2.1. Звичаї (mores maiorum, consuetudo, mos regions)

Римське право часів становлення рабовласницької держави як головну форму правотворення визнавала звичай. Це поняття не було абстрактним, оскільки звичаї різних римських родів і звичаї, що виникали у процесі діяльності понтифіків і магістратів, мали цілком конкретний характер.

Звичаї відігравали у Римі двояку роль: по-перше, вони замінили вказівки інших джерел права; по-друге, свідчили про спосіб застосування законів та інших джерел права в юридичній практиці.

Звичаєве право було першою історичною формою правової регламентації в римському суспільстві. Воно розвивалося цілком самостійно і для нього не було характерним вираження вимог у точних формах. Ось чому норми звичаєвого права особливі за змістом і характером. З часом постала необхідність систематизації звичаїв, і це було зроблено у 450 р. до н.е., коли з’явилися Закони XII таблиць. У них були зафіксовані пережитки первісного ладу, а також результати боротьби плебеїв проти патриціїв, які зосередили у своїх руках політичну владу. Закони встановили відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили безмежність батьківської влади, урегу­лювали відносини між подружжям, правила спадкування. Плебеї через ці закони об­межили борговий відсоток та деякі інші привілеї патриціїв.

Римляни, які відчували вплив грецької культури, вказували, що ці закони були перейняті ними у греків. Але співвідношення римських звичаїв і запозичень у греків залишається спірною проблемою.

Поява Законів ХІІ таблиць свідчила про те, що звичай мав замінити писане право, за допомогою якого краще закріпили право приватної власності, рабовласництво та нерівноправність станів. Проте звичаї і надалі зберігали своє значення форми права у Ста­родавньому Римі, хоча замість них частіше діяли судові звичаї й судова практика.