Механізм дії мінливості в перехідних суспільствах

Соціальна система, як ми бачимо в ході дослідження, перманентно мінлива як на поверховому, так і на глибинному рівні. Мінливість поверхового рівня характеризується високим темпом, як правило, не зачіпає морфології соціальної системи, і тому інновації і зміни, що вона несе, впроваджуються або відкидаються досить безболісно для системи загалом.

У літературі відсутнє єдине визначення поняття “суспільство перехідного типу”. Це зумовлено низкою причин. По-перше, серед дослідників немає одностайності у поглядах на сутність перехідного суспільства: історики схильні визначати перехідність як етап зміни історичного типу суспільства, що відбувається періодично, а деякі політологи закріпили за терміном “суспільство перехідного типу” досить вузьке значення і позначають ним виключно сучасні суспільства, що намагаються перейти на рейки демократії та ринкової економіки.

По-друге, невизначеним є характер перехідного суспільства. Так М. Гетманчук характеризує “перехід” як нереволюційний спосіб трансформації, М. Михальченко навпаки, перехідним вважає суспільство, де зростає конфліктний потенціал, який вивільнюється у вигляді революцій, соціальних дезінтеграцій [122, с. 22].

По-третє, досить складно визначити часові межі переходу, що саме свідчить про початок і закінчення перехідних процесів.

Застосувавши гносеологічний потенціал синергетики, визначимо суспільство перехідного типу як стан перебування суспільства між старою і новою системною впорядкованістю, що позначається докорінними змінами в економічній, соціальній, політичній і духовній підсистемах. Ми також погоджуємося з думкою, що стан перехідності періодично виникає в історичному розвитку будь-якого суспільства.

Стосовно специфіки перехідного процесу конструктивними для нас є уявлення А. Пригожина. На його думку: “Перехідний процес за своїм змістом включає в себе подолання минулого, запереченням його елементів, висунення нових цілей та ідеалів і розробку способів прямування до них” [166, с. 46]. Дослідник визначає наступні характеристики “суспільств перехідного типу”:

Неприйняття існуючих організаційних структур, правових норм, традицій, цінностей і т.п.

Зміна одних елементів суспільного стану викликає необхідність змін “сусідніх” структур, що порушує стабільність і породжує хаос.

“Покрокові зміни” швидко “приручаються” старою системою.

Переорієнтація масової свідомості відбувається на фоні перебільшення нових цінностей, часто до крайнощів.

Також вчений виокремлює стадії перехідного процесу:

- оцінка існуючого положення суспільства як кризового - нова соціальна діагностика;

- ліквідаційні заходи (демонтаж старої системи);

- соціальне будівництво.

У характеристиці наведеній А. І. Пригожиним, простежується дуже істотний факт, що в процесі переходу демонтаж старих засад існування суспільства може відбуватись ще до розробки нових життєвих домінант. Цим пояснюється існуюча в перехідних суспільствах дезорієнтація масової свідомості, параліч владних структур, загальна невизначеність і хаотичність (зростання ентропії). Стан перехідності суспільства зосереджує в собі можливості подальшого розвитку і загрозу руйнації та загибелі. Тому гостро постає питання границь мінливості, оптимальності співвідношення мінливості і сталості.

Суспільство перехідного типу можна назвати суспільством граничної мінливості, оскільки зміни в цей період є докорінними, різкими, зачіпають всі підсистеми суспільного буття, часто непередбачувані, і відбуваються по ескалації. Як правило, мінливість соціальних структур і інститутів виходить з-під контролю, це може призвести до розмивання атрибутивних засад (морфологічних ознак) суспільства. Надалі ми докладно розглянемо механізм дії мінливості в соціальній системі і охарактеризуємо його основні етапи.

Початковий, або краще сказати підготовчий етап, на якому посилюють дію умови і чинники, що викликають мінливість, це режим із загостренням, коли система вступає в жорстке протиріччя з оточенням.

Досить відомим і добре вивченим фактором впливу є спонтанна зміна природного середовища. Природа - це історично перший фактор впливу на суспільство, що викликав докорінні зміни. Його ми розглядаємо окремо від інших імпульсів, що викликають мінливість, оскільки це єдиний виклик, який суспільство не могло ігнорувати і чинити опір, воно могло лише пристосуватись до нього або загинути. Серйозна зміна клімату, рівня моря, тектонічної активності практично завжди спричинюють істотні зміни деяких соціологічних характеристик спільнот, що підпали під ці впливи. Даний фактор визнається вагомим рушієм революційних змін у суспільстві такими вченими, як Массон, Файнберг, Хазанов, Салінг, Кохен, Кіндратєв та ін.

Наприклад, досить відомою є роль глобальних кліматичних змін кінця плейстоцена - початку голоцена, коли внаслідок кліматичних змін відбувся колосальний перехід частини людства від привласнюючого типу господарства до виробничого[192, с. 16].

Такий потужний стимул виник саме внаслідок кліматичної зміни, що призвела до вимирання крупних ссавців, полювання на яких для більшості верхньопалеолітичного населення було основним ресурсом травлення. Опинившись перед необхідністю знайти альтернативні джерела травлення, людські спільноти в різних частинах ойкумени, в різних екологічних зонах пішли різними шляхами адаптації до змінених умов існування.

Крім того, природне середовище завжди постачало необхідні для життєдіяльності суспільства ресурси. Розвиток суспільств відбувався за рахунок споживання певних невідновлюваних природних ресурсів. Дослідниками була виведена наступна закономірність: як тільки “запаси” цього ресурсу падають нижче порогового рівня, завжди відбувається еволюційне зрушення. Дійсно, нестача ресурсів ставить суспільство перед загрозою деградації, або навіть загибелі, тому воно змушене або шукати нові природні ресурси або створювати альтернативні. Вичерпання ресурсів завжди породжує нові сили, що штовхають систему до змін.

Звичайно, такий глобальний вплив природи на розвиток культури характерний для минулих епох. Проте масштабні природні катастрофи змусили сучасний світ докорінно змінити ставлення до природи як до “майстерні” на відношення до неї як до “храму”. Результатом мінливості в ціннісній сфері стала поява нових загальнолюдських цінностей і глобальних “заборон”, що, в свою чергу, підштовхнуло людство на шлях становлення нової екорозумної цивілізації, а збереження довкілля є домінантою політичних доктрин країн і найважливішою вимогою діяльності міжнародних організацій.

Сила впливу зовнішнього оточення на систему може мати різні відтінки: від примусового нав’язування інших культурних зразків до добровільного їх переймання. У цьому контексті доцільно виокремити жорсткі фактори впливу на соціальну систему, як от війна, колоніалізація, примусова асиміляція і м’які фактори впливу - сучасна глобалізація.

Мінливість соціальних систем завойованих країн або країн-колоній відбувається повільно, оскільки носить примусовий характер. Зміни тут насаджуються “зверху”, зустрічаються з опором національних культур і небажанням приймати нав’язані “чужі” соціально-культурні програми. Мінливість культурної системи, в даному випадку, відбувається врозріз із цілеспрямованими змінами, що здійснюються більш потужною системою (метрополією, країною-переможцем) і не дають очікуваного результату. Мінливість же реалізується шляхом симбіозу традиційних і нав’язаних культурних зразків. Суспільство переймає лише ті культурні програми, що відповідають її внутрішньому змісту (генетиці), всі інші не діють, навіть якщо впроваджуються силою примусу. Таке суспільство живе за подвійними стандартами.

Зовсім іншими методами впровадження культурних патернів характеризуються сучасні соціокультурні процеси, породжені Заходом. Успіх глобалізації пояснюється опосередкованими, але гнучкими методами впровадження “західних цінностей”. Довівши свою ефективність на практиці, такі демократичні надбання, як свобода особистості, правова держава, ринкова економіка, індивідуальна ініціатива, креативінсть діяльності тощо, у поєднанні з вдалим ідеологічним оформленням сьогодні транслюються на весь світ через посередництво мас-медіа та глобальних комунікаційних мереж. М’який, але всепроникаючий вплив західних ідеалів формує лояльне відношення до них серед людей різних країн та національностей, що сприяє добровільному, навіть бажаному перейманню і впровадженню демократичних засад існування соціуму.

У цьому випадку діє, так званий, інстинкт імітації, відкритий в біології. Коли тип поведінки якої-небудь особини є ефективним, то інші починають поводитись аналогічно, сподіваючись отримати такий же результат. У соціальному світі ми теж всюди спостерігаємо дію цього ефекту, але тут коректніше говорити про механізм запозичення або наслідування. Позитивний досвід в економічній, соціальній, культурній, правовій сферах одних країн чи цивілізацій переймається іншими. Так поширюються релігії, мистецтво, наука тощо.

Вагомим внутрішнім фактором, що викликає мінливість, є зростання потреб. Потреби є базовими характеристиками людини, саме їх задоволення змушувало її до відкриттів, винахідництва, творчості, дослідницької активності. Передумовою розвитку суспільства взагалі й економічної системи зокрема є протиріччя між новими потребами і застарілими засобами їх задоволення. Неумовний закон природи проголошує - повне задоволення потреб однієї особини, виключає подібне задоволення потреб іншої. Це в природі, в суспільстві проста формула “виживання сильнішого” ускладнюється багатьма перемінними, і потреби більш високого рівня можна сумарно позначити як інтерес. В будь-якому високоорганізованому суспільстві не може виникнути ситуації, навіть короткострокової, коли б існуючим станом речей були задоволені абсолютно всі його члени. Завжди існує певна кількість людей, що хотіли б змінити існуюче положення. Тому в суспільстві відбувається перманентний конфлікт інтересів як між індивідами, так і між групами.

Сила впливу зазначених факторів може бути різною - від незначних перманентних коливань до жорсткого неспинного тиску.

Незначні коливання можна означити як флуктуаційне поле, де перебуває та або інша система. Флуктуаційне поле уявляється нам як потік подій, що так або інакше впливають на систему і несуттєво, локально змінюють її риси. Цей вплив перманентний, і в людській свідомості сприймається як латентний, його важко зафіксувати, тобто вхопити в часі. Проте поступове накопичення таких змін призводить до значних перетворень. Російський вчений М. Єльчанінов з цього приводу зазначає, що кількісне зростання змін в певному сегменті системи порушує його звичну структуру і потребує нових форм упорядкування. Будучи стійкою, соцієтальна система вирішує виникаючі проблеми, оскільки має адаптивні можливості, що реалізуються управлінським механізмом. У разі накопичення змін, параметри соцієтальної системи набувають критичних значень, наступає криза, коли звичні моделі управління, як правило, викликають ефект бумерангу[77, с. 24].

На цьому етапі суспільство, як правило, опирається середовищу і всіма силами намагається зберегти існуючий порядок. Характерним є збереження існуючої ціннісної системи, не дивлячись на всі суспільні зміни, що відбуваються, посилюється потяг до стабільності, консервативний настрій.

Як справедливо зазначає Д. Мехонцева, основний закон існування системи - тяжіння до самозбереження. Без дотримання цього закону існування системи неможливе. Такої ж думки дотримується М. Моїсєєв: “адаптивні механізми самонастойки будь-якої системи відповідно до зміни зовнішніх і внутрішніх умов наділені тією чудовою властивістю, що ні зовнішні збудження, ні внутрішні перетрубації не здатні вивести систему за межі того “видимого еволюційного каналу”, того коридору, який заготувала природа для розвитку цієї системи. Чим краще налагоджені механізми адаптації, тим менше вірогідності виходу системи за межі свого існування”[41, с. 267-268]. Мінливість обмежується аутопоезисом - механізмом самозбереження і самовідтворення системи. Завдяки його дії “зовнішні” сигнали підлягають оцінці і фільтрації. Імпульси зовнішнього середовища ігноруються, а внутрішні флуктації гасяться управлінською підсистемою.

Система може свідомо проігнорувати зовнішній імпульс, тим самим уповільнити процес мінливості. Подібним ігноруванням зовнішніх впливів відрізняються закриті традиційні суспільства.

Історія Китаю окреслена майже двохтисячолітнім пануванням феодалізму, обумовленого, з одного боку, геополітичною ізоляцією, а з другого - високою внутрішньою стійкістю та зарегульованістю. Політична централізація, жорстка ієрархічна структура влади, регламентація господарського життя, соціально-економічна етика конфуціанства, що гасила і пригнічувала культурні, ідейні і технічні нововведення, - все це є передумовою високої стабільності китайського суспільства. Навіть численні рухи народних мас і ті сприяли стабілізації та упорядкуванню суспільства, очищуючи його від окремих явних вад. І тільки у другій половині ХІХ століття намітилась тенденція до глибоких змін. Тенденція ця проявлялась в паралічі влади, зниженні життєвого рівня більшості населення, декласифікації. Але, не дивлячись на це, втрата суспільством тих чи інших досягнень минулого відбувалась при збереженні і відтворенні в основних рисах традиційних відносин і форм діяльності. У свій час соціалізм став для Китаю тією формою регуляції соціального життя, що найкращим чином відповідає ментальності цієї країни. Цим пояснюється небажання переймати нові досягнення демократії.

Також в історії зустрічаються випадки цілеспрямованого погашення внутрішніх і зовнішніх флуктуацій, через небажання суб’єктів керуючої підсистеми впроваджувати зміни і порушувати свій “статус-кво” в існуючому соціальному порядку. Певний вплив на ізоляцію може спричинювати географічне положення суспільств, але вирішальну роль відіграє активність його внутрішніх імунних систем, що заважають проникненню нововведень. Штучне обмеження контактів з зовнішнім світом здійснюється різними засобами (політичними, релігійними, ідеологічними і т.д.), але при цьому переслідується одна єдина мета - збереження соціальної системи в сталому вигляді через відтворення традиційних відносин і зв’язків. Подібні суспільства, звичайно, змінюються, хоча загалом їх розвиток гальмується і вони протягом більш- менш довгого часу не переходять до наступної сходинки.

Так, в СРСР керівниками Комуністичної партії була штучно створена “залізна завіса” - бар’єр, що заважав вільній циркуляції процесів обміну між радянським суспільством та іншим світом. Всі можливі комунікаційні канали з закордоном були зосереджені в руках партійних секретарів, інформація як вхідна, так і вихідна проходила крізь жорсткий ідеологічний фільтр, а всі внутрішні збудження соціально-політичної активності негайно придушувались.

На етапі загострення система, як правило, ігнорує і погасить збудження середовища як внутрішнього, так і зовнішнього, уповільнюючи тим самим реалізацію мінливості. Це можна ще означити як ‘‘ефект затягування”, коли в суспільній свідомості переважають консервативні настрої і поки що відкидаються всі “нові віяння”.

Дане положення підтверджує думку М. Вебера: “на початку всюди існує традиціоналізм, святість традиції, виключна орієнтація на таку соціальну дію і господарювання, що переймається у пращурів. Неспроможність і загальне небажання вийти зі звичної колії, прокладеної пращурами, утворює головний мотив підтримання традиції.

Таким чином, традиційна культура протидіє різноманітності, стримує проникнення соціально-економічних і техніко-технологічних інновацій, створюючи “захисний екран” чи рухливу псевдокультуру, що концентрує суспільну свідомість, призводить до соціокультурного застою. Його показником виступає елітарна культура, до якої стискається минулий культурний простір. Елітарність завжди пов’язана з минулим, тоді як нова культура, що народжується, є масовою, демократичною.

З часом тиск на систему посилюється, відбувається критичне перебільшення параметрів порядку системи, різко зростає рівень хаотичності, і вона вже не здатна його контролювати. На цьому етапі спостерігається розмивання існуючої системи цінностей. Розробка нових життєвих домінант відбувається на фоні демонтажу старої ціннісної системи, що позначається наявністю ціннісного вакууму в суспільстві станом відчуження. Це відбувається, коли люди не просто відтворюють існуючий суспільний лад, а починають тривожитися питаннями “чому” і “навіщо” вони це роблять. Постановка таких питань призводить до використання інших критеріїв оцінки, в результаті чого привілейований статус минулого починає хитатись, і соціальний порядок залишається без свого головного критерію. Зміни відбуваються також у результаті зіткнення з іншими культурними програмами, коли люди починають порівнювати свій і чужий соціальний лад.

Зміна категоріальних структур свідомості є необхідною умовою переходу на нові колії існування. Перебудова суспільства, зауважує В. Степін, завжди починається з революції в умах, з критики тих пануючих світоглядних орієнтацій, які вичерпали свої можливості в ролі глибинних програм людської життєдіяльності.

Ціннісна дезорієнтація частіше виникає в нетрадиційних суспільствах, де культурна традиція не відрізняється довготривалістю (не йде з сивої давнини), освяченістю і прихильністю до неї переважної більшості населення (в мультинаціональних суспільствах). Досліджуючи соціальні системи в складні періоди перехідності, М. Ожеван зазначає: “чим вищим є культурний рівень соціальної системи і чим “ідейнішою” вона є у цьому розумінні, тим менше слід докладати зовнішньо-енергетичних зусиль і впливів для підтримання її цілісности та обмеження свободи, втраченої інтегрованими в ціле частинами-елементами”[138, с. 163]. Більшість країн СРСР після його розпаду опинились в такій критичній ситуації. Проте, прозахідні країни (країни Балтики) і країни євразійської гілки (Туркменія, Казахстан, Таджикистан) порівняно швидко відновили свою культурну ідентичність, оскільки тут завжди культивувались національні традиції і цінності, сформовані ще до радянського періоду. Ці держави відновили свою глибинну культурологічну матрицю на новій основі. Для України характерна інша ситуація: минуло вже 17 років, а ціннісне ядро в нашому суспільстві має досить розпливчасті контури. Сьогодення характеризується боротьбою декількох ціннісних атракторів: цінності пропонуються або нав’язуються політичними партіями, національними меншинами, соціально-політичними рухами, економічним лоббі, творчою богемою, духовними організаціями (церква), глобальною світовою спільнотою тощо.

Коли “ефект затягування” досяг свого апогею і система стоїть перед дилемою змінитись або загинути, включається механізм мінливості, тобто відбувається зворотній зв'язок, і система формує позитивну відповідь на сигнал (імпульс). Як правило, до цього часу всередині системи назріла нагальна потреба в змінах, і ‘‘нове” оцінюється краще, ніж ‘‘існуюче”. Мінливість, саме в такому контексті, є органічною і бажаною.

П. Сорокін, розглядаючи кризові соціуми, виокремив дві основні причини революційної ситуації: пригнічення базових інстинктів більшості і дезорганізація влади та соціального контролю. Наприкінці 80-х років ХХ ст. в радянському соціумі склалась саме така ситуація. Більшість населення тодішньої УРСР оцінювали існуючу економічну і соціально-політичну ситуацію того часу як незадовільну і вимагаючу докорінних змін. Не без “допомоги Заходу” люди усвідомлювали недоцільність подальшого відтворення командно-планової системи, а також перебування у складі Великої але зубожілої країни СРСР. Саме з незалежною Українською державою пов’язувались надії громадян на краще майбутнє. Референдум 1991 року довів абсолютну легітимність рішення про вихід України зі складу СРСР, оскільки воно отримало підтримку серед більшості населення. В суспільстві на той час ‘‘дозріла” сприятлива ситуація для впровадження революційних змін. По-перше, на той момент вже значно ослаб апарат управління радянської влади, що послугувало активізації українських національних політичних сил; по-друге, геть погана економічна ситуація і зубожіння більшості населення зайвий раз демонстрували неспроможність існуючої економічної системи задовольняти потреби громадян; по-третє, сформувалось національне політичне утворення, члени якого готові були очолити процес розбудови нової держави; по-четверте, після падіння “залізної завіси” в свідомість радянських людей почали проникати образи “процвітаючого” заходу, формуючи лояльність до них. Таким чином, зміни, що є легітимними, бажаними і відповідають прагненням і настроям більшості (ритмам всередині системи), мають всі шанси для реалізації.

Трапляються випадки, коли мінливість штучно прискорюється. Зміни в цьому випадку не є нагальною потребою сьогодення, вони можуть бути невчасними, зайвими, або не відповідати внутрішнім процесам всередині соціальної системи, проте вони вигідні для певних кіл (політичних, економічних, духовних, кримінальних тощо).

Схожі риси проявляються і в традиційній культурі Росії. Російська культура не була готова прийняти західні ідеали, хоча вони вже давно (з часів Петра І) вносили певну хаотичність і локальні розлади. Якщо до 1917 року держава ще обережно і непослідовно відкривала шлях перетворенням і особам, що їх чинили, то після Жовтневого перевороту держава сама стає в авангарді нової орієнтації. Російська культура насичується активізмом, але в досить поверховому пласті. Російська людина завжди покладалась на те, що все здатне існувати і без її втручання. Соціум і природа самі по собі живі, активні, мають якісь цілі, пов’язані з самозбереженням. Тому самі ці реальності в змозі довести все до кінця без активного втручання людини. Тобто російська культура зовсім не орієнтована на “штучний” світ (другу природу), який самовідтворюватись без активної позиції людини ніяк не може. Для росіян же цей штучний світ є чужим. Десятиліття державної економіки, державного мистецтва і навіть державного побуту не викоренили старих устоїв, а лише надломили їх. Тому до кінця ХХ ст. Росія дійшла з майже зрушеною старою культурою, що не сприймає “штучний” світ, і новою тимчасовою культурою, що не вміє цей світ створювати і керувати ним.

Якщо в суспільстві відсутні життєздатні структуроутворюючі фактори, ресурси суспільства використовуються не на прогресивний розвиток, а здебільшого в інтересах прагматичних конкурентів. Для досягнення цілі вони впроваджують в масову свідомість ідеологеми - докази необхідності нововведень. В такому разі це є псевдоінновації, що лише розбалансовують систему і можуть загрожувати її стабільному існуванню. Прикладом такої негативної мінливості є захоплення процесом реформування сфер соціального життя. В даному випадку великі втрати енергії та ресурсів не виправдовуються кінцевим результатом.

Принциповим моментом на даному етапі процесу мінливості є поле дії атрактивності, в яке потрапляє система. Потенційно соціальна система як самороорганізуюча сутність має спектр альтернатив подальшого розвитку, що закладені в ній самій і визначені середовищем. Можливість реалізації того або іншого вибору не завжди однаково вірогідна: одні шляхи еволюції більше відповідають власній генетичній програмі системи, а інші - менше. Але при цьому втручаються зовнішні фактори (вплив середовища), які підвищують вірогідність реалізації одних станів еволюції системи (траєкторій розвитку) і знижують вірогідність здійснення інших.

На підтвердження цього положення можна навести думку М. Чєрнікова стосовно існування для системи декількох джерел детермінації: одне - з боку суто зовнішніх впливів, друге - з боку її власної внутрішньої динаміки, третє - з боку її минулого (пам’яті) [235, c. 37-55]. Діапазон впливу середовища на генетичні фактори може розміщуватись між полюсом сприяння реалізації генетичних задатків і можливостей - до самої жорсткої їх деформації і навіть такого тиску, який призводить до загибелі системи. Реалізація власної генетичної програми подальшого розвитку системи, що є еволюційним продовженням її попередньої історії, може суттєво коректуватись процесами і подіями, котрі відбуваються всередині суспільства, а також за зовнішніми обставинами.

Подібний спектр розгортання подій в кризові моменти розвитку соціуму має три основні варіанти, навколо яких і зосереджуються всі можливі атрактори. В. Волобуєв з цього приводу зауважує, що для суспільства в такі періоди існує широкий спектр можливостей, все розмаїття яких можна звести до трьох основних варіантів: консервація існуючого стану, поступальний і спадний рух. Останні два варіанти реалізуються у вигляді лінійних тенденцій, причому за кожним з них матеріальні та ідейні носії - різні класи і соціальні верстви, які змагаються між собою, щоб спрямувати ці тенденції згідно із своїми інтересами.

В. Бех, розглядаючи функціонування системи самоврядування соціального організму, також виокремлює три можливі режими функціонування: режим самозбереження, безвихідний і режим саморозвитку [21, c. 242]. Для пояснення зазначених режимів вчений застосовує категоріальний апарат гомеостатики, де подібні варіанти розвитку системи позначаються відповідно як гомеостаз, гомеоклаз і гомеорез. Гомеостатика являє собою синтез таких наук і теорій, як кібернетика, системний аналіз, біологія, медицина, психологія, філософія, соціологія, штучний інтелект, екологія, економіка та ін. Сутністю науки є, за визначенням А. Степанова, “вивчення механізмів ієрархічного управління складними системами, що забезпечують підтримання динамічної усталеності життєвоважливих функцій, параметрів, ритмів і темпів розвитку” [197, c. 7].

В. Бех зазначає, якщо ефект збереження нових якостей, що породжуються задля досягнення необхідної самозміни, помітно виражений, то це буде означати, що соціальний організм знаходиться в режимі гомеорезу. Якщо ж у підсумку у функціонуванні системи саморегулювання буде мати місце лише повторення вже відомих операцій і не буде вироблятися нічого принципово нового, то це буде означати, що соціальний організм знаходиться в режимі гомеостазису. Можна також говорити про режим розпаду - гомеоклаз, якщо у підсумку функціонування системи саморегулювання породжується те, що викликає загрозу існуванню самоврегульованої системи, робить неможливим існування соціального організму як цілісності.

У природному середовищі діє закон збереження енергії і реалізується та альтернатива, яка потребує менших енергетичних затрат. В соціумі цей закон не є абсолютним, оскільки вибір здійснюється людьми, що наділені свідомістю. Як зазначає І. Пригожин, “різниця між біологічною і соціальною еволюцію міститься у тому, що суспільства можуть поводитись цілеспрямовано [165, c. 213]”.

Проте, в рамках проблеми вибору можна відзначити одне припущення, згідно з яким найбільш природнім шляхом розвитку системи є той атрактор, що сформувався самою системою, тобто коли нова структурна впорядкованість співзвучна з попередніми її станами, майбутнє є еволюційним продовженням минулого. Соціальні атрактори формуються, з одного боку, “зсередини” на основі синхронізації цілей (чим більше індивідів прагнуть до певної мети, тим більш привабливою вона є) або ж активно нав’язуються “ззовні” у вигляді ідеологічних установок. Виходячи з системи цінностей і поглядів на дійсність, існуючих у певному суспільстві, система обирає (або формує) свій атрактор, зосереджуючи на ньому найбільш пріоритетну ціль. Н. Бевзенко використовує поняття атрактивної структури як форми, в якій відбувається народження самоорганізаційного порядку, і наголошує, що вона є іманентною якістю самого середовища і не може бути заданою довільно ззовні. “Які завгодно структури неможливі в даному нелінійному середовищі, а виключно строго визначені. Тільки вони відносно стійкі, тільки вони довгий час не руйнуються” [163, c. 202].

Мінливість у даному випадку є позитивною, відбувається природнім шляхом - внутрішні умови її реалізації в суспільстві дозріли, і зовнішні умови є теж сприятливими (відсутність жорстких заборон). Соціальна система відносно швидко і безболісно адаптується до нових життєвих реалій і прямує шляхом прогресивного розвитку. Інакше кажучи, реалізується одна з альтернатив гомеорезу.

Умовами реалізації цієї альтернативи є: 1) кореляція між внутрішнім станом системи і запропонованими нововведеннями (коли зміни є бажаними або необхідними); 2) наявність каталізаторів мінливості - сильних соціальних агентів.

Стосовно агентів соціальних змін, серед вчених немає одностайності у поглядах. Так, у Е. Седова це маргінали, у Л. Гумільова - пассіонарії, еліти - у Г. Лебона, Т. Москі, В. Паретто, пролетаріат - у К. Маркса, В. Леніна. Ми ж будемо розуміти під агентами мінливості - спільноти або окремих осіб, що усвідомлюють нагальну потребу змін, є носіями нових ідеалів і здатні впровадити ці ідеали в життя. Це можуть бути і політичні партії, і соціальні рухи, і духовні лідери, і мистецька богема. Успішність впровадження нововведень залежить від того, наскільки вдало ці агенти зможуть переконати більшість прийняти інновації. Якщо розглядати мінливість сучасних суспільств у рамках глобальних масштабів, то на наших очах відбувається стрімка соціокультурна інтеграція.

Дифузія західних цінностей здійснюється не тільки на теренах самого Заходу, а відбувається невпинний процес вживлення вищенаведених цінностей в інші культури. Як пояснити успіх такого поширення західної культурної програми? Після розпаду СРСР на теренах цього конгломерату залишились національні утворення, що мали розбудовувати свою державність практично з нуля. Тоталітаризм був відкинутий масовою свідомістю, а натомість залишався ціннісний вакуум, який треба було заповнювати. Найкращою альтернативою (атрактором) була західна демократія і громадянське суспільство. Тут вступив у силу, вищезгадуваний механізм запозичення або наслідування. Маючи реальний приклад благополучного життя в західних країнах, новоутворенні пострадянські держави забажали до них приєднатись.

Ще однією умовою успішного переходу системи до нового стану є дієвість існуючих механізмів адаптації до нових реалій. Аутопоетичність є необхідним засобом самозбереження і самовідтворення системи на нових щаблях розвитку, що боронить її від потрапляння у хаос (дивний атрактор). Завдяки дії цього механізму в періоди різких коливань і докорінних змін система не втрачає і відтворює на новому рівні свої базові структури, свою морфологію. В синергетиці для пояснення цього феномену використовується поняття фрактального принципу як здатності системи відтворювати на більш високому рівні ту структурну конфігурацію, що існувала на попередніх рівнях існування.

Але система не завжди іде еволюційним шляхом, бувають випадки коли її притягують зовсім “чужі” до її внутрішнього змісту атрактори, тоді в соціальній системі відбуваються “негативні мутації”, що підкошують її стабільність. Як правило, такі атрактори нав’язуються системі зовнішньою або внутрішньою силою, реалізовуються “через силу” і не мають позитивного ефекту. Так, поспішне запровадження демократії у країнах з авторитарним режимом призводить до її спаплюженого варіанту - до анархії, несвоєчасне втілення ринкової економіки в країнах, де довго відтворювалась планова структура, спричинює криміналізацію цієї сфери. Проблемне питання полягає в тому, чому система іноді потрапляє до атракторів, які не резонують з її наявним внутрішнім станом?

Як ми вже зазначали вище, в ролі атракторів виступають варіанти майбутнього порядку системи. Вони, звичайно, є реальними станами, але разом з тим містять ідеальну компоненту. В людській свідомості атрактори відображуються як ідеальні, бажані форми майбутнього впорядкування, і в силу своєї ідеальності, вони здатні маніпулювати масовою свідомістю. Проблема маніпуляції є сьогодні дуже дискурсивною і навіть гостро соціальною. Підкреслимо, що в сучасному суспільстві маніпуляція стала тією силою, що змушує систему прямувати до тих чи інших атракторів, іноді навіть чужих для неї. Необхідність вибору конкретної альтернативи викликає в суспільстві фетишизацію картин майбутнього. Потяг до нового втілюється в створенні абстрактних ідеалів, доктрин і утопій, ілюзій (свобода, демократія, ринок). Створюють ці ідеологеми і впроваджують їх у маси соціально-політичні і духовні лідери, активно використовуючи великий арсенал прийомів і інструментів маніпуляції. Способи впливу на людей були відомі ще стародавнім шаманам і жерцям. Пізніше релігія стала потужним чинником суспільного впливу, чим завжди користувались державні діячі і “Батьки церкви”. Сьогодні суспільство є об’єктом впливу здебільше культурного і політичного. Мабуть, першими звернули на це увагу представники екзистенціалізму (А. Камю, Ж-П. Сартр, М. Хайдегер, С. К'єркегор, Х. Ортега-і-Гассет та ін.). Розглядаючи життя людини як проблему, вони попереджають про загрозливу роль масовості, коли людина стає “річчю серед речей”. Екзистенціалісти проголошували свободу особистості, вивільнення з тенет будь-яких ідеологій: політичних, культурних, релігійних. Але не дивлячись на досить широку відомість і популярність даної течії, слід визнати той факт, що сучасне суспільство - це масове суспільство, а маніпуляція сьогодні досягла свого апогею, особливо в політичній царині Відбувається ідеологічна боротьба наявних політичних сил за реалізацію тієї або іншої альтернативи. При цьому атрактор як ідеал може бути один, а ось шляхи його реалізації пропонуються досить різні.

Отож ми можемо констатувати факт, що на відміну від біологічного організму, який в разі альтернативності, як правило, обирає єдино вірний шлях еволюції (природа рідко помиляється), соціальний організм далеко не завжди “бачить” оптимальний варіант подальшого розвитку. Досить розповсюдженою є ситуація, коли в момент вибору певна альтернатива сприймається як найкраща, тільки після її реалізації стає очевидною помилковість обраного рішення. Звичайно, мінливість врешті знайде “свій шлях”, а історія буде невпинно продовжуватись. Ускладнюється ситуація тим, що такого роду колізії відбуваються на “живому” тілі соціального організму. Помилковий історичний вибір може зруйнувати і спотворити життя багатьох людей, занапастити країни, нації і навіть цілі цивілізації. Історія має багато прикладів реалізації подібних атракторів: фашизм, тоталітаризм, расизм тощо.

Другим варіантом розвитку є гомеостаз - динамічна постійність складу, властивостей і функцій організму (системи). Ця форма розвитку реалізується в разі нейтральної або недостатньої мінливості, коли суспільного потенціалу не вистачило для реалізації інновацій.

В такому разі система або окремі її елементи ніби “скочуються” до свого попереднього стану. Висловлюючись мовою синергетики, якщо флуктуації відкритої систем недостатньо сильні, система відповість на них виникненням потужних тенденцій повернення до попереднього стану, структури або поведінки. Недієвість впроваджених інновацій тільки

підкріплює і консервує попередні “старі” зразки системної

впорядкованості.

Це розкриває причину невдач багатьох економічних та соціальних нововведень. Можна знайти декілька пояснень такої ситуації.

По-перше, недієвість нововведень, що проявляється в неспроможності інновації вирішувати нагальні потреби.

По-друге, нелегітимність нововведень, невизнання певних змін значною частиною суспільства.

По-третє, можливий саботаж змін, усвідомлене і навмисне небажання адаптуватись і сприймати оновлення в силу упереджень або переконань. Такою “живучістю” відрізняються, наприклад, бюрократичні процедури та функції. В даному разі консервативні сили переважають новаторів, і стабілізаційний потенціал системи стримує інноваційні пориви.

Ситуація нейтральної (недостатньої) мінливості зображена у А. Тойнбі як шлях жорсткої структурної спеціалізації і повної адаптації до локальних несприятливих умов. На прикладі ескімосів, степових кочівників і спартанців А. Тойнбі показує, як ідеально підігнані до певних умов інститути перетворюються в твердиню, що не піддається ніяким змінам, вічно орієнтована на відтворення минулого [204, с. 208].

Звичайно, гомеостаз може мати позитивний і негативний ефекти. Якщо суспільство потребує нагальних змін задля подальшого розвитку, а впроваджені реформи не дають очікуваного результату, це може загрожувати системі повільною стагнацією і атрафіюванням адаптивних механізмів. Проте, в разі надмірних коливань і агресивного тиску на систему або її окремі компоненти з боку зовнішнього оточення, переключення на гомеозтазний режим збереже усталеність і впорядкованість всередині системи. А. Тойнбі вказує, що в такі періоди відбувається певне, “самозамикання” системи: “якщо культурні межі зростаючої цивілізації сприймаються як двері, що гостинно розкриті для двостороннього руху, то військові кордони системи, що розпадається, можна порівняти з парканом, який наглухо перекриває всі входи та виходи” [204, с. 208]. Все це обмежує здатність соціальної системи бути відкритою, засвоювати зовнішні впливи заради динамічного розвитку; самоізоляція системи “гасить” зовнішні флуктуації, тим самим зберігаючи гомеостаз.

Нарешті, найгіршим серед можливих варіантів розвитку є гомеоклаз - процес наростаючої дестабілізації системи, що може призвести до її загибелі. Гомеоклаз відбувається в разі негативної і надмірної мінливості, при підвищенні ентропійного потенціалу до критичних відміток.

Як правило, такою дестабілізацію всередині системи можуть скористуватись інші більш сильні або глобальні системи і поглинути її. Яскравим прикладом може слугувати сфера бізнесу, де досить часто відбувається поглинання одних компаній іншими в разі неспроможності перших подолати системну кризу, що повністю паралізує її діяльність.

Коли йдеться про соціальний організм країни, то гомеоклаз загрожує розмиванням культурологічного (генотипічного) ядра, що, на нашу думку, є тим базовим утворенням, без якого система не спроможна самовідтворюватись як цілісність. Подібна докорінна мінливість характерна для “перехідних” етапів соціогенезу.

В моменти перехідності система є досить розбалансованою, наростаючий хаос розмиває звичні зв’язки та структури, що значно знижує стабілізаційний потенціал, виключає окремі механізми її адаптації. Тому найважливішим питанням для перехідного суспільства є питання збереження “соціального генотипу” за умов надмірної мінливості соціуму. Як справедливо зазначає Ю. Яковець, доки зберігається генотип, система продовжує існувати, як би не змінились її зовнішні форми. Система розпадається, припиняє своє існування, коли генотип руйнується. Тому при прогнозуванні будь-якого об’єкта, передусім необхідно виокремити його спадкове ядро, генотип, основний зміст і визначити умови, за яких воно зберігається.

Таким чином, реалізуватись може будь-яка з окреслених альтернатив. Механізм мінливості як органічний процес реалізує той системний атрактор, котрий є еволюційним продовженням минулого системи і найкраще відповідає її внутрішнім потребам. Проте дія внутрішніх і зовнішніх сил може сприяти реалізації цього варіанту, а може завадити його здійсненню і нав’язати системі іншу альтернативу, наслідки якої будуть непередбачуваними. Отже соціальний суб’єкт може порушувати природну закономірність реалізації мінливості і відігравати роль каталізатора або інгібітору в соціальній динаміці.

Приєднання нових цінностей це останній етап, що знімає протиріччя між “традицією” та “інновацією”. Тут відбувається приєднання нових ціннісних орієнтацій до існуючої культурної системи, їх закріплення і успадкування наступними поколіннями.

Це такі зміни в ціннісно-орієнтаційній системі суспільства, що збагачують внутрішній зміст культури за допомогою адаптації до мінливого соціально-культурного оточення. Формування нових цінностей відбувається, як правило, на периферії соціальної системи (на поверховому рівні) і потім, пройшовши ціннісну фільтрацію залучається до її морфології (ціннісного ядра).

Проаналізувавши вищезгадані етапи, ми створили графічну модель механізму мінливості, яка відображала б принципові моменти її реалізації представлена на пропонованому малюнку (стор.66).

Автор свідомо спрощує модель алгоритму мінливості соціальної системи, дещо абстрагуючись від усієї складності суспільного буття.

Рис. 2.2 Модель механізму мінливості соціальної системи

Як бачимо, початковим етапом є тиск на систему, надсилання їй імпульсів (сигналів) зовнішнього оточення, або посилення флуктуацій всередині суспільства. Система оцінює сигнали, і першочергова її відповідь на них, як правило, ігнорування імпульсів і погашення флуктуацій. Цей час характеризується як “ефект затягування”, тобто суспільство намагається зберегти свій статус-кво і утримати існуючий порядок. Проте тиск на систему посилюється, її адаптаційні механізми слабшають, і вона не може протистояти назріваючим перемінам. Різко знижується ефективність функціонування керівної підсистеми, відбувається демонтаж ціннісних орієнтирів. Загострення ситуації запускає в дію механізм мінливості як реакцію (зворотній зв'язок), що дозволяє системі долати протиріччя шляхом якісного оновлення. Найважливішим моментом реалізації мінливості є точка біфуркації, де соціум обирає свій майбутній шлях розвитку. Все розмаїття можливих варіантів подальшої еволюції зосереджено навколо трьох основних тенденцій - гомеорез, гомеостаз і гомеоклаз, що відповідно являють собою розвиток, застій, регрес (занепад).

Мінливість як природній для будь-якої системи механізм реалізує найбільш актуальний для неї варіант еволюції (який відповідає її внутрішньому змісту). Але зовнішні і внутрішні обставини а також свідома цілеспрямована діяльність соціального суб’єкту суттєво впливають на реалізацію системою тієї або іншої програми і можуть прискорити/уповільнити мінливість або перенаправити її до інших альтернатив. Занепад є потенційною альтернативою будь-якої соціальної системи, як смерть є потенційною альтернативою всього живого. Від поведінки самої системи і від багатьох зовнішніх обставин залежить, наскільки швидко дана альтернатива реалізується. Суспільство схильне до регресу та занепаду, коли нав’язані зміни руйнують поле існуючих в культурі генетичних заборон, не відповідають внутрішнім запитам системи, тобто є чужими для соціокультурного змісту даного суспільства на певному етапі його історичного розвитку.

Амбівалентну роль “чужорідних флуктуацій” в долі соціальної структури підкреслює А. Тойнбі. З одного боку, пише дослідник, “блукаючий елемент, вбудований в чуже для нього соціальне тіло, починає збуджувати хаос. Ця руйнівна робота пов’язана з нездатністю організму пристосовуватись до нової динамічної сили” [204, с. 579]. Разом з тим подібна ситуація несе в собі потужну конструктивну інтенцію. Системі “В подібній ситуації, вдається зберегти соціальне здоров’я, тільки пристосувавши старі структури до нового елементу... новий елемент самим фактом своєї появи прирікає стару структуру до змін.

4.4.