Специфіка мінливості соціальних систем в українському соціумі

Як ми зазначали в попередньому підрозділі, глибинна мінливість активізується в кризові моменти існування соціуму, а здебільшого в моменти переходу від старого до нового соціального порядку.

Для України 80-90 р. ХХ ст. стали не тільки початком переходу від старої тоталітарної системи до нового громадянського суспільства, а ще й найвизначнішою подією в історії української державності. Не дивлячись на багатовікову історію країни, мабуть, вперше вона отримала великий шанс ствердитись як самостійна держава. Українська політична еліта, виборюючи незалежність, сподівалась на порівняно швидкий перехід від тоталітаризму до демократії. Проте цього не сталось так швидко, як мріялось і ніяк не могло статися. Оскільки перехід до західних демократично-ринкових засад існування суспільства в 90 рр. для України не був найближчим атрактором, котрий відповідав її внутрішньому стану. Тому мінливість реалізувала спаплюжений варіант демократії: нарочита декларативність демократичних свобод і вільної економічної ініціативи на фоні подальшого відтворення “совкових” структур адміністрування, форм господарювання, типів поведінки більшості населення. Важкий тягар тоталітарного минулого не просто було скинути, він встиг глибоко укорінитися в суспільну пам’ять. В реальності локалізувався інший, більш близький і природний для українського соціуму, атрактор - свавілля в економічній поведінці в поєднанні зі старою бюрократичною системою.

У минулому СРСР мала такий тоталітаризм, який не залишав нічого “живого”. Тоталітарні структури неможливо було зруйнувати “пластами”, одночасно формуючи щось на заміну (як це відбувалося в європейських країнах). І тому вихід було знайдено радикальний - дійти до самого “дна прірви”? Тобто зламати весь старий тоталітарний уклад від економіки до психології кожної окремо взятої людини. Одна зі специфічних ознак мінливості українського соціуму полягає в її тотальності. Перебудові підлягали не просто окремі елементи або підсистеми суспільства, як то економіка, сфера освіти тощо, і це, навіть, була не поступова ескалація змін, де перетворення в одній сфері породжують зміни всіх інших складових системи, а це було абсолютне заперечення тоталітарного минулого у всіх його проявах і намагання встановити заново основні структури й параметри функціонування нової системи.

Як зазначає В. Пилипенко: “Катастрофічний розпад системи, котра була орієнтована на пригнічення індивідуального “Я”, на панування тоталітарного “МИ”, повинен призвести до повного вивільнення цього “Я”! І лише тоді звільнені індивіди з часом навчаться кооперуватись для реалізації корпоративних інтересів [145, с. 74]”.

Отож демонтаж старої соціальної системи в Україні, як і в інших пострадянських країнах, відбувався шляхом викоренення радянських засад існування. Цілком природно, що даний процес несподівано звільнив суспільство від існувавших до того заборон, породивши надмірну хаотичність соціальної поведінки. У упорядкованому суспільстві настрої знаходяться на другому плані, а на першому - закон, право, норма. Це і створює стабільність. В неупорядкованому суспільстві настрої виходять на перше місце, посилюючи невпорядкованість, що може перерости в руйнівний хаос [145, с. 75]. Приблизно таку картину ми спостерігали на сході становлення незалежної Української держави, де внаслідок відсутності адекватного правового регулювання панував “дикий капіталізм”, виріс потік низькоякісної продукції й примітивних зразків західної масової культури, посилювалось прагнення до індивідуальної наживи серед населення.

Ускладнювалась ситуація наявністю ціннісного вакууму в культурі. Історичні умови становлення українського соціуму призвели до переривання традиції як однієї з форм концентрації культурної автентичності, тому українська культура мала себе не повторити, не просто відродити, а створити, народити заново.

При невизначеності майбутнього відбувається процес розпаду соціальності - масова дезорієнтація, втрата ідентифікації як на індивідуальному, так і на суспільному рівнях. Головна небезпека полягає в тому, що політична боротьба в поєднанні з соціально-економічним розпадом можуть на довгий термін уповільнити процес мінливості й прямування до демократичних реалій. Реалізація мінливості в українському соціумі уповільнилась і “застрягла” в моменті переходу до нової впорядкованості й ніяк не може реалізувати бажаний для неї атрактор - громадянське суспільство з демократичним ладом. Це зумовлено низкою причин, які ми маємо на меті проаналізувати.

Як нам відомо, перебуваючи в точці біфуркації, вибір системи того чи іншого шляху детермінується трьома основними силами: її минулим, її внутрішнім станом і її зовнішнім оточенням.

Нові демократичні ідеали, до яких ми прагнемо, мають узгоджуватись з національною культурною спадщиною, менталітетом, оскільки кожен наступний стан є генетичним продовженням її минулого. Неоднозначність ситуації в тому, що наша країна географічно й історично постійно знаходилась у стані асиміляції іншими сусідніми державами, тому національна культура українців не є автохтонною, ортодоксальною, а, скоріше, являє собою самобутній оригінальний сплав декількох культурних програм. Сьогодення характеризується боротьбою багатьох ціннісних атракторів, тому, “вирощуючи” національну ідею, історики, культурологи, ідеологи, політики не мають одностайності думок стосовно ідентифікації з історичним минулим, поперемінно висмикуючи з історії й ідеалізуючи певні етапи: чи то добу Київської Русі, чи то Козаччину, чи то відродження націоналізму на початку ХІХ ст. на фоні тотального заперечення радянських цінностей.

Природне середовище є першим вагомим чинником, що вплинув на історичне формування ментальності українців. Вона утворює найглибший пласт культури етносу, визначаючи зміст і форми життєдіяльності народу, який на цій землі живе (природозумовлені етнокультурні відмінності проявляються в типі господарства, житла, в складі їжі, в одязі, віруваннях, звичаях, традиціях, в композиції будівель тощо).

Терени України, як геополітичної реальності, сформували антропологічний тип українців, зберігаючи інваріантні риси по всій території України, і водночас локальні особливості та відмінності; це зумовлено як варіативністю єдиного типу згідно з конкретними еколого- географічними обставинами життя (степ, гори, ліс тощо), так і потужними зусібіч “ін’єкціями” до генетичного типу українців (контакти з половцями, ромеями, поляками, німцями та ін.).

Загальновідомим фактом є виключне, а саме серединне географічне положення України між Сходом та Заходом; цей фактор з самого зародження етносу визначив його суперечливу і складну долю. Родючі ґрунти, вигідні шляхи сполучення, відсутність надійних природних кордонів зі Сходу робили її територію об’єктом численних експансій. Один з кращих українських сходознавців першої половини ХХ ст. А. Синявський вважає: “Територія України в період річкових культур, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході в Азії і Мордовського на далекому заході Європи в Іспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом, що проходили між Уралом та Каспієм на Захід” [185, с. 29-30].

Попри сталість геополітичного образу України власне політичний статус цього краю та його окремих частин був настільки розмаїтим та множинним, що навіть важко вести мову про якусь лінійність у політичній історії та державотворенні на теренах України. Тут започатковувалися, вирощувалися, існували і згасали могутні у свій час старожитні держави, утворювалися та розпадалися численні племінні союзи й федерації, зникали одні племена й народи, а натомість входили і надовго осідали інші, збагачуючи тим самим етнополітичну палітру цього великого, проте досить компактного регіону.

Саме тому одна з концепцій, що дозволяє витлумачити цивілізаційний статус України, є концепція Великого Кордону між двома групами цивілізацій людства: західними та не-західними. Вона була запропонована на початку минулого століття Ф. - Дж. Тернером для Північної Америки, крізь яку проходив рухливий кордон європейської цивілізації. В Україні концепцію Великого кордону розвивають Я. Дашкевич, В. Брехуненко, С. Леп’явко, В. Станіславський, Т. Чухліб та ін. Найбільшу увагу дослідники приділяють ролі Великого Кордону у формуванні козацтва.

У рамках зазначеної концепції Україна розглядається як територія, через яку в минулому проходило і проходить нині декілька природних та антропогенних меж: між степом та лісом, між ареалами кочового (слабко цивілізованого, з потужними родовими пережитками) та осілого (урбанізованого) способів життя (від IV тис. до н.е. до XVIII ст.), між індоєвропейським та тюркським населенням (від кін. IV тис. до кін. XVIII ст.), між християнським та мусульманським світом (від поч. XIV до кін. XVIII ст.). Хоча нині більшість цих кордонів ліквідовано, або розмито, однак у минулому, зокрема, у козацьку добу, вони визначили характер цивілізаційного розвитку і наклали відбиток на сучасну Україну.

З самого початку свого існування зазначена територія була під прямою експансією або протекторатом західних держав і східних протодержавних утворень, що й визначило культурну специфіку цього регіону, в якій зростались воєдино цінності й світоглядні позиції, привнесені багатьма сусідніми етнічними групами.

Першим протоцивілізаційним утворенням на теренах Причорноморських степів та Полісся вважається трипільська культура, що входила до західного ареалу північної зони розвитку найдавніших “передцивілізацій” Старого Світу. В основі Трипілля було землеробство і це, можливо, сформувало перший глибинний культурологічний пласт, основною домінантою якого була праця на землі. Трипілля змінили більш агресивні племена кочівників - скотарів. Наступною була доба скіфського “царства”.

Разом зі скіфами в Північному Причорномор’ї з’явились відносини, що склалися на Стародавньому Сході. Основою економіки Степової Скіфії було кочове скотарство. Кочовий спосіб життєдіяльності зумовив і вид політичної організації, навряд чи тут могла виникнути інша політична форма влади, окрім вождизму. Влада царя була настільки великою, що служити йому повинен був кожен скіф, цар нагадував не племінного вождя, а скоріше східного володаря, наділеного необмеженою владою земного божества. Але формуванню класичного рабовласницького суспільства не сприяв сам тип кочівницького скотарського господарства у степового населення Скіфії, в якому рабська праця не відігравала скільки-небудь істотної ролі. Тому Скіфське “царство” ще не було державою в класичному розумінні. Це була одна з форм соціальної організації, що зветься складним вождівством і знаходиться на стадії перетворення в державу [56, c. 100­102]. Не перейняли скіфи також і культурних зразків полісної організації сусідніх грецьких міст-колоній на чорноморському узбережжі, підтримуючи з ними лише торгівельні стосунки. Отже, скіфи привнесли до протоукраїнської культури певні побутово-господарські інновації, як то відгінне вівчарство, скотарство, конярство. Очевидно, дехто з протоукраїнського населення здійснював військові походи разом зі скіфами і було перейнято зразки військової організації.

Далі в епоху праукраїнських племен (VI ст. - середина IX ст.) відбувається становлення системи табу, традицій і звичаїв і системи найбільш функціональних норм-правил, необхідних для життєдіяльності племінних спільнот (для їхньої виробничої, господарської діяльності, соціальної організації тощо), які цілісно відображують і домінуючий господарсько-культурний тип, і спосіб життя кожної спільноти загалом. У цей час формуються уявлення праукраїнців про належне й неналежне, припустиме й неприпустиме, можливе й неможливе, бажане й небажане, сприйнятне й несприйнятне, відбувається становлення звичаєвого права як кодексу заборон на неналежну поведінку.

На цьому етапі закладаються і первинні риси характеру етносу. Згадуючи племена антів і склавинів, що населяли територію сучасної України після скіфів, імператор Маврикій зауважує: “Племена склавинів і антів подібні своїм способом життя, звичками, своєю любов’ю до свободи; їх ніяким чином не можна прихилити до рабства або покори: вони хоробрі у своїй землі і витривалі, легко витримують спеку, холод, дощ, нестачу їжі” [213, с. 116]. Можливо, саме тут зародилися такі архитипічні риси українського національного характеру як волелюбство та надзвичайна витривалість й терпимість.

Далі починається слов’янський період розвитку, що відмічається стиранням і нівелюванням племінних відмінностей населення різних територій і появою на їх основі Київської Русі. Як відомо з історії, перші київські князі займалися здебільше завоюванням і приєднанням нових територій, а також утриманням цих територій у покорі. Тобто, у перший період розвитку “Держави русів” формується військова організація суспільства, що дає змогу відбивати напади кочових східних племен, а також брати данину з підлеглих земель для забезпечення князівської влади.

Швидко змінюється ситуація за часів правління Ігоря, Ольги та Святослава. Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду вже почало означати лише сім’ю Великого князя Київського та його найближчих родичів. У княжу добу (друга половина ІХ ст. - 1340 р.) соціальні вимоги і настанови перетворюються в поведінкові еталони, моделі, стандарти, які адресуються людям у вигляді “Слів”, “Житій”, “Повчань” тощо. У цей час формуються кордони Київської Русі, почала широко використовуватись “Руська правда” - звіт правових норм, окремі статті якого визначали штрафи за вбивства, приниження гідності, регламентував права ізгоїв, тощо. Цей юридичний кодекс відображав життєвий уклад руського середньовічного міста і був результатом західної зовнішньополітичної орієнтації Київської Русі. Київські князі в своїй державотворчій діяльності орієнтувались на Візантію, впроваджуючи схожу систему адміністрування. Володимир Великий остаточно вказав на “‘прозахідний” курс актом хрещення Русі. Християнство стало потужним чинником формування духовно-ціннісної сфери українців протягом всіх наступних століть. Воно, хоча і в східному його варіанті (православ’я), пізніше відмежувало етнос від мусульманських впливів. Православ’я характеризується такими поведінковими моделями як аскетизм, пустельництво, подвижництво, мучеництво, ратні подвиги, героїчна жертовність, які сформували особливий тип духовності православного світу, відмінний від західного католицизму та його похідних. Зазначені риси відвертали носія православ’я від активного суспільного життя, формували схильність до богошукання та містицизму, некритичну забобонність.

Взагалі, добу Київської Русі можна визначити як перший період формування державності: тут були закладені соціальні, політичні, економічні та ціннісні орієнтири українського етносу, котрі переймались у західних цивілізацій. У цей же час, другим після православ’я фактором орієнтації України був Степ. Вона, як погранична країна, зазнавала східних впливів орієнтальних степових імперій - Хазарії та Золотої Орди, перебуваючи в політичній залежності від останньої. То були добре організовані військові кочові союзи, але слід зазначити, що і тоді, і пізніше в українському соціумі не виникала тенденція до запозичення державної політичної системи від орієнтальних імперій. Проте елементи побуту та мистецтва українців зазнали доволі виразних орієнтальних впливів, більшість яких панували до ХІХ ст.: пишні тканини, розкішний одяг, характерне взуття, низка східних страв, стилізований під східні форми посуд, елементи декоративного розпису та народного живопису, деякі музичні інструменти, зокрема кобза, та певна мелодика пісень. Схильність українців до яскравого та пишного вбрання і взуття збереглась і дотепер [127, c. 75]. Регулярні контакти козаків із кримцями сприяли проникненню татаризмів в українську мову. Зі степу козаки також запозичили елементи військової тактики, жорстокі покарання тощо [127, c. 75].

Після розпаду Галицько-Волинського князівства Київська Русь як держава, припиняє своє існування, а її землі були поділені між країнами Західної Європи й татаро-монгольською ордою. З цього часу починається різна історія західної і східної областей України. Західні регіони змінювались під впливом прогресивних Європейських країн (Польша, Австро-Угорщина), Східні пронизались впливами спочатку Золотої Орди, пізніше Російської імперії. Це була фатальна подія в житті українського етносу, яка відгукується й понині, проявляючись часом через радикалізм і непорозуміння між представниками двох географічних зон однієї країни.

Подальше національно-політичне життя України не пов’язувалось уже з державою, а мусило творити собі нові організаційні форми. Увесь розвиток життя на західноукраїнських землях відбувався під важким наступом Польщі, а східна Україна платила непосильну данину золотоординцям. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженим королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту [56, c. 219]. Тому населення перебуваючи під владою Польщі й Литви поступово проникалось західними цінностями, переймало систему державного та місцевого управління.

Наступним чинником, що додав нові риси українській ментальності, був феномен козаччини. Козацтво відновило перерваний державотворчий процес, оскільки вагомим був його внесок у розвиток матеріальної культури та духовного життя народу. Зрештою, з середини XVII ст. козацтво почало репрезентувати перед світом український етнос, а українці дістали назву “‘козацького народу”. Уперше у вустах Б. Хмельницького національна ідея отримує звучання, а саме - ідея возз’єднання всіх українських земель у незалежну від Польщі державу з козацьким устроєм. Генератором соціальної активності населення того часу виступав козацький ідеал. М. Грушевський охарактеризував його наступним чином: “...сполучення такого широкого козацького самовластя з таким надзвичайним послухом і дисципліною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку, грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на загибель і одним рухом може віддати на смерть кожного; з другого боку, рада, котра поводиться зі своєю старшиною і з самим гетьманом надзвичайно безцеремонно, а старшина перед нею кориться і понижується, і взагалі наради ведуться без порядку, з галасом, криком, без якихось вироблених форм обміркування й голосування: кричать сваряться, кидають шапки, під першим враженням скидають гетьмана, а гетьман кланяється, понижується перед юрбою...” [60, с. 235-236]. Образ “козацької вольниці” закріпився в менталітеті українців як політичний ідеал, а образ козака, вихідця з народу, що захищає його від панського поневолення, став національним героєм - визволителем.

Як ми бачимо з наведеного уривку, для козацтва характерне поєднання рис анархізму з абсолютним послухом і підкоренням харизматичному лідеру - козацькому ватажку. Уходницький стиль життя змушував закріплюватись адекватні до степового життя поведінкові стереотипи. Утікач, уходник не визнавав над собою жодної влади, його вчинки, зокрема об’єднання у малі спільноти, ставали предметом особистого вибору. Уходництво формувало як раціональні елементи світовідчуття, так й ірраціональні. Воно сприяло пануванню серед козацької маси емоційно- вольового початку та утвердженню січового лідерства переважно на харизматичних засадах. Тому підтримка широких козацьких мас у походах замінювалась на активну протидію у буденному немілітарному житті, на партикуляризацію спільноти на окремі двори, а в політичному плані на відсутність єдності у вирішенні нагальних проблем.

Окрім раціональних рис українського козацтва, як то демократизм, патріотичність, воїнська честь, Я. Дашкевич вказує, що мали місце й такі ірраціональні елементи поведінки як анархічність, отаманство, жорстокість, підступність, розбишацтво, забобонність. Здобичництво “війною”, грабіж на “великій дорозі” чи в рідній волості розглядались як спосіб чесного заробляння “козацького хліба” [65, с. 28-30].

У політичних орієнтаціях козацтво було схильне до демократичного урядування, котре пізніше набуло легітимного оформлення в конституції П. Орлика (1710 р.). Поряд із цим найуспішнішим лідером у козацькому середовищі була особа, обрана не за демократичними процедурами, а керманич, наділений, перш за все, харизмою й сильною вдачею. Отже, при виборі політичного лідера переважають емоції, індивідуальні симпатії, відчуття “свого”, близького за духом та соціальним становищем.

Б. Хмельницький у свій час обрав для стратегічного партнерства Росію, пояснивши це етнічною й релігійною близькістю двох народів. Але планам Б. Хмельницького не судилося збудися. Сепаратна угода з Росією обернулася новою колоніалізацією України тепер уже під владою імперської Росії. Знову процес державотворення в Україні заморожується майже на три століття.

Царський уряд того часу більше займався зовнішньою військовою політикою, не надто переймаючись внутрішнім впорядкуванням життя багатонаціональної держави. З цього приводу М. Карамзін пише: У нас дворяни, купці, міщани, поміщики та інші - всі вони мають свої власні права, загального немає, окрім назви руських” [56, с. 219]. Тому на даному етапі вплив російської культури на українську здійснюється в основному на культурно-побутовому рівні (мова, одяг, стиль індивідуальної поведінки, форми господарювання, організація селищних громад тощо). Досвід організації політичного життя, законодавчого процесу, правового регулювання, адміністрування того часу отримували населення західноукраїнських регіонів, які перебували в складі Польщі та Австро- Угорщини.

У складі Габзбурської монархії з 1848 року українство вперше отримало можливість, нехай і обмежену, прилучатися в ролі суб’єкта, до політичних процесів, що безперечно сприяло розвиткові національного громадянсько-політичного руху, формуванню сучасної політичної нації, отриманню відповідного досвіду участі в державницьких справах, парламентарської діяльності, використаних у період державного будівництва 1918-1919 р.

Галичина була перетворена на “польську” провінцію, в якій державна адміністрація, судочинство та органи крайового і повітового самоуправління, освіти й культури опановувалися польськими колами, які цілеспрямовано продовжували політику суцільної полонізації. Ситуація для українців поліпшилась на початку ХХ ст., коли із введенням нового виборчого закону до Віденського парламенту 1907 року було обрано 32 українці. Поступово зміцнювалися позиції українців у сеймах.

Глибинної мінливості зазнала українська культура під час перебування України в довготривалому соціальному експерименті - Радянському Союзі. Тоталітарний режим відрізнявся дуже жорстким і наполегливим тиском, для українського суспільства це був той мутагенний фактор, що свідомо руйнував і розчиняв основні характеристики українців та інших національних груп як етносів. Для керування великою й мультинаціональною державою офіційна влада мала нейтралізувати національні відмінності, насаджаючи у будь-який спосіб уніфіковану, стандартизовану культуру “Радянського світу”. Вплив, що чинився на Україну під час перебування в союзі з радянською Росією важко оцінити однозначно.

Звичайно, влада даного державного конгломерату носила насильницький характер, проявлялося в численних репресіях, голодоморах, загальній колективізації, уніфікувала національне розмаїття радянських республік, розмивала систему національних цінностей.

У добу радянського тоталітаризму (1920-1985) порушуються нормативно-звичаєві та ціннісно- смислові “канони” української етнотипової поведінки, нівелюється принцип раціонального

землекористування і трудової етики вільного господаря. Після розкуркулення й колективізації змінюється не тільки статус українського селянства, але й традиційні сільськогосподарські поведінкові стратегії українців, котрі базувались на працелюбності, господарливості й раціональному землекористуванні. У результаті цього відбулась деформація трудової етики українців та всього конативного шару української культури. Натомість сформувався поведінковий комплекс “людини-совка”, що відрізнявся халатністю й безвідповідальністю.

Але треба віддати належне й позитивному ефекту радянського періоду розвитку, що полягає в модернізуванні традиційної України. Так, зокрема, була подолана промислово-економічна відсталість за рахунок активізації урбаністичних процесів. Споконвіку аграрна країна насичується промисловістю, що в свою чергу спричинило зростання великих міст. Після 50-х рр ХХст. це зумовило відтік сільського населення до міст і збільшення прошарків робітничого класу та інтелігенції. Завдяки радянській політиці загальної освіти головні українські міста стають науковими, освітніми і, відповідно, культурними осередками. Україна отримує також досвід економічного господарювання, хоча і на принципах жорсткої централізації. За цей час формується багато соціальних інститутів, яких раніше не було в українському суспільстві - економічні, політичні, освітні, а також зростає загальний рівень культури й освіти нації.

Традиційно освіта і культура в Україні носила елітарний характер, будучи доступною лише невеликому прошарку української інтелігенції. Переважна більшість населення були представниками сільської громади з низькім рівнем освіти й національної свідомості. Звичайно, радянське “окультурення” було однобоким і надто заідеологізованим, проте воно було масовим, давало можливість долучитись до освіти, науки й мистецтва абсолютній більшості населення СРСР.

Таким чином, вплив Радянської Росії на українську ментальність був глобальним і неоднозначним. З одного боку, придушувались і знищувались суто національні риси, але, з другого - у суспільстві відбувалися модернізаційні процеси, що прискорили мінливість українського соціуму, надавши йому прогресивних рис і підтягнули до загального світового економічного рівня.

Культурна система України формувалась під впливом двох великих антропогенних зон: Сходу і Заходу, й увібрала в себе риси як тієї так і іншої. До радянського періоду основними чинниками формування культурних нашарувань були землеробські культури, що сформували певний тип господарства; “Руська Правда” надала легітимності основних норм, правил, заборон в суспільній поведінці; християнство (в православному варіанті) оформило основні моральні й духовні орієнтири нації; козацтво стало прикладом національного героїзму й демократичних засад існування громади. Отже, за своїми політичним, адміністративним упорядкуванням українці більше тяжіють до заходу, а мистецтво, побут, стиль поведінки (домінування почуттєво-емоційної сфери, традиційності, консерватизму), духовність наближена до східної ментальності. Тоталітарний лад порушив існуючу традиційність в економічній і політичній підсистемах, натомість глибоко вкоренивши командно-планову модель в зазначених сферах. Ціннісні компоненти втім не зазнали такої глибинної трансформації, оскільки українська культура продемонструвала прибічність традиції. Саме тому не закріпились такі ісконно російські цінності як абсолютизм царської влади, відчуття поваги, любові й одночасно боязкості по відношенню до верховного правителя, насадження колективізму так і не викоренили з українського села цінність індивідуального господарства. У суспільній свідомості Захід ототожнюється з впорядкованістю, стабільністю й заможністю, Схід - навпаки, з хаотичністю, ірраціональністю і злиденністю. Тому сьогодні можна констатувати потяг переважної більшості до ціннісних атракторів західної організації життя суспільства. Територіальне розмежування країни, довготривалі періоди перебування під владою інших держав - все це не дозволяло сформуватись усталеній соціальній структурі суспільства. Специфіка української соціальної структурної визначеності полягала в домінуванні сільського населення з відповідним типом ментальності, відсутності ієрархічності в суспільстві, соціальні групи утворювались на основі родинних та емоційно-почуттєвих зв’язків, низьким відсотком національної еліти. Здавна на Україні тільки сім’я була досить міцною соціальною структурою, їй непритаманна розвиненість груп більш високого порядку. У добу національно-культурного руху (1596­1648) утверджується корпоративно-професійна поведінка, репрезентована діяльністю українських братств, які сприяли поширенню на українських теренах ідеї оборонної української національної самобутності, ідеї національно-культурного розвитку України, ідеї соціальної та національної рівності [42, с. 108]. Братства відігравали значну роль в індивідуальному самовизначенні людини й національно-релігійних організацій міщан та селян. У спеціальних братських домах відбувались сходини братчиків, обговорювалися спільні справи, чинився суд, робилися внески і пожертви, влаштовувалися колективні обіди тощо. Але такі групи були засновані на емоційних чинниках: співчутті, приязні, взаєморозумінні, а не на раціонально визначеному змаганні, співдіяльності, заради досягнення визначеної мети, подібно широких і відкритих громад заходу, типу “спілки”. Причетність до родинних та кланових зв’язків мала більше значення ніж до раціональних, серед спільних цінностей більшу роль відігравали традиції та звичаї, ніж функціонально спрямована активність, високим був ступінь релігійності.

Звичайно ці угрупування надавали певну емоційну підтримку й платформу для соціальної ідентифікації людини в нестабільному соціумі, але вони носили й негативні риси - настрої замкнутості, пасивності та утриманства, примітивні уявлення про зрівняльну справедливість, неприйняття майнової диференціації та конкуренції, ненависть до багатих, особливо в своєму середовищі, формувала схильність до культурної і суспільно-політичної племінної відокремленості, простіше: містечковості, клановості та кумівства. Ці стереотипи, на нашу думку, не подолані й досі.

Згідно з даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу ‘‘Українське суспільство: 1994-2004рр.”, тільки 41,1% респондентів вважають себе, перш за все, громадянами України, тобто менше половини опитаних. Для 32,3% - важливіша регіональна ідентичність: ця група опитаних більше бачить себе “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, ніж громадянином України. Ще 31,1% відсоток опитаних продовжували ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою - Радянським Союзом [212, c. 22]. Українська ментальність відрізняється замкненістю в своєму безпосередньому оточенні (сімейність, клановість). Такі реалії розвинутого громадянського суспільства як активні соціальні рухи, масові організації, корпорації, асоціації, засновані на професійних та ідеологічних засадах, сильне політичне, економічне, ідеологічне лоббі, ефективні опозиційні організації не наслідуються нашим суспільством, що є серйозною перепоною у процесі мінливості політичної сфери й наближенню до розвинутих форм існування громадянського суспільства.

Як показують соціологічні опитування Інституту соціології НАНУ України, проведені протягом 1994-2003 рр, домінанта ціннісної ментальності України не виходила за межі індивідуального та групового виживання в скрутні часи суспільних перетворень. Вона обмежувалася тільки чотирма вітальними цінностями: “міцне здоров’я”, “міцна сім’я”, “благополуччя дітей”, “матеріальний добробут” [212, c. 422].

В український ментальності характерні індивідуалізація та атомізм суспільного життя, відсутність ієрархічності та корпоративності. Ще однією характерною рисою української соціальності в минулому є досить вузький прошарок інтелігенції взагалі, і національної еліти зокрема. Українцям була відома саме селянська, переважно землеробська община. Періодичні поглинення більшості національної еліти сусідніми державами та цивілізаціями сприяли тому, що в історії України селянство виконувало роль активного суспільного чинника. Це сприяло поширенню селянської землеробської ментальності серед усього суспільства.

Ані реформи, ані розвиток капіталістичних відносин не змогли істотно змінити соціальну структуру в Україні. Навіть на рубежі ХІХ - ХХ ст. 93% українців залишалися селянами, що визначним чином впливало на суспільну свідомість, культуру, побут, систему моральних цінностей українського народу. На Україні так і не сформувалась характерна для середньовічної Європи замкова культура, що була прототипом більш пізньої міської культури й породила найактивніший у соціально- політичному та економічному плані соціальний клас - буржуазію, який стає “локомотивом” прогресивного європейського розвитку. В Україні феномен середньовічного замкового міста наявний лише локально на західних землях і був, відголосом шляхетського та угорського панування, а не національним культурним надбанням.

Радянський період, у принципі, не привніс ускладнення в соціальну ієрархію, оскільки теж пропагувались близькі для українців ‘‘рівність і братство”, втілившись в формулі “2+1” - два класи (селянський і робітничий) і один прошарок (інтелігенція). У ці часи лави інтелігенції зростають, проте це скоріше радянська інтелігенція, а не українська, тобто переважна більшість її національно несвідома. Мізерність представників української національної еліти й понині негативно відображується на процесах державобудування, культурного відтворення й розвитку. Національна еліта в суспільстві відіграє важливу кумулятивну роль, оскільки є носієм найкращих традицій і високої духовності нації. У кризові, перехідні моменти розвитку вона виступає ‘‘локомотивом” соціальних перетворень.

Перебуваючи під владою трьох держав - Росії, Польщі та Габзбурської монархії, українська інтелігенція мала пристосовуватись і переймала риси домінуючої культури (мову, традиції, звичаї, образ життя), через гоніння, відхрещуючись від радикальних проявів власного націоналізму. Через це в українській свідомості сформувався й надовго закріпився так званий комплекс малоросійства - відчуття вторинності й підпорядкованості іншим домінуючим культурам, зокрема російській. Як зазначає український історик І. Дзюба: Хоч в межах малоросійства деяким громадським і культурним діячам удавалося обстоювати окремі елементи національних цінностей, все ж у загальному історичне малоросійство було ідеологічною, культурною і психологічною перешкодою на всіх етапах боротьби за державну незалежність, і хоча свідоме українство намагалось подолати його, воно й сьогодні ще відчутно себе виявляє, особливо в культурному та психологічному аспектах” [69, с. 10].

На розрізнених українських землях більшість населення навіть не знала своїх національних лідерів. Офіційна влада в суспільній свідомості ототожнювалась з панівним класом - гнобителем робочого люду й селянства. Натомість народні ватажки отримували довіру серед цих соціальних прошарків, наділялись харизмою і підносились до рангу національних героїв. Цю рису політичної свідомості ми можемо спостерігати і зараз - отримують більше довіри ті політичні лідери, що створили образ народного обранця (В. Ющенко, Ю. Тимошенко).

Отож для сучасної України різке соціальне розшарування, особливо виникнення невеликого пласту дуже заможних людей є практично новою історичною реалією. Сучасна національна еліта є, скоріше, породженням часу, ніж носієм національних цінностей, але слід вказати, що для формування дійсно свідомої національної еліти має пройти час і змінитися декілька поколінь.

Історичний огляд розвитку українського суспільства дав можливість визначити деякі константи матеріальної й духовної української культури, що сформувались у минулому і впливають на сучасне, зумовлюючи специфіку українського перехідного суспільства сьогодні.

Перебування на Кордоні між двома антропологічними зонами - Заходом і Сходом зумовило різноманітності в ментальності східного і західного населення України.

У західних областях більше розвинена психологія індивідуального господарювання й підприємництва, більшою мірою поширені західноєвропейські політичні й культурні орієнтації, підкріплені сімейно- родинними зв’язками. Значну частину етнічного складу становлять західні слов’яни. У цих етносів історично склалися найміцніші традиції консолідації на національному ґрунті.

Центральна і північно-східна Україна є історично основними регіонами розселення Українського етносу. Переважає сільське населення колгоспного типу. Міста, які останніми десятиріччями різко розрослися за рахунок маргіналів із села, мають значний прошарок людей з близькою до селянської психологією. Традиції приватного підприємства значною мірою тут стерті за часів радянської влади, тому ідеї ринкової економіки сприймаються обережно, з пересторогою. Існують давні й широкі економічні, культурні та сімейно-родинні зв’язки з Росією та Білорусією.

Особливою етнонаціональною специфікою відзначається Крим та південно-східний регіон. Останній - традиційно промислова зона країни, де переважають політичні та соціально-економічні цінності робітничого класу. Етнічний склад населення найбільш різноманітний порівняно з рештою території України. Поряд з українцями великий відсоток росіян та представників південних народів. Населення переважно російськомовне.

Така розмаїтість етнічно-національного складу країни накладає певні обмеження на реалізацію єдиної культурної політики уряду для всіх регіонів країни. Прикладом є неоднозначна оцінка введення української мови як єдиної загальнодержавної на всій території країни. Але слід зазначити, що не дивлячись на певні розбіжності в національному характері серед українців різних географічних зон, останні виказують високий рівень терпимості й лояльності по відношенню до всіх національних меншин, що мешкають на території України. Це, в свою чергу, є позитивним фактором у формуванні громадянського суспільства, що ґрунтується не на етнічно- національних засадах, а на демократичних цінностях свободи й правової рівності всіх членів суспільства.

Розташування України на Великому Кордоні, чи не найбільший відбиток, наклало на політичну сферу, зокрема на геополітичні орієнтації та політичні стереотипи. Її виразом була не тільки геополітична розколотість національних еліт, але і багатовекторність чинних урядів Гетьманщина, Запоріжжя, пізніше - ЗУНР, УНР та, врешті, незалежної України. Для всіх зазначених урядів характерне балансування між різними політичними центрами, одночасна дія в усіх напрямках, постійна зміна союзників на ворогів і навпаки [127, с. 79]. Мабуть, ситуація багатовекторності України зміниться лише у випадку сильного зовнішнього впливу, що врешті й визначить її остаточний вибір.

Дія таких межових чинників як “загроза знищення”, “грань смерті” “випадковість”, “історичний шанс”, “незахищеність” та інші сформували певні риси національного характеру українців. Серед них можна відмітити високу здатність до пристосування, і в той же час, прагнення зберегти свою етнічну приналежність і традиційні цінності. “Ще одна риса країн міжцивілізаційного пограниччя, зазначає О. Мостяєв - збереження архаїчних рис соціальної поведінки та організації, властивих до або ранньокласовому суспільствах” [127, с. 75-81]. Прагнення українців бути самими собою (сутність та походження якого здебільше не має раціональних пояснень і часто зводиться до недостатньо ясного поняття сили національного духу) постійно та наполегливо відтворювалась.

Весь уклад українців з давніх часів до наших днів, їх ментальність свідчить про постійне прагнення до самодостатності та спрямованості їх буття на самих себе. З самого початку заявляється самоцінність людського життя, прерогатив прав людини, автономність та самовизначеність у світі.

Консервативні поведінкові практики поширювались завдяки культу “старовини” (що був ціннісно-смисловим стрижнем народної пам’яті через свою зорієнтованість на гідне пошанування минулого). Цей культ був характерною рисою української ментальності впродовж століть, а в ХѴІ ст. перетворюється на офіційну формулу “Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо”, детермінуючи поведінкові стратегії українців.

Парадоксом української культури є поєднання традиційності консервативності з її високою відкритістю для зовнішніх впливів та інновацій. За даними експертного дослідження, високий рівень відкритості української культури відмітили 45,2 % експертів. Крім того, експерти застерігають у перспективі від беззастережного для розвитку національної культури рівню відкритості, який стає небезпечним.

О. Мостяєв відмічає, що вже в самому національному характері українців поєднується раціоналізм, передбачливість та систематичність із високою роллю емоційно-вольового початку та мінливістю суспільних настроїв, корпоративний індивідуалізм - з анархічністю. Демократизм, схильність до прийняття колективних рішень поєднується з багатовекторністю геополітичних орієнтацій національної еліти та внутрішньою нестабільністю політичної влади [127, с. 80].

Політична та економічна поведінка сучасних українців також зумовлена минулим. Протягом усього історичного існування постійно виборюючи владу, українці звикли лише до боротьби, не маючи достатнього досвіду утримання та подальшого культивування влади. Національна свідомість та політична активність населення завжди підвищувалась лише під час повстань, воєн, революцій, у стабільні моменти розвитку вона перебувала в пасивному “‘замороженому” стані. Успішною була лише війчькова організація суспільства (Київська військова дружина, Галицько-Волинське князівство, Запорізька Січ).

Політичне лідерство після падіння Київської княжої династії мало не спадковий, узаконений характер, а тимчасовий спонтанний і харизматичний. Довіру й повагу отримували здебільшого харизматичні лідери (Хмельницький, Махно, Петлюра), що були вихідцями з народу, а не представником вищої й заможної верстви. З цього приводу дуже влучними і справедливими навіть для сьогодення є слова О. Вишні: “Ми весь час чомусь орієнтуємось на те, що прийде дуже мудрий, дуже освічений і патріотично налаштований герой і щось зробить” [213, 75]. Дослідження виборчої поведінки громадян України показують, що ставлення до тієї чи іншої політичної сили визначається емоційцно-почуттєвими чинниками. При цьому, певна політична партія або організація ототожнюється з особою її лідера.

Постійна невизначеність і загроза зовнішньої експансії сформували в національному характері пасивність, фаталізм, радикалізм, замкнутість, відстороненість, прагнення скористатись ситуацією для наживи тощо. В сучасних умовах це проявляється через клановість в політичній організації, через спрямованість переважно на сьогодення в економічній поведінці, тобто на прагнення швидко отримати прибуток і небажання працювати на перспективу. Взагалі можна констатувати специфіку ставлення українців до часу: ми намагаємось “вхопити момент”, скористатись ним. Через відчуття невпевненості в майбутньому спостерігається відсутність перспективного бачення й далекоглядного стратегічного планування, що також є серйозними перепонами на шляху мінливості економічної і політичної сфери.

Внутрішні процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві, як і його минуле є фактором детермінації мінливості системи. На наш погляд, визначним фактором впливу на соціальну мінливість в сучасній Україні є внутрішні політичні процеси. Фрагментарність політичного поля країни, уповільнює природний процес мінливості і не дає реалізуватись одній з альтернатив подальшого розвитку. І це теж є особливістю нашого історичного розвитку.

Повертаючись до синергетичного пояснення подій, можна зазначити, що в нашій історії діє фрактал, що передбачає надмірну мозаїчність політичного поля в перехідні моменти, і боротьба за владу з зовнішнім ворогом постійно перетікає у внутрішню боротьбу чисельних політичних сил. Ілюстрацією до даного положення є три визначні моменти української історії: період роздрібненості Київської Русі, Руїна, період УНР (1914­1918 р.).

Після смерті Володимира Мономаха Київська Русь залишилась без керманича, сильного лідера, що зосереджував в єдиних руках владу над всіма її землями. Розсадженні по різним князівствам його діти, бажаючи теж тримати землі в одних руках, розпочинають міжусобні війни, чим перешкоджають подальшій розбудові країни і ослаблюють її зсередини для зовнішнього ворога.

Цей перехідний період позначається надмірною мінливістю князівської влади, престол поперемінно переходить до різних рук. Ось лише декілька прикладів: Мстислав великий займав новгородський, ростовський, смоленський, знову новгородський, білгородський, київський князівський столи. Юрій Долгорукий був князем ростово-зуздальським чотири рази, переяславським - двічі, городецько-остерським - один раз, київським - тричі. При цьому не слід забувати, що пересування князів по країні проходило з численною свитою. Звичайно, така непослідовність дій володарів не викликала довіри й поваги у підданих, не сприяла консолідації населення навколо князівської влади.

Пізніше Галицько-Волинська земля стала своєрідною конфедерацією менших князівств, які, попри боротьбу між ними, залишалися частинами єдиного цілого. У той час, коли зміцнювалась державність західних і північних сусідів - Польщі, Угорщини, Литви - посилювались напади Орди, у Галицько-Волинському князівстві точилися криваві міжусобиці - все це знекровило Русь і вона пала жертвою експансії.

Наступним етапом “реставрації” української державності вважається доба козаччини. Видатна роль становлення державницьких елементів належить Б. Хмельницькому. Б. Хмельницький був для українців видатним харизматичним лідером, який зміг консолідувати і активізувати все козацтво на боротьбу і створення власної національної держави. Після смерті козацького ватажка й національного лідера розпочались чвари і внутрішня боротьба за владу серед його старшини, що були виразниками різних політичних і геополітичних інтересів, чим скористався царський уряд і Україна знову втратила шанс на відбудову державності.

Як ми можемо судити з історії, політичний процес в Україні відбувається не шляхом спадкоємності, оскільки постійно переривалась традиція передачі влади від одного лідера до іншого. Тому формування політичних інституцій носило спорадичний і тимчасовий характер.

Третьою спробою відновлення державного устрою став період 1914­1918 р. ХХ ст., яка знову закінчилась поразкою останньої. Соціально- політичні події того часу склались сприятливо для відродження української державності, проте внутрішня неузгодженість провідної української еліти не дозволила створити і втілити єдиний проект майбутньої держави.

Українська еліта розділилась на декілька таборів. Інтелігенція, що мешкала в межах Російській імперії, очікувала, що війна створить умови для піднесення національного руху і сприятиме демократичному вирішенню українського питання. Так редактор журналу “Украинская жизнь” Симон Петлюра в своїй статті “Війна та українці” відзначав, що серед України не має австрійської орієнтації й вони сповнені бажання виконати свій громадянський обов’язок перед Росією. Одночасно він висловлював сподівання, що по завершенню війни ставлення російського уряду до українців зміниться на краще та українське питання буде поставлене на порядок денний.

На це Головна Українська Рада у Львові відповідала: “Історичний ворог України не може спокійно дивитись, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне поневолений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ... може жити своїм національним життям... Перемога Росії мала би дати українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне 30 мільйонів українського народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ стати єдинодушно проти царської влади, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку. Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більшою буде поразка Росії, тим швидше проб’є година визволення України” [122, с. 81].

Під час Першої світової війни в організованому українстві, центральній Раді і Директорії Української народної Республіки - Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) і напівліберальна Українська партія соціалістів - федералістів (УПСФ). [56, с. 356]

У цьому пункті державність могла б врятувати тільки консолідація усіх політичних сил та лідерів заради єдиної мети - створення незалежної держави. Цей історичний атрактор не реалізувався через слабкість і неузгодженість дій політичних лідерів націоналістичного спрямування, його перемогла інша історична альтернатива - соціалізм, що був ідеологічно привабливішим для українського населення (селянства в більшій свої масі). Тому народну підтримку отримали не націоналістичні ідеї і прозахідні лідери, а соціально-визвольний рух, очолюваний Н. Махно - лідером визволителем погнобленого селянства, що отримав широку масову підтримку. Після цих подій Україна на 70 років потрапила до тоталітарного радянського ладу. Державно-політичний розвиток України являє собою тривалі періоди роздрібненості українських земель, що перебували під владою інших держав, і дуже короткими періодами відновлення державності (Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Козачина, УНР). Періоди державності були надто короткими для формування державницьких засад й інститутів. Але і періоди перебування під владою інших держав були не достатньо тривалими, для остаточної асиміляції і розчинення українців серед інших націй. Наприкінці 80-х початку 90-х років Радянський Союз розпався. Історія надала Україні визначальний шанс ствердитись як незалежна держава на світовому політичному просторі. Але одвічні, старі проблеми - серединне геополітичне розміщення, слабкість державницьких засад отримали нове звучання. Як це парадоксально не звучало б, але в перехідний момент ми спостерігаємо реалізацію того ж біфуркаційного сценарію, що мав місце під час роздроблення Київської Русі, в період Руїни і короткочасного існування УНР. Відсутність сильного харизматичного лідера стає причиною роздрібненості політичних сил, непорозуміння серед лідерів і небажанням еліти виступати єдиним фронтом для досягнення національних інтересів. Сучасна політична еліта живе тільки теперішнім часом і не дивиться далеко в майбутнє, турбується більше питаннями утримання наявної влади ніж стратегією подальшого розвитку країни. Таке внутрішнє політичне становище в сучасній Україні формує негативний імідж держави на міжнародній арені й характеризує її в очах світової спільноти як нестабільну і непередбачувану країну.

Згідно з моделлю механізму мінливості, запропонованою в підрозділі 2.3. (див. рис. 2.2) виокремимо три можливі сценарії подальшого розвитку України.

Перший - гомеостатичний, що полягає в поверненні до попередніх основ життєдіяльності. Звичайно, тотальне воскресіння радянського минулого навряд чи можливо, але його модернізований оновлений варіант - це цілком можлива альтернатива, якщо враховувати, що серед населення середнього та похилого віку, спостерігається фетишизація картин минулого Союзу. Звичайно, оновлений соціалізм можливо дасть таку очікувану сьогодні стабільність, проте знову відкине нас на декілька років назад і заморозить процес державотворення.

Другий варіант розвитку - самий загрозливий і в той же час близький до реалізації. Сьогодні можна спостерігати поступове наближення до зони, так званого, дивного атрактору, тобто до соціально-політичного хаосу. Дана альтернатива локалізується в разі неспроможності української еліти втримати владу й руйнації державності. Це пов’язано з тенденціями перетворення української території на сировинну базу й джерело дешевої робочої сили для розвинутих країн Заходу і Сходу. Або знову змушені будемо повернутись до протекторату Росії.

Третій сценарій пов’язаний з пошуком стабільного руху до інформаційного суспільства через розбудову громадянських засад існування. Вже немало зроблено на цьому шляху: задані основні економічні орієнтири, сформовані законодавчі, судові та виконавчі інституції державної влади. Такі риси національної свідомості, як надмірна фрагментарність політичного поля, домінування радикалізму в політиці, недовіра до влади з боку населення, і найбільше, відсутність загальної ідеологічної основи й розмитість образу майбутнього не дають остаточно реалізуватись даній альтернативі.

Зовнішня детермінація мінливості соціальної системи України представлена сучасними глобалізаційними та євроінтеграційними процесами, що через високий рівень відкритості української культури здійснюють відчутний і всезагальний вплив. Але слід відзначити, що мінливість культурного середовища, посилена зовнішньою дією, відбувається поки тільки на поверхневому рівні і не зачіпає ментальних основ. Сьогодні більшість дослідників відмічають істотні зрушення в економічній, соціокультурній, політичній і духовній сферах, що наближають нас до реалізації громадянського суспільства і західного лібералізму [68, с. 121].

У період українського державотворення (1991 - 2007 рр.) в економічній сфері, відмічає Т. Воропаєва, поширюється прагматична, споживацька, ліберальна, корпоративна, підприємницька поведінка. Поступово утверджується підприємницькій етос і новий український солідаризм як поведінкові моделі європейського типу [42, с. 110]. Хоча дослідники відмічають, що трансформація капіталістичного типу відбувається в Україні з великим запізненням і здійснюється скоріше штучним шляхом, ніж еволюційним.

Багаторічні дослідження (1993-2007рр.) українського студентства показують, що поведінкові стратегії молодих українців все більше “дрейфують” від патерналізму, уникання і пристосування до співробітництва, конкуренції і компромісу. Українська поведінкова культура поступово “дрейфує” від східної “культури сорому” (доба Київської Русі) до західної “культури вини”(доба Романтизму), виокремлених Р. Бенедіктом [17, с. 36].

Необхідність плюралізації ідей, думок, соціальних інститутів знаходить своє вираження не тільки в політичній сфері (багатопартійність), але й у сфері суспільних утворень: формування недержавних суспільних організацій і рухів різного масштабу, і різної спрямованості (від економічних до національних, від благодійних до політичних). В них концентруються певні інтереси, в тому числі і масові. Зазначені вище трансформаційні процеси в усіх соціальних сферах і в самій поведінці українців відбуваються все ж таки на поверхневому рівні. Як ми вже казали, після розпаду тоталітарної держави на глибинному рівні існування суспільства утворився ціннісний вакуум, соціальним наслідком якого була втрата як індивідуальної, так і суспільної ідентифікації. Сьогодні зовнішньо-показова сторона відіграє визначальну роль. Оскільки для людей, які втратили стару ідентифікацію й соціальну приналежність, зовнішні показові прояви культури (манера поведінки, стиль спілкування і мовлення, зовнішній вигляд, атрибути статусу) є найпростішим способом віднайти нову ідентичність. Внаслідок цього українська культура значно прискорила формування в собі елементів так званої масової культури, в межах якої людина, як носій масової свідомості, спроможна лише до некритичного наслідування стандартних, нав’язаних їй через систему соціальних маніпуляцій форм поведінки й мислення.

Отже, після здійсненого аналізу можемо зазначити певні особливості мінливості соціальної системи в сучасному українському суспільстві. По- перше, мінливість тут відзначається тотальністю. Тобто її результатом є навіть не зміни, а нова побудова структурних основ суспільства. Глибоко вкорінений тоталітаризм не дозволяє поступово змінити деякі параметри й форми існування соціуму. Внаслідок чого попервах реалізувався спаплюжений варіант демократизації - свавілля в економіці поєднувалось з кісністю бюрократичних засад і ціннісною дезорієнтацією. По-друге, мінливість українського соціуму набула масштабності на поверхневому культурному рівні. Зовнішньопоказові атрибути буття суспільства під дією активних західних впливів набувають нових форм та змісту. Чого не можна сказати про глибинну мінливість - вона значно уповільнюється існуючими ментальними заборонами. По-третє, найприроднішим варіантом мінливості для України є утворення громадянського суспільства, що генетично обумовлене історичним прагненням до демократії, індивідуальної господарської ініціативи, високим рівнем відкритості української культури для інновацій. У той же час сучасна політична нестабільність, а також ментальні риси (клановість, пасивність, відвернутість від майбутнього і зосередження тільки на сьогоденні, прагнення до швидкої наживи, декларативна майнова рівність тощо) накладають серйозні обмеження для глибинної мінливості і уповільнюють її реалізацію.

* * *

Таким чином, в ході вивчання теоретичних аспектів соціальної мінливості автор доходить наступних висновків:

По-перше, здійснено порівняльний аналіз мінливості біологічної і соціальної систем, в ході якого виявлена принципова схожість проявлення феномену мінливості в системах різної природи. Мінливість є принципом існування системи, що обумовлює пластичність її структури, форм і поведінки відносно вимог середовища, сприяє її адаптації і відкриває природні шляхи подальшої еволюції системи. Мінливість як природній для будь-якої системи механізм реалізує найбільш актуальний для неї варіант еволюції (який відповідає її внутрішньому змісту). Висвітлено її роль як властивості, продукту, процесу і механізму. Також виявлено специфіку дії соціальної мінливості, що полягає в наявності соціального суб’єкта, активність якого веде до штучних реформаторських перетворень, у різній природі детермінації змін (речовинній і діяльнісній), наявністю різного рівня ступенів свободи (перевага належить соціальним системам). Свідома поведінка суб’єктів, їх волевиявлення, не зупиняють природних змін, але можуть суттєво затягнути/уповільнити цей процес або направити в інше русло.

По-друге, розкрито морфологію явища і побудовано трирівневу модель соціальної мінливості: 1-й рівень включає характеристики, що визначають людство як природну цілісність, котра непідвладна простору й часу, перебуває у синкретному стані як сукупність архетипів, символів, принципів світопорядку; 2-й рівень характеризує мінливість у просторовому дискурсі як глибинне явище, що утримує культурологічне ядро і детермінує саморозгортання будь-якої соціальної системи, складається з ціннісно-смислових одиниць, притаманних різним типам цивілізацій, утворює їх унікальну культуру; 3-й рівень віддзеркалює поверхневу мінливість, тобто плинну у часовому вимірі, компоненти якої змінюються порівняно швидко і визначають конкретний історичний етап розвитку певного суспільства (стиль, мода та захоплення); доведено, що завдяки активізації поверхневої мінливості відбуваються функціональні зміни в суспільстві, а завдяки глибинній - кардинальні структурні перетворення соціального світу, що знаходяться в дискурсі загальноеволюційного руху світової спільноти.

По-третє, відтворено специфіку динаміки мінливості як механізму саморозгортання соціального світу, іманентною метою якого є локалізація найактуальнішого для системи шляху еволюції, що, з одного боку, відповідає її внутрішньому змісту, з другого - мінімізації затрат енергії на структурно-функціональні перебудови; складається з п’яти послідовних стадій: 1) тиск на систему імпульсів внутрішнього і зовнішнього середовища; 2) оцінка імпульсів, що мають загрозливу енергетику для цілісності системи; 3) реакція системи на імпульс (зворотній зв’язок); 4) вибір системою майбутнього стану (точка біфуркації); 5) реалізація одного з трьох сценаріїв: досягнення нової впорядкованості, відтворення існуючого порядку, входження у затяжний хаос з можливою руйнацією.

По-четверте, відтворено основні синергетичні закономірності мінливості соціальних систем: модифікація соціальних систем відбувається за найменшим енергозатратним напрямом; траєкторія мінливості детермінується змістом культурологічного ядра системи, в якому закладено її минуле, сьогодення і майбутнє; соціальний суб’єкт при узгодженні управлінської діяльності держави і громадянського суспільства з внутрішнім рухом системи виступає каталізатором цілераціональних змін, у протилежному випадку - інгібітором, тобто гальмує їх розвиток.

По-п’яте, визначено специфіку дії мінливості в українському соціумі як перехідному суспільстві. Вона характеризується тотальністю перетворень, підвищеним темпом на поверховому культурному рівні, і значною затримкою на глибинному рівні, що зумовлено існуючими “ментальними заборонами” та високим рівне хаотичності сучасної політичної ситуації.