Морфологічний аналіз мінливості соціальної системи

Розглянемо саме соціальну мінливість, а точніше мінливість соціальної системи. Соціальна система являє собою етап довготривалої еволюції, спочатку неорганічної, а потім органічної і соціальної.

Мінливість - це достатньо складний природний механізм, формування якого є результатом тривалого еволюційного процесу. Виникненню мінливості, на наш погляд, передувала наявність руху, причиною якого, в свою чергу, є взаємодія. Як вже зазначалось в п 1.1., рух - це будь-яка зміна матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Між формами руху і різними структурними рівнями організації матерії існує зв’язок. Форми руху матерії - це послідовні етапи еволюції матеріальних систем, і кожна вища форма руху породжується простішою. Тобто форми руху тісно пов’язані з структурними рівнями матерії й еволюцією їх виникнення. Історично першою формою руху є субмікроелементарна, вона включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, процеси перетворення елементарних часток), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів тощо [223, C. 205-206].

Поступова взаємодія молекул вуглецевих з’єднань призвела до утворення органічних з’єднань. Виникає органічна форма руху, яка складається з процесів, що проходять в організмах і надорганізмених системах.

Таким чином, за даною схемою мінливість має такі етапи свого генетичного розвитку: рух - реакція - мінливість організму. І, як стверджується в даному дослідженні, наступною формою є мінливість соціальної системи, що на сьогодні виступає останнім етапом генезису.

Надалі ми предметніше розглянемо обидва типи систем - біологічну і соціальну і проаналізуємо дію мінливості в кожній з них. Вважаємо за доцільне розглянути поняття ‘‘системи” як такої, а потім перейти до вивчення найскладніших її типів - і біологічної, і соціальної.

Поняття “система” було запозичене соціальними науками з математики і в загальному смислі означає об’єктивну єдність закономірно пов’язаних один з одним предметів, явищ, а також знань про природу та суспільство. Система (грец. sistema - ціле, складене з частин; сполучення) - цілісне складне утворення із впорядкованими зв’язками і взаємодіями між її складовими частинами - елементами [33, C. 158].

Кожна система докорінно відмінна від інших складних утворень: цілого, множини, сукупності. Лише системи здатні до самозбереження, самовідтворення і саморозвитку (самоорганізації) [93, C. 34].

Історично термін система виникає в античності і пов’язується з загальними принципами організації мислення та знання. Тільки єдність множинного, тобто система, може бути, за Платоном, предметом пізнання. Термін ‘‘система” мав тоді епістемологічне значення, задаючи принцип організації мислення та систематизації знання [135, C. 915].

Починаючи з середини ХХ ст., широко розгортаються дослідження з загальної теорії систем і розробки в галузі системного підходу, сам термін “система” входить в лексикон багатьох галузей знання та професійних сфер.

Разом з тим серед усього розмаїття трактувань системи продовжують зберігатись два основних підходи. З точки зору першого з них (його можна назвати онтологічним або натуралістичним), системність інтерпретується як фундаментальна якість об’єктів пізнання. Тоді завданням системного дослідження є вивчення специфічних властивостей об’єкта: виокремлення в ньому елементів, зв’язків і структур, залежностей між зв’язками і т.д., причому елементи, зв’язки, структури і залежності трактуються як “натуральні”, притаманні “природі” самих об’єктів, і в цьому смислі об’єктивні. Система в такому підході мислиться як об’єкт, наділений власними законами життя.

Другий підхід (його можна назвати епістемолого-методологічним) заключається в тому, що система розглядається як епістемологічний конструкт, що не має натуральної природи, і задає специфічний спосіб організації знань та мислення. Тоді системність визначається не властивостями самих об’єктів, а цілеспрямованістю діяльності й організації мислення [135, C. 915-916]. На нашу думку, епістемологічне трактування скоріше можна застосувати для поняття “системний підхід” який є методологічним імперативом сучасного пізнання. В даному дослідженні автор спирається на онтологічний підхід, що визначає систему як реальний об’єкт з власними життєвими закономірностями.

Системи класифікуються за різними критеріями: за походженням - розрізняють штучні та природні системи; за змістом - матеріальні та ідеальні; за причинно-наслідковими характеристиками - детерміновані та імовірнісні; за структурною побудовою - однорідні (гомогенні) та неоднорідні (гетерогенні); за динамікою - стійкі та нестійкі тощо [134, с. 52].

Взагалі, як відомо, всі існуючі та мислиннєві системи (в тому числі й соціальні) можна поділити на два загальних класи. Один із них - це закриті системи, в яких домінує організуюче начало, а вільна самоорганізація елементів виступає негативним фактором.

Системи другого класу складають повну протилежність першим. Вони відкриті для обміну з навколишнім середовищем, причому можуть існувати виключно за умови такого обміну (і через необхідне розсіювання енергії в ході цього процесу їх називають дисипативними). Розвиток їх нелінійний, а тому має численність варіантів і практично не передбачуваний [134, C. 83].

Системи другого класу характеризуються як системи, здатні до самоорганізації. Самоорганізація - це процес виникнення просторових, часових або просторово-часових структур чи функцій у макроскопічних масштабах через внутрішні властивості системи, і підтримка за їх допомогою цілісності. Самоорганізація відбувається без спеціальних зовнішніх дій, котрі нав’язали б системі структуру або способи функціонування [134, C. 83]. Самоорганізація системи визначається дією двох сил: потягом до самозбереження і стабільності з одного боку, і прагненням до змін і оновлення - з другого. Тому еволюція системи позначається як дрейф від одного стану стабільності до іншого через хаос і невизначеність. О. Мостяєв зазначає, що нерівноважні системи перебувають у розвитку, котрий здійснюється то поступово, то через катастрофи - такі фази чергуються. Поступові зміни відбуваються внаслідок внутрішніх та зовнішніх коливань, самоорганізації та самовідбудови системи [128, C.98].

Самозбереження системи здійснюється завдяки механізму аутопоезису - поведінки системи, що дозволяє їй самовідтворюватися й існувати автономно. Як зазначає Н. Луман, завдяки аутопоезису система може забезпечити байдужість до оточуючого світу. Автономія системи виявляється в тому, що в ній народжуються свої регулярності (структури, норми, значення, рішення, процеси), що дозволяють зберігати і відтворювати її цілісність у часі та просторі.

У загальному плані структура - мережа стійких та упорядкованих зв’язків у системі, котрі забезпечують її цілісність та збереження основних властивостей за різних зовнішніх та внутрішніх змін. У синергетичному смислі функція - це доцільна поведінка системи, підсистеми, елемента.

За словами І. Пригожина: “структура домінує і всіляко намагається себе зберегти” [128, C.54]. При цьому структурність не означає статичність системи, ми дотримуємось думки, що структура є теж динамічним утворенням, і її доцільніше описувати не як жорстку детермінованість і взаємозв’язок елементів, а за допомогою “параметрів порядку” системи. Параметри порядку породжуються окремими елементами системи, що визначають поведінку елементів. Коли система тотожна сама собі, її параметри порядку балансують у межах середніх показників. Іноді вони можуть зростати (флуктуація), але якщо в системі задано чіткий діапазон зростання, з часом система поверне їх до середніх показників. Такі флуктуації визначаються як автоколивання - повторювані органічні рухи відносно середнього стаціонарного стану, котрий в окремих випадках може бути станом рівноваги. Коливання виникають та самопідтримуються в системах далеких від рівноваги, через які проходить потік енергії. Система здійснює автоколивання, циклічно змінюючи свої параметри [9, С.54-55; 128;181]. Зміни тут відбуваються в межах циклу існування певної системи.

У разі коли параметри порядку різко перебільшують допустимі межі, система приречена змінитись. Еволюція системи деякою мірою теж обумовлена її структурно-функціональною будовою. З точки зору інформаційної теорія, кожна система має інформаційну матрицю (алгоритм, правило), за допомогою якої досягається побудова системи і регулюється її мінливість [22; 123; 239].

Мінливість є властивістю системи, яка випливає з її відкритості. Відкритість означає чутливість до зовнішніх імпульсів і передбачає зворотній зв’язок з оточенням.

Момент вибору системою подальшого шляху розвитку позначається як точка біфуркації. Розвиток відкритих систем здійснюється через біфуркації - суттєві події у самоорганізації, у ході яких зростає складність та реалізуються нові канали еволюції, при цьому хаос, який розглядається як надскладна форма порядку, виступає основним матеріалом, з якого з’являється нове [128, с. 99]. Поведінка системи в цій позиції характеризується надчутливістю, і будь-який, навіть незначний вплив на неї може визначити подальшу долю системи, інакше кажучи, визначити її вибір. Біфуркація - це розгалуження можливих альтернатив (шляхів) подальшого розвитку. Акцентуємо увагу на тому, що це найможливіші, за даних умов існування альтернативи, а не будь-які.

Можна сказати, що біфуркація - це зустріч минулого системи з її майбутнім, а альтернативи - це поєднання її “пам’яті” і “надії”. “Пам’ять” системи - це внутрішня інформація про її минулі стани, яка виступає обмеженням для змін і тяжіє до відтворення існуючої впорядкованості в нових умовах (фрактальності). “Надія” - це майбутня впорядкованість, що сприймається системою як більш доскональна ніж попередня, в синергетиці вона позначається як атрактор. Атрактор є певним стаціонарним станом, до якого притягується система і характер якого залежить від властивостей системи. Тобто атрактори теж не є сторонніми для системи і формуються з урахуванням її властивостей. Отже, вибір обмежений певною кількістю можливих альтернатив, проте яку саме обере система, передбачити, у більшості випадків, складно, оскільки на відкриту складну систему впливає дуже багато факторів як зовнішніх, так і внутрішніх.

Таким чином, мінливість системи як процес передбачає перехід системи від одного стану порядку до іншого через здійснення наступних стадій: 1) режим із загостренням (розбалансування порядку); 2) точка біфуркації (вибір, стрибок); 3) нова атрактивність (реалізація нових правил, структур, функцій).

Механізм здійснення мінливості покликаний на формування найбільш пристосованої до оточення системи. Така задача передбачає налагодження оптимального співвідношення між внутрішніми можливостями системи і зовнішніми вимогами середовища. Зміна системи є її відповіддю на сукупність умов, що склалися, причому тільки однією з можливих відповідей [128, с. 78]. Спірним для синергетики залишається питання вибору тієї або іншої альтернативи, за якими законами система обирає лише один із можливих варіантів подальшого розвитку, чи взагалі існують такі закони?

Більшість дослідників погоджується з думкою, що в самій системі наявна як її хаотичність (присутність ступенів свободи), так і її обмеження (присутність певних заборон). Чим більш складною є система, тим більше ступенів свободи вона має, але їх кількість все одно не є безкінечною [17; 125, с. 3-22; 165].

Випадковий характер мінливості системи є таким для зовнішнього спостерігача, насправді ж кожна зміна має причину. Під причинністю слід розуміти генетичний зв’язок між станами системи у часі та просторі. Інакше кажучи, причинність вибудовує події певним способом [128, с. 73]. У теоріях самоорганізації, на думку Мойсеєва: причинність виражається у поняттях каналів еволюції, під якими мається на увазі низка генетично пов’язаних континуальних станів системи, та еволюційного стрибка як дискретного переходу між такими каналами [128, с. 78]”. В процесі зміни одна річ не може перетворитись на іншу, оскільки, не дивлячись на будь- яку зміну властивостей, річ залишається генетично тотожною тій, що мала місце раніше.

Законом, що зумовлює поведінку системи в точці біфуркації і визначає її майбутній вибір, є закон збереження енергії, згідно з яким із сукупності можливих станів системи реалізується той, якому відповідає мінімальне розсіяння енергії. Як узагальнена еволюційна закономірність він був сформульований М. Мойсеевим: “ Якщо... за певних умов можливі декілька типів організації матерії, то реалізується та структура, якій відповідає мінімальне зростання ентропії. Оскільки зменшення ентропії можливе тільки за рахунок поглинання зовнішньої енергії і (або) речовини, реалізуються ті з можливих форм організації, які здатні максимально поглинати зовнішню енергію і (або) речовину [120, c. 28]”.

І. Пригожин на основі другого правила термодинаміки сформулював теорему, згідно з якою відкрита система прагне до стійкого стаціонарного стану. Якщо у даних конкретних умовах можливі декілька типів еволюції організації системи, то реалізується та структура, котрій відповідає мінімальне зростання або максимальне зменшення ентропії [128, c. 64]. Таким чином, мінливість здійснюється шляхом найменшої енерговитратності.

Результатом чи продуктом мінливості системи є структурні та /або функціональні оновлення. Структурне оновлення здійснюється трьома шляхами: через збільшення/зменшення кількості елементів, або через ускладнення/спрощення взаємозв’язків між ними. Нові складові призводять до виникнення нової мережі реакцій між її компонентами. Подекуди нова мережа конкурує зі строю структурою. Коли система структурно стійка, новий режим функціонування не встановлюється, нові одиниці елімінуються. Втім інколи структурні флуктуації приживаються, і система перебудовується на новий режим функціонування. Але у деяких випадках з’являються нові функції, здатні протягом певного часу трансформувати структури. Функціональне ускладнення/спрощення відбувається, коли збільшується/зменшується мінімальна довжина алгоритму, за яким ми можемо відтворити поведінку системи [128, c. 91]. Ускладнення структурно-функціональних характеристик системи сприяє її адаптації до оточення, а, відповідно, спрощення призводить до руйнації і розпаду.

Вище ми розглянули основні характеристики системи як такої, а також описали загальну мінливість складної відкритої системи. На цій основі тепер ми розглянемо специфіку мінливості в біологічній і соціальній системі.

Біологічні системи - біологічні об’єкти різної складності (клітини, тканини, органи, системи органів і організмів, біоценози і екосистеми, аж до біосфери загалом), що мають, як правило, декілька рівнів структурно- функціональної організації. Являючи собою сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів, біологічні системи наділені властивостями цілісності (неможливість зведення властивостей системи до суми властивостей її елементів), відносної стійкості, а також здатністю до адаптації по відношенню до зовнішнього середовища, розвитку, самовідтворенню та еволюції.

Будь-яка біологічна система є динамічною: в ній постійно відбувається багато процесів. В той же час біологічна система - це відкрита система, умовою існування якої слугує обмін енергією, речовиною і інформацією як між частинами системи (підсистемами), так і з середовищем [27, c. 65]. При цьому обміні кожна істота в кожну хвилину свого життя, залишаючись сама собою, разом з тим безперервно змінюється не тільки у силу взаємодії з мінливими умовами середовища, але й в силу його філогенетичного типу розвитку. Таким чином, протягом усього індивідуального життя (онтогенезу) організму обов’язково мають місце явища мінливості, що проявляються в морфологічних, фізіологічних і будь-яких інших ознаках. При індивідуальному розвитку немає і не може бути ознаки, в становленні якої не брали б участі спадковість і середовище. Важливою особливістю є те, що даний обмін здійснюється під контролем спеціальних механізмів реалізації генетичної інформації і внутрішнього управління, що дозволяють уникнути “термодинамічної смерті” шляхом використання енергії із зовнішнього середовища. Стійкість стаціонарних станів біологічної системи (збереження постійності внутрішніх характеристик на фоні нестабільного і мінливого середовища), а також здатність їх переходу з одного стану в інший (властивість нестійкості стаціонарних станів біологічної системи) забезпечується багатьма механізмами саморегуляції. В основі саморегуляції біологічних систем лежить принцип зворотного зв’язку, негативного або позитивного [27, c. 65].

Так, при негативному зворотному зв’язку інформація про відхилення регульованої величини від заданого рівня включає в дію регулятор, який впливає на регульований об’єкт таким чином, що перебільшена величина знову повертається до свого вихідного рівня. Механізм позитивного зворотного зв’язку (вплив на регульований об’єкт викликає зміну, яка збігається за знаком з вихідним відхиленням регульованої величини, внаслідок чого система виходить за межі стаціонарного стану) лежить в основі переходу біологічної системи з одного стаціонарного стану до іншого і утворених на цих переходах закономірних змін системи, що забезпечують її адаптацію до мінливих умов середовища, переміщення, інші важливі функції та її еволюцію [27, c. 65]. При позитивному зворотному зв’язку організм виходить зі стаціонарного стану, щоб змінитись.

Мінливість є атрибутивною властивістю організму і являє собою позитивний зворотній зв’язок із середовищем. Мінливі всі ознаки: зовнішньої та внутрішньої будови, фізіологічні, поведінкові і т.д. На основі мінливості організмів виникає генетичне розмаїття форм, які в результаті дії природного відбору перетворюються в нові підвиди і види.

Для переважної більшості дослідників джерелом мінливості є протиріччя між внутрішніми стійкими ознаками організму (спадковістю) і зовнішнім середовищем. Ф. Енгельс чітко сформулював положення про суперечливу єдність спадковості і пристосування до середовища, боротьба яких продовжується у процесі всього органічного розвитку. “...теорія розвитку показує, як, починаючи з найпростішої клітини, кожен крок вперед до найскладнішої рослини, з одного боку, і до людини - з другого, здійснюється через боротьбу спадковості і пристосування”. Мінливість можна розглядати як виникнення відхилень у функціях і будові організму, що з’являються як відповідь на зміну умов середовища [215, с. 243]. Співвідношення впливу зовнішніх і внутрішніх факторів на мінливість розкривається через її поділ на модифікаційну (фенотипічна) і мутаційну (генотипічна).

Мутаційна (генотипічна) мінливість - це зміни одиниць спадковості - генів, що тягнуть за собою зміну спадкових ознак. Термін “мутація” був введений де Фрізом. Мутації обов’язково викликають зміни генотипу і успадковуються нащадками. Генотип - сукупність генів в організмі [215, с. 241]. Структурно-функціональна будова організму і його поведінка зумовлені його спадковим ядром, що міститься в генетичному коді. Генетичний код (ДНК) виступає як структурна матриця, котра функціонально спрямовує певні процеси, які розгортаються від неї як опори для самозбирання організмів [239, с. 70]. Вона є достатньо жорсткою, спрямованою на сувору визначеність. Однак, у ході її коваріантно-реплікативного відтворення накопичуються помилки та відхилення, які стають матеріалом еволюції [239, с. 71].

Здатність до мутації - одна з властивостей гена. Кожна окрема мутація викликається певною причиною, але в більшості випадків ці причини невідомі. Ч. Дарвін назвав спадкову мінливість невизначено індивідуальною мінливістю, підкреслюючи тим самим її випадковий, неспрямований характер і відносну рідкість. Сьогодні вчення про спадкову мінливість, тобто про мутації містить цілу низку робіт, де експериментально доводиться факт стрибкоподібного спонтанного виникнення нових спадкових змін (Г. Надсон, Г. С. Філіпов, г. Мьоллер, Л. Стедлер, та ін.). Спрямування і характер спадкової мінливості будь- якого виду рослинних і тваринних організмів визначається всією передісторією еволюції окремого виду (філогенетичним хвостом) [215, с. 244].

Мутації мають такі ознаки: 1) вони виникають несподівано,

стрибкоподібно; 2) вони успадковуються, тобто стійко передаються з покоління в покоління; 3) мутації неспрямовані: мутувати може будь-який локус, викликаючи зміну як незначних, так і життєво важливих ознак; 4) одні і ті самі мутації можуть повторюватись; 5) за своїм проявом вони можуть бути як корисними, так і шкідливими, як домінантними, так і рецесивними [215, с. 244].

У поняття неспадкової мінливості входять ті зміни ознак і властивостей, котрі викликаються впливом зовнішніх факторів (харчування, температура, освітлення, вологість тощо). Такі неспадкові ознаки (модифікації) в їх конкретному прояві у кожної особини не успадковуються, вони розвиваються в особин майбутніх поколінь лише за наявності умов у яких вони виникли. Така мінливість називається модифікаційною. Модифікаційна або фенотипічна мінливість пов’язана з реакцією певного генотипу на зміни в зовнішньому середовищі. Фенотип - сукупність зовнішніх і внутрішніх ознак, процесів життєдіяльності організму. Фенотип формується в результаті взаємодії генотипу і факторів середовища [215, с. 244]. З позицій інформаційної теорії фенотип розглядають як інтерпретацію генотипу, яка може проявитись залежно від варіації зовнішніх умов та випадкових відхилень у самозбиранні. Варіативність такої інформації обмежена нормою реакції організму, а інваріантність - тим, що ця інформація виступає як структурне надбання, що не зникає з розпадом окремого організму, але генетично залишається у роді [239, с. 71].

Генетика поки що не володіє даними які, б твердо вказували на те, що вплив якихось факторів завжди переважає, проте середовище ніколи не може вивести фенотип за межі детерміновані генотипом. Ступінь варіативності ознаки (або межі модифікаційної мінливості) називаються нормою реакції. Широта норми реакції обумовлена генотипом і залежить від важливості ознаки в житті організму. Наприклад, близнюки завжди дивують своєю схожістю, хоча життя накладає на кожного з них свої індивідуальні властивості. Психологічно, інтелектуально вони можуть достатньо відрізнятись одне від одного, але їх фізіологічна схожість залишається дуже великою. Це пояснюється тим, що визначена зовнішніми умовами мінливість не може вийти за межі, допустимі однією і тією ж нормою реакці [215, с. 243].

Вищезазначені форми мінливості відображують зміни на поверховому та глибинному рівнях. Фенотипічна мінливість підвищує або знижує життєздатність організму і його адаптацію, в той час як при генотипічній мінливості корисні зміни сприяють перемозі в боротьбі за існування, а шкідливі - призводять до загибелі організму.

Процес мінливості в біологічній системі відбувається “автоматично”, шляхом зміни фенотипічних або генотипічних ознак і властивостей. Фенотипічна мінливість відбувається порівняно швидко (в межах життєвого циклу окремого організму), а темп генетичних змін доволі повільний, вони можуть відбуватись протягом життя декількох поколінь. Також мінливість тут характеризується так званим “ефектом відтягування” - зміни реалізуються лише тоді, коли в організму немає іншого виходу. Протиріччя між його внутрішньою організацією та сукупністю умов оточуючого середовища вкрай загострюються, і не змінитись означає загинути. Тобто генотипічна мінливість у біологічній системі активізується при загрозі її існуванню.

Механізм мінливості передбачає “збирання” найбільш пристосованого до середовища організму. Як ми вже зазначали, генетичні рекомбінації і мутації спонтанні і випадкові (у будь-якому разі є такими для нашого сприйняття на даному етапі розвитку науки), тому ми зосередимо увагу на механізмі “‘збирання” фенотипу як варіанту втілення генотипу у межах певного діапазону залежно від зовнішніх обставин. У середовищі можна виокремити багато факторів, що тиснуть на організм і він готує свою “відповідь” на цей вплив, змінюючи структурні/функціональні властивості. При цьому діапазон таких змін (варіація фенотипу) окреслюється генотипом. Межа можливих мікростанів, ступінь свободи підлягає постійному обмеженню. Як зазначає Ф. Добржанский, мутаційний репертуар гена не безмежний - він обмежений композицією гена. Тому в мутаційному репертуарі, а тим більше в репертуарі ознак, є певні заборони В силу генетичних і епігенетичних обмежень деякі мутації взагалі не можуть виникнути [200, c. 50-51]. Генотип накладає заборону на одні властивості і також категорично передбачає інші. Виникнення нових структур та властивостей і напрямок їх змін не вимушений, але, відбуваючись випадково, вони в той же час заключні в деякому діапазоні можливостей, що визначається спадковістю організму.

Окрім внутрішніх заборон мінливості, що накладаються генотипом, є ще зовнішні обмеження генетичних мутацій. Темп мутаційної мінливості знаходиться під подвійним контролем природного добору. Він регулюється індивідуальним відбором всередині популяції і міжпопуляційним добором на арені виду [17, c. 253]. У деяких випадках вид процвітає за рахунок виродження власних представників. Еволюція органічного світу загалом прямує шляхом ускладнення рівнів організації, і тому вона завжди прогресивна. Відбір іде на скорочення життя окремої особини задля збереження або процвітання виду загалом. У тих випадках, коли максимум ефективності системи не збігається з максимумом складності, накладається заборона на ускладнення. Одноманітність структурних основ спадковості у всьому органічному світі є свідченням заборони на ускладнення. Р. Берг зазначає, що еволюція - рух за дозволеними шляхами, цим вона відрізняється від броунівського руху [17, c. 233].

Мінливість біологічної системи здійснюється за принципом мінімальної витрати енергії, як справедливо зазначає Берг, все, що може відбутись, відбувається шляхом найменшої протидії, все переходить із стану менш вірогідного до більш вірогідного [17, c. 234].

Таким чином, мінливість організмів випадкова і водночас закономірна. Фенотипічна мінливість має спектр можливих варіантів кількість яких визначається генотипом. Мутаційний процес теж є неоднозначним. Спрямованість, доцільність і необхідність (невипадковість) з’являються лише там, де вступає в свої права добір, який зберігає зміни, що виявились “корисними” для даного виду.

Настала черга розглянути найскладніший тип систем - соціальну систему і дію мінливості в ній.

Системні уявлення про суспільство запропонувала соціологія в середині ХІХ - на початку ХХ ст. Для Т. Парсонса соціальні системи - це системи, що утворюються станами і процесами соціальної взаємодії між діючими суб’єктами [143]. На думку П. Сорокіна, соціальною системою є будь-яка організована соціальна група, яка необов’язково складається з людей (бджоли, пташина зграя і т.д.) [253]. Сьогодні соціальною системою ми називаємо соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, суспільство певної країни або соціум в планетарному масштабі позначаємо як глобальну соціальну систему. В соціальній філософії і теоретичній соціології не існує єдиного інтегрального визначення соціальної системи, оскільки серед вчених немає єдності поглядів щодо природи інтеграції соціальної системи, що лежить в основі впорядкованості елементів, що врешті-решт визначає соціальну систему як цілісність і керує її поведінкою. В залежності від відповіді на ці питання дається визначення соціальної системи. В цьому контексті нам близька думка Б. Гейнса, який зазначає, що системою є все те, що ми хочемо розглядати як систему [146, с. 96]. Тобто чи то соціальний інститут, організація, чи цивілізація, чи людство як вид загалом, з позицій системного підходу ми можемо виокремити їх із середовища і розглядати як окрему цілісність, як систему. Одиницею нашого дослідження на даному етапі буде виступати суспільство в рамках країни як певна абстрактна категорія (тобто ми не прив’язуємось до якогось конкретного суспільства якоїсь певної держави), його ми і будемо мислити як соціальну систему.

Цілісність і впорядкованість будь-якої системи визначаються її структурою. У випадку біологічного організму це жорстка обумовленість зв’язків між елементами та чітка відповідність їх виконуваним функціям. Оскільки структура і функція являють собою єдине ціле, в живому організмі одне не існує без іншого і ніяких протиріч між ними немає і бути не може в принципі. Будь-які, навіть найменші коливання функціональної активності, завжди пов’язані з відповідними структурними змінами [239, с. 17]. Про структуру соціальної системи ми не можемо сказати як про жорстко впорядковане, стале утворення. Її скоріше можна окреслити як гнучку, пластичну мережу взаємозв’язків окремих “вільних” елементів.

Останнім часом у соціології з’явилось нове поняття, яке, можливо, в майбутньому витіснить поняття соціальної системи, - “соціальна мережа”. Соціальна спільнота може складатися з багатьох пов’язаних між собою елементів, але ця множина не є цілісністю (системою), в такому випадку її доцільно розглядати як соціальну мережу. В соціальній мережі, як правило, немає єдиного центру, жорстко централізованої системи управління. В такій системі домінують сили самоорганізації. Межі її не задані, кожен елемент знає тільки про найближчих сусідів. Правила поведінки елементів мережі переважно неформального характеру [146, с. 97]. Багато теоретиків зазначають зростаючу роль соціальних мереж у функціонуванні сучасного суспільства (Р. Коллінз, Е. Гідденс, М. Манн, М. Гранноветтер).

На думку Е. Гідденса, прийняте в соціальних науках статичне визначення структури, що характеризує найбільш стійкі аспекти соціальної системи, належить доповнити поняттям структур у множині, яке дозволяє точніше описати динаміку системи, оскільки структура - це процес, а не стан. Структури не можна ототожнювати з перепонами, вони завжди мають як стримуючі, так і стимулюючі властивості. Структура аналогічна до системи правил, що регулюють можливі варіанти соціальних дій [146, с. 99]. Розглядаючи соціальну систему, він вводить такі визначення:

1. соціальна система - це відтворювані відносини між акторами і колективами, організовані як постійні соціальні практики;

2. структури - правила, ресурси або набори відносин трансформації;

3. структурація - умови, що керують спадковістю або перетворенням структур і, відповідно, відтворенням соціальних систем.

У своїй книзі ‘‘Структура соціальної дії” він пише: “Якщо немає відповідного критерію незмінності, з яким можна співвіднести мінливе, то не можна визначити і специфічні риси зміни. Поняття структури є для мене скороченим виразом цього основного положення. Структура системи є тим рядом властивостей компонентів та їх відносин і комбінацій, який для багатьох аналітичних цілей логічно й емпірично може трактуватись як константний... Тому будь-яку систему можна уявити, з одного боку, як структуру, тобто ряд одиниць і компонентів із стабільними якостями (які, звичайно, можуть бути і відносинами), а з другого боку, як події, процеси, в ході яких “дещо відбувається”, змінюючи деякі властивості і відносини між одиницями. Тобто стабільність тут розуміється як стабільна рівновага, яка може бути як “статичною”, так і “рухомою [143]”.

Ми повністю поділяємо думку вченого і будемо розглядати структуру соціальної системи як певний фіксований у часі набір базових правил (алгоритм), за яким здійснюється вся сукупність процесів у системі і її взаємодія з оточенням. Інформаційна теорія називає базовий алгоритм інформаційною матрицею системи, в біологічному організмі - це код ДНК, в соціальній системі ми пропонуємо позначити його як культурологічне ядро, що теж є згорнутою інформацією про будову суспільства і його еволюційний шлях. Культурологічне ядро, котре включає основні цінності, на базі яких створюються традиції, норми, ритуали, правила, ними керується те або інше суспільство, відтворюючи себе.

Акцентують увагу на традиціях, нормах, цінностях, що складають культурологічне ядро суспільства, представники культурологічного підходу. Найбільш популярною є теорія М. Вебера, де суспільство постає як сукупність індивідів, діяльність і взаємовідносини яких детерміновані релігійними догмами, моральними принципами. Структура соціальної системи репрезентована нормативними правилами поведінки в суспільстві.

Більш пізньою в даному контексті є теорія систем правил (social rule systems), яку розвивають шведські вчені Т. Бернс і Е. Флем. Автори стверджують, “що людська діяльність... організується і керується в основному соціально визначеними правилами, а також системою правил[242, c. 250]”. Теорія шведських вчених фокусується на двох фундаментальних процесах: 1) формування і реформування систем соціальних правил; 2) впровадження соціальних правил, мобілізація ресурсів для розповсюдження правил.

Під соціальними правилами розуміються норми і закони, принципи моралі, правила гри, процедури адміністративного регулювання, звичаї та традиції, вимоги економічних та політичних інститутів і відповідні санкції. Будь-яка соціальна організація - це система правил, що повністю або частково поділяються індивідами [146, c. 103].

Певним продовженням і доповненням окреслених теорій є когнітивний підхід до розуміння соціальної системи. Прибічники цього підходу зазначають, що соціальну систему доречно розглядати як когнітивну систему, що розпізнає зміни і приймає обмірковані рішення.

У. Матурана вводить наступне визначення: когнітивна система - “це система, організація якої визначає царину взаємодій, де вона може діяти значимо для підтримання самої себе, а процес пізнання - це актуальна (індуктивна) дія або поведінка в цій царині. Живі системи - це когнітивні системи, а життя як процес являє собою процес пізнання [146, c. 104].

Відомий французький соціолог С. Московічі акцентує свою увагу на соціальних уявленнях, які і детермінують соціальну реальність. Соціальність когнітивних систем, зазначає автор, які впорядковують образ світу, обумовлена не стільки тим, що в них представлена соціальна реальність, скільки тією обставиною, що ці системи або уявлення є загальновагомими для багатьох індивідів, що з їх допомогою конструюється реальність їх соціальних груп, яка в свою чергу детермінує соціальну поведінку [146, c. 104].

Соціальний порядок - це когнітивний порядок, стверджує Б. Бернс. Кожний член соціальної системи знає про правила, норми, цінності прийняті в даній соціальній системі. На думку Б. Бернса, люди не завжди відчувають тиск норм, але вони завжди знають їх і, по можливості, враховують. Таким чином, нормативний порядок стає розподіленням знання і залишається ним, доки члени соціальної системи готові наслідувати прийняті норми [146, c. 105].

Когнітивні теорії пояснюють соціальні системи як сукупність індивідів, що є носіями певних загальних знань і уявлень про соціальну реальність і які згодні поділяти і наслідувати ці загальні знання та уявлення.

В середині 80-х років Н. Луман запропонував комунікативний підхід до розуміння соціальних систем. Він доходить висновку, що соціальна система - це відтворення комунікацій і складається вона не з людей або дій, а з комунікацій [116, с. 127]. М. Ожеван, в свою чергу зазначає, що сьогодні вся кільтура являє собою гіпермінливий процес, що складається з комунікативних стратегій окремих особистостей [137, с. 1-5]. Таке розуміння соціальної системи є відображенням сьогодення, де інформація відіграє найважливішу роль, а сучасний світ постає як складна сукупність комунікаційних мереж. До того ж стрімкі процеси колонізації віртуального простору вимагають поповнення соціологічних словників поняттям віртуальної системи як соціальної спільноти, що складається з людей та штучного інтелекту.

Узагальнюючи наведені думки, можна охарактеризувати соціальну систему як доволі пластичне структуроване утворення, життєдіяльність якого детермінується когнітивною системою базових правил, керуючись ними суб’єкти конструюють соціальну реальність. Система базових правил, або культурологічне ядро для соціальної системи виконує ту ж місію, що і генотип для живого організму: задає їй значення параметрів порядку, забезпечує цілісність, аутентичність, самовідтворення системи, не дає їй втратити структурну впорядкованість і стабільність. Цінності, що віддзеркалюються в нормах, правилах, традиціях, виступають свого роду семантичним фільтром для інноваційних змін і стоять на сторожі консервативних засад існування суспільства. На противагу культурологічному ядру діє культурна периферія. Темп мінливості на периферії значно прискорюється, і це можна простежити в динаміці таких соціальних реалій, як мода та захоплення. Тобто, соціальна система як і будь-яка складна відкрита система в своєму існуванні детермінується дією двох тенденцій: потягом до традиційності і незмінності (консерватизм) і прагненням до зміни та оновлення (модернізація), що і визначає нерівноважну динаміку еволюції суспільства. Ю. Лотман зазначає, що для будь-якої системи характерне прагнення до самозбереження. Для цього існує два механізми: консервативний, що забезпечує стійкість системи через збереження, виправдавших себе, досягнень і завоювань минулого, та інноваційний, що визначає адекватну реакцію на мінливі фактори середовища і тим самим забезпечує розвиток системи [242, с. 52]. Саме завдяки дії цих механізмів забезпечується її стійкість як за рахунок здорового консерватизму, тобто опір середовищу, так і за рахунок виправданої мінливості.

Мінливість як властивість соціальної системи визначає її здатність змінювати свої структурно-функціональні характеристики та параметри існування згідно з вимогами соціально-історичного розвитку. У соціумі мінливість проявляється у двох формах - як поверхова і глибинна.

Поверхова мінливість являє собою зміни певних типів і форм соціальної поведінки, що не зачіпають ціннісну основу системи, визначаються як скороминучі (мода, захоплення) і постійно супроводжують розвиток соціуму. Вони сприймаються суб’єктами як “блискавки”, що вражають, швидко розповсюджуються, а через деякий час зникають і, можливо, забуваються. Такі зміни можна сприймати як перманентні флуктуації всередині системи, що підживлюються ззовні, але різко не перевищують параметрів порядку і не виводять соціальну систему з стаціонарного стану. Проте, за законами синергетики кількісне зростання і посилення таких флуктуацій загрожує радикальними змінами і перетвореннями окремих соціальних структур або системи загалом. І тоді ми вже говоримо про глибинну мінливість.

Глибинна мінливість - процес зміни базових, структурних характеристик соціальної системи, її морфології, що здійснюється на рівні ціннісно-культурних домінант і знаменує перехід системи на новий рівень еволюційного розвитку. Такі зміни відбуваються нечасто в житті суспільства і спонукаються сильним (агресивним) внутрішнім або зовнішнім тиском (війна, повстання, революція, природна катастрофа тощо). Проте, глибинна мінливість ніколи не відбувається революційно, не можна водночас змінити ціннісні орієнтири, що культивувались століттями, вони розвінчуються поступово, і цей процес відбувається латентно для соціальних суб’єктів. Докладніше обидві форми мінливості розглянуто нами нижче в п. 2.2.

Соціальна мінливість як процес, на відміну від біологічної мінливості, не носить автоматичного характеру, оскільки опосередкована людьми і може бути прискорена або затягнута через протистояння і конфлікт між дієвими особами. В процесі соціальної мінливості можна виокремити наступні стадії: 1) режим загострення протиріч; 2) революція;

3) становлення нового порядку. Стадія загострення виявляється в поглибленні протиріч між традиційним порядком і новітніми вимогами розвитку. Вона характеризується наростанням флуктуаційного шуму - активізацією соціальних акторів (рухів, організацій, об’єднань) і поглибленням конфлікту між ними. Г. Лебон визначає таке протистояння як конфлікт між “консерваторами” і “новаторами”. Якщо потенціал “новаторів” виявився сильніший, відбувається революція - кардинальні зміни в економічному, політичному, соціальному житті суспільства, і починає встановлюватись новий системний порядок. Якщо новий порядок відповідає настроям більшої частини суспільства і не руйнує ціннісне ядро, то мінливість тут відіграє свою позитивну роль і сприяє необхідному оновленню системи. Якщо зміни є нав’язаними, суперечать ціннісній основі суспільства і не підтримуються більшістю, то суспільство потрапляє у затяжний хаос, де згадані розбіжності породжують ескалацію негативних подій і не дають системі стабілізуватись. Результатом такої мінливості буде негативна мутація - вразлива і непристосована система, що постійно розривається внутрішніми конфліктами.

Отже, в соціальній системі мінливість може відігравати позитивну і негативну роль, виконуючи функції дестабілізації, адаптації та інновації. Надмірна мінливість (надто високий темп змін) може призвести до критичного наростання ентропії (хаотичності) в системі, що дестабілізує її і ставить під загрозу подальше існування та розвиток. Така ситуація відбувається коли стабілізаційний потенціал системи нижчий за агресивний вплив середовища. Функцію адаптації мінливість виконує коли зміни відбуваються здебільшого на периферії системи і не зачіпають її морфологічних засад, система змінюючи поверхові параметри, звикає до нових умов існування. Інновативна функція мінливості реалізується в разі глибинних змін, структурного оновлення системи.

Іноді досить важко оцінити мінливість як позитивну чи негативну, оскільки певні зміни нібито відбулись, проте їх наслідки невідчутні і подальший розвиток системи у великому рахунку не відрізняється від попереднього. В такому разі ми говоримо про мінливість як про нейтральну.

Ще однією сутнісною відмінністю процесу соціальної мінливості від біологічної є необов’язковість “‘ефекту затягування”. Тобто, суспільство змінює себе не лише коли його існуванню щось загрожує, а й задля вдосконалення. Вихідним елементом соціальної системи є індивід, наділений свідомістю і волею. Свідомість формує ідеали - досконалі моделі соціального буття, а воля спонукає до їх реалізації. Л. Гумільов позначив цей феномен терміном пасіонарність.

За Л. Гумільовим: “Пасіонарність (від лат. Bassio - пристрасть) - надмір біохімічної енергії живої речовини. Це спонука до дії, протилежної інстинкту самозбереження, котра визначає здатність людини до напруги. Пасіонарність є характерологічною домінантою, непереборним внутрішнім потягом до дії, спрямованим на здійснення певних цілей [128, c. 65]”. Енергію пасіонарності можна спрямувати на адаптацію до наявного (гармонійної особистості), на творчість, на досягнення, подекуди нереальних ідеальних цілей (пасіонарії) або на досягнення вузьких особистісних цілей за будь-яку ціну, навіть якщо це іде на шкоду собі або оточенню (маргінали) [128, c. 65].

Механізм дії мінливості соціальної системи, на наш погляд, реалізується у формулі, запропонованій А. Тойнбі “виклик - відповідь” і передбачає зміну структурно-функціональних параметрів системи згідно з вимогами внутрішнього або зовнішнього оточення. Середовище надсилає імпульси соціальній системі, на які остання має вчасно й адекватно відреагувати. В залежності від реакції системи на дію цих факторів вона прогресує, регресує або залишається незмінною.

На соціальну систему, як відомо, діє ціла низка зовнішніх і внутрішніх факторів (керівних параметрів середовища), проте не на всі з них система реагує (в стаціонарному стані), а лише на ті, що виводять за допустимі межі параметри порядку системи. Під параметрами порядку системи ми розуміємо сукупність формальних (система права) і неформальних (цінності, звичаї, мораль тощо) орієнтирів поведінки соціальних суб’єктів.

Ціннісне ядро соціальної системи містить обмеження, а точніше сказати обмеження і можливості реалізації змін. Соціальна система дуже пластична і має багато ступенів свободи на кожному рівні системної організації. Обмеження накладає ментальність того або іншого соціуму. Ментальність не дозволяє вживити в культуру суспільства сторонні для неї зразки мислення та поведінки. Таким чином, соціальна система як і біологічний організм має свої канали еволюційного розвитку. Суттєвою відмінністю соціальної мінливості є неабсолютність заборон, саме тому ми визначаємо їх як “обмеження”. Людина - свідома істота, і тому в суспільстві наявний вибір, альтернативність, а не відбір. Люди можуть сприймати і дотримуватись встановлених “правил гри”, а можуть і нехтувати ними. Недотримання формальних і неформальних правил поведінки призводить до криміналізації та деморалізації суспільства, але такий діагноз, за великим рахунком, не позбавляє систему життя. Навіть найкризовіші й найхаотичніші суспільства можуть достатньо тривалий час балансувати на межі загибелі, але все ж таки продовжувати своє існування.

Крім того, для соціуму не існує природного добору як “зовнішнього” регулятора мінливості. Людство як вид не має в природі собі подібного, тому відсутня міжвидова конкуренція, що передбачає заміну одних популяцій іншими, які еволюціонують успішніше. Отже, навіть найменш пристосовані суспільства мають шанси на існування.

Мінливість, на відміну від інших соціальних змін, здійснюється за загальним принципом найменшої енергозатратності. К. Юнг, спостерігаючи за психічними явищами, так сформулював цю закономірність: “Існування всіх систем, - пише він, - зумовлене постійним прагненням їх існувати у найбільш енергетично вигідній ситуації. Те, що іноді називають принципом найменшої дії [239, с. 69]”. Проте, дана закономірність може бути порушена свідомою дією соціальних суб’єктів. Обирання майбутньої впорядкованості не здійснюється “мінімальним шляхом”, його, як правило, ускладнюють “незнання”, “неповне знання”, “привиди”, “стереотипи” та інші чинники [128, с. 72]. І тоді ми вже говоримо не про мінливість як найбільш природній шлях розвитку, а про штучні, спрямовані зміни - наприклад, реформи. Ретельніший аналіз механізму соціальної мінливості представлено нами в п. 2.3.

Продукт мінливості соціальної системи подекуди оцінити доволі важко, тому що цей процес перманентний, і його результатами є ціла низка проміжних станів на еволюційному шляху. І тільки обираючи для дослідження досить тривалий історичний інтервал, можна побачити різницю між етапами розвитку.

Таким чином, мінливість є принципом існування соціальної системи, що обумовлює пластичність її структури, форм і поведінки відносно вимог середовища, сприяє її адаптації і відкриває природні шляхи подальшої

еволюції системи. Специфіка мінливості біологічної системи обумовлена закономірністю її реалізації, що детермінується спадковістю і природнім добором. Специфіка мінливості соціальної системи обумовлюється тим фактом, що вона опосередкована соціальним суб’єктом. Свідома поведінка суб’єктів, їх волевиявлення, звичайно, не зупинять природних змін, але можуть суттєво затягнути, уповільнити цей процес або направити в інше русло. Крім того, вибіркове відношення людей до існуючих у соціальній системі “‘обмежень” робить їх не абсолютними, чим збільшує кількість ступенів свободи для системи і ставить під сумнів автоматичну реалізацію мінливості (за правилами термодинаміки). Мінливість у суспільстві відбувається на глибинному (ціннісне ядро) і поверховому (периферія) рівнях і є перманентним процесом, чим пояснюється неможливість віднайти універсальні критерії змінності та встановити її межі.

4.2.