Форми існування та механізм дії принципу альтернативності у розвитку політичних систем

У контексті конкретизації понятійного інструментарію підрозділу, слід зазначити, що до форми є зовнішнім виявом змісту, до якого належить взагалі все певне. У взаємодії змісту та форми зміст є рухливою, динамічною стороною цілого, а форма охоплює систему стійких зв’язків предмету.

Форма існування принципу альтернативності є структурою, яка

постійно розвивається, генетично формуючи нові форми, нові варіанти політики. Діалектичними компонентами форми “принципу

альтернативності” як рефлектованої визначеності є тотожність і відмінність. Тотожність виступає як деяка неоформлена діяльність, відмінність, як різниця або протилежність видів діяльності, які становлять предмет процесу обміну [32, с. 169].

Визначення принципу альтернативності передбачає наявність не просто форми, а її розумної модифікації. Оскільки політичний процес за характером є доцільним, він обов’язково супроводжується виробництвом специфічних розумових продуктів.

Разом з тим, визначальна форма існування принципу альтернативності осягається у контексті тезауруса інтелігібельності (або польової форми універсуму). Це означає, що дана категорія усвідомлюється виключно розумом або інтелектуальною інтуїцією [32, с. 171].

Зміст конкретної політичної системи вимагає для повного самоздійснення організменої форми. Це, з одного боку, забезпечує збереження основних атрибутивних якостей інтелігібельної матерії, а з другого - досягає необхідної і достатньої потенції реалізувати свою специфічну генеральну функцію - політичного прогнозування.

Як вказувалося у підрозділі 2.1, поняття альтернативності вміщує дві основні форми існування - онтологічну та ціннісну (аксіологічну).

У даному контексті доцільно виокремити наступні форми існування принципу альтернативності у розвитку політичної системи:

форма програми, що задається культурною традицією (стереотипами та архетипами культури);

форма моральної та естетичної реакції на крайнощі існуючої ситуації.

Перша форма апріорі створює лінійний, спадково-кумулятивний час, інша - реактивно-циклічний час, який вміщує пряму та реактивну фази або діалектику виклику - відповіді. На сучасному етапі принцип альтернативності закономірно частіше проявляється у другій формі [192, с. 46]. При цьому друга форма є життєздатною за умов:

Наявності визначальної історичної події (наприклад І Світова війна, розпад СРСР). Така подія відкриває шлях новим історичним фазам і при цьому закладає у майбутнє визначену довготривалу програму.

Лояльного ставлення до альтернатив розвитку керівництва держави (наприклад, у період Української національної революції 1917 - 1920 рр.);

Усвідомлення суспільством необхідності та доцільності політичних перетворень (ця тенденція характерна для сучасного етапу розвитку українського суспільства).

Акцентуємо, що друга умова має емпіричний характер, перша та третя претендують на онтологічні та антропологічні висновки.

Специфічні методологічні проблеми існування принципу альтернативності пов’язані також ще з однією формою прогностичного бачення, яка розрізняє фази виклику та відповіді, однак не у часі, а у просторі та розглядається як джерело різноякісних типів часу. У даному контексті заданість виклику - відповіді взаємодіє вже не з протистоянням сучасної та майбутньої епохи через прогресивістський європейський час, а з протистоянням світового центру та світової периферії.

У постіндустріальну епоху виклики інтеграції іноді виступають як погроза культури та моралі, національної ідентичності. Це готує відповідну фазу виклику у стилі нового фундаменталізму, етно- та культуроцентризму. Зазначимо, що фазові інверсії, які змінюють “плюси” на “мінуси”, кумирів на паріїв, переможців на капітулянтів, позначені драматичними ротаціями еліт.

Таким чином, формою існування принципу альтернативності є внутрішня організація впорядкованої взаємодії учасників політичного процесу (коаліція-опозиція; уряд-народ; уряд-Верховна Рада) у певних просторово-часових вимірах, які функціонують на основі інформаційних процесів, тобто формують взаємодію регулюючої та регульованої підсистем.

Розглянемо механізми та варіанти дії принципу альтернативності у розвитку політичних систем.

Характерною ознакою сучасного політичного процесу є багатоваріантність шляхів переходу системи від одного стану до іншого чи можливість прийняття великої кількості різних рішень з однієї й тієї ж проблеми. На основі отриманої інформації можна розробити альтернативні варіанти рішення. Ключем до їхньої оцінки є відповідність очікуваного результату до бажаних обставин, для чого необхідно: оцінити очікуваний результат кожної з альтернатив; оцінити очікувану вартість альтернатив; визначити можливі несподівані фактори, властиві кожній з альтернатив. Враховуючи, що максимальної відповідності альтернативних результатів до бажаної ситуації досягти важко, необхідно визначити максимально можливі варіанти вирішення проблеми.

Оцінка важливих наслідків альтернативних варіантів - одна з найбільш трудомістких дій, пов’язана з використанням економіко- статистичних, математичних методів порівняння витрат і результатів, а також розглядом соціально-політичних наслідків і факторів.

Альтернативи пропонують не лише різні, а часто-таки протилежні виходи з проблемної ситуації.

Поверховий аналіз можливих наслідків альтернативних рішень, недооцінка або переоцінка їхньої якості надалі можуть призвести до того, що перед суб’єктом постануть суттєві труднощі та протиріччя.

Оскільки в сучасних умовах для завдань політичного прогнозування характерні багатогранність і складність взаємовпливів соціальних, економічних, політичних і технічних факторів та інформації, головна роль у пошуку оптимальної альтернативи відводиться людині. Як творча діяльність, процес ухвалення рішень спонукає до активної реалізації перетворюючої сили людського розуму. Адже рішення - це не просто елементарне логічне узагальнення інформації, а продукт творчого мислення, інтуїції та фантазії. Формальні методи і засоби використовуються людиною у процесі прийняття рішень як допоміжні інструменти. Тому процес прийняття рішення - завжди вольовий акт, соціальна дія, яка не лише віддзеркалює потреби та інтереси особистості, певних соціальних сил у суспільстві, але реалізує ці соціальні інтереси. Саме тому збільшується відповідальність управлінців за прийняті рішення та їхні наслідки.

У кожній конкретній ситуації об’єктивно існує кілька можливих рішень. На його вибір впливають такі фактори, як цілі, визначені суспільством або вищим органом, право керівника приймати ті чи інші рішення; наявність ресурсів, здібності керівника та його підлеглих. Досвід, розуміння суті проблеми, бачення перспективи та інтуїція допомагають оцінити значущість альтернативних варіантів рішення і вибрати найбільш раціональний із них.

Результативність, ефективність і якість прояву принципу альтернативності у процесі політичної реформації досягається за умови дотримання певної послідовності дій, як теоретичного характеру, так і практичної реалізації.

У Тимчасовому регламенті з питань реалізації урядової політики, що розроблений Кабінетом Міністрів України (розділ 5), політичні альтернативи визначаються як ґрунтовний виклад різних можливих варіантів вирішення суспільно-політичних питань. При цьому аналіз та порівняння альтернатив повинен відповідати наступним принципам:

ефективність втілення відповідної стратегічної цілі урядової політики та вплив варіанта пропонованого рішення на її інші важливі соціальні інститути;

врахування наслідків та ризику, що пов'язано із втіленням відповідного варіанта (фінансово-економічні, правові, соціальні,

міжнародні тощо) [275, c. 54].

На теоретичному рівні зміст проблеми вироблення політичних альтернатив складається з таких етапів:

1. Усвідомлення проблеми необхідності вироблення політичної альтернативи. Даний етап вміщує оцінку існуючих обставин та моделювання зв'язку між обставинами, що викликають стурбованість, та змінними, якими можна маніпулювати через державну політику та визначення масштабу проблеми. Правильна постановка питання для усвідомлення (розуміння) проблеми складається із наступних положень: визначення симптомів самої проблеми; визначення стратегії вирішення проблеми.

Важливим у даному контексті є чітке формулювання проблеми. Визначення проблеми у сфері модернізації державної політики - це визначення політичних проблем, що потребують державної реакції. Для цього слід переконатися, по-перше, що проблема стосується значної частини суспільства, по-друге, постала внаслідок порушення загальноприйнятих норм, поглядів, звичаїв або традицій, і, по-третє, причиною пошуків альтернативних варіантів розвитку є існуюча державна політика.

Таким чином, проблема альтернативності подальшого розвитку - це ситуація, що викликає занепокоєння у суспільстві і потребує реагування державної влади.

Аналіз вирішення проблеми. Цей етап складається з обрання критерію оцінки; визначення альтернатив-стратегій; оцінки-передбачення впливу вироблених альтернативних політик та їх оцінки з точки зору обраного критерію; надання порад-рекомендацій тощо.

Процес усвідомлення (визначення, формулювання, структурування) суспільної проблеми є найважливішим етапом процесу аналізу політики. У даному контексті слід враховувати, що різнобачення експертами одного явища та неможливість досягнення консенсусу є серйозною перешкодою для координації дій аналітиків чи аналітичних структур. Тому важливим є аналіз альтернативних блоків проблем, рішень, концепцій для виокремлення оптимальної проблеми та її дослідження відповідно до інших альтернатив. При цьому, недоцільно застосувати шаблони або апробовані сценарії через необхідність постійного перегляду та повторних визначень проблеми.

Отже, безпосереднє вирішення проблеми альтернативного пошуку - це поліструктурний, ретельний відбір альтернатив для подальшого наукового аналізу.

Обговорення та запровадження модернізаційної моделі розвитку політичної системи з урахуванням дії принципу альтернативності.

У процесі реалізації завдань третього етапу застосовуються наступні наукові методи: теорія вибіркового метода, кореляційний і факторний аналіз, експертні оцінки, фізичне й математичне моделювання, лабораторні експерименти тощо. Такий широкий методологічний спектр сприяє виробленню плюралістичності та утвердженню науково обґрунтованої системи шляхів модернізації політичної системи з урахуванням альтернативності розвитку.

Акцентуємо, що для всіх трьох етапів необхідним є вивчення та систематизація даних, теорій та фактів, використання інформації для обґрунтування майбутніх наслідків існуючої та альтернативних стратегій.

Загалом цей підхід вміщує наступні функції:

- визначення та послідовність сумісності цінностей, цілі й альтернатив;

- визначення (відповідність) кількості (більше ніж одна) альтернатив для виконання кожного завдання (чи є необхідними всі ці альтернативи та інші державно-політичні рішення, що мають таку ж мету);

- конкретизація відповідності альтернативи до цілі (чи є додаткові альтернативи в цій політиці або в інших політиках);

- необхідної кількості ресурсів, оцінки достатності наявних для здійснення альтернатив;

- визначення (залежність) сумісності з політичною метою альтернативних стратегій, випадковостей і повторних заходів та їхньої здатності діяти з передбачуваними проблемами

До можливих ресурсних центрів, які сприяють ідентифікації політичних альтернатив та реалізації їх функцій належать:

- структури державних інституцій та адміністративних установ, які спільно із замовленням аналізу можуть визначати базові альтернативи;

- державний персонал, діяльність якого безпосередньо або опосередковано пов'язана з проведенням аналізованої політики;

- індивіди та групи поза державними інституціями, громадяни й недержавні організації, групи інтересів, ЗМІ;

- варіації однієї й тієї самої альтернативи, які можуть утворитися в результаті її розширення або стиснення;

- комбінації окремих альтернатив, які можуть бути визначені як нові альтернативи-стратегії;

- брейн-стормінґ, як поширений та ефективний метод вироблення альтернативних сценаріїв;

- сам процес аналізу, під час якого з'являються нові варіанти та ідеї, здатні нівелювати очевидні й латентні слабкості базових альтернатив;

- пілотні програми-проекти нових підходів, які здійснюються до початку повномасштабного впровадження;

- ґрунтовне, обмірковування - осмислення-усвідомлення проблеми.

Таким чином, принцип політичної альтернативи є своєрідним стимулом у виробленні оптимального варіанту суспільного розвитку. Послідовне порівняння варіантів, тобто порівняльне оцінювання сприяє передбаченню та уникненню стратегічних помилок. В той же час, суперечливість альтернативних варіантів удосконалює безпосередньо процес вироблення загальної державної політики. Розмаїття альтернативних варіантів політики залежить від конкретної ситуації аналізу, від об'єктивних і суб'єктивних його чинників. Розробляючи варіанти альтернатив, аналітики та аналітичні структури повинні уникати практичних пасток, конфліктних ситуацій, “глухих кутів” тощо.

У контексті технологічного циклу формування системи політичних альтернатив функціонують наступні засади, які сприяють уникненню протистояння і конфронтації під час узгодження шляхів розвитку політичної системи.

По перше, не слід намагатися виокремити домінуючий або найдосконаліший варіант політики - універсальну альтернативу-стратегію. Малоймовірно, що якийсь один варіант буде ідеально придатним для всіх цілей, охоплюватиме всі сторони та аспекти проблеми модернізації політичної системи. Врахуємо, що сучасне плюралістичне суспільство характеризується великою кількістю ідей, інтересів, поглядів.

По-друге, недоцільно створювати штучне протиставлення одного варіанта, з іншими умовними, фіктивними непривабливими варіантами. Створення штучних умов для підкреслення ваги одного варіанта майже завжди має зворотний ефект дії, не відповідає основоположним принципам аналізу політики. Загальною нормою для цього правила є: неоднозначна реальність краща, ніж штучна визначеність. Оптимальним у даному контексті є запропонування справді вдалого варіанту (хоча й уже відомого) альтернативи-стратегії.

По-третє, недоцільно обирати пріоритетну (домінуючо-привабливу, фаворитну) альтернативу до того моменту, поки не зроблено аналітичної оцінки всіх можливих варіантів. Поширеним явищем є упереджене, зарозуміле відкидання політичних альтернатив ще до того, як вони були по-справжньому розглянуті Політологічна наука вимагає об'єктивності у процесі оцінки кожної альтернативи.

Принцип політичної альтернативи повинен відповідати змістові поняття альтернатива, тобто бути взаємовиключним. Очевидно, альтернативи не є такими, якщо вони взаємодоповнюють одна одну. Наприклад, можна поєднати всі складники альтернативи А з компонентами альтернативи Б й отримати альтернативу В. Окрім цього, завжди існує нескінченна кількість можливих варіантів альтернатив. Це є небезпекою концентрації уваги виключно на процесі вироблення формальних альтернатив. Альтернативи-стратегії повинні створювати справжні варіанти вибору.

По-четверте, необхідно уникати абстрактних, утопічних альтернатив. Оскільки політична альтернатива - це нездійсненний варіант, треба з'ясувати справжні наміри, підтекст конкретного варіанту. При формулюванні альтернативи слід завжди рухатися від абстрактного до конкретного. Альтернатива-стратегія подається у розгорнутому вигляді, тобто є прозорою і обчисленою.

По-п’яте, до переліку альтернатив політичної модернізації слід обов'язково вносити альтернативу “статус-кво”, тобто таку, що не передбачає ніяких змін. Аналіз зазначеного варіанту сприяє виробленню позитивної оцінки можливостей досягнення визначених цілей та ефективному пошуку правильного шляху суспільно-політичного розвитку.

По-шосте, альтернативи-стратегії мають відповідати наявним ресурсам, у тому числі мати юридичні повноваження. За відсутності необхідних ресурсів слід розробити схему дій для отримання даних ресурсів. Такий варіант найприйнятніший з огляду на матеріально-технічну обмеженість, особливо в країнах з перехідною економікою.

Таким чином, процес узгодження прояву альтернативних варіантів на практиці презентується як система ціннісних орієнтацій, норм, писаних та неписаних законів.

Зважаючи на підходи і критерії у виробленні альтернатив-стратегій, можна виокремити наступні варіанти траєкторій розвитку політичної системи:

Намагання пролонгувати чинну політику на основі наявних ресурсів. Це забезпечує базову лінію для порівняння з іншими альтернативами- стратегіями. За таких умов витрати, як правило, прямі та відкриті, оскільки бюджети державних інституцій вже передбачають видатки на поточну політику. Недоліком такого типу альтернатив-стратегій є складність у розрахунках їх ефективності, оскільки вони орієнтуються на минулу діяльність і досягнуті результати.

Намагання пролонгувати діючу політику на основі іншого рівня (вищого або нижчого) ресурсних витрат. Такі дії мають вплив на вартість і ефективність політики, оскільки питання скорочення фінансування спричиняє опір зацікавлених груп і державних службовців.

Інші варіанти існуючої політики - мінімальна модифікація чинної політики без зміни на рівні діяльності. Незначні зміни в напрямі політики не дають достатньо матеріалу для аналізу, а отже, важко підрахувати витрати та ефективність політики.

Новий напрям політики відповідно до традиційних концепцій: значні зміни без варіацій існуючої політики. Це відносно безпечний шлях інновацій з притаманними їм ризиками. Розрахувати вартість та ефективність можна завдяки використанню в минулому базового концепту політики.

Нова політика з новими концепціями - найменш прийнятний тип альтернативи-стратегії, оскільки завдає значних труднощів у процесі обрахування витрат та ефективності. Незважаючи на ризик, що є засторогою до частого її застосування, така політика може бути найкращим шляхом досягнення значного прогресу або радикального зменшення витрат чи суттєвого підвищення ефективності. Втім, витрати та ефективність важко підраховуються через новизну та значну кількість непередбачуваностей.

Таким чином, політична альтернатива стратегія є набором конкретних чітких, зрозумілих, грамотних дій, виписаних з уникненням абстрактних узагальнень. Її сценарій повинен вміщувати докладні інструкції з описом необхідних ресурсів, гарантією їх надходжень та контролем, тобто шлях від початку до кінця - від концепції до реальності.

На механізм прояву принципу альтернативності у процесі модернізації конкретної політичної системи впливають структурні тиски, адже кожна країна має свої специфічні історичні, економічні, політичні структурні умови існування. Так, наприклад, соціально-економічні чинники історичного розвитку України серйозно й глобально впливають на функціонування державної політики. Передусім це зіткнення та конфлікти у визначенні генерального напряму розвитку держави; трансформаційні суспільні процеси; територіально-демографічна ситуація; соціально- економічні та політичні взаємовідносини з Росією та Європою; питання мови, культури, економічної та військової безпеки; регіональні особливості українського суспільства та ін.

У процесі визначення альтернативних шляхів політичного розвитку слід враховувати два чинники: стратегію еліт та мас і співвідношення сил між правлячими групами та їх опонентами. Концептуалізація вищезазначених чинників та оцінка їх гіпотетичного впливу дозволяє класифікувати транзити за трьома категоріями: пактові, нав’язані революційні, реформістські. Таким чином, можливими є декілька варіантів еквілібріуму. Аналізуючи різноманітні шляхи до демократії, необхідно враховувати варіант, згідно з яким переможці можуть “нав’язати” демократизацію - неважливо зверху чи знизу, ззовні або зсередини. Як класичний приклад “нав’язаної” альтернативи часто приводять Бразилію, де процес демократизації тривав 16 років, впродовж яких країна неодноразово перебувала під владою військових (та їх союзників з числа громадянських осіб).

На наш погляд, у країнах Центральної та Східної Європи та у республіках колишнього Радянського Союзу представлений майже весь спектр виділених форм альтернативного розвитку, за виключенням революційного повстання та перевороту знизу (які, по суті, трапляються досить рідко, і частіше не призводять до демократичного транзиту).

У деяких країнах Центральної та Східної Європи та у республіках колишнього Радянського Союзу демократичний варіант був ініційований знизу - реформаторами, які не входили до правлячої еліти (або навіть конфліктували з останньою). Так було, зокрема, у Вірменії, Чехії, Хорватії, Грузії, НДР та Латвії. До числа країн, що розвивалися за варіантом пакту, відноситься Польща (де одночасно прослідковуються й елементи “реформізму”), Угорщина і Болгарія (яким властиві також риси “нав’язаної” альтернативи), Монголія та Молдавія. Таким країнам як Албанія, Азербайджан, Білорусь, Естонія, Литва, Македонія, Румунія, Росія, Сербія, Словенія та Україна, демократична альтернатива, вочевидь, був “нав’язаною”.

Усвідомленню та поясненню диверсифікації результатів прояву принципу альтернативності на посткомуністичному просторі сприяє більш детальна класифікація політичних типологій, що фіксує знакові відмінності всередині регіону. Разом з тим аналіз подібностей та розбіжностей цих країн від інших держав дозволяє перевірити гіпотезу про те, що форма транзиту та прояву принципу альтернативи залежить також від типу вихідного політичного режиму.

Таким чином, політична модернізація має поліваріативний і альтернативний характер. Наявні типології модернізації, характеристики окремих типів і етапів відіграють роль тільки робочих варіантів. Водночас, ці типології і моделі мають певну теоретичну і евристичну цінність, оскільки дозволяють виділити основні елементи модернізації і, таким чином, формують передумови для аналізу одиничних випадків і порівняння цього процесу в різних країнах і регіонах. Загалом кожній політичній спільноті притаманні певні інституційні, економічні та соціальні особливості, які перебувають за межами політичної системи, тому мистецтвом вироблення політичних альтернатив називають уміння визначити та врахувати ці особливості.

На завершальному етапі політичної модернізації визначаються результати та наслідки політики (від прийняття до впровадження). Аналізу підлягають такі питання: матеріально-моральні переваги; ефективність витрачання фондів, ресурсів; компетентність апарату і досвід вирішення подібних проблем; врахування та екстраполяція альтернативних шляхів розвитку політичної системи тощо.

Отже, аналіз політики із врахуванням принципу альтернативності вміщує наступні особливості:

Нестабільна систематичність (раціоналізм передбачає всеосяжність (пошук альтернатив) процесу аналізу та неможливість оцінювання та порівняння найпридатніших альтернатив через надмірне використання кількісних методик (грошові й часові затрати)).

Інтерактивність та інтегрованість етапів аналізу (слід зважувати на можливість отримання додаткової інформації у процесі аналізу і зміни поточної ситуації, а також на зміну цілей як наслідок поліпшення розуміння її суті. Перешкоди, які спочатку здаються непереборними, можуть виявитися незначними, а окремі елементи вибору альтернативи змінюватися під впливом поточної ситуації або теорії. Таким чином, експерт має можливість повертатися до попередніх етапів або розглядати

вже реалізовані).

Набуття проблемою нового змісту на етапі встановлення критеріїв оцінювання (на практиці це означає конкретизацію цілей і завдань ще на початку дослідження. З досвіду ми знаємо, що переважна більшість обраних політиків (державні службовці високого рангу також) намагаються уникати точних формулювань своїх справжніх намірів і цілей через страх відповідальності за неефективну роботу. Тому раціонально визначити критерії оцінки аналізу практично досить складно).

Наявність нової суперечності як наслідку прояву принципу альтернативності у функціонуванні політичної системи.

На сучасному етапі розвитку цивілізації, ми є свідками постійної зміни політичних поглядів, пріоритетів, орієнтирів чи ситуацій у суспільстві (особливо це характерно для сьогоднішньої України). На практиці це означає призупинення або переорієнтацію (зміну цілі) процесу аналізу на будь-якому етапі (незалежно від кількості та якості аналізу і значення вихідного матеріалу - порад - рекомендацій). Все це більше підтверджує актуальність ретельного аналізу державної політики через врахування принципу альтернативності на будь-якому етапі розвитку суспільства, його характерологічних проявів та узгодження цінностей, завдань і дій політики загалом.

Принцип альтернативності, завдяки технологічній мобільності у контексті вирішення прогнозно-аналітичних задач, набуває широкого застосування у сучасній політичній науці. Формулюємо наступні способи використання принципу альтернативності у процесі політичного прогнозування:

альтернативність як самостійний та центральний для даного конкретного дослідження принцип прогнозування;

альтернативність як необхідна процедура у межах комплексного методу прогнозування;

альтернативність як допоміжний компонент, що застосовується дослідником для розв’язання окремих спеціальних задач прогнозування.

Один з найбільш характерних прикладів практичного застосування принципу альтернативності є метод ПАТТЕРН (PATTERN).

Відповідно до генеральної мети (забезпечення стратегічного планування у галузі впровадження систем озброєння) подібний варіант припускає визначення сукупності критеріїв - альтернатив вибору між різними напрямками науково-конструкторської роботи та побудови схем розподілу ресурсів.

Формулювання таких критеріїв припускає наявність визначеного представлення про вимоги та умови, яким повинні відповідати різні види зброї через десять-п'ятнадцять років. Застосування принципу альтернативності на одній з перших стадій процедури ПАТТЕРН, конкретизує контури майбутньої зовнішньополітичної ситуації. Зокрема, майбутня система погроз національної безпеки держави, можливі критичні ситуації та ймовірні шляхи їхнього подолання, зростання політичного, економічного, технічного потенціалу головних супротивників та союзників тощо [287, с. 40-45].

Висновки, що отримуються під час вироблення альтернатив, використовуються для складання ієрархічного “дерева цілей”. Верхні рівні означеного “дерева” вміщують цілі глобально-стратегічного та політичного характеру (“забезпечення виживання нації у випадку масштабного конфлікту”, “посилення домінування держави на міжнародній арені” тощо), а нижні - сприятливі альтернативи реалізації головних цілей, задачі конкретно-технічного та наукового характеру. Альтернативи “політичної картини світу” дозволяють також розмістити пріоритети, привласнюючи кожній з цілей і задач власний коефіцієнт значимості.

Аналогічний принцип (тобто, трансформація соціально-політичної альтернативи у конкретні цільові настанови та критерії на основі системного аналізу) використовується у ряді комплексних систем прогнозування. Зокрема - у селективному методі прогнозування та перспективного планування (СМП) [31, с. 187-213].

СМП передбачає визначений алгоритм роботи, що складається з наступних компонентів: збір профільної та фонової інформації; одержання найпростіших альтернативних прогнозів; написання альтернатив майбутнього розвитку, що розкривають генеральну мету роботи; вироблення критеріїв оцінки; визначення набору можливих альтернативних цілей; побудова дерева цілей; експертна оцінка цілей і критеріїв; розрахунок за “деревом цілей”; розподіл засобів за обраними проблемами; побудова “дерева рішень”; вироблення оптимальних альтернативних стратегій; розподіл ресурсів по оптимальних стратегіях.

Отже, і у ПАТТЕРНІ, і у СМП існування принципу політичної альтернативи є тією аналітичною інформацією, на підставі якої ведеться вся наступна робота.

Інший комплексний варіант існування принципу альтернативності у прогнозуванні розроблений у 1970 р. співробітниками корпорації “РЕНД” та інституту проблем війни та миру Колумбійського університету.

Даний феномен одержав назву “Прогнозування альтернативних варіантів рельєфного майбутнього”. На першій стадії триває розробка набору альтернативних сценаріїв із включенням основних “діючих акторів міжнародних відносин”. Конкретизовані альтернативи фіксуються у матричній формі для періоду, що відповідає верхній межі часу попередження. Далі виробляється розробка альтернатив - прогнозів “доступних ресурсів” з аналізом технологічних, військових та інших чинників.

На третьому етапі більш докладно аналізуються взаємодії між відповідними акторами в обраних тимчасових межах.

Наступна стадія - аналіз “рельєфних варіантів майбутнього” за допомогою “матриці взаємодії”, оцінка імовірностей кожного з аналізованих варіантів із застосуванням удосконаленої методики Дельфі.

На останньому етапі синтезуються результати дослідження: виробляється вторинний аналіз ймовірних варіантів “рельєфного майбутнього” шляхом використання “дерева рішень”, а також розрахунок за методом “вартість-ефективність” альтернатив, що пропонуються.

Характерними особливостями даного механізму є часткова формалізація альтернативного сценарію за допомогою матричних методів, їх ймовірна оцінка з використанням групової експертизи, яскраво виражений прогнозно-плановий характер. Трансформація аналізу з пошукової у нормативну площину здійснюється шляхом виділення “чуттєвих” для впливу суб'єкта етапів у кожній з пошукових альтернатив. Можливості альтернативної методики, що застосовується для рішення окремих спеціальних задач прогнозування, наочно ілюструє механізм синтезу об'єкта прогнозування, коли побудова альтернативи використовується на завершальному етапі прогностичної роботи з метою об'єднання окремих прогнозів у єдину інтегровану картину розвитку ситуації через виявлення логічних (причинно-наслідкових або кореляційних) зв'язків між майбутніми подіями та процесами. При цьому, вихідні прогнози, поєднувані в альтернативи, можуть стосуватися варіативних сфер громадського життя; бути отримані незалежно один від одного дослідницькими групами за допомогою варіативних технік - від Дельфі до екстраполяції.

Розглянемо написання альтернативного сценарію як спосіб інтеграції прогнозів докладніше на прикладі української політики. Припустимо, існують кілька альтернатив економічної і політичної тематики на десятилітній період попередження, що передбачають настання наступних політичних подій.

А1. Збільшення західноєвропейських інвестицій до економіки України у 2,5 рази порівняно із сучасною ситуацією.

А2. Збільшення надходжень у дохідну частину бюджету України внаслідок реформи системи оподатковування.

А3. Істотне посилення впливу західноєвропейських держав на зовнішньополітичний курс України.

А4. Гостра потреба країн - економічних лідерів Західної Європи у нових ринках збуту.

А5. Виникнення в Україні могутньої політичної коаліції національно- патріотичної спрямованості.

А6. Подальше підвищення стійкості курсу української гривни.

А7. Україна вступає до НАТО.

А8. Збільшення державних інвестицій у галузі оборонної промисловості України.

Мета нашого аналізу - вивчення альтернатив та створення інтегрованої картини розвитку ситуації. Відповідно до мети структуруються наступні завдання: виявлення взаємозалежних подій; конкретизація характеру взаємозв'язку подій; побудова єдиної ситуативної послідовності з урахуванням виявлених логічних зв'язків. Першу задачу доцільно вирішувати через матрицю суміжності, значення елементів якої відповідають умовам: Λij=1, якщо між і і j існує зв'язок, і Aij=O- в усіх інших випадках. Стосовно до нашого прикладу така матриця буде виглядати наступним чином:

Варіант прояву принципу альтернативності у контексті інтеграції політичних прогнозів

Для подальшого аналізу відбираються ті пари альтернатив, між якими існує взаємозв'язок, характер якого повинний бути визначений. Питання на даній стадії дослідження формулюється наступним чином: “Якщо імовірність альтернативи Л1 прагне до одиниці (тобто вона напевно відбудеться), то як зміниться імовірність здійснення зв'язаної з нею альтернативи Dj?” Якщо вона зростає, відбувається позитивна кореляція (у клітках матриці позначається “Т”), якщо знижується - негативна кореляція (“Ф”)”. У нашому випадку, позитивна кореляція існує між альтернативою Л1 (збільшення західноєвропейських інвестицій до економіки України) та альтернативою Л3 (істотне посилення впливу західноєвропейських країн на зовнішньополітичний курс України).

Іноді доцільно позначити характер взаємозв'язку більш конкретно: у відповідних клітках матриці або спеціальної схеми записується “збільшує корисність”, “необхідно для компенсації негативних наслідків”, “перешкоджає виникненню” тощо.

Заключний етап - це власне написання альтернативного сценарію на основі аналізу альтернатив та виявлених логічних зв'язків між подіями. Для вищенаведеного прикладу він може виглядати наступним чином: “Збільшення надходжень у дохідну частину бюджету України внаслідок реформи системи оподатковування створить умови для подальшого підвищення стійкості курсу української гривні. Цей чинник, а також гостра потреба країн - економічних лідерів Західної Європи у нових ринках збуту, призведуть до збільшення питомої ваги західноєвропейських інвестицій в економіці України у 2,5 рази порівняно із сучасним моментом. Результатом економічної залежності України стане істотне посилення впливу західноєвропейських лідерів на її зовнішньополітичний курс. Це дозволить прийняти та реалізувати рішення про включення України до воєнно- політичного блоку НАТО. Будучи неприйнятною для визначеної частини української політичної еліти і багатьох простих громадян України, така зовнішньополітична ситуація буде сприяти виникненню могутньої політичної коаліції національно-патріотичної спрямованості, яка зуміє домогтися урядового рішення про збільшення державних інвестицій у галузі оборонної промисловості України”.

До недоліків такого використання альтернативних узагальнень відносяться: істотні обмеження у застосуванні; тенденція підведення аналітичного матеріалу для забезпечення чіткості остаточної картини; неоднозначність кореляційних зв'язків, складність їх виявлення.

Серед переваг вкажемо на можливість конкретно відстежити вплив на політичну систему чинників та процесів її середовища - економічних, соціальних, екологічних, соціокультурних тощо.

Принцип політичної альтернативи - один з найбільш плідних способів узагальнення результатів міждисциплінарного дослідження. Крім того, за допомогою визначених експертних процедур (наприклад, дельфійської техніки) можуть бути встановлені величини зміни ймовірності альтернатив (обчислений коефіцієнт кореляції). Тоді альтернатива може бути перетворена в імітаційну математичну модель. Це стає джерелом вироблення інших альтернатив.

Таким чином, дослідження політичного процесу через застосування принципу альтернативності має реальні позитивні можливості. Серед них, альтернативний розгляд політичного життя, як такого, що постійно змінює соціальне буття ідей, суспільних груп, інститутів та практик. Саме це не можна зафіксувати у категоріях статики, тому що сам політичний процес - динамічне явище з безліччю можливостей і напрямків;

виділення та аналіз варіативних факторів політичних змін;

розгляд нестабільних систем в динаміці їх розвитку - пошук оптимальної форми самоорганізації на основі переосмислення світового досвіду та актуалізації власного історико-культурного потенціалу. Таким чином, тимчасові, темпоральні характеристики при дослідженні багатьох важливих аспектів політичного процесу здобувають характер історично визначеного і прив'язаного до відповідного соціально-економічного середовища духовно-культурного континуума;

формування наукового напряму, що погоджує глобальні світові, довгострокові тенденції розвитку (економічного, соціально-політичного, інформаційного плану) і локальні процеси. При цьому з'являється можливість не тільки розглядати загальний процес демократизації та його впливи на ситуацію в державах “недемократичних” або “перехідних”, але і визначити варіації факторів прояву тенденцій до глобалізації економічних відносин на даному рівні, посилити інформаційний вплив ведучих держав світу, що володіють більш могутнім потенціалом засобів масових комунікацій тощо.

Спроби пов'язати теоретичне осмислення політичного процесу, що відбувається у світі, з деяким ідеологічним забезпеченням конкретних дій політиків неминуче зіштовхуються з проблемою коректності наукового мислення взагалі. Альтернативність у цьому контексті має подвійну змістову основу. Як динамічна, поліваріативна і досить активна форма, альтернативність стала загальновживаною в українській політології. Але в той же час, очевидними є обмеженість і спрощеність цього поняття в плані фіксації лише нестабільного та складного процесу, що вимагає особливого інструментарію для аналізу. Тут набагато небезпечнішим є повернення до суспільних наук системи знань у вигляді визначеної ідеологічної заданості, ніж наявність багатьох протиріч у методологічних прийомах застосування принципу альтернативності.

Таким чином, сучасна політична наука має представити несуперечливі і логічні пояснення, що є не істиною за визначенням, а лише деякими спробами вибудувати продуктивні моделі.

6.4.