Місце і роль мінливості в системі культури

У ході дослідження ми усвідомили, що в будь-якій відкритій складній системі завжди є мінливі компоненти (модуси) і незмінні сутності (атрибути), що визначають її морфологію. В біологічному організмі є генотип (постійний набір генів) і фенотип (набуті властивості), їм відповідають генотипічна і фенотипічна форми мінливості.

І глибинна, і поверхова мінливості відбуваються в культурному просторі суспільства, змінюючи її ядро і переферію. Культура є основою, з якої виростає цивілізація. Зароджуючись в культурологічному ядрі у вигляді цінностей, вона розгортається і пронизує всі сфери суспільного життя. Як зазначає В. Косміна, цивілізація виникає з культури і служить для останньої механізмом самообмеження і самозбереження. Культура - це смисловий (смислотворчий і смислоутримуючий) аспект людської діяльності, символічний вимір соціальних подій, який дозволяє людині орієнтуватися в навколишньому життєвому світі, розуміти поведінку інших людей і поводити себе зрозуміло для інших [30, c. 15]. А. Гуревич підкреслює: “...культура створює в даному суспільстві деяку глобальність, це ніби те повітря, яким дихають всі члени суспільства, те неявне всезагальне середовище, в яке вони занурені” [78, c. 32].

Культура зберігає, транслює, генерує програми діяльності, поведінки і спілкування, що утворюють сукупний соціально-історичний досвід. Вона фіксує їх у формі різних знакових систем, що мають смисл і значення. В якості таких систем можуть виступати будь-які компоненти людської діяльності, (знаряддя праці, зразки операцій, продукти діяльності, самі індивіди у ролі носіїв певних соціальних норм і зразків поведінки й діяльності, природні мови, різні види штучних мов і т.д.) [135, с.

В цьому сенсі можна говорити про культуру як про сукупність надбіологічних програм людської життєдіяльності, програм, відповідно до яких відбуваються певні види діяльності, поведінки і спілкування. Відтворення програм забезпечує відтворення певного типу суспільства.

Системний підхід до культури передбачає виокремлення її структурних рівнів або пластів, які відображують динаміку соціуму. Так, В. Степін уявляє розвиток культури як появу одних і відмирання інших надбіологічних програм людської життєдіяльності. Всі ці програми, на його думку, утворюють складну систему, де можна виокремити три основних рівні. Переший рівень містить реліктові програми, що являють собою своєрідні уламки минулих культур, які втратили цінність для суспільства нової історичної епохи, проте ще відтворюють певні види спілкування і поведінки людей. До них можна віднести певні звичаї, забобони та прикмети, наявні навіть у сьогоденні [135, с. 528].

Другий рівень культурних утворень - програми, що забезпечують відтворення форм і видів діяльності, життєво важливих для даного типу суспільства, і визначають його специфіку. Нарешті, можна виокремити ще один (третій) рівень культурних феноменів, на якому виробляються майбутні форми й види поведінки і діяльності, відповідних до майбутніх ланок соціального розвитку. Теоретичні знання, що генеруються наукою і викликають перевороти в техніці і технології майбутніх епох, ідеали майбутнього соціального устрою, моральні принципи філософсько-етичних вчень часто випереджають свій час, все це зразки програм майбутньої діяльності, вони призводять до змін існуючі форми соціального життя. Такі програми з’являються в результаті пошуку шляхів вирішення соціальних протиріч. Їх становлення закладає контури нових типів і способів діяльності, а їх генерація виступає як результат і вираження творчої активності особистості [135, с. 528].

Схожа концепція в рамках системного підходу представлена Ю. Яковцем. Дослідник аналізує співвідношення мінливості і спадковості в кризові моменти розвитку соціуму і в цьому контексті виокремлює три рівні соціальної системи: генетичне спадкове ядро, пояс спадкової мінливості і пояс поверхової мінливості.

З цих позицій доречно говорити про наявність у культурі моментів абсолютного, неперехідного (що виражає глибинні інваріанти людського буття) і моменти відносного, історично мінливого (що виражає особливості культури певного історичного типу суспільства, притаманні йому форми і способи спілкування і діяльності людей, збереження і передачі соціального досвіду, прийняту в ньому шкалу цінностей). Якщо ми накладемо рівні мінливості (поверхневий і глибинний) на систему культури суспільства, то отримаємо модель мінливості соціуму (рис. 2.1). На наш погляд, модель має трирівневу структуру:

1-й рівень включає характеристики, що визначають людство як соціальний феномен, вони загальні для всіх, не підвладні простору і часу, тобто незмінні; 2-й рівень - це атрибутивне ядро. До нього входять цінності, які створюють відмінність однієї цивілізації (нації) від іншої і формують її унікальну культуру. Подібна відмінність між цивілізаціями зумовлена просторовими характеристиками, тобто територіально- географічними. Зміни в системі цінностей відбуваються досить повільно, але стосуються самих основ існування суспільства, отож мінливість на рівні атрибутивного ядра можна окреслити як глибинну; 3-й рівень - це рівень поверхневої мінливості, який містить компоненти, що змінюються порівняно швидко і визначають конкретний історичний етап розвитку певного суспільства. Залежно від темпу мінливості, нами виокремлено такі її прояви, як стиль, мода та захоплення. Таким чином, запропонована модель містить абсолютно незмінну компоненту (1-й рівень), відносно змінну (2-й рівень) і абсолютно змінну (3-й рівень).

Поверхнева мінливість

Рис. 2.1 Модель мінливості соціуму

Як видно з рис. 2.1 до рівня глибинної мінливості ми відносимо цінності або ціннісне ядро. Етнокультурна цілісність тієї або іншої цивілізації, за вченням Т. Парсонса, виростає з системи цінностей, що є ядром культури. Саме зміна цінностей супроводжується докорінною зміною всіх сфер суспільного буття. Кожна окрема цивілізація, нація, суспільство мають свою систему цінностей, що створює її унікальність, специфічність, особливість, відмінність від інших. Завдяки прийнятій і відтворюваній у часі системі цінностей суспільство зберігає себе як цілісність і протистоїть негативним впливам. Цінності є досить сталими і відносно незмінними у часі культурними утвореннями. Тому нерідко їх вважають непохитними стовпами існування соціуму. Проте періодично в історії кожної цивілізації, нації або держави настають такі моменти, коли цінності потребують трансформації, тобто вони все ж таки мінливі. Але в нашій моделі зображено той пласт культури, що непідвладний мінливості (принципи світопорядку) - перший рівень.

З огляду на позиції багатьох філософів щодо відносності усякої постійності, ми все ж таки візьмемо на себе сміливість висловити думку про існування певних інваріантів буття, що перебувають поза простором і часом.

Тобто вони загальні для всього людства загалом і не залежать від національної приналежності і конкретно історичного часу. Вони випливають з самої природи людини.

На такі інваріантні сутності звернув увагу К. Юнг. Він розглядав їх як “колективне несвідоме” - загальнолюдська основа життя індивідів, що унаслідується, а не формується. В його вченні основним поняттям є архетип - центральний елемент колективного несвідомого, що є ідентичним у всіх людей і утворює всезагальну основу духовного життя кожного, будучи за природою надіндивідуальним. Власне архетипи не мають конкретного психічного смислу (К. Юнг уподібнював їх осям кристалу), а наповнюються вони архитипічними уявленнями (символами) як результатом сумісної роботи свідомості і колективного несвідомого.

Т.де Шарден визначає такі сутності, як “відчуття”, що породжують організаційну свідомість, притаманні людині як виду і є непорушними в своїй основі. Вчений виокремлює наступні види почуттів:

відчуття простору та неосяжності в великому і малому, розмежування в просторі предметів;

відчуття глибини нескінченності минулого;

відчуття кількості відкриває множину матеріальних предметів; відчуття пропорції - ловить різницю в фізичному масштабі;

відчуття якості і новизни - розрізняє сходинки удосконалення і зростання;

відчуття руху - здатність сприймати постійний розвиток;

відчуття органічного - бачити фізичний зв’язок і структурну єдність.

У сучасному осмисленні колективних форм несвідомого високої оцінки заслуговує концепція В. Василькової, де вона використовує теорію самоорганізації, “...оскільки ключовою домінантою всіх архетипічних уявлень в основі будь-якої культури (як національної, так і загальнолюдської) є тема переупорядкування, а точніше тема організації світу за законами універсального космічного порядку”. Людина і людське суспільство в своїй еволюції прагне організувати свій соціальний простір, соціальні відносини і соціальні ідеали за законами світопорядку, згрупованими і вираженими в архетипічних символах і смислах” [39, с. 375]. В. Василькова зазначає, що структурно-еволюційною основою соціальної впорядкованості виступає єдина для всіх народів універсальна міфологічна модель Космоутворення.

Використовуючи сучасні наукові аналогії, можна сказати, що світовий порядок розгортається, структурується подібно до глобального фракталу, відтворюючи в кожному фрагменті картини світу першочерговий структурний малюнок, описаний в міфах як народження Космосу з Хаосу [39, с.

Модель світу відповідає сакральному світопорядку і має наступні параметри:

- просторово-часовий (організація простору і часу з показом найбільш сакральних точок - центру Всесвіту, його початку в часі, відтворюваного в головному річному ритуалі;

- причинний (встановлення загальних схем, тобто певної міри, якій все відповідає і за якою все визначається, основного світового закону за типом Рта в Стародавній Індії, Логосу в Стародавній Греції, Маат в давніх єгиптян та ін.);

- етичний (визначення сфер доброго і поганого, дозволеного і недозволеного, того, що має бути, і того, що не має бути);

- кількісний (надання числовим позначенням сакрального змісту, відображення через їх ритміку основних характеристик та етапів еволюції Всесвіту);

- семантичний (визначення якісної структури світу через серію протиставлень, дихотомій, що описують світ і організують його) [33, с. 377].

Завдяки культурній традиції, космологічна модель світу з її основними світоорганізуючими параметрами (вираженими в архитипічних символах) в усі епохи присутня в суспільній свідомості людей як певне сховище метафізичних смислів світопорядку і в різних формах втілюється в соціальній практиці та соціальних відносинах.

В. Василькова аналізує універсальні принципи світобудови, що утворюють базовий, первинний рівень організаційної свідомості людства. Це відчуття, а точніше уявлення про простір і час, про добре і погане, про мінливе і постійне і т.д. Як влучно зазначає К. Юнг, це саме “осі кристалу” - організаційний каркас, що може бути наповнений різним змістом. З цих позицій, первинним атрибутом соціальної системи є одвічне протиріччя між людиною і суспільством. У суб’єкта завжди було відчуття протилежності між “Я” і “Вони”. Але це співвідношення може наповнюватись різним змістом залежно від історичних періодів та національних особливостей. Традиційним є поділ суспільств на “західні” та “східні” цивілізації. Так, для “східної” свідомості характерним є розчинення власного “Я” в колективному “Вони”, тут переважає колективізм, неможливість автономного існування індивіду у соціумі. В “західному” мисленні, навпаки, особистість локалізована, і певна ізольованість від суспільства є нормою. Різні історичні етапи розвитку людства теж наповнюють це протиріччя своїм змістом: на ранніх етапах існування людина була пов’язана з суспільством безпосередніми кровно- родинними зв’язками, на більш пізніх - формується цілий комплекс опосередкованих зв’язків (професійних, політичних, духовних, “за інтересами” і т.д.), що включають її до складного калейдоскопу соціальних відносин.

Принципи світопорядку (архетипи) є найбільш стійкими і глибинними, існують на підсвідомому рівні колективної свідомості. Вони ніколи не переосмислюються людством, вони просто є як даність. Це зумовлює їх інваріантний характер і в запропонованій моделі (рис. 2.1) вони утворюють перший рівень, де мінливість як така відсутня.

Зазначені базові уявлення (принципи світопорядку) є фундаментом для формування цінностей. Як вже зазначалось на початку даного підрозділу, цінності це те, що різнить одну національну культуру від іншої і зумовлює унікальність і неповторність кожного окремо взятого суспільства. Ціннісне ядро в такому контексті є атрибутивною, відносно незмінною сутністю, що відтворює цілісність суспільства у часі і просторі.

Про існування основ, що визначають специфіку і унікальність кожного окремого суспільства, зазначають багато філософів, істориків, культурологів, соціологів і психологів: “первісний символ” (О. Шпенглер), “культурно-історичний тип” (М. Данилевський, П. Сорокін),

“соціогенетичний код” (М. Вебер), “культурологічне ядро” (Ю. Яковець), “культурна матриця” (В. Степін), “медійний код” (Н. Луман), тощо.

О. Шпенглер виокремлює вісім “вищих культур”: єгипетська, вавілонська, індійська, китайська, класична (греко-римська), арабська, мексиканська, західна. Кожна з них, на думку О. Шпенглера, мала свій “первісний символ”, який втілювався в усіх її компонентах, визначав образ мислення, науку, мистецтво, звичаї і т.д. Первісним символом для греко- римської цивілізації є культ чуттєвого, тема Аполона, для китайської - “Дао” - шлях життя, для західної - призначення фаустівська тема [242, с. 192]. Первісний символ визначає тотожність стилю, що проявляється в мистецтві, політиці, економічному житті, науковому баченні світу і т.д. Він відповідає за автентичність кожної цивілізації, не дозволяє їй змінитись до втрати власної неповторності.

Схожої думки дотримувався російський історик та філософ М. Данилевський. Він запевняв, що кожна цивілізація проявляє себе, свою творчу сутність лише в одній обраній сфері, і це відтворюється в усіх її компонентах. Так, грецька - це краса, семітська - релігія, римська - закон і адміністрація, китайська - практика, індійська - уява, фантазія, містика, германо-романська - наука і технологія [242, с. 191].

На думку вищезгаданих вчених, коли суспільство усвідомлює і відтворює свій “первісний символ”, воно здатне створити велику цивілізацію і досягнути її розквіту. Для П. Сорокіна сутнісні риси культури суспільства зосереджені в ментальності. Вчений пише, що кожна з культурних надсистем “...володіє притаманною їй ментальністю, власною системою істини і знань, власною філософією й світоглядом, своєю релігією і взірцем “святості”, власними уявленнями правого й необов’язкового, власними формами витонченої словесності і мистецтва, законами, кодексом поведінки, своїми домінуючими формами соціальних відносин, власною економічною і політичною організацією, нарешті, власним типом особистості з притаманним лише йому менталітетом і поведінкою [87, с. 481]”.

Ціннісне ядро можна назвати соціогенетичним кодом, що забезпечує стійкість соціальної системи, захищає її від дії імпульсів інших культур, особливо якщо вони несуть загрозу існуванню. Цінності являють собою абстрактні поняття про те, що є добро і зло, правильне і неправильне, справедливе і несправедливе. Цінності не піддаються сумніву, слугують еталоном та ідеалом для всіх людей [103, с. 882].

Цінності містяться в колективній свідомості і відображуються в світоглядних позиціях певного суспільства, а дія їх проявляється через традиції, моральні норми, табу тощо. Зазначені форми структурують соціальний світ через формування у людей схожих реакцій на факти довколишньої дійсності. “В кожному суспільстві, на кожному етапі його розвитку, - пише А. Гуревич, - існують специфічні умови для формування індивідуальної свідомості: культура і традиція, мова, спосіб життя і релігійність - все це утворює свого роду матрицю, в рамках якої і формується ментальність” [78, с. 33].

Цінності відображені в багатьох культурних проявах: традиціях, ритуалах, нормах, правилах, культі тощо. Ми не будемо розглядати мінливість всього спектру культурних зразків, а зосередимо нашу увагу на так званих “заборонах”. Даний об’єкт аналізу логічно випливає з висновків отриманих нами в п. 2.1. При розгляді мінливості організму нами було вказано на наявність генетичних і зовнішніх заборон, які обмежують варіативність мінливості і дозволяють організму еволюціонувати в окреслених напрямках. В соціальній системі є теж аналогічні заборони і зовнішні фактори, що обмежують свободу індивідів і формують природні для системи канали еволюції. Т. Парсонс звернув увагу на те, що самі “інтеракції” індивідів здійснюються в суспільстві під нормативним контролем знакових систем, примусових “рамок” та інститутів.

Мабуть, первинними “заборонами” слід вважати табу. Табу - абсолютна заборона, що накладається на певну дію, слово, предмет порушення якої карається надприродними силами. Це найсильніший з існуючих у людському суспільстві вид соціального обмеження, порушення якого карається особливо страшно. З розвитком людства табу поступово накладалось на кровозмішення, канібалізм, поплюження могил, тощо. За допомогою табу зберігались ключові сторони колективного життя.

Пізніше, з появою релігій, табу перетворюються на догми. Догми фіксуються в сакральних текстах, що закріплюють опозицію “істинне” - “хибне”. Релігія створює ієрархічно побудовану систему догматів, у відповідності до яких одні дії дозволені, інші - заборонені, чим визначає моральні позиції по відношенню до світу, надає смисл соціальній дії (М. Вебер), а також виступає як засіб соціальної солідарності (Е. Дюркгейм) [128, c. 196]. Відхилення від догм карається надприродним абсолютом (Богом) або самою церковною організацією.

З подальшою диференціацією та ускладненням соціального життя догми вже не могли охопити все нові і нові соціальні реалії, з’являються норми і правила, моральні, а пізніше правові, а також кодекси як системи норм і правил (моральні, правові, професійні тощо). Правова норма - загальноприйняті правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою і забезпечені її примусовою силою.

Таким чином, обмеження формують внутрішні межі варіативної поведінки системи, виступають параметрами соціального порядку, так би мовити, правилами гри. Обмеження як спосіб детермінації індивідуальної і колективної поведінки містять і альтернативність (правильно поступати так, але може відбутись і інше), тобто завжди існує можливість порушити обмеження. Урахування свободи волі людини обумовило встановлення санкцій по відношенню до “неправильної” поведінки. Санкції варіюють від фізичного насилля до осуду на словах. Слід вказати, що самі правила чи обмеження теж мінливі. По-перше, можна відмітити їх циклічний характер - період жорсткого тиску норм і релігії змінюється етапом “відлиги”, і навпаки. По-друге, мінливість заборон має напрямок, який можна окреслити як загальну гуманізацію “заборон”, а також санкцій. Якщо на зорі розвитку людства за неправильну поведінку карали смертю, зараз існує кореляція між тяжкістю злочину і методом покарання за нього.

Як уже було вказано, темп мінливості ціннісного ядра дуже повільний. Багато дослідників - філософів, культурологів, істориків зауважують, що однією з найхарактерніших рис культури є її відносна стабільність, малозмінюваність основних характеристик. Всі аспекти й структури суспільного життя, в яке інтегровані люди в даній цивілізації, - пише В. Косміна, - закріплюються в їхньому менталітеті як звичні зовнішні обставини, а незмінні принципи взаємодії з ними перетворюються в звичні стереотипи поведінки. Після цього вже сам менталітет маси людей оберігатиме цивілізацію від будь-яких глибоких перетворень, що вимагатимуть від них змінити власні звички свідомості, мислення, діяльності. Тому динаміка цінностей і всіх культурних форм, в яких вони закріплюються, характеризується здебільшого спадковістю, ніж мінливістю. Треба визнати, що більшість вчених відзначають позитивну роль традиціоналізму і повільних перетворень культурних основ суспільств.

Наприклад, О. Конт постійно підкреслює роль спадкоємності між поколіннями і колосальний вплив усіх попередніх поколінь на подальший розвиток і розглядає кожен наступний стан суспільства як результат попереднього його стану.

В “Позитивістському катехізисі” він стверджує: “Живі завжди і все дужче і дужче керуються мертвими: такий фундаментальний закон людського порядку”. З цим твердженням перегукується його теза про те, що людство більшою мірою складається з мертвих, аніж із живих, і соціальний зв'язок порушується у разі “бунту живих проти мертвих [57, c. 85]”.

Продовжуючи еволюційну лінію, Г. Лебон доповнює її психологічною компонентою. “Ми повинні перш за все згадати, - пише вчений, - що психологічний вид, подібно анатомічному, складається з дуже невеликої кількості основних незмінних особливостей, біля яких групуються змінні і непостійні вторинні ознаки. Психічна організація має основні особливості, такі ж незмінні, як і анатомічні особливості видів; але вона разом з тим володіє і легко змінними вторинними властивостями; саме ці, останні, і можуть змінити середовище, обставини, виховання й інші фактори [201, c. 98-101]”.

Г. Лебон виокремлює досить багато факторів, здатних викликати психологічні зміни: потреби, боротьба за співіснування, дія знайомого середовища, успіх знань і промисловості, виховання, вірування тощо. Серед цих факторів провідну роль він надає ідеям. Але вони можуть по- справжньому вплинути на душу народів тільки тоді, коли вони після дуже повільної обробки спустяться з рухливих сфер думки в ту стійку і невідому зону почуттів, де виробляються мотиви наших вчинків.

Докорінні зміни расових вад, на думку вченого, відбуваються в критичні (перехідні) епохи розвитку. Завдяки спільності ідей люди кожного століття мають відомий запас середніх понять, що робить їх дуже схожими в думках та помислах - Іго звичаїв та суспільної думки. Воно зменшується лише в критичні епохи історії, коли старі ідеї втратили свій вплив і ще не замінені новими. Ця критична епоха єдина, коли заперечення думок може бути стерпним.

Далі він пише: “Нам треба радіти, що це так: інакше цивілізації не змогли б мати ніякої міцності. Щастя також, що нові ідеї можуть, нарешті, примусити прийняти їх, тому що якби старі ідеї залишались абсолютно нерухомими, то цивілізації не прогресували б. Завдяки повільності наших психічних змін, треба багато людських поколінь, щоб нові ідеї перемогли, і ще багато поколінь, щоби примусити їх щезнути” [201, с. 98-101].

Дійсно глибокими змінами є за Т. Парсонсом ті, які стосуються культурної системи. Економічні і політичні перевороти, що не зачіпають рівень культури в суспільстві, не змінюють тому і самого суспільства в його основі.

Темп глибинної мінливості, на наш погляд, залежить від того, наскільки вкоріненими є ціннісні уявлення в тому чи іншому суспільстві, від того, наскільки люди виражають прихильність і сповідують традиційні настанови. У цьому контексті доречно розглянути поділ на традиційні і нетрадиційні суспільства. Для більш повного усвідомлення відмінностей цих типів культур скористаємось порівняльним аналізом, наданим В. Косміною.

Безумовно, всі цивілізації, як і їхня історія, зазначає вчений, є самобутніми. Вони мають свій специфічний внутрішній зміст, неповторні темпи й ритми, тенденції й напрямки розвитку. Однак вони формувалися й розвивалися не ізольовано, а постійно зазнавали більших чи менших впливів з боку інших цивілізацій, і самі так чи інакше впливали на їхнє життя. Реальний зміст кожної цивілізації - це результат дуже складного процесу її історичної еволюції, взаємодії з рештою світу, загострення й розв'язання численних внутрішніх суперечностей, нерівномірності в розвитку різних культурних районів або сфер суспільного життя.

Головні відмінності між цивілізаціями західної й східної гілок:

В організації життя людини і суспільства: цивілізації східної гілки - жорстка регламентація на основі релігійних норм і правил; цивілізації західної гілки - відносна свобода вибору (християнство не встановлює численних жорстких норм і правил).

У розумінні часу: цивілізації східної гілки - циклічне або відсутність розуміння часу взагалі; цивілізації західної гілки - лінійне розуміння часу.

У розумінні співвідношення між Богом, Світом і Людиною, що проявляється у відмінностях між релігійними “картинами світу”. Східні релігії: брахманізм, індуїзм, буддизм (Індія); даосизм, конфуціанство (Китай); синтоїзм (Японія). Західні релігії: християнство (усіх напрямків), частково іудаїзм (тільки щодо “‘картини світу”), частково іслам (тільки щодо “картини світу”).

У східних релігіях Бог, Світ і Людина - це по суті одне і те ж. Світ є божественним, упорядкованим через божественний Світовий Закон (Дао, Дхарма), який не залежить ні від людей, ні від божеств, але визначає походження, зміст і порядок речей у світі, місце кожної людини, долю всього світу і долю кожного індивіда. Кожна людина - це лише структурна частинка такого світу, і її призначення одне: бути саме цією частинкою. А це означає, що все її життя зводиться до виконання обов'язку, який випливає з її місця у світі, обов'язку щодо Світового Закону, інших елементів світу, інших людей у цьому світі. Виконання ж обов'язку вимагає дотримання численних норм і правил поведінки практично на кожному кроці: у стосунках із вищими й нижчими, в господарській сфері, у стосунках із владою, з божествами тощо. Людина включається в жорстко упорядковану структуру божественного світу і не може розглядатися як самостійна істота, як індивідуальність, вона не може змінити і свого місця в цій структурі.

У західних релігіях Бог, Світ і Людина - це різні інстанції. Світ, створений Богом-творцем, залежить від нього, може бути Богом знищений, але сам не має внутрішнього божественного змісту. Світ - не божественний. Людина створена Богом із праху земного, тобто її фізична природа така ж, як і у решти світу, але людина створена за образом і подобою Божою і має від Бога безсмертну душу. Тобто людина, хоч і не дорівнює Богові (це тільки його творіння), але має дещо близьке до нього. Це значить, що людина стоїть над світом, але - під Богом. Оскільки людина за своїм змістом не збігається ні зі Світом, ні з Богом, то вона й не включається в якусь божественну структуру. Вона призначена панувати над світом як богоподібна істота, і в цьому пануванні, а також у сподіванні на своє вічне спасіння вона залежить від Бога і покладається на нього, “підзвітна” йому. У християнстві Бог для спасіння людини не встановлює для неї численних норм і правил поведінки (людина має для цього сама уподібнитись Ісусові Христові в своїй поведінці і думках), тоді як в ісламі для цього встановлюються (подібно до традиційних східних релігій) численні норми й правила (“шаріат”). Отже, в кінцевому рахунку лише в західних, християнських цивілізаціях людина в своєму суспільному житті (економічному, соціальному, політичному) постає відносно самостійною, вільною, а значить - особистістю [96, с. 18-19].

З вищенаведеного порівняльного аналізу можна зробити наступні висновки: так звані традиційні (східні, православні) суспільства є осередками глибокої і поширеної прихильності до існуючих культурних проявів: духовних цінностей, традицій, звичаїв, обрядів. Світогляд таких суспільств трактується як традиціоналізм. Головною метою виступає потяг людини і суспільства досягти єднання з пращурами. Під загрозою розпаду та занурення в хаос суспільство має постійно відтворювати існуючий порядок речей і відносин. Це відноситься до всіх сфер соціального життя: дій, почуттів, понять, відносин, світоглядних уявлень. Тобто це суспільство з глибоко вбудованою культурологічною матрицею, основною функцією якого є наслідування і відтворення матриці в усіх сферах життя з покоління в покоління. Природно, що мінливість тут дуже обмежена і відрізняється повільністю протікання. Культура традиційних суспільств, як правило, протистоїть прониканню різноманітних інновацій, створюючи своєрідний ціннісний фільтр.

Сучасний американській політолог С. Хантінгтон у 1993 р. у своїй статті “Зіткнення цивілізацій?”, заперечуючи Ф. Фукуямі, зокрема наголошував: “На поверховому рівні багато що з західної культури дійсно пройняло решту світу. Але на глибинному рівні західні уявлення та ідеї фундаментально відрізняються від тих, що властиві іншим цивілізаціям. В ісламській, конфуціанській, японській, індуїстській, буддійській та православній культурах майже не знаходять відгуку такі західні ідеї, як індивідуалізм, лібералізм, конституціоналізм, права людини, рівність, свобода, верховенство закону, демократія, вільний ринок, відокремлення церкви від держави. Зусилля Заходу, спрямовані на пропаганду цих ідей, часто-густо викликають ворожу реакцію проти “імперіалізму прав людини” і сприяють зміцненню одвічних цінностей власної культури. Про це, зокрема, свідчить підтримка релігійного фундаменталізму молоддю незахідних країн. Та й сама теза про можливість “універсальної цивілізації” - це західна ідея. Вона перебуває в прямій суперечності з партикуляризмом більшості азійських культур, з їхнім наголосом на відмінностях, що відокремлюють одних людей від інших... Сучасна демократична форма правління історично склалася на Заході. Якщо вона й затвердилась де-не-де в незахідних країнах, то лише як наслідок західного колоніалізму або тиску [228, с. 33-48]”.

Світоглядні константи ‘‘нетрадиційних” суспільств формуються, як правило, симбіозом різних культурних програм, і тому соціум такого типу спрямований не на постійне відтворення існуючого ладу, а на засвоєння все нового і різноманітного досвіду. Переважна більшість західних країн уже століттями досить вдало підтримує баланс між постійними інноваціями та національними традиціями. Стрімко рухаючись до єдиного наднаціонального союзу, кожна європейська країна зберігає свою національну ідентичність, відтворюючи власну культурологічну матрицю. Якщо зазирнути в історію, неважко зрозуміти, що культура європейських країн виросла з афінської демократії, римської системи права та адміністрування, візантійської (християнської) етики. Так історично склалось, що європейські країни не зазнали асиміляції, колоніального тиску, тобто не було різкого, кардинального культурно-соціального зриву. Зазначені ціннісні зразки еволюціонували, щоразу відтворюючись на новій основі. Майже всі країни сьогодні втягнуті в глобалізаційні процеси, відчувають на собі вплив так званої “Західної цивілізації”.

“Західна цивілізація - це особливий тип соціального розвитку та особливий тип суспільства, який спочатку виникає в європейському регіоні внаслідок ряду мутацій традиційних культур, а потім починає здійснювати свою експансію на весь світ. У цій цивілізації внаслідок технологічного розвитку постійно змінюються типи спілкування людей, форми комунікації, типи особистості, образи життя. Західна цивілізація є дуже динамічною, мінливою і досить агресивною, вона розмиває і поглинає ядро традиційних цивілізацій, пропонуючи натомість систему своїх цінностей.

Світоглядні домінанти цієї цивілізації формувались, починаючи з епохи Ренесансу, потім Реформації, Просвітництва і продовжують трансформуватись нині. Можна сказати, що “генетичний код” цієї цивілізації становлять: ідея підкорення і перетворення природи, настанова на постійні інновації, пріоритет технологічного розвитку, ідея свободи особистості. Ми зазначили лише деякі характеристики “Західної цивілізації”, але вони теж поступово змінюються, оновлюються та доповнюються. Ця цивілізація в своєму бутті визначається як суспільство, що постійно змінює свої основи (суспільство граничної мінливості), тому в її культурі активно підтримується і цінується постійна генерація нових образів, ідей і концепцій.

Більш трагічна історія у країн пострадянського простору, що після краху радянської системи з її специфічною культурою залишились в полоні ціннісного вакууму. І тепер намагаються приєднатись до європейських економічних, політичних, етичних норм, долаючи власну ментальність. Тому для цих соціумів гостро постає питання ефективного поєднання нового і старого соціального досвіду.

Звичайно, мінливість в ‘‘нетрадиційних” суспільствах відрізняється поширеністю на всі сфери соціального буття і порівняно швидкими темпами перетворень. Але, не дивлячись на повільні чи швидкі темпи змін, і традиційні і нетрадиційні суспільства підвладні трансформації та оновленню.

Слід вказати, що на рівні глибинної мінливості існує протиріччя - такі глобальні суспільні зміни, як правило, відбуваються шляхом революції, цінності ж змінюються еволюційно. Політичні, економічні і соціальні перетрубації водночас не змінюють традиційних ціннісних орієнтирів - для цього потрібен час, вони виступають як “реагенти” і “каталізатори”, які збуджують і прискорюють глибинну мінливість, або як “інгібітори”, що уповільнюють, гальмують процес [181, с. 68]. В біології є поняття мутагенних факторів, які впливають на фенотипічну мінливість і викликають різного роду мутації організмів. Це такі фактори, як випромінювання, температура, хімічні речовини тощо. На неспадкову мінливість можна впливати, змінюючи умови середовища (харчування, світло, вологість тощо), в яких протікає розвиток організму. Якщо провести умовну аналогію з соціальною системою, мутагенними факторами глибинної мінливості можуть бути:

природні катастрофи - як правило, спонукають появу технічних інновацій, інтенсифікацію виробництва, новий розподіл праці;

війна - може спричинити цілу низку несподіваних соціально- політичних ефектів;

колонізація - викликає симбіоз автохтонних і привнесених зразків релігії, побуту, зміни в соціально-класовому поділі. В сучасному світі замість неї діє глобалізація - дуже потужний фактор впливу на культурні домінанти країн майже цілого світу;

революція, повстання як жорсткий конфлікт інтересів всередині певного суспільства викликає зміну соціально-класової структури, політико-правових інститутів, ідеологічних орієнтирів.

Згадані фактори - це соціальні процеси, вони можуть викликати або прискорювати дію механізму мінливості. Мінливість культурних цінностей як органічний процес відбувається тоді, коли вони перестають виконувати свою транслюючу функцію, тобто коли існуючі цінності вже не дозволяють асимілювати новий, важливий для людей соціальний досвід, поєднувати його з традицією і передавати наступним поколінням. Тобто коли соціальна система вступає в царину протиріччя між традиційним устроєм і новими вимогами, єдиний вихід - змінити себе. Кардинальним соціальним змінам, як правило, передує напружений філософський пошук, спрямований на усвідомлення глибинних смислів людського буття і його цінностей.

Мінливість, що не зачіпає морфологічних основ суспільства, ми окреслили як поверхову мінливість. Її темп, порівняно з глибинною, відрізняється швидкістю. Залежно від темпу, ми виокремили такі прояви соціальної мінливості, як стиль, мода і захоплення. Найбільш динамічними компонентами в культурі є техніка і технології, наука і мистецтво. Вказані підсистеми вкрай нестійкі, схильні до стрибкоподібних переходів від одного стійкого стану до іншого, тому що геніальні вчені, винахідники, талановиті метці своїми відкриттями позначають точки біфуркації на траєкторії розвитку технологій, науки та мистецтва і створюють стрибкоподібний перехід підсистеми до нового якісного стану.

Серед соціальних проявів мінливості на поверховому рівні найповільнішим темпом вирізняється стиль. Сама категорія стиль, на жаль, не має цілісної обґрунтованої концепції ні в філософському, ні в культурологічному аспекті. Існують поодинокі концепції, в яких представлено аналіз стилю окремих соціально-культурних сфер, наприклад художній стиль, науковий стиль, стиль мислення, стиль одягу, стиль життя, стиль керівництва і відображує сукупність основних ідей, способів, методів інтерпретації і конструювання певних сфер реальності. Для аналізу стилю як прояву мінливості вважаємо за доцільне звернутись до концепції наукового стилю мислення, оскільки вона видалась нам найбільш повною і логічною.

Наука має свою одвічну інваріантну цінність - це істина. А варіанти її інтерпретації, шляхи та методи її здобуття - це мінливі компоненти наукового знання, що відображують в історично визначеному стилі мислення.

Стиль наукового мислення - це сукупність характерних для певного історичного етапу норм мислення, загальноприйнятих уявлень про ідеальне наукове знання і допустимих, правильних з точки зору епохи способах отримання цього знання, це сукупність стереотипів наукового мислення, що відповідають певному історичному рівню розвитку науки. Стиль мислення перш за все виражається в формах мислення, котрі для певного історичного етапу розглядаються як загальноприйняті, як ті, що відповідають духу епохи, відповідають сучасному ідеалу науковості. Він характеризує дослідницькі підходи, загальну логіку висування наукових проблем і їх рішення, тобто відображує загальноприйняті регулятиви наукового мислення. Стиль мислення зазначає, якою має бути наука, якими мають бути форми мислення [198, c. 5].

Основною характеристикою стилю мислення є його історичний характер. Стиль мислення тісно пов'язаний з розвитком науки і характеризує певні історичні етапи її розвитку. Наприклад, М. Борн виокремлює античний стиль, класичний, що бере початок з робіт Г. Галілея і І. Ньютона, новий стиль, народжений відкриттям квантів енергії Планком. Мінливість стилю наукового мислення відбувається революційним шляхом. Революціями тут виступають відкриття вчених, що досить швидко дають новий стилістичний напрямок науці загалом, і стилю мислення зокрема. Це знання, які змінюють уявлення людини про світ і відкривають нові горизонти наукових проблем. Результатами наукових революцій є відкриття нових теорій і законів (теорія відносності, закон всесвітнього тяжіння тощо); відкриття нових світів (галактики, елементарні частки, мікроби тощо); відкриття нових методів і підходів до пізнання (мікроскоп, телескоп тощо).

У сфері техніки і технологій аналогічним стилю є поняття технологічного укладу. Дана сфера сьогодні відрізняється гіпермінливістю. Так, останнім часом зміна технологічного укладу становить приблизно 50­70 років порівняно з минулим, де зміна укладів потребувала не однієї сотні років. Це твердження стосується і зміни поколінь техніки, і життєвого циклу продукції, і життєвого циклу інновації. Висока мінливість техніки і технологій пояснюється безпосереднім зв’язком з потребами людства, які невпинно зростають.

Технічна сфера також має свої цінності, і вони поступово накопичувались. Первинною цінністю у створенні та використанні техніки є її ефективність в освоєнні природи. Починаючи від найперших знарядь праці, люди вдосконалюють можливості технічних приладів, щоб швидше і легше підкорювати природу. Потім ця цінність трансформується в цінність ресурсозбереження. Людство вчиться мінімізувати кількість ресурсу, збільшуючи при цьому його ефективність, віддачу. Таку динаміку ми спостерігаємо в галузі паливного забезпечення, коли для отримання певної кількості тепла раніше використовувалось багато кубометрів деревини, потім - в силу ресурсозбереження - менша кількість деревного вугілля, нафти і газу і, нарешті, енергії атома. Оптимізація ресурсного забезпечення наглядно проявляється і в використанні трудових ресурсів - від маси рабів у стародавніх цивілізаціях до сучасних технічних пристроїв і роботів, що мінімізують використання людської праці. В ході соціальної еволюції відбувались революційні прориви в розвитку способів акумуляції інформаційного ресурсу - від великих книжних томів до комп’ютерного файлу.

У ХХ столітті в технічній сфері викристалізовується така цінність, як екологічність техніки і технологій, тобто одним з обов’язкових умов, що висуваються до сучасної техніки, є її безпечність для природи і людини.

Наступним проявом мінливості, що відзначається її швидким темпом є мода (від лат. modus - міра, правило, спосіб) - недовготривале панування певного типу стандартизованої масової поведінки, в основі якого лежить відносно швидка масштабна зміна зовнішнього (як правило, всього предметного) оточення людей. Кант визначав моду як “непостійний спосіб життя”. В специфіці розповсюдження моди дослідники вказують на домінантну роль психологічних факторів: наслідування (Г. Лебон), прагнення до власної величі (З. Фрейд), “бажання бути значущим” (Д. Д'юі), отримання соціальної опри (Г. Зіммель) [135, с. 639].

Д. Безнюк зазанчає наступні властивості моди: релятивізм (швидка зміна модних форм), циклічність (періодичне повернення в минуле - цикл моди 20-30 років), ірраціональність (мода, звернена до емоцій людини, її постулати не завжди узгоджуються з логікою і здоровим глуздом), універсальність (сфера діяльності сучасної моди майже необмежена; мода звернена до всіх відразу і до кожного окремо) [135, с. 639].

Можна визначити три основні функції моди в сучасному світі: на мікрорівні вона виконує функцію соціалізації, на мезорівні - функцію маркування та ідентифікації і на мегарівні - функцію уніфікації. Для кожного окремо взятого суб’єкта мода виступає як оцінююча і прописувана сила, що впливає на його цінності, формує зразки поведінки і керує його смаком. Зіммель зазначає, що мода ‘‘задовольняє потреби в соціальній опорі, дає загальноприйняте” самотній людині.

На рівні певного суспільства мода виконує функцію соціального маркування, тобто є фактором диференціації і збільшує дистанцію між суспільними прошарками. Г. Зіммель вважав моду класовим явищем. Мода завжди передує фізичному застарінню предметів (товарів, послуг), моральним застарінням, це зумовлює її надзвичайно швидку динаміку. Тому наслідування моді вимагає значних фінансових витрат з боку індивідів, а це можуть собі дозволити здебільшого привілейовані соціальні прошарки. Крім того, сучасна мода як і мистецтво поділяється на елітарну (так звані товари та послуги класу люкс) і масову (товари та послуги за більш демократичною ціною). В цьому контексті мода виступає потужним засобом маніпуляції масової свідомості, вона завжди підтримує виробництво попиту на нове, розчищаючи ринок для збуту.

Функція уніфікації, або так звана, “космополітична” функція моди полягає в її тенденції до зближення і розмивання національних стилів на основі масової культури й універсального стилю. Глобалізація сучасного світу відбувається за активної участі моди, що розповсюджує універсальні зразки поведінки і мислення з метою приєднання до них більшості людства.

Найбільш мінливим компонентом культури є захоплення як нестійке уподобання і наслідування певних зразків мислення і поведінки. Захоплення є похідними від моди, і їх життя триває від декількох місяців і, приблизно, до року. Захоплення характерні для мистецтва, де поява нової ідеї, творіння або особистості викликає ажіотажний інтерес. Коли захоплення розповсюджується серед великої кількості людей, воно вже перетворюється на модну тенденцію і може закріпитись в появі нових організацій та інститутів.

Обмеженнями мінливості поверхового рівня є наявність процедур критики. Відкриття в науці не стануть загальновизнаними, якщо не витримають критики і будуть запереченими, творіння мистецтва не увійдуть до культурної спадщини і не залишаться в віках, якщо загал не визнає їх як “прекрасне”, а технології, що зашкоджують людині і довкіллю, будуть байкотуватись рухами “на захист довкілля”. Генетичними заборонами тут є “неістинне”, “потворне”, проте знову в самих обмеженнях міститься альтернативність - що саме розуміти як істинне і як прекрасне? Дане розуміння є сферою свободи мислення кожного окремо взятого індивіда. Тому зовнішнім обмеженням варіативності в науці і мистецтві є критика.

Таким чином, культура відіграє фундаментальну роль в трансформації суспільства, виступаючи генератором глибинних соціальних змін. Вона визначає можливості і спосіб переходу соціальної системи від старого порядку через хаос до нового порядку. Особливу роль при цьому відіграють семіотична система (ціннісне ядро), що виконує функції охоронця і транслятора соціально-історичного досвіду. Утворюючи основу культури, цінності виражають тип соціальної спадковості, а їх розвиток відповідає соціальній мінливості.

У складному калейдоскопі культурних феноменів можна виокремити глибинні програми соціальної життєдіяльності (архетипи), що пронизують всі інші феномени та елементи культури і організують їх в цілісну систему. Реалізовуючись у просторі і часі, вони забезпечують відтворення людства як соціального феномена. Домінуючі цінності визначають тип суспільства його цивілізаційну належність. Зміни базових цінностей ми окреслили як глибинну мінливість, що відбувається повільно, еволюційним шляхом, проте поштовхами для таких змін є соціальні революції. Дихотомія соціальної реальності і соціальної свідомості породжує під час революційної ситуації хаос. Оскільки зміни в масовій свідомості не встигають за швидкими змінами в соціальній реальності, виникає ціннісний вакуум, що має бути заповнений новим змістом. Проте цей “новий зміст” не може тотально заперечувати вкорінені традиційні цінності, оскільки це загрожує розмиванням самих основ існування суспільства. В такі моменти важливо втримати баланс між мінливістю і стабільністю, щоб запобігти розмиванню атрибутивного (ціннісного) ядра, тобто не допустити занурення системи в затяжний хаос.

Поверхнева мінливість носить перманентний характер, вона відбувається постійно в таких сферах, як технічна, наукова, мистецька і проявляється через стилі, моду та захоплення. Проте поверхова мінливість в зазначених галузях ніколи не може вийти за рамки своїх глибинних основ. Так, створення і використання техніки не може здійснюватись без врахування її безпечності та екологічності, оскільки нехтування вказаними цінностями загрожує людству екологічною катастрофою і загибеллю. Пізнання в науковій сфері неможливе без пошуків істини, без орієнтації на основні абсолютні закони буття і мислення. Неістинні знання дають людству оманливе уявлення про світ тощо.

Отже, глибинна мінливість, що активізується трансформаційними процесами в перехідних суспільствах, пов’язана з кардинальним змінами в ціннісному ядрі суспільства і, як правило, виводить соціальну систему за параметри існуючого порядку. Вона тримає в собі як потенціальні можливості, так і загрози для подальшого розвитку соціуму

4.3.