Природа, сутність, зміст та форми принципу спадкоємності у розвитку політичних систем

Метою даного підрозділу є обґрунтування принципу спадкоємності як об’єктивного зв’язку між етапами розвитку політичної системи, існування якого, в свою чергу, не залежить від характеру цього розвитку.

Для того, щоб подати принцип спадкоємності як самостійне утворення в межах політичної системи, яке співрозмірне з іншими системами, наприклад, духовною, соціальною, ідеологічною та іншими, треба обґрунтувати його специфічну природу, сутність, зміст, форми, а також функції.

При цьому зауважимо, що ці філософські виміри феномену “принципу спадкоємності” ми вже трохи намагалися з’ясувати в першому підрозділі роботи, коли досліджували основні поняття. Але аналіз будь-якого явища треба починати, як відомо, з визначення його природи, оскільки відповідь на це питання визначає і полегшує шлях до визначення інших параметрів політологічного аналізу.

На нашу думку, спадкоємність зустрічається скрізь, де протікають процеси розвитку та взаємозв’язку. Погоджуємось з З. Мукашевим, який вважає, що “види спадкоємності в розвитку та взаємозв’язку різняться як механізмом спадкоємності, так і формою: існують особливості в сфері природи, суспільства і мислення ” [58].

Отже, природа (джерело) принципу спадкоємності полягає, на нашу думку, в існуванні спадкового інваріанту (Ю. В. Яковець) - далі - ядро системи, культурологічне ядро. Підтвердження цього ми знаходимо і в сучасній літературі, в якій чітко зафіксована потенційна можливість існування культурологічного (ціннісного) ядра, або фенотипу. Нагадаємо, що фенотип - це сукупність усіх ознак і властивостей організму (системи - Я. К.), які формуються в ході його індивідуального розвитку. Він складається в результаті взаємодії успадкованих властивостей організму - генотипу - та умов середовища, в якому він існує [118].

Отже, спадкове ядро є кодом політичної системи, що певним чином впливає на поведінку громадян, на функціонування системи загалом. Наприклад, якщо в масовій свідомості домінує уявлення про ефективність тільки авторитарної влади, то введення демократичних принципів буде сприйнято, в кращому випадку, як наслідування сучасної політичної “моди” [23].

Спадкоємність у розвитку політичної системи проявляється у нерозривній єдності спадку, використанні накопичених минулими поколіннями культурних цінностей та їх критичного аналізу, творчої переробки до повної відповідності з умовами сьогодення.

Оскільки спадкоємність притаманна всім сферам дійсності: природі, суспільству, пізнанню - можна прямо стверджувати, що будь-яке явище є результатом здійснення спадкоємності в процесі загальної зміни та розвитку і водночас є ланкою майбутніх спадкоємних зв’язків. Спадкоємність - це об’єктивно існуючий нескінченний світовий зв’язок. У процесі ускладнення матерії та переходу від систем менш організованих до систем більш організованих має місце утримання окремих елементів та їх структур. Кожна більш складна ланка цього ланцюга зберігає щось із попередніх. Тому спадкоємність - це зв’язок передачі (перенесення) окремих елементів, їх властивостей та структури від одного сталого стану до іншого в процесі зміни, розвитку та взаємодії явищ [50].

Однак, політична система не існує сама по собі, а є, на думку В. П. Беха, рівнозначною частиною поряд з іншими частинами соціального організму країни (далі - суспільство). Нагадаємо, що в рамках системного підходу суспільство розглядається і визначається як соціальна система, тобто як деяке соціально-матеріальне утворення, в якому зв’язок елементів, що його утворюють, сильніший за зв’язок останніх з елементами, що не входять в це утворення.

Підтвердження впливу спадкового культурологічного ядра на інші сфери суспільства знаходимо у Ф. Ю. Ісмаїлова, який наголошує, що розвиток політичної культури органічно пов’язаний з розвитком суспільства, оскільки йому притаманні елементи, властивості кожної системи, яка існує в певний історичний проміжок часу [58].

Продовження цієї тези знаходимо у Ю. В. Яковця [190], який проголошує спадкоємність найважливішою стороною процесу відтворення та розвитку систем в суспільстві. Пояснюючи це тим, що спадковий інваріант забезпечує збереження та передачу від покоління до покоління, від системи до системи основних характерних властивостей, ознак та механізмів, що визначають сутність, життєздатність, гомеостазис (внутрішню динамічну рівновагу) системи. При відсутності або порушенні такої передачі ланцюг історії, розвитку даного виду або класу систем (якщо мова йде про сім’ю, виробничу ланку, етнос, державу або людство загалом) переривається. З ускладненням системи кількість успадкованих ознак, обсяг спадку збільшується.

Таким чином, культурологічне ядро політичної системи постійно взаємодіє з іншими підсистемами суспільства, визначає характер протікання процесів успадкування в його межах і є необхідною умовою не тільки їх існування, а й розвитку.

Тепер, коли з’ясовано природу принципу спадкоємності, можемо перейти до більш глибокого аналізу сутності цього явища.

Сьогодні науковці, які досліджують питання спадкоємності, намагаються з’ясувати її сутність в усіх аспектах. Так, З. А. Мукашев аналізує визначення спадкоємності, що дане Е. А. Баллером (нагадаємо, що воно наведено у першому підпункті даного дослідження), та звертає нашу увагу на те, “що спадкоємність є зв’язком, який здійснюється в процесі розвитку, відмічено протиріччя, які вона містить, можливість збереження тих чи інших елементів цілого, а значить, заперечення інших, що не зберігаються ” [58]

Ми не погоджуємося з висловлюванням автора, оскільки вважаємо, що спадкоємність полягає не лише в збереженні позитивних елементів старої системи, а взагалі у збереженні актуальної для системи інформації. Підтвердження знаходимо у визначенні спадкоємності Г. А. Ісаєнко, що вбачає її основне призначення у “перенесенні позитивних рис, що видозмінюються у відповідності до нових умов, сторін, стадії, яка передувала стадії розвитку об’єкта, в його нову стадію та відкиданні реакційних рис, боків, що не відповідають новій дійсності ”.

Таким чином, спадкоємність полягає у збереженні певних елементів цілого (суспільства, системи) або окремих сторін його структурної організації при зміні цього цілого як системи, його перетворенні.

У процесах відтворення політичних систем, що постійно повторюються, та їх взаємозв’язків виокремлюють два аспекти: зміна системи і зв’язок в процесі зміни. Перший аспект вказує на суб’єкт спадкоємності на кожному конкретно-історичному етапі розвитку системи. З цієї точки зору одна політична система назавжди зникає з історичної арени, залишаючи результати своєї діяльності (культурологічне ядро - Я. К.), інша система виконує функцію їх накопичення та консервації. Третя система готується прийняти досягнення попередніх систем та забезпечити подальший їх розвиток.

Другий аспект принципу спадкоємності - це зв’язок систем у процесі спадкування. В різні історичні періоди характер цих зв’язків змінювався, визначаючи специфіку прояву принципу спадкоємності в політичній системі.

Визначаючи природу принципу спадкоємності, ми вже наголошували на розумінні її як умови розвитку політичної системи та суспільства зокрема. Та оскільки розвиток розуміється нами як незворотня, спрямована якісна зміна (див.: 1.1.), на нашу думку, є сенс зняти протиріччя, що виходить з такого розуміння понять та яке, власне, було закладено у проблемну ситуацію даного дослідження.

Протилежність розвитку як заперечення міститься у тому, що, з одного боку, воно виступає як постійне утримання та збереження позитивного із заперечення, накопичення його (і в цьому сенсі повторення нищого у вищому), а, з другого боку, містить у собі перерви цієї поступовості “накопичення” та “повторення”, різкі повороти та переломи в напрямку руху, стрибки, “повернення нібито до старого ” [58]

Отже, будь-який розвиток є впорядкованою сукупністю змін. На нашу думку, ця впорядкованість виражається у наявності певного зв’язку та спадкоємності між етапами, послідовно змінюючими один одного, або сторонами розвитку, що робить його відмінним від зміни взагалі.

Якщо розвиток у загальному вигляді - це утворення та накопичення нового, і нове утворюється на основі “‘зняття” похідного пункту, тобто збереження деяких елементів старого, перекомбінування та інтеграції їх у нову структуру, і якщо нове - повернення відомих рис нижчого, але на іншій основі, то як наслідок, визначальною рисою будь-якого розвитку виступає спадкоємність у різних її формах. Без урахування взаємного зв’язку різних етапів і ланок розвитку як цілого неможливим є й сам розвиток. Серед утворюючих критеріїв розвитку спадкоємність виступає тією внутрішньою основою, яка обумовлює інтегральність, цілісність та направленість цього процесу як певної сукупності змін. Вважаємо аргументованість висунутого положення достатнім для зняття протиріччя, яке лягло в основу проблемної ситуації дослідження, та з повним правом можемо визначати спадкоємність як умову розвитку політичної системи, що, власне, дає нам право тлумачити її як принцип.

Для остаточного визначення сутності принципу спадкоємності вважаємо за потрібне звернутись до робіт науковців, які намагалися пояснити процеси розвитку суспільства, пояснюючи їх існуванням явищ, що приносять збереження, переробку та передачу інформації, яка забезпечує його розвиток. Існує група науковців, які, окрім терміна “спадкоємність”, в такому ж або близькому значенні використовують поняття “пам’ять”: “колективна пам’ять”, “соціальна пам’ять”

(В. А. Ребрин, Я. К. Ребане), а також терміни “історична пам’ять” (Е. В. Соколов), “соціально-історична пам’ять”, “пам’ять світу” (А. Моль), “зовнішня пам’ять”(А. А. Малиновський) [74]. Наведемо деякі приклади.

Так, Е. В. Соколов, розглядаючи проблему “історичної пам’яті”, зауважує: “потрібні соціальні зусилля для того, щоб результати пізнавальної діяльності та обміну інформацією були систематизовані, включені до загальної системи знання та стали доступними для подальшого використання”.

Мережою знання та пам’яттю світу визначає систему збереження суспільної інформації А. Моль. “Суспільству загалом, - пише А. Моль, - притаманна певна соціальна культура, яка відтворена у “мережі знання”, що формується тим чи іншим засобом з великої кількості матеріалів культури, що виробляються суспільством. Сукупність цих матеріалів, які можна було б зібрати в “універсальній бібліотеці”, можна умовно назвати пам’яттю світу”. “Пам’ять світу” - один із двох типів “соціокультурної таблиці”, її також можна назвати “таблицею знання”. Культуру ж А. Моль розглядає як “інтелектуальний аспект штучного середовища, яке людина створює протягом свого соціального життя”.

Застосовує поняття пам’яті й А. А. Малиновський. Так, говорячи про “зовнішню пам’ять”, А. А. Малиновський вбачає причину її виникнення у необхідності для суспільства “спадкоємності пізнання зі збереженням інформації із покоління в покоління...”. “Зовнішня пам’ять” на перших етапах розвитку людського суспільства “містилася у знаряддях, розуміючи останні в широкому змісті (власне знаряддя, речі, житло тощо)... В подальшому почали розвиватися різноманітні знакові системи, що передавали те чи інше знання у вигляді окремих символів, а потім - у вигляді прямих нотаток, цифр та інших форм фіксації знання, що постійно розширюються.

Д. С. Лихачов: “...в пам’яті окремої людини та в пам’яті суспільства зберігається переважно те, що необхідне, добре - більш активно, ніж зле. За допомогою пам’яті накопичується людський досвід, утворюються традиції, що полегшують життя, трудові та побутові навички, сімейний уклад, суспільні інститути, розвивається естетичний рівень сприйняття та творчості, створюється знання ” [74]

Погляди, що описані, мають певні схожі риси. “Історична пам’ять”, “пам’ять світу”, “зовнішня пам’ять” розглядаються, перш за все, в ролі сховища традицій, досвіду, наукового знання тощо.

Аналізуючи різницю між біологічним та соціальним управлінням, В. Г. Афанасьєв, наголошує, що останнє базується на зовсім інших інформаційних основах. Вирішальне значення має не спадкова інформація, а соціальна. Тут сформувалася специфічна надіндивідуальна система інформації, що забезпечує накопичення, збереження, передачу суттєво важливої інформації, що програмує поведінку індивідів від покоління до покоління (вертикальний обмін інформацією), а також обмін інформації між людьми одного покоління (горизонтальний) ”.

“Соціальна пам’ять”, - за В. А. Ребриним, - це процес фіксації в загальнозначимій формі, систематизації та збереження (всіх індивідуальних людських голів) теоретично узагальненого колективного досвіду людства, що був досягнутий ним у процесі розвитку науки, філософії, мистецтва, знання та образних уявлень про світ, які здійснюються суспільством за допомогою спеціальних інститутів, устроїв, засобів. Матеріали, що зберігаються, тим чи іншим шляхом надаються для “‘переписування” в пам’ять індивідів і, як наслідок, використовуються людьми в їх різноманітній діяльності. Ця пам’ять - невід’ємний елемент духовного життя суспільства, його суспільної свідомості”. В цьому визначенні виокремлені функції, засоби та зміст соціальної пам’яті. Функція - це фіксація, систематизація, збереження та видача відомостей. До засобів “фіксації, збереження, передачі, розповсюдження їх того чи іншого знання... безперечно відносяться твори з літератури та мистецтва, пам’ятки духовної культури, в яких “матеріалізується”, опредмечується та передається від одного покоління до іншого суспільна свідомість”. Все це являє собою “предметний апарат відтворення” суспільної свідомості. Зміст соціальної пам’яті - це ‘‘теоретично узагальнений колективний досвід людства”, результати діяльності в сфері науки, філософії, мистецтва - “знання та образи уявлень про світ ”.

Підтверджує попереднє визначення й інший автор - Я. К. Ребане, що присвятив проблемам соціальної пам’яті багато робіт та який одиним з перших розпочав дослідження в цій галузі. Він ставить завдання “показати, що, функціонуючи в людському суспільстві механізми інформації створюють певну “соціальну пам’ять” - сховище минулого досвіду, що є базою формування індивідуальної свідомості та подальшого розвитку пізнання”. Соціальна пам’ять, на думку автора, - це “своєрідне сховище результатів практичної та пізнавальної діяльності, що виступають в інформаційному відношенні базисом формування свідомості кожної людини, а також базисом функціонування та розвитку індивідуального та суспільного пізнання. Соціальна пам’ять охоплює значно більшу сферу, ніж сфера знань, навичок та вмінь, що передаються з покоління в покоління ” [74]

Однак думка автора сягає далі своїх попередників. Вивчаючи зміст соціальної пам’яті, Я. К. Ребане розглядає її як певний соціальний інститут, в якому реалізується інформаційне забезпечення суспільства. Однак, в одній із останніх робіт автор досліджує питання соціальної пам’яті дещо в іншому ракурсі. Він пропонує використовувати поняття соціальної пам’яті “як певний допоміжний філософсько-методологічний принцип ” [74]

Інші автори, не використовуючи поняття “пам’яті”, також намагаються пояснити умови збереження інформації у суспільстві. В. П. Алексєєв, досліджуючи етапи розвитку людини та суспільства в антропогенезі, приходить до висновку, що “великий обсяг інформації, яка накопичена протягом поколінь, явно не можна порівнювати з обсягом та структурою мозку сучасної людини, навіть не дивлячись на складність цієї структури, що була виявлена дослідженнями багатьох років”. Вирішення цього протиріччя, на думку дослідника, відбувається шляхом формування в суспільстві особливої інформаційної структури - “колективного мозку”, який забезпечує збереження та передачу від покоління до покоління життєво важливої інформації. В. П. Алексєєв підкреслює: “...з розвитком цивілізації постійно розширювались канали обміну інформацією, що робило колективний мозок за останні 5-6 тис. років більш монолітним. Саме в цих тенденціях і полягає відмінність колективного мозку упродовж історії сучасної людини та колективного мозку в антропогенезі ”.

Якщо узагальнити наведені поняття та абстрагуватись від сфери суспільства, яку вони визначають, можна виокремити спільні риси:

- по-перше, це система інформації, що існує в суспільстві;

- по-друге, це система інформації, що постійно накопичується і зберігається;

- по-третє, це система інформації, яка забезпечує подальший розвиток системи шляхом переходу до наступних поколінь систем.

Враховуючи зазначене, хотілося б розставити певні акценти для остаточного з’ясування сутності принципу спадкоємності. Ми, даючи тлумачення поняття, ще починаючи з підрозділу 1.1., наголошували, що спадкоємність - це збереження певних елементів цілого, спадкового інваріанту тощо. Аналізуючи явище спадкоємності в літературі, ми звернули увагу на те, що в наукових колах соціогуманітарних наук вже сформувалася ціла низка понять, в яких фіксується наявність у суспільстві (а отже і в політичній системі - Я. К.) явищ, що забезпечують процеси збереження, переробки та передачі інформації і які є умовою його розвитку.

Ми погоджуємося з представленими визначеннями та думками, але єдине зауважимо, що, на нашу думку, оскільки політична система функціонує за загальними законами розвитку суспільства, безперечним є факт наявності в ній системи інформації, що є основним елементом успадкування наступною системою та гарантією продовження її існування у часі та просторі. Для термінологічної чіткості пропонуємо і в подальшому дослідженні застосовувати поняття “ядро системи”, її спадковий інваріант (погоджуємося з Ю. В. Яковцем).

Аналіз механізму реалізації принципу спадкоємності у політичній системі може бути ефективним лише за умови висвітлення змісту її спадкового ядра. Тому стає можливим спочатку приступити до поетапного розкриття змісту поняття, що визначається, шляхом послідовного аналізу взаємопов’язаних понять (категорій), які в узагальненій формі відображають основні сутнісні ознаки принципу спадкоємності, а потім перейти до побудови єдиної моделі спадкового ядра політичної системи, яке розкриває цілісний зміст досліджуваного явища.

Оскільки вище ми зазначили, що ядро має ціннісний характер, вважаємо за потрібне розкрити зміст поняття “цінність”. Сучасний обсяг поняття “цінність” є доволі великим. Під “цінністю” розуміється як все, що тільки може цінувати людина (цінності в широкому сенсі), так і лише найглобальніші, базові цінності (у вузькому розумінні) індивіда та метацінності конкретної культури і навіть людства загалом [31].

Проте в працях відомих авторів утвердився погляд, що феномен, іменований словом “цінність” (що означає також “істотність”,

“значущість”, “важливість”), являє собою складне утворення, яке міститься не тільки в пізнавальних структурах, але й у глибинних процесах соціального життя, в культурі, в світогляді людини. Отже, категорія “цінність” може і повинна трактуватися принаймі в трьох основних значеннях: як соціокультурне поняття, що описує контекст буття, який об’єктивно наявний; як психологічне поняття і як логіко-гносеологічне поняття [146].

Завдяки розумінню буття не просто як фізичної об’єктивної реальності, а як світу культури (чи - що одне й те саме - світу цінностей), цінності набувають подальшого аналізу. Найбільш типові вживання поняття цінності можна систематизувати так. Першим і найбільш поширеним варіантом є розуміння цінності як значущості предметів та явищ дійсності для людини, їх здатності задовольняти її матеріальні та духовні потреби. Ця точка зору відстоювалася та відстоюється такими аксіологами, як О. Г. Дробницький, Ф. Сержантов, В. П. Тугаринов, М. С. Каган та ін.

Згідно з другим варіантом, найбільш послідовно викладеним свого часу представниками грузинської школи (О. Бакурадзе, Н. Чавчавадзе, Г. Бакрадзе) та І. С. Нарським, до цінностей відносять лише найвищі суспільні ідеали.

Одночасно з першими двома підходами сформувався і третій, який безпосередньо об’єднує вихідні підстави перших двох. У ньому цінність розуміється як значущість і мета (ідеал) одночасно. Одним із перших в епоху тотального панування марксизму цю точку зору відстоював В. П. Тугаринов [158]. Він також розглядав цінність у суб’єктивно- об’єктивних вимірах.

Під філософське розуміння цінності підпадає практично все людське соціальне життя (культура) в його різноманітних проявах. Яке б культурологічне чи соціологічне поняття ми не взяли - річ, ідея, норма, принцип, максима, символ, імператив, - кожне з наведених понять можна розглядати як базове у визначенні сутнісної властивості цінності, оскільки всі вони несуть у собі явно ціннісний зміст. “Широке” (філософське) визначення поняття цінності як родового стосовно культури означає: його статус може бути усвідомлений лише у співвідношенні з такими поняттями, як пізнання і буття, тому що саме в ціннісному відношенні, яке розкривається змістовно через пізнавально-оціночну діяльність людини, і розкривається смисл культури, у тому числі й корпоративної [159].

Але тільки у філософському аспекті поняття цінності, акумулюючи та “знімаючи” всі інші визначення цінності, матиме найвищий ступінь сутнісного змісту. Це означає, що в будь-якій сфері людської практики цінності як реальні феномени матеріальної та ідеальної природи мають свій вияв: вони виникають у реальному соціокультурному середовищі, у ньому живуть, функціонують, розвиваються [12].

Ще одним засобом реалізації культурної спадкоємності є традиція. Її сутність полягає у повторенні тих чи інших видів політичних відносин, які склалися раніше, в нових історичних умовах. Вона стосується більш формального аспекту збереження культурно-історичної діяльності при переході від старого до нового. В традиції закріплюються та передаються від покоління до покоління форми та засоби функціонування певних політичних інститутів [49].

Традиції ніколи не діють без зв’язку із звичаями, вони завжди функціонують на основі останніх. Закріплені звичаями, прості відносини та сформовані цими відносинами якості, традиції включають як передумову, як похідний матеріал для стабілізації і відтворення в житті нових поколінь складних суспільних відносин, соціально значущих та масових якостей [153]....

Звичаї та традиції - це форми передачі новим поколінням засобів реалізації ідеологічних відносин, що склалися в житті даного суспільства, які не регламентовані юридичними постановами та підтримуються силою суспільної думки. Політичні звичаї та традиції як засоби реалізації ідеологічних суспільних відносин завжди виникають, розвиваються та відмирають під дією політичних відносин. З докорінною зміною або загибеллю того чи іншого типу політичних відносин під час зміни ідеології найбільш сталою частиною останньої завжди є звичаї і традиції політичних систем.

Звичаї та традиції здатні консервувати застарілі форми політичних відносин. Стабілізуюча роль традицій, звичаїв оцінюється як сила, що спрямована на затвердження нового, прогресивного, але зі збереженням старого, усталеного.

Діалектика розвитку суспільства - єдність мінливого та сталого, динамічного та стабільного. Кожне покоління політичної еліти вносить зміни у політичні відносини і в той же час перш за все формується під впливом відносин, що були успадковані ним від попередніх поколінь.

Слово “традиція” означає “передача”. Необхідно досягнути чітких та повних уявлень про те, що і як передається від покоління до покоління. Отже, це спонукає нас уважно розглянути питання про структуру звичаїв та традицій. Елементи звичаїв і традицій:

- ланки ідеологічних політичних відносин, що не регулюються юридичними постановами;

- ідейний зміст ідеологічних відносин (політичні погляди, правила, норми, положення, принципи моралі);

- дії (вчинки), що розкривають духовні якості особистості, які вимагає система політичних відносин;

- обряд як сторона звичаю, традиції, що твердо закріпилися в політичному житті.

Звичаї і традиції в своєму усталеному стані є, на думку І. В. Суханова [153], певного роду “пакунок” (ми вважаємо, що це культурологічне ядро - Я. К.), що створюється ідеологічними політичними відносинами, ідеями, духовними якостями і обрядовими актами, що відповідають йому, та який старе покоління еліти політичної системи передає молодому поколінню в спільній з ним діяльності, для того щоб направляти дії, думки та почуття молодого покоління по пройденому шляху. В динаміці, тобто в своєму реальному функціональному стані засобів трансляції компоненти цього пакунка розподіляються у часі.

Найбільш ефективною стороною розвинутих звичаїв та традицій є їх обрядовий бік. Між іншим, обряд не супроводжує звичай, традицію протягом всього часу їх функціонування. Він виступає лише в певний момент всього процесу, посилюючи думки та почуття людей.

Обрядова форма виникає тільки тоді, коли всі інші структурні частини звичаїв та традицій вже більш-менш затвердилися в політичному житті суспільства. Елементи структури звичаю, традиції - це чотири поступові ланки, по яких піднімається кожне нове покоління, засвоюючи звичаї та традиції попередніх поколінь. Наприклад, процес закріплення нової політичної еліти проходить в два етапи: по-перше, це наслідування поведінки попередньої еліти, оскільки нова поки що може створити модель поведінки та діяльності ідеологічних відносин тільки зазначеним шляхом. Наступний крок - формування власної моделі діяльності. Одним з найважливіших засобів такого формування виступає обряд, що є системою дій, іноді дуже символічних, в яких відтворюються думки та почуття попередніх поколінь, що викликані реалізацією суспільного відношення та необхідні для нормального його функціонування. Утворення обряду - це завершальний етап встановлення традицій і звичаїв.

Наступним складовим елементом культурологічного ядра політичної системи є ідеї. У розвитку ідей має місце спадкоємність. Однак, які саме ідеї перейшли у спадок новій епосі, які ідейні цінності нова еліта сприйняла для подальшого розвитку, а які, навпаки, відкидає, - все це визначається специфічними інтересами та завданнями нової еліти, тобто, врешті-решт, суспільним буттям.

Л. П. Карсавін у своїй книзі “Схід, Захід та руська ідея” писав про головну роль ідеологічної спадкоємності в розвитку суспільства.

Г. В. Плеханов в праці “До питання про розвиток моністичного погляду на історію” зазначив: “...ідеології кожного даного часу завжди стоять у тісному - позитивному та негативному зв’язку з ідеологіями попереднього часу ” [58].

Кожна наступна ланка розвитку абсолютно “знімає з себе попередню”, тобто нічого не втрачає та нічого не залишає за собою, а несе з собою багатство змісту минулого. Ідейні цінності передаються від покоління до покоління.

У літературі момент виходу цінностей за межі людського організму охоплюється такими поняттями, як “архетипи” або універсальні образи й моделі для осягнення світу, “неосягнені структури”, “Воно” З. Фрейда, “розуміння” В. Дільтея, “колективне несвідоме” К. Г. Юнга, “громадянська релігія” Е. Дюркгейма, “комунікативна дія” М. Вебера, “ноосфера” В. Вернадського, “настанова” Д. Узнадзе, “акцептор дії” П. Анохіна, “образ бажаного майбутнього” М. Бернштейна, “схема” П. Ферса і С. Московичі, “інформаційна модель” В. Пушкіна, “пасіонарність” Л. Гумильова, “менталітет нації”, “умонастрій народу”, “дух колективу” та ін. [12].

Колективне безсвідоме - це апріорний образ світу, який сформувався у сиву давнину. У цьому образі визначилися певні риси, домінанти, які отримали назву архетипів (за К. Юнгом) або ідей. Їх існування являє собою відображення постійно повторюваного досвіду людства (наприклад, таке явище, як схід сонця, зумовило створення міфу про сонячного героя).

Особливість архетипових форм, на які зауважував К. Г. Юнг, полягає у тому, що вони не розповсюджуються завдяки традиціям, мові чи міграціям, а можуть виникати спонтанно, у будь-який час і в будь-якому місці, без жодного зовнішнього впливу. Це готовність знов і знов репродукувати одні і ті ж самі або схожі міфічні уявлення. Разом з тим архетипи виступають як сили чи тенденції, які спонукають людину до дії у випадках, коли з’являються: у снах, фантазіях, у повсякденному житті.

Архетипи являють собою ту частину фенотипової інформації, що людина отримує у готовому вигляді як можливість мозку функціонувати певним чином. Архетипи як індивідуалізований прояв колективного безсвідомого являють собою “загальні форми мислених уявлень, що включають елементи емоційності та навіть периептивні образи ” [12]. Це лише можливість існування, здатність до виявлення того, що існує.

Як доводить Р. О. Додонов, у первісну епоху ці колективні уявлення, що пізніше перетворилися на образи архетипів, ще не відсувалися за межі свідомості, а являли собою дійсні усвідомлені норми, які мали вигляд переважно примітивно-релігійних постулатів, що встановлювали оптимальні способи спільної життєдіяльності людей з метою їх виживання. Саме вони стали вираженням тієї соціальної інформації, що пізніше перетворилася на архетипову [48].

Отже, архетип являє собою іманентну форму здійснення смислових зв'язків між людьми різних епох, культур, етносів. Через архетипи відбувається передача інформації, що забезпечує спадковість власне людських способів життя, людських реакцій на зовнішні впливи, що пов'язане з наявністю інтелекту та розуму, а також психічних функцій - мислення, розуміння, міркування.

Таким чином, архетип являє собою лише форму, яка не містить у собі якогось конкретного змісту. Наповнення архетипу відбувається лише у психіці окремо взятої людини і відображає співвіднесеність архетипу та психіки [91].

Отже, культурологічне ядро системи утворюють наступні елементи: традиції, звичаї, обряди, ідеї та архетипи. Головним носієм культурологічного ядра є людина.

Однак, зміст культурологічного ядра полягає не лише в збереженні інформації, що здобута упродовж історичного розвитку системи, на нашу думку, воно являє собою певну сукупність процесів, що протікають на різних рівнях ядра. В загальному вигляді культурологічне ядро системи можна представити у формі моделі:

Евристична модель спадкового ядра політичної системи

Як видно з рисунку культурологічне ядро складається з трьох рівнів, а саме:

I. - рівень збереження відірваних (заперечених) цінностей системи, що існували раніше. Цей рівень відображає зміст системи упродовж всього історичного розвитку;

II. - рівень актуалізації цінностей сьогодення, які домінують у системі в конкретний історичний період;

III. - рівень формування цінностей майбутнього - постійно діючий рівень. Цей рівень найбільше взаємодіє із зовнішнім середовищем. На шляху формування цінностей нової системи реалізується головний зміст процесу політичного успадкування. Нові цінності необхідні для того, щоб система могла діяти в умовах історичного розвитку, що склалися, змінюватися, вдосконалюватися або здійснювати перетворення відповідно до вимог, законів політичного розвитку.

Між кожним рівнем існують канали інформаційного обміну, по яких прямує інформація (зображені стрілочками всередині і зовні ядра). Канали інформаційного обміну задіяні постійно, оскільки поповнення ціннісного ядра та системи загалом відбувається завжди.

Оскільки, як ми вже зазначали, нове в системі заперечує старе і водночас є його прямим продовженням. Тому нове - це не просто “забуте старе”, але і явище, якісно перетворене, що містить елементи раніше не існуючого. На стику рівнів знаходяться фільтри системи, функцією яких є ранжування, обмін чи заміна цінностей системи.

Оскільки ми заявили, що модель спадкового інваріанту політичної системи є динамічною, спробуємо це довести. Ми вважаємо, що на кожному рівні культурологічного ядра вона виконує певні функції, а саме:

Почнемо з первинного (ІІІ)- рівень формування цінностей - виконує функцію інтеграції, накопичення інформації, яка потім може перейти до змісту ядра (І). Диференціація процесу успадкування безперервно пов’язана з інтеграцією. Інтеграція цінностей містить у собі примноження досвіду, який накопився в системі. Інтегрований накопичений досвід постає перед кожною новою системою як певна цілісність (ядро), таким самим воно відходить у буття на рівень збереження.

На другому рівні (ІІ)- відбувається актуалізація досвіду, яка залежить від потреб системи в тих чи інших формах історичного досвіду, що визначає ступінь залучення нової системи в тканину попередньої; від завдань регулювання існуючої життєдіяльності суспільства, рішення яких забезпечує такий взаємозв’язок елементів, який найбільш сприяє збереженню рівноваги даної системи, скоординованого функціонування її елементів. Звідси можна зробити висновок, що потреби практики даної системи визначають, який бік досвіду\цінностей опановує система і як відбувається цей процес. Актуалізація досвіду минулого обумовлюється, врешті-решт, рівнем розвитку системи, а також системою взаємозв’язків елементів.

Також на цьому рівні відбувається процес трансформації цінностей - зміни, перехід цінностей у нову якість, або на новий рівень та консервації - збереження цінностей існуючої системи. В. А. Колеватов зауважив, що збереження інформації тільки тоді має сенс, коли її можна використовувати. [74].

Надалі може відбуватися процес інтеріоризації (влаштування цінностей на глибинний рівень спадкового ядра системи), який визначається як переведення засвоєних цінностей, що засвоєнні до рівня збереження. Цей процес дозволяє зберігати цінності, що не мають попиту сьогодні, але можуть знадобитися або актуалізуватися в майбутньому.

Підтвердження цього знаходимо в роботі В. О. Шевченка, який зазначає, що У силу розвитку культури інформаційний запас збільшується, і виникають спеціальні форми збереження “залишків інформації” [182]. Такими формами збереження можуть бути письмові джерела як свідчення досягнень людства та досвід поколінь.

Третій рівень виконує наступні функції: збереження - загальний процес утримання відповідних для періоду існування системи цінностей на двох рівнях - поверховому та актуальному з послідовним консервуванням або відторгненням - чергові на зміну інваріанту, тобто ті, які ще будуть піддаватися фільтрації. Та функція консервації. Консервативна сила ядра використовується для того, щоб закріпити більш прогресивні цінності та зробити їх всезагальними. Стрімкий розвиток суспільства ще не означає, що немає бути нічого сталого, що сприймалося б у відносно стереотипному вигляді новими поколіннями від попередніх. Стабілізації нового необхідна умова для перетворення досягнутого у всезагальну форму діяльності, це головна передумова спадкоємності.

Підтвердження процесів, що відбуваються на цих двох рівнях культурологічного ядра, знаходимо у О. Мостяєва, який наступним чином поділив інформацію: “виділяють актуальну інформацію, що залучена до процесів відображення доцільного характеру; та мертву - ту, що не впливає на процеси, хоча і зафіксована у системі ” [97].

Канали інформаційного обміну виконують функцію трансляторів - передачі цінностей системи з одного рівня на інший і на виході в систему.

На думку того ж О. В. Шевченка, “процес трансляції полягає у квантуванні інформаційного запасу та дублюванні його вкрай малих пропорцій на численній групі носіїв. Висока надійність може бути гарантована лише великою надлишковістю, для підтримки якої при трансляції культурного досвіду, що розширюється та акумулюється, і збільшується тисячоліттями кількість населення ” [182].

У загальному вигляді протікання цих процесів можна представити наступним чином: активно функціонуючи, система, власне спираючись на існуючі настанови, відбирає з культурологічного ядра інформацію, що необхідна для її функціонування. Асимілюючи інформацію, що вже набута, вона у той же час генерує, виробляє нові цінності.

Внутрішня інформація системи - це інформаційна структура в стаціонарному стані, що існує до моменту впливу нової інформації. Як наслідок - зовнішня інформація - нова інформація (якісний та кількісний її вимір). У неживій системі внутрішньою інформацією є комплекс властивостей вже існуючої структури. В живій системі - спочатку включаються безпосередньо генетичні структури, а потім інформація, опосередкована через розвинуті структури організму.

Внутрішня інформація під впливом інформації зовнішньої розгортається у нову якість, що створює інформаційний контур, через який протікає інформація зовнішнього середовища. Ядро відчуває тиск з боку політичної системи у вигляді потоків інформації, асимілюючись, інформація пов’язується зі структурами системи (зворотній зв’язок), стає невід’ємною частиною нової інтегрованої структури та бере участь у процесі її життєдіяльності. Таким чином, інформація політичної системи вноситься до культурологічного ядра та надає йому нових рис, тобто відбувається явище відображення системою взаємодіючого фактора.

Один із засновників системного підходу в біології академік П. К. Анохін писав з цього приводу: “Вся історія розвитку живої матерії до найвищого етапу - мислячої людини - підкорюється одному і тому ж закону: пристосовуюча поведінка, що зберігає їй життя та призводить до прогресу, можливо, лише тому, що зовнішній світ через різноманітні параметри свого впливу “входить” до організму у формі найтонших інформаційних процесів, що досить точно відображають параметри цього об’єктивного зовнішнього світу ” [182]

Цей вислів підкреслює декілька принципових моментів: по-перше, глибока єдність усіх процесів системи, їх універсальність; по-друге, природність руху систем у напрямку розвитку, підвищення складності, накопичення інформації; по-третє, адекватність та об’єктивність спадкоємності в системі.

Ступінь зміни системи під впливом інформації (цінність нової інформації) визначається властивостями взаємодіючих інформацій, а також тим, з яким рівнем організації системи ця інформація взаємодіє. Власне ця думка сповна відображається у класифікації спадкоємності (форми спадкоємності), що протікає в межах політичної системи.

Класифікація форм принципу спадкоємності.

У функціонуванні та розвитку політичних систем існує декілька видів спадкоємності, а саме:

1. За характером наслідування спадкового ядра у відношенні до системи виокремлюють:

ядерну спадкоємність - зміна цінностей всередині ядра;

позаядерну - система обирає новий варіант цінностей;

компіляційну - частина цінностей старої системи поєднується з новими цінностями.

2. За характером змін, які відбуваються власне у ядрі виокремлюють спадкоємність, що протікає:

без змін у змісті ядра;

з частковими змінами спадкового інваріанту;

з координаційними змінами сутності ядра.

3. За наслідками для розвитку політичної системи:

позитивна спадкоємність - запозичення цінностей старої системи; негативна спадкоємність - повне заперечення цінностей минулого.

4. За характером передачі властивостей: консервативна - передача загальних властивостей ядра; спеціальна - передача однієї особливості старої системи; прогресивна - посилення передачі спеціальної властивості з

чергуванням поколінь.

5. За характером протікання:

з перервою (перервана) - цінності на певний час зникають; безперервна - цінності актуальні постійно.

Завершуючи аналіз природи, сутності, змісту і форм прояву принципу спадкоємності у розвитку політичної системи з огляду на основну мету о дослідження, ми зробили наступні висновки:

по-перше, спадкоємність дійсно є принципом, оскільки в результаті поглибленого теоретичного аналізу було доведено, що спадкоємність є необхідним зв’язком (умовою, а отже, принципом) у процесі переходу системи на новий щабель розвитку;

по-друге, принцип спадкоємності реалізується в політичній системі у вигляді існування спадкового ядра, яке має культурологічну основу; тобто природа ядра є духовною по суті і тісно пов’язана з іншими підсистемами суспільства;

по-третє, сутність принципу спадкоємності ми обґрунтували, як: перше - систему інформації, що існує в суспільстві; друге - система інформації, що постійно накопичується і зберігається; третє - це система інформації, яка забезпечує подальший розвиток системи шляхом переходу до наступних поколінь систем;

по-четверте, зміст спадкового ядра подано у вигляді евристичної моделі з перерахуванням його елементів та структури, що з трьох рівнів: рівень формування, рівень актуалізації та рівень збереження, кожен з яких має власні функції;

по-п’яте, серед основних форм прояву принципу спадкоємності зазначено такі: ядерна спадкоємність, позаядерна, компіляційна, спадкоємність без змін у змісті ядра, з частковими змінами та координаційними змінами, а також позитивна та негативна спадкоємність тощо.

Отже, ми досягли мети, яку поставили собі на початку даного підрозділу. У ході проведеного аналізу доведено, що принцип спадкоємності є умовою розвитку політичної системи, і зняте протиріччя, що було покладене в основу проблемної ситуації дослідження.

Таким чином, тепер ми можемо перейти до специфіки реалізації принципу спадкоємності у розвитку політичної системи.

5.2.