституції Пилипа Орлика й політичних поглядів і симпатій Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Івана Мазепи та інших гетьманів, інтереси яких були спрямовані на встановлення особистої гетьманської влади в Україні [676, с. 7].

Доречними та принциповими були настанови про те, що гетьманські слуги (державні чиновники) не могли виступати посередниками між гетьманом і генеральною старшиною й не допускалися до участі в будь-яких законодавчих, управлінських, військових і посольських справах, а тим більше до виконання громадських доручень. Якщо б хтось із старшини, урядників чи рядових козаків учинив злочин, винуватця не повинен був карати сам гетьман «із власної ініціативи або помсти». Правопорушення мало стати предметом розгляду Генерального суду, який «повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритися як переможений законом» [818, с. 31].

В. Медведчук, наголошуючи переважно на прогресивних концептах Конституції Орлика у сфері державного устрою України, акцентує також на перебільшеннях в оцінці демократичності документа, які трапляються в нашій науці [676, с. 7]. Так, конституція встановлювала політичні, громадянські права далеко не всіх верств населення, які за тих часів жили в Україні. Йшлося майже виключно про «народ Козацький», а значить, за межами конституційного регулювання залишалася переважна більшість населення України – так званий «простий люд». Щоправда, у Конституції вимагалося, щоб полковники на місцях «твердо стежили за порядком, керуючись приписами цієї спільної ради (йдеться про ради, які повинні були утворюватися в полках) і рішуче виступали проти спроб скривдити чи утискати тягарями простий люд» [818, с. 31], однак така настанова мала дуже загальне значення й не могла, природно, змінити на краще злиденний стан більшості українського народу [676, с.8].

Дослідники вдалися до всебічного аналізу Конституції Пилипа Орлика щодо положень, які стосуються організації державної влади в Козацькій християнській республіці. На думку А. Смолки, принциповий характер мають визначена форма правління, принципи управління й діяльності органів держаної влади [805, с. 27, 28]. Т. Чухліб найбільшим досягненням першої української Конституції називає виписану статтею 6 законодавчу норму про колективне ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади – «публічних радах» [1266, с. 27]. О. Кресін твердить, що лише в ст. 6 «Пактів» було закладено основи інституту парламентаризму у Війську Запорозькому [548, с .134]. Г. Корогод підкреслює, що Конституція зафіксувала норму, згідно з якою всі найважливіші рішення в державі мала приймати Генеральна Рада (до складу якої входили генеральні старшини, городові полковники та генеральні радники, які у своїх полках обиралися на загальних виборах), а в період між сесіями – Гетьман за обов’язковою участю Генеральної старшини [516, с. 36].

Дослідники О. Лукашевич та К. Манжул переконані, що метою ст. 6 було не дозволити гетьманові узурпувати владу, не допустити перетворення його на свавільного самодержавця [629, с. 21]. Про утвердження ідеї обмеження прерогативи гетьмана й підвищення ролі старшини у вирішенні державних справ досліджує Г. Корогод [516, с. 31]. Як справедливо зазначає О. Кресін, автори «Пактів» вирішили за доцільне встановити новий порядок законодавчої влади через те, що деякі гетьмани незаконно привласнили собі автократичні повноваження, що мало наслідком порушення політичної системи, прав і вольностей населення, збільшення податкового тиску, корупцію, зневажання управлінськими кадрами тощо [548, с. 132].

Дослідники вважають, що вперше в українській історії було створено правові основи представницького правління й парламентаризму. Пакти розподілили владні повноваження, які раніше належали цареві, між органами влади Війська Запорозького та створили передумови для подолання розірваності українського політичного і правового процесів [548, с. 137]. Влучним є зауваження Ю.Фігурного, мовляв, Конституція зафіксовує обмеження самодержавної (одноосібної) влади гетьмана і створення, як у поміч, так і на противагу йому, Генеральної ради старшини [1232, с. 20].

Історичні джерела свідчать (і це відображене в Конституції), що ще в період козацько-гетьманської держави (середина ХVII ст. – кінець ХVIII ст.) Україна визначалася як станова республіка на чолі з виборною гетьманською владою, хоча чіткої форми правління не визначалося, є підстави твердити, на наголошує О.Святоцький, що це була гетьмансько-парламентська республіка з виборним гетьманом на чолі [992, с. 64]. За Конституцією, на думку багатьох дослідників, в Україні формувалися три гілки влади: законодавча (Генеральна рада), виконавча (Гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний суд). Створювався своєрідний козацький парламент – Гетьманська військова рада. Загалом у Конституції відчутні ліберально-демократичні традиції, а запровадження постійних генеральних рад свідчить про зародження засад парламентаризму в середовищі українських політиків.

Як вважає В. Чушенко, постає питання: чи ідеї доктрини поділу влади були притаманні теорії і практиці українського державотворення? Історія конституціоналізму України дає позитивну відповідь на питання. Уважний аналіз Угоди та Конституції 1710 р. дає змогу зробити висновк, що держава засновується на принципі поділу гілок влади: глава держави і виконавча влада уособлюється обраним Гетьманом і гетьманським урядом; прообраз початків парламенту вбачаємо в Загальній (Генеральній) Раді, що складається з генеральної старшини, городових полковників і генеральних радників у кожному полку («по одній вибраній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі»). Із Генеральною Радою гетьман радиться «про цілісність Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою...». Власне, продовжуючи характеристику принципів взаємовідносин виконавчої та представницької влади, у Конституції Орлика зазначається: «І як генеральна старшина, полковники й генеральні радники мають належно шанувати ясновельможного гетьмана , так і ясновельможному Гетьманові взаємно шанувати їх і утримувати за товариство...». Ось це і є важелі взаємовпливу, урівноваження гілок влади в процесі їхньої взаємодії. Орлик виокремлює як самостійну гілку судочинство (причому, зауважує В. Чушенко, робить це вперше в історії): «Переступників сам ясновельможний Гетьман не має карати своєю приватною помстою та владою, повинен таку справу чи кримінальну здати на військовий генеральний суд» (див.:[1281, с. 32]).

Недоліком «Пакту» можна вважати те, що в ньому зовсім мало уваги приділяється правовому регулюванню й функціонуванню Запорозької Січі. Єдиним фіксованим у документі обов’язком Запорозької Січі щодо Війська Запорозького було вчасне делегування послів на сесію Генеральної Ради на заклик гетьмана [548, с. 136]. стосовно правового статусу гетьмана, то Г. Корогод допускає, що гетьман міг бути усунутий від влади достроково, а про термін його перебування при владі в «Пактах» нічого не зазначено, однак за аналогією з європейськими володарями Г. Корогод вважає, що він мав керувати до кінця свого життя [516, с. 36]. У ст. 6 «Пактів» окреслюється загальний принцип формування всіх органів державної влади знизу доверху, суть якого – у виборності посади. Також важливим є те, що Україна переходила до територіального представництва. Однак про чіткий розподіл влади на три гілки говорити було ще зарано. На думку Т. Чухліба, виборна Рада і виборний гетьман разом була водночас і законодавчим, і контрольним, і розпорядчим органом [1268, с. 27]. Форма правління, за ст. 6 «Пактів», як вважає О. Кресін, – це парламентсько-президентська республіка [548, с .137].

Отже, новітня українська історіографія акцентувала увагу на тому, що успадкований від Запорозької Січі адміністративно-територіальний устрій став у Козацькій державі логічним продовженням вічових традицій Київської Русі. Усі козацькі урядники – від гетьмана до представника сотенної старшини – формально обиралися самими козаками, хоча вже при Богданові Хмельницькому реальна виборність була фактично відсутньою. Це, очевидно, було пов’язано з ситуацією, яка склалася в середині держави та за її межами, що вимагало більшої концентрації влади в одних руках.

Крім того, сучасна історіографія довела, що в роки Визвольної війни Генеральна Рада як центральний орган влади мала вагоме значення. Після Переяславської Ради Генеральні Ради не збиралися. Пізніше гетьмани (І. Виговський, П. Дорошенко), які відстоювали республіканську форму правління, відрожують їх скликання. Загалом, Генеральні Ради були традицією, яка зв’язувала державність Гетьманщини з віковими порядками Київської Русі, і як анахронізм вони не могли стати органами влади. Отже сучасна історіографія аргументовано довела, що устрій запорізької вільної військової спільноти мав усі ознаки державності. Тут існував територіальний та військовий поділ, була розгалужена система управлінських посад та адміністративного апарату і значний ступінь суверенітету у вирішенні внутрішніх справ спільноти. Однак запорізька державність була альтернативною тій, що існувала у навколишніх країнах, ут не було підневільного населення й існували досить розвинуті демократичні інститути, головними з яких були виборність управлінського апарату та наявність рівноправ’я серед членів спільноти у вирішенні всіх важливих справ, пов’язаних з політичним та соціально-економічним життям запорізького товариства.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 3. 2. Козацькі ради – новий етап українського державотворення:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. 1.1. Стан наукової розробки проблеми
  4. 1.3. Теоретико-методологічний інструментарій дослідження
  5. РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ З ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ
  6. 2.2. Історіографія національного осмислення козацької державності України
  7. 3. 2. Козацькі ради – новий етап українського державотворення
  8. 5.2. Козацьке судочинство та його традиції
  9. ВИСНОВКИ
  10. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  11. 4. ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
  12. Історіографія курсу
  13. Наукова періодизація історії України.
  14. Література
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -