Спадкоємністьу розбудові політичної системи України

Оскільки нами вже було зазначено, що будь-яка політична система за допомогою принципу спадкоємності зберігає надбання минулого у вигляді сховища - культурологічного ядра системи, котре в свою чергу виконує низку функцій по відношенню до системи та сприяє таким чином її розвитку.

Згідно з класичною класифікацією всю історію України прийнято поділяти на такі періоди: Київська Русь, Литовсько-Польський період, доба Козаччини, Україна у складі Росії та Австро-Угорщини, Україна в революційний період 1917-1920 рр., Радянський період та сучасність. Власне відповідно до цієї класифікації спробуємо простежити специфіку розвитку політичної системи України, відповідність чи невідповідність її фаз загальним фазам розвитку, які були проаналізовані в пункті 2.3. За доцільне вважаємо почати з додержавного періоду, де, на наш погляд, зароджується політична система України.

Додержавний період. Цей період характеризується, перш за все, єдиним типом ведення господарства, в основу якого було закладено підсічне орне землеробство, що доповнювалося присадибним тваринництвом. Суспільство перебувало на етапі розкладу первісної рівності, формування племінної військової аристократії і перших племінних центрів. Поселення перших проукраїнців розташовувалися невеликими гніздами, кожне з яких складалося з кількох селищ, розташованих на невеликій відстані. У них проживало від 5 до 15 сімей- домогосподарств. Після завершення процесу розселення слов’ян на початку ѴІІІ ст. загалом завершився і процес утворення територіально визначених великих і малих племінних союзів, головною особливістю яких є локальні відмінності в культурі й побуті.

Треба зазначити, що в цей час (к V - поч. ІѴст. до н.е.) землеробство і скотарство стають провідними галузями діяльності багатьох людських спільнот.

Трипільська культура проіснувала майже 1500 років, її племена з’явились на теренах України, освоївши Правобережний Український лісостеп і частково лівобережжя в Середньому Придніпров’ї.

Загалом, на думку авторського колективу, для трипільської культури характерним було існування трьохрівневої соціальної організації, нижчою ланкою якої виступала мала сім’я. Група споріднених по чоловічій чи жіночій лінії сімей утворювала общину, родовий характер якої й визначався цією спорідненістю. Перші зародки політичної організації знаходимо у необхідності існування лідерів общини та колективному прийнятті рішень: певно, за умов невеликих общин ще не було потреби в постійних лідерах -функцію залежно від обставин виконував той чи інший дорослий член общини, що користувався авторитетом, а звичайні повсякденні справи вирішувалися колективно - радою всього дорослого населення. Щоправда, деякі дані, мабуть, і можна інтерпретувати як початкову стадію виділення вождів. Але сама культова сфера ще не виокремилася, оскільки спеціальних культових споруд поки ще не виявлено.

Особливість політичної організації зумовив спосіб життя трипільців: головними функціями управління тих часів було збереження цілісності етносоціальних угруповань, організація їх території. Це було пов’язано з постійною експансією трипільців на нові землі, що супроводжувалося приєднанням місцевого населення. За таких умов провідну роль відігравали інтеграційні процеси, ґрунтовані на принципі солідарності, які не передбачали спеціальних органів управління, крім екстремальних випадків. Це знайшло відбиття в єдності матеріальної культури. Найраніший етап цієї єдності для трипільців можна означити, певно, плем’ям, що об’єднувало групу споріднених общин. Одночасно це був період коли почала складатися й співплемінність, тобто спільнота, що утворювала групу споріднених племен.

За таких умов укрупнення родових колективів рід, певно, втратив деякі господарські функції, які й перебрала велика сім’я. За родом залишаються вищі функції - збереження території, регуляція землекористування, ідеологічні. Конкретні господарські функції тепер виконує сім’я [35].

Отже, головним проявом формування зародків політичної системи в часи трипілля, на нашу думку, є ускладнення соціальної структури племені та розподіл функціональних обов’язків у межах цієї структури. На цьому етапі ми можемо говорити лише про скритий період у фазі зародження політичної системи, в межах якої ядро виконує функцію формування цінностей з послідовним їх збереженням для майбутньої активізації при виході системи у відкритий стан.

У межах тієї ж прихованої фази відбулося ускладнення процесів формування політичної системи у вигляді виникнення скіфської держави. Скіфське суспільство - порівняно складне утворення, в основі якого були три племінні спілки, кожна з яких мала свого “царя” і свою територію. Етнічною основою держави були царські скіфи, від яких залежали так звані скіфи-орачі, скіфи-землероби і скіфи-кочовики. Форми і сутність підлеглості залежали від мовної та родової спорядженості [35].

Характерною рисою організації влади у скіфському об’єднанні була її ієрархічність, що засновувалася на уявленні про старшинство генеалогічних ліній і підтримувалася відповідною військовою організацією, владою царів, яка передавалася у спадщину, що дає нам змоги змогу: по- перше, співставити цю систему з “вождизмом”, структурою головною функцією якої було адміністративно-економічне управління, а, по-друге, говорити про перший прояв принципу спадкоємності у вигляді успадкування владних повноважень. Тобто, царська влада у скіфів стала спадковим привілеєм певного роду або сім’ї, в межах котрої вона переходила від батька до сина або іншого найближчого родича. Новий цар, подібно східним володарям, стверджувався в своєму становищі або згодою всього роду, або його представників в особі родових старійшин, теж спадкових, але його прерогативи залишалися незмінними.

Скіфське царство було, певно, однією з форм соціальної організації, яка називається “складним вождівством і знаходилося на межі перетворення на державу ”. Хоча Скіфське “царство” не було державою в класичному її розумінні, однак стало осередком формування протополітичної системи України. Наголошуємо, що здобутком існування двох культур (проявом спадкоємності) - трипільської та культури скіфів стало виникнення вождівства, колективне прийняття рішень та успадкування владних повноважень у межах сім’ї.

Поштовхом для переходу політичної системи України у відкритий стан стало посилення ролі племені як військово-політичного об’єднання. Здобутком цього етапу стає “Віче” - верховний орган племінного самоврядування, народні збори чоловіків-воїнів. У спадок залишається існування вождів-князів, роль і значення яких зростає у результаті постійної військової активності племені. Навколо князя збиралася і гартувалася дружина, основним заняттям якої була служба князеві за винагороду. Князівська влада (як і раніше) як вищий законодавчий орган племінного управління перетворювалася з виборної у спадкову.

Результат - поступове переростання племінних спілок у племінні князівства - додержавні об’єднання більш високого рівня, що сприяли появі першої східнослов’янської держави - Київської Русі та поступового переходу політичної системи у фазу розгортання.

Датування Київської Русі прийнято розпочинати від часів правління князя Аскольда у ІХ ст. Виходячи з літописних відомостей, він володів полянами і намагався підпорядкувати владі Києва племена князівства древлян, сіверян, уличів, полочан та кривичів. Здобувши титул кагана (“царя”), Київська Русь перетворилася на етнокультурний, політичний і соціальний осередок, навколо якого наприкінці ІХ ст. сформувалася загальноруська держава. За часів правління Ольги було впроваджено першу державну реформу - чітко визначено землі, з яких збиралася данина, були влаштовані ‘‘становища” і княжі ‘‘погости” - місця зберігання зібраної данини, осередки центральної влади

Утворюється нова форма суспільного устрою - військова демократія, яку характеризує керівна роль князя та його дружини при збереженні значення народних зборів (віче) та народного ополчення (воїв).

Першим проявом принципу спадкоємності у політичній владі того часу стала адміністративна реформа Святослава, який здійснив її, посадивши своїх синів намісниками в Києві, стольному граді древлян Овручі (Ікоростень) та Новгороді. Тобто владу племінних вождів змінено у трьох найважливіших центрах [79].

Здобутком політичної системи стало формування стану політичної еліти Київської Русі, до складу якої входили: Каган (Великий князь), вожді союзних племен, племінні вожді (князі), військові начальники, родова знать (великі бояри, бояри), дружинники (мужі) та вже зазначена роль народних зборів

Активізуються процеси і всередині спадкового ядра, яке постійно поповнюється новими цінностями. Так, наприклад, київський князь - Володимир Великий запровадив державну символіку - тризуб. Провів ряд реформ, найважливішою з яких стала адміністративна - ліквідував племінні князівства, поділив країну на 8 округів. Доповнив започатковані попередні політичні процеси, запровадивши політичну реформу - позбавив влади місцеву племінну знать і замінив її своїми синами - посадниками. А провівши судову реформу: запровадив нове зведення законів, усного звичаєвого права, названого “Уставом земляним”, а також започаткував “шлюбну дипломатію” руських князів, одружуючи своїх дітей з представниками королівських династій європейських країн.

Ярослав Мудрий же закріпив систему наслідування владного престолу, в основу якої було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого в роді. У разі смерті одного з князів його місце посідав молодший, що спричиняло переміщення усіх князів. Унаслідок цього, за задумом Ярослава, кожен князь мав можливість із часом стати великим князем київським мирним шляхом.

Створивши перші письмові зводи законів - укладення першого юридичного кодексу - “Правда Ярослава”. Ярослав завершив розбудову держави та зумовив перехід політичної системи на новий етап розвитку - етап становлення політичної системи. Особливістю політичної системи України в цей період став стрімкий перехід політичної системи України на етап зрілості - етап дії елементів нової системи.

Відбуваються процеси ускладнення і усталення політичного устрою (апарат управління державою). У спадок з минулого етапу залишилась наступна структура управління: на чолі - Великий князь, якому підкорюються Князівська рада (Дума) та старша дружина (бояри). Спадок доповнюється процедурою обрання зі складу ради посадників, воєвод, тисяцьких, данників (призначалися з бояр по містах). Дружина складалася з молодшої дружини (гриди, отроки) та рядовичів.

Серед привілейованих верств населення виокремлюють: великі бояри, бояри, мужі, тіуни, “гості”; посадники тощо. Васали князя не платять податки, живуть за рахунок данини та пожалувань князя, мають пільги при передачі майна у спадщину.

Здобутком політичної системи цієї доби та свідчення активізації процесів всередині ядра також стає чіткість та організація державної влади, а саме:

Князь:

- є головним носієм державної влади, представником держави на міжнародній арені;

- зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу, судову та військову владу;

- влада князя необмежена, залежала від його авторитету й реальної сили, на яку він спирався;

- військову підтримку князя забезпечувала дружина, ідеологічну - церква.

Князівська рада:

- дорадчий орган при князі, що походить від давньої слов’янської ради старійшин;

- до її складу входили старші дружинники, міська знать, представники вищого духовенства;

- у разі відсутності або смерті князя виконувала його функції та вирішувала питання обрання нового князя.

Віче:

- народні збори всіх дорослих чоловіків, на яких вирішувалися важливі громадські та державні справи;

- походять від племінних зборів у давніх слов’ян;

- роль віча на різних етапах розвитку Київської Русі була відмінною: за доби централізованої монархії його вплив зменшився, а в період роздробленості та ослаблення князівської влади знову посилився.

Отже, форма правління Київської Русі ІХ-ХІІІ ст.: характерними особливостями доби становлення політичної системи Київської Русі є те, що в основу був закладений примітивний апарат управління, судочинства і збирання данини, який сформувався на основі княжої дружини, що виконувала роль не лише війська, а й радників князя. Форма правління цього періоду - дружинна держава.

На етапі розквіту державності вся повнота влади зосереджувалася у руках князя, дружина відходила на другий план. В управлінні державою князь спирався на князівську раду, до якої входили старші дружинники, вихідці зі старої племінної знаті (бояри). Характерною формою правління цього періоду є централізована монархія. Однак такі прискорені темпи розвитку сприяли активізації процесів у межах системи, що врешті-решт спричинило занепад політичної системи Київської Русі.

Останнім етапом для політичної системи того періоду стала доба роздробленості Київської Русі, яка характеризувалася обмеженням влади князя над його уділом. Найважливіші питання для Русі вирішувалися на князівських снемах. Змінилася й форма правління - федеративна монархія. На думку істориків, однією з причин розпаду політичної системи Київської русі стала відсутність чіткого закону про престолонаслідування та занепад авторитету Великого князя.

Переходячи до розгляду історичної ситуації наступного періоду, треба вказати, що після загибелі Київської Русі і поступового затухання активної діяльності володарів Галицько-Волинського князівства основне протистояння за українські землі відбувалося між Золотою Ордою та Великим князівством Литовським. Трагічні часи між серединою ХІѴ і серединою ХѴІІ ст. - досить складний період в історії України, коли її території були розтягнуті сусідніми державами і входили до них лише у якості складових, підпорядкованих частин. Оскільки безслідно здобутки попередніх етапів пройти не змогли, рештки старої системи залишилися у вигляді збереження їх у сховищі спадкового ядра. На думку М. Грушевського, “се історія закріпощення української землі й українського народа сусідніми державами, котрих здобутки вкінці зібрала, майже повні, без виїмків, держава Польська участі в цій боротьбі”.

Литовсько-Польський період. З переходом українських земель до складу Литви та Польщі (Річ Посполита) спостерігаються зміни у політичній системі і в структурі ядра. Настає перехідний етап у розвитку системи відбуваються: демонтаж старої системи Київської Русі та аналіз відповідності ядра новій політичній системі.

Так, в середині ХІѴ ст. перемога литовців над татарами (битва на Синіх водах) та приєднання основного масиву сучасних українських земель надало нового імпульсу інтеграційним процесам на Русі. Важливим показником змін, які проходили в цей період, була досить явна тенденція до “русифікації”. Тривалий час у складі нової держави зберігалася автономія давньоруських земель - політична система Київської Русі отримала майже пряме продовження у Великому князівстві Литовському. З тією різницею, що місце удільних київських князів посіли представники литовської великокнязівської династії. Ще однією особливістю політичної системи цього періоду стало продовження існування прошарку, який можна віднести до політичної еліти того часу - боярства. Верхівку складало велике боярство (пани, магнати), які володіли спадковими землями і мали певні імунітетні права по відношенню до великих удільних князів. Основна маса боярства - середні та дрібні землевласники - служили у князів та магнатів [35]. Пізніше цей стан став називатися шляхтою. До привілейованих прошарків належало вище духовенство та міська верхівка. Саме ці місцеві прошарки титулованої знаті й великого боярства, на думку Ф. М. Шабульда, виступають протягом ХІѴ-ХѴ ст. як охоронці “старовини”.

Перехідний етап продовжувався у вигляді постійних пошуків політичної еліти того часу нового шляху розвитку, нових цінностей. Так на зламі етапів (від явної фази до розгортання політичної системи) - під час прогресуючого занепаду Литовської держави перед українською елітою постало питання необхідності вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженим королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту.

Ці прискорені процеси фільтрації цінностей старої системи, аналізу законсервованих та інтеріоризованих цінностей всередині спадкового ядра системи, направлені на пошук нових цінностей, стали поштовхом переходу у новий стан політичної системи України. Визначальним фактором таких перетворень стала Люблінська унія, яка, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському. Надалі національно-політичне життя України не зв’язувалося уже з державою, а мусило творити собі нові організаційні форми. Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі...” [79]

Підтверджує наступальний характер політики Польщі й М. Грушевський, котрий зазначає, “...зібравши українські землі під свою власть, вона (польська суспільність - Я. К.) постарала ся й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ломання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній, або політичній, але також і суспільній та економічній - повертання української людності в народність служебну, підданську, експальоатовану... ” [39]

Польською владою була здійснена спроба насильницького насадження ідеології на українських землях. Власне, такі методи зумовили характер прояву принципу спадкоємності у вигляді змін імітаційного характеру, що стало причиною відштовхування ядра за межі системи. Продовжуючи думку М. Грушевського, знаходимо підтвердження: “...брак сильної й різкої опозиції сьому процесові з боку української спільності, з боку українського народу сьому фатальному процесові, сим убийчим змаганням польським надає сим часом характер періода упадку не тільки політичних, а й суспільних сил українського народу. Се часи його занепаду. З нього зачинає він підноситися тільки під кінець ХѴІ ст., під впливами релігійно- національної реакції і зв’язаного з ним культурного українського руху, а півстоліття пізніше знаходить свою опору в козаччині, що під той час з чисто класової, приватної політики переходить до репрезентації загальнонаціональних інтересів ” [39]

Козаччина. Після 1649 року політична система України набуває нової форми - з’являється Гетьманщина або Гетьманська держава, яка завершила процес переходу політичної системи на новий етап розвитку (фаза становлення) і повернення до головних інституцій української держави як спадкоємиці Київської Русі. Хоча й продовжуються ідейні коливання в межах системи, спадкове ядро поступово повертається в її межі. Активізуються процеси трансформації та відторгнення цінностей насильницьки насадженої системи. Включається рівень актуалізації цінностей сьогодення. Підтвердження знаходимо у формуванні нового стереотипу в суспільстві, що стає головним генератором соціальної активності - закріплення в свідомості мас уявлення про козака як людину вільну від будь-яких обов’язків. Цей козацький ідеал стає “...життєздатним матеріалом для вирішення будови національної держави ” [35]

Запроваджувані “козацький присуд” та “козацькі порядки” означали створення власних органів управління, що лягли в основу нових адміністративних структур. Сприяла цьому політика уряду Б. Хмельницького на царині організації державного апарату: вся повнота влади належала Гетьману. Польща юридично визнає козацьку автономію в межах Речі Посполитої. Після 1654 року (Березневі статті) - Гетьманщина переходить під протекторат Росії, гетьман визнається головою Української держави та отримує владу від Війська Запорозького. На території Війська Запорозького були чинними: Литовський статут, магдебурзьке право, гетьманські універсали; діяло козацьке звичаєве право і власний суд. Гетьманський уряд контролював збирання та витрати податків.

Органи державної влади:

Вищий орган влади - військова (генеральна) рада (Загальнонародні збори).

На чолі держави - гетьман, який підкорюється рішенням Ради, а йому в свою чергу підпорядковані - полковник, сотник та курінні отамани. Також гетьман контролює судову систему, зовнішню політику, фінансову систему (державний скарб) та збройні сили (Козацьке військо) і певною мірою Раду генеральної старшини.

Уряд уособлює Рада генеральної старшини, до складу якої входять - генеральний писар, генеральний суддя, генеральні осавули, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, генеральний обозний, генеральний підскарбій.

Особливістю політичної системи доби Козаччини, на наш погляд, є наявність у кожної гілки влади владних символів, наприклад, символ влади кошового отамана - булава, військового судді - січова печатка та палиця, курінного отамана - невеликий прапор, що суттєво поповнили та збагатили склад спадкового ядра системи.

Переломним моментом та здобутком політичної системи цього періоду стало затвердження так званих ‘‘Пактів і Конституції прав та вольностей Війська Запорізького” Пилипа Орлика від 5 квітня 1710 року. Відповідно до змісту цього документу було: по-перше, визначено кордони України згідно зі Зборівською угодою 1649 року; по-друге, проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; по-третє, стосунки між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, регулювались постійною угодою; по-четверте, вища законодавча влада належала Генеральній раді (козацькому парламенту), що складалася з генеральної старшини, полковників усіх полків, виборних депутатів від кожного полку та делегатів від запорожців; по-п’яте, парламент збирався тричі на рік; по-шосте, гетьман не втручався у справи Генерального суду; по-шосте, передбачалося регулярне переобрання всіх полковників і сотників з наступним затвердженням гетьманом.

Значення:

Узагальнено попередній досвід українського державотворення, визначено шляхи розбудови і подальшого розвитку незалежної України.

В основу управління державою покладена республіканська форма правління, передбачалася виборність всіх посад.

Наслідуючи ідею західноєвропейського парламентаризму, Генеральна рада обмежувала й контролювала діяльність гетьмана.

Вперше в Україні було запропоновано принцип розподілу влади на

законодавчу, виконавчу та судову.

Вперше Конституція вставала на захист малозабезпечених.

Конституція, хоча і не набула чинності, стала видатним досягненням української правничої та суспільно-політичної думки ХѴІІІ ст.

Таким чином, за доби козацтва наступає етап становлення політичної системи, що виразилося у відторгненні насильницько насадженої системи цінностей і в поверненні до ціннісного ядра, яке підкреслилося: по-перше, характерним запереченням монархічного врядування для своєї самоорганізації і відсутності монархізму як соціальної цінності; по-друге, перетворенням держави в олігархічну республіку зі встановленням влади в особі спадкоємного гетьманату. Надбанням системи цього періоду стали: інституалізовані відносини між людьми, тобто система права, звичаїв, організації влади й управління, організації громадянського життя тощо.

Після поразки у національно-визвольній війні та ліквідації козацтва знов починається боротьба за українські землі, що врешті-решт призвело до занепаду політичної системи козацької доби. Так, на початку ХІХ ст. Україна вже не мала власної державності, її землі знову було поділено між двома імперіями - Російською та Австрійською. Перебування Західної та Східної України у складі різних держав протягом 140 років вплинуло на формування відмінностей між ними, що позначилося на подальшій історії українського народу та відмінності у складі спадкового ядра.

У складі Австро-Угорщини українські землі були об’єднані в коронний край “Королівство Галичина і Лодомерія” зі столицею у Львові, що включав 12 округів (дистриктів) на чолі з губернаторами, призначеними імператорами. Закарпаття поділено на 4 регіони (жупи) на чолі з призначеними адміністраторами. Однак, такий адміністративний розподіл не враховував етнічних кордонів, штучно об’єднував українські землі з частиною польських. Українці були позбавлені самоврядування, а політика австрійського уряду була спрямована на асиміляцію українців.

Наприкінці ХѴІІІ ст. Австрійська імперія об’єднувала у своєму складі 11 великих народів і ряд етнічних груп. Населення західноукраїнських земель, яке внаслідок розподілів Польщі (1772 р., 1795р.) опинилося в складі Австрії, перебувало у найгіршому соціально-економічному становищі. Під впливом подій Великої французької революції в Габсбурзькій імперії зростає національний, соціально-політичний рух. Австрійський уряд, намагаючись розколоти польський та український визвольний рух, здійснив ряд реформ з метою покращення становища українського селянства та духовенства.

Реформи, проведені австрійськими імператорами Марією-Терезією та Йосипом ІІ, також сприяли активізації процесів у межах спадкового ядра старої і нової систем у вигляді національного відродження українців.

Виникають перші українські організації такі, як Товариство священиків, м. Перемишль (представники - М. Левицький, Й. Лозинський, І. Могильницький) та “Руська трійця”, м. Львів (представники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький).

Поширенню національно-визвольного руху сприяла революція 1848­1849 рр. Наслідки для політичної системи: у 1861 році австрійський імператор проголошує нову конституцію, яка надала Галичині автономію з власним сеймом. Так, українці, по-перше, отримали можливість брати участь у роботі рейхстагу, де пройшли школу парламентської діяльності і виголосили свої культурно-національні та політичні цілі; по-друге, створено першу політичну організацію - Головну руську раду, яка висунула гасло єдності всіх українців, виробила синьо-жовту символіку, яка була символом національного визволення українців упродовж 140 років; по-третє, революція мала значний вплив на зростання та активізацію національного руху в Західній Україні.

Однак, поразка національно-визвольного руху під час революції 1848­1849 рр., подальше посилення польського впливу на Галичині призвели до розчарування частини інтелігенції у політиці співробітництва з австрійським урядом і пошуку підтримки на Сході - в Російській імперії. Український визвольний рух розколовся на дві течії: москвофілів та народовців. У межах останніх з середини 70-х років відбувається розкол на поміркованих та радикалів.

У другий половині ХІХ ст. центр національно-визвольного руху перемістився у Західну Україну. Виникають і поширюють свою діяльність товариство “Просвіта”, Наукове товариство імені Т. Шевченка, кооперативний рух, в лавах яких зростала і набувала досвіду нова генерація української інтелігенції. Значним здобутком національного руху цього періоду стало залучення широких верств українського селянства, яке порозумілося з інтелігенцією та активно включилося у боротьбу.

Ще одним здобутком для політичної системи України ХІХ століття стало створення політичних партій в Західній Україні, таких, як Русько- українська радикальна партія (РУРП), Українська національно­демократична партія (УНДП) та Українська соціал-демократична партія (УСДП).

Таким чином, в кінці ХІХ ст. українці стають політичною нацією, формують своє політичне життя. Українські партії, що виникли в цей час, попри розбіжності, стояли на спільній платформі - досягнення Україною політичної самостійності, що давало підстави для подальшої консолідації нації і сприяло поверненню і закріпленню ядра в межах політичної системи. Спадком попереднього етапу можна вважати - козацьку символіку, прагнення свободи і незалежності та незмінність органів влади тощо.

У складі Російської імперії. У ХѴІІІ ст. починається принципово новий етап в історії української державності. Частина України відтепер існувала в рамках російської імперської цивілізації. У складі Російської імперії опинилося понад 80% земель та близько 70% населення України. З 1709 року починаються зміни і у політичній системі. Так, в Україні було створено інститут царських резидентів, який: 1. поставив під контроль центрального апарату інститут гетьмана; 2. активно втручався у кадрову політику гетьманату; 3. поширював на українську територію деякі положення російського карного кодексу і регламентаційних указів у галузі торгівлі.

Створення нового владного органу - Малоросійської колегії та проведені нею реформи державного устрою знаменувало ліквідацію на цій території політичної системи Гетьманщини. 1764 рік - скасування гетьманства, та 1775 рік - зруйнування Запорозької Січі, ліквідовано полковий устрій і натомість створено п’ять губерній.

Україною втрачено самоврядування при проведенні внутрішньої політики та його функціонування на основі власного законодавства. Всі функції генеральної старшини тепер виконувала колегія. Однак, знищуючи залишки української самостійності на державному рівні, уряд залюбки користувався надбанням української цивілізації в культурній та релігійній сферах. Імперська ідеологія, яка тепер визначалася як “православ’я- самодержавство-народність”, стала офіційною ідеологією цього часу. Вона передбачала консервацію архаїчного режиму й унеможливлювала будь-які прогресивні зміни існуючого ладу.

Як наслідок відбувається прискорення процесів у межах спадкового інваріанту системи, а саме: утворення та виникнення суспільних рухів і течій, товариств, розмежування ідеології. Найбільш виразним є декабристський рух:

“Північне товариство” з програмою Конституції, автором якої виступив М. Муравйов. Зміст програми відносно політичного устрою - ліквідація самодержавства, встановлення конституційної монархії. Передбачалося створення двох держав: Української (зі столицею у Харкові) та чорноморської (зі столицею у Києві).

“Південне товариство” з програмою “Руська правда” на чолі з П. Пестелем - прагнули встановлення республіки. Фізичне знищення членів царської родини. Збереження єдиної централізованої держави, запровадження цензури, створення таємної поліції. Заперечувалося право на самовизначення народів Росії, крім польського. Кавказькі народи підлягали примусовому розселенню, цигани та євреї - виселенню.

Товариство об’єднаних слов’ян з програмою “Правил” - на чолі брати Борисови - намагалися досягти скасування самодержавства, створення всеслов’янської федеративної держави, демократичне представницьке правління, прагнули єдності та рівноправ’я всіх слов’янських народів.

На початку ХІХ ст. Росія продовжує наступ на національні права українців. Скасувавши місцеве самоврядування, царизм забороняє використання української мови у навчанні, діловодстві. Повстання декабристів та польське повстання призвели до поширення політичних репресій. Після денаціоналізації козацької старшини, що перейшла на бік самодержавства, справу порятунку та відродження української нації взяла на себе нова українська інтелігенція, значну роль у формуванні якої відіграв перший у Наддніпрянській Україні Харківський університет. Так, на початку ХІХ ст. і до 1830-х років центром національного відродження України була Слобожанщина.

Реформи другої половини ХІХ ст. в Російській імперії - аграрна, земська, судова, шкільна, реформа вищої освіти, міська реформа тощо - сприяли подальшому розгортанню і перетворенню нової політичної системи, але, незважаючи на свою непослідовність та обмеженість, створили необхідні умови для переходу від феодально-станового устрою до парламентсько-представницького. Так, наприклад, судова реформа законодавчо закріпила громадянські права населення, рівність усіх громадян перед законом, а діяльність земств сприяла зростанню національної самосвідомості українського населення.

Реформи також сприяли активізації пошуків нових ідей і цінностей у цей період, у вигляді піднесення українського визвольного руху (Громада, “Хлопомани”, Українська громада, Стара київська громада, Братство тарасівців тощо), а також розвитку народницького (“Земля і воля”, “Чорний переділ”, “Народна воля” тощо) та робітничого (“Південно-російський союз робітників”, Марксистські гуртки тощо) рухів.

У цей період спостерігаються певні особливості у розвитку політичної системи: піднесення національної свідомості сприяє прискореному розгортанню спадкового ядра в межах політичної системи. Відбувається повернення до інтеріоризованих цінностей минулого (наприклад, прагнення незалежності й самостійності), однак поки що ці процеси перетворення ще не дозволяли політичній системі діяти в межах власних законів та вдосконалювати елементи структури і сягнути нового щабля розвитку.

Оскільки система не набуває необхідної та логічної фази розвитку, це призводить до активізації в ядрі рівня формування цінностей та їх фільтрації, наслідком яких стало виникнення декількох ідеологій у суспільстві, та до пошуку нових цінностей, які б сприяли закріпленню політичної системи. Так, наприкінці ХІХ ст. молоді представники українського руху починають висловлювати невдоволення обмеженістю культурно-просвітницької діяльності громадівського руху. Частина з них поповнила лави російських соціалістичних партій, інші - активно включилися у розбудову національного політичного життя в Україні.

Вже на початку ХХ ст. виникають нові українські партії, серед яких Революційна українська партія (РУП) - автономна Україна у складі федеративної Російської республіки, Українська народна партія (УНП) - єдина, нероздільна самостійна демократична республіка Україна, Українська соціал-демократична партія “Спілка” - захист інтересів робітників незалежно від національності, Українська демократична партія (УДП) - проголошення конституції, надання Україні автономії, Українська радикальна партія (УРП) - автономна Україна у складі федеративної Росії, Українська радикально-демократична партія (УРДП)- автономія України у конституційній монархії Росії.

Головною відмінністю руху початку ХХ ст., на наш погляд, є повернення до цінностей державотворення та здобуття Україною незалежності (чи принаймні автономного статусу). На початку ХХ ст. рух переживав значне піднесення. Найбільш відчутно воно позначилося на діяльності ряду земств, які виступали за проведення реформ і скликання загальноросійського Земського собору, за надання політичних прав і свобод. Українські земства брали активну участь у бенкетній кампанії, влаштовували урочистості на честь українських діячів, подавали запити на адресу уряду.

Протягом 1906 - 1907 років українська громада брала участь у діяльності Першої та Другої Державної Думи Росії. Українці отримали можливість відверто заявляти про свої вимоги (історія парламентської діяльності громади нараховує 150 днів). Діяльність думської громади засвідчила здатність всіх верств українців згуртуватися навколо ідеї і розв’язувати найгостріші проблеми українства. У 1907 році ІІ Думу було розігнано та прийнято новий виборчий закон, що обмежив права національних меншин та унеможливив створення парламентської групи у ІІІ та ІV Державній Думі.

З переходом у новий історичний період для України залишаються характерними процеси боротьби ідеології та пошуку ідеальної форми політичної устрою.

Україна за часів революції 1917-1920 рр. Після Першої світової війни українське питання та зусилля національно-визвольного руху нарешті сягнуло міжнародного рівня. Відбувається зростання національної свідомості населення, що сприяло новій хвилі піднесення національно- визвольного настрою, його організаційному та ідеологічному оформленню, що відобразилося у вигляді Української революції у 1917 році, причиною якої стало повалення в Росії монархії та зречення від престолу Миколи ІІ. Метою руху стало здобуття Україною статусу автономії як першого кроку до незалежності.

В 1917 році нараховувалося 5 українських політичних партій та шість загальноросійських партій, що діяли на території України [79]

Після повалення монархії пошуки оптимальної політичної системи у вигляді винайдення однієї панівної ідеології призвело до виникнення та затвердження на території України одразу декількох політичних систем.

Так, структуру влади на українських землях утворювали: Тимчасовий уряд Росії (ТУ), влада більшовиків, Українська Центральна Рада (УЦР), згодом доповнилися структурою влади гетьманату Скоропадського, Директорії Української народної Ради (УНР), деніківщиною.

Метою даного дослідження не є вивчення історичних подій, що відбувалися упродовж 1917-1920 рр., тому вважаємо за потрібне окреслити лише структуру влади зазначених владних структур та таким чином продемонструвати пануючі настрої в суспільстві того часу, які безпосередньо вплинули на зміни в політичній системі суспільства того часу та сприяли пошуку необхідного наповнення рівня актуальних цінностей для цього періоду. Отже:

Склад Тимчасового уряду: Тимчасовий уряд Росії, якому були підпорядковані Комісари Тимчасового уряду (губернські), Комісари ТУ (повітові) та Волосні виконавчі комітети (виборні).

Губернським комісарам ТУ підпорядковувалися Виконавчі комітети РОГО та Ради об’єднаних громадських організацій (РОГО) (губернські). Останнім у свої чергу підпорядковувалися: Земський союз, Губернські управи, Союз міст, Міські управи, Повітові управи, Військово- промисловий комітет, Біржовий комітет, Кооперативні організації. А також поряд із зазначеними органами влади і місцевого самоврядування формується і система рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, загалом в Україні їх нараховувалося 250-300 [79].

Структура органів влади УЦР: УЦР як український представницький орган (парламент) включала 882 депутати, які сформувалися в чотири найбільші за кількістю групи - представники рад, представники соціалістичних партій, представники професійних, просвітніх, економічних і національних організацій та представникив міст та губерній. УЦР були підпорядковані постійно діючий орган законодавчої влади - Комітет УЦР (з червня 1917 року - Мала Рада) та орган виконавчої влади - Генеральний Секретаріат (з листопада 1917 року - Рада Народних Міністрів), яким відповідно підпорядковувалися губернські, міські, повітові українські ради та Комісари (також підпорядковувалися і губернським, міським та повітовим радам). Генеральний Секретаріат у вересні 1917 було визнано Тимчасовим урядом і затверджено його склад: голова, генеральний писар, секретар фінансових справ, секретар міжнаціональних справ, секретар продовольчих справ, секретар земельних справ, секретар військових справ, секретар судових справ (юстиції) та секретар освіти (згодом доповнено).

Така політична та ідеологічна боротьба, яка велася на теренах України, врешті-решт призвела до наступного силового насадження цінностей політичних систем іншими країнами. Як наслідок - Перша україно- радянська війна. В ході війни було проголошено ІѴ Універсал УЦР, який став спробою затвердження та визнання України як незалежної держави з власною політичною системою. Універсалом проголошено Україну - незалежною і суверенною, визначена структура органів влади, влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого виступатимуть Українські Установчі збори. До їх зібрання мала правити УЦР та її виконавчий орган, який отримав назву Рада народних міністрів, до складу якого увійшли голова Ради народних міністрів, він же міністр внутрішніх справ, три заступники, 11 народних міністрів та один заступник народного міністра фінансів та народний державний писар.

Однак, УЦР не вдалося створити дієвого державного апарату, забезпечити законність та порядок, хоча й були продовжені державотворчі традиції українського народу. Загалом діяльність УЦР сприяла пробудженню національної свідомості громадян та піднесенню на новий щабель ідеї української державності.

Наступним кроком у затвердженні нової політичної системи в Україні стало поширення законів радянської Росії на території України та злам старого адміністративного апарату - система управління, що залишилася від Тимчасового уряду і УЦР, ліквідовувалася, розпускалися міські думи. Влада на місцях переходила до воєнно-революційних комітетів і рад.

Після укладення військової конвенції з Німмечинною та Австро- Угорщиною, у березні 1918 року тимчасово було відновлено владу УЦР, яка не виконала зобов’язань та не спромоглася встановити ефективний апарат управління в державі, як наслідок відбувається наступна зміна системи у вигляді гетьманату П. Скоропадського.

Система влади за гетьмана П. Скоропадського: на чолі держави - Гетьман, якому підпорядковується Голова Ради Міністрів (підтримується Секретаріатом на чолі з Державним секретарем) та Рада Міністрів (включає і Малу Раду Міністрів), Раді міністрів, в свою чергу, підлеглі губернські старости з підвладними органами місцевого самоврядування, а саме - земства та міські зібрання. Головною особливістю політики П. Скоропадського було впровадження цінності формування виконавчого органу на основі ділових якостей. Відповідно до гетьманського режиму в національно-визвольному русі оформлюється два напрямки: партії та громадські організації (Український хліборобний конгрес, Конституційні демократи тощо), що підтримують режим і опозиційні партії та організації (ІІ Всеукраїнський селянський з’їзд, Український національно-державний союз тощо)

Після створення чотирма партіями Українського національного союзу, який очолив В. Винниченко, була здійснена спроба налагодити відносини з гетьманом, після провалу - перехід на антигетьманські позиції та утворення Директорії (революційний орган керівництва антигетьманським повстанням, верховний орган УНР).

Структура влади Директорії УНР: законодавчим органом Директорії проголошено Трудовий конгрес, якому підпорядковується Рада народних міністрів. На місцях владу уособлювали представники ради міністрів, а також губернські та повітові трудові ради. Однак, фактично старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна “трудова влада” не встановлена. Влада на місцях залишилася в отаманів. Законодавча - передавалася Трудовому конгресу, який населення обирало без участі “поміщиків та капіталістів”. Трудовий конгрес, в свою чергу, всю повноту влади передав Директорії.

Після другої україно-радянської війни та селянського повстанського руху (наслідки - утворення ЗУНР та проголошення акту злуки УНР та ЗУНР у 1919 році з власною політичною системою) на теренах соборної України остаточно закріплюється радянська влада, початком затвердження якої стало впровадження політики воєнного комунізму та насильницьке насадження нової системи цінностей.

Структура влади за часів УСРР: Всеукраїнський з’їзд рад, якому підлягав Всеукраїнський центральний виконавчий комітет рад (ВУЦВК), останньому був підвладний Тимчасовий робітничо-селянський уряд (із 29 січня - Рада народних комісарів(РНК), в свою чергу якому підкорялися Наркомат, Українська Рада народного господарства (УРНГ) та Всеукраїнська надзвичайна комісія. Всі ці органи влади були пронизані або підконтрольні КП(б)У, що була складовою РКП(б)

Органи влади на місцях: Губернські ради, революційні комітети, Військові комітети, Комітети бідноти.

Отже, протягом 1917-1920 рр. в Україні спостерігається висока політизація та розкол суспільства на різні політичні табори. Постійна зміна політичних режимів, які проводили власну політику в усіх сферах суспільного життя і, відповідно, у культурі. В результаті діяльності радянської влади в Україні поступово насаджується та починає діяти нова система цінностей, а подальша політика та ідеологізація усіх сфер суспільства призвели до закріплення системи, яке відобразилося у січні 1924 року у прийнятті Конституції СРСР, яка завершила юридичне оформлення Союзу та панування однопартійної системи, зрощування партійного і державного апарату. Проіснувала ця система понад 75 років, пройшовши всі визначені етапи розвитку політичної системи.

Криза радянської системи назріває в середині 1960-х років та триває до початку 1980-х, в політичній сфері вона супроводжується ‘‘старінням” керівництва, яке було нездатне реагувати на нові тенденції розвитку, недієздатністю законодавчих органів тощо. В ідеологічній сфері спостерігається розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя, усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму, зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві, посилення ідеологічного тиску.

Для кращого розуміння процесів, що відбуваються під час зміни політичної системи, пропонуємо дослідити описану перебудову у відповідності до зазначених нами в п. 2.2. циклів розвитку політичних систем (див.табл. 2.4.2.)

Етапи зародження нової політичної системи (прихований стан) у межах системи Радянського Союзу відбувається, на нашу, думку з 1986­87 років з прискоренням соціально-економічного розвитку в країні та пов’язаною з цим переоцінкою цінностей, що зумовили проведення низки реформ - починаються процеси демократизації суспільства, здійснюються спроби утворити правову державу.

Перехід нової системи у явну стадію відбувається з визначенням у 1988 році основних принципів політичної реформи - чіткий розподіл влади на виконавчу, законодавчу і судову; ліквідація зрощування партійного і державних апаратів; плюралізм політичного життя, створення інших партій, але при гегемонії КПРС, розширення повноважень рад. Наслідки - поява національно-демократичної політичної опозиції, вибори народних депутатів СРСР на альтернативній основі, запровадження нової посади - Голова Верховної Ради СРСР, яка стала працювати в парламентському режимі. Та найголовніші наслідки - розвал існуючої системи влади, підрив монополії КПРС на владу, зростання політичної активності населення (масові мітинги, демонстрації та акції протесту, формування широкого загальнонаціонального руху - Народного руху за перебудову, пізніше - страйковий рух та Народний рух України) і зародження багатопартійності.

Як наслідок, зміни політичної системи в суспільстві провокують зміни ідеологічного характеру - ліквідація цензури в засобах масової інформації сприяла розквіту “неформальних організацій”. Багатопартійність стала причиною виникнення нової системи цінностей. Однак цей процес супроводжується складностями сприйняття нової програми розвитку для свідомості громадян - постійно прискорюються процеси фільтрації цінностей старої системи, аналізу законсервованих та інтеріоризованих цінностей (панівна ідея протягом кількох століть - здобуття Україною незалежності). Політична система дісталася перехідного етапу, який для України виявився досить тривалим. Демонтаж старої системи відбувся революційним шляхом - путч 1991 року, результатом якого стало набуття самостійності радянськими республіками, ліквідація радянських органів управління та побудова власної політичної системи. Після юридичного оформлення держави відбувається визначення основних прав, свобод і обов’язків громадян. У червні 1996 року прийнято Конституцію України.

На етапі становлення політичної системи в України відбувається затвердження нової структури органів влади: єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Виконавчі органи влади: вищий - Кабінет Міністрів України; центральні органи - міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах - державні адміністрації. Головою держави є Президент України. Триває процес формування й утвердження судової влади, що зосереджується у діяльності Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, господарських та військових судів.

Державотворчому процесу в Україні сприяли державотворчі традиції, демократичний вибір. Серед особливостей процесу державного будівництва зазначимо: становлення та утвердження незалежної держави відбувається в умовах незавершеності процесу формування української нації, недостатнього рівня національної самосвідомості, а також існування в суспільстві досить слабких демократичних традицій, тяжке соціально- економічне становище, яке призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності.

Однак особливістю цього етапу розвитку політичної системи є те, що де юро політична система прямує шляхом опозиції до старої системи - демократичним шляхом, де факто кучмівський режим був фактично збереженням старих форм управління державою. Зміни, що протікають в межах культурологічного ядра системи, характеризуються тим, що існування політичного плюралізму попереднього етапу завершилося визначенням двох основних ідеологій у суспільстві: правої та лівої. Перетворення народу з пасивного об’єкту політики в активний її суб’єкт - Помаранчева революція.

З кінця 2004 року політична система України знаходиться у фазі переходу на новий щабель свого розвитку - до етапу перетворення нової системи у цілісну і розвинуту систему. Ідейні коливання змінюються на нові чіткі цілі у вигляді визначеного зовнішнього курсу України в Європейське співтовариство. Відбувається зміна технологічних, владних функцій держави та її органів управління. На нашу думку, з 2008 року можна говорити про початок становлення в Україні влади громадянського суспільства та розгортання національної свідомості українців. Наслідками цих процесів може стати утворення політичної еліти нового типу - професійний політик з відмінною спеціальною освітою, без наслідків тягаря радянської системи.

Перехід України до нового етапу розвитку політичної системи може відбутися, на нашу думку, не раніше 2009 року та буде характеризуватися: по-перше, вдосконаленням елементів та структури існуючої політичної системи; по-друге, посиленням соціальної спрямованості політики, надійного забезпечення прав та свобод громадян; по-третє, незалежністю судової системи; по-четверте, відбудеться зміцнення ролі четвертої влади (ЗМІ); по-п’яте, виникненням як стабілізуючого фактора третьої нейтральної ідеології (напевно, соціалістичного спрямування); по-шосте, посилиться роль інтелектуальної еліти, яка стане рушійної силою закріплення влади громадянського суспільства.

Останній етап розрухи структурних зв’язків або занепаду української політичної системи може наступити, на нашу думку, за умови вичерпання ідеологічної домінанти або з приходом до влади радикальної опозиції третьої політичної сили.

Описані процеси відображені в таблиці, яка є прикладом прояву принципу спадкоємності у розвитку політичних систем, в основу покладено період переходу політичної системи радянської доби до сучасного етапу в історії українського державотворення (див. додаток Ж)

Таким чином, на основі глибокого теоретичного аналізу принципу спадкоємності у розвитку політичних систем автор дійшов таких висновків:

По-перше, момент спадкоємності відсутній у процесах, що протікають на одному рівні. Визначення “‘спадкоємність” виражає загальні, суттєві, необхідні, усталені, повторювані риси процесів перетворення систем з боку їх генетичного зв’язку, а також їй притаманні всі ознаки філософської категорії, а саме: об’єктивність, всезагальність, сутність, необхідність, відносна повторюваність

По-друге, в розвитку політичних систем спадкоємність виступає як зв’язок між системами, що змінюють одна одну та кожна з яких є безпосереднім продовженням іншої, а також спадкоємністю визначається зв’язок між окремими етапами, ступенями розвитку явищ політичної дійсності.

По-третє, культурологічне ядро політичної системи утворюють наступні елементи - традиції, звичаї, обряди, ідеї та архетипи. Головним носієм культурологічного ядра є людина. Елементи структури звичаю, традиції - це чотири поступові ланки, по яких піднімається кожне нове покоління, засвоюючи звичаї та традиції попередніх поколінь (для політичної системи - це політична еліта).

По-четверте, по відношенню до системи ядро виконує цілу низку функцій по забезпеченню системи необхідним спадковим інваріантом і постійним його оновленням.

По-п’яте, в своєму розвитку політична система проходить фази формування політичної системи, її розквіту (розгортання), функціонування та занепаду. В межах протікання цих фаз політична система зберігає свою якісну специфіку. Протягом зміни одного циклу іншим відбувається якісна зміна політичної системи, яка супроводжується політичною революцією або революційною реформою. Повторення циклів утворюють кругооберт політичного розвитку. Якісну усталеність політичної системи в рамках окремої одиниці циклічного розвитку забезпечує власне механізм її функціонування та відтворення принципу спадкоємності.

По-шосте, зі встановленням інформаційного суспільства політична система під впливом дії принципу спадкоємності має залишити вже усталені та перевірені часом цінності на якісно новому рівні.

По-сьоме, українська реальність сьогодення в повному обсязі демонструє прояви принципу спадкоємності. Українська політична система берегла свою особливість та унікальність, пронісши протягом всього історичного розвитку провідну ідею - державотворення та незалежності, захищаючи її від ідеологічного загарбництва інших політичних систем.