5.5. Рефомування судової влади в процесі утвердження незалежної України

Сучасні дослідники єдині в тому, що однією з ознак будь-якої незалежної держави є наявність сильної державної влади, стабільної, працездатної системи державних органів, серед, яких – законодавча, виконавча та судова.

Сьогодні в державно-правовій теорії відбувається перегляд усталеної концепції про тріаду влади. Ця зміна в теоретичних підходах відображає тенденцію відокремлення четвертої, самостійної гілки влади – влади контрольної (поряд із законодавчою, виконавчою і судовою). Йдеться про виокремлення відособлених контрольних органів у межах окремої з «класичних» гілок державної влади.

Звертаючись до міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини та механізмів їх реалізації в Україні, Н. Карпачова зауважує, що людство пройшло довгий і тернистий шлях до усвіломлення неспростованої істини, що «визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав є основою свободи, справедливості та загального миру». Цим визнанням розпочинається один із важливих документів – «Загальна декларація прав людини», у якій закладено основи розбудови системних стандартів прав людини, і хоча її положення мають рекомендаційний характер, вони є універсальними для всіх країн [462, с. 4].

Сучасні дослідники зазначають, що місце й роль суду в суспільстві та механізми публічної влади визначаються основними законами цих установ.

Правознавець Н. Сібільова, звертаючись до теоретичних основ побудови судової системи Україні, переконана, що сформульовані міжнародною та європейською спільнотою принципи організації та функціонування судової влади можна систематизувати за кількома сферами, одна з яких безпосередньо пов’язана з організацією судової системи. Отже, міжнародні стандарти вимагають: забезпечення кожному, хто намагається захистити свої права та інтереси, реалізацію цього права шляхом утворення розвиненої мережі судів, наближених до населення і наділених повноваженнями розгляду справи в повному обсязі за суттю; забезпечення розгляду справи незалежним, неупередженим судом, створеним відповідно до закону, у фаховості якого впевнена особа, що звертається до суду за захистом своїх прав та інтересів; реалізації права особи на оскарження рішень та перегляд справи вищим судом (у випадках, передбачених внутрішнім законодавством) шляхом утворення мережі судів, наділених повноваженнями перегляду справ в апеляційному порядку, відповідної процесуальної процедури розгляду і вирішення спору, що визначається особливістю його предмета [1023, с.39 – 40].

Значний внесок у дослідження принципів права в Україні зробили такі вчені як: В. Авар’янов, В. Бабкін, В. Горшеньов, М. Козюбра, А. Колодій, В.Копєйчиков, Є. Назаренко, П. Рабінович, В. Сіренко, О. Фрицький, В. Цвєтков, М. Цвік, Ю. Шемшученко та інші. У новітній час українські вчені-конституалісти переосмислили сутність і зміст системи конституційного права України та відмовилися від її однолінійного сприйняття. Вітчизняні правознавці (В. Погорілко, В. Федоренко, Ю. Тодика, В. Шаповал) виявили багатомірність системи національного конституційного права, виділяючи такі його підсистеми (зрізи), як приватне і публічне, природне й позитивне, матеріальне й процесуальне, суб’єктивне та об’єктивне, національне та міжнародне право тощо.

Дослідники доводять, що основна частина – як структурний елемент системи конституційного права – об’єднує насамперед конституційно-правові норми, що регулюють конкретні суспільні відносини в межах предмета конституційного права. Це інститут основ конституційного ладу України, інститут прав і свобод людини та громадянина, інститут форм безпосередньої демократії, інститут органів державної влади, інститут конституційної юстиції, інститут місцевого самоврядування тощо.

Амбітна мета щодо вдосконалення системи правосуддя в Україні нерідко лише створюють шумову завісу. Дослідник А. Осешинський вважає, що активні й пасивні учасники «євроінтерграційного змагання» погодяться з висновком, що на цьому етапі позитивна оцінка реалізації концептуальних уявлень на практиці дорівнює викривленню реальності. Численні експертні дослідження та опитування громадської думки свідчать про відсутність довіри до суду, несприйняття громадськістю судової влади як незалежного гаранта справедливого вирішення правових спорів, неефективність механізму судової системи та процесуального права [796, с. 4]. Крім того, правознавець І. Шицький зазначає, що на сьогодні є очевидним, що судова реформа в Україні не стала можливою і не отримала оптимістичну перспективу внаслідок прямої невдачі здійснюваних від 1992 р.

Як унікальна історія розвитку і становлення кожної держави, так само унікальна історія становлення й розвитку її судової системи як складової механізму організації державної влади. Форма правління і характер державного устрою є визначальними чинниками організації судових систем, але не вичерпуються ними. Значну роль, на думку Н. Сібільової, у формуванні сучасних судових систем відігравали і відіграють також інші чинники – внутрішні та зовнішні. До зовнішніх слід віднести ступінь інтеграційного включення держави в європейську і світову спільноту, визнання і впровадження на внутрішньому державному рівні демократичних принципів і стандартів організації судової влади, які забезпечують реалізацію принципу верховенства права. До внутрішніх – традиції, звичаї, рівень побутової, професійної, політичної правосвідомості, що охоплюється поняттям правової культури суспільства [1023, с. 45]. «У питаннях влади, – застерігав Т. Джефферсон, – припинимо слухати про довіру до людини, а поставим перепону від її злого наміру, скувавши її ланцюгами Конституції»(цит. за: [78, с. 232].

Упродовж століть одним із найбільш дискусійних є стрижневий принцип судової влади – принцип незалежності. З урахуванням реального стану справ у правосудді дискусія з цього приводу, що відображена в працях значної кількості теоретиків і практиків права та нормативно-правових документах, про деякі з яких часто мовиться й пишеться, зростала з новою силою. Мета судової системи – примусовим способом опосередкувати волю суспільства, виражену в його законах, і відновити або захистити порушене право суб’єктів держави, у якому діє ця судова система. У цьому і проявляється владний характер, що дає підстави на право існування поняття «судова влада».

Сучасні дослідники намагаються довести, що судова влада – це складова організації влади в державі, відображення певної інституції, спосіб вливу на поведінку людей, яка діє на засадах незалежності, самостійності, відокремленості, виключності та підзаконності. Самостійність судів і незалежність суддів є гарантією захисту прав і свобод людини та громадянина, прав та законності інтересів юридичних осіб, а також інтересів суспільства і держави. Самостійність судів проявляється в тому, що вони у своїй діяльності непідзвітні, підпорядковуються лише закону, судові рішення не потребують попередньої згоди чи затвердження будь-якої посадової особи або органу, вони мають силу закону в конкретній справі і є обов’язковими для виконання всіма громадянами на всій території України. При здійсненні правосуддя судді не залежать від органів законодавчої або виконавчої влади, службових осіб, громадських організацій тощо. Важливим покликанням британської судової системи є те, на думку В. Черчілля, щоб «підтримувати закон і порядок, безсторонню справедливість суддів, вільних від втручання або тиску з боку виконавчої влади» [1258, с. 20].

Загалом зарубіжними і вітчизняними вченими вважається, що задля утвердження верховенства права дуже важливо, щоб суддів не могли усунути з посади за негайним бажанням представників законодавчої чи виконавчої влади.

Сучасні дослідники вивчаючи зарубіжний досвід акцентують увагу на тому, що у США федеральні судді призначаються президентом за вимогою Сенату, у Франції – президентом, в Англії – короною за поданням прем’єр-міністра чи лорда-канцлера. Політична самостійність суддів забезпечується гарантованістю їхнього перебування на посаді. В Англії судді вищих судів можуть бути зміщені тільки на вимогу обох палат, у США для цього треба застосувати дуже складну процедуру – імпічмент, у Франції проголошено незмінюваність суддів [876, с. 344].

Учені зауважують, що відокремленість судової влади означає, що суди не входять до жодної іншої системи державних органів, але не можна говорити про їх ізольованість від органів державної влади, оскільки законодавча влада приймає закони, відповідно до яких створюються і діють суди, а виконавча влада організаційно забезпечує судову діяльність. Водночас судова влада має можливість впливати на рішення і дії законодавчої та виконавчої влади, «урівноважуючи їх». Це перетворює суд на досить могутню силу, яка здатна захистити права і свободи громадян, вирішити правові конфлікти, що виникли в суспільстві. Прикладом цього є функція конституційного контролю за органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, що втілена в практичній діяльності кожного суду.

Для дослідниці Л. Москвич стає очевидним, що реформа політичної, економічної та правової системи в Україні зумовила необхідність проведення судової реформи, яка суттєво змінила б судову систему і принципи судочинства. І хоч реформування судової системи згідно з вимогами вимог сьогодення розпочалося з проголошення незалежності України, на жаль, і досі не можна константувати, що існує дієва судова влада, ефективна судова система, справедливі судові рішення [740, с. 26].

Міжнародні стандарти в галузі організації судової системи серед інших вимог передбачають і необхідність створення в країні згідно з процесуальним порядком розгляду та вирішення спору, що визначається особливістю його предмета. Отже, світова спільнота визнала за один із факторів забезпечення ефективності судочинства спеціалізацію судової діяльності. Як зазначає Л. Москвич, спеціалізація як принцип побудови судової системи означає, що конкретний суд як елемент цієї системи наділений повноваженням розглядати й вирішувати судові справи. Спеціалізація як принцип організації роботи певної судової установи означає, що в ній вибрано конкретних суддів, які спеціалізуються на розгляді судових справ, що також випливають із певного виду правовідносин, тобто критерієм спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура. Спеціалізація судової системи, як спеціальний прояв загальнотеоретичного принципу розподілу функціональних повноважень, може мати зовнішні і внутрішні прояви [740, с. 26].

Крім того, інституційна спеціалізація суддів – прикладна значущість для судової організації. І. Шицький переконаний, що такий порядок дисциплінує суддю, зокрема й обов’язок до незалежності; обмежує дискредитаційну владу в питанні права і контрастно ідентифікує свавілля, а все це є передумовами єдності судової практики, стабільності й незалежного тлумачення правових норм. Така практика дасть змогу отримати суспільну довіру до суду, адже недовіру породили діаметральні рішення однотипних справ. Власне кажучи, число справ провокується суперечливою практикою, яка вимагає збільшення числа суддів, які знову ж примножують суперечності, оскільки система не орієнтована на єдність права і справедливість [1314, с. 41].

В Україні останнім часом дискутується питання створення ювенальної юстиції – системи судів з розгляду справ неповнолітніх, до юрисдикції якої планується віднести справи переважно кримінально-правового та адміністративно-правого характеру. Правознавці вважають соціально виправданим також створення системи трудових судів (за аналогією до інших країн). Численні порушення трудових прав громадян призводять до постійного зростання звернень за захистом таких прав до суду, тобто має місце значна латентність цих правопорушень. Утворення трудових судів допоможе більш повноцінно захистити права працюючих [740, с. 30].

Дослідники порушують проблеми стосовно конкурсного добору на кандидати суддів, ураховуючи міжнародний і вітчизняний досвід. Звичайно, вічний ідеал владарюючих і сильних світу цього – суддя слухняний, керований, «ручний», а спосіб «приручення», мотиви слухняності при всій їхній різноманітності мають певний негативний ефект. Принцип «правосуддя здійснюється тільки судом» перетворюється на фікцію. Суддя – креатура іншої особи – явище ненормальне для суддівського корпусу, як і суддя-«мздоімець». Часи, коли посади судді, як і нотаріуса, відкрито продавалися, давно минули [1029, с. 70]. Ще французький лексикограф П. Буаст зазначав, що «судові місця схожі на колючі кущі: вівця знаходть в них сховище, але не може вибратися з них, не залишивши там своєї шерсті»(цит. за: [78, с. 555].

Згідно з вимогами міжнародних стандартів кандидати на посаду судді, як зазначає Л. Скомороха, повинні бути чесними та здібними особами, які мають добру підготовку з права. Вони мають рівні права доступу на посаду в суді. Особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні якості й здібності, а також відповідну підготовку і спеціалізацію в галузі права [1029, с. 70] З цього приводу грецький філософ Епіктет сказав: «Не берися судити інших, доки сам не відчуєш себе гідним зайняти судейське місце»( цит. за: [78, с. 555]. Будь-який метод підбору суддів мусить убезпечувати від призначення суддів за неправомірними мотивами. Тут не повинно бути дискримінації особи за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового цензу тощо; однак вимога про те, щоб кандидат на юридичну посаду був громадянином відповідної країни, не повинна розглядатися як дискримінаційна [1029, с. 70].

Аргументи проти надання суддям більшої незалежності, зокрема в Британії, звичайно, спираються на твердження, що судді походять із вузького соціального прошарку, і тому від них годі сподіватися справедливого розгляду справ бідних людей або представників етнічних меншин; крім того, суддям закидають, що вони схиляються в бік індивідуалізму й мають упередження проти колективізму [520, с.666 – 667].

Л. Скомороха, порушуючи питання про конституційний добір кандидатів на посади суддів у контексті міжнародного досвіду і сучасних реалій зазначає, що прозорість призначення осіб на посаду суддів має бути ключовим принципом процесу формування суддівського корпусу, унеможливлення будь-якого тиску чи впливу на цей процес гарантує, що претендент, який пройшов процедуру призначення на посаду, у подальшому не буде перейматися питаннями, яким чином він має компенсувати свої фінансові витрати, пов’язані із «спілкуванням» з відповідальними органами, що мають право поставити кому у відомому вислові, що «покарати не можна помилувати» або, адаптуючи вислів до вказаного питання щодо зайняття суддівського крісла, «призначити не можна відмовити» [1029, с .70 – 71].

Разом із тим судова система в конституційному сенсі, на думку Л. Москвич, повинна бути організована таким чином, щоб могла гарантувати доступ приватних осіб до правосуддя. Доступність до судочинства детермінується необхідністю забезпечити сприятливі процедури розв’язання соціальних конфліктів на основі права і справедливості. Суспільству потрібен механізм, здатний забезпечувати непорушність та повагу до суб’єктивних прав, а також необхідними є високий рівень прозорості здійснення судових процедур та об’єктивність розгляду судових справ, саме тому ідея побудови доступної, справедливої судової системи, яка б надавала можливість повноцінно захищати права та інтереси членів суспільства, не дає спокою державотворцям [740, с. 96].

Відомо, що корупція в судах існує в багатьох країнах світу, серед них, за міжнародними стандартами, є країни, що відносно вільні від корупції, а водночас є й ті, які страждають від систематичних корупційних проявів у судах. У межах опитування осіб у 62 країнах світу, проведеного 2006 р., було виявлено в третині країн більш, ніж 10% респондентів, які мали справу із судовою системою, були змушені давати хабар з метою винесення так званих «справедливих» судових рішень [1174, с. 73].

Корупція в судах властива й Україні. Аналізуючи сфери та засоби запобігання корупції та іншій недоброчесності суддів дослідниця, О. Томкіна акцентує увагу на тому, що за останній час почастішали випадки судівського хабарництва, які вразили суспільство своїми надзвичайними розмірами. Не дивно, що українські громадяни, власне, як і раніше, продовжують вважати суддів найбільш корумпованими службовцями. Більше того, в Україні констатується зростання рівня суддівської корупції. За офіційними фактами СБУ, 2006 р. стосовно суддів, переважно за ознаками хабарництва при винесенні завідомо неправосудних рішень, відповідними органами було порушено 29 кримінальних справ, 2007 р. – 43, 2008 р. – 52 [1174, с. 73].

В юридичній літературі проблеми корупції в судах та запобігання їй певною мірою порушувалися вченими – насамперед, у контексті висвітлення загалом питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. До цієї теми зверталися В. Євдокимов, В. Зеленський, О. Кальман, М. Мельник, Д. Притика, Є. Скуліш, В. Тюряков та інші. Потрібно зазначити, що серед законодавчих засобів запобігання суддівській корупції та іншій недоброчесності суддів, важливе місце відводиться тим засобам, які мають спрямування та функціонування судової гілки влади на засадах їхньої справжньої, а не декларованої самостійності, автономності та самоврядності. Така запобіжна спрямованість законодавчих засобів має кримінологічне значення щодо усунення або принаймні зменшення політичного впливу на судову гілку влади з боку службовців інших владних інституцій, які прагнуть до цього [1174, с. 77].

Отже, учені зробили висновкок що визначення в Конституції та законодавстві України ефективних механізмів забезпечення незалежності судової влади перетворює його на ще одну сферу загальносоціального запобігання суддівській корупції. При цьому важливим залишається питання про недопущення прийняття законопроектів, які містили б норми, що сприяють дії чиновників, які зумовлюють корупцію серед суддів та інші їхні прояви недоброчесності. Значною мірою це можливо шляхом запровадження в Україні кримінологічної експертизи проектів нормативно-правових актів, різновидом якої є їхня антикорупційна експертиза [1174, с. 77].

Сьогодні Україна перебуває в стані очікування чергового етапу проведення судово-правової реформи. Але перш ніж проводити реформування, як зазначає Л. Москвич, треба чітко визначити мету, яка буде досягнута завдяки цим реформам, мета яких полягає у створенні незалежних правових умов, що б полегшували доступ громадян до системи судового вирішення суперечок та конфліктів, підвищували ефективність та прозорість діяльності судової влади, забезпечували реальні правові й інституційні гарантії охорони та захисту прав, свобод людини та громадянина. Фундаментом ефективної судової системи повинні стати принципи незалежності, доступності, верховенства права, справедливості та професіоналізму суддів [740, с. 101].

Сьогодні доречним виявляється зауваження дослідників стосовно того, що простора множина фактів юридичного та соціального буття українського суспільства, яку повинні глибинно осмислювати й більш активно засвоювати, відсутність позитивного поступу та поглиблення негативних явищ у правничій сфері об’єктивно вимагають критичного аналізу попереднього «реформування» з метою перевірки на відповідність меті реформи, адекватність її змісту рівню і потребам розвитку суспільних відносин, на ефективність обраної методології, що дасть змогу відкинути політичну лозунговість, популістську фантазійність, юридичну демагогію разом з нігілізмом і фетишизацією права, загало, усе те, що лише справляє враження, а не дає результату. Отже, наслідки імітації реформ із необхідністю виявляють безальтернативність повноважної реформи судової влади.