5.1. Судочинство княжої доби

Українська історіографія акцентує увагу на тому, що на початковому етапі правного життя Київської Русі єдиним правотворчим джерелом був сам народ, що встановлював обов’язкові правила життя й повноваження для підтримання правопорядку й боротьби із сваволею примітивного життя.

Сучасні дослідники, зокрема С. Рябенко, переконані в тому, що у вивченні правової природи звичаю в його історичному аспекті питання про існування та функціонування звичаю як джерела українського права власності в епоху існування Київської Русі має особливе значення. Об’єком дослідження більшості вчених є суспільно-політичний лад, історія князівських династій, які складалися в українських землях, що в ті часи входили до складу Київської Русі, культура, побут і громадська діяльність населення (див: [972, с. 111]).

Історики права, зокрема А. Яковлів, зазначають, що норми звичаєвого права зберігаються в пам’яті народу, а назовні виявляються у формі чину чи символу, відповідних до внутрішнього змісту норми, або висловлюються у формі стислої правної формули чи правної приказки-прислів’я. Звичай був єдиним джерелом суспільних відносин додержавного періоду, що є також переважним джерелом протягом першого державного періоду історії нашого народу [1342, с. 663].

Істориками визнано, що найстарішою і найважливішою пам’яткою, що зберегла нам давні норми звичаєвого права, є прийнята в науці під назвою «Руська Правда» (термін «правда» тут означає закон). Оригінал «Руської Правди» не зберігся. До нас дійшли численні, близько 300, списки «Руської Правди», з яких найстаріші: Синодальний з ХІІІ ст., Пушкінський з ХІV ст., Академічний з ХV ст., Троїцький, Карамзінський та інші. За розміром списки поділяються на короткі (близько 40 артикулів), середні (до 60 артикулів) і широкі (100 – 135 артикулів) [1342, с. 633].

Зібрані в ній норми дослідники, зокрема І. Бойко [65], Б. Головкін [202], І. Дмитрієнко [326], Ю. Дмитрієнко [329], В. Інкін [413], О. Киричок [469], І. Луцький [636,] І. Назаров [757], А. Павко [806], С. Рябенко [972], Н. Толкачева [1159], Ю. Філей [1234] та інші, оцінюють як такі, що мали чисто практичну мету: дати можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі діючого права, а сторонам боронити свої права на суді. Про те, що «Руська Правда» використовувалася в судах, свідчить велика кількість її списків, чого б не було, коли б «Руську Правду» склали з метою збереження, щоб лише зберегти давнє українське право для прийдешніх поколінь. Низька юридична техніка при формуванні «Руської Правди», що виявилася в різних редакціях і доповненнях первісного тексту додатковими частинами в хронологічному порядку безперечно свідчать про те, що при практичному застосуванні короткої редакції в ній виявились прогалини, які поступово стали заповнюватися пізніше додатками й редакціями протягом двох-трьох сторіч (як це пізніше сталося з Литовським Статутом 1529 р.).

Дослідники з української діаспори, зокрема П.-Р. Магочій акцентує увагу на тому, що цей кодекс доповнювали наступники Ярослава, зокрема на початку ХІІст. поширену редакцію здійснив Володир Мономах. Велика кількість копій «Руської правди, виявлених пізніше, свідчать, що судді широко використовували її на практиці, маючии можливість ухвалювати рішення на основі загальних норм. По суті, «Руська правда» була компіляцією звичаєвого права, усна традиція якого панувала на Русі ще з до київських часів, а також князівських указів (з’явилися у поширеній редакції), що стосувалися тих чи інших перцендентів і доповнювали звичаєве право. Ученим доведено, що до «Руської правди» входили норми цивільного (про власність, обов’язки, сім’ю) і кримінального права. Найцікавішим аспектом кримінального права були покарання за злочини: конфіскація майна, вигнання, а найчастіше штраф. Навіть убивство та інші важкі злочини (підпал, організоване конокрадство, грабунок) регулювалися грошовою компенсацією. Хоча Володир Великий запровадив смертну кару, невдовзі її теж замінили на виплату штрафу [644, с. 83-84].

З історії джерел початкового періоду пам’ятки, що містять норми закону, стоять на другому місці. Законодавча діяльність органів державної влади була слабка й дуже обмежена перевагою звичаєвого права. Так звані «княжі устави», у формі яких найчастіше виявлялася законотворча діяльність князів, видавалися на підставі норм звичаєвого права для його пояснення, поширення чи зміни й своєю формою мало від них різнилися. Більше значення мають княжі договори. Ці джерела права мають здебільшого писану форму і вважаються за найдавніші правні пам’ятки. Договори що дійшли до нас, можна поділити на міжнародні, договори князів між собою і договори князів з народом.

Сучасна історико-правова наука відзначає, що відомі вчені, наприклад, М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, зосереджували свою увагу на аналізі писемних джерел права Київської Русі, насамперед на договорах Х століття між київським князем Олегом та імператорами Візантії та Руській Правді, на міжнародних договарах, які укладалися князями Київської Русі із правителями європейських держав, народами Поволжя та вождями кочових племен [972, с. 111].

Українські дослідники, спираючись на праці Б. Грекова, акцентують увагу на тому, що правові звичаї формувалися на території Київської Русі поступово, через застосування до однакових випадків чи відносин усім відомого правила, виробленого правовою свідомістю народу під впливом історичних умов його життя. Узгодження цього правила з релігійними та юридичними поглядами народу і створювали цьому правилу фізіологічно-примусову силу звички або звичаю [972, с. 112].

Дослідники О. Заруба [392], Н. Захарченко [394], В. Іванов [402], В. Капелюшний [458], В. Кульчицький [581] звертають увагу й на «княжі устави» та «уроки», що були результатом діяльності князів в процесі творення середньовічної держави. Під уставами розуміються постанови князів та доповнення або зміну норм звичаєвого права. Вони були зібрані здебільшого в «Руській Правді». Під уроками треба розуміти постанови князів переважно фінансового характеру про будь-які дані й податки на користь князя, а також про судові витрати. У полі зору дослідників, зокрема М. Левчука [605] знаходяться й церковні устави як акти законодавчої діяльності князів, що мали на меті унормувати правне становище Церкви в державі, впорядкувати церковні суди й забезпечити Церкву матеріально у формі десятини. До нас дійшли церковні устави князів Володимира та Ярослава.

Дослідниками встановлено, що серед судових органів Київської Русі давав про себе знати перш за все суд общини як найбільш давній судовий орган. Община судила згідно звичаєвого права, а вищою мірою покарання при цьому було вигнання з общини. Зі зміцненням державності значна кількість справ підлягала князівській юрисдикції. У 989 р. князь Володимир провів судову реформу сутність якої полягала в розмежуванні світських і церковних судів. Церковний суд розглядав усі правопорушення духовенства, а також ті справи простих людей, які були віднесені до юрисдикції церковного суду: всі злочини проти моралі, порушення церковних законів, прелюбодіяння, сімейні сварки тощо [746, с. 52].

Доречно зауважити, що сучасні дослідники висловлюють думку про те, що єдиного погляду на збірник «Руська Правда» у вчених не має й досі. Історики вважають його або приватним юридичним збірником, складеним якимось давньоруським знавцем законів для своїх власних потреб, або єдиним кодексом, у який князем Ярославом Мудрим було зведено всі існуючі правові норми та якому всі жителів Київської Русі мали свідомо слідувати або наслідком санкціонованої діячами церви спроби створити кодекс, який би відтворював всі існуючі на Русі норми звичаєвого права стосовно привнесених церквою або змінених під її впливом понять та відносин. Існує також думка про те, що Руська Правда була лише перекладом і новим тлумаченням народної свідомості у право, у рядки, статті та букви закону, а Ярослав Мудрий не був її автором або творцем, а лише збирачем і видавцем юридичних переконань свого періоду [972, с. 113]. Учені розійшлися в поглядах й на те, якою мірою Ярослав змінив і відредагував ці закони. Дехто вважає його не просто редактором, а автором цього найдавнішого кодексу і називає його «Правда Ярослава». Однак достатніх аргументів, які б це пітвердили, немає. На думку деяких дослідників, Ярослав, імовірніше, використав уже існуючі до нього закони, що називалися «правдою», доповнивши їх власним «статутом» [490, с. 15-16].

Якщо звернутися до норм цивільного права, то вони, на думку дослідників, в початковий період давньоруської державності не були, як в інших народів того часу, скодифіковані в окремій частині законодавчих пам’яток, а були розпорошені разом з іншими нормами державного, адміністративного й навіть канонічного права. Причина цього явища полягала в об’єднані функцій органів публічно-державного характеру з приватно-господарськими, тому цивільно-правові норми за тієї доби в Україні зустрічаємо і в документах зовнішньої політики, як договори з греками, і в документах внутрішньої політики та господарства, як княжі устави, і в документах церковного походження, як церковні устави, а головне – у кодексі переважно звичаєвих норм, під назвою «Руська Правда».

Історико-правова наука звертає увагу на те, що в нормах цивільного права цього періоду ми ще не бачимо точного окреслення ні суб’єкта, ні об’єкта речового права в сучасному сенсі. Влада особи над річчю здійснювалася, розуміється, лише на рухомих речах силою факту, силою посідання. Без наявності фактичного зв’язку особи з предметом посідання зникала можливість фіксувати наявність влади над річчю; ще не існувало абстрактного поняття права «річ». Отже, й поняття права власності на річ без зв’язку з фактичним посіданням впроваджувалася в свідомість населення України часів Київської Русі лише поступово. «Руська Правда» містила в собі деякі вказівки на княжу власність, боярську, церковну, на княжі борті, ролейні межі й перевіси на деревах, на знищення знаків власності на бортнях, на купівлю й продаж майна. Інші пам’ятки згадують про коня і землю селянина (смерда). У ролі суб’єкта права власності фігурують окремі особи (фізичні) і правні (єпископії, монастирі, роди, громади), що сполучаються з наяністю як індивідуального, так і громадського права власності. Однак оперування терміном права власності завжди треба узалежнювати від тодішнього феодального устрою, що по-своєму розподіляв елементи права власності в суспільстві, зокрема права розпорядження землею. Особливо багато сумнівів викликало питання юридичної природи селянського землеволодіння.

З цього приводу відомий український дослідник М. Брайчевський зауважив, що основою феодального способу виробництва є феодальна власність на землю – головний засіб виробництва. Однією з характерних особливостей феодальної економіки є відмінність земельної власності і володіння землею. Одна і та ж ділянка землі становить власність однієї дюдини, але перебуває у володінні іншої. Завдяки цьому утворюється складна ієрархія, внизу якої стоять безпосередні виробники (селяни), а на горі – вищий феодальний володар: князь, король, імператор і т.п. [84, с. 57].

Зі статей«Руської Правди» про бортні видно, що приналежність бортней давала власникові деякі права і на землю, що носить назву бортної; межі також звалися бортними. Двір і дім становили приватну власність володаря. Щодо рухомих речей, які позначаються словами зброя, одяг, прикраси, худоба, збіжжя, продукти промислів (мед, шкіри, віск, хутро), то вони становили об’єкт приватної власності. Навіть холопи, раби, челядь вважалися майном власника. Діти рабів (плід від челяді) й тварини належали їх володарю. Усе, що набував раб, належало тільки його господареві, крім майна, що було на рабові й при ньому. Дослідники, зокрема В. Гришко, зауважують, що безпосередніх вказівок на давність як первісний чи похідний спосіб набуття права власності «Руська Правда» не містить. Власник рухомої речі міг користуватися, володіти і розпоряжатися нею. Власникові належала гарантія судового захисту його права власності в разі порушення останнього та гарантія вимоги повернути йому втрачену річ [253, с.654].

С. Рябенко зауважує, що значна частина норм звичаєвого права, які існували на території нашої держави, виникла або зародилася саме за часів першої східнослов’янської держави із центром у Києві та значною мірою проіснувала майже без змін або із певними змінами майже до середини ХVІІ-початку ХVІІІ ст., а деякі збереглися навіть до наших днів, набувши закріплення в норматично-правових актах, виданими вповноваженими на те органами державної влади. Виникнення звичаїв, які регулювали право власності, розпочалося на першому, так званому докнязівському етапі, набуло свого розвитку на земсько-князівському етапі, коли значна їхня частина була кодифікована в тексті «Руської Правди». Звичай встановлював такі способи набуття права власності на об’єкти права: займанщина, отримання в наділ (дарунок від князя), захоплення, цивільно-правові угоди, спадщина [972, с. 115].

Дослідник українського карного права Я. Падох зауважує, що воно в історичну епоху зазнає постійних змін, проходячи періоди помсти, викупів, композицій і державних кар. Два перші періоди були періодами приватного карного права, коли судочинство і реакція на злочини віддавалися скривдженому. Поступово наступив новий період публічного права, коли судочинство перейшло у відання держави. Суб’єктом злочину за українським правом цієї доби могла бути тільки вільна особа, об’єктом злочину також могла бути тільки вільна людина [814, с. 660].

Злочин називали «обидою», тобто кривдою, що вказує на давні часи, коли злочин вважався тільки приватним пошкодженням людини або її майна, але загалом злочин, як зазначає В. Гришко, уже також вважається порушенням публічного правопорядку, і тому, крім обов’язку відшкодування приватної кривди, злочинець підлягає ще й державній карі. Злочини проти життя людини поділяються на навмисні і ненавмисні. Навмисні розрізняють убивство з наміром (розбій) і без наміру. Убивця із наміром називається розбійником, а без наміру ― убійником, головником, або воєвником. Особливим родом убивства є навмисне пошкодження тіла із смертним наслідком. Воно карається легше, подібно довбивства власної дружини чоловіком (очевидно, з приводу подружньої зради). Деякі вбивства були безкарні, наприклад, убивства нічного злодія, вбивство внаслідок провокації або реторсії та інші. Злочини проти тіла поділяються на злочини каліцтва і ушкодження здоров’я. Спочатку каліцтво було зрівняне з убивством. Згодом тільке важке каліцтво було нарівні з убивством каране вирою. Злочини проти честі і свободи каралися особливо важко; наприклад, удар мечем у піхві або рукояткою карали вчетверо важче (12 гривень), ніж за удар гострою стороною меча (3 гривні). Серед злочинів проти майна розрізняли крадіжку, розбій, тобто грабунок, привласнення загублених речей або втікача-невільника, безправне користування чужими речами, зловмисне пошкодження чужої рухомої речі, до порушення меж включно, підпал, обман тощо.

Історико-правова наука акцентує увагу на тому, що злочини проти громадських інтересів поділялися на злочини, спрямовані проти інтересів суспільності і держави. З перших злочинів проти релігії визначалися за постановами церковних уставів. Найбільш поширеними були злочини чарівництва, звані зелейничеством, або чародіянням, волхвування, грабування трупів, предметів культу тощо. З-поміж злочинів проти родини слід назвати загальні злочини, такі як убивство, крадіжку та інші, між подружжям: двоєжонство, двоємужництво, кровозмішення, подружня зрада, покидання подружжя. Злочини проти моралі були відомі в формі згвалтування, скотолозтва тощо. Злочини проти держави в силу обставин майже не вчинялися. Не було знане ні поняття княжого маєстату і його зневаги, ні державної зради, проте вже окреслюються поняття зради країни (змова з ворогом) [253, с. 660].

Дослідник Я. Падох вдався до характеристики кари за здійснені злочини, яка мала назви «наказання» і «месть». Остання назва має давнє походження, яке сягає доби приватної розплати. Найдавнішою карою була помста, згодом її місце зайняли грошові викупи, які пізніше були замінені публічними карами. Помста не вичерпувалася бажанням відплатити за заподіяну шкоду, але вже в ранні часи була інструментом охорони правного порядку, порушеного злочином. Доречно зауважити, що в історичні часи в Україні помста вже дуже обмежена і контрольована державою, а в середині ХІ ст. зовсім скасована. Грошові викупи діяли довго поряд з помстою і їх застосовували альтернативно, залежно від вибору скривдженого. Розмір викупу залежав від величини завданої шкоди. Публічні кари, які заступали композиційну систему, поділялися на три групи: «поток і раграбленіє», вира і продажа. «Поток і разграбленіє» – це кара позбавленням особистих прав і прав майнових. Покараного ставили поза правом, виганяли з краю, а інколи, а інколи коли його майна не вистачало на покриття шкоди, поневолювали. Конфіксоване майно йшло на покриття завданої шкоди, а решта – до княжої скарбниці. Цим способом карали найтяжчі злочини: підпал, професійне конокрадство й розбій. Вира – це найважча грошова кара за вбивство й смертельне ушкодження тіла. За перших умов громада допомагала заплатити злочинцеві (дика вира). Продаж – це грошова кара за злочини, які не підлягають вищій мірі покарання. Її вимір дорівнював 12, 3 і 1 гривні. Гроші стягалися до княжої скарбниці. Смертну кару запровадив князь Володимир Великий під впливом грецького духівництва, але незабаром замінив її грошовими покараннями. Карне право тієї доби не знало також кари в’язницею, покарань на тілі й ганьбливих кар [814, с. 661].

Українська історіографія, зокрема Я. Падох, акцентує увагу на тому, що за княжої доби суд чинив сам князь, як верховний суддя краю, або ж його урядовці. Судова влада належала до основних прерогатив княжого уряду: обов’язок судити громадян вважався головним обов’язком володаря (князя), а урядовці заступали його тільки з відповідного уповноваження, не маючи власної судової компетенції. Згодом, з формуванням конституційних державних устоїв, відбулися зміни, які привели до поділу державної влади на законодавчу, адміністративну й судову. Найважливішими посадниками з чинити правом суд були тівун (вирник) і метальник (мечник). Інші урядовці, як-от ябедники, детські, отроки, писці – були допоміжними й виконавчими органами суду [817, с. 11].

Історичні факти свідчать, що судові розправи відбувалися в столиці краю, на княжому дворі або інших місцях державної території, де зупинявся володар або його урядовці, об’їжджаючи край. Крім цих столичних та об’їздових судів, були ще постійні княжі суди в провінції – суди посадників, тобто княжих намісників. Княжим судам підлягало все населення за деякими винятками: окрім «церковних людей». Діяв також вічевий суд, який спершу вирішував усякі справи, а згодом – тільки найважливішої ваги. Мали місце громадські, приватні та церковні суди. Громадський суд, або суд народний, діяв від найдавніших часів спершу як єдиний судовий орган, а згодом побіч державних (княжих) судів. Основним видом цього суду був «вервний суд громади-верві». Його складали «судні мужі» на чолі виборного голови (старости). Ці суди розглядали різноманітні справи справи та брали участь у впровадженні вступного слідства. Приватні суди, тобто суди панські або домініальні, провадили пани щодо своїх невільників і почасти закупів. Церковні суди існували при єпископах, які їх очолювали. Їхня юрисдикція обіймала церковних осіб (духівництво, їхні родини, церковну прислугу, піклуванців церкви і т. п.) та церковні справи (злочини супроти віри й подружжя, спори подружні й спадщинні і т. п.). Ці суди спиралися на Номоканон і церковні устави князів [817, с. 11-13].

У давньоруській літературі є ціла низка нотаток про суддів і князів, які неправдиво судили і приймали мзду. Ці повчання, оригінальні або ж перекладені з грецької мови, застерігають судочинців, які діють несправедливо, без милосердя: їм загрожує кара через суд Божий. Дослідниця Н. Яковенко зауважує, що в давнину навіть у побуті говорили: «Не имей себе двора близ княжа двора, не держи села близ княжа села: тивун бо яко огонь от сухих дров и рядовичи яко как искры. Аще от огня устережешися, то от искры не сможеши остеречься, не можеши уберечь своего платья» («Моління» Даниїла Заточника) [1334, с. 68].] Тому не дивно, що до нас дійшло чимало свідчень про народні хвилювання, спрямовані проти суддів, тіунів, тисяцьких тощо, а також і проти князів, які їх призначали. Ці народні повстання зазвичай закінчувалися грабунком дворів суддів-кривдників.

Якщо звернутися до історії українського судочинства, то дослідники зауважують, що шлях розвитку судового процесу йшов, як і в інших країнах, від самодопомоги до суду і від приватного процесу до процесу публічного. Упорядкованій судовій організації в історичний час відповідала упорядкована система судочинства. Панівною в процесі, як і в матеріальному праві цієї доби, була приватно-правна засада. Процес, звичайно, починався на домагання скривдженого, але вже народжувалося офіційне обвинувачення.

Я. Падох акцентує увагу на тому, що процес («тяжа») був змаганням сторін перед обличчям суду, участь у якому бере або ціла громада, або її представники – «луччі люди». Громада є тільки третім у спорі, а суд лише наглядав за порядком розправи й встановлював вислід процесу змагання. Розправа велася публічно, і в ній брала чинну участь громада («луччі люди»). Процес вівся усно, в присутності сторін і свідків. Формалізм процесуальних дій, зокрема взаємних заяв сторін, був наявний, але, можна стверджувати, не надто суворим [817, с. 41].

Як зауважують дослідники, початок процесу викликав або договір позивача з відповідачем про передання справи на розгляд суду, або звичайне звернення позивача до суду на означений термін. Неявка зазваного могла довести до заочного вироку. У карних справах, коли доводилося встановлювати особу злочинця або відшукувати втрачену річ, розправу попереджало слідство, головними формами якого були: «звід» і «гоніння сліду» [817, с. 42].

Я. Падох довів, що «Звід» був колись не лише підготовкою процесу, але й самим процесом, який вів до вироку й екзекуції. Згодом він став засобом до повернення втраченого добра й виявлення злочинця. «Звід» полягав у публічному оголошення про втрату речі. Повернення речі до 3 днів було безкарним, потім – карне, хіба що посідач речі виявлявся. Потім власник і посідач речі ішли до попередника, який теж міг вказати на свого попередника. У межах міста звід ішов до кінця, у межах краю – лише до третього зводу. «Вести звід» поза межі держави обов’язку не було. Хто не міг подати попередника («вести зводу») або «не вийшов на звод», вважався за злочинця, підпадав карі й повертав шкоду [815, с. 668].

Вищезгаданий учений доводить, що «гоніння слідом» застосовували при вбивстві й при крадіжці, коли не було відомо, хто є злодієм. Власник украденого в присутності громади «гонить слідом» злодія або викраденого добра (худоба); до кого слід заводив, той вважався злодієм, хіба що зумів «відвести слід». Коли слід вів до людської оселі, ціла громада мала обв’язок відвести слід. «Гонення слідом» і «свод» відбувалися при збереженні давніх урочистих форм [815, с. 668].

Дослідниками доведено, що розправа колись вичерпувалася безпосереднім збройним змаганням ― двобоєм. Пізніше сторони стали змагатися словесно («слово проти слова»), скріплюючи свої заяви й вимоги доказами. Суд проводив доказову процедуру, що й було основою розправи, й постановлював вирок, який був автоматичним вислідом задовільного проведення доказової процедури. Доказами були свідки («видоки», «послухи», «люди»), якими могли бути тільки вільні (сумнівно щодо жінок) і число яких було встановлене; присяга або пізніше християнське хресне цілування, яку складали сторони і свідки; Божі суди (ордалії), які колись самі були процесом, а саме проба водою, проба залізом, двобій (поле) і жереб; нарешті, речові докази: знаки побиття, рани, тіло вбитого, украдене, сліди тощо. Вирок постановляв суд усно, але він сам не виконував цивільних вироків, про це дбала сторона. Карні вироки виконував князь або його урядовці. Стороні допомагала держава. Скривджений міг або задовольнитися з майна засудженого, або його поневолити для відробітку, коли майна не вистачало [817, с. 44-45].

Сучасними дослідниками, зокрема А. Власто [155], Б. Головкіним [202], М. Левчуком [605], І. Луцьким [611] з’ясовано, що прийняття християнства на Русі з його прогресивно-гуманістичною ідеологією і новою системою цінностей вимагало перегляду існуючої системи покарань. Як зауважує Б. Головкін, кримінальна політика зазнала суттєвого впливу православної релігії, унаслідок чого непохитні традиції кровної помсти значно послабли за рахунок закріплення так званої системи композицій (грошової компансації за голову загиблого). Розвиток композиційних санкцій, зокрема за найтяжчі злочини, обумовлений соціально-політичними процесами. Створення централізованої Київської держави призвело до соціальної стратифікації, виділення княжої знаті, закріплення за нею низки привілеїв. Кримінальна система була надзвичайно кон’юктурно сприятливою і багато в чому залежала від політичної волі правлячої еліти. Перед останньою стояла непроста задача: з одного боку, обмежити застосування кровної помсти, яка завдавала значної шкоди авторитету влади, а з іншого – надійно захистити життя і здоров’я феодалів. Компроміс виражався в установленні грошового еквіваленту людського життя залежно від соціального статусу вбитого. У такий спосіб влада намагалася одночасно поповнювати державну казну (за рахунок вір) і компенсувати втрату годувальника сім’ї загиблого (головництво), демонструючи населенню переваги системи композицій [202, с. 209]. Переконатися у сказанному можна на прикладі аналізу положень найвидатнішої пам’ятки феодального права – «Руської Правди».

Сучасні дослідники все частіше констатують, що правові пам’ятки княжої доби є певною мірою унікальними. Дійсно, аналогів «Руської Правди» годі шукати на Заході і на Сході. Вона є творінням владної верхівки і одночасно такою, що спирається на традиції звичаєвого права. У ній не відчувається значний вплив римського права, вплив інших юридичних систем теж позірні. Юридичні пам’ятки Давньої Русі аж ніяк не можна тлумачити як «демократичні» чи «гуманістичні», як це часом трапляється в сучасній літературі. Наприклад, дослідник В. Яременко зазначає, що судоустрій в Україні-Русі розбудовувся на засадах рівності і загальності, і в цьому питанні наші предки залишили далеко позаду такі держави, як Візантія, Польща, Німеччина та інші. Так вищі класи в Київській Русі не відстоювали для себе ніяких правових гарантованих привілеїв: злочинець будь-якого соціального стану підлягав тим самим покаранням. У «Руській Правді» злочинець не індивідуалізується, а для середньовічного права байдуже, хто він боярин, городянин, дружинник, смерд, холоп. Частіше індивідуалізується за соціальним становищем жертва злочину [1350, с. 173]. Проте, чи можна вважати демократизмом те, що за вбивство холопа, штраф встановлюється в кілька разів меншим, ніж за вбивство знатної людини.

Деякі дослідники, зокрема О. Киричок, з цього приводу зауважують, що застосування подібних категорій для середньовічних текстів потребує багатьох уточнень, і з’ясування смислу понять. Твердження про Київську Русь, як «демократичну державу» чи навіть «обмежену монархію», є занадто абстрактними, голослівними і необгрунтованими. Унікальність Київської держави полягала в тому, що вона не вписувалася в будь-яку схему, що, власне потребувало і потребує особливої методології та методики дослідження, її ідей і пам’яток [490, с. 25].

Існує переконання в тому, що «Руська Правда» та інші документи не є джерелом суто юридичним, адже в ній відображені найзагальніші філософсько-політичні, святоглядні та моральні ідеї, відчуваються контексти і дискурси в межах яких розвивалася думка в литовсько-польському та козацькому періодах історії України [490, с. 25]. І тут можна погодитися з тим самим В. Яременком, що кожна стаття «Руської Правди» як короткої, так і просторової редакції – це судове рішення того чи іншого князя, вирок, який ставав нормою судочинства при розгляді аналогічних справ, а також моральною нормою, що формувала свідомість і світогляд цілого народу [1350, с. 173].

Істориками української діаспори, зокрема П.-Р. Магочієм, помічено, що «Руська правда» також є сідченням загалом рівноправного статусу чоловіків і жінок у київському суспільстві. Вбивця жінки, наприклад, карався так само, як убивця чоловіка. Учений доводить, що на відміну від інших тогочасних європейських спільнот, у Київській Русі жінка, яка жила довше від свого чоловіка, не потребувала опікуна, а сама ставала головою родини і вирішувала (якщо чоловік нк заповів іншого), коли сини отримають спадщину. При поділі сімейно майна жінка отримувала свою частку й розпоряджалася нею на власний розсуд [644, с. 84].

Отже, сучасною історіографією доведено, що важливим інтеграційним київського суспільства була правова система. Кодекс писаних законів зведений ХІст., став єдиним для кожного суду в Русі. Як насдідок , населення Київської Русі – незалежно від того, в якому князівстві воно проживало і якому князеві підпорядковулося – через правову систему мало можливість засвоїти єдину традицію, певні загальновизнані норми поведінки. Судочинство Київської держави презентоване як добре опрацьоване, системне, самобутнє законодавство, як карне за злочини проти свободи, власності та моралі і відповідає вже розвиненому суспільству. В українському законі проявляється вища, ніж у німецькому та й взагалі європейських середньовічних законах, культура у справі «беревого права», правового становища жінки, коли вона має широкі права розпоряжатися своїм майном, займатися освітою, медициною, дипломатією тощо. У міжнародних договорах «довічно» встановлювався оборонно-наступальний союз України (Галицько-Волинського князівства) та Пруського ордену проти Литви, Польщі та татар. Узагалі «Руська Правда» як «перлина в історії руської культури» (Б. Греков) допомагала зрозуміти соціальний лад України-Русі та свідчить про стан правосвідомості її населення. Вона не втратила свого значення з роздрібленням Київської Русі та відбилася Віслицькому статуті, чинному в Галичині, на Литовському статуті – дійочому праві Правобережної України.