Соціально-політичне становище українських земель у складі Речі Посполитої (XVI ст.).
Українські землі у складі Речі Посполитої були розподілені на 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське та Брацлавське. З 1618 р. приєдналося Чернігівське воєводство, яке було відвойовано у Московського царства.
Воєводства розподілялися на повіти. Усі посади переважно займали поляки-католики. Номінально у Волинському, Київському та Брацлавському воєводствах діяли Литовські Статути та українська мова у діловодстві. Фактично поляки згортали автономію, що стало згодом причиною загострення національних проблем.З приєднанням до Польщі нових українських земель різко посилили на ці землі експансію польські феодали, до яких приєдналися й українські магнати Волині.
Найбільші воєводства фактично поділили між собою наймо- гутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина - Вишневецьким і Збаразьким. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р. про роздачу “пустель, що лежать за Білою Церквою”. Незважаючи на те, що фактично ці землі були заселені селянами й козаками, польські й українські магнати та шляхта силою привласнювали їх.
Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. У XVI - першій половині XVII ст. найбільшим церковним землевласником був Києво-Печерський монастир. Після Брестської унії почали зростати землеволодіння уніатської церкви. Великим землевласником була і католицька церква, лише у Волинському воєводстві вона мала 2094 дими (селянські господарства).
Експансія на українські землі мала своїм наслідком утворення фільварків. Завдяки розширенню фільваркового господарства набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості, зокрема, на Східне Поділля, південну частину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Район найбільш розвиненого землеробства становили Белзьке, частково Руське воєводство, Холмська земля, Західне Поділля і Волинь.
Тут домінувало трипілля, застосовувалося природне добриво. У степових районах панував переліг, а в Поліссі і Лівобережжі - вирубне землеробство.Основним знаряддям обробітку ґрунту залишався важкий з залізним лемешем плуг, а тягловою силою - воли. Легкі ґрунти обробляли сохою, в яку впрягали коня. Головними сільськогосподарськими культурами була пшениця (вирощувалася переважно у фільварках та йшла на експорт), жито, ячмінь. Посівні площі останнього збільшувалися у зв'язку з розвитком броварництва.
Головними технічними культурами, як і раніше, залишилися льон та коноплі. Водночас підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. У Подільському, Брацлавському і Волинському воєводствах закладалися спеціальні хмільники.
Городи й сади були у всіх селах та містах. У фільварках вирощували капусту, часник, цибулю, моркву, ріпу, пастернак, буряки, боби, огірки, редьку, салат, мак, подекуди дині і солодкий індійський корінь.
Успішно розвивалося тваринництво, спостерігалася спеціалізація районів. Так, на Київщині, Волині, Поділлі, Чернігово- Сіверщині розводили велику рогату худобу та свиней, в гірських районах - основну галузь становило вівчарство, у передстепових і степових районах - табунне конярство. Козацькі зимівники, які знаходилися за Дніпровськими порогами, повністю перетворювалися на скотарські господарства.
У фільварках волів ставили на відгодівлю, поширювалося молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець, птахівництво (з ХѴІІ ст. з’являються спеціальні пташники для гусей, качок, курей, індиків).
Успішно розвиваються промисли. Зокрема, на Поділлі, Галичині, Волині і Південній Київщині - рибальство, будуються рибні ставки, на Поліссі і в Карпатах успішно розвивається разом з бортництвом пасічне бджільництво, не втратило свого значення і мисливство.
Розвиток фільваркового господарства призвів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Селянські наділи скорочуються, зростає чисельність малоземельних та безземельних селян (підсусідків, загородників, комірників тощо), поглиблюється майнова нерівність та збільшуються повинності.
У районах розвиненої фільваркової системи панщина досить швидко перетворюється на головну повинність. Погіршується правове становище селянства. Так, третій Литовський статут 1588 р. завершує юридичне оформлення кріпацтва в Україні. Водночас слід зазначити, що селянство південних та південно-східних українських земель продовжувало залишатися вільним.Поглиблення суспільного поділу праці у другій половині ХѴІ - першій половині ХѴІІ ст. сприяло появі нових міст та зростанню старих. Так, у 40-х рр. ХѴІІ ст. в Україні налічувалося вже близько тисячі міст і містечок. Деякі з них мали значну кількість населення: Львів - 15-18 тис., Київ - 15 тис., Біла Церква - приблизно 11 тис., Острог та Кам’янець - по 10 тис., але у більшій частині міст мешкало по 2-3 тис. жителів.
За своїм юридичним статусом міста розподілялися на державні, приватновласницькі (належали магнатам, шляхті або церкві). Загалом по Україні понад 80% міст були приватновласницькими. Міста, які належали державі, були адміністративними центрами й управлялись найчастіше на основі магдебурзького права. Г оловне, що принесло з собою магдебурзьке право - це визволення мешканців міста з-під юрисдикції королівської адміністрації та запровадження виборного самоуправління. На жаль, українці зазнавали дискримінації, їх не допускали до управління. Усі посади в містах займали іноземці. Водночас король дарував юридики - земельні володіння на території королівських міст світських і духовних феодалів, які не підлягали міським судам та адміністрації. До них іноді входили цілі квартали з ремісничим і торговим населенням, з якого стягували різні збори, примушували відбувати повинності.
Таким чином, господарська діяльність юридик, вилучених із компетенції міської влади, підривала економіку міст, а їх існування було прямим втручанням феодалів у міське життя.
Не зважаючи на це, в містах та містечках успішно розвиваються ремесла та торгівля. Загалом у першій половині ХѴІІ ст. в українських містах існувало понад 300 ремісничих спеціальностей.
Кількість ремісників і цехів збільшується. Водночас зростає чисельність позацехових ремісників - партачів. Переважно це були українці - вихідці з сіл, які ставали конкурентами міських цехових ремісників. Між ними розгорталася боротьба за споживача.Наприкінці ХѴІ ст. з’являються перші мануфактури, які належали державі, шляхті, монастирям або заможним міщанам. Ранні форми мануфактури формуються на базі промислів, не зв’язаних з селянським господарством: виробництво руди (рудні), поташу (буди), селітри (варниці), скла (гути), випалювання вугілля, виварювання солі (жупи).
Рудні були поширені в Північній Київщині, на Волині, частково на Галичині. Поташні розташовувалися в лісистих місцевостях. Селітра йшла переважно на вироблення пороху, тому монополія належала державі. Осередком цього промислу було Лівобережжя. На Прикарпатті розвивалися соляні мануфактури.
Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві ринки і ярмарки. Останні відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами-привілеями. Деякі ярмарки мали загальноукраїнське і навіть міжнародне значення. Наприклад, до Києва, Львова, Кам’янця, Луцька, Кремінця з’їжджалося купецтво з Московського царства та багатьох країн Європи. У ярмарковій торгівлі відбувалася певна спеціалізація. Так, у Коломиї, Ярославі, Снятині, Перемишлі, Яворові торгували худобою; у Луцьку, Стрию, Володимирі - хлібом; у Києві - худобою, хлібом, рибою, сіллю, хутром та східними товарами.
Торги у містах відбувалися раз на тиждень згідно з королівськими привілеями.
Розвивалася постійна торгівля - за дозволом короля або феодалів споруджувалися крамниці. Спостерігалася їхня спеціалізація: існували крамниці дорогого посуду, ювелірних прикрас, тканин, зброї тощо.
У зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин, намітилася тенденція до злиття місцевих ринків в єдиний внутрішній. Це сприяло прискоренню процесу формування української народності.
З переходом українських земель під юрисдикцію Польщі змінюється соціальна структура населення - оформлюються стани.
Магнати разом зі шляхтою зайняли провідне становище у державі, зосередивши у своїх руках законодавчу владу і обмежуючи владу короля. У разі збереження православ’я, українська шляхта зазнавала дискримінації.Провідне місто у суспільстві посідало католицьке духовенство, православне зазнавало утисків та ставало в опозицію до польської влади.
Значну верству українського суспільства складало міщанство, яке було соціально неоднорідним і поділялося на міську аристократію (патриціат), бюргерство (заможне міщанство) - цехові майстри і торговці середньої категорії і безправну міську бідноту (плебс) - збіднілі майстри, підмайстри, учні, партачі тощо. Міська біднота була тією радикальною силою, яка активно виступала проти будь-якого гніту.
Основну масу українського суспільства складало селянство, більшість яких була покріпачена. Саме на селянстві лежав основний тягар панщини, грошових і натуральних податків.
З посиленням соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гніту викликало появу нового, специфічного стану - козацтва.
Таким чином, з переходом українських земель під юрисдикцію Польщі, відбуваються зміни, як у політичному становищі, так і в соціально-економічному розвитку. Польща проводить колоніальну політику, посилюється експансія польських феодалів на українські землі. Зростає феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Відбуваються важливі процеси в соціальній сфері: остаточно сформувалися шляхетський і міщанський стани, православне духовенство втратило свої привілеї, переважна більшість селянства закріпачена і виникла нова специфічна верства - козацтва. Водночас активно розвивається економіка України: формується єдиний внутрішній ринок, збільшуються міста та містечка, з’являються перші мануфактури, українські землі перетворюються на основного постачальника зерна до країн Західної Європи. У південному регіоні розвивається фермерський тип господарства. У подальшому це призведе до зіткнення інтересів українського козацтва та польських феодалів.