5.4. Судочинство в УРСР
У радянський період в Україні було запроваджено «революційне правосуддя». Його здійснювали революційні трибунали та народні суди, що виносили вироки й рішення, керуючися «революційним сумлінням та соціальною правосвідомістю» суддів.
Раднарком УСРР прийняв декрет про суд, яким скасовувалися всі суди, організовані царським режимом, Центральною Радою, Гетьманатом та Директорією [746, с. 350]. Сучасні історики та правознавці І. Білас, О. Бенько, М. Вегеш, В. Задорожний, М. Кульчицький, Н. Настюк, Б. Тищик, Ю. Шаповал та інші вдалися до аналізу правої та судової системи в радянській Україні, звернувши увагу на державно-правові аспекти політичного терору та репресивно-каральну систему, яка давала про себе знати в республіці.Дослідниками доведено, що суди як такі фактично були перетворені на органи розправи із «внутрішнім ворогом» і мали сприяти зміцненню політичного режиму «диктатури пролетаріату». Свою злочинну діяльність суди здійснювали через революційні трибунали та народні суди, передбачені Тимчасовим положенням від 20 лютого 1919 року.
Історико-правова наука звертає увагу на те, що революційні трибунали у складі не менше 15 осіб утворювалися по одному на губернію, хоча справи могли розглядати й 3 члени трибуналу. Функції обвинувачення та захисту виконували громадські обвинувачі та правозаступники. Компетенція трибуналу була практично необмеженою від державних і контреволюційних злочинів до злочинів, що «передавалися на розгляд трибуналу постановами губвиконкому». Скарги на вироки трибуналів розглядав Верховний касаційний суд, а справи особливої важливості з травня 1919 р. – Верховний революційний трибунал України як суд першої інстанції. Передбачені Тимчасовим положенням 1920 р. народні суди формувалися місцевими радами і повітовими виконкомами. Скарги на вирок народних судів розглядали ради (з’їзди) народних суддів, що скликалися з усіх народних суддів цього судового округу.
Кримінальні справи народний суд слухав у складі суддів та двох або шести народних засідателів, які формально обиралися. Для суддів був обов’зковим стаж політичної роботи, тому серед них, як правило, було мало фахових юристів, а така умова і не була обов’язковою, оскільки вироки і рішення виносилися на основі «революційного сумління та соціалістичної правосвідомості» [431, с. 285].Ученими доведено, що під час другої спроби поширити радянську владу в Україну Тичасовий робітничо-селянський уряд України 3 грудня 1918 р. декретом «Про організацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії» створив, за прикладом РСФР, суворий репресивний орган з боротьби з політичними противниками. У процесі формування цетрального аппарату ВУНК створювалися окремі відділи з певними функціями. Так, юридичний відділ здійснював розслідування та готував справи для трибуналів. Відділ іноземного контролю зосереджував зусилля на боротьбі із агентами іноземних держав. Оперативний відділ вважався одним з найважливіших – він займався попередженням, припиненням та розкриттям злочинів, насамперед, політичних [431, с. 288].
Дослідниками зазначається, що в часи, коли більшовики намагалися поширити радянську владу в Україну і закріпитися, НК вважалися «прямими органами партії», і діяльність їх в Україні спрямовувалася Всеросійською НК. Тому й не дивно, що саме ВУНК перетворилася у знаряддя, яким в Україні більшовики здійснювали червоний терор, фізичну ліквідацію політичних супротивників, ігнорування певних категорій за національною ознакою [431, с. 289].
Історик О. Субтельний зауважує, що на першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними урядами та небільшовитськми партіями 1917 – 1920 рр., а також видатні діячі культури та науки. Політичні судові органи, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушували своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах.
У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів [1123, с. 512].Як зауважує О. Субтельний, уперше до цієї тактики в Україні вдалися у 1929 – 1930 рр., коли в належності до таємної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігранських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозрілості та небезпеки, радянська влада перейшла до широкого наступу на інтелектуальну еліту [1123, с. 512].
Через долі конкретних осіб, діяльність яких довгий час замовчувалася або перекручувалася, сучасний історик Ю. Шаповал у книзі «Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні)» (К.,1994) [1295] прагне відповісти на питання: якими були ідеали тих, хто кидав виклик тоталітаризму і став його жертвою, і з іншого, чим керувалися ті, хто слугував антилюдяному режимові. Трагічні моменти біографій Сергія Єфремова, Симона Петлюри, Павла Христюка, Михайла Слабченка, Олександра Шумського, Михайла Волобуєва, Миколи Скрипника, українські сторінки діяльності деяких вождів доби сталінізму – усе це відтворюється на основі унікального і невідомого документального матеріалу. Із недоступних раніше архівів, насамперед, партійних, а також ДПУ – НКВС – МДБ – МВС – КДБ.
Сучасна українська історіографія акцентує увагу на тому, що у 20-х роках ХХ ст. в Україні, як і в інших радянських республіках, були прийняті кодекси (цивільний, кримінальний та ін.) та запроваджена нова судова система. Відтепер судові справи розглядали колегії, до складу яких входив постійний суддя та два народні засідателі.
При цьому інститут народних засідателів не був ідентичним інститутові присяжних, що функціонував у демократичних країнах. Присяжні у кримінальному процесі виносять вердикт про винуватість або невинуватість підсудного, а в цивільному процесі тільки розв’язують питання наявності чи відсутності факту, з приводу якого здійснено позов. Народні ж засідателі не були «суддями сумління», як присяжні, а прирівнювалися у праві ухвалювати рішення до судів [797, с. 209]. Дослідники наголошують, що ця відмінність не мала суттєвого значення, оскільки судова система в СРСР мала другорядне значення. Протягом 30-х – 40-х років ХХ ст. судові функції фактично здійснювали так звані «трійки», до складу яких входили, крім суддів, представники партійних та карних органів.Дослідниками доведено, що правова система кінця 20-х – початку 30-х років покликана була зміцнювати командно-адміністративну систему, сприяти її централізації, забезпечувати потреби форсованої індустріалізації та насильницької колективізації. Виконувати ці завдання доводилося в демократичному конституційному полі, що визначалося Конституціями СРСР 1924 р. та 1936 р. (в Україні – Конститції 1929 та 1937 р.). Ці конституційні акти гарантували права і свободи особи, передбачали відкритість судових процесів, підтверджували права звинувачуваних на захист. У дійсності зазначені демократичні норми не діяли, а були лише ширмою, що прикривала систему, яка керувалася циркулярами, інструкціями, закритими постановами, що робили можливим надзвичайні заходи в економіці й суспільному бутті [431, с. 304].
Правознавці зауважують, що Конституція УРСР 1937 р. декларувала принцип гласності судових засідань, право звинувачуного на захист (ст. 91), передбачала ведення судових засідань українською мовою (ст. 90). Крім того, затверджувався принцип виборності суддів: Верховний Суд обирався Верховною Радою на 5 років, обласні – обласними Радами депутатів трудящих на 5 років, народні суди – населенням терміном на 3 роки, проте закріплення цих важливих демократичних принципів в Коституції 1937 р.
не стало гарантією втілення їх у життя. Якраз у цей час стають масовими серйозні порушення законності, широко практикуються репресії, які здійснюються позасудовими органами – «трійками», «двійками», особливою нарадою при НКВС [431, с. 287].Історики і правознавці зазначають, що в кримінально-процесуальному законодавстві ще в 30-х роках характеризувалося фактичною ліквідацією всіх демократичних принципів, особливо відомою є постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. «Про порядок ведення справ по підготовці або здійсненню терористичних актів», яка була підготовлена протягом кількох годин після повідомлення про вбивство одного з державних діячів СРСР Сергія Кірова. Цей надзвичайний закон відкрито заперечував принцип гласності, змагальності, справедливості, гуманізму. Слідство у справах про терористичні акти обмежувалось 10-денним терміном. Звинувачувальний акт вручався за 24 години до розгляду справи в суді. З процесу вилучалися прокурор і адвокат. Касаційне обжалування і подання клопотань про помилувавання у цих справах не допускалися. Смертний вирок проводився у виконання негайно після оголошення. Цинічно звучать слова Вишинського про те, що Закон від 1 грудня 1934 р. не порушував принципів радянської демократії, що при його застосуванні «звинувачений залишається носієм відомих процесуальних прав, достатньо широких для захисту своїх інтересів» [431, с. 308–309].
Загалом, як довели сучасні дослідники, у радянській Україні судова система, а разом з нею державний арбітраж, органи прокуратури, дізнання і слідства підпорядковувалися потребам тоталітарного режиму – захисту «соціалістичної законності». У таких умовах суди не були і не могли бути тим механізмом, який встановлював справедливість та захищав права окремих громадян чи їх об’єднань. Навпаки, суди використовувалися як засіб політичної розправи з тими, хто намагався протистояти комуністичному режиму [797, с. 209].
Учені акцентують увагу на тому, що органи пропаганди переконували, що радянське правосуддя – це найбільш демократична форма захисту прав громадян, яка забезпечує найкращі умови для всебічного й об’єктивного розгляду і розв’язання спорів. Зовні система соціалістичного правосуддя будувалася на тих же принципах, що й у демократичних країнах: здійснення правосуддя лише судом, колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і народних засідателів та їхнє підпорядкування тільки закону, здійснення правосуддя на основі рівності громадян перед законом і судом, відкритість розгляду справ, національна мова судочинства, участь представників громадських організацій та трудових колективів у судовому впровадженні, однак суди не були реально незалежними від органів державної влади та правлячої тоді коміністичної партії.