Природа, місце та роль влади в економічній системі

Суспільна залежність відносно відокремлених інди­відів у різних сферах суспільства реалізується не однаково. У господарській сфері, окрім розглянутої вище власності на ресурси, вона (суспільна залежність) являє собою дію влади.

Дослідження економічної влади є важливою складовою пі­знання економічних процесів на засадах цивілізаційної пара­дигми. Вона завжди була спрямована на економічних індиві­дів, безпосередньо впливає на мотиви та напрям їхньої діяльності. Історичні зміни верховної влади, її цілей та засобів реалізації відбиваються на господарській системі. Роль цивілі- заційних факторів, пов’язаних зі здійсненням владних функ­цій, постійно зростає в економічному житті суспільства.

Економічна влада належить до категорій динаміки, без неї неможливо розкрити цілі та функції економічних систем, установити структурні та функціональні характеристики, дати визначення економічної системи, що спирається на принципи цивілізаційної парадигми пізнання суспільних процесів.

Місце влади в сукупності категорій системного аналізу економічної сфери суспільства обумовлене цілісністю остан­нього в процесі формування та реалізації головного (системо-

¹⁰⁷ Афанасьев В. Г. Системность и общество. — М.: Политиздат, 1980. — С. 194. утворювального) зв'язку економічної системи. Як відомо, ним є суспільна залежність відносно відокремлених індивідів в еко­номічній сфері суспільства.

При державному способі організації суспільства цілісність останнього виражає центр в особі центральних та регіональ­них органів державної влади. «Під державою, — пише П. Коз- ловські, — розуміється організована на принципах верховної влади і панування сфера соціальної системи, котра приймає обов'язкові для інших сфер рішення та володіє привілеєм на узаконений примус»^[106]. Верховна влада утверджує єдність усіх економічних індивідів через суспільну залежність кожного з них. Суспільна залежність, що пов'язує індивідів із суспільст­вом в економічній сфері, з боку економічних індивідів прояв­ляється як власність, а з боку суспільства — як економічна влада.

У первісному суспільстві, як відомо, цілісність забезпечу­вала влада-власність, яка в результаті розпаду родоплемінного устрою і появи відносно відокремлених індивідів та держави також набула розмежування, коли влада і власність стали фун­кціонувати відносно відокремлено. Цей історичний процес пройшов ряд етапів, коли дія влади забезпечувалася різними способами та набувала різних форм. Зміни у владі завжди су­проводжувалися змінами у типах та формах власності на засо­би виробництва, адже влада і власність мають спільне коріння — владу-власність. Взаємну залежність влади і власності та відносність їх відокремлення слід підкреслити особливо. Вона зумовлена взаємозалежністю індивідів і суспільства, яке вони утворюють: суспільство залежить від збереження (відтворен­ня) індивідів, статус яких відображає власність на засоби ви­робництва, а індивіди — від цілісності суспільства, яка забез­печується владою. Тому взаємозалежність між індивідом і суспільством проявляється, відповідно, у владі та власності.

Причини виникнення і сутність влади можуть бути встано­влені лише після обґрунтування поняття центру системи та йо- го ролі в забезпеченні цілісності будь-якої системи. Як показав І.

Дослідити центр економічної системи означає виявити на­прями його дій, умови формування сил впливу на структурні складові, форми та засоби впливу. Напрями дій економічного центру, природа суспільних сил і особливості їх акумуляції, форми та засоби реалізації цих сил центром і дають уявлення про сутність економічної влади. Економічний центр і економіч­на влада відображають, відповідно, в статиці та динаміці цілі­сність економічної системи, її структурну та функціональні характеристики. Пізнати природу економічної влади можна через аналіз дій економічного центру, його функцій та спосо­бів впливу на структурні складові економічної системи, розгор­тання вертикальних економічних зв’язків.

Від верховної влади, якою володіє економічний центр і дії якої поширюються на всіх індивідів, відрізняється економічна влада індивідів. Вона забезпечує реалізацію горизонтальних зв’язків і стосується лише тих індивідів, які пов’язані цими зв’язками. Від верховної влади вона відрізняється також тим, що реалізується у формі сили знань, грошей, особистого авто­ритету тощо.

Таким чином, поняття економічної влади репрезентує сило­ву (енергетичну) сторону процесу реалізації економічних зв’язків системи: вертикальні зв’язки забезпечуються верхов­ною економічною владою, а горизонтальні — економічною владою (суспільною могутністю) індивідів.

Економічний центр став уособлювати систему в цілому і отримав можливість впливати на всі її елементи, тому що в ньому зосереджені життєво важливі функції для досягнення цілей кожного економічного суб’єкта і суспільства в цілому. Визнання значимості цих функцій у житті кожного індивіда, його залежність від них сформували авторитет центру та об’єктивність підпорядкування його рішенням і діям. Так з’явився феномен влади центру, яка справляє вирішальний вплив на всі сфери суспільного життя. Е. Тоффлер підкреслю­вав, що «влада — це не конкретне явище, а аспект усіх без ви­нятку відносин між людьми»^[108]. Через неї досягається практи­чне об’єднання суспільства. У господарській сфері інтеграцію діяльності економічних суб’єктів забезпечує економічна влада центру та його органів, а також її різноманітні похідні.

Проблема влади та її значимості в економічній сфері суспі­льства недостатньо досліджена у світовій економічній літера­турі. Серед праць останніх років варто відзначити роботи Е. Тоффлера «Метаморфози влади», П.Козловські «Суспільст­во і держава: невідворотний дуалізм», працю вітчизняного вченого В. Дементьєва «Економіка як система влади» та ін. Відзначаючи певний успіх у розробленні проблеми влади, слід вказати на вузькість традиційних методологічних підходів до самого розуміння суті влади.

Сутність влади звичайно пов’язується з зовнішнім підпо­рядкуванням індивіда чужим для нього цілям, подоланням йо­го опору. Фактично тут виходять із принципів ньютонівської механіки: рух тіла здійснюється лише за умови дії зовнішньої сили, величина якої має бути достатньою для подолання опору предмета.

Е. Тоффлер також суть влади пов'язує з зовнішнім впли­вом на індивідів, з насиллям, підпорядкуванням волі одних людей іншим. Під владою він розуміє «здатність мобілізувати і застосувати насилля, багатство або знання чи їх численні похідні для мотивації інших відповідно до наших потреб та бажань»^[110]. Одначе зведення влади до зовнішнього впливу на людей не відображає добровільного, без примусу слідування індивідів певним вимогам. Тому варто у владі вбачати наяв­ність різних способів впливу на людей, її суть зовсім не зво­диться до вольового акту підпорядкування одних індивідів іншим.

За зовнішніми проявами влади слід бачити не лише психо­фізіологічні якості людей, а й об'єктивну залежність їх життє­діяльності. В економічній сфері суспільства основу економіч­ної влади утворює всебічна залежність економічних суб'єктів від необхідних умов для здійснення господарської діяльності. При цьому в системі економічної влади необхідно виділяти публічну (світську) верховну владу, яка відображає обов'язкову підпорядкованість їй усіх економічних суб'єктів. Вона формується завдяки зосередженню в економічному центрі суспільства життєво важливих для всіх людей економі­чних функцій. Останні зводяться до створення умов, що забез­печують збереження цілісності господарської системи, тому їх дотримання є обов'язковим для кожного економічного суб'єкта.

Індивіди свідомо чи під тиском примусу підпорядковують­ся зазначеним вимогам ще й тому, що лише при збереженні цілісності економічної системи вони зможуть реалізувати вла­сні господарські цілі. Тому сутність публічної верховної вла­ди, що діє в економічній сфері, може бути розкрита лише в межах впливу цілого на свої частини.

Серед інших характеристик цілісності суспільства знахо­димо соціальні цінності, цілі, що втілюються у віруваннях, звичаях, досвіді.

Однією з базових характеристик верховної економічної влади є об'єктивність взаємозв'язку між економічним центром та економічними суб'єктами. Він конкретизується в сукупнос­ті прав та відповідальності сторін, що забезпечують реалізацію їх цілей у даних історичних умовах. Права і відповідальність відкривають шлях для дії і водночас установлюють межі, вихід за які може призвести до руйнування економічної системи.

Зовні сукупність прав та відповідальності, що розкриває взаємозв'язок між економічним центром суспільства та еко­номічними суб'єктами, проявляється у суспільних нормах гос­подарської діяльності людей. Важливо підкреслити, що суспі­льні норми відображають взаємозв'язок суспільства як цілого та відокремлених індивідів, котрі його утворюють, вони по су­ті становлять механізм впливу суспільства на своїх членів. Ці норми можуть мати різну форму, забезпечуватись у різні спо­соби, які зовсім не зводяться до примусу. Серед них величезну роль відіграють традиції господарювання різних народів, сві­доме дотримання ними певних принципів, зокрема ставлення до праці, торгівлі чи лихварства. Лише окрема частина суспі­льних норм, що урегульовують взаємозв’язки людей із суспі­льством як цілим, набула примусових форм дотримання.

Соціальні норми в економічній сфері відображають не ли­ше права і відповідальність економічного центру суспільства та економічних суб’єктів, а й умови їх взаємодії. Тому норми господарської сфери постійно розширюються і потребують ор­ганізації та контролю за їх дотриманням. Невід’ємною перед­умовою їх дії є наявність органів, що забезпечують упрова­дження цих норм у життя, існування засобів контролю за їх дотриманням. Двосторонній характер залежності, що відобра­жають суспільні норми, передбачає формування і двох типів органів — державних та громадських, що забезпечує контроль за дотримуванням прав і відповідальності кожної сторони та створення організаційних умов досягнення їхніх цілей. Роль державних та громадських засобів контролю й організації ви­конання суспільних норм історично змінювалася. Нині яскра­во проявляється тенденція до підвищення значимості громад­ських організацій, серед яких варто назвати передусім професійні організації.

Поняття влади органічно пов’язане зі структурною будовою економічної системи. Визначення структурних рівнів, устано­влення зв’язків між ними, форм та засобів впливу з боку ієрар­хічно вище розташованих рівнів стають важливими момента­ми процесу реалізації влади. Від вибору певної форми ієрархії при побудові структури економічної системи залежить дієвість економічної влади, що реалізується по лінії вертикальних зв’язків. Вибір ієрархії структурної будови економічних сис­тем впливає на ефективність останніх і тому заслуговує на окреме дослідження.

У будь-якій економічній системі структурні рівні виника­ють для забезпечення спільних для всіх структурних частин цілей. Сукупність системних цілей зосереджується в центрі системи або в центрах структурних рівнів, відносно яких і ви-

будовуються структури підсистем. Системно-синергетичне бачення економічних процесів допускає існування багатьох центрів організації економічної системи. Ними можуть бути не лише економічні органи держави, а й галузеві, регіональні ор­гани економічної влади та громадські організації. Існування таких центрів, навколо яких відбувається формування еконо­мічних структур, відкриває можливості для адаптації економі­чної системи до змін у зовнішньому середовищі. Зміна цілей системи завжди веде до змін у рівнях її структурної будови та у функціях центрів в організації системи.

Центри формують та упорядковують структурні рівні еко­номічної системи, здійснюють перерозподіл енергії, що над­ходить із навколишнього середовища^[112]. Це досягається через узагальнення та актуалізацію центрами відповідних цілей, акумуляцію відповідних ресурсів, для реалізації яких і ство­рюються відповідні структури. Економічні центри створюють відповідне «силове поле» діяльності структурних одиниць че­рез формування економічних інститутів чи проведення певної економічної політики. На них покладається також місія коор­динації дій економічних суб'єктів.

У суспільних системах роль головного центру історично ві­дігравала держава (а церква — у духовно-культурній сфері життя суспільства). Тому як центр економічної системи доці­льно розглядати економічні органи держави, що історично змінювались як за формою, так і за функціями. Ці зміни, що проявлялися у способах впливу на економічних суб'єктів у те­риторіальній общині, полісі, територіальній і централізованій імперіях, національних державах, дають змогу простежити за еволюцією структур економічних систем окремих країн і осо­бливостями їх функціонування.

Свою місію економічний центр виконує, спираючись на си­ли, джерелом яких є дії економічних суб'єктів, спрямовані на досягнення спільних цілей. До них необхідно насамперед від­нести: внутрішні цілі, що полягають у досягненні вищих спі­льних результатів господарської діяльності; зовнішні цілі, пов'язані зі збереженням економічної системи від розпаду та адаптацією до постійних змін у навколишньому середовищі (змін у суспільстві, світовому господарстві та природних умо­вах господарювання). Заради досягнення таких цілей економіч­ні суб'єкти передають (добровільно чи примусово) частину своїх прав і повноважень (суспільної могутності, енергії) до економічного центру. Сили останнього є формою верховної влади, яка є абсолютним авторитетом для економічних суб'єк­тів, обов'язковою для врахування у власних діях.

За своєю природою сили економічного центру суттєво від­різняються від сил економічних суб'єктів, оскільки є вторин­ними, набутими в результаті акумуляції їх після отримання від суб'єктів. Їхня дія має характер впливу «мертвих сил», вона розгортається через визначення напряму та спонукання до дій економічних суб'єктів і проявляється як сила економічної вла­ди держави. Ззовні це набуває форми примусу індивідів до дій, що і знайшло своє відображення у загальноприйнятому розу­мінні природи влади^[113].

Владні дії економічного центру відбуваються у формі ство­рення силового поля, у якому проявляють свою активність суб'єкти; через формування певних умов діяльності, установ­лення стимулів та обмежень, дотримання яких є обов'язковим. Сила влади економічного центру залежить від того, наскільки повно він сформулював (і відображає) спільні цілі економіч­них суб'єктів, повноваження, які він отримав від них (суспіль­ну енергію суб'єктів), та наскільки ці повноваження визнані суб'єктами (є легітимними), який обсяг ресурсів перебуває у його розпорядженні та наскільки доцільно організовано діє влада тощо.

Ключова ознака влади — суспільна залежність людей — має відносний характер: як владарюючі, так і підвладні індиві­ди залежать один від одного. «Навіть якщо ми більшою мірою залежимо від інших, ніж ці інші залежать від нас, — писав Норберт Еманс, — вони мають владу над нами»^[114]. Економіч­на влада в усіх формах її прояву — економічного примусу, си­ли грошей чи знань та компетенції — стає в ряд категорій, що розкривають природу динамізму економічної системи. Зовні вона проявляється як дія наказів або стимулів, що впливають на активність економічних індивідів. Термін «стимул» (лат. stimulus — загострена палиця для підганяння рабів) означає надання поштовху, заохочення, спонукання до дій людей. Він покликаний відобразити зовнішній вплив на їх активність, дію «мертвої сили» економічної системи. Поряд з визначенням пе­вних умов (наказів), обмежень чи владних рішень стимули є одним із знарядь економічного центру, за допомогою якого здійснюється координація дій економічних суб'єктів. У сти­мулах відображаються спільні цілі індивідів, які реалізують центри економічної системи.

Варто зауважити, що умови, стимули та обмеження еко­номічної діяльності суб'єктів, які формує економічний центр, покликані відобразити весь спектр важливих для суспільства цілей та цінностей. Причому серед них є не лише економічні, а й політичні, соціальні, духовно-культурні цілі та цінності, адже всі вони є невід'ємними складовими суспільного життя людей. Тому в економічній діяльності людей завжди є поза­економічні (цивілізаційні) фактори, дію яких необхідно вра­ховувати при системному аналізі господарської сфери суспіль­ства.

Інтеграція всіх суспільних чинників через наповнення від­повідним змістом умов, стимулів, застережень (обмежень) то­що, які визначає перед економічними суб'єктами центр еко­номічної системи, здійснюється в процесі свідомого створення відповідних економічних інститутів. Вони є однією з форм ре­алізації економічної влади центром, засобом силового впливу на діяльність економічних суб'єктів, формування структури економічної системи, реалізації її внутрішніх і зовнішніх ці­лей. Економічні інститути відіграють ключову роль у функці­онуванні економічної системи і потребують окремого, більш глибокого, висвітлення, якому присвячується один із наступ­них розділів. Тут лише варто сказати, що від досконалості економічних інститутів залежить ефективність функціонуван­ня економічної системи. Дієвість влади економічного центру проявляється і в тому, наскільки повно економічні інститути охоплюють усю сферу діяльності економічних суб'єктів. Еко­номічні інститути є засобом витіснення стихії з процесів фун­кціонування економічної системи, формою свідомого впливу економічного центру на них, а тому є показником рівня її су­спільного розвитку.

Однією з функцій економічного центру є формування стру­ктур економічної системи, що забезпечують ефективну реалі­зацію її цілей. Ідеться про створення соціальної (посуб’єктної), виробничої (включаючи інфраструктуру), фінансової та інших структур. Кожна з них виконує певне завдання, а в своїй єдно­сті вони забезпечують цілісність економічної системи. Ці структури подібно до ребер жорсткості виходять з її центру і створюють своєрідний каркас, обриси економічної системи. Постійне ускладнення таких завдань веде до підвищення ролі економічного центру у функціонуванні і розвитку економічної системи, до появи нових структур та вдосконалення її струк­турної будови в цілому.

Кожна структура має кілька рівнів, покликаних розв’язу­вати свій клас завдань. У літературі, як правило, виділяють та­кі рівні: макрорівень економічної системи, що охоплює еконо­мічні процеси в цілому та асоціюється з діяльністю економіч­ного центру в особі економічних органів держави; мезорівень, що характеризує економічні процеси в галузі, регіоні чи хол­дингах; мікрорівень, що відображає діяльність економічних організацій; нанорівень, для якого характерним є відображен­ня процесів на рівні окремих індивідів чи мікроколективів. Як бачимо, названі структурні рівні відображають вертикальну будову економічної системи.

Рівні економічної системи часто безпідставно абсолютизу­ються та протиставляються. Наприклад, як незалежні та відо­кремлені вивчаються мікро- та макрорівні. Водночас систем­ний підхід, що вводить поняття рівнів, передбачає розглядати їх як взаємопов’язані частини певної цілісності, у межах якої вони тільки й мають свій сенс. Саме поняття «макрорівень» означає, що він є таким лише відносно нижчих рівнів, а відно­сно більш широкого утворення він набуває іншої якості. Адже кожен рівень економічної системи визначається через інші рі­вні, і всі вони органічно пов’язані між собою. Тому глибоко помилковим є, наприклад, характеристика макрорівня еконо­мічної системи через просте складання результатів діяльності економічних суб'єктів за допомогою агрегованих величин, то­ді як його суть виражена сукупністю прямих та зворотних зв'язків між економічним центром, структурними рівнями та суб'єктами, особливостями існуючих економічних інститутів, рухом економічної інформації тощо. Сутність макрорівня ві­дображає процес взаємодії економічних суб'єктів, спрямова­ний на узгодження інтересів та спрямування в одному напрямі векторів докладання сил цими суб'єктами й отримання суспі­льством синергетичного ефекту. Поширений серед дослідників розгляд мікроекономіки та макроекономіки як незалежних рів­нів економічної системи є хибним. Він ґрунтується на принци­пі методологічного індивідуалізму і суперечить системному аналізу економічної сфери суспільства.

Дії влади завжди спрямовані на економічних індивідів, на їх об'єднання, адже лише люди своєю практичною діяльністю здатні реалізувати функції економічного центру, досягти цілей економічної системи. Індивіди утворюють основу структури економічної системи, займають різні місця в суспільному ви­робництві, перебувають у системі економічних зв'язків. Різний напрям діяльності, характер зв'язків, позиції, які вони займа­ють при здійсненні економічних процесів, дає підстави роз­глядати їх як різних суб'єктів економічної системи. Реалізація верховної економічної влади спирається на суб'єктну структу­ру. Надзвичайна значимість економічних суб'єктів передбачає більш глибоке дослідження їх природи. Такий аналіз буде ви­конано в одному з наступних розділів даної праці, а тут звер­немося до суб'єктної структури економічної системи як важ­ливої складової процесу реалізації економічної влади центру^[115]. Адже лише економічні суб'єкти є першоджерелом рушійних сил економічних процесів, а верховна влада та її су­спільний потенціал володіє делегованою (переданою від суб'єктів) суспільною енергією.

Ключове значення для набуття економічними індивідами статусу економічних суб'єктів має їх роль у реалізації тієї чи іншої функції економічної системи. Якщо йдеться, наприклад, про реалізацію відтворювальної функції, зокрема про створен­ня матеріальних благ і послуг, то суб'єкти набувають суспіль­ної форми виробника незалежно від того, є ними окремі інди­віди чи група індивідів. Для економічної системи немає значення, хто є виробником матеріальних благ та послуг — фізична чи юридична особа, а важливо, як ефективно реалізу­ється ця функція. Тому залежно від гостроти суспільних по­треб у матеріальних благах і послугах історично змінювався склад суб'єктів виробництва. Ними можуть бути ремісники, колективи цехової майстерні, мануфактури, фабрики або су­часної фірми.

Набуття індивідами або їх колективами статусу певних суб'єктів — члена домогосподарств, найманого працівника, акціонера чи виробника, споживача та ін. — відкриває шлях для визначення суб'єктної структури економічної системи, у якій вони діють. Зміна економічними суб'єктами (індивідуа­льними або колективними) своєї історичної визначеності про­являється в еволюції системи. Кожній економічній системі притаманні власні історичні форми економічних суб'єктів та особливості ролей у реалізації функцій економічної системи. Останні відображають напрями, за якими формуються взаємо­зв'язки економічних суб'єктів та їх суспільна визначеність, і тому вони є одним із головних критеріїв виділення структур­них частин економічної системи.

Отже, у кожній економічній системі необхідно виділяти ви­робничу структуру, що забезпечує постійний процес відтво­рення матеріальних благ та послуг; структуру власності суб'єктів; структуру економічних інститутів та органів держав­ного впливу на господарську сферу, які здійснюють інтегра­ційну функцію. Адаптацію економічної системи до внутрішніх та зовнішніх змін забезпечують усі структурні напрями та рів­ні. Тому дана функція може бути конкретизована через визна­чення історичного типу економічної системи як командно- адміністративної, ринкової чи змішаної або окремих форм названих типів.

Невід'ємною передумовою дій влади в кожній економічній системі є організація, яка відображає встановлення порядку розміщення структурних елементів і визначення способу узго­дження взаємозв’язків між ними. Тому наповнення змістом структури будь-якої економічної системи неможливе без по­переднього розгляду притаманних їй способів упорядкування та налагодження взаємозв’язків між економічними суб’єктами.

Організованість є об’єктивною характеристикою будь-якої системи. Кожній системі притаманна здатність самостійно підтримувати свій стан, тому «організацію можна визначити як хоча б частково самокеровану системущо включає в се­бе зміст, структуру, зв’язки та вибір»^[116]. Досягнення рівноваги, збалансованості у діях кожної складової — стану гомеостату — є головним засобом її збереження. Усі суспільні системи, включаючи й економічну, мають найвищий рівень організова­ності, який досягається завдяки використанню принципово відмінного від інших живих систем способу організації — сві­домої діяльності людей у процесі здійснення влади.

Першим рівнем організації економічної системи є форму­вання та взаємоузгодження дій між сферами, що покликані ре­алізувати її функції. До них відносять виробничу структуру та інфраструктуру транспорту і зв’язку, структуру органів дер­жави та економічних інститутів, структуру власників ресурсів, що використовуються в процесі створення благ і послуг.

Кожний із цих структурних напрямів розглядається як під­система економічної системи, яка має власні структурні еле­менти, що відповідно пов’язані між собою та утворюють дру­гий рівень її організації. Цими елементами є індивідуальні та колективні суб’єкти, суспільна форма (і відповідне понятійне визначення) яких обумовлена місцем у підсистемі та внутрі­шніми функціями.

Наприклад, структура приватної власності передбачає вияв­лення місця у процесі виробничого використання ресурсів суб’єктів як, відповідно, повноправного власника, орендаря, ак­ціонера, менеджера, кооператора, держави тощо. У сучасних ри­нкових системах право власності на конкретний ресурс можуть реалізувати як повноправний власник (повна приватна влас­ність), так і різні форми колективів, що веде до появи складних форм спільної приватної власності. Виробнича структура відо­бражає розміщення економічних суб'єктів, зумовлене суспіль­ним поділом праці, їх діяльністю в окремій галузі виробництва, на конкретному підприємстві та робочому місці. Зовні вона на­буває професійно-кваліфікаційної характеристики суб'єктів.

В основі організації економічної системи стоять її елементи

— економічні суб'єкти^{[117] [118], які одночасно є виробниками і спо­живачами, власниками певних ресурсів, резидентами даної держави тощо. Економічні суб'єкти реалізують усі названі сторони своєї сутності в структурі економічної системи. Тому вони перебувають одночасно в різних іпостасях, отримують відповідні суспільні форми у кожному з напрямів економічної системи. Цим і забезпечується єдність і взаємозв'язок між рів­нями системи, на яких одночасно перебуває даний суб'єкт. Його багатогранність обумовлена організаційною єдністю структурних напрямів і рівнів господарської системи. Місце­знаходження економічного суб'єкта на різних рівнях і напря­мах структури пов'язане з виконанням ним певних ролей (вну­трішніх функцій), під час якого він отримує відповідні понятійні визначення.}

Порядок розміщення економічних суб'єктів, точніше — ро­лей (функцій), які вони виконують в окремих структурних на­прямах, може набувати форми ієрархії або мережі. Відмінність між ними полягає в особливостях організаційних зв'язків, що фіксують їх розміщення. Для ієрархії характерними є верти­кальні зв'язки, що відображають підпорядкування одних суб'єктів іншим, а для мереж — горизонтальні зв'язки. На відміну від ієрархій, які можна відобразити у формі ланцюга залежних ланок від верху до низу, мережі характеризуються зв'язками, що відображають інший тип залежності між еконо­мічними суб'єктами, які керуються власними інтересами і са­мостійно діють на засадах узгодженості або протидії^[119]. Суб'єкти виступають у ролі самодостатніх вузлів мережі, і їхня діяльність залежить переважно від власного вибору.

Організаційні зв'язки ієрархій та мереж конкретизують ста- тусні відносини між людьми. Їх витоки знаходимо у прита­манному даному суспільству рівні розвитку свободи та рівно­сті. В економічній сфері ці відносини проявляються у формі власності на ресурси. На організацію економічної системи безпосередній вплив здійснюють форми власності на ресурси та рівень розвитку суспільного поділу праці. Зовні особливості організації економічної системи проявляються у конкретній формі організаційно-економічних зв'язків, які суттєво відріз­няються у мережних та ієрархічних системах.

В історії розвитку людства до середини ХУІІ ст. домінував ієрархічний тип організації суспільств, коли відносини між людьми будувалися на засадах владарювання - підпорядку­вання. Лише з появою приватної власності на ресурси та рин­кової економічної системи розпочався процес формування су­спільних систем мережного типу^{[120] [121]. При цьому важливо розріз­няти форми ієрархій, які виникали в різні історичні епохи різ­них країн, що дає змогу зрозуміти і точніше описати розвиток організованості економічних систем.}

Домінантним ієрархіям притаманне жорстке підпорядку­вання нижчих рівнів вищим, як у суспільствах близькосхідних деспотій або суспільствах централізованих імперій. Пряме підпорядкування вищим рівням, що доповнюється системою зворотного зв'язку, характерне для ієрархій типу холарій. Ра­діальний спосіб побудови зв'язків підпорядкування центру ві­дображає суть модулярних ієрархій. Він дістав назву китайсь­кого ящика і був характерний для суспільств Далекого Сходу. Поєднання різних форм ієрархій веде до виникнення змішаних типів організаційно-економічних зв'язків в окремих економіч­них системах.

Багатоаспектність форм зв'язку характерна і для мережного способу організації суспільства. Різні форми побудови мереж проявляються в існуванні різноманітних систем ринкового ти- пу. Методологічною основою дослідження мережних суспіль­них систем є синергетика, принципи самоорганізації суб'єктів.

Іншою стороною дослідження організації економічної сис­теми є аналіз характеру організаційно-економічних зв'язків між суб'єктами. Він дає змогу розкрити способи узгодження дій між суб'єктами ієрархічних та мережних структур. Так, ієрархічному розміщенню економічних суб'єктів притаманний субординаційний характер установлення та функціонування зв'язків. Субординація (лат. subordination, від sub — під і ordination — упорядкування) являє собою такий спосіб уста­новлення зв'язків, за якого одні суб'єкти впливають на інших за допомогою влади. Субординаційні зв'язки характерні для економічних систем командного типу, у яких місце і функції суб'єктів нижчих рівнів визначаються суб'єктами вищих рів­нів. Через них реалізуються відносини владарювання-підпо- рядкування, різні форми ієрархій економічної системи.

Децентралізований спосіб організації спирається на коор­динаційний тип зв'язків, який притаманний мережним еконо­мічним структурам. Він відрізняється іншим способом упоряд­кування економічних суб'єктів. Координація^[122] (лат. coordination, від co — спільно, ordination — упорядкування) — такий спосіб формування економічних зв'язків та визначення місця суб'єктів в економічній системі, якому властиве ураху­вання цілей кожного суб'єкта. Однією з форм координаційних зв'язків є вільна конкуренція, за якої економічні суб'єкти са­мостійно визначають своє місце в економічній системі, а узго­дження їхніх дій забезпечує ринковий механізм ціноутворен­ня. Історично ринкова координація набуває різних форм — від вільної конкуренції до монополістичної та конкуренції за уча­сті держави.

Поступово стихійність у конкурентних зв'язках витісняєть­ся елементами свідомої координації взаємозв'язків. Одним із практичних способів такого узгодження є запровадження різ­номанітних форм маркетингу. Маркетинг дає змогу зберегти самостійний вибір місця та способів діяльності економічних суб'єктів, відкриває шлях для нарощування та реалізації кон­курентних переваг і водночас допомагає долати стихію ринку. Це проявляється у переході від масового виробництва на не- визначений ринок до індивідуалізованого виробництва, орієн­тованого на забезпечення потреб окремого суб'єкта, від ма­сового маркетингу — до маркетингу ніші. Значимість свідомої координації дій економічних суб'єктів особливо посилюється в умовах зростання впливу знань на результати господарської діяльності. «Без високого рівня координації і потрібної для цього розумової праці, — пише Е. Тоффлер, — не може бути створено нових цінностей, не може бути розквіту еконо- 125 міки».

Дослідження різних форм еволюції координаційного спосо­бу упорядкування зв'язків між економічними суб'єктами та реальна практика господарювання дають змогу стверджувати, що ринковим економічним системам притаманна як стихія, так і свідоме узгодження взаємозв'язків між суб'єктами. Більше того, в останні роки дедалі чіткіше проявляється тенденція до посилення ролі свідомого формування зв'язків, що зовсім не суперечить свободі їхніх дій і прояву конкурентних переваг^{[123] [124]. Особливості координації дій економічних суб'єктів та рівень свідомої узгодженості зв'язків між ними є одним із критеріїв визначення особливостей сучасних ринкових систем.}

Дослідження інституційної структури економічної системи певного суспільства передбачає урахування змін як у змісті окремих економічних інститутів, так і їх місця та способу ор­ганізації в даний історичний період його розвитку. Інститути змінюються слідом за розвитком державного устрою суспіль­ства, характеру верховної влади. Наприклад, фінансові інсти­тути набували різного значення і форми в господарській сфері античного поліса, середньовічної Європи, а згодом — у централізованих імперіях та демократичних суспільствах ХХ ст. На структуру економічних інститутів впливає й еволю­ція економічних суб'єктів, взаємодію яких вони покликані за­безпечити. Нині проглядається тенденція до зменшення ролі економічних органів держави у функціонуванні економічних інститутів і підвищення значимості самоорганізації економіч­них суб'єктів.

У сучасній літературі відсутній загальновизнаний науковий аналіз інституційної структури економічної системи. Пробле­мою залишається визначення напрямів впливу з боку економіч­ного центру, на основі яких лише і можна розкрити структуру економічних інститутів. На нашу думку, структуру інститутів відображає діяльність економічного центру, спрямована на створення суспільних умов для реалізації економічними суб'єк­тами власних цілей та досягнення головної мети системи.

До таких напрямів дій центру необхідно віднести, по- перше, створення умов для відтворення економічних суб'єктів, збереження їх життя і розвитку, тобто забезпечення потреб і реалізації здібностей. Суб'єкти утворюють основу економічної системи, їх існування або зміна суспільної форми веде до змін у самій системі. По-друге, визначення умов, згідно з якими економічні суб'єкти знаходять свої місця в економічній систе­мі. Умови упорядкування їх розміщення детермінують їх су­спільний статус, надають економічним суб'єктам конкретної історичної визначеності. По-третє, визначення умов взаємодії економічних суб'єктів, створення єдиних правил діяльності для них. Установлення певних правил (порядку) у формуванні взаємозв'язків дає змогу економічним суб'єктам не лише зна­ходити шляхи розв'язання суперечностей та взаємоузгодження власних цілей, а й не допускати їх протиставляння суспільним цілям. По-четверте, визначення умов взаємодії економічних суб'єктів із представниками економічних систем інших дер­жав. Значимість міжнародних економічних зв'язків постійно зростає у міру інтеграції національних економік у світове гос­подарство.

Визначені напрями діяльності економічного центру реалі­зуються у формуванні відповідних економічних інститутів. Соціально-економічні інститути покликані забезпечити від­творення економічних індивідів та економічного центру. Одна частина їх направлена на розв'язання проблем зайнятості, професійної освіти, охорони здоров'я та створення умов праці, соціального забезпечення тощо. Інші інститути фіксують умо­ви збереження і діяльності держави та її органів у різних сфе­рах суспільного життя. Вони представлені інститутами фіску, трансфертів тощо. Детальний опис соціально-економічних ін­ститутів потребує спеціального дослідження і не є предметом наукового аналізу даного розділу праці.

Вплив економічного центру на суспільний статус суб'єктів у господарській системі відображає інститут власності. Він установлює порядок доступу індивідів до ресурсів, необхідних при веденні господарської діяльності, сукупність прав та від­повідальності, яку вони при цьому несуть. Форма власності на ресурси впливає на визначення цілей економічних суб'єктів та на обмеження, з яким вони стикаються при реалізації цілей. Від власності залежить також характер взаємозв'язків між суб'єктами. Така роль інституту власності дає підстави роз­глядати його як базовий у структурі економічних інститутів.

Наступну групу утворюють економічні інститути, що визна­чають умови та урегульовують взаємообмін між економічними суб'єктами, їх взаємозв'язки по горизонталі. До них слід відне­сти торгівлю, бартер, маркетинг, матеріально-технічне поста­чання та супутню їм інфраструктуру обміну — зв'язок, транс­порт, складське господарство тощо. Значне місце в цій групі займає інститут грошей як засіб взаємообміну та система бан­ківських установ, що забезпечує їх кругообіг. Ареною взаємо- обміну в сучасних економічних системах є ринок із притаман­ним йому конкурентним механізмом формування взаємо­зв'язків. На інститути сфери обміну економічної системи знач­ний вплив справляє рівень еквівалентності обміну та способи її забезпечення, що зовні проявляється у механізмі ціноутворення.

Інститути зовнішньоекономічної діяльності економічних суб'єктів мають ряд особливостей, пов'язаних зі зміною ролі держави в їхніх діях. Формування таких інститутів здійсню­ється значною мірою під впливом міждержавних угод та між­народних економічних організацій, що виконують роль центрів світового господарства. Водночас держава є ключовою ланкою опосередкування та переведення міжнародних умов економічних взаємозв'язків у формат інститутів національної економіки. З цієї причини всі економічні інститути кожної економічної системи модифікуються та відображають прин­ципи, що зафіксовані в документах Світової організації торгів­лі, Міжнародної організації праці, Світового банку та ін.

Проведений аналіз дає змогу узагальнити уявлення про на­прями дії верховної влади в економічній системі, що відобража­ють її структурну будову. Вона може являти собою єдність орга­нічно пов’язаних між собою виробничої, суб’єктної та інституційної структур. Виробнича структура охоплює фази руху матеріальних благ і послуг, які у своїй єдності утворюють суспі­льне виробництво. Цей структурний напрям включає і взаємо­зв’язки між галузями, підгалузями та окремими підприємствами. Дія верховної влади в цьому напрямі обмежена створенням умов для забезпечення ринкової рівноваги між ними.

Посуб’єктна структура економічної системи відображає ос­новні суспільні форми (іпостасі та ролі), у яких перебувають економічні індивіди. Зовні ця структурна сторона господарсь­кої сфери суспільства охоплює сукупність економічних інди­відів та економічних організацій, що функціонують у статусі фізичних та юридичних осіб. Верховна влада тут здійснює за­хист прав найманих працівників та прав приватної власності.

Інституційна структура характеризує економічну систему з позицій впливу економічного центру на виробничу та соціаль­ну сторони діяльності економічних суб’єктів. Економічні інститути відображають такі умови їх діяльності: відтворення та професійного зростання економічних індивідів, їх місця та ролі в економічній системі, формування взаємозв’язків та взаємообміну матеріальними благами і послугами, взаємодії з суб’єктами світового господарства.

3.2.