ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ, ПОВ’ЯЗАНІ ЗІ ШЛЮБОМ

Трапляються й інші звичаї, наприклад, позичання жінки (який більшість вчених не пов’язує з поліандрією), що зафіксовано в дав­ні часи у ескімосів, або ж звичай “подання” жінки гостеві.

В одних народів і племен на зраду жінки чи чоловіка в шлюбі дивляться крізь пальці, або ж зовсім не звертають на це уваги, в інших первісних народів звичаї щодо сімейної “зради” набагато суворіші. У племен семангів на Малай­ському півострові жінку чи чоловіка, які мали позашлюбні стосунки, карали побиттям дрюч­ками, а раніше - вбивали насмерть. Але в них практикуються розлучення, особливо в перші роки життя. Якщо дружина залишить чоловіка без поважної причини, то тесть мусить повер­нути зятю усі подарунки, які він отримав під час заручин.

Не завжди і не у всіх народів молодята самі вибирають собі пару. В багатьох випадках їхнє заміжжя є запроектованим їхніми батьками іно­ді ще до народження дітей. Іноді батьки заклю- чають одруження своїх уже дорослих дітей без їхнього бажання, без врахування їхньої думки з того приводу. Часом, як дотепер буває в Індії, молоді знайомляться поміж собою лише під час церемонії шлюбу. В день одруження наречено­го зустрічають у будинку майбутньої дружини лише чоловіки і батько нареченої власноручно миє дорогому зятю ноги. Ця дія має гарантува­ти, що наречений, ставши чоловіком, ніколи не залишить своєї дружини (не піде до іншої).

Існують різні способи початку одружен­ня - заручин. Найпростіше проходить це у тих народів, які зовсім не знають форм посагу або викупу за дружину. Посаг-придане - це рухоме і нерухоме майно, гроші, які виділяють нареченій батьки чи родичі (в українців в минулому це, пе­реважно, худоба і скриня з одягом дівчини).

коли хлопець хотів узяти в жінки дівчину із су­сіднього племені/групи. Тоді він був змушений дати взамін дівчину свого племені/грули.

У племені юмбрі сім’я моногамна, патріар­хальна, патрилінійна - дружина переходить до родини чоловіка, діти залишаються в родині батька. Якщо ж чоловік нагло помре, то жінка з дітьми повертається в родину свого батька. Перед і поза шлюбом сексуальні стосунки забо­роняються, як і шлюб поміж близькими роди­чами. Дівчата виходять заміж в 15-17 р.» а хлоп­ці женяться в 16-18 р. Форма одруження дуже проста. Якщо хлопець і дівчина домовилися між собою, то хлопець і його батько разом з дарами йдуть до батька дівчини. Якщо батько дає згоду, то укладається шлюб і наречений забирає моло­ду до свого роду.

Трапляються й розлучення, але в цьому ви­падку жінка повинна мати згоду чоловіка (чо­ловікові ж згоди жінки не потрібно). Оскільки основою господарства у цих племен є примітив­не збиральництво, а полювання на дрібну жив­ність траплялося рідко, то поділу праці поміж жінками і чоловіками не було - разом будували прості курені для тимчасового проживання, ра­зом збирали їжу, разом готували її і споживали.

У семангів поділ праці виразніший, оскіль­ки існує повноцінне полювання, яке повністю залежить від чоловіків. їм же належить добу­вання плодів з високих дерев і щільників з ме­дом диких бджіл. При будівництві шалашів чО' ловіки укладають конструкцію, а жінки носять матеріал. Всю іншу роботу по сім’ї і догляду за дітьми роблять жінки.

Вибір у шлюбних питаннях завжди залиша­ється за дівчиною.

В той час, як у пігмеїв та інших примітив­них племен подарунки для тестя не мали жод­ного економічного сенсу, а були швидше виявом поваги і чемності, а також свідченням зрілості хлопця як мисливця, що може прогодувати мо­лоду дружину, то в багатьох інших народів за­кладення шлюбу мало уже форму гендлю - ку- півлі-продажу - справжньої торгівлі при купівлі молодої. В українському традиційному весіллі перший викуп влаштовували на вулиці хлопці в знак того, що відпускають дівчину з молодіжно­го гурту заміж; другий викуп проходив біля во­ріт хати нареченої; третій викуп - це “перепій” нареченої в кінці весілля.

У деяких племен хлопець мусів внести ве­ликий викуп за дівчину, але натомість батьки дівчини зобов’язані були забезпечити її також відповідним посагом, що інколи навіть перевер­шував розміри викупу. Інколи молодий мусів працювати за викуп багато років.

Величина оплати не була стабільною навіть у середовищі одного племені - це залежало від походження дівчини, статусу її батьків, її чес­нот тощо. Якщо ж дівчина втратила невинність/ цнотливість до заміжжя, то ціна була значно нижчою. В іншому випадку жінка з дитиною мо­гла коштувати навіть дорожче дівчини, оскільки вона виступала гарантом того, що може і хоче мати дитину. А це для чоловіків первісності було важливішим, аніж просто цнота.

Між тим, на сусідньому острові Флорес в Індонезії, в одному з кланів існував порядок, що дівчина навіть дуже високого шляхетського походження, яка народила позашлюбну дитину, уже сильно втрачала в ціні.

Оплата за наречену де-не-де була настіль­ки високою, що молодий змушений позичати гроші чи товар у своїх родичів або мешканців села. Знову ж таки, не завжди він повертав по­зичку, оскільки допоки дійде до заможності, сам почне позичати своїм іншим родичам/сусідам. Таким чином виникала ціла система співза- лежності поміж членами цієї громади. Декояи оплата за наречену вносилася довгимй^роками і в такому разі (наприклад, в народності ванка на о. Флорес), молодий, заплативши перший значний внесок, мав право приходити до дому

нареченої і спати з нею, але допоки не заплатить цілої суми, не є справжнім чоловіком і не може забрати дружину до себе. Тому часом майбутні тестеві (батьки молодої) неофіційно (стиха) да­вали нареченому гроші чи необхідні обрядові дари, що потрібні при традиційній оплаті, але аж ніяк не могли відмовитися від цих традицій, бо останнє могло би компрометувати їхню до­чку в очах одноплемінників.

Тут потрібно зазначити, що оплата за наре­чену рідко бувала лише формою купівлі дівчи­ни. Переважно вона трактувалася економічно, як втрата працівника для цієї сім’ї. Тому допо­ки не буде виплачена повна її відповідна ціна, дівчина мусіла працювати для цієї сім’ї. При чому, в деяких випадках має значення не тільки втрата фізичної сили (працівника), але втрата внутрішня - втрата духовної, родинної сили. В Полінезії чи Індонезії це називається mana, яка прийде до роду чоловіка. Отримані взамін пода­рунки можуть відновити рівновагу сил.

В іншому практуванні та виплата була про­сто винагородою за виховання дочки. Тому в багатьох народів виплата за освічену дівчину, виховану дівчину була вищою, ніж за ту, що не ходила до школи. Інколи оплата за дівчину оці­нювалася як забезпечення в майбутньому на ви­падок овдовійня, чи у випадку залишення чоло­віком сім’ї.

Високі ціни за дружину в певній мірі гаран­тували непорушність і тривалість сім ї (шлюбу), оскільки чоловікові не так просто залишити дружину, в яку він вклав велику суму грошей.

Там, де оплата за наречену є дуже високою, молодому прийдеться довго працювати, щоб за­робити ту суму, і якщо існує підозра, іцо батьки дочки хочуть віддати її за когось іншого, то у за­коханого молодого немає іншого способу одру­житися, як викрасти наречену і втекти з нею до іншого племені. Коли ж це стає відомим, бать­ки дівчини організовують пошуки викрадача і, якщо вдасться знайти, його чекає сувора кара. Таке викрадання карається переважно смертю.

Якщо ж втеча була успішною і молодих не знайдено, то батьки змушені примиритися з тим, що сталося. В такому разі задовольняються я к и м и съ м єн пі и м и подару н кам и і н е р о блять мо - лодим гучного весілля. Тому в окремих народів (наприклад, на острові Балі) крадіжка молодої стала майже легальним способом влаштування шлюбу. Тут уже батьки дочки добре знають, де знаходяться молодята, а брати молодої, які по­слані шукати сестру, ходять і заглядають у різні куточки, окрім одного, у якому власне і знахо­дяться молоді.

Викрадення дівчини-молодої як способу отримання дружини, яка має народити дітей для поповнення роду, сягає своїм корінням па­леолітичної доби, коли повністю сформувала­ся екзогамія роду (заборона статевих стосун­ків всередині роду). Такий спосіб забезпечував “вливання свіжої крові” до роду і гарантував на­родження здорових дітей. В цих випадках ніхто не запитував згоди дівчини, але з часом дикі ви­крадення, що вели за собою розбій і ворожне­чу, переходили в упорядковану систему обміну нареченими поміж родами і племенами. Сам же факт викрадення (насилування) зберігся в пере­житках в тому, що молодим дівчатам забороня­лось відходити далеко від мешкання батьків, не виходити з хати вночі, взагалі ніколи не гуляти самій, тому що все це посилювало ризик бути вкраденою чи обезчещеною. Викрадення було досить розповсюджене ще у давньослов’янських племен, навіть у середньовіччі.

дення. Коли викрадена дівчина схотіла би вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж дівчина цього не бажає, його звільняють зі звинувачення у зло­чині, і ніхто жодним способом не повинен за це карати” Весільна фата, як виявляється, є шмат­ком тканини, якою накривали дівчині голову під час викрадення, щоб не було чути її крику і щоб вона не бачила, куди її везуть/несуть.

Одним із різновидів оплати за дівчину був відробіток за неї. Опис такої форми знаходимо в Біблії, в історії Якова, який відробляв перших 7 років у Лабана за Лєєн, а наступні 7 років - за Рахель. На відміну від оплати за жінку, коли чо- ловік-наречений забирає її до власного помеш­кання, наречений, що відробляє за дівчину, му­сить на багато років увійти в господарство тестя і його сім’ї.

Серед первісних форм посагу, який можна спостерігати ще донині у племен меланезійців, є посаг, який поступово, порціями виплачують батьки нареченої у вигляді живності (дрібних домашніх тварин тощо) впродовж усього часу тривання подружжя. В такому разі кожне по­дружжя стає ланкою взаємних зобов’язань пе­ред своїми родичами до кінця життя. Досить часто мужчина працює більше на посаги своїм сестрам чи дочкам, аніж для власної родини, яка в свою чергу в значній мірі утримується родича­ми дружини.

Посаги також є особливістю встановлення і укріплення влади, переважно в полігамічних структурах людності. Вождь, маючи більше ба­гатства, роздає більше подарунків і тим самим може влаштовувати кращі весілля для своїх но­вих дружин з інших родів, розширюючи таким чином свою владу.

Отже, застосовуючи ретроспективний ме­тод пошуку аналогів у суспільних відносинах “етнографічних племен ”, які відстали на шляху цивілізаційного прогресу, можна знайти багато спільного з давноминулими звичаями та тра­диціями. Однак не можна традиційні форми суспільної і духовної культури населення ек­ваторіальної чи тропічної зони бездумно пере­носити на населення, що проживало в суворих ландшафтно-кліматичних (прильодовикових) умовах Європейського континенту.