Права приватної власності на ресурси

Відправним пунктом аналізу приватної власності є відображення нею нового, після феодальної доби, стану суспі­льства і статусу людей у ньому, характеру взаємозв’язків між людьми і суспільством як цілим.

В умовах свободи і рівності об’єднання індивідів стало за­безпечуватися на основі соціальних норм, що відображають су­спільні цінності та цілі. «Норма характеризує соціальний поря­док, що встановлюється людьми»^[83], дотримання якого дає мож­ливість зберегти єдність суспільства. Соціальні норми охоп­люють усі сфери суспільного життя — мораль, релігію, госпо­дарство, політику, які проявляються у формі звичаїв, традицій, заборон, писаних і неписаних правил та законів. Тому вони є засобом впливу суспільства як цілого на свої частини, одним з елементів механізму розв’язання протиріччя між відокремле­ними індивідами та суспільством. Як фундаментальне поняття суспільствознавства соціальні норми дають можливість зрозу­міти суть та роль прав приватної власності у функціонуванні економічної системи.

Соціальні норми виникли одночасно зі становленням суспі­льства і відіграли вирішальну роль у цьому процесі. Форму­вання влади та її органів привело до суттєвих змін певної час­тини соціальних норм. Відбулося опосередкування соціальних норм владою, в результаті чого вони набули форми норм пра­ва. Окрім можливостей, що відкриває суспільство перед лю­дьми, влада привнесла в соціальні норми важливий елемент — обов’язковість їх дотримання, наявність механізму, що забез­печує їх виконання.

Цілісність суспільства стала забезпечуватися в певному правовому порядку, слідування якому є обов’язковим. Його формування протягом століть було присвоєне королями та їх феодалами і лише згодом стало функцією публічної влади, джерелом якої є весь народ. Варто також звернути увагу на те, що історично до сфери правового порядку включалися рі­зні сторони суспільного життя. «При абсолютизмі правопо­рядок включав у себе ремесло, вибір професії. У ХІХ столітті в юридичну систему ввійшли політичні норми. Нині все більше місця займають економічні норми і цінності»^[85]. Утвер­дження свободи і рівності здійснюється через дедалі ширше охоплення нормами права різних сторін життя суспільства, участь у їх формуванні через механізм представницької влади всього народу.

В економічній сфері норми права охоплюють насамперед статус індивідів та порядок їх взаємодії між собою і суспільст­вом. Ці норми являють собою права власності. Важливо під­креслити, що останні відображають не лише статику, характе­ристику становища людей у суспільному виробництві, а й взаємодію між учасниками економічних процесів, є способом реалізації власності. Рівень суспільної залежності індивідів може бути розкритий і змінений лише через реалізацію наяв­них у них прав власності на необхідні для життя об'єкти.

Поняття «право» є одним із фундаментальних понять су­спільствознавства, що засвідчує належність індивіда до суспі­льства і водночас фіксує його відносну відокремленість, є за­порукою від розчинення в суспільстві, як це мало місце в кро- вноспорідненій общині. Історично право власності виникло як наявність в індивідів доступу до ресурсів даного суспільства, можливість їх використовувати на встановлених суспільством умовах.

Як відомо, у марксистській літературі права власності ви­значаються як відношення людей до речей (як до своїх або до чужих), як спосіб присвоєння (опосередкований чи безпосеред­ній) індивідами об'єктів власності. Таке розуміння прав влас­ності фактично виводить їх аналіз за межі суспільних відно­син, відриває від самої суті прав власності — соціальних норм. Унаслідок цього в аналізі власності втрачаються ключові ха­рактеристики її суті — взаємозв'язок відокремлених індивідів із суспільством, власність постає надзвичайно абстрактною та беззмістовною. Така характеристика власності не здатна відо­бразити її роль як фундаменту економічної системи.

На рівні окремої людини утвердження особистої незалеж­ності і рівності в економічному житті полягає в наявності в кожного індивіда невід'ємних прав власності. Незалежність від феодала означала, що людина отримала безпосередній до­ступ до матеріальних умов життя, а речі, що є предметом її по­треб, стали новою формою опосередкування суспільної залеж­ності. У цих умовах сукупність правочинів на предмети потреб відображає рівень незалежності індивіда, його суспіль­ний статус.

Особиста незалежність людей не означає, що подолана су­спільна залежність, яка є фундаментальною характеристикою суспільної природи людини і причиною її суспільної актив­ності. В умовах свободи змінилася форма суспільної залеж­ності і, відповідно, природа спонукальних сил діяльності лю­дини. Їх основу становить необхідність задоволення потреб індивіда, що здійснюється в процесі споживання (присвоєн­ня) предметів потреб. Тому суспільна залежність набуває фор­ми залежності від певних речей, що є предметами потреб, проявляється у формі майнової залежності, що прийшла на зміну особистій залежності. Потреби та їх предмети опосеред­ковують суспільну залежність людей, стають причиною їх активної діяльності.

Свобода проявляється в наявності в індивіда прав на речі, що є предметами потреб, необхідними для збереження життя (права на існування), на належність до певної колективності тощо.

Розглянемо детальніше еволюцію прав власності, роль яких постійно зростає у міру наповнення новим змістом (поглиб­лення) свободи і рівності людей у суспільстві. Уперше поняття права власності сформулювали римські юристи, визначивши правочини індивідів у трьох напрямах дій з об'єктами власно­сті: користування, розпорядження та володіння. Кожна з на­званих функцій характеризувала різний спосіб присвоєння ре­чей для забезпечення потреб людини: особистого викорис­тання, передання іншій людині для дій, що забезпечать особи­сті потреби власника (розпорядника), передання іншому інди­віду, який їх використовує (під особистим контролем власни­ка) для забезпечення спільних потреб індивіда (володіння). Усі

три напрями дій з об'єктами власності об'єднані однією метою — забезпечити індивідуальні та спільні потреби власника і су­спільства. Користування передбачає індивідуальне викорис­тання об'єктів власності, а розпорядження — спільну дію в рамках певної колективності. І лише концентрація в одного ін­дивіда всіх правочинів на об'єкти власності дає підстави для будь-яких дій щодо них (свободи), відповідно виникають умо­ви для формування приватної власності.

Приватна власність як реальне забезпечення свободи інди­відів в економічній сфері виникає за наявності в індивідів усіх правочинів на об'єкти власності, що є предметом суспільних потреб. Для їх задоволення власники обмінюються правами власності, отримуючи необхідні для цього предмети потреб.

Важливо підкреслити зв'язок прав приватної власності і механізму їх реалізації з особистими та спільними потребами індивідів. Він дає змогу зрозуміти витоки впливу спонукаль­них сил на дії приватних власників, розкрити фактори, що впливають на процес постійного розширення кола прав влас­ності і ведуть до появи на цій основі нових форм приватної власності. Особливо слід наголосити на тих потребах, що за­безпечуються спільно (охорона, освіта, медицина, виробницт­во в умовах поділу праці тощо). У результаті того, що індивід входить у різні форми колективності (сім'я, місто, село, дер­жава чи різноманітні корпоративні об'єднання), роль спільних потреб постійно зростає. Це веде до диверсифікації права во­лодіння та розпорядження об'єктами власності, з якими інди­від входить у певну форму колективності, в рамках якої фор­муються і реалізуються спільні потреби. Саме це, на нашу думку, має стати основою для сучасної класифікації прав при­ватної власності.

Права власності не існують в абстракції, у відриві від еко­номічного індивіда, якому вони належать, а завжди є історич­но визначеною сукупністю правочинів конкретних індивідів. Потреби, що є однією з фундаментальних основ прав власнос­ті, характеризують кожного індивіда, рівень його суспільного розвитку, місце і роль у певному колективі і завжди пов'язані з відповідними предметами потреб. Тому і права власності зав­жди є правами конкретної людини на предмети її потреб, зав­жди є персоніфікованими правами власності, належать певно­му власнику. Індивід, що має відповідну сукупність прав власності на предмети своїх потреб, є їх власником.

Власник характеризується не тільки відносною відокремле­ністю існування та наявністю певної сукупності правочинів на об'єкти власності, а й активною діяльністю щодо їх реалізації. Поняття власника пов'язується з рухом, з діяльністю щодо за­безпечення особистих і спільних потреб, дає змогу розкрити процес реалізації прав власності. Притаманна власникові не­обхідність активних суспільних дій щодо забезпечення особи­стих і спільних потреб робить його суб'єктом суспільних від­носин. Необхідність дій щодо задоволення потреб є важливою умовою для набуття індивідом якості суб'єкта — відносно ві­докремленої (автономної, самостійної) особи, котра володіє певною сукупністю прав на предмети (ресурси) і активно діє заради забезпечення власних інтересів в існуючих рамках пра­вового порядку.

Детальний аналіз суті економічних суб'єктів потребує спе­ціального дослідження. Тут лише варто зауважити, що основні суб'єкти економічної системи об'єктивно виникають у резуль­таті реалізації суспільної залежності індивідів, їх суть безпосе­редньо пов'язана з набуттям індивідами прав приватної влас­ності. Нехтування класичною та неокласичною економічною теорією проблемою прав приватної власності, дослідженням природи економічних суб'єктів призвело до парадоксу, на який неодноразово вказувалося в літературі, — економічна на­ука втратила людину, яка є ключовим елементом економічних процесів, і основну увагу зосередила на максимізації результа­ту (багатства) та економічних (у тому числі і виробничих) від­носинах.

Права власності відображають суспільний статус індивіда в економічній сфері в умовах особистої незалежності, його від­носну відокремленість, автономний характер діяльності. Їх конкретний набір утворює розмежувальну лінію відносно ін­ших індивідів та суспільства. На цій важливій рисі прав влас­ності неодноразово наголошувалося в літературі. Досліджую­чи класифікацію прав власності, Р. Капелюшников пише: «Виділення окремих правочинів здійснюється в ній відповідно до кордонів, що відокремлюють власника і наявні у нього ресурси від інших власників»^[86]. Наповнення особистої неза­лежності в економічній сфері конкретним змістом здійснюєть­ся через чітке визначення прав власності кожного суб'єкта. У літературі воно дістало назву специфікації прав власності. Цей процес постійно розвивається, відображаючи чітке визна­чення зростаючої самостійності індивідів в умовах посилення суспільного характеру їх діяльності, підвищення ролі спільних потреб.

Разом з тим у працях авторів теорії прав власності, серед яких варто назвати передусім А. Алчиана і Г. Демсеца, не знайшлося належного відображення права власності як понят­тя, що характеризує суспільний статус індивідів, характер їх взаємодії з іншими людьми і суспільством у цілому. Акцент робиться на відношенні людини до речей: «Під системою прав власності в новій інституціональній теорії розуміється вся множина норм, що регулюють доступ до обмежених ресур- сів»^[87], і такі норми набувають форми законів, звичаїв мораль­них установок або релігійних заповідей.

Важливим моментом у розумінні суті прав власності, на нашу думку, є розмежування об'єктів власності на фізичні і безтілесні, про відмінність між якими знали ще древні римля­ни^[88]. Фізичні об'єкти, як показав К. Маркс, можуть бути при­власнені індивідом у процесі праці, являють собою об'єкт пра­ва на володіння чи користування ними. Передання таких об'єктів іншій особі трактувалося як відчуження, або суспіль­на форма привласнення, і розглядалося з позицій експлуатації людини людиною. Насправді такий підхід є лише одним із можливих аспектів відносин власності.

Іншим, не менш важливим аспектом для розуміння власно­сті, є формування прав власності на нематеріальні об'єкти. Вони виникають у результаті спільної діяльності індивідів, їх відносин у процесі взаємодії і не сприймаються безпосередньо на дотик, не мають фізичних ознак. Вони породжуються взаєм­ними зобов'язаннями, що виникають у спільній діяльності, або можливостями службового становища. Права на нематері­альні об'єкти власності становлять право на спадок, право на користування певними речами, що необхідні для виконання конкретних функцій у даному колективі^[89]. Тобто права влас­ності, що стосуються спадку, посад, зобов'язань тощо, мають спільну природу — вони виникають з історичних у суспільстві відносин між людьми, породжуються самою колективністю життя. При цьому немає значення, що послужило приводом для виникнення таких прав власності, фізичні об'єкти чи не­матеріальні утворення стали підставою для формування відпо­відних відносин. Не фізичні речі, а суспільні відносини відо­бражають суть прав приватної власності окремих індивідів.

Розвиток суспільних відносин, багатогранність зв'язків економічних суб'єктів відіграють вирішальну роль у постій­ному розширенні та уточненні кола прав приватної власності. Від трьох правочинів, визначених в античні часи, вони зросли до числа, що перевищує добрий десяток. Нині в літературі на­лічується кілька варіантів класифікації прав приватної власно­сті, що відображають існуючий стан розвитку економіки. Най­більшого визнання набула класифікація, запропонована анг­лійським юристом А. Оноре, що включає одинадцять право- чинів. Економічна інтерпретація їх передбачає урахування двох ключових характеристик прав власності: відображення ними відносної відокремленості індивіда, його автономного статусу і наявності певної залежності від речей, необхідних для задоволення його потреб. Спосіб використання об'єктів власності, що належать особисто незалежному суб'єкту для задоволення його особистих та спільних потреб, ми розгляда­ємо як критерій економічної інтерпретації прав власності.

Особисті потреби індивіда забезпечуються тоді, коли він діє індивідуально, не вступаючи в колектив, через викорис­тання предметів потреб особисто (право користування) або че­рез передання іншим індивідам для дій, що забезпечують осо­бисті потреби власника (право на розпорядження або право управління). Спільні потреби виникають і реалізуються тоді, коли власник взаємодіє з іншими індивідами з приводу вико­ристання його об'єктів власності. Останні передаються іншим людям для використання з метою забезпечення потреб власни­ка і користувачів, що здійснюється під контролем власника. Цю ситуацію римські юристи визначали як право володіння об'єктом власності, що в нинішніх умовах одночасного вхо­дження людини в різні форми колективів набуло трансформа­ції. Тому всі права приватної власності, окрім користування та розпорядження, у класифікації А. Оноре ми розглядаємо з по­зиції участі індивіда в різних колективах, у межах яких фор­муються і реалізуються його власні потреби в процесі спільної діяльності.

Першою формою колективності, у межах якої живе і діє ін­дивід, є сім'я, родинні відносини. Вона забезпечує відтворення роду людського, зв'язок між поколіннями, де виникає потреба в спілкуванні і співіснуванні різних людей, що є однією з ос­новних суспільних потреб людини. Утвердження сім'ї, належ­ність до неї індивіда, сімейні відносини породжують права власності на певні об'єкти, що набувають форми права на спа­док, права на передання об'єктів власності на засадах заповіту.

Як член суспільства кожний суб'єкт забезпечує цілий ряд спільних потреб, серед яких потреба в захисті, потреба в осо­бистій відповідальності за свої дії, потреба входження в різні колективи і потреба залишатися там безстроково тощо. Забез­печення цих та інших потреб здійснюється у формі права на захист суб'єкта та об'єктів його приватної власності від екс­пропріації чи безпідставного порушення прав власності. Як член суспільства, індивід передає частину своєї власності для такого її використання, що забезпечує створення відповідного правопорядку і задоволення його потреби у безпеці.

Особиста незалежність обумовила формування права на особисту відповідальність за дії індивіда. У феодальну і більш ранні епохи такого права в індивіда не було, вона мала лише обов'язок перед особою, від якої залежала. Право особистої відповідальності належить до загальних прав людини, а в еко­номічній сфері воно проявляється в таких формах, як право відповідальності за заподіяння шкоди іншим, що може бути реалізоване в різний спосіб, у тому числі і через втрату об'єкта власності. Особиста відповідальність реалізує власні цілі (ін­тереси) суб'єкта, а обов'язок орієнтований на інтереси феодала.

Входження індивіда у колектив для спільного використання об'єктів власності, що являють собою ресурси, породжує ряд потреб, серед яких необхідно виділити потребу в отриманні доходу, нарощуванні обсягів капіталу, максимізації власності. Право на частину доходу належить кожному члену колективу, які з власними ресурсами брали участь у його створенні. При­чому дохід може бути отриманий у різних формах — як при­буток від поточної діяльності чи у формі прирощення капіта­льної цінності об'єкта власності, що приноситиме дохід у майбутньому.

Право на входження індивіда в різні колективи з метою за­доволення власних потреб не суперечить праву на вихід із них і повернення належної індивіду власності. Це право А. Оноре в термінах юридичної науки сформулював як очікування повер­нення об'єктів власності.

Таким чином, статус приватного власника проявляється в таких його правочинах на об'єкти власності: право на само­стійне використання, право на передання іншим особам для використання з метою забезпечення потреб власника (право на розпорядження чи управління), право на входження у різні ко­лективи і спільне використання об'єктів власності протягом будь-якого часу, право на спадок та заповіт, право на захист об'єктів власності, право особистої відповідальності за за­вдання шкоди іншим власникам, право на дохід, у тому числі і у формі зростання капітальної цінності, право на повернення об'єктів власності, переданих у спільне використання.

Як видно з викладеного, право володіння представлене більш конкретними правочинами, а право на капітальну цін­ність є окремою юридичною формою права на дохід. Інші пра­ва власності класифікації А. Оноре також відображають окре­мі випадки реалізації викладених основних правочинів, тому в економічному аналізі, на нашу думку, варто використовувати класифікацію з восьми правочинів.

Усі вони органічно поєднані між собою і з різних сторін ві­дображають розмежувальну лінію між власниками ресурсів, характеризують позиції, з яких вони взаємодіють з іншими суб'єктами. Тому намагання окремих авторів у переліку пра- вочинів виділити основні, ті, що «обов'язково мають бути у зв'язці, є непереконливими. По-перше, поняття «право власно­сті» є абстракцією, що відображає статус особисто незалежно­го індивіда в економічній сфері. Воно завжди наповнюється конкретно-історичним змістом у формі певного набору право- чинів, який для різних етапів розвитку індивіда і суспільства є неоднаковим. Порівнювати «важливість» окремих правочинів означає порівнювати статуси індивідів різних епох. Цілісність, взаємопов'язаність прав власності означає, що серед них немає «обов'язкових і необов'язкових».

Кожний новий правочин з'являється як необхідний засіб більш чіткого відображення позицій власника певного ресур­су у процесі спільної діяльності. Від цього залежать форми взаємозв'язків між індивідами, сила спонукальної дії на його активність. Від прав власності, чіткості їх специфікації зале­жить дієвість мотивів поведінки власника, ефективність ви­користання належних йому ресурсів. Для підвищення ефек­тивності їх використання виникає необхідність у комбінації правочинів, що веде до появи нових правочинів. Проблема ефективного використання ресурсів, що належать різним вла­сникам, зумовлює появу різних економічних організацій, по­кликаних реалізувати таку комбінацію правочинів власників, яка забезпечила б досягнення як індивідуальних, так і спіль­них інтересів.

Свої інтереси власники ресурсів, об’єднаних для спільного використання, реалізують через обмін правочинів на них, по­шук такої комбінації її розподілу, що забезпечує найефектив­ніше їх використання. Будучи незалежними власниками, еко­номічні суб’єкти вільно здійснюють взаємообмін право- чинами, а рівність між ними проявляється в еквівалентному характері обміну. Отже, інтереси власника можуть бути реалі­зовані лише за умови вільного і добровільного, свідомого обміну правочинів, що здійснюється на засадах еквівалентнос­ті. Створення таких умов суспільством означає дійсне утвер­дження приватної власності як основи особистої незалежності і рівності людей.

Обмін правами власності, що здійснюють економічні суб’єкти, Дж. Коммонс назвав економічними операціями, або трансакціями. У сукупності операцій економічних суб’єктів варто виділити два типи — ринкові (торговельні) та позарин- кові (виробничі). Торговельні операції передбачають остаточ­не і безповоротне взаємне передання всіх прав власності на певний об’єкт, у результаті чого він змінює свого власника. Виробничі трансакції мають місце там, де передання правочи- нів здійснюється на певний період і поширюється лише на ча­стину прав власності, наприклад, передання права на викорис­тання робочої сили найманого працівника. Виробничі операції фактично означають розподіл правочинів між економічними суб’єктами заради ефективнішого їх використання для вироб­ництва благ і послуг.

Дослідження об’єднань економічних суб’єктів [сім’ї, місь­кої (сільської) громади, корпоративних об’єднань, держави тощо], у межах яких здійснюється обмін правочинів на належ­ні їм ресурси, способу здійснення такого обміну, інтересів, які при цьому реалізує власник, дозволяють розкрити важливі ха­рактеристики економічних суб’єктів. Особливого значення на­буває об’єднання їх в економічні організації, які є ареною до­сягнення головної мети економічної системи — максимізації багатства для забезпечення суспільних потреб. Тому економі­чні організації стають об'єктом уваги економічної науки, оскі­льки через них власники реалізують індивідуальні, колективні та суспільні економічні інтереси.

Права власності є категорією, що відображає функціону­вання економічної системи. Ці права проявляються виключно в процесі їх реалізації і є поняттям динаміки. Тому наступним кроком у їх дослідженні має стати механізм реалізації прав власності, що детермінований їх природою і розкриває про­цес реалізації економічними суб'єктами свого суспільного статусу, взаємодію з суспільством як цілим. Важливо підкре­слити визначальну роль взаємообміну правочинами, а не обміну ресурсами, рух яких є наслідком обміну правочинів. Саме ця визначальна ознака взаємодії між економічними суб'єктами дала підстави Коммонсу для позначення її як трансакції.

Під трансакцією (операцією) ми розуміємо взаємообмін між економічними суб'єктами правами власності на певні ресурси, спрямований на забезпечення власних інтересів. Кожна така операція приводить у дію механізм спонукальних сил актив­ності економічних суб'єктів, дію власного інтересу. Другою базовою характеристикою операції є спосіб взаємообміну пра- вочинами, який показує, свідомо чи стихійно суб'єкти взаємо­діють між собою.

Операція є складним поняттям, у якому інтегровані кілька сторін: економічні суб'єкти з їх власними інтересами, спосіб обміну правочинами, існуючий у суспільстві правопорядок, або інституціональне середовище, у якому вони взаємодіють. Кожна операція як активна дія економічного суб'єкта може бути пізнана лише тоді, коли названі вище складові будуть на­повнені конкретним змістом. Безперервний ланцюг операцій, які здійснюють економічні суб'єкти, відображає процес функ­ціонування економічної системи, що в поняттях системного аналізу являє собою постійний взаємообмін енергією, інфор­мацією та речовиною.

Інституціональний аналіз надає обміну принципово іншого значення, порівняно з традиційним розумінням цього поняття. На відміну від класичного та неокласичного підходів, де роз­глядається суспільне виробництво з погляду продукту (вартос­ті) і його руху по фазах виробництва, розподілу, обміну і спо­живання, інституціоналізм у центр уваги ставить людину, її статус в економічній сфері, взаємодію з іншими людьми. І так як статус визначається власністю, то його реалізація здійсню­ється через взаємообмін правами власності. Взаємообмін пра- вочинами займає центральне місце в інституціональних дослі­дженнях, що дало підстави навіть для пропозиції змінити назву економічної науки, що вивчає ринкове господарство, на каталактику (грецьке — обмінювати)^[90]. Тому з критичними зауваженнями на адресу теорії прав власності стосовно «ви­знання основоположною галуззю наукових досліджень сфери обміну, на відміну від К. Маркса, який визнавав примат про­цесу виробництва»^[91], не можна погодитися, оскільки в даному разі економічні процеси аналізуються не у форматі пофазного підходу, створення і руху продукту, а як взаємодія економіч­них суб'єктів у межах економічної системи. При цьому процес виробництва матеріальних благ і послуг не ігнорується, а за­ймає належне йому місце в межах функціонування економіч­них організацій.

Першим кроком у характеристиці поняття трансакцій є ви­значення їх відмінностей від традиційного обміну, набуття останнім нових рис, що дають змогу визначати його як опера­цію. Обмін відображає процес руху суспільного продукту в умовах суспільного поділу праці, зв'язок між виробництвом і розподілом, з одного боку, і споживанням, з іншого, історично є формою безпосереднього продуктообміну чи формою купів- лі-продажу. «Обмін, — читаємо в «Економічній енциклопе­дії», — економічний процес, що опосередковує виробництво і розподіл, з одного боку, і споживання — з іншого. Як і розпо­діл, обмін бере початок у виробництві (обмін діяльністю, здіб­ностями, досвідом, проміжною (незавершеною) продукцією»^[92]. Для сучасної західної науки характерний ще більш спрощений підхід до розуміння обміну. У «Словнику сучасної економіки Макміллана» він зводиться до торгівлі, до «обміну товарами між індивідами або групами, здійснюваний безпосередньо за допомогою бартеру, а також грошей»^[93].

Операція характеризує не рух товарів, а дії економічних суб'єктів щодо реалізації суспільного статусу як незалежних індивідів, котрі діють у власних інтересах. Операція є значно ширшим поняттям, ніж обмін, і відображає особливості стату­су індивіда, характер і спосіб взаємообміну правочинами, су­спільні умови, у яких він відбувається.

На відміну від обміну товарами, що передбачає одно- моментний акт переміщення від одного суб'єкта (продавця) до іншого (покупця), взаємообмін правочинами здійснюється у просторі і часі як суспільна взаємодія економічних суб'єктів. Прикладом можуть слугувати ф'ючерсні операції та опціони, де обмін правочинами на ресурси відокремлений у часі від самого руху товару і спирається виключно на дові­ру до партнера.

Якщо в обміні товарів їх цінність визначається окрім затрат праці споживчими властивостями, то для операцій цінність ре­сурсів визначається рівнем захищеності прав власності, стабі­льністю і дієвістю суспільних норм, що їх гарантують. Тобто в операції бере участь третя сторона — суспільство як ціле (держава), що формує правопорядок (середовище), у рамках якого здійснюються операції.

В операціях ми знаходимо взаємодію відносно відокремле­них власників, які реалізують статус самостійного існування, а в обміні акцент ставиться на їх взаємозалежності, що випливає з суспільного поділу праці. Тут відокремленість індивідів по­роджена виконанням певних функцій у суспільному виробни­цтві, тоді як операція розкриває взаємодію незалежних влас­ників. Тому мають місце різні інтереси в індивідів, які взаємодіють у межах поділу праці та суб'єктів, що діють як власники. Операція відображає спонукальні мотиви дій суб'єктів і передбачає відтворення його статусу власника, тоді як обмін, що відбувається в рамках поділу праці, відображає цілі виробництва, у яких власні інтереси виробників не завжди знаходять своє відображення.

Операція може здійснюватися без переміщення об'єкта власності від одного суб'єкта до іншого. Наприклад, операції, спрямовані на забезпечення режиму збереження прав власнос­ті, здійснюються через взаємодію у формі проведення юридич­них дій. Вони проявляються в процесі сплати державі податків та витрат на юридичну підтримку діяльності економічних суб'єктів.

Характер і спосіб обміну правами власності визначають си­лу спонукального впливу на дії економічних суб'єктів, суспі­льний спосіб координації їх взаємодії, тому більш глибокий аналіз природи операцій потребує визначення засад, на яких відбувається взаємообмін: реципрокність, редистрибуція, вза­ємність чи в інший спосіб. Саме від характеру обміну правочи- нами багато в чому залежить дієвість механізму (рушійних) спонукальних сил активності суб'єктів. Способи взаємообміну залежать від того, чи здійснюються вони в рамках ієрархічної організації (через свідомо прийняті рішення, обов'язкові для виконання на нижчих рівнях ієрархії) чи на ринку в результаті стихійної взаємодії попиту і пропозиції.

Здійснення операцій спрямоване на зосередження в руках окремих членів економічної організації такого набору право- чинів, який дає змогу найбільш раціонально використати ре­сурси і якнайповніше задовольнити інтереси економічних суб'єктів. Так з'являється ефективний власник — економічний суб'єкт, котрий здатен реалізувати всі можливості раціональ­ного використання ресурсу. Якщо права на здійснення дій із ресурсами можуть бути обміняні, то «в цьому процесі права будуть куплені, розділені і скомбіновані у такий спосіб, щоб допустима з ними діяльність приносила дохід, що має найви­щу ринкову цінність»^[94]. Приватна власність забезпечує високу ефективність суспільного виробництва завдяки саме такій спрямованості економічних операцій.

На нашу думку, саме в такій закономірній залежності поля­гає глибинний зміст приватної власності. Здійснення економіч­ними суб'єктами операцій (трансакцій), основу яких становить взаємообмін правами власності, веде до ефективного (раціона­льного) використання ресурсів в інтересах їх власників і су­спільства. Цей висновок можна розглядати як закон приватної власності, що лежить в основі функціонування ринкової еко­номічної системи.

Проблема розміщення ресурсів у руках ефективного влас­ника в економічній літературі знайшла своє відображення в знаменитій теоремі Р. Коуза, яку, на думку багатьох авторів, він так і не сформулював. У ній ефективне використання ре­сурсів пов'язане з наявністю у власників чітко виписаної спе­цифікації прав та надійністю їх захисту. Ключової проблеми — обмін правочинами, який, власне, і покликаний забезпечити раціональне розміщення ресурсів, вона не зачіпає. «Ця теорема ґрунтується на твердженні, що зовнішні ефекти не викликають нераціонального розміщення ресурсів за умови, що трансак- ційні витрати відсутні, а наявні права власності добре визна­чено і забезпечено законом»^[95]. Теорема Коуза лише частково зачіпає фундаментальну залежність, відображену в законі при­ватної власності.

Неоінституціоналізм розглядає операції здебільшого під кутом зору витрат на їх проведення. Зберігаючи основополо­жні постулати неокласики, теоретики неоінституціоналізму досліджують процеси раціонального використання ресурсів, фактори максимізації результату, серед яких і економія на витратах. Тому трансакції увійшли в економічну науку як новий клас витрат, який потрібно ураховувати в результатах діяльності. Визнання «небезплатності» самого процесу взає­модії між людьми дозволило зовсім по-новому висвітлити природу економічної реальності, де поряд із класичними виробничими витратами необхідно ураховувати і витрати на здійснення операцій. Загальні витрати, що мають бути відо­бражені у ціні продукту, складаються з трансформаційних витрат на перетворення ресурсів у продукти з доданими влас­тивостями і трансакційних витрат, пов'язаних із налагоджу­ванням взаємодії між суб'єктами. Перші, на думку Д. Норта, визначаються технологічними факторами, а другі — інститу- ціональними.

Необхідно зауважити, що проблема трансакцій увійшла в економічну науку саме як поняття, що характеризує новий клас витрат, які справляють значний вплив на результати дія­льності, а не категорія, що характеризує процес реалізації вла­сності. Водночас пошук причин виникнення витрат на здійс­нення операцій неодмінно веде до аналізу прав приватної власності. Проблема прав власності обґрунтовується не наяв­ністю трансакційних витрат, а виводиться з більш широкого поняття власності, що відображає суспільний статус індивідів. Лише такий підхід дає змогу розірвати зачароване коло, у якому «трансакційні витрати детермінують характер прав вла­сності і в той же час самі детермінуються ними»^[96]. Подолати цю тавтологічність можна, лише розкривши справжнє місце та зміст трансакцій як поняття, що відображає обмін та реаліза­цію прав власності, а трансакційні витрати та їх розмір розгля­нувши з погляду витрат на здійснення дій із правами власнос­ті. Головне призначення трансакційних витрат полягає у відображенні факторів, які впливають на здійснення економіч­них операцій, що дає змогу надати кількісного визначення цим витратам, а поняттю трансакцій набути операбельності.

Кількісній характеристиці економічних операцій (тобто трансакційним витратам) має передувати якісна їх характерис­тика. Вона пов'язана з суспільними умовами проведення опе­рацій, факторами впливу на цей процес. Ефективність транс­акцій залежить від глибини специфікації прав власності та створення належних умов для проведення економічних опера­цій, що потребують певних витрат, які дістали назву трансак- ційних витрат (витрат на проведення операцій). Звідси наступ­ним кроком у розкритті суті економічних операцій, що справді становлять «базову одиницю аналізу» процесу функціонуван­ня економічної системи, є класифікація трансакцій, де ключові ознаки поняття трансакцій слугують критеріями систематиза­ції останніх.

Як було показано вище, кожна операція насамперед перед­бачає наявність певних економічних суб'єктів, які, керуючись власними інтересами, взаємодіють між собою. Тому операції можна класифікувати за суб’єктами економічної системи: опе­рації індивідів, домогосподарств, позасімейних економічних організацій, держави. Як приватні власники, усі вони є віднос­но відокремленими, самостійно діють заради забезпечення власних потреб, особисто незалежні та рівні. Цей суспільний статус вони реалізують через добровільний обмін правочина- ми на належні їм ресурси, а рівність забезпечується еквівалент­ністю обміну в умовах конкуренції. Такий тип операцій дістав назву ринкових (торговельних), їх здійснення не впливає на статус незалежних і рівноправних власників.

Безпосередньою формою проведення ринкових операцій є укладення контракту. Контракт — це письмова угода між еко­номічними суб’єктами, що встановлює добровільні, здійсню­вані за взаємною згодою і спрямовані на забезпечення інтере­сів сторін, їх дії. Контракт відображає ринковий характер взаємообміну правочинів власників, коли останні вільно і сві­домо обирають один із можливих варіантів використання на­лежних їм ресурсів. Письмова форма контракту та відповід­ність вимогам законодавства означає, що такі дії з обміну правочинами не суперечать суспільним інтересам. Цими двома моментами контракт відрізняється від договору, що укладаєть­ся в межах ієрархічної організації, де можливості вибору варі­анта взаємодії обмежені рамками та інтересами організації.

Проведення ринкових операцій відбувається в умовах сти­хійної взаємодії суб’єктів, коли конкуренція стає способом су­спільної координації їхніх дій. Тому суб’єкти при підготовці і здійсненні операцій проводять збір інформації про стан ринку, пошук партнерів і проведення переговорів, про можливості здійснення операцій, підготовку й укладення контракту з на­ступним моніторингом його виконання та ін. Усі витрати на ці дії заведено називати трансакційними витратами ринкових операцій. Цей тип операцій притаманний усім суб’єктам рин­кової економіки, кожен з яких приходить на ринок із різними товарами, але з однаковим статусом власника, котрий керуєть­ся власними інтересами. Саме такий суспільний статус поро­джує конкуренцію як засіб координації взаємодії суб’єктів та об’єктивно передбачає витрати на такий спосіб її здійснення. Перехід від вільної до монополістичної конкуренції був зумов­лений проникненням до неї елементів іншого способу коорди­нації — свідомої взаємодії між суб’єктами. Вільна конкурен­ція забезпечує еквівалентність взаємообміну в ринкових опе­раціях, а тому вона має потенціал спонукального впливу на дії суб’єктів.

Інший тип операцій зумовлений зміною статусу суб’єктів економічної системи в результаті обміну правами власності. З метою ефективнішого використання належних їм ресурсів і більш повного забезпечення власних інтересів суб’єкти об’єднуються в економічні організації різного толку і здійс­нюють взаємообмін правочинів як члени таких об’єднань. Цей тип операцій має ту особливість, що в результаті обміну правами власності економічні суб’єкти добровільно, на умо­вах, що відповідають їхнім інтересам, набувають іншого статусу: власник робочої сили стає найманим працівником і діє в організації як економічний агент, а власник капіталу пе­ретворюється на акціонера, виступає у ролі принципала, що передає свої правочини іншим особам. Повноправним суб’єктом спільної власності є організація, яка здійснює рин­кові операції, а всередині організації права власності розподі­ляються між різними агентами. У результаті формується спе­цифічний клас агентських відносин, що виникають між організацією як цілим і агентами, які реалізують окремі функ­ції спільної власності. Цей тип операцій, що здійснюється в рамках економічних організацій, дістав назву ієрархічних, або асиметричних, операцій.

Для даного типу операцій характерним є позаринковий спосіб координації дій економічних суб’єктів, основу якого становлять свідомо прийняті рішення, що є обов’язковим для нижчих рівнів ієрархії. Взаємообмін правочинами може здійс­нюватися по-різному: у сім’ї на принципах реципрокності, у фірмі — пропорційно внеску кожного учасника організації у спільні результати її діяльності, у державі — на засадах взає­мин. Тому механізм та сила спонукальної дії на активність економічних агентів у кожній економічній організації різна. Ураховуючи надзвичайну важливість рушійних сил здійснення ієрархічних операцій, необхідно зробити їх предметом спеціа­льного аналізу.

Розрізняють дві групи ієрархічних операцій. Управлінські операції, спрямовані на об’єднання зусиль і координацію дій для виготовлення продукту. Об’єктом їх є організація діяльно­сті найманих працівників, які займають певні місця в системі поділу праці. Другу групу утворюють операції раціонування, що спрямовані на розподіл створеного доходу між учасниками організації. Вони здійснюються через визначення прав власно­сті на окремі частини спільного доходу організації як цілого та окремих її членів.

Ієрархічні операції, що здійснюються в рамках економічних організацій, регламентуються статутом, функціональними обо­в’язками персоналу, правилами виконання технологічних опе­рацій, системою оплати і стимулювання праці тощо. У них ви­значається порядок реалізації правочинів на власність органі­зації та їх закріплення за окремими членами організації. Ось чому ієрархічні операції можна класифікувати за регламенту­ючими інституціями.

Так, важливим напрямом проведення ієрархічних операцій є система прийняття управлінських рішень і засобів забез­печення їх виконання. Усі вони спрямовані на діяльність пер­соналу організації (а не руху ресурсів, що перебувають у ви­робництві) і в різний спосіб забезпечують координацію їхніх зусиль та вплив на активність людей. Тому центральною про­блемою ієрархічних операцій є загальний менеджмент діяль­ності колективу та його ключова складова — менеджмент персоналу.

Підготовка і проведення ієрархічних операцій потребує певних витрат. Ці витрати в літературі називають «витратами опортуністичної поведінки», «витратами моніторингу за по­ведінкою агентів», «витратами колективного прийняття рі­шень» та ін. Так, недостатнє урахування інтересів економіч­них агентів та нечіткість визначення їхніх обов’язків, правил поведінки призводить до недобросовісної діяльності, ліно­щів, обману, що дістало назву опортуністичної поведінки. Це поняття відображає наявність в окремих агентів власних ін­тересів, які не збігаються зі спільними інтересами. Воно ха­рактеризує взаємодію агентів у рамках пари: керівник — під­леглий, відображає ієрархічність статусу членів організації. Форми опортуністичної поведінки дослідив О. Вільямсон. До них він відносить: здирництво (вимагання), працю з невели­кою віддачею, безвідповідальність, прохолодне ставлення до обов’язків тощо. Проблеми взаємодії між принципалами й агентами виникають через недостатнє узгодження інтересів сторін, нечітке закріплення правочинів, невисокий рівень суспільної зрілості індивідів. Ці проблеми є об’єктом уваги з боку менеджменту.

Серед економічних організацій, до яких зазвичай відносять економічних індивідів, домогосподарства, позасімейні еконо­мічні організації, державу, остання займає особливе місце, оскільки вона уособлює економічну сферу суспільства як ціле. Дослідження держави як економічної організації потребує спеціального розгляду, тут варто вказати лише на окремі її особливості.

По-перше, вона об’єднує всіх економічних суб’єктів, які функціонують у конкретному суспільстві: до держави як еко­номічної організації входять економічні індивіди, домогоспо- дарства, позасімейні економічні організації, державні підпри­ємства, тобто всі елементи економічної системи.

По-друге, у державі як економічній організації особливу роль відіграє фактор влади. Він притаманний кожній економі­чній організації, але в державі набуває ключового значення, оскільки дає змогу розкрити співвідношення між свідомим та стихійним (ринковим) способами суспільної координації взає­модії економічних суб’єктів.

По-третє, вивчення держави як економічної організації від­криває шлях до розуміння суті і механізму дії економічних ін­ститутів. Останні є надзвичайно складним поняттям, що харак­теризує економічну систему як ціле (є категорією цілісності системи, а не її окремих елементів) та безпосередньо пов’язане з реальним процесом функціонування економічної сфери су­спільства.

Методологічно вплив цілого на його складові, а значить і на природу держави як економічної організації, можна подати у формі діяльності економічного центру. Суть останнього поля­гає у формуванні сукупності економічних цілей суспільства, наявності системи суспільних норм та правил, що направля­ють діяльність економічних суб'єктів на їх досягнення. Обов'язковість дотримання таких норм та засоби контролю за їх виконанням лежать в основі економічної влади держави. Підпорядкування економічних суб'єктів установленим держа­вою вимогам та дотримання ними суспільно визнаних умов взаємодії розкриває зміст владної ієрархії. Спосіб установлен­ня норм і правил поведінки економічних суб'єктів відрізняє демократичну владу від авторитарної.

Операції, що здійснює держава, насамперед спрямовані на формування, розвиток і забезпечення правопорядку, у рамках якого тільки й можуть взаємодіяти економічні суб'єкти. У кож­ному законодавчому акті держава покликана охопити суспіль­ними нормами всі сфери взаємодії власників, створити рівні умови для їх діяльності, захистити від зовнішнього впливу. Тобто операції держави полягають у взаємообміні з економіч­ними суб'єктами, де в обмін на податки держава забезпечує незалежність і рівність статусу кожного з них, формує суспі­льні умови діяльності. Ці операції дістали назву інституціо- нальних.

Інституціональні операції держави вважаються успішно проведеними тоді, коли нормативні акти стабілізували умови проведення економічними суб'єктами ринкових та ієрархічних операцій і забезпечили формування дієвіших мотивів їхньої діяльності. Операції держави показують, як формуються сус­пільні умови взаємодії економічних суб'єктів, як вони урахо­вують цілі останніх. Тобто пізнання процесу функціонування держави як економічної організації передбачає дослідження економічних суб'єктів, характеру і способу взаємообміну пра- вочинами, інституційні умови діяльності. Тому штучним є протиставлення ринку і державного «втручання» в механізм його дії, адже становлення ринку стало можливим виключно на основі інституціональних операцій держави. Саме законо­давче утвердження особистої незалежності, право приватної власності, ліквідація станових привілеїв та інші дії лягли в ос­нову формування ринкової економічної системи^[97].

Функції впливу економічної системи як цілого держава здійснює через формування інституційного середовища взає­модії економічних суб'єктів. У міру розвитку економічної сис­теми в бік наростання її цілісності, необхідності посилення її складових роль держави зростає. При цьому адміністративне втручання в діяльність економічних суб'єктів постійно скоро­чується. Свою місію держава виконує через наповнення реа­льним змістом свободи дій суб'єктів та створення рівних умов для кожного з них. Тому лібералізм є головним напрямом роз­витку інститутів, які формує держава, хоча часто його розгля­дають як противагу державі. «Економічний лібералізм — док­трина, що захищає максимально можливе використання ринків і конкуренції для координації економічної діяльності. Вона за­лишає державі тільки ті функції, які ринок не може здійснюва­ти...»^[98]. Насправді функціонування ринку та конкуренції тіль­ки й можливе в рамках певного інституційного середовища, що формує держава. Пряме втручання держави в діяльність економічних суб'єктів означає порушення статусу незалежно­го і відносно відокремленого приватного власника, є рециди­вом феодалізму. Приклади побудови ринкової економіки на пострадянському просторі доводять, що в перехідній економі­ці формування інституту приватної власності гальмується саме таким втручанням держави, коли влада створює різноманітні «гачки», якими утримує приватного власника та змушує діяти в напрямі, що не збігається з його інтересами.

Дії держави щодо створення адекватного інституційного середовища мають бути направлені на гармонізацію інтересів держави як економічної організації та суб'єктів, що входять до неї. Це дає змогу з'явитися новим рушійним силам економіч­ного розвитку, досягти синергетичного ефекту в економічній сфері суспільства. А. Маслоу пише: «Високою синергією во­лодіють ті суспільства, де соціальні інститути орієнтовані на подолання протилежності між егоїзмом і безкорисливістю, між власною вигодою й альтруїзмом, де людина, котра думає про саму себе, неминуче отримує винагороду. У суспільстві з високою синергією доброчинність винагороджується»^[99]. Ство­рення такого інституційного середовища не може бути одно- моментним і залежить від соціального розвитку індивідів та суспільства в цілому. Разом з тим тенденції розвитку суспільс­тва об’єктивно зумовлюють саме таку роль держави у форму­ванні синергетичного ефекту.

Особливе значення інституційних трансакцій держави для функціонування економічної системи, побудованої на засадах приватної власності, потребує більш детальної їх характерис­тики. Мова йде про інституційне середовище, що створюється в межах держави як економічної організації, про сукупність основоположних суспільних норм та механізмів щодо забезпе­чення статусу приватного власника кожного суб’єкта безпосе­редньо чи в межах різноманітних об’єднань, і насамперед еко­номічних організацій. Тому дослідження природи економічних операцій передбачає аналіз формування основних складових інституційного середовища ринкової економічної системи. «Очевидно, що ринки, — писав Р. Коуз, — як вони сьогодні існують, для своєї діяльності потребують більше, ніж примі­щення, у яких може проходити купівля-продаж. Вони вимага­ють також утвердження правових норм, які визначали б права і відповідальність тих, хто здійснює трансакції в цих примі- щеннях»^[100]. Так образно була підкреслена необхідність фор­мування інституційного середовища для здійснення економіч­них операцій та об’єднувальна роль інститутів у реалізації цілісності економічної системи, захисту її від розпаду. Ви­вчення середовища, у якому проводяться економічні операції, відкриває шлях до розкриття структури економічної системи, подальшої класифікації операцій, пізнання закономірностей її функціонування.

Сучасною наукою доведено, що основою формування су­спільного середовища є соціальні норми, які забезпечують єд­ність будь-якої суспільної колективності та містять умови для його розвитку. Норми встановлюють певний порядок у відно­синах між людьми, стають запорукою збереження його як ці­лого. З часом соціальні норми набули форми права, яке покли­кане відображати характер взаємодії між людьми на засадах справедливості: «...правом називається тому, що справедли­ве»^{[101] [102]. Як відомо справедливість — «чесність або рівне став­лення» — має історичний характер і в різні епохи набувала неоднакового змісту: у феодальну епоху справедливими вва­жалися відносини васалітету, згодом синонімом справедли­вості стала вільна конкуренція і еквівалентність обміну. Тобто право відображає характер справедливих відносин між людь­ми певної історичної епохи і само є завжди конкретно- історичним. У поєднанні з існуючим у даний історичний час порядком взаємовідносин право утворює основний засіб збе­реження цілісності суспільства.}

Норми права та умови їх реалізації лежать в основі функці­онування суспільства. Уже в ІІ ст. нової ери вони були названі інституціями, сукупність яких утворює середовище діяльно­сті індивідів. В економічній сфері суспільства діяльність суб'єктів відбувається в економічному середовищі, яке утво­рюють норми права, умови та засоби їх реалізації, котрі напра­вляють взаємодію приватних власників на забезпечення влас­них та суспільних інтересів. Вони відображають не лише суспільні умови та статус економічних суб'єктів, а й порядок їхніх дій, визначають як можливості діяльності, так і відпові­дальність за дії економічних суб'єктів^[103].

Інституції, що являють собою звичаї та письмові настанови у формі законів, постанов, розпоряджень, правил тощо, утво­рюють середовище взаємодії суб'єктів. При цьому вони мають відповідати цілому ряду вимог, насамперед відповідати стану суспільства та рівню розвитку суб'єктів. Саме за цією ознакою держава проводить реформування інституційного середовища. Держава уособлює цілісність суспільства і відповідно до його цілей здійснює корекцію економічних інституцій або формує нові інституції. Застосування публічної влади робить останні обов'язковими для дотримання всіма суб'єктами економічних процесів.

При аналізі економічних інституцій необхідно виділити дві групи вимог, яким вони повинні відповідати на конкретному етапі історичного розвитку економічної системи. По-перше, вони мають бути направлені на забезпечення реалізації суспі­льних цінностей, орієнтувати суб'єктів на доброчинну діяль­ність, на забезпечення справедливості й отримання спільної корисності, відповідати традиціям і ментальності народу та ін. По-друге, економічні інституції повинні забезпечувати збере­ження суспільного статусу суб'єктів, можливість самостійного існування та відтворення, їх дотримання має бути корисним індивіду, а самі інституції повинні бути зрозумілими і викону­ваними. У своїй єдності і взаємодоповнюваності вимоги до економічних інституцій стають основою для їх класифікації.

Економічні інституції існують у двох основних формах, що відрізняються своєю природою і характером впливу на дії суб'єктів. Першу групу утворюють звичаї, що історично вини­кли в результаті відбору способів дій, правильність яких ви­пробувана часом. Їх дієвість спирається на власний досвід лю­дей, що часто набуває узагальнень у формі релігії, та на моральний характер впливу. Так, наприклад, одним із перших звичаїв, що ліг в основу відносного відокремлення людини від общини, стало ставлення до певних речей як до своїх або чу­жих. Згодом він увійшов до настанов багатьох релігій. Хрис­тиянська церква відобразила його у коментарях Блаженного Августина до Євангелія від Іоанна (VZ, І. 25): «Відповідно до божественного права все є спільним для всіх: відповідно до права установлення (звичаю) це є моє, а то — чуже»^[104].

Другу групу економічних інституцій становлять норматив­но-правові акти держави. Їх дієвість, на відміну від звичаїв, спирається на авторитет держави, має владний характер^[105] та забезпечується всією ієрархічною структурою державних ор­ганів. Тому економічні інституції набувають правових форм, мають дозвільний або розпорядчий характер, підтримуються відповідними санкціями, а права суб'єктів супроводжуються відповідальністю.

Для економічного аналізу важливим є визначення переліку основних умов, що забезпечують реалізацію приватної власнос­ті. Визначення таких умов потребує значних зусиль з боку бага­тьох авторів, тому тут спробуємо назвати лише окремі з них.

На нашу думку, такими є нижчеперелічені умови: можли­вість набуття економічними суб’єктами статусу приватного власника, вільне отримання і використання доходу відповідно до власних інтересів, наявність конкурентного середовища, у якому здійснюється вільне формування ціни під впливом по­питу і пропозиції, наявність інфраструктури, що забезпечує належне проведення взаємообміну правочинами між суб’єк­тами, відтворення статусу власників та забезпечення безперерв­ності економічних процесів тощо.

Економічні інституції приватної власності на природні ре­сурси є своєрідним містком, що з’єднує відносно відокремле­них суб’єктів, каналом, у рамках якого реалізується суспільна залежність людей. Тому умовою реалізації статусу приватного власника є наявність партнерів, що також діють вільно і здатні запропонувати потрібний набір товарів і послуг для взаємооб- міну. Адже до одного-єдиного суб’єкта господарювання по­няття власності не може бути застосоване, воно є відображен­ням зв’язаного існування безлічі господарств.

Інституції ринкової економічної системи, що базуються на засадах приватної власності, формувалися поступово. Вони складалися в жорстокій політичній боротьбі, суть якої — у по­доланні особистої залежності людей та відокремленні власно­сті від влади, відносному розмежуванні політичної, релігійної та економічної сфер життя суспільства. У цьому процесі еко­номічна система дедалі більше набувала цілісності, де еконо­мічні цілі суспільства відігравали більшу роль і сильніше впливали на діяльність суб’єктів порівняно з політичними, со­ціальними та іншими цілями.

Разом з тим на цей процес мають значний вплив сили інер­ції, що випливають із тисячолітньої традиції повного доміну­вання влади над усіма сферами суспільного життя. Нині реци­диви особистісної залежності від представників державної

¹⁰⁶ Струве П. Б. Хозяйствование, хозяйство, общество // Струве П. Б. Избранные со­чинения. — М.: РОССПЭН, 1999. — С. 9.

влади мають численні форми прояву. Найбільшого поширення набули залишки прямого адміністративного втручання органів влади у діяльність економічних суб'єктів, невідокремленість бізнесової діяльності представників влади від виконання влад­них функцій, у формальному характері приватної власності тощо. Суперечність між формальним і реальним змістом при­ватної власності є головним джерелом бюрократизації еконо­мічної системи, спотворення всіх економічних процесів. Вона має місце в будь-якій економічній системі, хоча відіграє різну роль у житті різних суспільств. Проблема подолання різнома­нітних форм використання елементів особистої залежності від влади залишається актуальною для будь-якої країни, але особ­ливого розмаху вона набула у пострадянських країнах, що ви­йшли з тоталітарного минулого.

Проведений інституціональний аналіз приватної власності дає змогу зробити висновок, що її наукове пізнання можливе лише в єдності всіх складових цього надзвичайно складного і багатогранного суспільного феномену. Саме взаємодоповню- ваність характеристик суспільного статусу економічних суб'єктів, що відображається в сукупності їхніх прав власнос­ті, у характері та способі взаємообміну правочинами, суспіль­них умовах, у яких здійснюється цей взаємообмін, дає нам уявлення про природу приватної власності. Органічна єдність названих сторін приватної власності розкриває не тільки її суть, а й механізм реалізації. Тому маємо підстави сукупність названих характеристик приватної власності визначити як ін­ститут приватної власності.