<<
>>

3.4. Націольне підгрунтя трансформації політичної системи незалежної України

Після проголошення 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України незалежності нашої держави конституційне законодавство встановило спочатку президентську форму державного правління – Законом України «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України» від 12 лютого 1992р.

№ 2113-Х11 та Конституційним Договором від 8 червня 1995 р., за яким Президента України було визначено Главою держави і главою виконавчої влади; відповідно до Конституції України від 28 червня 1996 р. та змін до неї від 8 грудня 2004 р. передбачено змішану напівпрезидентську форму державного правління, про що було зазначено у Висновку Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії). Згідно з цим Висновком українською Конституцією «передбачено напівпрезидентську систему, яка багато в чому схожа на французьку систему, хоч і не є її відтворенням» [992, с. 65]. Грунтовно проблеми конституційного реформування сучасної системи досліджують В.Авер’янов [2], І. Гриценко [252], В. Дмитрушко [330], В.Журавський [373; 374 ], Г. Касьянов [465], В. Кремень [546], А.Кудряченко, [572; 573] В. Кульчицький[ 581], В. Литвин [616], О.Святоцький [992], А.Селіванов [996], С. Серьогін [1011], В. Цвєтков [1245; 1246], Ю. Шемшученко [1312], та інші. Останнім часом з’явилося фундаментальне дослідження за ініціативою Інституту історії України «Історія українського парламентаризму: від допарламенських форм організації політичного життя до сьогодення» (К., 2010) голова редакційної ради В. Литвин; керівник авторського колективу В.Смолій) [439].

Новітня історіографія наголошує на тому, що в 1991 році розпочалося створення нової системи державної влади відповідно до принципів ліберальної демократії. Важливою інновацією в усіх пострадянських країнах стало затвердження поста Президента держави, що свідчило про спрямованість на президентсько-парламентський різновид побудови системи влади.

Президент лише пропонує кандидата на посаду прем’єр-міністра, а Верховна Рада затверджує чи відкидає запропоновану кандидатуру. Отже, відповідальність за призначення голови уряду розподіляється між Президентом і парламентом. Можливість впливати на подальшу діяльність членів уряду у Президента більша, оскільки він наділений нічим не обумовленим правом усунення їх із посади, тоді як процедура голосування резолюції недовіри в парламенті обмежена певними вимогами, і, крім того, стосується тільки уряду загалом, а не окремих його членів [797, с. 239 -240].

Спочатку (у 1990 та 1994 рр.) членів Верховної Ради – народних депутатів України – обирали за мажоритарною системою, за якої партійна належність кандидатів не відігравала суттєвої ролі. Хоча для роботи в парламенті утворювалися тимчасові фракції за партійною належністю чи прихильністю до певної стратегії (політики) розвитку держави, відсутність чіткої політичної структури законодавчого органу негативно впливали на стабільність його роботи. Офіційні механізми взаємного впливу законодавчої та виконавчої влади одна на одну були занадто складними, що призводило до численних конфліктів і унеможливлювало ефективну протидію зловживанням владними повноваженнями [797, с. 240].

Учені зауважують, що нова Конституція 1996 р. частково усунула суперечності в організації державної влади, утвердивши президентсько-парламентську модель управління, необхідність у механізмах якої (зокрема в конценрації значних повноважень у руках Президента) її прихильники пояснювали перехідним станом українського суспільства, необхідністю швидкого реагування на зміни в економічній ситуації тощо. На Верховну Раду покладалося створення нової законодавчої бази, а розв’язання поточних проблем суспільного життя – на Президента і підпорядкований йому уряд [797, с. 240].

На думку дослідників, така модель, щоб бути демократичною, потребує потужних важелів можливим зловживанням владою, а також певної незалежності обох гілок влади в розв’язанні питань, що належать до їхньої компетенції, але на тлі політичної та економічної нестабільності перехідного періоду, суперечностей усередині парламенту, недосконалості законодавства, невпинні змагання між Президентом та Верховною Радою за домінування в тих чи інших сферах здійснення влади та за важелі впливу на уряд призвело до формування моделі управління, за якої перевага була на боці Президента [797, с.

240].

Серед свідчень домінуючої ролі Президента над законодавчим органом в Україні дослідники Дж. Перлін (Канада), В. Андрущенко, В. Волович, А. Горбачик, А. Колодій, С. Рябов визначають право Президента видавати укази, що за певних умов можуть набувати сили закону (якщо парламент упродовж 30 днів не ухвалить відповідний закон або конституційною більшістю голосів не сказує цей указ); пріоритетна законодавча ініціатива Президента (законопроекти, визначені Президентом як невідкладні, парламент має право розглядати першочергово); наявність певних можливостей розпуску Верховної Ради Президентом і практична неможливість (через складність процедури) імпічменту Президента; фактичне керівництво Президента Урядом – завдяки його ключовій ролі у визначенні і відставці прем’єр -міністра та членів Кабінету Міністрів, а також завдяки запровадженню інституту призначуваних Президентом державних секретарів [797, с. 240].

Дослідники акцентують увагу на тому, що поряд з Президентом певну роль у законодавчому процесі відіграє виконавча влада. Уряд є суб’єктом законодавчої політики, здійснює підготоку проектів законів і, насамперед, закону про державний бюджет, ухвалює відповідні нормативні акти (постанови, розпорядження, накази тощо), які мають імперативне значення для осіб і установ, що йому безпосередньо підпорядковані. Певною мірою причетними до законодавчого процесу можуть вважатися органи судової влади, зокрема в частині застосування закону, а у випадку з Конституційним судом України – також у тлумаченні законів [797, с. 240-241]. Деякі закони можуть бути прийняті за участю самих громадян – шляхом усенародного референдуму. При цьому «референдум не допускається стосовно законопроектів з питань податків, бюджету та амністії» (Конституція України, ст. 74).

Сьогодні, як зауважує правознавець А. Селіванов, державотворча наука побудована на методології дослідження всіх складових механізму управління справами суспільства і держави, що вирізняє предмет конституційного права як основу функціонування владних суб’єктів.

Очевидним є постулат, що народу притаманна верховна влада, він конституційно наділений суверенітетом і має прерогативу проявляти свою волю, особливо за кризових ситуацій забезпечення свого добробуту, вимагати своєї участі в конституційному процесі й встановленні загального правопорядку [996, с. 23].

Дослідниками помічено, що сьогодні дедалі частіше лунають наполегливі звертання до держави про необхідність створення громадянам умов для введення «суспільного договору», розширення напрямів доступу громадян до управління економічними, соціальними і культурно-освітніми справами. За наявності парламенту, органів місцевого самоврядування такі пропозиції не зменшують роль народного представництва, не свідчать про кризу парламентаризму, а відображають новітні тенденції у виявленні підстав застосування «права народу», правомірності вимог поглиблювати форми безпосередньої демократії [996, с. 23].

Сучасний дослідник О. Святоцький зауважує, щодо публічної влади належать такі основні її види: 1) влада народу, оскільки згідно з Конституцією України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» (ст. 5); 2) державна влада, яка здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6); 3) місцеве самоврядування – форма народовладдя, через яку виконується управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях (селах, селищах та містах). Сьогодні головна проблема нашої молодої держави – це хаос і безлад у владі, через це – і загалом в країні [991, с. 4].

Деякі дослідники висловлюють стурбованість тим, що незважаючи на те, що лише народ є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні, досі залишаються нереалізованими результати всенародного референдуму, на якому громадяни однозначно висловилися за відміну депутатської недоторканості, двопалатний парламент та зменшення кількості народних депутатів у ньому [991, с. 4]. Найвища, найважливіша серед гілок влади – законодавча, яку уособлює Верховна Рада України, працює неефективно, неорганізовано у виконанні своєї основної законотворчої функції і, як наслідок, гальмується розв’язання політичних, економічних і соціальних проблем [991, с.

4]. Отже, для існуючої сьогодні організації публічної влади в Україні характерною є її системна криза і, як закономірний результат, – зневіра суспільства у владі, що спричинює нашій державі непередбачувані наслідки [991, с. 5].

Представницька влада народу, особливо парламент, привертає сьогодні пристрасну увагу, оскільки пропозиції окремих політиків щодо його реформування й організації двох палат (зборів представників народу і зборів «мудрих і заможних») більше стосується принципу «поділяй і володій», аніж вироблення раціональної моделі «влади створювати закони», тобто ефективного парламенту [996, с. 23].

Дослідники звертаються до аналізу функціонального призначення суб’єкта владних повноважень – Верховної Ради України – як провідного і визначального в законотворенні органу держави, якому притаманна конституційна функція спрямовувати політичні процеси, що відображають принцип «діяти узгоджено» (Ш. Монтеск’є). Насамперед треба мати на увазі, що законодавча влада парламенту, крім законотворення, має установчі й контрольні повноваження, зокрема щодо уряду, а головне – повинна бути місцем, де яскраво відображаються настрої нації й, крім того, виголошуються скарги й різні міркування громадян (Дж.Мілль) (див.: [996, с. 24].

Отже, унікальна роль парламенту, який повноважний за наявності кваліфікованої більшості народних представників, проявляється в тому, що саме там публічна влада розглядається не як закрита система, а як відкрита арена для доступу всіх заявлених інтересів громадян, ураховуючи можливості давати політичні оцінки проявам несумлінного ставлення інших суб’єктів влади до інтересів як народу загалом, так і окремих соціальних груп, громадян тощо [996,с.24].

Верховна Рада України за сучасних умов виступає законотворцем соціально-економічних проектів, спрямованих на задоволення потреб суспільства. Парламентський процес має завдання на регулювання суспільних відносин, а отже, прийняття законів залежно від суб’єктів правової ініціативи. Насамперед, існує першочерговий порядок розгляду законодавчих ініціатив Президента України, урахування динамічних процесів у державі, які відображаються в урядових законопроектах і, нарешті, широкі можливості депутатського корпусу мають результативність, коли досягається внутрішня єдність у парламенті, що зумовлено ініціативою народних депутатів України, яким вдається отримати підтримку, і це пов’язано з політичною волею депутатських фракцій при розгляді законодавчих проектів.

Важливою умовою законотворення є наявність політичних компромісів під час проходження в парламенті законопроектів, погоджених із суб’єктами парламентської більшості – коаліцією [996, с. 24]

По-друге, на парламент покладено обов’язок трансдукції норм і принципів Конституції України, що означає реалізацію компетенції єдиного законодавчого органу в обґрунтуванні конституційних законів і актів, які ним приймаються, з метою створення нормативних умов для ефективного застосування Основного Закону держави всіма суб’єктами права. Варто наголосити, що без урахування трансдукції суспільство і держава ризикують опинитися в непередбачуваній ситуації, коли Конституція розглядається як ідеальна в усі часи, але її розвиток відбувається завдяки судовій інтерпретації конституційних норм, без належної законодавчої діяльності [996, с. 24].

По-третє, досягненням правової організації держави вважається існування поруч із законодавчим суб’єктом влади – спеціального органу конституційної юрисдикції – Конституційного Суду України. Цей важливий орган правосуддя, який перебуває поза загальним судоустроєм і здатний розв’язувати відповідні спори конституційного характеру засобами судового правозастосування, виконує свою нормоконтрольну функцію засобами правознавства. Його рішенням із спірних питань і висновкам щодо тлумачення норм Конституції і законів України повинні підпорядковуватися всі суб’єкти державної влади і в першу чергу парламент [996 с. 24 – 25].

Сьогодні пропонується перейти до «класичних» форм державного правління – суто парламентської або суто президентської. Наскільки це виправдано, доцільно, чи здатні наше суспільство та політична еліта країни сприймати одну із зазначених форм правління? Відповісти на ці запитання однозначно не просто, але з позицій застереження від непродуманих і необґрунтованих кроків можна [992, с.65].

Передусім вирішувати питання щодо форми державного правління не можна, не враховуючи суспільно-політичної ситуації в Україні, для якої характерні такі сьогоденні прояви: 1) суспільство в країні нині не організоване, перебуває в стані хвилювання, що, у свою чергу, передбачає відсутність у ньому єдності та злагоди; 2) у суспільстві відсутні сталі з чітко визначеними програмами політичні партії, асоціації, об’єднання, які б підтримувалися більшістю чи переважною більшістю народу, панує багатопартійна роздрібленість; 3) певний час існуюча пропорційна система виборів фактично обмежила право громадян бути обраними до представницьких органів влади [992, с. 65].

Як результат такого становища – неефективна діяльність парламенту, тимчасовість і нестабільність уряду, часті його зміни. Усе це спаралізовує владну систему. Тому, як підкреслював наприкінці ХІХ ст. авторитетний професор права, історик і філософ Б. Чичерін у своїй фундаментальній праці «Про народне представництво», – упроваджувати представницьку (парламентську – П. Р.) форму правління навмання, покладаючись на розважливість неорганізованого суспільства, яке перебуває в стані хвилювання, – це вершина політичної легковажності (див.: [991]).

<< | >>
Источник: Радько Петро Григорович. НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. 2012

Еще по теме 3.4. Націольне підгрунтя трансформації політичної системи незалежної України:

- Археология - Великая Отечественная Война (1941 - 1945 гг.) - Всемирная история - Вторая мировая война - Древняя Русь - Историография и источниковедение России - Историография и источниковедение стран Европы и Америки - Историография и источниковедение Украины - Историография, источниковедение - История Австралии и Океании - История аланов - История варварских народов - История Византии - История Грузии - История Древнего Востока - История Древнего Рима - История Древней Греции - История Казахстана - История Крыма - История мировых цивилизаций - История науки и техники - История Новейшего времени - История Нового времени - История первобытного общества - История Р. Беларусь - История России - История рыцарства - История средних веков - История стран Азии и Африки - История стран Европы и Америки - Історія України - Методы исторического исследования - Музееведение - Новейшая история России - ОГЭ - Первая мировая война - Ранний железный век - Ранняя история индоевропейцев - Советская Украина - Украина в XVI - XVIII вв - Украина в составе Российской и Австрийской империй - Україна в середні століття (VII-XV ст.) - Энеолит и бронзовый век - Этнография и этнология -