Багатство і різновиди виховних традицій українського народу в національній системі виховання

Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні па якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характери­зується: 1) новою концепцією освіти; 2) оновленою парадигмою ви­ховання; 3) етнізацією змісту педагогічного процесу.

Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кра­щих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українським народом упродовж всього періоду свого існування. Педагогічна сутність їх — у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у фор­муванні його ціннісних пріоритетів. Виховні національні традиції вив­чаються в загальнокультурних зв’язках, їх неможливо здійснити без національноїетнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національ­ного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в істо­рії ко-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу і іародних надбань в освіті та вихованні як національної пам’яті, своє- рідного педагогічного коду народу.

Тому, на наш погляд, відомі в науці цивілізаційний та фор­маційний підходи щодо педагогічноїтеоріїі практики не забез­печують у дослідженні повноти і багатовимірності. Звідси ви­тікає, що соціально-культурний напрям, який їх об'єднує, в нашу цивілізаційну епоху має бути доповнений традицієзнавчим. Функціонування педагогічної теорії і практики протікає у безлічі тра­дицій. Саме традиції забезпечують збереження національної сутності народу, найвищих вартостей в культурі, людського в людині й при­родного в природі.

“Націоналізація людського життя, — як зазначає М. Бердяев, — це індивідуалізація загальнолюдського... Людство йде до єдності через національну індивідуалізацію”.

По-перше, національно-культурні традиції українського на­роду зберігають національну пам’ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. По-друге, традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними на­становами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благо­родної мети й добра, на користь усіх народів. По-третє, ми не може­мо і не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педаго­гом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і фор­мує правила виховання, зберігання їх у традиціях. По-четверте, особ­ливо важливо забезпечити правильний підхід до дійсно національно­го та знаходження шляхів його сполучення з вселюдським. І тут вкрай необхідно передбачити багатоваріантність шляхів розвитку народів у руслі національної ідеї, національного та державницького інтересів, визнати ту істину, що суб’єктом національних прав є всі національності, що населяють Україну.

Основу національних традицій нашого народу складають уза­гальнені якості ідеалу українця: “людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичли­вої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народ­ного життя, у звичаєвості та обрядовості, в артистизмі вдачі, у про­славленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково- прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на само­пізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу”.

Педагогічний потенціал національно-культурних тра­дицій полягає в тому, по-перше. що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-дру­ге. виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протя­гом багатьох століть; по-третє, об’єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють рівно­правність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно за­хищають національну самобутність народу, орієнтують на професій­не самовизначення, пов’язане з традиційними регіональними промис­лами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п ’яте. втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують ного право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме. їх наукова сутність — у певному національному спрямуванні молодого поколі­ння, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріори­тетів особистості.

У різних місцевостях, поселеннях, регіонах, містах і селах, де живуть люди різних національностей, традиції складаються, функ­ціонують і розвиваються специфічно. Це залежить від складу пси­хіки, історії, ментальності етнічної групи населення. Отже, традиції є своєрідними підвалинами розвитку і формування нації. Вони вбира­ють кращі надбання народу в моральному, трудовому й естетично­му житті людей, інтегрують їхню етнічну спільність у націю. Прак­тично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і есте­тичний зміст, поступово стаючи невід’ємною частиною рідного на­роду, нації. У свою чергу, на національних засадах народу будують­ся трудові, морально-побутові та художньо-естетичні традиції кож­ного навчально-виховного закладу.

До найбільш поширених традицій, які мають виховне значен­ня, доцільно віднести такі з них: загальнолюдські, національні, родинні (за приналежністю); ідеологічні, трудові, моральні, фізичні, есте­тичні, екологічні (за своєю спрямованістю); культуротворчі, релігійні, державотворчі, політичні, побутові (за метою і призна­ченням)', сімейні, шкільні, місцеві, сільські, міські, регіональні, за­гальнонаціональні (за місцем виникнення і розвитку); віковічні, новаторські, відроджувальні, розвивальні (за часом появи і примноження); прогресивні, реакційні, шкідливі, корисні, віджилі (за значенням).

Розроблена кваліфікація традицій (А.М. Бойко, І.В. Охрімен- ко), що мають виховне значення, досить умовна (табл. 8.3.1.1). За певних соціально-історичних обставин одні традиції можуть активі­зуватися у вихованні, інші — відходити на периферію педагогічного процесу.

Таблиця 8.3.1.1

КЛАСИФІКАЦІЯ ТРАДИЦІЙ

Автори класифікації переконливо доводять: якщо несприят­ливі політичні, ідеологічні та адміністративні фактори гальмують реалізацію і розвиток традицій, звичаїв і обрядів, народної творчості, то цим самим гальмується і руйнується національна система вихо­вання. При цьому інституції освіти, заклади національної системи виховання можуть формально залишатися, але національний зміст, народний дух її вихолощується, як це і було в роки застою.

У свою чергу, молодь, вихована в творчому національному дусі, покликана розвивати традиції та звичаї батьків і дідів у нових конкретно історичних обставинах, поглиблювати самобутній коло­рит України. Поряд із цим, не слід забувати, що національні традиції нашого народу, його здібності й здобутки — це те, що сприяє усві­домленню народом свого внутрішнього “Я” і визначення свого став­лення до інших етнічних спільнот. Значить, кожна людина мусить увібрати в себе справжні народні традиції, соціальний досвід, набу­тий у ході розвитку народу. Трудові, моральні цінності завжди скла­дали підґрунтя національної української культури. Серед них — на­ціональні моральні норми, вічні народні категорії совісті, праці, лю­бові, гуманності, милосердя, поваги, вдячності тощо. До них ми сьо­годні прагнемо, їх сьогодні оцінюємо і пересвідчуємося в їх вічності.

У даному контексті виникає необхідність бодай побіжно роз­глянути питання впливу релігійноїтрадиції на освіту й виховання підро­стаючих поколінь. Необхідно насамперед вдумливо підійти до змісту понять релігійне виховання і релігійна освіченість. Релігійне ви­ховання, як і виховання взагалі, передбачає спеціально організова­ний, цілеспрямований процес відповідного формування особистості, що зобов’язує її вести певний спосіб життя, дотримуватися віроспо­відань, обов’язково виконувати обряди, пости, молитви, інші норми. Таке виховання можливе в конфесійних релігійних школах (у нас їх уже з’явилося чимало).

Що ж до релігійної освіти, то вона допоможе не лише розіб­ратися у власній історії і культурі. Релігійне вчення—то певна цілісна мораль, яка поєднує і релігійне, і загальнолюдське. Тому, аналізуючи діалектичний зв’язок між власне релігійними та загальнолюдськими аспектами складної релігійної традиції, наголошуємо на тому, що остання може бути важливою не тільки для віруючих.

К.Д. Ушинський залишив для нас свій науковий висновок, щоб ми читали й осмислювали його. “Усе, чим людина може і по­винна бути, виражено цілком у божественному вченні, і вихованню залишається тільки раніше всього вкоренити вічні істини християн- с і ва. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для виховання кожного християнського народу джерелом усякого світла і всякої істини. Це невгасимий світоч, що йде вічно, як вогняний стовпу пустелі, попереду людини і народів; за ним повинен прямувати розвиток усякої народності і всяке справжнє виховання, що йде разом з народністю”. Отже, релігійна освіта до­цільна і потрібна всім насамперед тому, що загальний гуманний зміст релігійних учень відповідає тенденціям гуманізації та демократизації, бо релігія — це складова нашої культури, а не “догматизм і дур­ман”. Без знання Біблії, наприклад, багато творів образотворчого мистецтва, архітектури, музики залишилися б для нас незрозуміли­ми, а значить, навіки втраченими.

8.3.2.