<<
>>

Право на українських землях у складі Російської імперії

На більшості українських земель, що перебували у складі Росії, до 40-х років ХІХ ст. продовжувало діяти місцеве право, зберігали чинність Литовські статути й збірники магдебурзького права.

Російське законодавство в цей період застосовувалося лише на території Слобідсько-Української губернії.

Спрямована на централізацію й уніфікацію державного управління політика царизму передбачала поширення на українські території російської правової системи з використанням окремих місцевих особливостей. Для цього було використано кодифікацію права, здійснену в першій половині ХІХ під керівництвом відомого державного діяча, автора плану ліберального устрою Росії М. Сперанського. "Комісію для складання законів" очолив міністр народної освіти, т. в. о. міністра юстиції П. Завадовський (виходець із Стародубщини). Імператорським указом від 28 лютого 1804 р. на неї покладалося завдання систематизувати всі нормативні акти, чинні в Російській імперії, в тому числі й на українських землях.

Кодифікація права в Україні мала свої особливості, які пояснювалися різною історичною долею окремих територій. Так, групою правознавців, очолюваною А. Повстанським, на основі дослідження права Правобережжя було упорядковано проект “Зводу місцевих законів губерній і областей, приєднаних від Польщі". Група під керівництвом Ф. Давидовича у “Зібранні малоросійських прав" (1807 р.) упорядкувала цивільно-правові норми Чернігівської і Полтавської губерній. Ці кодифікації офіційного затвердження не дістали у зв'язку з припиненням діяльності комісії. Пізніше "Зібрання малоросійських прав" як вдалий збірник реально чинних норм цивільного права Лівобережжя було частково включено до Зводу законів Російської імперії (1833 р.). Збірник складався з трьох розділів: про особи, про зобов'язання, про майно (викладені у п'ятьох книгах), котрі поділялися на глави та параграфи.

У процесі роботи із кодифікації українського права було перекладено і 1811 року надруковано російською мовою Третій Литовський статут. На цьому під тиском реакційних сил роботи з кодифікації права були фактично припинені.

Кодифікаційні роботи під керівництвом доктора права М. Балудянського (виходець із закарпатських українців, у 18191821 рр. був першим ректором Петербурзького університету) продовжило створене 1826 року на основі попередньої комісії друге відділення "Власної Його Імператорської Величності Канцелярії". 1830 року було видано Повне зібрання законів Російської імперії в 46 томах, яке в хронологічному порядку містило понад 50 тис. нормативних актів, починаючи з Соборного Уложення 1649 р. До збірника увійшли договірні статті між Україною і Росією та інші акти, що визначали державно-правовий статус України.

Подальшим результатом стало видання 1832 року Зводу законів Російської імперії в 15 томах, об'єднаних у 8 книг. Основу його побудови становив характерний для передових західних концепцій, які ґрунтувалися на засадах римського права, поділ права на публічне й приватне.

У 1-3-му томах Зводу містяться основні державні закони, губернські установлення, статути про службу цивільну; в 4-му — ста- тути про повинності. 5-8-й томи містять статути про податки, мита тощо; у 9-му — закони про стани, про органи влади й управління, а також про повинності, податі, мита тощо. 10-й том Зводу був цілком присвячений викладенню законів цивільних та межових. В 11-12-му томах містилися статути кредитний, торговельний, про промисловість та ін., у 13-14-му томах — статути про громадське піклування, лікарський, про паспорти та біглих, про осіб, яких тримають під вартою, та ін. Том 15-й містив кримінальні закони.

Звід сприяв галузевому формуванню права і цьому сенсі був класичним зразком систематизації законодавства. 1835 року він набув чинності в Російський імперії, проте в Україні — лише в частині, яка регулювала державні й адміністративно-правові відносини.

У 1840 р. на Лівобережжя і 1842 року на Правобережжя поширюється чинність Зводу в частині цивільного й кримінального права, у зв'язку з чим втратили чинність норми Литовського статуту. 1842 року вийшло друге, а 1857 року — третє видання Зводу.

Протягом 1830-1833 рр. окрема група правознавців у складі другого відділення канцелярії, очолювана професором Харківського, Київського, а згодом Московського університету І. Даниловичем, працювала над "Зводом місцевих законів західних губерній Російської імперії" (Правобережжя України і Білорусії). За змістом це був добре систематизований збірник матеріального (закони про стани, закони цивільні) й процесуального (закони про суд) права, який містив норми не лише місцевого, а й російського права. У 1838 р. Звід було затверджено Державною радою, але, оскільки перемогла тенденція єдиного для всієї імперії законодавства, сили чинного джерела права він не отримав.

Серед джерел права цього часу також були Сільський судовий статут (виданий 1839 року), який містив норми феодального цивільного, кримінального й процесуального права, та Уложення про покарання кримінальні та виправні (набуло чинності 1846 року), норми якого розширювали сферу застосування кримінального права та відображали каральну політику царизму.

Пореформений період характеризується застосуванням в Україні нового імперського законодавства. Велике значення мало запровадження статутів від 20 листопада 1864 р.: 1) Установлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Статут про покарання, що накладаються мировими суддями. У 1892 р. усі ці статути були офіційно приєднані до Зводу законів Російської імперії як 16 том. Наприкінці ХІХ ст. значна частина норм Зводу були доповнені та замінені новими.

В юридичній практиці з'являються галузі права: цивільне, кримінальне, судово-процесуальне.

Цивільно-правові норми, які врегульовували право власності, зобов'язальне право, спадкування, сімейне право, переважно містилися в Х томі Зводу.

Деякі норми в ньому було змінено відповідно до селянської реформи. Подальшого розвитку набули такі цивільно-правові категорії, як правоздатність і дієздатність, остаточно сформувалося поняття юридичної особи. Правоздатність фізичної особи розпочиналася з моменту її народження, а завершувалася у момент смерті. Водночас існувало поняття й так званої цивільної (юридичної) смерті, у разі позбавлення судом усіх прав стану, постригу в ченці, безвісної відсутності особи у місті проживання протягом 10 років. Повну майнову дієздатність особі закон надавав із досягненням нею 21 року, а до цього вона вважалася неповнолітньою. Дієздатність жінок була в деяких випадках обмеженою. Так, дружина без згоди чоловіка не могла видавати векселі, укладати договір особистого найму.

Поняття “право власності" вперше в російському законодавстві тлумачилось як право особи володіти, користуватися й розпоряджатися майном до передачі свого права на нього суб'єктові шляхом купівлі-продажу, застави чи в інший спосіб. Інститут права власності містив також кваліфікацію об'єктів і суб'єктів цього права, види обмежень права власності та його захисту. Застосовувався поділ речей на нерухомі (земельні володіння, будинки, ліс, заводи, фабрики тощо) та рухомі (капітали, цінні папери, одяг, меблі тощо). Якщо рухоме майно можна було придбати простим фактичним передаванням, то нерухомість набувалася виключно через письмовий акт із додержанням особливої процедури.

Головним об'єктом права власності залишалась земля. Розвиток капіталізму, звільнення селян від кріпосної залежності розширили сферу цивільного права. Селяни після 1861 р. стали учасниками цивільних правовідносин, отримали особисті й майнові права. Водночас зберігалися пережиткові обмеження, насамперед у сфері реалізації права власності селян на землю. Майже на всі угоди, пов'язані із землею, була потрібна згода селянської громади.

Зобов'язальному праву була присвячена велика кількість статей Зводу. Серед обставин, що зумовлювали виникнення правовідносин зобов'язального характеру, передбачалися сила договору, припис закону, наслідки вчинення злочину, вчинення цивільного правопорушення.

Питання припинення зобов'язань цивільне право пов'язувало з їх виконанням, заміною зобов'язань, давністю, смертю сторони, закінченням строку, злиттям суб'єктів права тощо.

Основний зміст зобов'язального права визначали зобов'язання з договорів. Право регулювало загальні вимоги до змісту й форми договорів та його конкретних видів: купівлі-продажу, міни, постачання, наймання майна, особистого наймання, позики, доручення, підряду, страхування та ін. Визначалися засоби забезпечення виконання угод (завдаток, поручительство, неустойка, застава), норми відповідальності за порушення умов договору. Регулювалися зобов'язальні відносини власників майна та фінансів у різних видах товариств (повному, на вірі, компанії).

Сімейне право детально регулювало відносини, що стосувалися подружжя, батьків і дітей, опіки й піклування. Обов'язковою умовою укладення шлюбу вважалася наявність свідомості і свобідної волі тих, хто одружувався. Закон визначав шлюбний вік для чоловіків — 18-80 років, для жінок — 16-80 років. Умовою, необхідною для одруження, була згода батьків (опікунів, піклувальників) осіб, що брали шлюб, а для осіб, що перебували на військовій чи цивільній службі, — згода їх начальства. Але недотримання цієї умови не спричинювало недійсності шлюбу, як у попередніх випадках. Серед обставин, які зумовлювали недійсність шлюбу, були наявність спорідненості чи свояцтва, попереднє перебування православних у шлюбі тричі, відмінність у віросповіданні та ін.

Укладення шлюбу мало для подружжя юридичні наслідки, надавало їм особисті і майнові права й обов'язки. Так, дружина повинна була "коритися чоловікові своєму як главі сімейства", а чоловік — жити з дружиною "у злагоді, поважати, захищати", забезпечувати дружину "їжею й утримувати її за станом і можливістю своєю". Шлюб не спричиняв спільного володіння майном подружжя, своїм майном кожен із подружжя міг розпоряджатися окремо.

Успадкування передбачалося за законом і за заповітом. Предметом заповіту було набуте майно заповідача, родове ж майно, як правило, заповідатися не могло.

Дочки при синах не діставали у спадок, а лише отримували частину майна. Для всіх дочок вона становила четвертину цілої спадщини. Тільки в материнському майні дочки діставали спадщину нарівні з синами. Успадкування за законом відбувалося в порядку близькості спорідненості. Першими успадковували родичі прямої спадкової лінії (діти спадкодавця). У разі їх відсутності успадковували родичі бокових ліній: першої (брати і сестри спадкодавця та їхні діти), а потім другої (дядьки й тітки спадкодавця та їхні діти). Батьки після своїх дітей не успадковували. Якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння без права розпоряджатися ним на свій розсуд.

В умовах розвитку промисловості діяв принцип договірної свободи. Його використовували роботодавці для нав'язування найманим працівникам кабальних умов експлуатації. Свавілля підприємців дещо обмежувалося фабрично-трудовим законодавством 80-90 років. 1 червня 1882 р. було прийнято закон "Про малолітніх, працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах", який забороняв роботу дітей до 12-річного віку і встановлював обмеження щодо праці підлітків. Законами від 3 червня 1885 р. та 2 червня 1897 р. встановлювалася максимальна тривалість робочого дня 11,5 годин, заборонялося використовувати працю жінок і підлітків на тяжких і підземних роботах, а також уночі, запроваджувалися обмеження щодо застосування штрафів.

Джерелами кримінального права в Україні з 1840 р. стали 15-й том Зводу законів Російської імперії і Уложення про покарання кримінальні й виправні (затверджене 1845 року, нові редакції 1866 р. і 1885 р.). Законодавство виходило з того, що немає злочину, якщо немає вказівки на це в законі. Під злочином розумілося діяння, яке посягає на "недоторканність прав влади верховної і встановлених нею влад або ж права і безпеку суспільства і приватних осіб". Проголошувався принцип вини у формі умислу або необережності. Кримінальні карні дії поділялися на злочини й провини. Найбільш небезпечними вважалися політичні злочини (посягання на життя царя або членів царської родини, повстання, державна зрада). Феодальними пережитками було виокремлення злочинів проти віри, притягнення дітей із 7-річного віку до кримінальної відповідальності (хоча підлітки до 17 років і не підлягали кримінальному покаранню).

Встановлювалося 35 видів покарань кримінальних і виправних — від смертної кари до осуду. Покарання поділялися на основні (страта, ув'язнення та ін.). і додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення звань, титулів тощо). До суворих видів покарань зараховували: позбавлення усіх прав стану, що означало не тільки втрату всіх привілеїв, пов'язаних із належністю до певного стану, а й позбавлення прав на майно (воно переходило до спадкоємців), припинення подружніх стосунків, позбавлення батьківських прав. Засуджених на каторгу представників простих станів до 1863 р. таврували, тобто на лобі й щоках випалювали тавро "кат" (що означало каторжний). Тривалий час зберігалися тілесні й болісні покарання, щоправда, від них поступово звільняли не лише привілейовані стани, а й згодом осіб з вищою та середньою освітою і навіть нижчі чини, що мали відзнаки.

Певна демократизація кримінального законодавства відбулася із затвердженням Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, 20 листопада 1864 р. і особливо його редакцій 1883 р. і 1885 р. Проти феодального Уложення про покарання Статут був досконалим нормативним актом, буржуазним за духом. Відповідальність передбачалася лише за ті проступки, перелік яких містився у Статуті і лише за наявності вини особи. Враховувались обставини, що зменшують або збільшують вину. Передбачалася можливість звільнення від покарання.

Як джерела кримінального права діяли також Військовий статут про покарання (1867 р.) і Військово-морський статут про покарання (1886 р.), які були призначені для військовослужбовців, але в умовах воєнного часу широко застосовувались і до цивільних осіб. Наприкінці ХІХ ст. був підготовлений і 1903 року затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою "Кримінальне уложення", який базувався на принципах буржуазного права. Але в умовах революційних подій набули чинності лише деякі його глави, що встановлювали відповідальність за злочини проти особи імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо.

Посилення репресивної політики царизму спричинило виникнення адміністративного законодавства. Центральне місце в системі адміністративного законодавства належало "Положенню про заходи до охорони державного порядку і громадського спокою" (1881 р.), яке надало губернаторам право застосовувати такі види адміністративних стягнень, як штрафи, арешт, ув'язнення в тюрму або фортецю. На початку ХХ ст. адміністративне законодавство спрямовувалося на обмеження громадянських свобод, дарованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, товариства, зібрання (1905 р., 1906 р.) забороняли публікації, діяльність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винуваті в організації страйків притягалися до кримінальної відповідальності.

Принципові зміни відбулися в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р. воно виокремилось у самостійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (з лат. — припущення) невинуватості, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину, вважалася невинуватою доти, поки її винуватість не доведена судом. Систему характерних для феодального права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Досягненням кримінально-процесуального права була регламентація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалася можливість перегляду вироку в апеляційному й касаційному порядку.

Цивільний процес у мировому суді відбувався за спрощеним порядком. Мировий суддя одноособово розглядав позови ціною не більш як 500 крб. або коли на час подання позову суму збитків не було встановлено. Процес в окружному суді розпочинався з подання позовного прохання встановленої форми, до якого додавалися докази, документи тощо. Правом сторін була письмова підготовка розгляду справи, яка складалася з: 1) відповіді відповідача на позов; 2) заперечення позивача проти відповіді; 3) спростування відповідача.

Судове засідання складалося з викладення суті справи, надання суду доказів, пояснень сторін. Оцінка значення й переконливості доказів здійснювалася за внутрішнім переконанням суддів. Рішення у справі оголошувалося судом спочатку у вигляді короткої резолюції, а потім у призначені строки — в остаточній формі. У суді могли брати участь адвокати, допускалося примирення сторін. Перегляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.

До Зводу законів були перенесені найбільш живучі на українських землях цивільно-процесуальні норми (трирічний строк позовної давності про шкоди і збитки з нерухомостей, тоді як у Росії він становив 10 років, тощо).

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Право на українських землях у складі Російської імперії:

  1. Глава З УПРАВЛІННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРІОД ЇХ ПЕРЕБУВАННЯ У СКЛАДІ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ (XIV - перша половина XVII ст.)
  2. Глава 5 ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ПЕРІОД ЇХ ПЕРЕБУВАННЯ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (XIX - початок XX ст.)
  3. Особливості статусу українських земель у складі Великого князівства Литовського:
  4. Поділи Польщі і входження Правобережної України до складу Російської імперії Причини поділу Речі Посполитої:
  5. Українські землі у складі Австро-Угорської імперії (Східна Галичина; Північна Буковина; Закарпаття)
  6. Українські землі у складі Речі Посполитої.
  7. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО князівства литовського ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
  8. 1. РОЗПАД РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  9. Суспільно-політичний лад і право в українських землях другої половини XVII — 70-х pp. XVIII ст. у складі Речі Посполитої
  10. Державність та право на українських землях у складі Російської імперії (XIX— початок XX ст.)
  11. ЗМІСТ
  12. ЗМІСТ
  13. ТЕМА 7. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД І ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РЕЧІ пОСпОЛиТОї
  14. ТЕМА 10. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИИ УСТРІИ І ПРАВО НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ІМПЕРІЙ