Феномен національно-традиційної культури українського народу

Поняття “традиції” походить від латинського traditio, що в перекладі означає — передача. Кожне покоління входить у життя через освіту, виховання, соціалізацію, самопізнання і самотворення індивідууму як особистості.

У філософській енциклопедії підкреслюється, що традицій­ними стають норми поведінки, народний досвід, ідеї, погляди, смаки, звичаї, обряди, свята та інші форми соціальних і культурних явищ. Вони визначаються як елементи соціально-культурної спадщини, що історично склалися і передаються від покоління до покоління. У пе­дагогічному словнику виділяються шкільні традиції і традиції в сім’ї. Традиції в сім’ї розглядаються як “сукупність звичаїв і норм пове­дінки, прийнятих у сім’ї, що передаються від старшого покоління мо­лодшому”. Традиції шкільні — це “звичаї, порядки, правила поведін­ки, що склалися в школі, які зберігає колектив та які передаються від одного покоління учнів до іншого”. Таким чином, як підкреслюєть­ся в етнографії, “традиції — це процес позабіологічної передачі від покоління до покоління усталених культурно-побутових особливостей ”, соціальних і культурних явищ, що історично скла­лися. Отже, традиції виникають в суспільному житті певного народу, в сім’ї, школі, побуті, праці, моралі, мистецтві тощо.

Сучасні вітчизняні дослідники Ю.Д.

Отже, традиції — це філософське, соціально-психоло­гічне і педагогічне явище. Вони усталено відображають на­ступність соціального досвіду українського народу, є формою функціонування суспільних відносин і взаємин між людьми пев­ної національності, забезпечують їх закріплення, розвиток і передачу новим поколінням у процесі загальноприйнятих видів суспільної діяльності.

На активність виникнення і розвитку традицій значний уплив має конкретна історична епоха чи її період. Традиції актуалізують свою, відповідну до потреб часу, систему звичаїв, обрядів, норм, свят, ритуалів, яка є продуктом суспільного розвитку і невід’ємним компонентом національної культури на всіх етапах її функціонування. Традиції формуються в залежності від системи господарювання та соціальної культури суспільства. Отже, традиції, звичаї, обряди та свята — необхідний елемент соціального і особистого жит­тя людини. Не можна не погодитися з тим_у що зневажливе став­лення до національних надбань, характерне для недалекого минуло­го нашої історії: нехтування національно-культурними традиціями українського народу призвели до втрати національної самосвідомості громадян, почуття причетності до певного народу, національності, природного прагнення людини до самовираження, самовиховання, самовдосконалення.

У кожного народу історично склалася власна система націо­нально-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забез­печує підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного—до загальнолюдського, планетарного. Проте обов’язково — з почуттям любові до свого рідного і близько­го, з прагненням його оберігати і примножувати.

Важливий аспект традицій визначив С. Павлюк. “Феномен народно-традиційної культури полягає насамперед у тому, що через неї здійснювався і здійснюється генетичний теоретико-культурний зв’язок поколінь у часі і просторі. Віковічні традиції, — пише С. Пав­люк, — завжди були кровоносними артеріями в національному організмі, де одночасно проходить процес синтезу старих і новоут­ворених традиційних елементів, що узвичаювалися в повсякденно­му житті і ставали основою для подальшого поступу”.

Оскільки виховання молоді здійснюється в певному культур­ному просторі та відбиває етнокультурні особливості регіону, то вра­хування регіональних особливостей традиційності набуває особли­вого значення у змісті й засобах виховання.

Діалектичні зв’язки між національним і загальнолюдським є загальною тенденцією розвитку будь-якого менталітету. Інтеграційні культурні надбання сприяють взаємозбагаченню завдяки розвитку культури передусім корінного етносу певної території. Це актуалізує значення регіональних традицій у загальноукраїнському контексті. Отже, виховання на традиціях реалізує, по-перше, глибоке і все­бічне пізнання рідного народу, його історії, культури, духовності і на цій основі — загальнолюдського; по-друге, усвідомлення кожним школярем самого себе як невід "ємної частини свого народу, нації, і, в той же час, по-третє, — як самобутньої осо­бистості, необхідності з цією метою самоучіння і самовихо­вання. Тому, слід підкреслити, що завдання школи молодої українсь­кої держави полягає у створенні оптимальних умов для оволодіння народними традиціями, в наданні цьому процесові цілеспрямованого характеру, що забезпечить формування високоморальних якостей шодини-громадянина.

Особливо слід відмітити зв’язок національного виховання із завданнями консолідації українського суспільства. У зв’язку з цим звернемо увагу на ті фактори, що гальмують виховний процес на традиціях. Має місце: а) ’’комплекс української вторинності”; б) “національної меншовартості”; в) ’’національної сором’язливості”; г) незнання традицій; д) недооцінка їх значення у вихованні. Вважає­мо також недопустимими вияви українського шовінізму, його бута­форського характеру. Разом з цим, національно-культурні традиції нашого народу, його окремішність, здібності, здобутки — це вклад української нації в загальнолюдську скарбницю духовності, в світову культуру. В основі виховання на національно-культурних традиціях — любов до рідної України і велика повага до всіх етносів, що жи­вуть на її теренах.

Таким чином, традиції— це самобутнє культурно-істо­ричне явище. Вони складають ту основу, на якій базується єдність усіх поколінь українського народу, і навіть більше — єдність усіх етносів, що населяють Україну. Традиції забезпе­чують формування вірності Вітчизні і національним вартос­тям, а через них — і вічним загальнолюдським цінностям.

М. Гру шевський першим створив концепцію вселюдсько­го значення національних традицій. За висновком видатного діяча української науки і культури, національна творчість і надбання укра­їнського народу “не має суперника серед народів Європи”. В бага­тотомній фундаментальній “Історії України-Руси” М.С. Грушевсь- кий стверджував, що український народ “у творах свого духа зло­жив пророчисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, ба­гатих здібностей і здобутків довгого історичного життя”.

Інший активний діяч суспільно-політичного руху в Україні М. Драгоманов у своїх працях з українознавства переконливо по­єднав національні скарби і загальнолюдські цінності, вчив, щоб ми ставили “величну будівлю українського культурно-громадського життя в зв’язку з вселюдською культурою...”

У зв’язку з цим постає необхідність правильного усвідом­лення взаємозалежності національного й інтернаціонального. Через національне ми зможемо наблизитися до загальнолюдського, завдя­ки збереженню своєї високоморальної національної самобутності входимо як рівноправні до європейської співдружності народів і країн.

8.2.2.