Традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята та їх виховний механізм

Люди, які уособлюють у своєму обліку й поведінці основні морально-культурні цінності, здійснюють їх трансляцію від поколін­ня до покоління, служать взірцем для молоді. Значення у вихованні позитивного прикладу переоцінити неможливо.

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії й практики пе­реконливо показує, що кожний народ упродовж віків створює власну систему виховання і освіти. В епоху державного й духовного відрод­ження України головну роль відіграє національна система освіти й виховання. Національна система виховання — це “історично обумовлена і створена самим народом система ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв та інших форм соціаль­ної практики, спрямованої на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, виховання їх у дусі природно-історич­ного розвитку матеріальної і духовної культури нації”. І.В. Мартинюк, обґрунтовуючи суть і значення національного вихо­вання в Україні, наголошує на необхідності “«перевести» національне із суто теоретичної свідомості у практичну свідомість багатомі­льйонних мас...” Таким чином, національне виховання — це пере­дусім виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного на­роду, в основі якого — його традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята.

В змісті народних традицій лежить віковічний досвід народу і природний, необхідний людському організмові ритм, що склався передусім у процесі трудової діяльності, урочисті відзначення важ­ливих подій у житті роду, громади, сім’ї, окремої людини, що систе­матично повторюються. Вони стали традиціями, звичаями, обряда­ми, святами. Визначаються вони особистісними і соціальними інте­ресами та потребами.

Педагогам у зв’язку з цим потрібно, по-перше, постійно пра­цювати над відродженням історичної пам’яті рідного народу через поновлення традицій, інколи їх актуалізації в демократичних умовах на якісно новому, “олюдненому” рівні. По-друге, важливим є сприй­няття їх усіма етносами, що населяють Україну, для формування почуття культурної єдності й міжнаціонального взаєморозуміння. На базі національно-культурних традицій накопичується енергія для про­будження національної свідомості і поваги до всіх народів. Таким чином, національно-культурні традиції є унікальним педагогічним явищем, до якого наукова педагогіка і вчитель будуть постійно йти, щоб “освіжитися “святою водою народного генія. Отже, по-третє, традиції є джерелом сучасної педагогічної науки. Досвід людей ми­нулих епох в організації своїх взаємин нагромаджувався організова­но і стихійно з метою підсилення виховного впливу на дітей. Цей досвід завжди переймався, вивчався і засвоювався з тим, щоб по­новлювати методи, прийоми і засоби, відбирати і відшліфовувати ті з них, які б забезпечили найвищий результат і найповніше використан­ня у вихованні молоді на національно-культурних традиціях укра­їнського народ.

Прилучення учнів до національно-культурних надбань рідного народу має пронизувати зміст, форми, методи, всю організацію діяльності загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Школа покликана спиратися на народні традиції, звичаї, обряди, вироблені віками норми поведінки, психологічні та моральні якості українця, спонукати учнів до свідомого регулювання своєї поведінки, що відпо­відала б народному духу української ментальності.

В історичному процесі формування національних традицій їх появі передує звичай. Найбільш поширеним є розуміння звичаїв як усталеного, загальноприйнятого порядку в суспільному, побутовому /ки пі, певної послідовності дій, моральних норм, естетичних уподо­бань тощо. Таким чином, під звичаями розуміють усталений за- і ал ьноприйнятий порядок здійснення певних суспільних дій, дотри- ма і її ія прийнятих правил поведінки.

В етнопедагогіці звичай навчає, що вихователь мусить зна­ти дитину, бути з нею у постійному духовному спілкуванні, розуміти, що дитячий світ — це світ особливий. В.О. Сухомлинський писав, що діти живуть своїм уявленням про добро і зло, про честь і без­честя, про людську гідність; у них свої критерії краси, своє вимірю­вання часу: в роки дитинства день здається роком, а рік — вічністю. Тому, згідно з народною дидактичною традицією, В.О. Сухомлин­ський закликав стати в певній мірі дитиною. Цей звичай чи традиція повторюється й у інших народів. Наприклад, Януш Корчак в одному з листів нагадує про необхідність піднятися до духовного світу дити­ни, а не ставитися до неї поблажливо.

Тільки за цих умов дитина впустить дорослого у чарівний світ дитинства, і душа дитини не буде подібна до застебнутої на всі ґудзики сорочки. Недарма у народі кажуть: “Розумій, допомагай, звичаю навчай,” “Кожен край має свій звичай”. У загальному ро­зумінні, звичай — це те, що стало звичним, засвоєним, визнаним, своєрідним, насущним. Тому і в українській мові слово “звичай” походить від дієслова “звикати”, тобто привчатися до чого-небудь, взяти щось у звичку; звичка поступати певним чином у праці, по­буті, громадському й духовному житті.

Звичай нерідко виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх обох, по суті, ідентичні: вони слу­жать засобом (методом чи прийомом) збереження й передачі від покоління до покоління досвіду народу, зміцнення порядку й форм життя, регламентації і контролю поведінки індивідів, посилення їх зв’язку з тією соціальною групою (нацією, суспільною верствою, формацією), до якої вони належать. Звичаї виконують ту ж роль, що і традиції, — універсального регулятора поведінки людей, виявів їх емоційно-вольової сфери.

Не можна не погодитися з висновками М. Стельмаховича та інших педагогів, що звичаї і традиції утворювалися лише тоді, коли моральна практика й уява народу емпірично їх підтримувала, а також через виховні дії дорослих і дітей, із різноманітних варіантів поведінки відбирала найвідповідніші з них щодо етичних вимог бут- тя і сформувала їх у об’єктивній суспільній думці як моральну вартість. Тільки на цьому етапі розпочинає здійснюватися виховний процес, основним механізмом якого виступають звичаї й традиції, забезпечуючи завдяки старшим поколінням передачу цих національ­них цінностей підростаючим. До певної міри можна погодитися з тим, що в індивідуальному розвитку людини у дитинстві деякі вчені підкреслюють особливе значення звичаїв. Коли дитина підростає, звичаї все більше доповнюються різноманітними виявами національ­них традицій. Для старшокласників нормами поведінки стають традиції. Цей виховний механізм народна педагогіка вважає одним із найважливіших своїх методичних прийомів. Отже, в процесі свого росту та розвитку школярі засвоюють досвід високоморальної етичної поведінки спочатку через виконання вимог звичаїв, а в старшому віці — через прийняття традицій.

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуа­ли. Це — сукупність установлених народом упродовж років дій, по­в’язаних з виконанням побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування. У вихованні учнів над­звичайно важливе значення мають і народні свята, які більшість дослідників визначають як форми і вияви національно-культурних т радицій і звичаїв.

Найбільш успішно виховання на традиціях здійснюється в цього типу навчальних закладах, що виникли по всіх регіонах Украї­ни. Учителі і батьків об’єднує українознавча робота. Структуру ро­динно-шкільного виховання на національно-культурних традиціях ук­раїнського народу доцільно подати так (рис. 8.3.2.1):

Рис. 8.3.2.1. Структура родинно-шкільного виховання на національно-культурних традиціях українського народу

Відбувається відродження і розвиток національних традицій українського народу. Виховне значення їх зростає. Вчитель і батьки мусять активно передавати підростаючим поколінням національні особливості, духовну культуру, психологічні ознаки рідного народу. Наступність поколінь, вірність дітей найбільш вікопомним мораль­ним традиціям батьків, дідів, прадідів народ вважав і вважає основ­ним законом розвитку нації. Однак при цьому в наш час нерідко ста­виться під сумнів патріотизм, героїзм, відданість народу своїй Бать­ківщині. Ми неначе соромимося цих понять. Симпатію почали вик­ликати “круті”, нахабні, інтелектуально обмежені люди. Педагогам належить формувати справжні ідеали і зразки, громадянську само­свідомість молоді. Дороговказом для вчителя у цьому сенсі є роз­роблена творчим колективом “Концепція громадянського вихован­ня” за редакцією О.В. Сухомлинської.

8.3.3.