Сутність, зміст та функції принципу альтернативності

Завданням підрозділу є характеристика теоретико-концептуальних основ принципу альтернативності як визначального чинника функціонування політичних систем світу. Відповідно меті, сформульовано такі завдання: визначити сутність методологічних презумпцій, що формують принцип альтернативності; конкретизувати джерела альтернативних варіантів політики; узагальнити якісні критерії принципу альтернативності; проаналізувати визначальні функції принципу альтернативності та його значення для вироблення оптимальних рішень у державній політиці.

Змістовно принцип альтернативності включає як онтологічний, так і аксіологічний контексти і розкривається через декілька аспектів. По-перше, це відкриття шляхів для цілісного розгляду тривалих періодів політичної історії та виявлення довгострокових трендів. Дана установка є доцільною і продуктивною, оскільки забезпечує дотримання історизму у процесі аналізу складної динаміки процесів модернізації. Таким чином, альтернативні зміни домінуючого вектору і самого характеру розвитку тієї або іншої політичної системи не лише допускаються, але й передбачаються. По-друге, врахування принципу альтернативності у модернізації політичних систем надає можливість порівнювати періоди політичної історії, що не збігаються у часі, але подібні за характером. Такий компаративний аналіз дає змогу усвідомити ключові проблеми, що висуваються перед сучасним суспільством, ідентифікувати фактори трансформації політичних режимів тощо. По-третє, принцип альтернативності здатний виділити причини зміни траєкторій в еволюції політичних систем.

Водночас, архітектоніка поняття характеризується конкретним прогностичним потенціалом, особливо у процесі прогнозування критичних, переломних етапів у розвитку міжнародної політичної системи або окремих держав. Виявлення таких етапів дозволяє усвідомити не лише причини різких поворотів у розвитку політичних систем, але і механізми, що перебувають в основі цього розвитку.

Крім того, принцип альтернативності конкретизує таку специфічну особливість модернізаційних процесів, як періодично виникаюча різноспрямованість векторів модернізації політичних систем.

Змістове альтернативне поле політичного прогнозування - це сукупність її цілей та засобів, завдань, інтересів та проблем, що вимагають адекватного аналізу та вирішення на світовому, регіональному та національному рівнях. Таким чином, політична альтернатива виступає як набір варіантів наукового перетворення політичної, а також соціокультурної системи.

Визначальними складовими, що формують принцип альтернативності, є: націленість логічного аналізу і кінцевий результат дослідження та їх реалізація; використання досвіду проведених досліджень, інформації, матеріалу, які стосуються проблеми; обґрунтування всіх елементів та процедур дослідження; гнучкість висновків, які допускають можливість уточнення позицій.

Відповідно, до провідних методологічних презумпцій, що інтегрують сутність принципу альтернативності належать:

- невизначеність майбутнього, що відповідає новій науковій картині світу, яка пов’язана з критикою класичного детермінізму та відкриттям стохастичних процесів;

- ситуація біфуркації - подвоєння протікання тих або інших процесів, що досягли визначеної критичної величини, після якої однозначна залежність між минулим та майбутнім станом системи втрачається;

- дискретність простору-часу, що означає: у точках біфуркації створюються передумови якісно нових станів, які прогнозують якісно нове майбутнє.

За визначенням політологів Веймера та Вайнінґа, існують чотири провідні джерела альтернативних варіантів політики. Це: наявні пропозиції політичного курсу економічної політики; загальні політичні рішення; модифіковані загальні політичні рішення; рішення, пристосовані до конкретного клієнта.

Наявні пропозиції політики є вже опрацьованими, обґрунтованими продуктами попередніх аналізів. Зазначене джерело презентує спроби груп інтересів привернути увагу до проблеми з рекомендацією її вирішення на користь зацікавленої сторони. Водночас, такі пропозиції виступають своєрідним різновидом нелінійного мислення або так званим оберненим плануванням для характеристики процесів розробки альтернатив.

Універсальні рішення є вихідним продуктом. Тому конкретні технічні, інституційні, політичні та історичні особливості проблеми здатні обмежити пряме застосування універсальних рішень та стати основою для створення і класифікації складніших альтернатив. Загальні (універсальні) варіанти політики вміщують певну кількість стандартних підходів до вирішення проблеми. Універсалізація альтернатив має позитивні та негативні сторони, зумовлені процесом узгодження позицій щодо кожної альтернативи. Доцільніше було б розглядати загальні рішення щодо кожної проблеми, зосередившись на питаннях доступу до ресурсів та обмеженнях.

Розглядаючи модифіковані загальні рішення щодо альтернатив- стратегій, зазначимо, що, сформувавши набір загальних рішень, можна відразу їх модифікувати з метою відповідності конкретним умовам проблеми. Модифікація реалізується за рахунок комбінації елементів загальних рішень або пропозиції нових варіантів альтернатив-стратегій.

Характеризуючи архітектоніку принципу альтернативності слід визначити та узагальнити якісні критерії даного поняття:

1. Дієвість. (або забезпечення здійснення роботи) Вказаний критерій розглядається як ключовий у процесі вибору знарядь і побудов політичного курсу.

2. Адекватність. Вказаний критерій можна вважати похідним аналогом дієвості. Як критерій оцінки відносної цінності альтернативних моделей, адекватність дозволяє оцінити, наскільки ми можемо просунутися до мети з наявними ресурсами. Навіть дієва програма іноді не дозволяє досягти поставлених цілей або забезпечує лише часткове розв'язання більшої проблеми. Адекватність визначає міру, якою даний рівень дієвості відповідає потребам, цінностям і можливостям, що породили проблему. Критерій адекватності визначає очікування щодо сили зв'язку між альтернативами політики і бажаними наслідками.

3. Ефективність. Ефективність, або забезпечення виконання роботи з найменшими витратами, здебільшого, також розглядається як один з головних критеріїв принципу альтернативності. У той час, на відміну від дієвості, що пов'язується з технічною раціональністю, ефективність пов'язана з економічною раціональністю - характеристикою продуманого вибору, який передбачає порівняння альтернатив стосовно їхньої спроможності сприяти ефективному розв'язанню суспільних проблем. Ключами до продуманого вибору в цьому плані є системний підхід і квантифікація, або вираження вибору в грошовому вимірі. Оскільки йдеться про системне порівняння, доречним у даному контексті виступає аналіз вигод і витрат. Наприклад, у Веймера і Вайнінґа подано чотири стадії цього аналізу: визначення впливу; монетаризація впливу; врахування часу і ризику; вибір варіанту стратегії.

Дан структурує десять стадій аналізу: структурування проблеми; визначення цілей; визначення альтернатив; розробка даних для прогнозування; визначення груп, на які націлено політику і які виграють від неї; оцінка вигод і витрат; застосування поправки до оцінки вигод і витрат; оцінка ризику і невизначеності; вибір критеріїв рішення; вироблення рекомендацій [319,320]. Означені стадії тотожні з системним процесом побудови стратегічної політики.

4. Політична здійсненність. Йдеться про політичний ризик, включаючи характер підтримки й опозиції, прозорість для громадськості і шанси зазнати поразки. Іноді політичний аспект аналізу потребує більшої уваги, ніж етичний і технічний. Це пов'язується з тим, що, по-перше, для кар'єри політика і для ресурсів центральне значення мають наслідки дії і, по-друге, досягнення навіть альтруїстичних цілей вимагає розрахунку. Вищезазначене не означає, що аналіз з метою вибору курсу передбачає упередженість пропонованих порад. Однак свідчить про те, що аналітик має відчувати політичний контекст, у якому він дає поради, і вміти пояснити прогнозований вплив тих чи інших альтернативних варіантів курсу на частину суспільства, яку вони зачіпають, а також її реакцію.

5. Прийнятність. Цей критерій передбачає визначення, чи прийнятний даний курс для задіяних у політичному процесі осіб і чи сприймають інші дійові особи нові варіанти курсу. Найкраще це усвідомлюється через перевірку на відповідність двом критеріям, визначених Потером: легітимності і підтримки [143, с. 7-8].

6. Комунікабельність. Критерій комунікабельності може розглядатися як різновид критерію прийнятності. Навіть найдієвіший варіант у даній ситуації навряд чи буде вважатися прийнятним, якщо його вибір не можна обґрунтовано пояснити головним сторонам або громадськості загалом.

7. Доречність. Цей критерій передбачає визначення, чи не суперечать цілі політики уявленням громадськості або суспільства про цінності. Тут питання полягає у визначенні, чи слід ставити перед собою дану мету. Істотною мірою це етичне питання, що пов'язане з людськими уявленнями про цінності, права, перерозподіл тощо. На думку Дана, питання про доречність курсу політики пов'язується не з окремими критеріями, а з двома або цілою системою критеріїв.

8. Відповідність прагненням суспільства. Цей критерій передбачає визначення, чи справді пропонований варіант відбиває потреби, преференції і уявлення про цінності конкретних груп. Петон і Савіцкі зазначають, що часом політика може бути ефективною і дієвою, але не відповідати потребам і бажанням суспільних груп, на які вона спрямована.

У даному контексті, принцип альтернативності передбачає проведення аналізу кожного політичного варіанту з урахуванням наступних чинників:

- дійові особи-особи або групи, яких стосується дана проблеми і від яких можна очікувати підтримки чи опозиційного ставлення до даної альтернативи;

- переконання та мотивації-ставлення дійових осіб щодо даної проблеми і варіантів рішення;

- ресурси-йдеться про наявні ресурси дійових осіб, які потенційно можна використати для одержання потрібних результатів (наприклад, влада, авторитет, фінансові ресурси);

- місце прийняття рішення-організація та її керівництво, яке приймає рішення [337, р. 137-184].

На думку Потера, політолог-аналітик має визначити основних осіб, які ухвалюють рішення: міністрів, заступників міністрів, політичних і зовнішніх радників, і з'ясувати для себе, як вони можуть відреагувати на різні варіанти вибору. Петон і Савіцкі називають цей процес складанням політичної карти: карти сприйняття і карти позиції.

Складання політичних карт сприйняття передбачає спрямування зусиль на те, щоб описати, які саме методи політики сприймаються відповідними групами, об'єднаними спільними інтересами, дійовими особами і особами, що ухвалюють рішення. Складання політичних карт позицій передбачає опис того, яку підтримку, несхвалення чи вплив можна очікувати від цих самих груп і осіб, і визначення сфер, де можна досягти консенсусу, компромісу або створити коаліцію. Складання таких карт дозволяє усвідомити, на яких елементах варіантів курсу найкорисніше буде наголосити і як ці варіанти можна було б найкраще реалізувати.

9. Придатність для адміністрування. Вказаний критерій, на думку Ліндера і Петерса, пов’язаний з питанням про адміністративні витрати і простоту у здійсненні, або про інтенсивність використання ресурсів. Потер розглядає його як справу загальної здійсненності, а також справу того, що можна чи не можна собі дозволити (наприклад, чи готові інші структури надати кошти для здійснення обраного курсу). Петон і Савіцкі визначають проблему придатності для адміністрування через серію запитань. Зокрема, наскільки можливим є практичне здійснення пропонованої стратегії або програми в політичному, соціальному й адміністративному контексті?; чи існує для цього необхідне кадрове забезпечення?; чи готові працівники до співпраці при виконанні робіт і наданні необхідних послуг?; чи наявні необхідні фізичні потужності?; чи реальні визначені терміни? тощо.

10. Справедливість. Критерій справедливості пов'язаний з розподілом товарів і послуг між окремими членами і підгрупами. За висловом Дана, справедлива політика - це така політика, за якої ефекти (наприклад, одиниці послуг чи грошові виплати) або зусилля (наприклад, грошові витрати) розподілені чесно і справедливо. Як зазначають Петон і Савіцкі, в цьому питанні існує три типи справедливості:

- горизонтальна справедливість-однакове ставлення до тих, хто перебуває в рівнозначних умовах;

- вертикальна справедливість-розподіл товарів і послуг між тими, хто перебуває в нерівнозначних умовах;

- справедливість між поколіннями-витрати і вигоди пропонованих варіантів стратегії або програм для майбутніх поколінь.

Як правило, положення справедливості застосовують як тест щодо таких позицій, як місце проживання; приналежність до того чи іншого прошарку за рівнем доходів, раси і національності, вікової групи, статі; родинне становище, статус як власника родинної власності тощо. Однак нескладна частина обговорення питання про справедливість як оціночний критерій при виборі інструментів або альтернативних варіантів політики на цьому закінчується. Як зазначили Петон і Савіцкі, застосування критерію справедливості складне через те, що бракує чіткої вірної відповіді на запитання, яким має бути справедливий розподіл товарів і послуг між членами суспільства. Основний принцип рівноправного і недискримінаційного ставлення полягає в тому, що до всіх членів суспільства слід ставитись однаково, окрім випадків, коли є вагомі підстави для застосування диференційованого підходу. Визначення, що є вагомою підставою,-це дилема, пов'язана з питанням про цінності [337, р. 137-184]. Безперечно те, що державні службовці відіграють центральну роль у реалізації критерію справедливості. Державні службовці повинні вирішувати питання на зразок: який варіант курсу політики буде найсправедливішим у даному випадку?; Завдяки якому варіанту можна найкраще реалізувати цінність поняття рівності? / або свободи? / або справедливості? Слід зазначити, що чимало політичних рішень характеризуються важливим етичним виміром.

Усі конкретизовані критерії перебувають у логічному взаємозв’язку і методологічній єдності. Часто критерії перебуватимуть у конфлікті між собою. З'ясування таких конфліктів, визначення їх у спосіб, що сприятиме прийняттю рішень,-це той момент, коли аналіз із метою вибору курсу політики перетворюється на мистецтво і науку.

Змістова структура принципу альтернативності складається із шести основних блоків:

1. Розгляд усіх найважливіших аспектів ситуації з виявленням найбільш значимих суб'єктів та чинників в їхньому взаємозв'язку. Такий системний підхід реалізується за допомогою наступних прийомів:

- декомпозиція системи (спрощення її шляхом диференціації на складові елементи, які також розчленовуються до виправданого у межах конкретної задачі ступеня);

- діагностика системи (спосіб виявлення найбільш “чуттєвих елементів” системи; розглядаючи різні аспекти проблеми, акцентують увагу на найбільш важливих та значимим).

Аналітичне забезпечення та коректування на стадії пошуку та постановки цілей і формулювання якісних критеріїв.

Побудова та тестування моделей.

Виявлення альтернативних шляхів досягнення поставлених цілей.

Повне зіставлення альтернативних варіантів - з урахуванням їх якісних критеріїв, наприклад, ефективності (здатності оптимізувати дану ситуацію), а також з урахуванням наслідків для макроситуації загалом. Оптимальним буде таке рішення, яке належним образом балансує поточну вартість рішення з майбутньою цінністю виникаючої в результаті цього рішення нової ситуації.

Формулювання результатів аналізу [337, р. 137-184].

У даному контексті головна сутність принципу альтернативності базується на обов’язковому співставленні п'яти складових:

- ціль (ідеальна модель кінцевого результату);

- альтернативи (варіанти (способи) можливих рішень задачі. Аналіз систем вміщує не лише детальне порівняння відомих варіантів, але й пошук нових альтернатив);

- модель (імітація, реальної системи з урахуванням її властивостей та відносин, що суттєві для дослідження. Основна роль моделі у процесі аналізу систем полягає у забезпеченні процедури зіставлення альтернатив, оцінці наслідків вибору альтернатив тощо);

- критерій (показник (або правило), що забезпечує зіставлення та вибір найбільш кращих альтернатив з урахуванням витрат та їхнього внеску у досягнення встановлених цілей);

- одиниця рахунку (використовується в тому випадку, якщо проблему вдалося хоча б частково представити у формалізованому виді).

Наприклад, якщо голова уряду прагне схилити депутатів Верховної Ради до затвердження проекту бюджету (ціль), він структурує картину розміщення сил, інтересів та переваг депутатського корпусу (модель), і, приймаючи до уваги кілька можливих варіантів аргументації (альтернативи), вибирає з них ту стратегію, що, на його думку, здатна забезпечити даному проекту найбільшу (критерій) кількість голосів (одиниця рахунку).

Отже, методологічні основи принципу альтернативності вимагають виділення політичної ситуації як системи з навколишнього середовища, опис її властивостей як цілого, проведення діагностики і декомпозиції, виявлення у ній найбільш істотних елементів та зв'язків. Нормативна альтернатива змістовно структурується як комплексна, ієрархічно упорядкована система заходів, що спрямовуються на досягнення чітко визначених і взаємно співвіднесених цілей і задач. Характеризуючи стадії трансформації ситуації, ми враховуємо не лише локальні причинно- наслідкові ланцюги, але і загальносистемні взаємодії та вплив чинників навколишнього середовища. Дотримання принципу альтернативного опису розвитку політичної ситуації через створення не одного, а цілого ряду альтернативних сценаріїв виступає важливим компонентом наукового аналізу.

Разом з тим, принцип альтернативності використовується як частина методичного інструментарію системного аналізу у процесі аналітичного забезпечення прийняття політичних рішень. Так, побудова сценарію може відігравати допоміжну роль на стадії постановки та коректування цілей. У процесі цілепокладання доцільно визначити, чи існує сценарій або конкретна логічна послідовність дій, що призводить до трансформації ситуації А (дійсне) у ситуацію Б (бажане). Якщо такого альтернативного сценарію (з урахуванням реальних ресурсів і можливостей суб'єкта рішення) не існує, обрану мету варто замінити іншою, більш реалістичною.

Альтернативи важливі на стадії системної діагностики досліджуваної політичної ситуації. Вони допомагають аналітику виділити найбільш значимі елементи ситуації та усунути дрібні перемінні через наочну демонстрацію взаємодії політичних суб'єктів у ракурсі розвитку політичного процесу. Система альтернатив сама по собі може слугувати моделлю досліджуваного політичного процесу, і, таким чином, стає інструментом зіставлення альтернативних курсів політичної дії. У той же час слід враховувати той факт, що ключовим моментом, який визначає місце та роль альтернативи у загальному процесі аналізу є специфіка даної проблемної ситуації та формулювання аналітичних завдань. Так, наприклад, якщо вже існує конкретний проект рішення та потрібна його аксіологічна оцінка ефективності та наслідків, аналітичне питання буде сформульоване наступним чином: що відбудеться за умов ухвалення даного альтернативного рішення? У даному контексті доцільним стає вироблення набору пошукових альтернатив, де “тригером” є досліджуване рішення. Інший випадок, якщо існують чітко усвідомлені цілі, але ще не структуровані шляхи їхнього досягнення (які альтернативи існують для досягнення даних цілей і яка з них буде оптимальною?) У такій ситуації слід створити ряд нормативних альтернатив і нормативних систематичних контекстів. Останні фактично стануть альтернативами для системного аналізу.

Третій варіант, якщо є проблемна ситуація, але немає ані пріоритетів, ані конкретних проектів рішення (до чого варто прагнути у даній проблемній ситуації). У даному випадку альтернативи можуть стати вихідним прогнозно-аналітичним матеріалом для побудови “дерева цілей”. Крім того, створення політичних альтернатив, за визначенням Г. Кана, сприяє усвідомленню події і точок розгалуження, тих критичних етапів політичного процесу, у яких необхідні енергійні зусилля з метою зміні його розвитку у бажаному напрямку. У різних ситуаціях використання принципу альтернативності може мати різний ступінь доцільності і застосовуватися на різних етапах системного аналізу. Водночас, даний принцип може бути задіяний і на усіх стадіях та фазах експертної роботи з аналітичного обслуговування прийняття політичних рішень.

Таким чином, ніяка циклічно-хвильова схема розвитку, що виключає принцип альтернативності, не може бути плідною, тому що вона не враховує а ні багатоваріантності поводження ключових акторів, а ні поступового нагромадження нових моментів і можливостей функціонування політичної системи, ні впливу інших тенденцій і закономірностей. Модернізація політичної системи України формується і функціонує через впровадження у практику держави системи політичного управління з одного боку, та цільового альтернативного програмування, що нетотожне централізованому лінійному плануванню за недемократичних форм влади, з другого.

Віддаючи належне альтернативному програмно-цільовому принципу, що застосовується за умов демократичного режиму, наголосимо, що ефективність його використання залежить від поєднання з іншими підходами, а саме з такими як: проблемно-орієнтований, метод блок-схем реалізації завдань, метод мережевого планування та управління.

У поєднанні з ними принцип альтернативності постає в один ряд з головними інструментами пізнання процесів політико-адміністративної модернізації демократичного типу. Концептуальною основою аналізу процесів суспільно-політичного розвитку країни через урахування принципу альтернативності можуть стати не лише методологічні засади та підходи, а й окремі теорії. Наприклад, “теорія конфлікту”, “теорія консенсусу”, “теорія плюралізму”.

Таким чином, аналіз політико-адміністративної модернізації має здійснюватись у рамках міжнародного дисциплінарного підходу, а його світоглядною основою є уявлення про невичерпність шляхів розвитку, а отже й засобів їх пізнання.

У даному контексті структуруємо визначальні функції принципу альтернативності:

пошук та обґрунтування тих варіантів розвитку, які не можуть бути реалізованими [192, с. 175];

відмежування здійснених варіантів від уточнених;

аналіз зв'язку між модернізацією конкретної політичної системи і міжнародним політичним розвитком. Акцентуємо, що для вітчизняної політичної системи дана функція є особливо значимою, оскільки українська внутрішня і зовнішня політика досить чуттєва до зміни загальносвітових трендів. Останнє обумовлено як дією механізмів модернізації, так і геополітичним становищем України. Інакше кажучи, означена функція принципу альтернативності істотно впливає на перехід України до нової фази політичної модернізації у контексті системного аналізу:

Функціональний зв’язок принципу альтернативності

із системним аналізом політики

До інших функцій принципу альтернативності належать:

- оцінка можливих майбутніх пертурбацій, пов’язаних з експансією наддержав створити світ, що управляється ними;

- озброєння людства та політичних еліт, що приймають рішення, новими знаннями, необхідними для побудови управлінських сценаріїв, політичної експертизи та розробки сприятливих альтернатив.

Таким чином, основна теоретико-концептуальна сутність принципу альтернативності полягає у врахуванні, виборі та диференціації існуючих та варіативних структур, які забезпечують нову антропосоцієтальну відповідність. Одночасно з’являються такі компоненти, які викликають напругу в системі на нових основах.

Трансформаційний процес, що враховує особливості принципу альтернативності завершується встановленням нового соціокультурного балансу, який є по-новому суперечливим і відносним. Головним завданнями функціонування принципу альтернативності є звільнення економіки від жорстокого адміністративного контролю, створення мобільної соціальної структури, формування інститутів громадянської та національної безпеки, наявність ефективного місцевого самоврядування.

Отже, у широкому контексті, виведення принципу альтернативності як політологічного закону передбачає інституційне забезпечення функціонування та розвитку демократії; запровадження демократичних процесів контролю за діяльністю влади з боку громадянського суспільства.

На сучасному етапі розвитку політологічної науки та практики дедалі помітнішого поширення набуває об’єктивістський підхід до оцінки принципу альтернативності, що ґрунтується на базових положеннях теорії синергетики. Зокрема, багатовимірність шляхів модернізації суспільства у їхньому соціоприродному вияві у системах перехідного періоду.

У теоретичному розумінні пошук політичних альтернатив можна визначити як умовне продовження у майбутнє тенденцій, що спостерігаються, у досліджуваних явищах, закономірності розвитку яких у минулому і сьогоденні є загальновідомі.

При цьому, дані тенденції свідомо випливають із можливих, а часом навіть неминучих програмних і організаційних рішень, здатних істотно видозмінювати тенденції, що намітилися.

Узагальнюючи вищесказане, продемонструємо структурно-ієрархічну модель принципу альтернативності (див. мал. на стор 377).

Структурно-ієрархічна модель принципу альтернативності

Таким чином, формуючи теоретико-концептуальний базис принципу

альтернативності, слід орієнтуватися на необхідність наукового забезпечення розробки системи відповідних цінностей і орієнтирів, понять і критеріїв. Нові соціокультурні вектори розвитку українського суспільства вимагають відповідного критично-конструктивного аналізу досягнень і прорахунків науки і практики та створення якісно досконалішої теоретико-методологічної основи. Складовими цієї основи мають стати об'єктивність та історизм; ціннісний, системно- структурний і фундаментальний підходи; органічна єдність теорії і практики; поєднання критичного і раціонального, конструктивного, порівняльно-ретроспективного, історичного та логічного підходів.

6.2.