РОЗДІЛ 5 ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ВІДБИТТЯ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО СУДОЧИНСТВА

Процеси державотворення та правотворення, що нині відбувається в Україні, об’єктивно зумовлюють узагальнення і використання як світового, так і національного досвіду у відповідних сферах суспільних відносин.

Важливе значення при цьому мають надбання української наукової історико-правової думки ХVІІ – ХХ століття. Прогресивна українська правова наука, спираючись на зарубіжний досвід, одночасно активно розвивала власні традиції та намагаючись поєднувати соціологічний і юридичний підходи в розумінні і вирішенні державно-правових проблем [16, с. 7].

Історія права і судочинства – рівнозначна галузь правознавства і науки історії. З уваги на свій спеціальний характер, а особливо правничу термінологію, вона нелегка для вивчення та розуміння, проте дуже потрібна, бо головна її парадигма – вічне та вселюдське прагнення до справедливості. Прагнення або визнання справедливості – наявне в усій історії і в усьому світі. Воно проявляється, на думку ректора Українського Вільного Університету Богдана Цюрюпи, у трьох головних категоріях людського спілкування (співробітництва і конфліктів): людини до людини – iustitia commutativa: людей до організованого суспільства – iustitia generalis або legalis; і відношення цього суспільства (держави) до людей – iustitia distributive або socialis. Шукання справедливості відбувається, звичайно, у межах права, як системи санкціонованих або встановлених державою загальнообов’язкових правил людської поведінки (див.: [817, с. 124]).

У сучасній українській історіографії акцентується увага на тому, що судові установи – це вісь, навколо якої «обертається» вся система правосуддя. Тому історія українського судівництва, традицій судової влади – дуже актуальна дослідницька проблема. У наукових працях такого роду мало романтичного пригодництва або мальовничого опису історичних випадків, які часто захоплюють читача загальних історичних творів, проте спеціалізовані дослідження представляють «систематично розвинену серію причин і наслідків», і через те уможливлюють читачеві «особисте і повне усвідомлення минулого і правильну оцінку теперішнього часу» (цит.за [817, с. 124]).

Слід зазначити, що українська юридична думка в її історичній ретроспективі формувалася не тільки правознавцями суто українського походження. Істотний вплив на неї справляли російські та інші вчені, які свого часу працювали в українських юридичних установах та вищих юридичних навчальних закладах, а також ті, що досліджували українську державно-правову тематику поза межами України (наприклад, член-кориспондент АН УРСР С.В. Сушков).

Для кожного етапу розвитку наукових пошуків були характерні свої пріоритети і методологічні підходи. Значною мірою вони були зумовлені загальним політико-правовим статусом України у складі Російської імперії, а потім – Радянського Союзу. За цих умов українська юридична наука до проголошення незалежності України розвивалася як складова частина загальноросійської та до деякої міри австрійської, згодом радянської юридичної науки. Українські правознавці, працюючи на українську юридичну науку, одночасно сприяли і розвиткові загальноросійської та радянської юридичної науки. Вагомий внесок у це зробили українські вчені-юристи різних часів – М. Василенко, В. Гордон, В. Грабар, О. Гуляєв, С. Дністрянський, Д. Каченовський, Б. Кістяківський, В. Корецький, О. Малиновський, Г. Матвєєв, К.О. Неволін, П. Недбайло, В. Незабитовський, М. Палієнко, Є. Спекторський, Ф. Тарановський та інші. Кращі їхні праці витримали перевірку часом і мають непересічне значення для сучасної української юридичної науки, яка розвивається тепер як самостійна галузь суспільних наук незалежної України.

Судова влада – одна з трьох гілок державної влади, необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої і виконавчої), створювати перепони на шляху виникнення диктатури. Основними функціями судової влади є: конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне та інше судочинство у формі розгляду та вирішення судами відповідних справ. З одного боку, суд регулює конфліктні ситуції в суспільстві і підтримує правопорядок, дотримання норм конституції всіма громадянами й суспільними інститутами, з іншого – маючи виключне право тлумачення конституційних норм, суд конституює політичні організації й форми політичної діяльності, щоб виконати цю доволі складну функцію, суд посідає автономне місце стосовно органів державної влади й управління. Забезпечується це високими кваліфікаційними вимогами, порядком призначення суддів тощо.

Судова система кожної країни утворюється, як правило, на основі принципу поділу державної влади відповідно до функцій правосуддя та з урахуванням низки інших факторів: державного устрою, територіального поділу, правової системи країни, її традицій тощо. Вивчення українських правових традицій розпочалося в перші роки ХХ ст., коли, як відомо, виник зумовлений творами засновників німецької «історичної школи права» жвавий інтерес до історії розвитку права кожної окремої нації. Становлення в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. спецільної школи «західно-руського» права засвідчило помітні зрушення у вивченні історії українського права. Деякі вчені цієї школи (Владимирський-Буданов, Леонтович, Любавський, Максимейко, Малиновський) створили ґрунтовні праці з історії українського та білоруського права, написані російською мовою та видрукувані в російських виданнях.

Справжнім початком окремої науки історії українського права став 1904 рік, коли М. Грушевський висунув свою тезу про окремий від російського хід історичного розвитку кожного із східно-слов’янських народів. Ця теза відкрила можливість і повноцінного вивчення історії українського права. Такого роду дослідженнями до 1917 р. займалися видатні українські історики й правники, як:Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко. Систематичного характеру праці про українське право набули в науковій творчості М Грушевського, С. Дністрянського, Р. Лащенка, Л. Окіншевича, М. Чубатого, О. Юрченка, А. Яковліва та інші.

Історія джерел українського права досліджує правничі пам’ятки з боку їхньої зовнішньої історії та форми, не торкаючись змісту самих норм, збережених пам’ятками, вивчення якого – предмет історії права взагалі. Серед пам’яток, наприклад, Козацької доби важливе значення мають міждержавні договори, гетьманські універсали й інструкції, збірники матеріалів «Акти Генерального Суду», «Судочинство в полках» в однойменних розділах «Документів доби гетьмана Івана Мазепи», знайомлять нас відповідно з 15 та 18 паперами, які дозволяють уявити тодішню систему правосуддя та її правничі орієнтири.

Крім цього, тексти судових справ сповнені подробиць про побут, життя, моральні цінності жителів середньовічної України [358, с. 412-459]. Визначною пам’яткою є «Конституція Пилипа Орлика», прийнята 1710 року в Бендерах, яка, проте, як документ, укладений тогочасними політичними емігрантами, на території України сили не мала. Сучасна історіографія за ініціативи НАН України, Археологічної комісії, Інституту держави і права імені. В.М. Корецького, Інституту Української археографії поповнилася «Собранием малороссийских прав» (К., 1993) [1054], що сприяло поглибленню вивчення правотворчого процесу в Україні.

Українська історична наука має вагомі досягнення у вивченні проблем історико-правового розвитку української державницької ідеї. Беззаперечним свідченням цьому є видання фундаментальної багатотомної праці «Антологія української юридичної думки», виданої Інститутом держави і права імені В.М. Корецького за редакцією Ю.С. Шемшученка. У ній розкривається загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права (Т. 1); Історія держави і права України в контексті «Руської Правди» (Т. 2); Історія держави і права в контексті козацько-гетьманської доби (Т. 3); Конституційне (державне) право (Т. 4);. Поліцейське та адміністративне право (Т. 5); Цивільне право (Т. 6); Кримінальне право та кримінальний процес (Т. 7); Міжнародне право (Т. 8).

Українські історики та правознавці опублікували значний обсяг узагальнювальна літератури, присвяченої історії держави і права в Україні. Особливо помітними залишилися навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів, зокрема за редакцією В.Г. Гончаренка [429], В.М. Заруби [392], В.М. Іванова [402], В.С. Кульчицького [581], П.П. Музиченка [744], А.Й. Рогожина [430], А.С. Чайковського [431], Г.К. Швидько [1301], О. Шевченка [432] та інших. Предметом особливої уваги можуть стати опубліковані хрестоматійні матеріали з історії держави і права України, упорядниками яких стали А. Чайковський , О. Шевченко та ін.

Важливим історіографічним джерелом для вивчення національних традицій державотворення слугують нариси з історії українського державотворення С. Грабовського, С. Ставрояні, Л. Шкляра [243], історії української державності В. Шевчука та М. Тараненка [1311], історії політичної та правової думки О. Скакун [1300], історії української конституції А. Слюсаренках, М. Томенка [1039]. Особливу зацікавленість у науковців викликало видання НАН України, інституту держави і права імені В.М. Корецького (упоряд. І.Усенко) «Правовий звичай як джерело українського права ІХ-ХІХ ст.» (2006) [892].

Першим і насправді унікальним у вітчизняній історіографії стало фундаментальне п’ятитомне видання «Правова система України: історія, стан, перспективи» (Харків, 2008). Різноманітною та багатоаспектною є спрямованість наукового видання, адже на його сторінках розміщено матеріал, що стосується методологічних та історико-теоретичних проблем формування та розвитку правової системи України (том 1), конституційних засад правової системи України і проблем її удосконалення (том 2), цивільно-правових наук та приватного права (том 3), методологічних засад розвитку екологічного, земельного, аграрного та господарського права (том 4), кримінально-правових наук й актуальних проблем боротьби зі злочинністю в Україні (том 5). Тобто це наукове видання є надзвичайно широким за своїм предметом, у ньому дійсно досліджується національна правова система, при цьому охоплюється її ретроспектива, сучасний стан і перспективи розвитку.

Можна стверджувати також, що вдалим є назва та загальний напрям наукового видання «Правова система України: історія, стан та перспективи», оскільки він дає можливість проаналізувати, по-перше, усю максимально можливу гамму правових явищ, по-друге, ґрунтуючись на методології системності, найбільш доцільним чином угрупувати правовий матеріал, викласти його як систему, продемонструвати його взаємозв’язки, взаємовплив, взаємозалежності, і, по-третє, застосовуючи структурний та функціональний методи, викласти структуру правової дійсності загалом та внутрішню організацію кожного з елементів правовї системи зокрема, до того ж у процесі їх функціонування в різних сферах життєдіяльності суспільства і держави.

У контексті вивчення традицій державотворення та правотворення привабливими для науковців стали окремі публікації у періодичних виданнях, авторами яких стали: А. Бичко [47], І. Гриценко [252], М. Грищук [254], Г. Журбелюк [439], А. Захарчук [395], Р. Лащенко [601], П. Рабінович [908], І. Скуляк [1032], В. Шаповал [1291] та інші.

Дослідники цікавилися проблемами вивчення наукової спадщини та громадської діяльності вітчизняних правознавців. Корифеям вітчизняного правознавства присвятив свої матеріали Г. Стрельський [1111]. Значення творчості Юліана Бачинського в розвитку української правової думки, обгрунтуванні ідеї незалежності й соборності України, розробці проблем парламентаризму репрезентували свої статті Т. Андрусяк [12], В. Гончарук [213], І. Мельник [681], В. Остудін [803]. Теоретикам, зокрема Богдану Кістяківському, української правової держави та гносеологічним засадам їх правових концепціях присятили свої наукові розвідки А. Козловський [489], В. Тимошенко [1144] та інші. Дослідник Т. Андрусяк за підтримки Фонду сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій опублікував працю «Шлях до свободи: Михайло Драгоманов про права» [11]. Основоположникові української історико-правової науки Миколі Василенку та його громадсько-політичній діяльності як президента НАН України присвятили свої публікації В. Верстюк [130], Ю. Павленко [813], І. Усенко [1214], Ю. Шемшученко [1312] та інші. Конституційна держава в політико-правовій доктрині Станіслава Дністрянського знайшла відображення в публікації П. Стецюка [1104] та інших. Правничо-історичні концепції Сергія Шелухіна викликали науковий інтерес дослідження Т. Осташко [799], І. Старовойтенко [1089], С. Черненко [1256] та інші. Становленню та еволюції державно-правових поглядів Миколи Міхновського, його громадсько-політичній та правничій діяльності присвятили свої публікації І. В. Ситник [1020], В. Шамрай [1283; 1284] та інші. Ролі В’ячеслава Липинського як узасаднювача української державницької ідеї репрезентували свої статті І. Гирич [194], І. Дробот [352] та інші.

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме РОЗДІЛ 5 ІСТОРІОГРАФІЧНЕ ВІДБИТТЯ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО СУДОЧИНСТВА:

  1. РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ПРОЦЕСУ З ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ
  2. Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, 2012
  3. РОЗДІЛ 1 ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИЙ ТА ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ. МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
  4. Українська державно-політична традиція в контексті подолання феодальної роздробленості і утвердження станової монархії.
  5. РОЗДІЛ 4 ВІДОБРАЖЕННЯ В ІСТОРІОГРАФІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ ФУНКЦІОНУВАННЯ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
  6. VII РОЗДІЛ ЦИВІЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО
  7. VIII РОЗДІЛ КРИМІНАЛЬНЕ СУДОЧИНСТВО
  8. розділ VІІ. інтеграція українських зеель у польській державі
  9. РОЗДІЛ 3 ПРИНЦИП НЕЗВОРОТНОСТІ ДІЇ ЗАКОНУ В ЧАСІ В УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ТА СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ
  10. Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю
  11. Історіографічний огляд.
  12. 88. Традиція і новаторство у культурі.
  13. 2.1. Історіографія зародження національних традицій державності в княжу добу
  14. § 12. Принцип національної мови судочинства.
  15. 1.1. Історична традиція римського приватного права
  16. Принцип державної мови судочинства
- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -