Держава - базовий інститут політичної системи

Відправним пунктом політичного аналізу держави є визначення її основним елементом, серцевиною, ядром, центром політичної системи суспільства. Це означає, що держава в основному несе в собі всі ознаки і функції цієї системи.

Історично держава виникає як результат ускладнення суспільного розвитку, формування розмаїття суспільних інтересів, неоднозначності відносин володарів та підвладних, що приводить до формування попиту всього суспільства на цілком усвідомлюване і силове здійснення певних суспільних функцій, без яких унеможливлюється суспільний розвиток.

Утворення держави відбувається у зв’язку з виникненням таких потреб:

1) забезпечення відтворення роду (заборона інцесту (кровозмішування) й ендогамних шлюбів, міжплемінного обміну жінками);

2) створення і підтримка іригаційних споруд для землеробства та збереження середовища проживання (притаманна, в першу чергу, для східних суспільств).

Як особливий політичний інститут держава виникає в TV-Ш тис. до н.е. Її структури і особливі функції формувалися в міру розвитку родоплемінних відносин і уособлення певної групи осіб (вождів, дружинників, служителів культу, родової аристократії, багатіїв тощо), які, трансформуючи свої статуси і соціальні привілеї у владу, поступово концентрували у своїх руках управлінські функції, закріплюючи їх у вигляді усталених суспільних позицій і підкріплюючи їх традиціями, віруваннями та релігійними постулатами.

Залежно від особливостей еволюції різних цивілізацій ці універсальні процеси державотворення набували певної специфічності. Наприклад, на Заході особливості розвитку матеріального і духовного життя пов’язали утворення держави з формуванням станового представництва громадян, виникненням інституту приватного права, поступовим обмеженням влади правителів законом і правом, що супроводжувалося певними обмеженнями на втручання держави в економічні процеси.

У цілому держава сформувалася як інститут організації спільного життя. Саме з цією метою вона утворює і підтримує норми і правила соціального співжиття, контролює їх виконання владою і підданими, обмежує вплив групових і корпоративних структур.

Держава є центральним політичним інститутом, що інтегрує суспільство. Вона концентрує вищі владні повноваження і володіє здатністю керувати і цілеспрямовано регулювати соціальні відносини. Держава - це інститут, який організує спільне життя населення, яке проживає на певній території, та забезпечує потрібний соціальний порядок, додержання відповідних норм і правил людського життя.

Теоретичного змісту поняття «держава» набуває лише в період пізнього середньовіччя, коли в політичних документах стало вживатися слово «stato» (від латин. status - стан). У цей час починає формуватися два підходи до розуміння держави:

1. Негативний підхід: Луї Валенський у своїх «Коментарях до Хоми Аквінського» (1492) запроваджує розуміння держави як «устрою правління» - у подальшому ця ідея буде продовжена і розвинена в працях класиків лібералізму (Т. Гоббс, Дж. Локк). Наголошувалося, що держава не має внутрішнього органічного відношення до суспільства, вона є виключно інститутом публічної влади.

2. Позитивний підхід: Ніколо Макіавеллі у своїх працях («Володар» та ін.) наполягав на тому, що держава - це політичний стан суспільства, тобто відносини володарів і підвладних, наявність відповідним чином організованої політичної влади - у подальшому ця ідея буде продовжена і розвинена в працях класиків консерватизму.

Складність і багатоманітність шляхів формування держави, її функцій і призначення відобразилися на поясненні причин її виникнення.

1. Теорія природного походження держави (неісторична). Фундатор цієї теорії Аристотель вважав, що люди як соціальні за своєю природою істоти, які прагнуть довершеності й тому постійно взаємодіють один з одним, неминуче утворюють суспільство і його формальну організацію - державу. При цьому держава слугує не лише проявам природного прагнення людей до взаємного спілкування, але і засобом досягнення ними моральної довершеності. Держава складається з людей, проте вона набагато сильніша за будь-яку окрему людину чи групу людей.

2. Теорія божественного походження держави (теологічна). Фундатор цієї теорії Фома Аквінський розглядав державу як результат Божого творіння, знаряддя прояв заздалегідь передбаченого для людини божественного плану, вияв вищої волі Творця. Будь-яка влада від Бога, держава є необхідність, її мета - «загальне благо». Існує «природний закон», закладений Богом у серця людей. Таке розуміння природи державної влади передбачало, що саме Бог обирає короля і дарує йому абсолютні повноваження щодо підданих, яким належало підкорятися земному володарю, навіть якщо той і був тираном. Поєднавшись з інтересами церкви, ця ідея інтерпретувалася в дусі теорії «двох мечів», яка визнавала правомірність наявності центрів світської і церковної влади, кожна з яких вважалася дарованою Богом і володіла власною компетенцією: одна - у мирській, інша - у духовній сфері.

3. Патріархальна теорія. Фундатор цієї теорії Роберт Філмер стверджував, що держава виникла в процесі механічного об’єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади на кшталт первісних форм). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх для загального блага. Ідеї патріархальної держави розроблялися також Конфуцієм.

4. Теорія суспільного договору. Фундатори цієї теорії Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо відстоювали ідею народної влади, що ґрунтується на визнанні народу головним джерелом державного суверенітету.

5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Фундатор цієї теорії Л. Гумплович, ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), висловив думку, що виникнення держави є результатом завоювання більш організованими і сильними групами людей менш організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості, притаманної людям. Б. Спіноза вважав, що держава ґрунтується на праві сильного. Держава була утворена шляхом захоплення і насилля сильних над слабкими. Ці й подібні міркування формували установку на негативне ставлення до держави як до соціального зла, поширювали етичне виправдання опору державі й навіть її знищення. Ці ідеї були притаманні, наприклад, для ранніх християн, які чинили опір Римській імперії; проте найбільш яскраво вони проявилися в анархізмі (М.

6. Соціально-класова теорія (марксистська). Фундатори цієї теорії Карл Маркс і Фрідріх Енгельс стверджували, що виникнення держави - це природно- історичний, об’єктивний процес. Держава виникла в пізній фазі общинно- племінного ладу і розвивалася впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Унаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку виконує панівний клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату («державної машини») тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному (неантагоністичному суспільстві) держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства і має поступитися місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.

Основні ознаки держави: 1) суверенітет (від франц. Souverainete - верховна влада) - незалежність і верховенство державної влади; 2) наявність публічної влади, яка здійснюється особами, до компетенції яких входить управління суспільством та охорона встановлених у ньому порядків (державні чиновники); 3) організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення відбувається за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками; 4) усезагальність: вплив держави поширюється на всіх людей, які мешкають на її території, у тому числі громадян інших держав; 5) право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства; 6) виключне право держави видавати закони та правила, обов’язкові для всього населення; 7) монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату; 8) монопольне право на примусовий вплив на населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади.

Функції держави полягають у забезпеченні порядку, спрямуванні соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, здійсненні безпосереднього управління спільними справами держави. Розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функцій держави належать:

- політична - реалізація державної волі у формі правотворчості, забезпечення державного суверенітету, офіційне представництво держави, захист конституційного ладу);

- правотворча - творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство);

- правоохоронна - охорона прав і свобод громадян, забезпечення законності та правопорядку;

- соціальна - регулювання соціальних відносин, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика, охорона дитинства і материнства;

- культурно-виховна - регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей, ідеологічна діяльність;

- економічна - вироблення економічної політики, встановлення правових основ і забезпечення гарантій функціонування та розвитку економіки, управління державною власністю, регулювання зовнішньоекономічних відносин держави;

- фіскальна - оподаткування, збирання митних, акцизних та інших зборів;

- екологічна - охорона навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, формування екологічної культури, запобігання (попередження) техногенних катастроф тощо.

До зовнішніх функцій держави належать:

- дипломатична - встановлення дипломатичних (консульських) відносин з іншими державами, міжнародними організаціями, які спрямовані на відстоювання і реалізацію національних інтересів держави та її громадян на міжнародній арені, здійснення самостійної зовнішньої політики;

- оборонна - спрямована на захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

- миротворча - участь держави у міжнародних військових операціях зі встановлення миру в «гарячих точках»;

- співробітницька - розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основах.

Сучасна держава у процесі своєї еволюції набула три важливі типологічні характеристики - правової сутності, демократизму та соціального захисту.

Демократична держава - тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних проблем із широкими громадянськими правами і свободами.

У демократичній державі існують реальна рівність перед законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, поділ влади, ефективні механізми стримувань і противаг між гілками влади.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є: забезпечення ефективності її функціонування; наявність конкуренції у сфері державотворчої діяльності; встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних відносин між державою і громадянами; високий ступінь довіри населення до інститутів держави.

Соціальна держава - держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Термін «соціальна держава» був запроваджений ще в 1850 р. німецьким ученим-юристом Лоренцем фон Штейном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалися в Німеччині у другій половині ХХ ст.

Перехід до соціальної держави можливий лише за умов здійснення системної стратегії реформ, яка поєднує в цілісний комплекс рух до соціально- ринкового господарювання, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням інститутів соціальної держави.

Основними принципами соціальної держави є солідарність і субсидіарність.

Принцип солідарності передбачає єдність та цілеспрямоване об’єднання різних груп і верств суспільства навколо основних визначених державою цілей і цінностей як поточних, так і спрямованих на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабшим, на взаємній підтримці та обов’язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидіарності отримав розгорнуте обґрунтування в соціальному вченні католицької церкви і набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва ФРН та інших розвинених країн Заходу. Згідно з цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які виявляються не під силу нижчим за рангом органам, і покликані допомагати останнім у підтриманні їх самостійності та власної відповідальності. Ініційована державою субсидіарність сприяє подоланню споживацької психології у громадян та їх об’єднань, функціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Форма держави - це організаційно-функціональна структура держави, що виражає спосіб організації та здійснення державної влади. Розрізнюють монократичну, сегментарну та полікратичну форми держави.

Монократична форма держави характеризується високим рівнем централізації влади в руках, по суті, однієї особи або органу. При цьому несуттєво, хто саме буде цією особою чи органом: теократичний монарх у султанаті Оман, фюрер у фашистській Німеччині або військова хунта в країнах Латинської Америки. Вона завжди пов’язана з надто елітарним характером державної влади, із встановленням обов’язкової (офіційної) ідеології, часто - з одержавленням економіки. За цією формою поділ влади не визнається, самоврядування на місцях практично відсутнє, домінують авторитарні методи державного управління. Проте тут можуть декларуватися демократичні принципи організації державної влади: формально існувати система виборних органів і наявність декількох партій. Така держава навіть може мати офіційний статус федерації (СРСР, Чехословаччина) або автономні національні утворення (Іранський Курдистан), але це не перешкоджає встановленню високого рівня централізації державної влади. Деякі риси монократичної форми держави прослідковуються сьогодні в низці пострадянських країн (Туркменістан, Узбекистан).

Така форма можлива як у країнах з високорозвиненою економікою, так і у відсталих країнах. Зазвичай вона виникає в умовах екстремальних ситуацій, встановлюється головним чином у разі слабкості «середнього класу». Нерідко вона існує у відсталих і бідних країнах, коли вузький шар передбуржуазії використовує державну владу в цілях власного збагачення та початкового накопичення капіталу, як це відбувається в низці країн Тропічної Африки.

Сегментарна форма держави є проміжною формою та передбачає певний розподіл ролей між різними інститутами державної влади за браком рівноваги елементів управління, системи взаємних стримувань і противаг. Вирішальна роль тут належить або монарху, або президенту. Федерація, якщо вона існує, характеризується обмеженістю повноважень суб’єктів федерації чи їх реальної ролі (наприклад, у Венесуелі), адміністративно-територіальні одиниці не мають представницьких органів або знаходяться під адміністративною опікою чиновників, що призначаються з центру.

За сегментарної форми держави існує конституція та парламент, визнається поділ влади, наявне місцеве самоврядування (хоча і суттєво обмежене), тим не менше у державному механізмі домінує виконавча влада. Незважаючи на проголошення та часткову реалізацію демократичних прав і свобод, у державному управлінні домінують адміністративні методи. Така форма держави існує в Росії, Україні, Казахстані, Венесуелі, Єгипті, Марокко, Йорданії та ін.

Полікратична форма держави характеризується поділом влади з розмежуванням ролей щодо державного управління, системою взаємних стримувань і противаг, наявністю декількох центрів державної влади (президент, парламент, суди), переважанням у державному управлінні демократичних методів. Тут «середній клас» чинить значний політичний вплив, а при владі знаходиться демократично орієнтована національна буржуазія. Ця форма держави може існувати як в унітарній державі (Данія), так і у федеративній державі (Швейцарія), як у президентській (США), так і в парламентській (Австрія) або напівпрезидентській (Франція) республіках, а також у парламентарній монархії (Великобританія).

В рамках президентської полікратії є постійна загроза скочування до авторитаризму. Є такі основні механізми, які мають завадити реалізації цієї загрози: заборона переобрання більше ніж два рази поспіль, система стримувань та противаг, яка включає виборні судові органи та авторитетний парламент, наявність механізму імпічменту. Американський варіант президентської республіки - унікальний випадок, де протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади ніколи не було радикалізованим і не викликало поляризації в суспільстві. Поясненням цьому можуть бути «пара- конституційні практики» - правила, не прописані конституцією або прописані там схематично, але які істотно доповнюють і головне - зберігають президентський устрій (федералізм, мажоритарна система відносної більшості, право неучасті у голосуванні, лобізм, ротація та ін.)

Елементами форми держави є державне правління, територіально- політичний устрій, державний механізм. Форма правління відображає структуру і характер взаємовідносин вищих органів державної влади. Форма територіально-політичного устрою характеризує просторову організацію державної влади, а форма державного механізму - систему органів держави.

Форма державного правління є однією з суттєвих характеристик форми держави й залежить від способу організації верховної влади в державі, зокрема від її формальних джерел (воля однієї людини, воля усього народу, воля певної панівної соціальної верстви - олігархії), порядку утворення й оновлення органів державної влади (вибори чи престолонаслідування), принципів взаємодії органів влади між собою (горизонтальний рівень) та між населенням (вертикальний рівень).

Форма правління поділяється на монархію та республіку, основна відмінність між якими полягає в порядку та умовах заміщення поста глави держави: монарх займає свою посаду за спадком і довічно, а президент республіки обирається на певний строк серед громадян, які відповідають необхідним вимогам. Президент несе відповідальність, тоді як монарх є недоторканою особою і ніякої відповідальності не несе. Проте відомі й викривлені форми правління. Наприклад, виборна монархія в Малайзії, де глава держави обирається на п’ятирічний строк з-поміж султанів складових частин федерації і тільки ними, та в Свазіленді, де він обирається радою племінних вождів з-поміж численних синів покійного монарха. Існують також республіки, де президент обирається на довічний термін, як це було в Югославії, Уганді, Тунісі та деяких інших країнах.

Влада монарха, як правило, спадкова і переходить від одного представника династії до іншого в установленому конституційними нормами чи правовими звичаями порядку. Виокремлюються салічна, кастильська та австрійська системи престолонаслідування. Салічна система зводиться до того, що наслідування престолу відбувається лише по чоловічій лінії (Швеція). Кастильська система не виключає жінок з черги спадкоємців, але надає перевагу чоловікам - молодший брат має перевагу перед старшою сестрою (Великобританія). Австрійська система не виключає жінок, але надає перевагу чоловікам по всіх лініях і по всіх ступенях споріднення, тобто жінка може наслідувати престол лише за умови абсолютної відсутності спадкоємців чоловічої статі по всіх чоловічих лініях. У випадку вакансії престолу, малолітства, хвороби чи тривалої відсутності монарха встановлюється регентство, тобто правління, що здійснюється за монарха, замість нього або одноосібно регентом чи колегіально регентською радою.

Монархічна форма правління має три різновиди: абсолютна, дуалістична та парламентарна монархія.

У сучасному світі монархічне правління встановлено в 11 розвинених країнах і 23 країнах, що розвиваються. Серед них: абсолютні монархії встановлені в Катарі, Бахрейні, Омані, ОАЕ, а також у державі Ватикан, Саудівській Аравії (теократична форма); парламентарні монархії - у Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Нідерландах, Норвегії, Швеції, Японії та ін.

Абсолютна монархія являє собою таку форму правління, за якої верховна державна влада належить одній особі, яка займає свою посаду в установленому порядку престолонаслідування. Вона є формою панування феодальної та напівфеодальної знаті, хоча сьогодні цю знать вже важко відрізнити від буржуазії і вона виступає в союзі з останньою. Абсолютна монархія характеризується зосередженням всієї повноти влади в руках монарха. За такої форми правління конституція та парламент відсутні або в конституції прямо встановлюється повновладдя монарха, а парламент набуває лише консультативного характеру. Сьогодні абсолютна монархія збереглася лише в декількох арабських державах (Оман, Катар, Кувейт, Бахрейн). Різновидом абсолютної монархії є теократичні монархії, встановлені в Державі Ватикан і Саудівській Аравії. Тут монарх обіймає посаду світського правителя і релігійного лідера.

Дуалістична монархія є перехідною формою правління, яка є результатом компромісу між економічно сильною, але поки ще політично слабкою буржуазією та поки ще сильним дворянством. За такою формою правління співіснують буржуазний парламент і феодальна монархія. Виконавчу владу здійснює монарх, він юридично і фактично незалежний від парламенту у сфері виконавчої влади, формує уряд, який несе відповідальність лише перед ним, має право призначення членів верхньої палати, розпуску парламенту та накладання вето на закони, що приймає парламент. Дуалістична монархія існувала в Німеччині, Австро-Угорщині, Ірані, Лівії та ін. Сьогодні така форма монархії збереглася в Бутані, Брунеї та Тонга.

Парламентарна монархія є буржуазною формою правління, за якої монарх є формальним главою держави, виступає символом нації. Парламентарний монарх, по суті, відсторонений від реального управління: він призначає уряд лише за вказівкою парламенту, правом вето щодо актів парламенту монарх не наділений або він не застосовує його через існуючу правову традицію. Формально міністри вважаються підлеглими монарха, але ніякої відповідальності перед ним уряд не несе. Усі акти монарха набувають юридичної сили лише в тому випадку, якщо вони контрасигновані (тобто завірені підписом) міністром, який відповідає за відповідну сферу діяльності.

Республіканська форма правління існує ще з Античності, проте найбільшого поширення вона набула лише в Новий час. Прийнято розрізняти президентську, парламентську й напівпрезидентську республіки.

Президентська республіка характеризується зосередженням у руках президента повноважень глави держави та глави уряду. Формальною відмінною рисою цієї форми республіки є відсутність посади прем’єр-міністра. Президентське правління будується на принципах жорсткого поділу влади, що передбачає не лише структурне уособлення законодавчої, виконавчої та судової влади, але і їх значну самостійність по відношенню один до одного.

Першим визначальним критерієм президентського правління є наявність прямих чи схожих на прямі загальних виборів глави держави на фіксований термін (як правило, від 4 до 8 років). Проте це не є єдиною ознакою президентської форми правління, оскільки є приклади, коли в парламентських республіках президенти обираються всенародно, але вони є номінальними главами держави (Австрія, Ісландія, Ірландія).

Другим визначальним критерієм є те, що уряд (виконавча влада) не призначається і не розпускається через парламентське голосування. Формування уряду є прерогативою президента. Хоча воно може відбуватися і за участі парламенту, але остаточне рішення приймає президент.

Президент за президентської форми правління не має права розпуску парламенту, але він наділений правом вето на закони, що приймаються парламентом.

Президент може бути відсторонений з посади або шляхом звинувачення в державній зраді, яке розглядається за особливою процедурою в спеціальному вищому суді, або в порядку імпічменту - особливої процедури усунення з посади, яка запроваджується парламентом. Першою в історії президентською республікою були США, де ця форма правління в цілому відрізняється стабільністю. Однак у більшості президентських республік у країнах, що розвиваються, скопійована з Конституції США система стримувань і противаг практично не діє і влада президента значно сильніша, ніж це передбачено правовими нормами.

Президентське правління існує принаймні у 20 країнах, які переважно розташовані в Латинській Америці.

Парламентська республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Її формальною відмінною рисою є наявність посади глави уряду (прем’єр-міністр, канцлер тощо). Уряд лише формально призначається президентом, а в реальності він формується на основі парламентської більшості та залишається при владі доти, доки він користується підтримкою парламенту. Тим самим склад і політика уряду безпосередньо відображають співвідношення партійно-політичних сил у парламенті.

Парламент затверджує програму уряду і може винести йому вотум недовіри, що спричиняє відставку уряду. Проте хоча верховенство парламенту і проголошується, фактично він працює під контролем уряду, який складається з лідерів партій (блоків партій), що утворили парламентську більшість. Більше того, з метою укріплення позицій уряду перед парламентом у деяких країнах (наприклад, у Німеччині) передбачений «конструктивний вотум недовіри»: у пропозиції про недовіру канцлеру має бути названий його наступник.

Глава держави в парламентській республіці обирається в парламентський спосіб: або безпосередньо парламентом, або особливою колегією, яка утворюється на основі парламенту. Хоча президент і наділений значними повноваженнями, але їх реалізація можлива, як правило, тільки за згодою уряду чи його глави. Акти президента потребують контрасигнації відповідним міністром, котрий несе за них відповідальність. На сьогодні парламентська республіка існує в Німеччині, Італії, Австрії, Індії, Ізраїлі та інших країнах.

Напівпрезидентські республіки поєднують окремі риси президентської та парламентської республік за переважання однієї з цих форм правління.

У цілому ознаками напівпрезидентського правління є: 1) глава держави (президент) обирається на основі всенародних виборів у прямий чи непрямий спосіб на визначений термін; 2) глава держави розділяє виконавчу владу з прем’єр-міністром, що приводить до моделі двоїстої влади, за якої: по-перше, президент є незалежним від парламенту, але він має здійснювати управління державою через уряд; по-друге, уряд є незалежним від президента, але є залежним від парламенту, оскільки потребує вотуму парламентської довіри; по- третя, структура двоїстої влади допускає різноманітні види рівноваги. Виходячи з останнього критерію, можна виокремити два типи напівпрезидентського правління: прем'єро-президентський і президентсько- парламентський. Перший характеризується домінуванням прем’єр-міністра над президентом, другий - навпаки, президента над прем’єр-міністром, який є виразником інтересів парламентської більшості.

За формою територіально-політичного устрою розрізняють унітарну і федеративну державу.

Унітарна держава - це монолітна держава, яка не поділена на більш дрібні державні утворення. Для неї притаманні такі основні ознаки: 1) єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території держави; 2) єдина система органів державної влади, юрисдикція яких поширюється на територію всієї країни та компетенція яких не обмежена повноваженнями регіональних органів влади; 3) єдине громадянство; 4) єдина система права; 5) поділ території на адміністративно-територіальні одиниці.

Розрізняють прості унітарні держави, які складаються тільки з адміністративно-територіальних одиниць (наприклад, Польща, Єгипет, Непал, Куба), и складні, які мають у своєму складі ті чи інші форми автономії (наприклад, Китай, Філіппіни, Нікарагуа, Фінляндія, Данія, Україна). Виникнення таких автономних утворень пов’язане з компактним проживанням національних, релігійних меншин, історичними, лінгвістичними, культурними особливостями населення, географічною віддаленістю деяких територій держави.

Унітарна держава має широкі можливості концентрації ресурсів у руках центру; така форма зручна для бюрократичних структур. Вона є найбільш централізованою формою територіально-політичного устрою. Однак у деяких країнах, де в більшості ланок адміністративно-територіального поділу наявні виборні органи, унітарна держава є відносно децентралізованою (наприклад, Україна). Держава вважається децентралізованою, якщо у всіх ланках адміністративно-територіального поділу наявні тільки виборні органи і немає призначених центром чиновників загальної компетенції, покликаних здійснювати адміністративний контроль за органами місцевого самоврядування (наприклад, Японія).

Регіоналістська держава є відносно новою формою територіально- політичного устрою, який виникла в процесі розвитку складної унітарної держави на шляху до федералізму. Вона характеризується тим, що вся її територія складається з автономних одиниць (наприклад, Іспанія, Італія, Шрі- Ланка), які утворюються з урахуванням у державному устрої національних, культурних, історичних, географічних та інших особливостей. Автономні одиниці мають законодавче право з місцевих питань, їх компетенція зафіксована в конституціях (поправках, спеціальних статутах, у тому числі конституційних), проте в них немає спільної компетенції з центральними органами, як це має місце у федераціях.

Федеративна держава являє собою складну (союзну) державу, що складається з державних утворень, які мають юридичну та певну політичну самостійність. Існують дві основні форми федерації: на основі союзу (наприклад, США, ОАЕ) і на основі автономії суб’єктів федерації (наприклад, ФРН, Мексика, Нігерія, Індія, Пакистан). Державні утворення (штати, землі, провінції, кантони, області), що складають федеративну державу, є суб’єктами федерації і мають власний адміністративно-територіальний поділ. У деяких випадках до складу федерації включаються також території чи володіння, столичні округи, які не є суб’єктами федерації.

Федеративній державі притаманні такі основні ознаки:

1) територія в політико-адміністративному відношенні не являє собою єдиного цілого, вона складається з територій суб’єктів федерації;

2) суб’єкти федерації, як правило, наділяються установчою владою (право встановлювати нові, змінювати вже існуючі органи влади), хоча більшість федерацій (наприклад, ФРН) встановлюють принцип субординації, згідно з яким конституції суб’єктів федерації мають повністю відповідати федеральній конституції;

3) суб’єкти федерації наділяються в межах встановленої компетенції правом видання законодавчих актів, які повинні відповідати федеральному законодавству;

4) суб’єкти федерації можуть мати власну судову та правову систему;

5) наявність інституту подвійного громадянства - кожен громадянин вважається громадянином федерації і відповідного державного утворення - суб’єкта федерації;

6) бікамералізм - двопалатна структура федерального парламенту, де верхня палата є органом представництва суб’єктів федерації, а нижня - репрезентує інтереси всього суспільства;

7) суб’єкти федерації не є державами в повному значенні цього слова, вони позбавлені права брати участь у міждержавних відносинах, укладати міждержавні угоди, не мають права одностороннього виходу з федерації, а у випадку порушення федеральної конституції центральна (федеральна) влада має право застосовувати щодо них примусові заходи.

Отже, федерація - це нецентралізована держава, де влада розподілена серед багатьох центрів, чиє існування і повноваження гарантовані спільною загальнодержавною конституцією. Конституційна нецентралізація,

структурний розподіл влади багатьох центрів, чиї повноваження конституційне забезпечені, є головною рисою федерації і водночас доказом її нецентралізованого, правового, демократичного характеру.

Системно організована сукупність органів держави складає форму державного механізму. Органи (інститути) держави - це установи або посадові особи, в яких безпосередньо втілюється держава, через які реалізується державна влада.

Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це обумовлено не лише пануванням права в державі, але і тим, як організована державна влада, в яких формах і якими органами вона здійснюється. Демократичний лад, притаманний правовій державі, забезпечується незалежністю і самостійністю гілок державної влади. Поділ державної влади на гілки вперше був сформульований Дж. Локком і розвинений Ш.-Л. Монтеск’є.

За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує в правовий спосіб:

- державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного;

- встановлюється взаємоконтроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, які виконують законодавчі, виконавчі, судові функції.

На думку Монтеск’є, механізм забезпечення політичної та особистої свободи громадян передбачає поділ компетенції і функцій між органами держави: три роди влади - законодавча, виконавча і судова - мають бути поділені. Там, де законодавча і виконавча гілки влади поєднані в одній особі (органі), - писав Монтеск’є в «Дусі законів», - можливе створення тиранічних законів заради їх тиранічного застосування. Не буде свободи і в тому випадку, коли судова гілка влади не відокремлена від законодавчої та виконавчої, оскільки в цьому випадку вона позбавляється своєї незалежності й розраховувати на її неупереджене слідування законам і контроль за їх дотриманням не можна. Монтеск’є наочно, на багатьох історичних прикладах, показав, що поєднання гілок влади призводить до деспотизму і тиранії.

Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки стає життєздатним, якщо реалізується через систему «стримувань» і «противаг» органів державної влади, які зрівноважують один одного по силі й політичній вазі. Ця система не дозволяє одній гілці влади узурпувати повноваження інший, забезпечуючи нормальне функціонування органів держави.

Класичний зразок системи «стримувань» і «противаг» реалізований у США. Тут законодавча, судова і виконавча гілки влади діють як три сили в замкненому колі своїх повноважень. Але при цьому передбачені форми впливу органів однієї гілці на органи іншої. Так, президент наділений правом накладати вето на закони, які приймає Конгрес. У свою чергу вето, накладене президентом, може бути подолане, якщо при повторному розгляді законопроекту на його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної з палат Конгресу. Сенат, верхня палата Конгресу, наділений повноваженням затверджувати членів уряду, що їх призначає президент, а також ратифікує договори та інші міжнародні угоди, що їх заключає президент. Водночас головою Сенату є віце-президент, він може брати участь у голосуванні, проте лише в тому випадку, якщо голоси поділяться порівну. Крім того, Сенат, у разі скоєння президентом злочину, може звернутися до суду для ініціювання процедури імпічменту (дострокового позбавлення повноважень), але порушити справу про імпічмент може лише Палата представників. Тобто в циклі реалізації імпічменту задіяні обидві Палати Конгресу. Конституційний контроль здійснює Верховний суд.

Треба також додати, що поділ влади не обмежується лише горизонтальним виміром. Він здійснюється ще й по вертикалі - шляхом децентралізації унітарних держав, а у федеративних державах це закладене в самій їх природі.

Пануюча в державі еліта здійснює управління суспільством через систему державних органів, які набувають спеціалізованого характеру: законодавчі органи - парламент, місцеві законодавчі збори; виконавчі органи - уряд, міністерства, відомства, правоохоронні органи та органи державної безпеки, збройні сили, місцеві виконавчі органи; судові органи - Конституційний суд, Верховний суд, вищі суди і суди загальної та спеціальної юрисдикції; контрольно-наглядові органи - прокуратура, державні інспекції.

Основними елементами форми державного механізму є: глава держави (президент), парламент, уряд.

Глава держави - виконує переважно представницькі функції, він покликаний репрезентувати державу на світовій арені, є символом держави. Функції глави держави виконує: в монархіях - монарх, у республіках - президент (від латин. prasidens - той, хто сидить попереду). У деяких випадках функції глави держави (за відсутності посади президента) може виконувати спікер парламенту (наприклад, у Білорусі на початку 1990-х рр.), колективний орган (наприклад, у СРСР функції глави держави покладалися на Президію Верховної Ради).

У світовій політичній практиці склалися три системи обрання президента:

1) прямі вибори (наприклад, Франція, Австрія, Ірландія, Мексика, Бразилія), завдяки чому президент стає незалежним від парламенту;

2) непрямі вибори (наприклад, США, Аргентина, Фінляндія), коли населення спочатку обирає колегію виборщиків, яка потім обирає президента;

3) багатоступінчасті (частіше двоступінчасті) вибори застосовуються у парламентських республіках (за винятком Австрії, Ірландії, Ісландії, де вибори президента є прямими). Тут розрізнюють такі моделі обрання президента:

а) президент обирається парламентом (Греція, Ізраїль, Туреччина, Ліван);

б) для обрання президента утворюється виборча колегія, яка складається з депутатів парламенту і представників органів місцевого самоврядування найбільших адміністративно-територіальних одиниць (Італія);

в) для обрання президента формується особлива колегія, до складу якої входять депутати парламенту і представники суб’єктів федерації - ця система застосовується у федеральних державах (ФРН, Індія).

Повноваження президента як глави держави можна звести до п’яти груп:

1) у сфері управління;

2) у законодавчій сфері;

3) у сфері зовнішньої та військової політики;

4) у судовій сфері;

5) надзвичайні повноваження.

У деяких країнах глава держави наділений повноваженнями, які стосуються діяльності парламенту: право скликати парламент на чергові та позачергові сесії, право закривати сесії, право дострокового розпуску парламенту та право призначати нові парламентські вибори. Президент має право законодавчої ініціативи, видання нормативних і ненормативних актів (декретів, указів тощо). У багатьох країнах світу президент є верховним головнокомандувачем збройних сил.

Обсяг повноважень президента залежить від форми правління. У парламентських республіках президент «слабкий», він виконує в основному представницькі, церемоніальні функції, а повноваження глави держави президент виконує за вказівкою уряду. Тут президент пов’язаний розстановкою партій у парламенті, він може призначити главою уряду лише ту особу, якій забезпечене позитивне голосування в парламенті. У президентських республіках президент одночасно є главою держави і главою уряду. Уряд несе відповідальність перед президентом. Членів уряду призначає президент із складу своєї партії (наприклад, у США призначення глав департаментів здійснюється президентом за порадою і згодою сенату, проте фактично являє собою його особисту прерогативу).

Парламент - єдиний законодавчий орган держави. Як політичний інститут парламент вперше з’являється в Англії в ХІІІ ст. Спочатку він мав становий характер. Із середини XIV ст. парламент Великобританії доповнюється Палатою громад, яка була створена на противагу Палаті лордів. Оскільки Палата громад стала репрезентувати національні інтереси, з її появою парламент перетворився на орган представницької демократії. Розвиток парламентського верховенства припадає на більш пізній період - XVIII ст. Сучасні парламенти здійснюють не лише законотворчу функцію, але й контролюють діяльність уряду.

Парламенти розрізнюються за структурою й обсягом компетенції. Відповідно до структури парламенти розподіляються на однопалатні та двопалатні. Перші притаманні державам, що розвиваються. У більшості сучасних держав існують двопалатні парламенти. Останні виникли як результат історичного розвитку і поєднання станового і загальнодемократичного типів представництва, вони стали практичним рішенням найгострішого питання : як поєднати вимоги демократії з професіоналізмом у сфері політики. Акцентування на професіоналізмі призводить до кастовості, елітарності в політичному житті, а широкий доступ народних мас у сферу прийняття політичних рішень може призвести до руйнування традиційних політичних інститутів, анархії і нарешті перетворитися на охлократію і деспотизм. На цю проблему, зокрема, вказували батьки-засновники США, творці американської Конституції: їх турбував надто популістський потенціал нижньої палати. Як головний обмежувач популістських настроїв мас, основна перешкода некомпетентності та руйнівного радикалізму має стати верхня палата Конгресу - Сенат.

За обсягом компетенції сучасні парламенти поділяють: на парламенти з абсолютно визначеною компетенцією (США, Франція); парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією (Великобританія, Італія, Ірландія); парламенти з відносно визначеною компетенцією (ФРН, Індія).

Незважаючи на відмінні риси в діяльності парламентів, коло їх повноважень окреслений досить чітко. Це - законодавчі повноваження; прийняття державного бюджету; контроль за діяльністю уряду; зовнішньополітичні повноваження (ратифікація міжнародних договорів і угод). Також парламенти (особливо верхня палата) наділяються спеціальними слідчими функціями (створення спеціальних слідчих комісій).

Уряд - виконавчий орган влади. Формування і діяльність уряду залежить від форми правління. У президентських республіках уряд формується президентом і практично незалежний від розстановки партій у парламенті. Для парламентарних форм правління формування виконавчого органу влади залежить від розстановки партійно-політичних сил у парламенті, оскільки призначення уряду відбувається за поданням парламентської більшості. У сучасних умовах діяльність уряду не обмежується лише виконанням законів, що приймає парламент. Уряд реалізує інтереси суспільства відповідно до законів. Крім того, уряд володіє законодавчою ініціативою, має право вето на закони, прийняті парламентом (реалізується, як правило, президентом за поданням уряду або глави уряду), складає проект державного бюджету і реалізує його після затвердження парламентом.