Морфологічний аспект соціального організму

Дещо вище вже була висловлена думка про те, що матеріал, з якого створюється тіло організму, що нас цікавить, є розум. При цьому слід особливо підкреслити, що одночасне існування всіх модифікацій розуму перетворює їх всі в єдину субстанцію, що перебуває у вічній взаємодії з самою собою.

Для пояснення механізму формоутворення соціального світу вельми перспективно, на наш погляд, застосувати принцип поля, який ввів в біологію А. Гурвич і який відстоюється нині Б. Кузіним, - вони розповсюдили його на відношення між індивідами [47, с. 70-88]. “Головне значення принципу поля полягає в тому, що він пояснює погоджену поведінку численних компонентів організму, який розвивається або структури, а також погоджені дії окремих частин функціонуючого органу або всього організму”. Це пояснюється на підставі ієрархії полів, в основі якої лежить поле клітки.

Вагомий вклад в застосування ідеї польової організації до пояснення соціального світу вносить наприкіні ХХ століття М. Сєтров, який розробив основи функціональної теорії організації і успішно застосував її для пояснення соціальних процесів [154].

Таким чином, вважаємо доцільним розповсюдити принцип поля на соціальну форму життя, оскільки останній є хід розвитку, переміщення частин і діяльність органічного цілого: індивіда, колективу, людства як виду, а також і інших таксономічних груп, тобто хід філогенезу.

При цьому важливо відзначити, що філософська ідея ‘‘соціальний організм” є усвідомлення єдності форми і змісту соціального світу, “бо форма в її конкретнішому значенні є розум як осягаюче в поняттях пізнання, а зміст є розум як субстанціональна сутність моральної і природної дійсності” [54, c. 110-116; 55].

Але саме соціальне життя як таке, є динамічний аспект явища, що вивчається, оскільки суть соціального взагалі, як було показано вище, є діалектична взаємодія людських інтелектів між собою. Інакше кажучи, вивчаючи соціальне життя, що протікає в організменій формі, ми маємо справу з полем, яке постійно змінюється - егрегором, що слід розуміти як інтелігібельну матерію.

Об'єднувальною силою тут служить субстанція Семантичного Всесвіту або смислозміст Розуму як загальна атрибутивна властивість духовної взагалі і перетворюючої індивідуальної і колективної свідомості, зокрема. Самоздійснення смислу, прихованого в продуктах - повідомленнях колективної та індивідуальної свідомості якраз і проявляється як зовнішній тиск на окремого суб'єкта. Звідси логічно витікає пояснення того, як і чому ідеї, як відзначав О. Конт, або емоції - продукт сприймання нами навколишнього світу, як говорив Г. Спенсер, правлять суспільством.

До продуктів соціального походження, що здатні чинити тиск на людину, слід відносити смисли і об'єктивний процес колективного мислення, як пербуваючу в стані зміни форму ноуменального буття основоположної субстанції. Підкріплюючи свою дослідну позицію, ми знов пошлемося на обгрунтовану Е. Дюркгеймом у роботі “Метод соціології” специфічну властивість соціальних фактів - чинити зовнішній тиск на людину. Він писав: “Така, виходить, категорія фактів, що відрізняються вельми специфічними властивостями; її складають способи мислення, діяльності і почування, що перебувають поза індивідом і наділені примусовою силою, внаслідок якої вони йому нав'язуються” [72].

Причому існує, в силу подвійності підстави, два види тиску на учасників об'єднувального процесу, а саме: психологічне на стадії породження соціального світу та інтелектуальне на стадії функціонування. Вони проявляються у діаметрально протилежних площинах. Та й засоби тиску тут різні. Якщо психологічний пов'язаний, в першу чергу, з архетипами, символами, тобто з ірраціональним, то інтелектуальне - з продуктами розуму - знаннями. Їхня наявність у соціальному процесі потребує додаткового пояснення, оскільки це, очевидно, два різновиди зв'язків між особистістю і суспільством, основаних на смислі як змісті духовного світу.

Про психологічний аспект даної проблеми можна багато корисного добути з класичної спадщини психологічної науки, наприклад, у К. Юнга. З сучасних авторів ми можемо тут вказати на оригінальну роботу Є. Донченко “Соцієтальна психіка” [70, с. 59-62].

Значно складніше виглядає справа з поясненням інтелектуального типу тиску колективного на індивідуальне. Механізм його ще слабо розроблений в соціальній філософії. При цьому індивідуальна і колективна свідомість на практиці, як правило, відносяться одна до одної як протилежності, що не можна усунути, але розвиток однієї з них обов'язково пов'язаний з обмеженням іншої.

Одну з найбільш вірогідних версій пояснення, як працює механізм інтелектуального тиску, ми знаходимо у В. Налімова і В. Биченкова. Так, наприклад, В. Биченков з цього приводу пише: “Вийшовши за межі свідомості, ставши матеріально закріпленим текстом, духовний продукт набуває самостійності навіть по відношенню до свого творця. У такому вигляді він виявляється здатним виконувати роль посередника у відносинах і зв'язках між людьми. Текст - це фактично відчужена форма соціальної дії, тобто сама дія, відчужена від свого суб'єкту і тому здатна викликати зміни в свідомості і поведінці іншого суб'єкту з відомим часовим лагом” [33].

Суспільство, чинячи тиск на особистість, змушує її вступити з ним у взаємодію. У цьому випадку виникає кругообіг інтелігібельної матерії в локальних межах.

Отже, в нинішньому дослідженні ми виходимо з того, що особистість і суспільство - це дві протилежності одного і того ж протиріччя, яке ми називаємо соціальним організмом.

Визначення соціального організму як діалектичного протиріччя є закономірним кроком і вряд чи здатне сьогодні викликати у будь-кого серйозні заперечення, особливо після наведеного нами вище. У даному діалектичному протиріччі особистість є негативною протилежністю революційного характеру, оскільки прагне його зруйнувати. Суспільство, навпаки, є позитивною протилежністю консервативного характеру, оскільки прагне його зберегти.

При цьому треба звернути увагу на те, що соціальний організм як об'єкт і процес має декілька параметричних характеристик. Протиріч між ними немає, оскільки категорії логіки перетікають одна в одну. Це добре показав, наприклад, К. Маркс, який визначав суспільні відносини як форми діяльності людей в процесі виробництва: “Ці матеріальні відносини суть лише необхідні форми, в яких здійснюється їхня матеріальна і індивідуальна діяльність” [133]. У той же час відомо, що діяльність він розглядав як процес втілення сутністних сил людини в предметні форми.

У зв'язку з цим соціальний організм, як оригінальний зміст другої природи (соціального світу), має декілька форм проявів, а саме: сутнісну - у вигляді взаємодії людей між собою; функціональну - у вигляді людської діяльності; онтологічну - у вигляді суспільних відносин; логічну - в вигляді знань; субстанціональну - у вигляді інтелігібельної матерії; ноуменологічну - у вигляді фенотипічної інформації; суб'єктивовану - у вигляді природних або сутністних сил особистості; об'єктивовану- у вигляді соціуму; фізичну - у вигляді слабкого електромагнітного (лептонового) випромінювання.

Є ще одна надзвичайна обставина, на яку треба звернути особливу увагу при розгляді соціального організму. Суть її полягає в тому, що як жива цілісність він повинен складатися з системи морфологічних одиниць - органів. З літератури ясно випливає, що органами, які забезпечують йому якості розумної живої істоти, виступають різні види соціальних інститутів. Саме соціальні інститути забезпечують різноманітність функцій в соціальній системі. Завдяки їм, особистість в суспільстві багатократно вступає в взаємодії з іншими людьми у формальній і неформальній обстановці.

Нагадаємо, що під соціальними інститутами Е. Дюркгейм, наприклад, мав на увазі “всі вірування, всі засоби поведінки, встановлені групою” [72], а, зокрема, Т. Веблен вважав, що “інститут це сформований образ мислення, закріплений у звичаях або порядку, керуючись якими живуть люди” [35].

У сучасній вітчизняній літературі соціальні інститути розуміються як сукупність різноманітних форм організації і регулювання суспільних відносин, спеціальних установ, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку соціальних спорідненостей або суспільства загалом. Соціальними інститутами є, наприклад, держава, політичні партії, армія, суд, родина, право, мораль та ін. Виникнення соціальних інститутів зумовлене об'єктивною потребою суспільства в спеціальних процесах виробництва і регулювання соціальних відносин або сфер діяльності.

Інакше кажучи, в морфогенезі соціального тіла є момент, коли у нього з'являються власні засоби саморозвитку. До них ми відносимо соціальні інститути. Їх по-іншому можна сміливо віднести до утворень внутрішньоорганізменого походження. Їхня функція - створювати тканину соціального організму. Людина не може уникнути контактів з соціальними інститутами.

Отже, соціальні інститути як функціональні органи соціуму ми називаємо первинними за часом виникнення, внутрішньоорганізменими за способом життєдіяльності, тканевими за призначенням і найпростішими за влаштуванням.

Морфогенез соціального світу на останній стадії визрівання суспільного організму завершується утворенням соціального тіла. При цьому субстанціональність соціального організму полягає в тому, що він є такий рівень саморуху універсуму, який заснований на універсальній матеріально - духовній взаємодії людей, організованих в соціальні спільноти. Цьому сприяє наявність двох різноманітних систем знарядь праці, що використовуються у двох видах фундаментальних взаємодій людей між собою. Одна з них протікає в горизонтальній площині, а інша, оскільки суб'єкт розміщений на різних рівнях, у вертикальній площині.

Оскільки соціальний організм можна уявити як окрему особину, що володіє морфологічним тілом, то для завершення розгляду морфогенетичного аспекту треба розглянути її топологію.

2.3.