Місце і роль прокуратури України всистемі державної влади

Потреба існування інституту прокуратури ні в кого в цивілізовану суспільстві не викликає заперечення. Більшість людей до неї ставляться з повагою, меншість (маргінальні елементи) її бояться, і майже не можливо знайти особу, яка б була до неї байдужа.

На нашу думку, щоб з’ясувати місце і роль прокуратури України в системі державної влади, слід розкрити історичну ретроспективу її існування на теренах нашої країни.

Термін «прокуратура» походить від лат. ргосиге («турбуюсь, забезпечую, усуваю»); похідний іменник від дієслова ргосигаге - рrосurаtоr («управитель, представник»). Тобто прокуратор виступав у ролі управителя чужим майном, довіреної особи господаря, за односторонньою угодою займався повсякденними господарськими справами. Згодом у римському процесуальному праві прокуратор - це призначений представник відповідача або заявника в усіх судових справах або тільки в судовому процесі в конкретній справі [17, с. 261].

Таким чином, зародження первинних функцій прокуратури припадає на часи Стародавнього Риму. За правління імператора Августа важливого значення набула діяльність прокураторів, яким доручався збір податків, управління невеликими провінціями; вони виконували різноманітні господарські функції. Прокуратори призначались із вершників, а також вільновідпущеників. З імператорських вільновідпущеників і рабів комплектувалися нижчі чини імператорської бюрократії, яка набула згодом виняткового значення в державі. Імператор Клавдій розширив права прокураторів, які набули право виносити й судові рішення [36, с. 90].

Фактично можна стверджувати, що з самого початку прокуратура належала до судової гілки влади.

Досліджуючи розвиток державотворчих процесів на українських землях часів стародавнього світу та Київської Русі, слід зауважити, що на той час не існувало такого державного інституту, як прокуратура, а захист прав здійснювався, як правило, самостійно - через суди, представників феодалів та церкву.

Як зазначає В. Кравчук, досліджуючи ґенезу інституту прокуратури, доцільно дотримуватися спеціально виробленої для цього історико-правової періодизації. Перевагами такого підходу є забезпечення: а) цілісності та системності дослідження принципово важливих історико -правових фактів розвитку прокуратури; б) глибокого та різнопланового пізнання окремих особливостей та закономірностей функціонування цього правоохоронного органу; в) упорядкування та систематизації знань про прокуратуру, формування відповідного понятійно-категоріального апарату [97, с. 15].

Дотримуючись такої періодизації та на основі особисто опрацьованих архівних матеріалів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України й Центрального державного архіву громадських об’єднань України В. Кравчук деталізовано вивів періодизацію розвитку прокуратури України. Так, ним виділено такі періоди та їх етапи: а) період Української козацької держави - виникнення та розвиток функцій прокуратури (доцільно виділити два етапи: виникнення функцій інституту прокуратури - 1579 р.; відновлення та розвиток функцій прокуратури згідно з Литовськими статутами 1588 року - 1750-1783 рр.); б) перебування України у складі Російської імперії - прокуратура на українських землях за часів Російської імперії (після розпаду прокуратури Гетьманщини розвиток прокуратури України повністю збігається з етапами розвитку прокуратури Російської Федерації); в) відродження Української держави на початку ХХ ст. - прокуратура в часи УНР (містить п’ять етапів: прокуратура Української Народної Республіки - березень 1917 - квітень 1918 рр.; прокуратура Української Держави - травень-грудень 1918 р.; прокуратура Директорії Української Народної Республіки - грудень 1918 - березень 1921 рр.; державна прокуратура Західноукраїнської Народної Республіки - листопад 1918 - червень 1919 рр.; прокуратура Української Соціалістичної Радянської Республіки - грудень 1917 - травень 1922 рр.); г) радянський період - радянська прокуратура (характерні три етапи: запровадження прокуратури УСРР - 1922-1936 рр.; становлення прокуратури СРСР та централізація прокуратур союзних республік, зокрема й прокуратури УРСР - 1936-1979 рр.; законодавче оформлення діяльності прокуратури УРСР - 1979-1991 рр.); д) період становлення й розвитку незалежної, суверенної України - прокуратура сучасної Української держави (включає два етапи: розвиток прокуратури після проголошення незалежності України - 19901995 рр.; вступ України до Ради Європи (набуття чинності зобов’язань України перед Радою Європи) та прийняття Конституції України - після 1995-1996 рр.) [97, с.

Тобто інститут прокуратури України бере початок свого існування ще в часи козацької держави та розвивався поступово, із внесенням корективів залежно від тогочасних суспільно-владних процесів у країні. Більше того, спостерігається подальший динамізм його розвитку.

Особливості зародження, формування та розвитку органів прокуратури є загальними й тією чи іншою мірою притаманні системам органів прокуратури всіх країн, де такі системи створені, зокрема й в Україні. Національні ж особливості принципів організації та функціонування, структури, форм і методів діяльності органів прокуратури конкретної держави нерозривно пов’язані з особливостями її політичної, економічної та правової систем і характером їх історичного розвитку [49, с. 167].

Слід зазначити, що роль прокуратури за роки незалежності України зазнала суттєвих змін, які були спрямовані на трансформацію вітчизняної моделі прокуратури, розвиток її правозахисного потенціалу у сфері охорони прав і свобод людини й посилення позицій у системі забезпечення національної безпеки. Разом із тим конституційно -правовий статус і функції прокуратури потребують подальшого вдосконалення з огляду на соціально - економічні, політичні й правові зміни в житті країни. Реформування прокуратури має бути комплексним, системним і науково обґрунтованим, базуватися на цінностях демократичного суспільства, міжнародних зобов’язаннях України, ураховувати особливості історичного розвитку країни та її правової системи. Це питання потребує відкритої дискусії із залученням широких кіл юридичної та наукової громадськості, експертів Ради Європи. Слід усебічно оцінити сучасний стан органів прокуратури України, передбачивши затвердження концептуальних засад і належне ресурсне забезпечення таких процесів [50, с. 95].

Як вказує І. Марочкін, якщо зараз говорити про місце прокуратури в системі органів держави, то має домінувати конституювання прокуратури як самостійного державного органу. Ця проблема швидше політична, ніж правова. Важливо буде при реформуванні прокуратури вирішити також проблему децентралізації її системи.

Виходячи із вищенаведеного, історичні передумови формування інституту прокуратури України слугують поштовхом до подальшого її вдосконалення та зумовлюють створення ефективного, дієвого, самостійного, децентралізованого органу державної влади, який має на меті насамперед захист своїх громадян і держави в цілому.

Таким чином, на основі аналізу думок учених і деяких історичних аспектів формування інституту прокуратури України можна стверджувати, що його виникнення та існування породжені суспільною необхідністю. Її значення в кожному конкретному періоді розвитку державних процесів зумовлені епохою та тодішніми еволюційними суспільними потребами. Наразі можна вважати, що прокуратура України є самостійним державним органом, який за своїми сутнісними характеристиками відповідає нинішнім реаліям у країні та відображає реальний стан суспільних потреб. Віднесення її до класичних гілок влади є неможливим і недоцільним у зв’язку з характером її діяльності, а тому доречно стверджувати, що наразі існує ще одна гілка влади, яка має на меті виконання спеціальних функцій - контрольно-наглядових. Саме на неї покладається обов’язок здійснювати своєрідне комунікативне возз’єднання традиційних гілок влади, будучи їх координатором й елементом утвердження принципу законності та справедливості. Більше того, прокуратура України є багатоспектральним органом, тобто таким суб’єктом, який має опікуватися вирішенням комплексу суспільно значущих питань.

У нашій країні прокуратура традиційно відігравала важливу роль у системі органів, покликаних охороняти права та законні інтереси громадян і держави, вести боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

Ймовірніше за все, нікому не спаде на думку оспорювати той факт, що кожен сформований громадянин нашої держави чув, знає і розуміє основоположні засади діяльності прокуратури України. Беззаперечною є думка про те, що кожен із нас хоча б раз стикався з цим суб’єктом публічного адміністрування в тому чи іншому вигляді, на основі чого і сформував власне бачення його значення. Та чи дійсно таке уявлення є правильним? Наше завдання - з’ясувати реальне місце та роль прокуратури України в системі державної влади, виходячи не із суб’єктивних чинників, а з об’єктивних - тих, які визначають реальне її становище.

Слід вказати, що в тлумачному словнику української мови «місце» трактується як «становище, яке займає хто-, що-небудь у суспільстві» [26], тоді як «роль» можна схарактеризувати як «вплив кого-, чого-небудь на щось, чия-небудь участь у чомусь» [26].

Виходячи з цього, нашим основоположним завданням є з’ясування становища прокуратури України в системі суспільства, а точніше - серед органів державної влади, та схарактеризувати його вплив і реальну участь у процесі врегулювання суспільних зв’язків.

На слушну думку В. Федоренка, у механізмі Української держави прокуратура постає як самостійний інститут державної влади, який реалізує покладені на нього Конституцією та законами України функції у взаємодії з іншими органами державної влади [203, с. 203].

Наголосимо, що в суспільстві немає нічого, що б не становило собою інституції. Інституції - це не просто елементи суспільства, це все суспільство, розглянуте в певному аспекті [44, с. 21]. О. Яременко доповнює зміст цього поняття тим, що інституція - як «традиція, норма, як безумовний спосіб господарюючої поведінки є чимось стійким, незмінним, стабільним» [220, с.

3) господарсько-асоціативні інститути (домогосподарство, фірма, держава);

4) асоціативно-соціальні інститути (партії, профспілки, суспільні об’єднання, громадські організації) [113, с. 111; 77].

Тобто цілком виправданим є наукове твердження про те, що прокуратура України є інститутом державної влади і є елементом системно - організаційної структури суспільства.

Згідно з Конституцією України норми, які визначають засади функціонування прокуратури, приписані в розділі VIII «Правосуддя», де ст. 131-1 визначає, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію та процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом. Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради Президент України. Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль. Дострокове звільнення з посади Генерального прокурора здійснюється виключно у випадках і з підстав, визначених цією Конституцією та законом [86].

Таким чином, згідно з Основним законом України положення, які визначають засади функціонування прокуратури, розміщені в розділі про судову владу. У минулу епоху значна частина вчених вважали, що прокуратура не належала до жодної з класичних гілок влади, а мала своєрідну, не притаманну для будь-якої влади юридичну природу. Ми не можемо з цим погодитися і висуваємо гіпотезу, що прокуратура є невід’ємною складовою судової влади України. Для цього звернемося до теорії влади та її поділу на гілки.

Також слід звернути увагу на той факт, що державна влада - складне, багатопланове та суперечливе явище. Певною мірою наука не виробила єдиного погляду на її поняття та принципи. Відсутня й цілісна загальновизнана теорія державної влади, як і влади взагалі. Реальні прояви цього феномену продовжують, як справедливо відзначив М. Фуко, «залишатись чимось загадковим, непізнаним, навіть демонічним» [34; 105, с. 19].

Влада як складний соціальний і правовий феномен існує з моменту утворення соціуму і характеризується реальною можливістю керувати діями людей, погоджуючи суперечливі індивідуальні чи групові інтереси, підпорядковуючи їх єдиній волі за допомогою переконання або примусу. З появою суспільства відразу ж виникає потреба в управлінні та належній його організації. Окремі інтереси членів суспільства без їх узгодження здатні «розірвати» суспільство, оскільки саме інтереси виступають вирішальним особистісним регулятором. Для забезпечення нормальної життєдіяльності, прогресивного розвитку соціальних зв’язків потрібно об’єднати ці інтереси на загальне благо [215, с. 184].

У соціально однорідному суспільстві прокуратура сформувалася як потреба впорядкування відносин між людьми, проходила етапи становлення і розвитку. Влада надає суспільству цілісності, керованості, є найважливішим чинником організованості й порядку. Іншими словами, це системотвірний елемент, що забезпечує суспільству життєздатність. Під впливом влади суспільні відносини стають цілеспрямованими, набувають характеру керованих і контрольованих зв’язків, а спільне життя людей робиться організованим і впорядкованим [215, с.184].

Тобто влада є невід’ємним елементом функціонування соціального суспільства, оскільки постає регулятором відносин між людьми за допомогою переконання або примусу, маючи на меті конкретну ідею - управління та організованість правопорядку для забезпечення суспільству

життєздатності.

Як зазначає Т. Духаніна, сучасний етап становлення інституту державної влади, що розпочався з проголошенням незалежності України 1991 року, характеризується докорінною трансформацією державних інститутів радянського суспільства в систему, що відтворює основні принципи, властиві сучасним західним державам. В Україні триває період становлення інститутів незалежної державності, і цей процес відбувається під впливом західних інституційних моделей: дизайн новопосталих інститутів зовні відповідає західним зразкам [193, с. 29, 57, с. 56].

У свою чергу А. Комзюк стверджує, що на сучасному етапі розвитку української державності відбувається остаточне оформлення механізму державної влади, що супроводжується проведенням низки реформ, які визначать українську модель державного управління [84, с. 340].

Тобто процес становлення інституту державної влади є динамічним і залежить від суспільної трансформації життєво необхідних потреб та цінностей.

Загалом державна влада - це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами [32]; публічно-політичні відносини між державним апаратом і підвладними йому індивідами (їх об’єднаннями, соціальними спільнотами) [98]; спосіб керівництва (керування) суспільством, для якого характерна опора на спеціальний апарат примусу (авторитет чинності) [46]; найважливіша форма політичної влади, її концентроване ядро, що має класовий характер, спирається на спеціальний апарат примусу й наділена монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов’язкові для всього населення [31]; система відносин керівництва та підпорядкування, концентроване вираження розуму, волі й сили визначених соціальних прошарків або всього народу, що містять політико-правові повноваження і відповідальність та реалізуються компетентними державними органами [90]; реалізація не тільки правоможностей, що зобов’язують громадянина, а й виконання обов’язків держави перед невладними особами, за які вона цілком відповідальна перед ними [37, с. 23].

Таким чином, державну владу можна визначити як сукупність дій владно-організаційного впливу спеціальними суб’єктами права,

уповноваженими на застосування керівного впливу на всі наявні суспільні процеси з метою їх упорядкування за допомогою апарату примусу.

Не піддається сумніву, що поняття публічної влади є ширшим за державну, адже остання є саме видом публічної влади, до якої входять, наприклад, влада народу та органів місцевого самоврядування. Але з приводу останнього положення думки науковців розділилися. Одні вважають владу органів місцевого самоврядування різновидом державної влади, посилаючись на її характер децентралізованого державного управління. Інші ж схильні відносити місцеву самоврядну владу до окремого інституту публічної влади, яка здійснюється локально - в інтересах територіальних громад. Держава символізує публічний простір, а громадянське суспільство - деполітизований простір свободи, основу якого складають ринкова економіка і права людини [198, с. 153]. Публічна влада відрізняється від державної специфічними особливостями, і насамперед своїм суб’єктним складом. Суб’єктами публічної влади постають населення, народ, сукупність абстрактних суб’єктів влади, а державної влади - лише її органи. Ураховуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що державна й публічна влада мають певні спільності, але за природою свого співвідношення перебувають у взаємозалежності подібно до співвідношення частини й цілого [64].

Зазначимо, що одну з найчисленніших груп у системі державних органів складають правоохоронні органи, на які покладається реалізація низки важливих державних завдань і функцій. Традиційно правоохоронні органи належать до виконавчої гілки влади. Проте в системі цих органів можна виділити й такі, статус яких і досі не визначений, зокрема до них належать органи прокуратури [84, с. 230].

Слід також вказати, що історично ідея розподілу владних функцій між гілками влади розвивалася паралельно з ідеєю правової держави. Зародки ідеї поділу влади в державі можна побачити ще у творах античних філософів. Так, Платон вказує на необхідність розподілу державних повноважень між окремими органами (посадовими особами), пропонуючи виокремлювати такі специфічні функції, як управління, законодавство, суддівство та військову справу. Виконання кожної з цих функцій, на думку Платона, відповідає певній чесності, а тому всі вони мають бути розподілені відповідно до природних здібностей тих, хто займатиметься цією діяльністю. Коли всі починають займатися всім - видавати закони, управляти, судити, тоді починається тиранія, - вказує філософ [151, с. 350-352].

Аристотель у праці «Політика» також торкався проблеми поділу влади. На думку філософа, за найкращого державного устрою, який він позначає терміном «політія», всі базові державні функції мають виконуватися різними органами. Такими базовими функціями Аристотель вважає законодавчі, управлінські та судові [7, с. 514-515; 1, с. 43-44].

Правова держава базується на принципах верховенства права та правового закону, ієрархічності законодавства (ст.8), конституційної організації публічної влади (ст.ст. 6, 7, 19), визнання державою

невідчужуваних конституційних прав і свобод людини та громадянина. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є конституційним принципом (кожна з гілок влади діє незалежно, самостійно від іншої, без права делегування функцій і повноважень на засадах взаємних стримувань і противаг). Це закріплено в ст. 6 Конституції України, яка встановила, що державна влада здійснюється за принципом її поділу (на законодавчу, виконавчу та судову) і на основі повноважень, визначених Конституцією та законами [37, с. 80].

Тобто поділ влади - це суспільна необхідність, викликана історичними передумовами для досягнення максимально позитивного результату в процесі здійснення владного-організаційного впливу на суспільні процеси.

У межах власного дослідження Д. Аблязов вказує, що, як правило, поряд із законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади виділяють четверту - контрольно-наглядову. На думку В. Костецького, до контрольно- наглядової гілки державної влади слід віднести прокуратуру, Рахункову палату, Національну раду з питань телебачення і радіомовлення та Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі [91, с. 48]. О. Ярмиш, обґрунтовуючи існування контрольно-наглядової влади зарубіжним досвідом і нормами Конституції України, відносить до неї прокуратуру, Конституційний Суд України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Рахункову палату, Національну раду з питань телебачення і радіомовлення [221, с.14]. О. Марцеляк до неї відносить три державні інституції - прокуратуру, Конституційний суд та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Учений обґрунтовує це спільними рисами зазначених інституцій: вони не встановлюють загальних правил поведінки, як це робить законодавча влада, не розглядають і не приймають кінцевих рішень з конкретних кримінальних, цивільних, трудових, адміністративних справ, що є сферою діяльності судової гілки влади, не займаються вирішенням проблем державного управління, що притаманне виконавчій владі, статуси Конституційного Суду України, прокуратури України регулюються окремими розділами Конституції України [116, с.15].

М. Косюта, відносячи до контрольно-наглядової гілки влади Конституційний Суд, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та прокуратуру, обґрунтовує таке об’єднання спільністю мети і завдань усіх цих органів. Такою метою є забезпечення верховенства Конституції України в нормотворчій і правозастосувальній діяльності, а завданням - практична діяльність, спрямована на досягнення цієї мети [92, с. 56-58; 1, с. 44].

Тим самим у науковій літературі інколи висловлювалася думка, що прокуратура поряд з іншими органами контролю є саме тим необхідним інструментом забезпечення поділу влади і взаємодії її гілок. Ось чому, визначаючи місце прокуратури в системі державності, доречно конституювати й четверту - контрольну - владу [46], до якої слід віднести і прокуратуру [37, с. 64], що, на наш погляд, є помилковими судженнями.

Згідно із Законом України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. На прокуратуру покладаються такі функції: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених спеціальним законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. При цьому чітко визначено, що на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України [166].

Аналіз наукових статей, монографій, концепцій реформування дає можливість визначити і констатувати, що на сьогодні в цій сфері щодо місця прокуратури склалося три основні тенденції: 1) віднесення прокуратури до судової влади, що передбачає конституційний статус прокуратури України як незалежного органу в системі судової влади; 2) інтеграція прокуратури до виконавчої гілки влади; 3) залишення за прокуратурою статусу незалежного державного органу. Зрозуміло, що питання надання прокуратурі України статусу інституту законодавчої влади у вітчизняній юриспруденції та серед правотворців взагалі не піднімається [96, с. 360].

Однак, як указує в свої праці В. Логоша, усе ж таки деякі вчені вважають, що прокуратура має бути в системі законодавчої влади, оскільки вона є органом нагляду за виконанням законів, які приймаються законодавчим органом - Верховною Радою України, діє на основі повноважень, отриманих від законодавчої влади, і є підконтрольною їй [109, с.479].

В юридичних колах висловлюється думка і про те, що прокуратура має увійти до складу Міністерства юстиції України, тобто стати частиною виконавчої влади. Венеціанська комісія вважає, що залежність прокуратури від виконавчої влади ускладнить досягнення деполітизації прокуратури й захист прокурорів від небажаного втручання в їх роботу, яке має бути передбачене законом, а не політичною необхідністю. Крім того в державах, де прокуратура належить до виконавчої влади, суспільство постійно зацікавлене в удосконаленні статусу прокурорів, забезпеченні їх незалежності від впливу уряду. Причому деякі держави йдуть на кардинальні зміни статусу прокуратури. Так, 1997 року у Фінляндії було проведено реформу, внаслідок якої прокуратуру виведено з системи Міністерства юстиції та започатковано її діяльність як самостійного органу в системі судової влади [109, с. 481].

Тобто немає доцільності в утвердженні прокуратури України як органу виконавчої влади, оскільки це має свої правові наслідки, які не зовсім доречні на сьогоднішньому етапі розвитку нашої країни.

Утім, за переконаннями А. Комзюка, органи прокуратури не належать до жодної гілки влади, постаючи самостійною одиницею в системі правоохоронних органів. Така самостійність є необхідною умовою належного здійснення органами прокуратури правоохоронної функції [84, с. 234]. Більше того, вчений наголошує, що органи прокуратури займають у системі правоохоронних органів особливе, незалежне та самостійне місце, що дозволяє визначити їх як єдину систему державних органів зі спеціальним конституційним та адміністративно-правовим статусом, який наділяє їх процесуальною незалежністю для ефективного й неупередженого виконання покладених на них обов’язків, основним функціональним призначенням яких є охорона та захист прав, свобод та інтересів людини та громадянина, утвердження режиму законності та правопорядку в суспільстві та державі, та які підзвітні та підконтрольні виключно Президенту України, Верховній Раді України та громадянам України [84, с. 234].

Проте більша частина науковців вважають, що прокуратура мусить бути складовою частиною системи судової влади, оскільки функції прокуратури безпосередньо пов’язані зі здійсненням судочинства, а професії судді та прокурора за своїм характером є спорідненими. Визначення статусу прокуратури як незалежного органу в системі судової влади має такі переваги: деполітизація системи, підвищення статусу прокурорів, зокрема встановлення рівня заробітної плати у відсотковому відношенні до заробітної плати суддів відповідного рівня, зміцнення принципу незалежності, який розповсюджуватиметься і на органи прокуратури в разі їх входження до системи судових органів, можливість підвищення професійного рівня прокурорських кадрів шляхом прирівнювання вимог стосовно особи, яка претендує на заняття посади в органах прокуратури, до суддівських [109, с.482].

Таким чином, прокуратура України є самостійним державним органом, який не належить до жодної з класичних гілок влади, проте тісно з ними взаємодіє, та за характером спрямування діяльності може бути виокремлена в контрольно-наглядову гулку влади.

Слід наголосити, що саме незалежність прокуратури є обов’язковою вимогою. Значення незалежності як невтручання полягає в тому, що в судових процесах має бути забезпечено незалежність діяльності прокурора від зовнішнього тиску та від неналежного внутрішнього тиску. Прокурори зобов’язані дотримуватися директив, керівних документів та інструкцій. У цьому сенсі значення прокурорської незалежності відрізняється від суддівської [149], що є ще одним підтвердженням факту самостійності прокуратури.

Таким чином, усе вищевикладене дає можливість сформулювати місце і роль прокуратури України в системі державної влади:

- згідно з теорією розподілу влад і Конституцією України (державна влада здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову) існує виключно три гілки єдиної державної влади, через що ми не можемо погодитися з тими вченими, які приписують прокуратурі окремий правовий статус, відмінний від трьох класично визнаних;

- на слушну думку більшості вчених, прокуратура України має як конституційний, так і адміністративно-правовий статус;

- є незаперечним, що прокуратура не може належати до законодавчої влади;

- прокуратура України не є органом виконавчої влади, хоча в деяких країнах вона має такий правовий статус;

- згідно з Конституцією України та відповідним Законом на прокуратуру покладаються функції підтримання публічного обвинувачення в суді (підкреслено нами. - О.Н.); організації та процесуального керівництва досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляду за негласними та іншими слідчими й розшуковими діями органів правопорядку; представництва інтересів держави в суді (курсив наш. - О.Н.), іншими словами - із трьох виключних функцій прокуратури дві прямо належать до судової влади, а одна забезпечує її діяльність;

- проте, з точки зору процедури призначення генерального прокурора, якому підпорядковані всі прокурори, у вітчизняному законодавстві допущено політичний компроміс, коли він призначається Верховною Радою України за поданням Президента України а не незалежним органом судової влади - Вищою радою правосуддя.

Отже, місце і роль прокуратури України в системі державної влади полягає в тому, що вона є забезпечувальним органом судової влади, що здійснює функції підтримання публічного обвинувачення в суді, організацію і керівництво питаннями під час кримінального провадження, здійснює нагляд за слідчими і розшуковими діями з неприродною залежністю від Президента України та Верховної Ради України з питання призначення Г енерального прокурора.

1.2.