<<
>>

Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, на Північній Буковині та Закарпатті

У ХІХ ст. Галичина, Буковина і Закарпаття, що перебували у складі Австрійської імперії, являли собою один з найубогіших у Європі країв, відсталий аграрний додаток до австрійських промислових районів.

Панівну верхівку становили магнати, шляхта, вище духовенство. У другій половині століття вищі щаблі в суспільстві займають також представники австро-німецького торгово-промислового капіталу, які у хижацький спосіб вивозили багатства краю (нафту, ліс та ін.). Австрійські, польські (у Галичині), румунські (на Буковині), угорські (на Закарпатті) поміщики займали найбільш привілейоване становище. Вони урізували селянські наділи, захоплювали у свою власність громадські луки, пасовиська, ліси. У 1819 р. середній наділ поміщицького господарства становив 1051 акр землі, тоді як селянського — 14 акрів (1 акр дорівнював 0,4 га). Поміщики й церква володіли майже половиною всіх земельних угідь.

Селянство, що становило майже 90 % західноукраїнського населення, перебувало в кріпосній, а після 1848 р. — в напівкріпосній і економічній залежності. У 40-х роках численні повинності поглинали до 85 % прибутку селянських господарств. На Буковині, хоча особиста залежність кріпаків була скасована ще у 1785 р. (селяни отримали право вільного переходу), за ними залишалися всі феодальні повинності. На Закарпатті у 40-х роках ХІХ ст. селяни-крі- паки латифундій виконували близько 20 видів панських робіт і мали віддавати поміщику дев'яту частину врожаю.

У результаті революційних подій 1848 р. в Австрії було скасовано кріпосну залежність селян, ліквідовано панщину. Але, як і в Росії після 1861 р., це не полегшило економічного становища селянства, до них перейшло менше половини земель краю. Селяни мали компенсувати поміщикам 20-кратну вартість всіх річних по- винностей. Вони підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, повинні були утримувати школи, шляхи тощо.

Землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами і селянин повинен був платити за заготівлю дров, будівельних матеріалів, випас худоби. З приводу сервітутів (права користування чужим майном) селяни зверталися до судів, але, за свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувались у 1848-1881 рр., поміщики виграли 30 тис. Після аграрної реформи 42 % селянських господарств стали економічно нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників.

Наприкінці століття вкрай зубожілі селяни змушені були емігрувати до США, Бразилії, Канади та інших західних країн. У зв'язку з поширенням капіталістичних відносин на селі дедалі більше застосовується система вільного найму, з'являються сільськогосподарські працівники.

У містах, які поділялися на три групи (Львів, королівські й муніципальні), проживало близько 10 % населення. Переважну більшість заможних городян становили іноземці. Українці навіть у містах Східної Галичини становили 25-30 %. Станом на 1900 р. лише 14 % міського населення розмовляло українською мовою. У Галичині міста набули польського характеру, на Закарпатті — авс- тро-угорського, на Буковині — австро-румунського. Прикметою капіталістичного розвитку міст став розвиток промисловості. Особливістю цього процесу було розорення дрібних місцевих підприємств внаслідок зовнішньої конкуренції, яка значно посилилася з появою залізниці. Великі підприємства зосереджувалися переважно на лісообробці, розвитку якої сприяла гостра потреба у будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю. Швидкими темпами розвивалися у 18701880 рр. нафтові промисли в районі Дрогобича й Борислава, які давали близько 5 % світового видобутку нафти. 1901 року в Галичині було створено спілку фабрикантів.

Збільшувалася кількість повністю або частково зайнятих робітників, яких у 1902 р. налічувалося 230 тисяч. Найбільш експлуатовані робітники походили з розорених українських селян та ремісників. Вони отримували найнижчу заробітну плату, працюючи по 12-16 годин на день, тоді як австрійський закон 1885 р.

визначав тривалість робочого дня у межах 11 годин. Але основна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. Цим сектором цілковито заволоділи євреї, які в східних містах становили 40-45 %, а в деяких містах, наприклад у Бродах, — 70 % мешканців.

На західноукраїнських землях діяла австрійська система влади й управління. Абсолютна влада належала імператору (цісареві), який здійснював вище управління за допомогою численних установ (придворних рад, канцлерств, управлінь). Основним органом австрійської влади у Галичині ("Галіції й Лодомерії") було губернське присутствіє на чолі з губернатором, якого призначав імператор виключно із середовища австрійців.

Відповідно до цісарського патенту (наказу) від 3 квітня 1817 р., Галіції надавалась так звана станова конституція і щорічно скликався сейм, у якому засідали представники магнатів, лицарів та м. Львова. Головував у сеймі губернатор, як виконавчий орган сейму діяв комітет у складі семи депутатів, кандидатури яких затверджував імператор. Компетенція сейму була обмеженою, він відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав селянські метрики тощо. За своєю суттю ця станова установа була декорацією абсолютистських порядків.

На початку ХІХ ст. територія Галичини поділялася на 18 циркулів (округів) і 59 дистриктів. До 1849 р. до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина.

Внаслідок реформи адміністративно-територіальної системи 1846 р. територію Галичини було поділено на 74 повіти (у деяких районах — староства) на чолі із старостами, яких призначав імператор. Численні німецькомовні канцелярії, в яких налічувалося близько 40 тис. чиновників, фактично володарювали над 2,5 млн населення Галичини.

У сільських місцевостях політичну владу здійснювали власники землеволодінь через війтів і мандаторів. Мандатори мали статус державних чиновників, але фактично вони служили поміщикам, від яких отримували матеріальне забезпечення. Це були "всесильні сільські сатрапи" із широкими адміністративно-поліцейськими повноваженнями і навіть з правом застосування тілесних покарань.

Війти призначалися землевласниками з трьох обраних селянами кандидатів. Вони розглядали спори з цивільних справ, що виникали між селянами.

Закарпаття входило до Угорського королівства і поділялося з адміністративно-територіальної позиції на 4 жупи, якими управляли призначувані королем чиновники — жупани. Жупи поділялися на комітати з комітатськими правліннями. В селах управління здійснювали старости, яких призначали феодали. На Закарпатті існували й територіально-економічні одиниці — до- мінії (землі з містами і селами), що належали феодалові, церкві або державі.

1848 року під тиском революційного руху цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав австрійський парламент, скасував кріпацтво. Була дозволена діяльність своєрідного тимчасового національного уряду — Головної руської ради у Львові.

Однак у березні 1849 р. імператор Франц-Йосиф "подарував" нову антидемократичну конституцію, яка відновила централізовану державу. Цісарським патентом від 29 вересня 1850 р. для Галичини, як і для інших провінцій, встановлювалася крайова конституція, яка передбачала поділ краю на три округи і створення трьох окружних сеймів. Округи мали створюватися з урахуванням національного складу населення: Краківський — польського, Львівський — польського й українського, Станіславський — українського. Як відомо, це була невдала спроба згладити соціальні суперечності й національні суперечки. Патентом від 31 грудня 1851 р. загальнодержавна конституція і крайові конституції скасовувалися і поновлювалася необмежена влада імператора. За допомогою "жандарма Європи" царя Миколи І політичну систему Австрійської імперії, за незначними змінами, було збережено.

Спробою зберегти імперію була угода 1867 р. про унію Австрії та Угорщини. Глава дуалістичної монархії Франц-Йосиф водночас був імператором Австрії і королем Угорщини. Разом з угодою австрійський парламент (рейхсрат) прийняв конституцію, яка діяла, в тому числі й на українських землях, до жовтня 1918 р. В Угорщині була відновлена дія конституції 1848 р.

Для обговорення питань загальнодержавного значення щорічно почергово у Відні й Будапешті скликалися так звані “Делегації" по 60 представників від австрійського й угорського парламентів. Від Галичини делегувалося 7 представників (шість поляків і один українець).

Крім того, в імперії діяв парламент, рішення якого мали затверджуватися імператором. Рейхсрат складався з палати панів — призначуваних імператором представників найвпливовіших дворянських родин та духовенства, і палати депутатів від населення, яких обирали за ускладненою, а з 1873 р. — куріальною системою.

Тому у рейхсраті переважали великі власники та торгово-промислова буржуазія австрійської і польської національностей. Українців, які становили 13 % населення Австрії, у верхній палаті було чотири (із 170 осіб), у палаті депутатів 1879 р. — три (з 353), а 1897 р. — 11 (з 425).

Проголошення деяких демократичних інститутів було вимушеним заходом, який не вплинув суттєво на панування феодальних верств у державі.

У післяреволюційний період замість губернського правління у Галичині встановлювалося одноособове правління намісника, а на Буковині, яка з 1849 р. стала окремою адміністративно-територіальною одиницею, — правління президента краю. У 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані центральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлінням у сфері місцевого самоврядування. Положення про вибори забезпечувало повну перевагу в сеймах поміщиків і буржуазії у галицькому сеймі польської, а в буковинському — румунської національності. Представництво українців у крайових сеймах становило близько 10 % депутатів.

Відповідно до галичанського крайового закону про громади (1866 р.), затверджувалися повітові громади (гміни), в яких створювалися керівні органи — повітові ради і виконавчі органи — повітові комітети на чолі з повітовими старостами. Повітові старости вступали на посади лише після затвердження імператором. Старости мали дуже широкі адміністративно-господарські повноваження.

Для підтримання громадського спокою, придушення будь-яких невдоволень правлінням Габсбургів вони могли використовувати жандармерію і військові частини.

У містах і селах обиралися ради, які формували міські і сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомістрами в містах і війтами в селах. За реформою міського самоврядування 33 містам імперії, в тому числі Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно із статутом Львова від 14 жовтня 1870 р., міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом.

У першій половині ХІХ ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, до- меніальні й комітатські.

Відповідно до австрійського Положення (1849 р.), суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів було створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди проголошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р. на західноукраїнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегіальний вищий крайовий суд у Львові, дія якого поширювалась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які передбачалося тюремне ув'язнення на строк не менш як 5 років, створювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяжних щорічно складалися відповідними адміністраціями з урахуванням встановлених цензів (майнового, освітнього, вікового).

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних, існували й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, який розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі — третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У процесі судових реформ у 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генеральний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада старшого прокурора, а при окружних судах — посада державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій державних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова прокуратура, призначенням якої був захист фінансових інтересів держави.

Адвокатура у Галичині була заснована ще в 1781 р. і діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала Президія адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 р., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спочатку був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерелами були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відносин римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місцеве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 параграфи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон, і три частини, що містили положення про особисті, майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав. У кодексі визнавалися рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскільки він зберігав елементи феодального і канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів) цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть кілька років після включення у 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності з 1796 р. у Західній, а з 1807 р. і в Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому тривала робота над його вдосконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий Цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності і, порівняно з попереднім, прискорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 р.) також наприкінці ХѴІІІ ст. попередньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань за злочини, за "порушення громадського спокою". Головним способом покарання стає ув'язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув'язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув'язнення з кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне ув'язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але здебільшого імператор, щоб піднести популярність абсолютизму, у порядку помилування замінював смертні вироки на позбавлення волі.

Новий Кримінальний кодекс 1852 р. поділявся на дві частини: про злочини й проступки. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні терміни, за проступки — грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 р.), заборона проживати в певній місцевості тощо. У подальшому до кодексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відповідальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовічним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демократичним нормам судочинства. У 1873 р. був затверджений новий Кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними змінами діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності і гласності, допускалася участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалася ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

* if if

Отже, у ХІХ — на початку ХХ ст. державний лад і право на українських землях визначалися спільними для Росії й Австро-Угорщини процесами, центральний зміст яких полягав у кризі феодально-кріпосницьких відносин і проведенні буржуазних реформ. Відбулися суттєві зміни в суспільно-політичному ладі України, насамперед у правовому становищі селян. Було ліквідовано їх залежність від поміщиків, формально вони отримали особисті й соціально-економічні права. В умовах розвитку промисловості поява буржуазії та найманих працівників — пролетарів спричинилася до зміни соціальної структури міст. На українських землях у складі Російської імперії унаслідок реформ 60-70-х років створювалися земські й міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалася нова судова система і буржуазно-демократичні принципи судочинства. Однак ці зміни відбувалися із суттєвими обмеженнями й певним зволіканням, особливо на Правобережжі. Такі процеси були характерними й на західноукраїнських землях.

Посилювалися буржуазні тенденції у розвитку правової системи. Нові кодифікації поповнили джерельну базу чинного в Україні права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського та адміністративно-поліцейського законодавства. Аналогічно в Австро-Угорщині було створено нові кодекси, апробація яких відбувалася на західноукраїнських землях.

Революційні події у Росії 1905-1907 рр., Перша світова війна помітно вплинули на розвиток державно-правових інститутів. Царизм був змушений дещо змінити форму правління, проголосити, щоправда, обмежені, права й свободи. Однак це не змогло врятувати імперію від глибокої революційної кризи.

Царський уряд і уряд Австро-Угорщини ігнорували прагнення народу України до самовизначення та національного відродження. Але ідеї української державності знайшли подальший розвиток у національно-культурному русі, діяльності українських політичних партій.

<< | >>
Источник: Іванов В.М.. Історія держави і права України: Підручник. — К. : МАУП,2007. — 552 с.. 2007

Еще по теме Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, на Північній Буковині та Закарпатті:

  1. 2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)
  2. 3. 2. Козацькі ради – новий етап українського державотворення
  3. 1. ПРИЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГ ТА ДО ПОЛЬЩІ
  4. 2. ОРГАНИ УРЯДОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
  5. Суспільно-політичний устрій і право Галичини, Буковини та Закарпаття в складі Австро-Угорськоїімперії (XIX — початок XX ст.)
  6. ЗМІСТ
  7. ЗМІСТ
  8. Суспільно-політичний устрій і право в Галичині, на Північній Буковині та Закарпатті