Формування політичної системи незалежної України. Конституція України 1996 р. Політична реформа.
Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, показало початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері - від тоталітаризму до демократії; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей.
Але українське суспільство було недостатньо підготовлено до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково-обгрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування. Суспільні перетворення в Україні почалися при вкрай низькому рівні політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності більшість населення не визначила чітко свого місця у процесі державотворення.
Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали: фіксація кордонів, визначення громадянства, визнання національної символіки як державної, запровадження власної грошової одиниці.
Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України - Верховна Рада - дістався у спадок від УРСР. Її було обрано ще навесні 1990 р. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні - забезпечувалася спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні - більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень.
Перший парламент України прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково-обгрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння тощо негативно вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.Після проголошення незалежності у структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. Верховна Рада запровадила Інститут Президентства. Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем’єр-міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку та ін.
Судова влада здійснювалася судовими органами, які в своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими частинами цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки покликана була здійснювати Г енераль- на прокуратура республіки.
На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував незалежного соціального захисту населення. Унаслідок цього, замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади - Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. Криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і залишків радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.
Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правого поля. Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи.
Нарешті 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України.
Прийняття Конституції України 1996 р. завершило процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв’язку. Нова Конституція - це документ на виріст: з одного боку вона фіксує та регламентує те, що існує в реаліях, з іншого - вона є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державного процесу. Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.
3w т/· ___ ··· · w w
прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. По-перше, потрібно було провести кропітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба у змінах, доповненнях і додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийнятя Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах - підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі, та трансформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р. Тому нині законодавча база України ще переживає період становлення.
Радикальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформацій в Україні внесла так звана «помаранчева революція». Після другого туру президентських виборів, у якому конкурували між собою В.Ющенко і В.Янукович, як відомо, країна опинилася у глибокій політичній кризі, а на початку грудня 2004 р.
- перед загрозою громадянської війни. Тривалі переговори влади і опозиції щодо виходу країни з політичної кризи завершились компромісом - «пакетним голосуванням» 8 грудня 2004 р. , яке частково інтегрувало та узгоджувало інтереси протидіючих сторін. Цей компроміс був своєрідною платою за врегулювання кризи без застосування сили, а також свідченням занепокоєння певних політичних еліт України ймовірними ризиками для себе після приходу до влади нового президента. Ухвалений пакет складався з трьох документів: законопроекту про внесення змін у закон про вибори президента і двох проектів поправок до Конституції України ( уряд призначається Верховною Радою; президент вносить на затвердження парламенту кандидатури прем’єр- міністра, міністрів оборони та закордонних справ, решту кандидатур міністрів пропонує для затвердження прем’єр-міністр; запровадження імперативного мандата, за яким обрані від політичних партій до парламенту депутати позбавляються його в разі невходження до фракції цієї партії або виходу з неї; проведення виборів до Верховної Ради на пропорційній основі та ін ).Запровадження нововведень передбачалось з 1 вересня 2005 р., якщо до того часу будуть прийняті зміни до Конституції стосовно місцевого самоврядування. Але цього не сталося, тому схвалений парламентом закон почав діяти з 1 січня 2006 р. самостійно, і в Україні розпочалася конституційна політична реформа.
Згідно з положеннями цієї реформи 26 березня 2006 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. 4% бар’єр подолали тільки 5 політичних партій та блоків ( Партія регіонів, «Наша Україна», БЮТ, КПУ, СПУ ). Після довготривалих переговорів помаранчової коаліції створено не було, і в липні 2006 р. була створена антикризова коаліція у складі Партії регіонів КПУ і СПУ, яка і сформувала уряд на чолі з В. Януковичем.
Отже, зробимо висновок: суть конституційного процесу полягає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утверджені законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням науково-обгрунтованої моделі майбутнього державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил.
Затвердження основного закону держави створило юридичне підгрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільності, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.
2