Механізм відтворення принципу спадкоємності у розвитку політичної системи

Метою даного підрозділу є зображення механізму відтворення принципу спадкоємності у розвитку політичних систем. Для цього зосередимось на трьох завданнях: проаналізувати етапи розвитку політичної системи, визначити місце і роль принципу спадкоємності в цьому процесі та виявити загальні закономірності взаємодії принципу спадкоємності і політичної системи в її розвитку.

Як уже зазначалося в пункті 5.1., спадкоємність є найважливішою стороною процесу відтворення та розвитку політичних систем і суспільства взагалі, яка забезпечує збереження та передачу від покоління до покоління, від системи до системи спадкового інваріанту - основних характерних їй властивостей, ознак та механізмів, що визначають сутність, життєздатність, гомеостазис (внутрішню динамічну рівновагу) системи.

Розвиток постійно супроводжується збільшенням обсягів інформації у відкритих системах, що проявляється у накопиченні внутрішнього та зовнішнього розмаїття. Зростання розмаїття завжди пов’язане зі спеціалізацією окремих підсистем, звуженням кордонів та їх взаємодією із зовнішнім середовищем [182].

Сприйняття повноти інформації з минулого, переробка та збагачення її залежать від суспільної системи, в якій вони здійснюються. Будь-яке суспільство свідомо регулює цей процес, організує його та виробляє відповідні засоби для досягнення поставлених цілей. Ці засоби можуть бути розраховані не тільки на свідоме бажання сприймати будь-яку інформацію зі спадкового ядра, але й на примусову передачу цього досвіду з боку суспільства. Під час цього процесу можуть виникати стихійні засоби засвоєння досвіду [183].

Культурні цінності є результатом культурної діяльності людини, що включає у себе досвід, знання, інформацію епохи і поколінь. Результати минулої культурної діяльності стануть мертвим продуктом, якщо не будуть постійно включені в діяльність майбутніх поколінь [49].

Носієм та головним фільтром культурологічного ядра політичної системи, на нашу думку, є свідомість особистостей, а передача культурологічного ядра від старої до нової системи також здійснюється за допомогою інформаційних каналів, що пов’язують ядро та політичну систему.

Проаналізувавши існуючі концепції політичного розвитку, ми стали на бік прихильників циклічної теорії (С. Зубков, А. Панов, Ю. В. Яковець, А. Тойнбі, М. Данілевський та ін.), які вважають, що політичний розвиток має циклічний характер. Тому пропонуємо визначити механізм дії принципу спадкоємності у розвитку політичних систем саме з цієї позиції, доповнюючи цю теорію власними результатами, здобутими в процесі аналізу явища спадкоємності.

Отже, підтримуючи думку авторів С. А. Зубкова, А. І. Панова, вважаємо, що компонентами кожного циклу виступають фази формування політичної системи, її розквіту (розгортання), функціонування та занепаду. В межах протікання цих фаз політична система зберігає свою якісну специфіку. Протягом зміни одного циклу іншим відбувається якісна зміна політичної системи, яка супроводжується політичною революцією або революційною реформою. Повторення циклів утворюють кругообіг політичного розвитку. Якісну усталеність політичної системи в рамках окремої одиниці циклічного розвитку забезпечує власне механізм її функціонування та механізм прояву принципу спадкоємності. Наприклад, Ю. В. Яковець зазначає, що фази життєвого циклу будь-якої суспільної системи, і політичної в тому числі, одночасно “...є етапами зародження, розгортання, функціонування та відмирання притаманного їй спадкового інваріанту ” [190]

Характеристика циклів розвитку політичних систем передбачає розгляд внутрішньої структури кожного циклу та його компонентів.

І. Період формування політичної системи - поділяється на два етапи: по-перше, це виникнення нової політичної системи, яке проходить, в свою чергу, через дві фази - приховану та наявну. Прихована фаза характеризується тим, що в глибинах старої політичної системи з’являються нові елементи та сили, відбувається їх кількісне зростання. Явна фаза відрізняється тим, що нові елементи та сили створюють нову або модернізовану структуру, через яку виражається соціальна природа політичної системи.

Виникнення нової системи пов’язане, перш за все, з появою нових соціально-політичних рухів, що несуть за собою нові форми політичних відносин або виступають за їх утворення.

Нова система має ще стати, народитися, тобто затвердитись, здобути усталеність, а доки її існування є дуже проблематичним, оскільки на фазі зародження формується та оформлюється ембріон такий, що містить у собі зародки майбутньої системи. У фазі зародження нової системи культурологічне ядро із латентного стану переходить у відкритий стан. Ця фаза є короткотривалою, але болючою. Щойно народжена система ще слабка та безпорадна, однак це вже є щось самостійне, що вже живе окремим від батьків життям.

Оскільки нова система народилася у надрах старої, виховується нею доки не досягне самостійності. Перехідний період є процесом остаточного занепаду старої політичної системи, заміни її провідних структур, пошуком образу майбутнього та затвердженням нових відносин, норм, цінностей. Він являє собою особливу динамічну систему, що має власний устрій, механізми функціонування, методи регулювання та кордони тривалості.

У цей період у культурологічному ядрі активізуються процеси фільтрації цінностей старої системи, в глибинах якої визрівала нова та відбувається процес аналізу законсервованих та відкинутих (оторженные) цінностей, що містяться на рівні збереження. Активізація цих функцій зумовлена, власне, структурою перехідного періоду, яка, на думку С. Зубкова, А. Панова, містить ряд стадій [56]:

переоцінка існуючих цінностей та ідеалів, з’ясування положення політичної системи як кризового;

переосмислення сучасного в контексті минулого та майбутнього, характеристика теперішнього стану політичної системи та його корінь у минулому;

нове духовно-політичне самовизначення політичної системи та суспільства в своїй світовій політичній історії, пошук ідейної домінанти, що здатна стати ціннісною базою для інтеграції нових соціально- політичних сил;

ліквідаційні заходи, тобто демонтаж застарілої системи, що проводиться одночасно з будівництвом нової політичної системи (державне будівництво, формування нової системи, нових форм політичного керівництва, політичної участі).

Власне перехід може здійснюватися двома шляхами, а саме: революційною взаємодією, якій притаманні максимальна радикальність та швидкість перемін; та еволюційною взаємодією, яка відрізняється поступовістю перетворень, їх розтягнутістю в часі, розширеним у порівнянні з революційним “полем спадкоємності” елементів старої політичної системи.

Відповідно до теорії революції, вона має певні притаманні їй закономірності та тенденції, а також містить рухомі сили та певні наслідки. В загальному вигляді це визначається як:

революція є закономірною стадією циклічного розвитку. Оскільки кінець попереднього та початок наступного збігаються у часі, то рух є двотактним: революційним (фази зародження та становлення нових якостей) та еволюційним (фази його домінування та вдосконалення, а потім кризи та згасання);

революція та еволюція є нероздільними. Це дві форми єдиного пульсуючого руху. Революція перериває еволюцію, коли вона заходить в глухий кут, вичерпала закладений у даному розвитку потенціал та створює передумови для розгортання еволюційного руху на новому витку спіралі. Еволюція закріплює досягнуте, завойоване революцією, передує запобіганню вперед, відкриває простір для реалізації потенціалу нової, затвердженої якості і в той же час накопичує передумови для наступного революційного стрибка;

революції розповсюджуються з епіцентрів. Початкове поле революційних переворотів зазвичай маленьке; із свого епіцентру революція розповсюджується хвилеподібно, перетворюючи все ширшу сферу. Епіцентр революцій постійно переміщується;

під час революційних переворотів стрімко зростають альтернативність та невизначеність розвитку, схоластичність, тоді як під час еволюції траєкторія руху більш інерційна, передбачувана. Революція порушує усталеність руху та містить декілька варіантів подальшого розвитку. Реалізація того чи іншого варіанту залежить від співвідношення революційних, контрреволюційних та нейтральних сил;

у період революції темп руху стрімко прискорюється, частота перемін зростає; з переходом до еволюційної стадії спостерігається зворотна тенденція.

революція проходить у своєму розвитку ряд етапів та завершується переходом об’єкта (процесу) у новий стан з перевагою еволюційних форм його розвитку. Головна ж особливість революції полягає у тому, що революції роблять люди, соціальні сили: без їх свідомих цілеспрямованих дій у жодній зі сфер суспільства якісний переворот здійснитися не може. Та проти такого перевороту також виступають люди, зацікавлення яких пов’язані з минулим ладом.

Наступна особливість революції витікає з попередньої і полягає в тому, що вона є результатом протидії соціальних сил, серед яких, як ми вже зазначали, є активні прихильники революційних змін, противники революції та нейтральні сили, положення яких у результаті революції кардинально не зміниться. Ця особливість вимагає, перш за все, ступеня розуміння та цілеспрямованості дій її прихильників, сили та згуртованості їх супротивників.

Звідси витікає третя особливість революції - вона відрізняється великою невизначеністю, альтернативністю.

І остання, четверта особливість революції полягає у тому, що революції породжуються, перш за все, внутрішніми пружинами та протиріччями розвитку [190].

Перехідний процес може мати інноваційний характер, тобто орієнтований на створення принципіально нових форм політичної системи та соціального порядку, як правило, спадкоємність культурологічного ядра відбувається з координаційними змінами у його структурі (ядра - Я. К.), тобто має місце так звана ядерна спадкоємність.

На думку Е. А. Баллера, В. А. Ядова, це так звана “негативна спадкоємність”. Так, Е. А. Баллер, розкриваючи зміст поняття негативної спадкоємності, визнає повне та абсолютне заперечення результатів, що були раніше досягнуті у розвитку культури, існування такої форми зв’язку між новим та старим у розвитку, коли нове повністю знімає старе, нічого не успадковуючи з його змісту. На його думку, з одного боку, у розвитку ідеології має місце ‘‘абсолютне” заперечення, а з другого - “повне” заперечення все ж таки включає в себе момент спадкоємності.

В якості прикладу “негативного” зв’язку (тобто “негативна спадкоємність” - Я. К.) Е. А. Баллер наводить зв’язки між геліоцентриською системою Коперника та геоцентриською системою Птоломея, між сучасною хімією та середньовічною алхімією.

Негативна спадкоємність, на думку В. А. Ядова “...це розвиток тих чи інших поглядів та теорій всупереч відповідним поглядам та теоріям ’’попереднього періоду ” [58]

Ю. А. Харін стверджує, що в появі концепції “негативної спадкоємності” чималу роль зіграла так звана абсолютизація моменту спадкоємності у розвитку. Оскільки заперечення в діалектиці розглядається як момент зв’язку, розвитку, то спадкоємність є загальною та обов’язково необхідною умовою прогресу. Спадкоємність - один із моментів розвитку, який неможливий без перерваності, стрибків, якісної зміни, переход у зворотне.

Реальні процеси заперечення можуть носити й характер деструкції, де момент “утримання” практично відсутній або проявляється у дуже незначною мірою. До того ж реально існує таке діалектичне заперечення, яке забезпечує подальший прогрес не через спадкоємний зв’язок, а навпаки, в формі рішучої відмови від будь-якої спадкоємності з ним [58].

У той же час доволі помітні втрати інформації можуть виявитися і не фатальними. Франція кінця XVIII століття, Росія після Жовтневої революції, різко змінивши ідеологічну парадигму та соціальну структуру, за лічені роки регенерували суспільну форму, що розпалася. Логічно припустити, що “плутанина” незалежної інформації - призводить до незначних змін “генетичного” коду (рівень збереження ядра) системи та не перевищує певного критичного рівня.

Також перехідний процес може мати характер імітації, тобто повторення політичного й організаційно-технологічного досвіду інших країн при будівництві нових політичних систем. Наприклад, В. К. Чалоян у своїй книзі ‘‘Схід-Захід” писав про те, що все прогресивне, що було створене на Сході в країнах кавказько-візантійської та ірано-арабської цивілізації, стало здобутком Заходу. Завдяки тому, що Захід досяг більш високого щабля розвитку, досягнувши відомого підйому рівня соціально- економічного та культурного життя, він зміг спрямувати розвиток східного спадку, його “міркувального матеріалу” в новому напрямку. Захід виступив спадкоємцем Сходу. Західний Ренесанс є продовженням Ренесансу Сходу на новому, вищому рівні. В цьому й проявляється спадкоємність світової культури.

Говорячи про спадкоємність у розвитку загальнолюдської цивілізації, сучасна наука не стверджує ні винятковості Сходу, ані винятковості Заходу. Навпаки, вона підкреслює, що риса спадкоємності проходила інколи від Заходу до Сходу, часом від Сходу до Заходу, а саме на основі такої спадкоємності здійснювався прогрес людства та його культури.

У цьому випадку має місце так звана позаядерна спадкоємність, тобто переймання культурологічного ядра відбувається, по-перше, не з власної старої системи, яка породила нову у своїй основі, а по-друге, відбувається наслідування культурологічного ядра іншої політичної системи, яке найбільше відповідає вимогам сучасної стадії розвитку політичної системи. Така спадкоємність може протікати без будь-яких змін у його структурі та змісті, або ж із частковими змінами. Власне культурологічне ядро у цей час знаходиться поза межами системи - “ядро поза системою”, тобто є інородним по відношенню до неї та функціонує у цей час уповільнено як самостійна система, що постійно поповнюється та чекає черги на нове життя або відтворення в системі власних елементів.

І так само, як і кожне нове покоління, безпосередньо не охоплює увесь масив цінностей внаслідок його великого обсягу, так само і політична система не завжди здатна адекватно оцінити та визначити необхідні для неї саме зараз цінності. У зв’язку з цим ми погоджуємося з думкою М. В. Дьяченка, який наголошує на необхідності розрізняти реальний, тобто включений в життєдіяльність даної системи, і потенційний обсяг культурного спадку. Однак треба зазначити, що в будь-який час може відбутися повернення системи до цінностей минулого. Так, наприклад, творців духовних цінностей та їх нащадків іноді відокремлюють цілі століття. Духовна культура Давньої Греції була відтворена майже понад тисячу років на зовсім іншому підґрунті. Творчість Шекспіра після його смерті була забута майже на триста років, його геніальні твори було знову відкрито тільки в середині ХІХ століття. Мистецтво мозаїки, що майже повністю зникло після падіння візантійської імперії, розквітло на Русі через декілька століть після захоплення Константинополя турками-османами. Подібних прикладів безліч, і всі вони підтверджують справедливість наступної думки: духовні цінності попередніх поколінь, якщо їм і притаманний загальнолюдський зміст, завжди знаходять своїх наступників. Звісно, якщо вони переосмислюються відповідно до потреб покоління сьогодення, набувають нового значення при включенні в контекст нової духовної культури. Наприклад, фрески Леонардо да Вінчі та музика Баха сприймаються нами зовсім по іншому, ніж їх сучасниками. Менш за все ми бачимо в них атрибути релігійного культу, тоді як в момент свого утворення вони перш за все сприймалися саме так.

Політичні якості, що не відповідають потребам сучасності, можуть бути викликані з історичного минулого, стати у нагоді наступним поколінням, коли виникає відповідна історична ситуація. Причому ступінь спадкоємності різних цінностей (політичних, естетичних, наукових) може бути не однаковим вже тому, що різними є темпи змін, що відбуваються в конкретних сферах суспільного життя. Політичні чи філософські ідеї століття переживають своїх творців в той час, коли естетичні смаки можуть мінятися під час життя одного покоління [184].

Визначена нами як “компіляційна” спадкоємність має характер позитивної спадкоємності, оскільки являє собою процес поєднання елементів ядра старої системи, що є праобразом нової, та елементів культурологічного ядра іншої політичної системи, з урахуванням вимог сьогодення до нової системи, з метою швидкого становлення та розгортання новоутвореної системи у суспільстві.

В. А. Ядов писав: “Позитивна спадкоємність в ідеології - запозичення окремих ідей, розроблених попередніми поколіннями, що передбачають їх критичну обробку відповідно до інтересів даного класу та рівня наукового знання епохи ”.

По-друге, на етапі формування нової політичної системи відбувається процес становлення політичної системи, що виникла. Цей процес також містить у собі єдність двох процесів - роз’єднання та опозиції елементів старої політичної системи, сил, що її підтримують та чий вільний рух вона стримує; злиття народжених, нових та позитивних старих елементів (також проявляється компіляційна спадкоємність), об’єднання більш або менш широких соціально-політичних сил, прогресивному руху яких перешкоджає наявність структури політичної системи.

У становленні нової системи набуває активності другий рівень ядра системи, а саме рівень актуалізації, на якому відбувається розгортання культурологічного ядра, повне оформлення та усталеність ціннісних компонентів системи. Нагадаємо, що також на цьому рівні відбувається процес трансформації цінностей - зміни, перехід цінностей старої системи (ті, що пройшли стадію фільтрації на відповідність новим умовам розвитку) у нову якість, або на новий рівень; консервації - збереження цінностей старої політичної системи та інтеріоризації (влаштуваня цінностей на глибинний рівень спадкового ядра системи), тобто відбувається переведення відторгнених цінностей до рівня збереження.

ІІ. Фаза розквіту (розгортання) політичної системи - наступний етап циклу політичного розвитку - перетворення політичної системи, що виникла у перехідний період, у розвинуту цілісну систему. Невизначеність, стихійність пошуку та “ідейних коливань” перехідного періоду змінюється визначеністю цілей, спрямованістю на їх досягнення. Цей період підйому вимагає рішучих дій для реалізації поставлених цілей. Це період об’єднуючої дії, що передбачає період рефлексії та характеризується низкою закономірних тенденцій формування нової політичної системи [56].

По-перше, стрімко зростає тенденція щодо укріплення власної структури політичного владарювання та політичної участі, до раціональної регламентованості політичного процесу, що чітко обмежує поведінку в інтересах нової влади від будь-якої іншої. Відбувається більш-менш стрімке кількісне зростання елементів політичної системи, що встановлюється та що сприяє її цілісності. Спадкоємність у цей період проявляється у русі протиріч фази виникнення політичної системи - між різнорідними та протилежними елементами системи та культурологічного ядра - змінюються на протиріччя між новими утвореннями в структурі політичної системи та активізованими цінностями культурологічного ядра.

По-друге, відбувається зміна - асиміляція (відторгнення) або модифікація (трансформація) цінностей, ідей, які утворена політична система отримала від старої системи як спадку, тривають процеси, що є характерними для другого рівня культурологічного ядра.

По-третє, диференціація як необхідна умова розвитку політичної системи все більш посилюється та закріплюється в субординаційних зв’язках, які сприяють домінуванню процесів інтеграції. В силі інтеграційних тенденцій зростає число та інтенсивність взаємодіючих елементів політичної системи, посилюється їх взаємний зв’язок та зменшується їх самостійність по відношенню один до одного. Процеси диференціації та інтеграції в їх протирічній єдності та взаєообмеженні відображають організаційну сутність переходу становлення політичної системи. Ми вже зазначали, що в культурологічному ядрі політичної системи також протікають процеси диференціації та інтеграції, а саме на рівні формування цінностей. Відбуваються додавання (прирощення) нових цінностей та досвіду, утворюючи цілісну систему цінностей нової системи.

ІІІ. Фаза зрілості політичної системи - характеризується тим, що втрачають значення рештки попередньої системи та діють лише притаманні новій політичній системі елементи. Це - період відносно плавної еволюції політичної системи в межах її власних законів та параметрів на шляху її поступового руху. В цей період розвиток полягає у вдосконаленні елементів та структури існуючої політичної системи. Однак, вона може розвиватися лише якісно, збільшуючи диференційовані однорідні елементи. І оскільки будь-який засіб політичного владарювання та політичної участі має певні межі складності власних внутрішніх та зовнішніх зв’язків, то вдосконалюватись, якісно розвиватися політична система може також до певної межі.

Зріла політична система - це система спеціалізована та пристосована до певної взаємодії з соціальним середовищем. При цьому найбільш усталеними та перспективними виступають ті функції політичної системи, які сприяють потребам соціального середовища. Ці функції починають домінувати, і політична система загалом стає функціонально спеціалізованою. Це означає, що вона здатна ефективно функціонувати в тому середовищі, в якому вона сформувалася.

Принцип спадкоємності в цей період визначається у повній відповідності ядра вимогам системи - “ядро в системі”, яке забезпечує повне розкриття всіх закладених у ньому ознак та властивостей, в цей час домінуючим є рівень актуалізованих цінностей, який найбільше сприяє збереженню рівноваги даної системи, скоординованого функціонування її елементів. Однак у цей період функціонування системи також доволі активним є рівень формування цінностей культурологічного ядра, який може прискорити та породити нову нерівновагу в системі, оскільки виникають нові ембріони системи, які йдуть на зміну усталеної.

Зміни зовнішнього середовища підштовхують процес виникнення мутацій, непередбачуваних перетворень у ядрі; лише небагато з них проходять жорсткий фільтр - природного відбору і стають похідним пунктом зародження нової, такої, що відрізняється від попередньої та з притаманною їй спадковою мінливістю системи. Так, спадкоємність

пов’язана з мінливістю. Потенціал перетворень реалізується на наступному етапі, де фаза занепаду системи, що відходить у минуле, збігається з фазою розповсюдження системи, що приходить на зміну. Цей процес робить прогрес суспільства безперервним, хоча й нерівномірним, хвилеподібним [190].

ІѴ. Фаза занепаду політичної системи - зі зміною умов функціонування наступає останній етап циклу політичного розвитку, що містить у собі два взаємопов’язаних процеси, що відбуваються у політичній системі:

По-перше, розкладання, розпад структурних зв’язків, що не відповідають середовищу, яке змінюється.

По-друге, виникнення нових структур.

Перетворення відображає зміни, що відбуваються в лоні старої політичної системи, та кладе початок перехідному періоду. Процеси розпаду, занепаду, стагнації політичної системи - причина та структурна частина процесу її перетворення.

Ці процеси виражаються у прискоренні дисфункцій політичної системи, що призводять до зниження рівня її організованості. В їх основі лежать, по-перше, вичерпність ідеологічної домінанти (ідеалу та цілі) політичної системи, занепад цікавості до неї як до такої, що не відображає соціальні потреби у зростаючої кількості громадян, розчарування у домінуючих установках через дискретизацію ідей внаслідок їх відриву від інтересів. По-друге, процес дезорганізації проявляється у послабленні рівня мотивації домінуючими цінностями як у підвладних, так і у частини владних структур. У результаті вони втрачають власну цікавість та стимулююче значення. По-третє, масові дезорганізуючі процеси в політичній системі, які є показниками її ризику, виражаються у невиконанні або недовиконанні обов’язків та процедур, що приписуються, в політичній безвідповідальності та недисциплінованості. Реакцією на це виступає посилення регламентуючої діяльності, зростання нормативних актів та контролюючих органів. Цілі державних інститутів політичної системи звертаються “всередину, а їх головним завданням стає” праця на самозбереження. До стадії конфлікту загострюються наступні протиріччя:

між політичною системою та соціальним середовищем;

між ідеологічною домінантою та потребою в нових ціннісних орієнтирах та організаційних формах;

між лідерами та їх угрупуваннями за владу, престиж та заможність;

між екологічними та суспільними спрямуваннями, відповідальністю за долю всього суспільства в політичному утворенні окремих індивідів та соціальних груп.

Вирішальною стадією кризи політичної системи є виникнення та об’єднання радикальної організаційної опозиції, яка прямо ставить завдання про її знищення та реформування. Перемога опозиції і розпад основних організаційних зв’язків та інститутів старої політичної системи обумовлені зникненням соціальної потреби у них, вичерпаністю, тобто втратою минулої актуальності цілей, що перед ними поставлені. В цій ситуації ніякі компенсаційні механізми (наприклад, періодичні компанії по наведенню втраченого порядку, психологічний вплив, інерція звичаїв та традицій тощо) не здатні врятувати політичну систему від руйнуючої її кризи та необхідності перетворення [56].

Відповідно до ядра системи треба зазначити, що в періоди стрімкої втрати актуальності існуючої системи цінностей та власне політичної системи ядро стає інородним по відношенню до системи - “ядро поза системою”. Процеси аналізу та обробки цінностей тривають уповільнено, оскільки невизначеним стають критерії фільтрації (відбору) цінностей та складним є визначення місця усталених, актуалізованих цінностей.

Усунення з історичної арени політичних систем може відбуватися в різноманітних формах:

1. Через крах та більш-менш стрімку радикальну зміну старих владних структур, тобто у вигляді революційного стрибка. Так, наприклад, у результаті соціальних переворотів у суспільстві політична влада переходить від одного класу до іншого, змінюється форма панування на засоби виробництва. Ці зміни мають певну історичну форму. Наприклад, панівні при рабовласницькому устрої класи виникали на основі первіснообщинного устрою, зуміли підкорити своїм класовим цілям всі культурні досягнення (культуру племені), накопичені в період первіснообщинного устрою. Феодали при встановленні свого політичного панування виявили себе не тільки як економічно домінуючий клас, але і як такий, що має певною мірою розвинуту культуру. Буржуазія, в свою чергу, створювала власну культуру в боротьбі проти феодальної, але в цій боротьбі вона прагнула не до ліквідації експлуатації, а лише до зміни її форми. При переході від однієї фази до іншої культурне панування останньої не проявляється раптово, а протягом певного часу в ній зберігаються рештки попередньої культури. Ступінь збереження цих решток залежить від ступеня боротьби між класами, оскільки духовна культура сама є частиною цієї боротьби. В ході історичного розвитку змінюється співвідношення класів, відповідно змінюється їх роль у розвитку політичної культури.

2. Через більш-менш глибокі реформи. Реформа - перетворення, зміна, перебудова якоїсь сторони громадського життя при зберіганні основ існуючого соціального ладу. Реформи - це еволюційний шлях зміни економічних, політичних і духовних відносин суспільства [156].

Реформування на основі модернізації передбачає появу нових цілей та завдань, зміну структури політичної системи, ревізію методів діяльності при збереженні традиційних форм, символіки та спрямованості. В результаті може виникнути нова за змістом політична система, що має лише зовнішню подібність з попередньою.

Форма перетворень залежить від гостроти політичної кризи та співвідношення соціально-політичних сил. Значний вплив на вибір форм усунення політичної системи, що втратила свої регулюючі здібності, здійснює міжнародний політичний досвід [56].

У загальному вигляді механізм прояву принципу спадкоємності у розвитку політичної системи можна представити у вигляді таблиці, представленної у додатку А.

Проаналізувавши всі стадії розвитку політичних систем, маємо змогу виділити закономірності принципу спадкоємності, серед яких:

1. Ускладнення зв’язків між елементами політичної системи. Це проявляється у тому, що в ході політичного розвитку досвід діяльності еліти, яка виступає суб’єктом, що пізнає політичну реальність й активно відтворює її, постійно накопичувався та збагачувався. Завдяки активності суб’єктів спадкування примножувався та збагачувався досвід багатьох поколінь системи по збереженню та передачі спадку. Історично прогресуючи, цей процес виступає як внутрішня закономірність функціонування та розвитку спадкоємності політичних систем.

Дія цієї закономірності обумовлена, таким чином, тим, що в кожній новій системі процес успадкування містить у собі не тільки цінності своїх попередниць та результати діяльності еліти, але й збагачується новими формами та методами передачі, сприйняття та засвоєння спадку.

2. Між політичною системою та культурологічним ядром існує зворотний зв’язок у вигляді каналів зв’язку, по яких прямує інформація. Канали інформаційного зв’язку задіяні постійно, оскільки поповнення та обмін інформацією між ціннісним ядром та системою загалом відбувається постійно.

3. Ускладнення структури та функцій спадкоємного ядра відповідно забезпечує ускладнення самої системи та її постійний розвиток. Функції спадкоємності елементів ядра в процесі розвитку змінюються. Призначення спадкоємності для будь-якої системи - здійснення зв’язку між новоутвореною системою і системою минулого.

Наприклад, на початку розвитку суспільства роль спадкоємності полягала лише у впорядкуванні та врегулюванні процесу праці. Прості операції перших трудових дій людини потребували розробки плану дій, координації праці, і саме це емпіричне оволодіння таємницями ремісництва мало успадковуватись наступними поколіннями. Навчання нових поколінь в предметно-наглядній формі або завдяки мові закріплювало досягнуте. Ці обмежені практичні потреби дають пояснення специфіки спадкоємності в первісному суспільстві, коли обмін навичками виробництва переважно ставив за мету не зміну старого, а закріплення та збереження його, що врешті-решт сприяло розвитку, оскільки без закріплення досягнутого неможливе його примноження.

Ускладнення структури та функцій спадкоємності як внутрішньої закономірності системи, її функціонування та розвитку органічно пов’язані з політичними факторами та політичною структурою. Ускладнення останньої призводить до ускладнення процесу спадкоємності, оскільки традиційні, культурні, психологічні та інші елементи політичного життя вдосконалювались протягом поступового розвитку, передавались від покоління до покоління у відповідності до інтересів груп у суспільстві.

3. Відбувається певна диференціація процесу спадкоємності, що обумовлена суспільним розподілом праці, диференціацією самої діяльності, що призвела до диференціації форм та засобів її успадкування та передачі, їх поглиблення та вдосконалення.

Приклад - тенденція до розкладу успадкованого типу діяльності на більш прості операції прогресувала в процесі переходу від рабовласницького устрою до феодального, від феодального до буржуазного. Дія цієї тенденції призвела до зміни процесу успадкування зв’язків.

4. Існує багатоманітність процесів, зв’язків та взаємодії елементів системи. Ця закономірність породжена розмаїттям сторін суспільного життя. Приклад: розширення географічного простору, засвоєння нових територій, відкриття нових культур та цивілізацій - все це сприяло подоланню розгалуженості системи. В результаті досвід перестав носити розгалужений характер та позитивно вплинув на появу нових зв’язків між системами, потребував нових механізмів їх використання.

На основі розвитку та розширенні зв’язків між системами здійснювався набір та передача інформації, що постійно збільшувалася та йшла з минулого досвіду, а також виховувалася здатність до її засвоєння та переробки в одиницю часу, тим самим забезпечуючи певні умови для прогресивного розвитку суспільства.

5. В умовах НТР з’являється й така закономірність дії принципу спадкоємності, як зростаюче накопичення знання про засоби та форми передачі досвіду [183].

6. За Ю. В. Яковцем, загальна закономірність спадкоємності полягає у тому, що протягом століть зберігається та відтворюється в кожному новому поколінні соціальний генотип (культурологічне ядро - Я. К.), що охоплює суттєві ознаки всіх елементів структури суспільства - від людини як біосоціальної істоти до її духовного світу, який найменшою мірою несе на собі відбиток природного субстрату. З прогресом суспільства поглиблюється диференціація утворюваних частин спадкового інваріанту та його проявів у різноманітних формах суспільного життя. Без механізму спадкоємності суспільство не могло б відтворюватись, зберігати та розвивати свою сутність та адаптуватись до мінливого зовнішнього середовища, воно органічно інтегрується з механізмами спадкової мінливості та відбору [190].

7. Відторгнені цінності, або навіть ядро, яке певний проміжок часу знаходиться поза системою, так чи інакше актуалізуються в інший історичний період існування цієї або іншої системи.

8. Існування між суспільством і політичною системою закономірного зв’язку як наслідок впливу та прояву спадкоємності в межах всіх сфер суспільства.

Загальні висновки до підрозділу хотілося б представити у вигляді схематично зображеного алгоритму прояву спадкоємності в межах політичної системи (див. додаток Б) та зазначити, що:

по-перше, фази зародження життєвого циклу будь-якої суспільної системи водночас є етапами зародження, розгортання, функціонування та відмирання притаманного їй спадкоємного інваріанту - культурологічного ядра системи;

по-друге, послідовна зміна циклів розвитку систем одного рівня реалізує механізм спадкоємності;

по-третє, під час розвитку та зміни політичних систем відбувається накопичення та часткова зміна культурологічного ядра системи;

по-четверте, зміни у політичних системах впливають на внутрішні процеси, які відбуваються в культурологічному ядрі, та сприяють змістовній зміні його наповнення;

по-п’яте, система відносно до ядра здійснює два процеси - повністю включає ядро у себе (“ядро-в системі”) з актуальними на цей час цінностями та заперечує ціннісне наповнення ядра, з подальшим відштовхуванням його за межі системи (“ядро-ззовні системи”).

5.3.