Оптимізація української політичної системи з врахуванням механізму дії принципу альтернативності

Проблема оптимізації української політичної системи є надзвичайно актуальною в умовах тривалого і кризового періоду переходу від адміністративно-командної до ринкової моделі управління.

невизначеності формулювання політичних та економічних задач;

невизначеності чинників внутрішнього і зовнішнього середовища функціонування політики;

невизначеності структури політики і поведінки політичних процесів під впливом чинників середовища;

невизначеності управлінських рішень внаслідок недостатньої повноти і низької достовірності знань про кінцеві мету і умови функціонування політичної системи, а також суб’єктивізму осіб, які приймають рішення щодо формулювання мети, перспектив, стратегії розвитку і управління.

Означені перші три типа невизначеності не дозволяють створити адекватний опис структури та поведінки української політики, що трансформується, на основі застосування традиційного економіко- теоретичного підходу і відповідних класичних теорій і моделей [23, с. 4-7]. Ця обставина посилює невизначеність четвертого типу, впливаючи, таким чином, на можливість прийняття об’єктивних і науково-обґрунтованих державно-управлінських рішень.

Для зменшення ступеня невизначеності у процесі прийняття політичних необхідно забезпечити найбільш сприятливі умови для осіб та органів влади, які приймають рішення, за рахунок автоматизації найбільш трудомісткого процесу зменшення перших трьох типів невизначеностей також зв’язаного з вибором і оцінкою відповідних альтернатив. Це завдання може бути успішно реалізовано на основі створення засобів адаптивного (до зміни умов середовища) моделювання модернізаційних процесів, які забезпечують створення необхідних умов для підтримки прийняття рішень.

Крім того, відзначимо, що отримання множини альтернативних рішень в умовах перехідної політичної системи, повинно базуватися на застосуванні формальних методів, які забезпечують можливість зменшення невизначеностей і підвищення знань про політику шляхом конструювання, дослідження і цілеспрямованого адаптивного вибору інтердепедентних, імітаційних, математичних моделей опису поведінки політичних процесів з урахуванням реальних і передбачуваних чинників впливу середовища функціонування.

Інакше кажучи, для зменшення ступеня невизначеності і підвищення знань про політику необхідно виконувати її дослідження на основі альтернативних моделей, які постійно адаптуються до зміни ситуацій та умов середовища і, як наслідок, постійно удосконалюються у процесі функціонування політичної системи.

Застосування формальних методів для конструювання, дослідження і цілеспрямованого вибору математичних моделей дозволяє істотно скоротити ступінь невизначеностей перших трьох типів, забезпечує необхідну підтримку прийняття рішень щодо управління політичною системою України відповідно до заданих цілей. Забезпечення такої підтримки передбачає надання особам та органам влади, які приймають рішення, більш повної, своєчасної та достовірної інформації про стан і загальні тенденції державного розвитку, можливі варіанти поведінки політичних, економічних та соціокультурних процесів.

Для отримання набору можливих альтернативних стратегій розвитку України необхідно, окрім початкових, мати граничні умови, які отримуються від взаємодії блоку цілі і блоку вибору за такою схемою: кожна альтернатива упорядковується (ранжується) за її ефективністю. У результаті формується таблиця переваг. За її допомогою, виходячи з корисності кожної альтернативи, визначаються межі допустимих дій. Останнім кроком стає вибір з набору запропонованих стратегій тих, що відповідають обмеженням і зводять до мінімуму втрати, тобто стратегій, які належать до сфери компромісів. Таким чином, стратегія як система дій для досягнення поставленої мети може бути оптимальною, якщо вона ефективна, корисна і належить до сфери компромісу між втратами і виграним.

Таблиця

Формування альтернативної стратегії політики (функціонально-оперативний аспект)

У процесі розгляду варіантів альтернативного розвитку застосовуються два підходи: стадіальний і цивілізаційний. Перший припускає наявність визначених, загальнообов'язкових, принаймні для людства загалом, етапів розвитку. У стадіальних концепціях (марксистської теорії формацій, теорії стадій Ростоу, теоріях модернізації) стадії характеризують поступальний процес розвитку людства і кожного суспільства окремо.

Цивілізаційний підхід спочатку усвідомлювався як антитеза марксистському і навіть стадіальному взагалі. Проте даний підхід розглядається у двох площинах: цивілізація розглядається як стадія розвитку, аж до її найвищої форми-всесвітньої цивілізації (як правило, це евфемізм західної цивілізації або гіпотеза про вимоги, які сягають майбутнього людству загалом); та цивілізація характеризує суспільство в його самобутності і соціальної організації, які склалася на основі культури. В умовах другого підходу цивілізація виступає як характеристика специфічності суспільства.

Зважуючи на перехідний етап розвитку Української політичної системи вирішення проблем українського альтернативного розвитку доцільно реалізовувати в інтегративному використанні стадіального і цивілізаційного підходів. Для цього слід конкретизувати особливості сучасної політичної моделі українського суспільства, яке прагне євроінтеграції. До них належать:

- розташування поряд із Західною Європою, проте не відповідність західним зразкам (у географічному, політичному, економічному, культурному духовному контекстах);

- незавершуваність процесів національно-державного становлення, внаслідок тривалого перебування у складі СРСР;

- відсутність великого внутрішнього ринку;

- неоформленість позиції у світовій економіці;

- спадщина авторитарних або тоталітарних режимів;

- орієнтація на захід за умов необхідних контактів зі “Сходом”.

Виходячи з цього, головним джерелом модернізації України є перехід від однієї стадії до іншої, так зване, “соціальне зрушення”. Кожне таке зрушення викликає кризу ідентичності і перехід на новий ступінь розвитку. По суті таке зрушення є станом біфуркації, що детермінує альтернативність політики, наявність варіантів розвитку. В історичній ретроспективі для України такими фазами були правління Володимира Великого (консолідація країни) і Переяславська Рада (пошук можливого); інститут гетьманату (легітимація влади) і “національна ідея” (проблематизація влади); націонал-більшовизм (помилкова свідомість )-“саморозвиток” (фантазія). Ця остання опозиція продовжена потім в ідеології імперії (післясталінська ідеологія легітимації влади) та утопії норми (пошук можливостей “шестидесятниками”). Разом з тим, головним недоліком такого підходу стало те, що евристична сила даної опозиції ‘‘ідеологія утопії” не розповсюджувалася на сучасність, будучи знайденим (західним) рішенням, яке долає вічне розгортання вказаних антиномій.

У даному контексті альтернативами можливих шляхів українського вибору є: західний, європейський; шлях ‘‘другої” Європи; євразійський; самобутній.

Такі ракурси інтерпретації надають варіативні об'єктивні зрізи українського минулого, сьогодення і майбутнього. Формулюється питання: який варіант розвитку є найбільш реальним і найбільш перспективним?

Такий варіант повинен формуватися у двох альтернативних варіантах:

- знаходження джерел розвитку за умов збереження ідентичності;

- використання внутрішніх і зовнішніх джерел, повільна зміна ідентичності.

Такий тип розвитку може бути названий неорганічно-мобілізаційним.

Методологія обґрунтування основних напрямків розвитку політичної системи України з урахуванням принципу альтернативності повинна забезпечувати виконання наступних основних вимог:

- збалансованого розвитку, який забезпечує системне вирішення всіх політичних, економічних та соціокультурних завдань;

- відповідність вимогам, обумовлених характером і масштабом вирішуємих завдань, які виникають наприкінці прогнозуємого періоду; особливостями збурювальних чинників; ситуаціями, які прогнозуються та складаються; ресурсними обмеженнями (людськими, матеріальними, природними, екологічними, інформаційними, енергетичними);

- вчасного виявлення принципово нових напрямів розвитку, що забезпечує конкурентоспроможність національної політики у світовому геополітичному просторі;

- створення сприятливих умов для розвитку передових технологій подвійного призначення;

- своєчасного уточнення векторів розвитку відповідно до зміни національних цілей країни та умов їх реалізації.

Складний комплекс досліджень з обґрунтування національних цілей політики передбачає вирішення варіативних наукових і практичних задач, у процесі яких розробляються можливі альтернативні сценарії розвитку соціально-політичних та економічних обставин всередині країни, у світі та окремих, найбільш важливих з точки зору інтересів України, регіонах.

На цій основі формується система єдиних вхідних політичних даних, які є основою для перспективних політологічних досліджень і прийняття відповідних рішень. Головною метою цього напряму досліджень є теоретичне осмислення і формулювання варіантів задач політики України, особливостей та умов їх вирішення у майбутньому. Наслідком таких досліджень є прийняття стратегічних рішень стосовно розвитку національної економіки.

Процес регулювання політики через аналіз альтернативних моделей

На певному спектрі загроз відповідно до розробленої стратегії визначаються ресурсні, які є необхідними для вирішення висунутих завдань. Необхідні ресурси порівнюються з наявними, у результаті чого визначаються дефіцити. Останні (якщо вони мають місце) ранжуються за ступенем важливості і необхідності (визначення пріоритетності) в інтересах забезпечення програм національного розвитку. Нарешті, альтернативні програми оцінюються відносно первісних цілей. Це дозволяє визначити їх реалістичність і необхідність продовження здійснення, коригування або закриття.

Таким чином, загалом процес державного регулювання економіки вміщує:

- розгляд національних цілей і задач, можливостей їх ресурсної реалізації;

- визначення політичної стратегії, яку потрібно забезпечити в інтересах національної безпеки;

- визначення збалансованої політики, необхідної для реалізації цієї стратегії, а також розробку основи для ефективного управління ресурсами з урахуванням їх обмеженості.

Після визначення національних цілей, оцінки загроз для національної економіки і вироблення національної політичної стратегії розробляються можливі варіанти організації та розвитку держави, які за своїми потенційними можливостями, тобто в умовах функціонування необхідних забезпечуючих підсистем, сприяють вирішенню необхідного комплексу політичних завдань.

У склад системи інтегруються основні модулі:

- введення, контроль і дослідження вхідної інформації, її первинної обробки;

- конструювання і адаптації моделей (їх структурних і прогнозних форм);

- дослідження, селекції і композиції моделей, що конструюються;

- контроль і діагностування станів політики;

- вироблення допустимих альтернативних рішень;

- формування допустимих векторів управління за фазовим станом політики;

- інтерактивна взаємодія органів державного управління і суб’єктів політичної діяльності;

- урахування впливу внутрішніх і зовнішніх збурень і обмежень;

- підтримка адміністрування баз даних і банка знань;

- оцінка і врахування впливу розвитку політичної системи України на світовий простір;

- визначення і коригування цілей національної політики, стратегії і задач політичного та соціокультурного розвитку України;

- навчання і тренінг.

Центром системи аналітичного забезпечення прийняття рішень політики України є модулі “вироблення допустимих альтернативних рішень” і “формування допустимих векторів управління за фазовим станом економіки”. Цими модулями реалізується конструювання математичних моделей, їх аналіз і композиція, адаптація до змінювання умов функціонування економіки, вирішується задача класифікації станів політики і оформлюються альтернативні варіанти регулювання.

Такий підхід надає можливість зробити науково обґрунтовані прогнози відносно можливих наслідків того чи іншого варіанту державно- управлінського рішення. Крім того, результати дослідження застосовуються у процесі подальшого дослідження аналітичного забезпечення державно-управлінських рішень, що приймаються вищими та центральними органами влади України.

Модернізація політичної системи сучасної України формується і функціонує у модусі варіативних можливостей завдяки впровадженню у практику держави системи політичного управління з одного боку, та цільового альтернативного програмування, що нетотожне

централізованому лінійному плануванню за недемократичних форм влади, з другого.

Безперечно, демократичний устрій має визначені недоліки. Однак світовий досвід розвитку політичних систем засвідчує, що не існує жодної суспільної сфери життя, де елементи і процедури демократії не призводять до позитивних результатів. Акцентуємо, що принцип альтернативності є дієвим виключно в умовах демократичної політичної системи.

У даному контексті, сформулюємо наступні положення.

По-перше, рух у бік вільної ринкової економіки не може бути однолінійним, стрибкоподібним і миттєвим. Цей процес не може ігнорувати наявність багатьох альтернатив подальшої генези. Слід враховувати також потенційний соціокультурний спротив масової свідомості, в якій переважають ідеї “рівності”, адекватні структурі пануючого соціального типу особистості. Більшість українців не довіряють сьогодні ні законам, ні державі. За даними “Інтерфакс-Україна”, відповідно до опитування соціологічної служби Центру Разумкова, 57% населення України згодні жити в тоталітарній державі з високим рівнем життя, і тільки 14,8% - у демократичній державі із значно нижчим рівнем життя [286]. Є категорія населення, які найкраще почувається у ліберальному, на зразок американського, суспільстві. Для них існують лише два авторитети: вони самі та гроші як єдина умова людської самодостатності. Для третьої категорії належать особистості, для яких однаково важливими є як власні цінності, так і цінності суспільства.

Якщо політична альтернатива не впливає на сферу почуттів, емоцій, настроїв людей, якщо не зливається з психологією народу, вона залишатиметься абстрактною сферою. Інакше кажучи, ніяка політична альтернатива не виявиться дієвою, якщо вона не буде органічно інтегруватися у суспільну психологію, приймати форму масових переживань.

Найголовніший ресурс України на сьогодні - людський капітал (освітній, культурний, соціальний). Однак наявними є ознаки зниження рівня освіти, культури суспільства. Відбувається розпорошення людського капіталу - інтелектуальний відплив за кордон та “внутрішня” міграція.

По-друге, на нашу думку, найбільш ефективною формою соціально- економічної модернізації України може бути розробка такої альтернативної консолідуючої моделі суспільного устрою, яка б дозволила з’єднати цінності різних ідеологій в структуру, що не суперечить нашій ментальності. “Ідеологія, - пише Д. Белл, - є не просто Weltanschauung, не “окультурений” погляд на світ, не маска, за якою сховані певні інтереси, а історично обумовлена система переконань, яка поєднує ідеї з емоціями, прагне перетворити їх у важелі соціального впливу і, трансформуючи ідеї, змінює також і людей” [28, с. 9].

Ті альтернативні ідейно-політичні напрями, які існують сьогодні в Україні, разом з новоутвореними політичними організаціями поки що не виробили серйозних політичних і соціально-економічних програм, які б дозволили охарактеризувати їх у європейських категоріях соціал- демократії, лібералізму, консерватизму. В ідеологічній сфері відбувається взаємодія різних течій суспільної думки. Різні суб’єкти вносять у цей процес свої ідеї та інтерпретації, запозичуючи позитивні зразки, сприймаючи все крізь призму власного світобачення. Синтезу як поєднання ідеологічних течій, поки що не відбувається, але постійно поглиблюється процес збагачення суспільної думки за умов збереження ідеологічного плюралізму.

Отже, провідна парадигма сучасної цивілізації полягає у вияві багатомірності форм інтелектуального, духовного, політичного мислення українців. Це означає, що жодна політична модель у демократичному суспільстві не може мати монополії, тобто статусу офіційної доктрини. Навіть за тих умов, коли конкретна політична сила, озброєна певними ідеями, приходить до влади, вона не має права нав’язувати громадянам та суспільству власні ідеологічні переконання.

Постійне існування політичної альтернативи, усвідомлення політики крізь призму принципу альтернативного розвитку - є одним з вагомих показників політичної культури демократії України. Очевидно, у зв’язку з цим, слід шукати не єдину ідеологічну основу, а варіативні пункти діалогу різних суспільно-політичних течій.

Згідно із ст. 15 Конституції України, “суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності” [129, с. 8].

Конституція України визначає систему інститутів та процедур покликаних розробляти політичні альтернативи та впроваджувати політичні рішення. Серед них - Президент України, який є ‘‘головою держави і виступає від її імені” (ст.102); Верховна Рада України, яка є “єдиним органом законодавчої влади в Україні” (ст.175); Кабінет Міністрів України, який є ‘‘вищим органом у системі органів виконавчої влади” (ст.113); Верховна Рада Автономної Республіки Крим (ст.136); Конституційний Суд України, який є ‘‘єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні” (ст.147); Верховний Суд України, який є “найвищим судовим органом у системі судів загальною юрисдикції” (ст.25); прокуратура (ст.121); Рада національної безпеки і оборони України - “координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України” (ст.107) та ін. [129].

У Конституції України фактично у кількох статтях визначена трирівнева модель системи органів виконавчої влади, яка складається з вищого органу - Кабінету Міністрів України (ст.113), центральних органів - міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (ст.106, п.15; ст.114;ст.116, п.9; ст.117), місцевих органів - місцевих державних адміністрацій (ст.118) [143, с. 7-8]. Оскільки відсутня конкретизація поняття “інші центральні органи виконавчої влади”, то існує можливість різних варіантів визначення таких органів. За Указом Президента України від 15 грудня 1999 р N1573/99 “Про систему центральних органів виконавчої влади” визначено склад системи центральних органів виконавчої влади України.

Таким чином, Конституція України закріплює основні ознаки держави і встановлює правові основи подальшого державного будівництва, тобто має ознаки рамкового політичного рішення.

Моделі політичного рішення, пов'язуються з набором альтернатив. Сутність стратегії у політичному процесі полягає в обґрунтуванні бажаного результату як єдино можливої альтернативи. Для реалізації цієї мети вирішальне значення має складання аналітичного списку. Супроводжуючи альтернативу, якій віддано перевагу, іншими, менш привабливими, політичний діяч може представити її як єдино можливий засіб. Дану стратегію, що отримала назву “вибір Гобсона” застосовують не тільки для того, щоб здобути наперед підтримку якоїсь альтернативи, а й для того, щоб надати законності рішенню стосовно вже здійснених дій.

Будь-який перелік альтернатив у процесі ухвалення політичного рішення є ретельно сконструйованим “вибором Гобсона”, в якому одну альтернативу вкладено серед тих інших, непривабливих. Як наслідок - коли проблема постає сформульованим рішенням у політиці, усі альтернативи вже виключено.

Іншою стратегією є впровадження свідомо двозначних дій, які становлять основу політичного світу, оскільки двозначність дозволяє будь- якому керівникові уникнути складних компромісів.

Оскільки процеси постановки цілей щодо вирішуваної проблеми, відбір та формулювання альтернативних варіантів рішення відбуваються у межах одного періоду процесу прийняття політичних рішень, вважаємо доцільним розглядати їх у взаємодії з проблемами легітимізації рішень що приймаються. Слід зауважити, що із всіх стадій політичного процесу етап формулювання альтернатив і прийняття рішення отримав найменшу теоретичну розробку у роботах українських політологів.

Більшість політичних рішень в Україні приймається колегіальним політичним органом - Верховною Радою. Для з'ясування колективної думки з приводу змісту рішення що приймається в політичній практиці використовується голосування. Порядок голосування в Україні визначається правовими нормами, від якості яких часто залежать результати процесу прийняття політичного рішення. Серед найбільш розповсюджених процедурних правил, регулюючих процес голосування в Україні можна виокремити три групи показників:

необхідність наявності при прийнятті політичних рішень кворуму.

необхідність виявлення стійкої думки осіб, що приймають рішення (більшість, кваліфікована більшість, одноголосне).

Як відомо, політичні рішення, які формалізуються у вигляді нормативно-правових актів є рішеннями раціональними. Вони, на відміну від рішень інтуїтивних та заснованих на судженнях, мають обґрунтовуватися за допомогою об'єктивного аналітичного процесу, в основі якого перебуває модель раціональних рішень. Так ініціатори проекту політичного рішення, узгоджуючи його з відповідними органами влади, установами і організаціями, проходять етапи синтезування проблемної ситуації до виявлення альтернатив. Наявні альтернативи заздалегідь оцінюються, прогнозуються наслідки реалізації проекту політичного рішення та обирається оптимальна альтернатива. Фактично приймається попереднє політичне рішення, яке у вигляді проекту нормативно-правового акту подається на розгляд апарату відповідного вищого органу державної влади. В тому разі коли над вирішенням однієї і тієї самої проблеми працюють кілька ініціативних груп розглядається більше від одного проекту.

Під час розгляду проекту політичного рішення апаратом (профільним комітетом) знову встановлюються критерії рішення, визначаються пріоритети та обмеження. За новоствореною системою критеріїв ще раз здійснюється оцінка запропонованих альтернатив, прогнозування втілення їх у життя і відповідне коригування проекту. Після цього проект, або низка взаємоузгоджених проектів через певний час розглядаються на засіданні відповідного органу державної влади, де остаточно вибирається альтернатива або приймається рішення про подальше доопрацювання документа. У випадку доопрацювань і повторних розглядів процес прийняття рішення повторюється кілька разів. Як правило, процес виявлення альтернатив завершується на етапах підготовки та узгодження проектів. На рівні апарату оцінюються лише запропоновані варіанти вирішення проблеми. Здебільшого, на цьому етапі залишається тільки одна альтернатива, яка і виноситься на затвердження. Таким чином, керівники, що мають робити остаточний вибір, отримують лише один варіант вирішення проблеми. Таке обмеження виправдане, якщо проблема проста або якась альтернатива очевидно значно краща за інші. Оскільки прийняття політичного рішення є результатом політичної боротьби певних зацікавлених суб'єктів: груп тиску, окремих особистостей, яким властивий вагомий політичний статус, то політичні проблеми, що потрапляють до порядку денного державних інституцій, завжди мають багато або декілька можливих варіантів вирішення. Специфіка та структура політичної аргументації, що були покладені в основу стратегії публічного подання політичної проблеми часто зумовлюють і спосіб формулювання та структурування складної проблеми, визначення загальної мети, підцілей та засобів її досягнення (впровадження політичного рішення). Від того, як була поставлена мета, значною мірою залежить пошук та виявлення альтернативних рішень.

Таким чином, у процесі прийняття нормативно-правових актів як різновиду політичних рішень в Україні розгляд одного або двох проектів призводить до ігнорування інших альтернатив. Дане явище закономірне, оскільки можливості людини або навіть групи людей обмежені.

Ще однією особливістю дії принципу альтернативності у процесі прийняття політичних рішень в Україні є те, що у процесі вибору альтернативи розвиток проблемної ситуації прогнозується в основному на етапі підготовки проекту та частково при аналізі проекту апаратом. Але після цих етапів до розгляду проекту на засіданні центрального органу влади, його затвердження і впровадження іноді може спливти багато часу, особливо при прийнятті законів. Ситуація змінюється, прийнятий закон не діє або діє не так, як передбачали законодавці. Для вирішення такого роду політико-управлінських завдань, як правило, використовуються прогнозні моделі виявлення коротко /або довгострокових наслідків політичних рішень за допомогою використання інформаційних технологій, зокрема “банків даних”, геоінформаційних систем.

Головним наслідком загальної непідготовленості до розбудови держави з якісно новими характеристиками є характер перетворень, які відбувалися в Україні протягом перших десяти років незалежності. У концептуально-політологічному вимірі даний процес позначився тим, що підвалини нової політичної системи формувалися не на ґрунті національно- історичних традицій українського народу і об’єктивно наявних соціально- культурних і геополітичних характеристик, а на засадах радянських адміністративних підходів, переорієнтації суспільства на західні цінності. Така ситуація актуалізувала проблему альтернативної ідеології, яка б була заснована на принципі ненасильницького демократичного узгодження існуючих ідеологій і забезпечувала умови їх співіснування та діалогу.

Конкретизуємо тенденції оптимізації української політичної системи з урахуванням механізму дії альтернативності

По-перше, оскільки українському суспільству притаманна наявність варіативних ідеологій, то своєрідна інтегративна ідеологія, що враховує альтернативність розвитку за різними схемами, могла б об’єднати різні регіони і верстви населення, різні політичні сили на основі фундаментально значущих цінностей. До таких цінностей відносимо: спільну батьківщину, соціальну справедливість, людську гідність.

По-друге, на сьогодні в Україні подолано один з головних пережитків тоталітаризму - наявність офіційно-державної, тобто нормативної, ідеології. Разом з тим, ряд вчених (О. Білорус, С. Вовканич, В. Воловик, В. Кремень, В. Ткаченко, М. Лук) звертають увагу на необхідність формування новаційної системи державотворення. Зокрема, В. Воловик: зазначає: “...ідеологія державотворення постає як сукупність теоретично обґрунтованих альтернативних ідей і поглядів, що виражають ставлення до існуючої системи державного устрою та її можливих змін, які сприйняті як правильні і потрібні співгромадянами конкретного суспільства, утвореними ними соціальними шарами і групами, що певною мірою беруть участь у практичній реалізації цих ідей і поглядів” [60, с. 25].

Конституційний принцип політичного плюралізму аж ніяк не суперечить існуванню у суспільстві консолідуючої національної ідеї, яку б сприйняло все населення, “бо ніхто в світі, - за словами С. Вовканича,-не відкидає її як визнаний духовно-ідеологічний феномен розвитку державності...” [58, с. 39].

По-третє, одна з актуальних проблем прояву принципу альтернативності у розбудові української державності - це проблема співвідношення національної ідеї та варіативних політичних ідеологій, які акцентують увагу на різних зрізах суспільного буття. Складність цього питання визначає ту непогодженість, що виникла серед вітчизняних суспільствознавців з приводу змісту української національної ідеї в умовах існування незалежної Української держави. Різні підходи в українській інтелектуальній думці до національної ідеї передбачають, в свою чергу, різне семантичне та ідеологічне наповнення цього поняття.

Змістове наповнення української національної ідеї в сучасних умовах категорично виключає:

можливість реставрації ряду архаїчних символів і консервативних поглядів,

перевагу вестернізованого лібералізму та культу безнаціональних цінностей.

З цього приводу, В. Цапф зазначає: “...у ХХІ ст. національні держави будуть домінувати як актори, а наднаціональні об’єднання їх не обезсилять,

а консолідують” [305, c. 24].

Комуністична ідеологія, на жаль, прищепила всім українцям, у тому числі й національно орієнтованим верствам населення, думку про те, що в основі української ідеї обов’язково знаходиться націоналізм. Цей погляд дещо затримує процеси державотворення і націєтворення в Україні. Відповідно до принципу альтернативності, націоналістична ідеологія не є ні універсальною, ні всеохоплюючою. Більше того: націоналізм має враховувати сучасний суспільний поступ характеризується багатовекторністю соціальних процесів і явищ, що одночасно впливають на демократичність розвитку спільноти, її науково-технічний прогрес, зайнятість та соціально-економічний добробут людей, ефективність господарського механізму і гуманізм суспільних відносин, консолідацію нації та розширення її комунікації, побудову громадського суспільства тощо. Ідея націоналізму як ідеології актуалізується за часів виборювання національної свободи, обстоювання незалежності та суверенітету держави. Але після того, як свобода і незалежність реалізовані у політичних та конституційних формах, необхідно переходити до більш конкретних і практичних ідей.

Отже, в умовах суверенної Української держави, постає завдання змістового оновлення національної ідеї, вироблення нових альтернативних моделей політичного розвитку. У цьому процесі слід, враховувати традиції та менталітет народу, збагачуватися прогресивними надбаннями, виробленими в межах інших цивілізацій. Великі надії покладаються на інтелектуальну творчість еліт, які покликані сформувати основні засади цієї ідеї.

Теоретичне обґрунтування проблеми оптимізації політичної системи України у процесі пошуку альтернативного розвитку потрібне, перш за все, для того щоб з’ясувати, чи є потреба трансформації української нації у політичну та історичну дієздатну цілісність. Для цього потрібна наявність політичних альтернатив, що комплексно передбачають та прогнозують оптимальні напрями діяльності формування норм і цінностей, які об’єднуватимуть суспільство.

Модернізаційні процеси мають відбуватися у магістральному русі загальносвітових цивілізаційних процесів. Водночас вони допустимі лише в певних межах, визначених історичним досвідом кожного окремого народу. Дилема “Схід - Захід” постійно виявляє себе як вектор конструктивної напруженості в багатовіковій історії України. Особливо наочно ця дилема постала у системі альтернативного вибору ідеології західного лібералізму або євразійської соборності у суспільно-політичній думці. За цим вибором простежується і досить рельєфна історична ретроспектива, і чіткі контури ймовірного цивілізаційного синтезу “Схід - Захід” у контексті культурно-політичної парадигми. Українське суспільствознавство може стати одним із центрів створення нової альтернативної парадигми пізнання процесу державотворення. Україна знаходиться на геополітичному перехресті, де перетинаються західні та східні, північні та південні наукові підходи, школи, системи поглядів. Українське наукове співтовариство здатне продуктивно поєднати дві альтернативні наукові традиції - західну й східну.

Розпад СРСР і проголошення державної незалежності стали об’єктивною історичною можливістю для України визначити альтернативні шляхи самостійного державного розвитку, а отже, і цілком визначені моделі культури і цивілізації.

Захід і Схід як два основні типи культури і цивілізації постійно взаємодіють, і вся історія людства є яскравою запорукою цьому. У такій взаємодії з’являються своєрідні гібридні суспільства, що характеризуються наявністю техногенної культури на традиційному ґрунті. Саме таким типом суспільства є Україна. Таким чином, географічне розташування України між Європою і Азією дає більше шансів знайти золоту середину між альтернативними варіантами техногенної західної цивілізації з її приматом особистості та архаїчними консервативними концептами колективного, яка притаманна Сходу. Синтез політичних альтернатив передбачає збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього.

Україна, звичайно, прагне чітко визначитися у новому геополітичному оточенні, реінтегруватися до Європи, увійти до світових структур на підставі інтенсивного зростання міжнародної конкурентоспроможності за рахунок випереджаючого внутрішнього розвитку інноваційного типу. В основі останнього міститься інтелектуальний потенціал нації і працелюбність народу, який пізнав ціну праці. Українська держава повинна досягти рівня європейської політичної культури. Перетворення України на європейську країну - це завдання не зовнішньої, а внутрішньої політики.

Як сьогодні, так і в найближчому майбутньому неможливо довести, навіть з допомогою наукових методів, що саме така, а не інша форма суспільного устрою є єдино можливою і прийнятною в певний історичний час. Посилання на економічний розвиток, історичні традиції, національну і культурну своєрідність народу тут не є доцільними, оскільки не існує жорстокої детермінації реальних форм суспільного життя різними соціальними структурами. Об’єктивна реальність виявляється надзвичайно різноманітною і формується за різними моделями, вибір яких не завжди може здійснюватися людьми, які професійно займаються політикою.

Отже, щоб ставити серйозно і принципово проблему якісного і оптимального соціально-політичного реформування, яке б ґрунтувалося на фундаментальних історико-культурних, соціально-етнічних, геополітичних реаліях і цінностях українського народу, а не на сьогоденних політичних мотивах та зручностях, слід реалізувати систему визначених заходів. Їхнім змістом має бути забезпечення у державі мінімальних умов демократії, інституціоналізація здорового політичного розмежування в суспільстві, і

створення на їхній основі відповідального, незалежного і концептуального уряду, який орієнтувався б на більш-менш стабільну парламентську більшість. Головним завданням цієї стратегії на сьогодні залишається закладення підвалин громадянського суспільства шляхом активізації енергії громадян у напрямі вироблення навичок соціально-політичного самозахисту від будь-якого державно-адміністративного чи

корпоративного свавілля.

Усі суспільні перетворення в Україні, об’єктивно пов’язані з великим труднощами та соціальними витратами. Будь-який злам економічної рутини та політичної кон’юнктури, порушуючи узвичаєний ритм та уклад особистого та громадського життя людини, неминуче створює у трансформаційному суспільстві ситуації соціальної напруженості, яка тим вища, чим сильніше і ширше поле перетворень. Тому одна з основних цілей українських реформ полягає у тому, щоб задіяти усі важелі для розбудови громадянського суспільства. Адже саме у процесі усвідомлення змісту реалізації демократії західного зразка в Україні виникла ця теоретико­практична проблема. Окрім того, перспектива європейської інтеграції для України - це аж ніяк не риторичне питання. Інститут громадянства виник і дістав політико-правове визнання лише у буржуазну епоху під впливом утвердження прав людини і необхідності їхнього захисту. У сучасних умовах термін ‘‘громадянське суспільство” набув особливого змісту як певний тип суспільства, як зліпок його соціально-економічної, політичної та правової природи або критерій розвиненості соціуму у певну історичну епоху.

Таким чином, для конкретизації проблеми якісного та оптимального соціально-політичного реформування, яке б ґрунтувалося на фундаментальних історико-культурних, соціально-етнічних, геополітичних реаліях і цінностях українського народу, слід здійснити набір послідовних заходів. Їхнім змістом має бути забезпечення в державі мінімальних умов демократії, інституціоналізація здорового політичного розмежування в суспільстві, і створення на їхній основі відповідального, незалежного і концептуального уряду, який орієнтувався б на більш - менш стабільну парламентську більшість. Головним завданням цієї стратегії залишається закладення підвалин громадянського суспільства шляхом активізації енергії громадян у напрямку вироблення навичок соціально-політичного самозахисту від будь-якого державно-адміністративного чи

корпоративного свавілля.

На механізм функціонування принципу альтернативності у процесі модернізації української політичної системи значно впливають політичні та соціокультурні чинники історичного розвитку України. Передусім це пострадянське минуле: зіткнення та конфлікти у визначенні генерального напряму розвитку країни. Хоча останні вибори та парламентські події свідчать про домінування загальноєвропейського шляху розвитку. Іншим структурним тиском є трансформаційні процеси: стратифікаційне розшарування населення, приватизаційні моменти, енерго-продовольчі проблеми, ринок робочої сили, безробіття, антагонізми й протистояння (видимі й латентні). Слід враховувати територіально-демографічну ситуацію, а саме - відмінності в поглядах на напрям державної політики між сходом і заходом, специфіку Кримської автономії. Не менш важливим структурним тиском є соціально-економічні та політичні взаємовідносини з Росією. Актуальними питаннями залишаються питання мовно-культурного, економічного характеру та військової безпеки.

Цілеспрямоване здійснення соціально-політичних перетворень на сучасному етапі модернізації України передбачає глибоке вивчення історичного процесу в умовах попередніх трансформацій з акцентуванням на таких питаннях: конструктивної чи деструктивної ролі свідомості та волі людей, різноманітних культурних, ментальних чинників; специфіки розвитку українського соціуму як особливого суб'єкта історії; ступеня впливу геополітичних та інституціональних особливостей певних історичних періодів; намагань подолання стихійності розвитку, встановлення контролю над суспільним життям; рівня розвитку самосвідомості, якості та змістовного наповнення витвореного історичною пам'яттю, колективною свідомістю ідеалу досконалого суспільства.

Модернізація України має багатовекторне спрямування і вміщує: державотворчий вектор руху з нульової відмітки (йдеться про відсутність до початку 90-х років повноцінної державності сучасного типу);

суспільно-орієнтований, націлений на всебічно-відображене використання світового модернізаційного досвіду вдосконалення суспільства;

соціокультурний, що передбачає пошуки власного шляху соціального розвитку на основі збереження традиційних цінностей та вибору найбільш прийнятних для даної модернізаційної моделі елементів існуючих у сучасному світі структур, систем і цінностей [236, C. 411-412].

Ідейно-політичний плюралізм, який склався за останні роки в українському суспільстві, де співіснують інколи діаметрально протилежні за своїм світобаченням і спрямованістю системи, є показником того, що воно поступово трансформується із тоталітарного суспільства у демократичне. Тому одна з основних цілей українських реформ полягає у врахуванні усіх альтернативних варіантів для розбудови громадянського суспільства.

На початку XXI ст. Україна одержала шанс не лише відійти від традиційності у розумінні відставання від магістрального шляху цивілізаційного розвитку, а й відшукати власне місце у межах постсучасного суспільства, основні параметри якого сформувалися в розвинених країнах світу.

У даному контексті здійснений теоретичний аналіз основ принципу альтернативності як методологічного компоненту політичного прогнозування є чинником, який обумовлює та детермінує подальші практичні дослідження у проблемах модернізації Української політичної системи.

Таким чином, змістовим альтернативним полем політики - є сукупність її цілей та засобів, завдань, інтересів та проблем, що вимагають адекватного аналізу та вирішення на світовому, регіональному та національному рівнях. Політична альтернатива виступає як система варіантів наукового перетворення політичної та соціальної систем.

Визначальними складовими, які формують зміст принципу альтернативності, є: націленість логічного аналізу і кінцевий результат дослідження та їх реалізація; використання досвіду проведених досліджень, інформації, матеріалу, які стосуються проблеми; обґрунтування всіх елементів та процедур дослідження; гнучкість висновків, які допускають можливість уточнення позицій.

До провідних методологічних презумпцій принципу альтернативності належать: невизначеність майбутнього, що відповідає новій науковій картині світу, яка пов’язана з критикою класичного детермінізму та відкриттям стохастичних процесів; біфуркація - подвоєння протікання тих або інших процесів, що досягли визначеної критичної величини, після якої однозначна залежність між минулим та майбутнім станом системи втрачається; дискретність простору-часу, що означає, що у точках біфуркації створюються передумови якісно нових станів, які прогнозують якісно нове майбутнє. Це передбачає те, що механічні екстраполяції наявних тенденцій є некоректними і не можуть слугувати базисом для довготривалих прогнозів.

Основне завдання практичної реалізації принципу альтернативності полягає у відокремленні здійсненних варіантів розвитку від варіантів, які за умов, що склалися і передбачалися, не можуть бути реалізовані. Такий підхід припускає розрізнення окремих альтернатив за вірогідністю їх практичної реалізації. Акцентуємо на те, що кожній альтернативі розвитку політичного процесу відповідає особлива сукупність проблем, які потрібно враховувати у процесі прогнозування.

До визначальних функцій принципу альтернативності належать: пошук та обґрунтування тих варіантів розвитку, які не можуть бути реалізованими; відмежованість здійснених варіантів від уточнених; аналіз зв'язку між модернізацією конкретної політичної системи і міжнародним політичним розвитком.

Форми прояву принципу альтернативності класифікуються за декількома параметрами: за морфологічною досконалістю; за траєкторією векторів розвитку у точці біфуркації; залежно від соціальних силових полів тригера; за соціокультурним підходом; за технологією побудови та типом прогнозної задачі.

Формою існування принципу альтернативності як аксіологічної та онтологічної категорії є внутрішня організація впорядкованої взаємодії учасників політичного процесу у певних просторово-часових вимірах, що функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію регулюючої та регульованої підсистем. Результативність, ефективність і якість прояву принципу альтернативності у процесі політичної реформації досягається за умови дотримання певної послідовності дій, як теоретичного характеру, так і практичної реалізації. Для цього необхідним є структурування етапності здійснення окремих операцій, пов'язаних зі збиранням, зберіганням, обробкою, аналізом інформації та забезпеченням нею складових підрозділів політичного процесу.

До числа найважливіших теоретичних складових принципу альтернативності належать: абсолютний пріоритет кінцевої (глобальної) мети; інтегральний підхід до розгляду системи як цілого і як сукупності частин (елементів); розгляд будь-якої частини спільно з її зв’язками, оточенням; виділення модулів у системі і розгляд останньої як сукупності варіативних модулів; введення ієрархії елементів та / або їх ранжування; можлива змінюваність системи, здатність до розвитку, розширення, накопичення інформації; поєднання у застосовуваних рішеннях та управлінні централізації та децентралізації; урахування можливості невизначеностей і випадковостей у системі.

Центральною процедурою у принципі альтернативності є побудова узагальненої моделі, що відображає всі чинники і зв’язки реальної політичної ситуації, які можуть проявитися у процесі здійснення рішення. Отримана модель досліджується з метою висвітлення близькості результату тієї чи іншої з альтернативних дій до бажаного, порівняльних затрат ресурсів щодо кожного з варіантів, ступеня чутливості системи до різних зовнішніх впливів.

Складові принципу альтернативності мають високий ступінь загальності, тобто відображають відношення, що значною мірою абстраговані від конкретного змісту прикладних проблем. Для будь-якої конкретної системи дані категорії мають бути локалізовані та інтерпретовані відповідно до умов їх застосування.

Політична альтернатива формує моделі, ідеальні зразки, на основі яких коректується і закладається політичний курс, визначаються сили економічного розвитку держави. Розробка альтернативної моделі

відбувається за визначеним алгоритмом:

пропедевтичний - уявлення об'єкту як системи, характеристика прогнозного фону; розробка принципів оптимізації подальшого опису об'єкту; проведення уявного зіставлення досліджуваного явища зі схожими явищами, з метою виявлення аналогій;

визначення обмежень, що впливають на прийняття рішення, їх аналітична оцінка та прогнозування можливих наслідків;

виявлення та структурування реалістичних альтернатив розв’язання проблеми;

оцінка альтернатив з визначенням їхніх переваг, недоліків і можливих наслідків (для зіставлення рішень використовують стандарти (якісні і кількісні критерії прийняття рішень);

вибір альтернатив на основі їх виваженості та оцінки на засадах вичерпної раціональності (вичерпна раціональність - це стиль визначення політики, що базується на науковій оцінці альтернативних дій і забезпечує максимальну соціальну користь; передбачає процедуру проведення всебічного аналізу проблеми від точки біфуркації).

Технологія реалізації політичної альтернативи передбачає виконання послідовних процедур:

діагностичне цілепокладання: діагноз; формування “‘дерева цілей” і кінцевої мети, що закладається; стратегія дії; конкретні завдання;

затвердження рішення: виявлення проблемної ситуації - моделювання варіантів дії - прогнозне проектування моделі - вибір оптимального варіанту - прийняття рішення;

організація соціальної дії: розподіл завдань між виконавцями; правове, кадрове; ідеологічне забезпечення; координація і регулювання процесу виконання; контроль;

аналіз результатів: зіставлення запланованих і досягнутих результатів; виявлення нових проблемних ситуацій; початкове формування нової мети (“дерева цілей”).

Специфіка соціально-політичного розвитку України полягає: у домінуванні як основного суб'єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки; у залежності суспільної системи від інших національних традицій, ментальності та конкретних потреб українського суспільства, морально-культурних цінностей, ідеологічних схем тощо.

Визначальний вплив на генезис політичної системи України здійснює синдромом модернізації як суперечність між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.

У контексті означеної проблеми важливими для українського суспільства є пошук ефективних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для даної національної політичної культури, цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. У даному контексті слід уважно поставитись до альтернатив формування політичного режиму, зорієнтованого на витворення стилю соціально- політичного життя, відповідного запитам і внутрішнім потребам українського суспільства.

У процесі модернізації політичної системи України доцільним є співіснування декількох типів політичних альтернатив:

песимістичний, такий, що характеризується загостренням політичного протиборства, руйнуванням єдиного економічного і соціального простору, скороченням і якісним погіршенням наукового, культурного потенціалу і т.д., що стане джерелом потрясінь і нестійкого розвитку як для самої України, так і всієї світової спільноти;

трансформаційний, орієнтований на стандарти та ідеали споживчого суспільства, з можливою дезинтеграцією країни і несвоєчасним відтворенням соціально-економічних, політичних та інших технологій провідних країн Заходу; тим самим Україна приречена на інтеграцію у цивілізаційний процес в другому і третьому ешелоні, втративши статус провідної держави;

оптимістичний, пов'язаний з реалізацією політики стабільного і стійкого розвитку, провідної ролі держави і центристських політичних сил, на основі багатоукладної соціально орієнтованої економіки.

Траєкторія розвитку українського суспільства перебуває у межах вказаних сценаріїв і багато в чому залежить від моделі політичної модернізації, вибраної сучасними політологами і політиками.

До специфічних особливостей прояву принципу альтернативності у модернізації української державної системи відносимо: співіснування різних альтернативних ідеалів та стереотипів мислення, що зумовлено соціокультурним та історичним розвитком держави; аксіологічний дискурс, тобто проблемність визначення альтернативної ідеологічної системи, що здатна виконати функцію інтеграції суспільства, поза врахуванням домінуючих у масовій свідомості цінностей; необхідність реалізації комплексного інтегративного підходу до проблеми вибору та структурування альтернативних демократичних інститутів і відносин в Україні; геополітичний аспект (альтернативи політичної модернізації в умовах історичних та етнокультурних регіонів України); особливості перехідної політичної системи України.

Серед визначальних тенденцій оптимізації української політичної системи з врахуванням механізму дії альтернативності відзначимо: наявність варіативних ідеологій і необхідність вироблення інноваційна ідеології, що враховує альтернативність розвитку за різними схемами; необхідність формування аполітичної системи державотворення; вирішення проблеми співвідношення національної ідеї та політичних ідеологій, що акцентують увагу на тих чи інших зрізах суспільного буття.

На механізм функціонування принципу альтернативності у процесі модернізації української політичної системи значно впливають соціально- економічні чинники історичного розвитку України: зіткнення у визначенні генерального напряму розвитку країни; трансформаційні суспільні процеси в Україні; територіальна, демографічна ситуація; соціально-економічні та політичні взаємовідносини з сусідніми державами; етноконфесіональні, мовні, етнокультурні проблеми тощо. Таким чином, консолідуючою, нормативною моделлю суспільного устрою України має бути інноваційна ідеологія, що розробляється з урахуванням альтернатив політичного розвитку країни. Виходячи з геополітичного розташування України-“Схід- Захід”, доцільно взяти із Заходу сформовані і притаманні йому демократичні цінності, а зі Сходу-консервативні. Синтез політичних альтернатив передбачає збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього.

Майбутнє України тісно пов’язане із подальшим поглибленням стабілізаційних процесів, забезпеченням сталої позитивної динаміки основних економічних показників, прискореного вирішення соціальних і духовних проблем, поступового зниження рівня конфліктного потенціалу у суспільстві. Нове розуміння проблем детермінації та індетермінації, нелінійності, уявлення про еволюцію як чергування процесів хаосу і порядку, варіативність та інші положення синергетичної парадигми відкривають нові перспективні можливості для систематичного пошуку, виявлення та ефективного впровадження загальних механізмів принципу альтернативності у модернізації політичної системи України, сприятиме змінам у свідомості людей, формуванню в них усвідомлено- раціонального поєднання гармонії природи, людини і соціуму