<<
>>

Проблеми реалізації права власності на природні ресурси.

Особливий науковий інтерес представляє безпосереднє здійснення громадянами свого суб’єктивного права на безпечне навколишнє природне середовище, з’ясування його юридичного об’єму і меж реалізації.

Під реалізацією (здійсненням) прав людини в теорії юридичної науки розуміється практичне використання самою людиною тих можливостей, що відображені в її відповідних правах.[1] Іншими словами, реалізація права являє собою трансформацію юридичних норм у визначену правомірну поведінку суб’єкта і виражається в дотриманні, виконанні, використанні права і застосуванні його на практиці, у житті.

Реалізація будь-якого права має свої сфери і межі. Так, право людини на безпечне довкілля реалізується в сфері так званого необхідного здійснення, коли людина в силу своїх фізіологічних потреб об’ єктивно не може існувати і розвиватися без реалізації даного права. Відомо, що нормальна життєва діяльність людини залежить від ступеня чистоти і безпеки атмосферного повітря, водних ресурсів тощо. При відповідних показниках якості цих природних компонентів відбувається об’єктивна, безпосередня реалізація права на безпечне навколишнє середовище, що не завжди залежить від свідомості суб’єкта права. Як тільки якісні показники забруднення довкілля перевищують норми екологічної безпеки, і відбувається фактичний негативний вплив природних факторів на здоров’я людини або загроза такого впливу, відповідне право починає виявляти себе в іншій сфері реалізації, що полягає в конкретній юридично значимій поведінці особи, наприклад, з метою одержання інформації про стан навколишнього середовища, попередження його забруднення або відновлення його безпечної якості, захисту порушеного права тощо. Ця сфера реалізації пов’язана з 154

похідними від права на безпечне навколишнє середовище екологічними правами й іншими соціальними, політичними, цивільними правами людини.[2]

Справжня суть правової держави складається не тільки в проголошенні і закріпленні основних прав і свобод людини, але й у забезпеченні їх успішної реалізації.

Задачею правової науки є встановлення зв’язку проголошених прав і чітко відпрацьованих механізмів, процедур, що надійно забезпечують їх реалізацію. Іншими словами, суть проблеми складається в гармонічному поєднанні двох зустрічних процесів - практичного здійснення громадянами своїх суб’єктивних прав і його забезпечення з боку держави та її органів за допомогою різних заходів правового регулювання.[3]

Під забезпеченням права на безпечне навколишнє середовище розуміється створення правових, соціальних, економічних, політичних й інших умов для його здійснення. Ця діяльність визнана обов’язком держави і, за загальним правилом, включає формування гарантій, що сприяють реалізації цього права, його охороні і захисту. [4] Сприяння реалізації прав людини відбувається шляхом позитивного впливу на формування її загально- соціальних передумов і способів використання права.

Конституція України закріплює екологічні права і свободи людини як найважливішу соціальну цінність, закріплює найбільш важливі принципи та форми використання природних ресурсів на різних юридичних титулах, вимоги щодо охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки у процесі реалізації функцій різних державно-правових структур державної влади. Основний Закон проголошує право власності на природні ресурси українського народу, який має право володіння, користування і розпорядження природними багатствами країни (ст. 13).

Власність - категорія економічна, через яку проявляється характер зв’язку суспільних систем колективних груп, окремих індивідів з об’єктами матеріального світу.

В юридичній науці термін «право власності» вживається в двох значеннях: об’єктивному і суб’єктивному.

Право власності в об’єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності в тій чи іншій правовій системі, закріплюють володіння, користування і розпорядження власністю, охороняють і захищають власність від протиправних дій третіх осіб.

Стосовно екологічного права об’єктивне право власності - це система правових норм, земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, природоохоронного законодавства, що регулюють правовідносини в сфері реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси.

Право власності у суб’єктивному розумінні - це закріплена у відповідних нормах можливість конкретного власника володіти,

користуватися, розпоряджатися належною йому власністю (предметами, об’єктами, майном) на власний розсуд, але в межах передбачених законом.

Суб’єктивне право власності на природні ресурси - це сукупність повноважень суб’єктів екологічних правовідносин щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами. Суб’єктивне право власності носить абсолютний характер. Це означає, що саме правомочному суб’єкту належать виключні права щодо володіння, користування і розпорядження природними ресурсами і поведінка всіх інших осіб - не власників - повинна бути відповідною, такою, що не перешкоджає власнику здійснювати належне йому суб’єктивне право.

Суб’єктивне право власності виникає внаслідок набуття її через події, за юридичним складом можна класифікувати як такі:

- придбання через купівлю, обмін, викуп та інші юридичні факти;

- передача у власність - дарування, застава, спадщина;

- націоналізація - примусове, безплатне перетворення у державну власність власності окремих власників (земель, залізниць, підприємств, банків);

- реквізія - примусове відчуження або тимчасове вилучення державою за плату майна, яке належить приватним особам та кооперативним або громадським організаціям.

Отже, підставою виникнення суб’єктивного права власності на природні ресурси як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт - обставина, з якою законодавство пов’язує зміну власника (форми права власності) на землю, надра, рослинний і тваринний світ та інші об’єкти природи.

Виникнення права власності на природні ресурси посвідчується державним актом на право власності і цивільно-правовою угодою на придбання об’єктів власності.

Відповідно до Конституції України власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Виходячи з цього конституційного положення і враховуючи ту обставину, що використання природних об’ єктів внаслідок їх екологічної значущості завжди зачіпає інтереси суспільства, в інтересах цього суспільства та держави екологічне законодавство обмежує громадянські права громадян в першу чергу щодо встановлення їх права власності на природні об’єкти.

Важливою ознакою, яка характеризує сутність права власності, є сутність свободи власника у здійсненні правомочностей щодо належного йому майна. Власник має право вільно користуватися належним йому майном (навіть псувати чи знищувати), змінювати його місцезнаходження та здійснювати інші будь-які дії, якщо тільки вони не суперечать закону.

Що ж до реалізації уже набутого права власності на природні ресурси, то правомочності їх власника обмежені законом в інтересах охорони і збереження природних об’ єктів і ресурсів, які є основою життєдіяльності людства, а значить, в інтересах всього суспільства. Так, законодавство вимагає тільки цільового використання природних об’єктів відповідно до умов їх надання. Власник не повинен завдавати їм шкоди, негативно впливати на їх якісний стан, допускати погіршення екологічної обстановки на природних об’єктах і територіях в результаті реалізації його права власності. Саме з цією метою закон встановлює, наприклад, обмеження господарської діяльності в прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах. Там забороняється розорювання земель, зберігання та застосовування пестицидів, влаштування літніх таборів для худоби і т. ін. (ст. 89 Водного кодексу України).

Деякі права власників більш чітко обмежені екологічними вимогами щодо збереження ґрунтів, рослинного, тваринного світу, водних джерел та інших компонентів навколишнього природного середовища. Наприклад землевласників в межах своїх земельних ділянок мають право видобувати для своїх господарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення, торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів. Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу з застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін навколишнього природного середовища, погоджується з місцевими радами народних депутатів та органами Міністерства навколишнього природного середовища України на місцях.

До структури конституційного права на безпечне навколишнє природне середовище, поряд з іншими видами, входить право на користування безпечними земельним ресурсами.

Земля являє собою важливу складову частину довкілля. Крім того, земля є домінуючою частиною єдиного природного комплексу, від стану якого залежить економічне благополуччя кожної людини і суспільства в цілому. Тому Конституція України проголошує землю основним національним багатством і гарантує її особливу охорону держави. У цьому зв’язку екологічно безпечний стан земельних ресурсів є важливою й актуальною проблемою в сфері суспільних відносин, що складаються в процесі забезпечення нормальної життєдіяльності людини.[5]

Однак слід зазначити, що на сьогоднішній день спостерігається значне погіршення якості, виснаження ґрунтів і порушення біологічної рівноваги земельних ландшафтів у результаті забруднення навколишнього середовища. У політико-правових документах відзначається, що сучасне використання земельних ресурсів країни не відповідає вимогам раціонального природокористування й екологічної безпеки.[6] Розвиток різних форм власності і господарювання на землі без належного державного контролю безпеки землекористування, повсюдне впровадження ринкових відносин і недостатній рівень відповідної їм законодавчої бази приводять до споживацького відношення до земельних ресурсів, нераціонального їх використання. Інтенсивне сільськогосподарське використання земель без урахування особливостей регіону спричиняє зниження родючості ґрунтів і відповідно приводить до впровадження у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів і агрохімікатів. Разом із промисловим і радіаційним забрудненням земель це може знизити відбудовну здібність біосфери і вплинути на безпечний стан навколишнього середовища, а відповідно і на здоров’я людини. [7]

Як стверджує В.І. Андрейцев Закон України «Про охорону навколишнього середовища» від 25 червня 1991 року, визначаючи його завдання, вказує, що він спрямований, зокрема, на регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів та їх збереження.

В той же час, зазначений закон передбачає в якості об’єктів правової охорони «природні ресурси», як залучені в господарський обіг, так і не використані в народному господарстві в даний період, зокрема, землю, надра, води, атмосферне повітря, ліси та іншу рослинність, тваринний світ, які є самостійними об’єктами законодавчого регулювання, при тому їх перелік наведено, як вичерпний.

При цьому, їх використання, відновлення та охорона мали б мати спільний правовий режим забезпечення з урахуванням усіх екологічних вимог цього закону та норм нормативів екологічної безпеки та відповідних законів про зазначені ресурси.

Однак чинне законодавство, як стверджує В.І. Андрейцев, не обмежується визначеним та продовженим зазначений логічний ряд природних ресурсів. Скажімо, Закон України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 року вводить ще одну категорію «природних рослинних ресурсів» як об’єктів рослинного світу, що використовуються або можуть бути використані населенням для різноманітних потреб, зокрема:

а) природоохоронних;

б) рекреаційних;

в) оздоровчих;

г) культурно освітніх;

д) виховних;

е) науково-дослідних;

є) господарських.

В той же час, природні рослинні ресурси можуть використовуватися також для:

а) потреб населення та виробництва у технічній, лікарській, пряно- ароматичній, харчовій сировині з дикорослих рослин;

б) випасання худоби, забезпечення інших потреб тваринництва;

в) ведення бджільництва;

г) мисливства та риболовного господарства;

д) інших потреб відповідно до законодавства України.

Цей закон суттєво розширив палітру природних ресурсів, як об’єктів природноресурсового законодавства, створив законодавчі підвалини для формування галузі рослинного права у природноресурсовій сфері. [8]

Природні ресурси України є власністю Українського народу, який має право володіння, використання та розпорядження природними багатствами, зазначається у ст. 4 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», від імені якого повноваження розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки від 3 березня 1998 року № 188 використовують, зокрема категорії «рекреаційні ресурси», до яких відносять «природні лікувальні ресурси», «біологічні ресурси» у складі сільськогосподарських угідь та природно- заповідного фонду, хоча й не розкривається їх зміст.

Звісно «рекреаційні ресурси» не рівнозначні категорії «природні лікувальні ресурси», «біологічні ресурси», оскільки їх основне призначення передбачає сприяння відновленню витраченої енергії особи в умовах навколишнього природного середовища, тобто територіях, призначених для організованого масового відпочинку і туризму населення, виходячи із того, що рекреація походить від латинського слова «recreatio» - відновлення сил, одужання.

Визначення рекреаційних ресурсів більш лаконічно наведено у Загальнодержавній програмі охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів, яку затверджено Законом України від 22 березня 2001 року (ВВР України - 2001. - № 23. - Ст. 135.), під яким розуміються об’єкти та явища природного антропогенного походження, що використовуються для оздоровлення, відпочинку і туризму.[9]

В юридичній літературі, як стверджує В.І. Андрейцев, під рекреаційними ресурсами розуміється також сукупність природно- кліматичних, побутових, культурних, оздоровчих, пізнавальних, історичних та інших ресурсів, які використовуються або можуть використовуватися для надання рекреаційних послуг у процесі господарської діяльності у сфері рекреації. Обмеженість цього визначення очевидна, як і відсутність правових та інших суттєвих ознак режимності.

Лікувальні природні ресурси - це ресурси природного походження, призначені для лікування та оздоровлення. З правової точки зору рекреаційні ресурси та місця їх поширення і подальшого використання оголошується рекреаційними зонами місцевими радами відповідно до законодавства

України та Автономної республіки Крим. Отже, за цільовим призначенням правового режиму їх використання мають різну юридичну природу відмінно від лікувальних природних ресурсів, які знаходяться в межах території, які мають виражені лікувальні властивості та фактори - мінеральні джерела, кліматичні умови та інші умови, сприятливі для лікування та оздоровлення людей. [10]

Лікувальні природні ресурси - це ресурси природного походження, призначені для лікування та оздоровлення. З правової точки зору рекреаційні ресурси та місця їх поширення і подальшого використання оголошуються рекреаційними зонами місцевими радами відповідно до законодавства України та Автономної Республіки Крим. Отже, за цільовим призначенням правового режиму їх використання мають різну юридичну природу, відмінну від лікувальних природних ресурсів, які знаходяться в межах території, які мають виражені лікувальні властивості та фактори - мінеральні джерела, кліматичні умови та інші умови, сприятливі для лікування та оздоровлення людей. [11]

Чинне законодавство, зокрема, Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 року оперує категорією природні лікувальні ресурси до яких відносить мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропу лиманів та озер, морську воду, природні об’єкти і комплекс із спрямованими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

При цьому, як стверджує акад. В.І. Андрейцев, вони поділяються на дві основні групи:

1) особливо цінні та унікальні природні ресурси, які рідко зустрічаються на території України, мають обмеження поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань;

2) загальнопоширені лікувальні ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.[12]

Законом України «Про тваринний світ», прийнятий 13 грудня 2001 року регулюються відносини у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, які перебувають у стані природної волі, у неволі чи напіввільних умовах, на суші, у воді, ґрунті чи повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу (морської) економічної зони.

Завданням законодавства України про охорону, використання і відтворення об’єктів тваринного світу, збереження та поліпшення середовища перебування диких тварин, забезпечення умов постійного існування всього видового і популяційного різноманіття тварин у стані природної волі, неволі чи напіввільних умовах.

Закон визначає об’єкти тваринного світу, право власності та об’єкти тваринного світу, права та обов’язки громадян у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, форми використання об’ єктів тваринного світу, охорони тваринного світу, ведення моніторингу тваринного світу, державного обліку та державного кадастру, здійснення контролю у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, відповідальність за порушення законодавства України в галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу.

Законом України «Про відходи», прийнятий 5 березня 1998 року із відповідними змінами регулюються відносини, пов’язані з утворенням, збиранням, перевезенням, зберіганням, обробленням, утилізацією,

видаленням, знешкодженням, та захороненням відходів, що утворюються в Україні, перевозяться через її територію, ввозяться на територію України чи вивозяться з неї.

Закон визначає правові, організаційні та економічні засади діяльності, пов’язаної із запобіганням або зменшенням обсягів утворення відходів, їх збиранням, перевезенням, а також з відверненням негативного впливу відходів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини на території України.

Законом закріплюється порядок проведення стандартизації та нормування у сфері поводження з відходами, відносини права власності на відходи, суб’єкти права власності на відходи, суб’єкти у сфері поводження з відходами, їх права і обов’язки, компетенція органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері поводження з відходами, заходи та вимоги щодо запобігання або зменшення обсягів утворення відходів, організаційно-економічні заходи щодо забезпечення утилізації відходів і зменшення обсягів їх утворення, правопорушення у сфері поводження з відходами та відповідальність за них, а також міжнародне співробітництво у сфері поводження з відходами.

Біологічні ресурси пов’язуються із біологічним різноманіттям, які включають генетичні ресурси, організми або їх частини, популяції або будь- які інші біологічні компоненти екосистем, які мають фактичну або потенційну користь або цінність для людства відповідно до Концепції про охорону біологічного різноманіття від 11 червня 1992 року та ратифіковану відповідним Законом України від 29 листопада 1994 року.

Цілісне і завершене уявлення про біологічні ресурси їх використання, відтворення та збереження ми черпаємо із вказаної вище міжнародної Конвенції про охорону біологічного різноманіття від 11 червня 1992 року, що обумовлює її застосування в Україні, як норм прямої дії після ратифікації Верховною Радою України з можливістю адаптації її принципів у спеціальний Закон України «Про охорону, використання та відтворення біологічних ресурсів», а також Концепцію збереження біологічного різноманіття України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 року № 439.

Як зазначав свого часу проф. В.В. Петров, природний ресурс - категорія економічна, а тому існує лише постільки, оскільки має інтерес для задоволення матеріальних потреб суспільного виробництва або населення. Але, на відміну матеріальних цінностей, природні ресурси можуть існувати тільки у невід’ємному стані від того природного об’єкта, у складі якого вони виникають та функціонують, використання природних ресурсів закономірно пов’язується з вилученням у природного об’єкта відповідної частини природної речовини з принесенням до його стану відповідних антропогенних дій, внаслідок якого він набуває значення природного ресурсу.[13]

Отже, як стверджує акад. В.І. Андрейцев, еколого-правова наука та її представники все більше схиляються до думки про тріаду екологічних правовідносин (забезпечення екологічної безпеки, якості довкілля та його складових - ефективного використання природних ресурсів) як предмета екологічного права та які спонукають доцільність прийняття відповідного кодифікованого акта у формі Екологічного кодексу України [14], та продукування альтернативної наукової позиції щодо кодифікації екологічного законодавства шляхом розробки та прийняття трьох базових законів - Природноресурсового кодексу, Природоохоронного (Середовищеохоронного, Ландшафтного) кодексу та Закону про екологічну безпеку на базі яких лише можливе в перспективі прийняття Екологічного кодексу України. [15]

Проблеми кодифікації екологічного законодавства України шляхом прийняття Екологічного кодексу України, ускладнюється зараз також відсутністю узгодженої концепції державної екологічної політики, оскільки основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, які були затверджені Верховною Радою України від 5 березня 1998 року за своїм змістом та спрямованістю вже значно застаріли та не відповідають основним екологічним викликам і природно-техногенним ризикам, а відтак потребують істотної корекції відповідно до потреб сьогодення у вирішенні пріоритетних екологічних завдань суспільства і держави. [16]

<< | >>
Источник: Заржицький О.С.. Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної політики України (теоретичні аспекти) [Текст]: моногр. / О.С. Заржицький. - Д.: Національний гірничий університет,2012. - 200 с.. 2012

Еще по теме Проблеми реалізації права власності на природні ресурси.:

  1. 7. Завдання і система науки АП. Значення науки АП в реалізації завдань агр.. реформи.
  2. 3.2. Екологічні (еколого правові) конфлікти
  3. 3.5. Адміністративно правові конфлікти
  4. 2.2. Генезис ідеї європейської єдності та європейська правова інтеграція
  5. ТЕМА 6. СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
  6. ЗАГАЛЬНА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СФЕРИ
  7. 2.3. Збагачення державницьких традицій у добу Української революції (1917 – 1921 рр.)
  8. 5.1. Розширення сільськогосподарського виробництва
  9. Історіографія проблеми.
  10. Радянсько-іранські відносини у поза нафтовому секторі економіки
  11. Боротьба США й СРСР в ООН за вплив на Іран, як невід’ємну складову «арки кризового півмісяця».
  12. Поняття, юридичні ознаки та особливості екологічної політики України та їх впровадження в праві
  13. Проблеми комплексного правового регулювання якості довкілля