Стаття 125. Виникнення права власності та права користування земельною ділянкою

1. Право власності та право постійного користу­вання на земельну ділянку виникає після одержан­ня її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного кори­стування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

2. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

3. Приступати до використання земельної ділян­ки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Ця стаття встановлює нерозривний зв'язок між ви­никненням права власності і права постійного корис­тування на земельну ділянку й обов'язковим одержан­ням її власником чи користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного корис­тування земельною ділянкою і його державною реєст­рацією. Дана норма частково відтворює аналогічну норму частини 1 статті 22 ЗК 1992 року.'Але на відмі­ну від останньої, вона регулює лише відносини власно­сті і постійного користування на земельну ділянку і не вказує як підставу виникнення даного права здійс­нення землевпорядними організаціями дій, спрямова­них на встановлення меж земельної ділянки в натурі. Чинний Земельний кодекс справедливо не визнає за такими діями самостійного правовстановлюючого зна­чення і розглядає їх лише як необхідну технічну про­цедуру, що передує одержанню правовстановлюючого документа і його державної реєстрації.

Частина 2 статті, що коментується, встановлює, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладання договору оренди і його державної реєст­рації. На відміну від частини 1 цієї статті, що не мі­стить вказівки на конкретні юридичні факти, що ма­

340

ють правовстановлююче значення для придбання су­б'єктом права власності і права постійного користу­вання земельною ділянкою, частина 2 чітко вказує, що юридичним фактом, який породжує виникнення пра­ва на оренду земельної ділянки, е тільки належним чином укладений і зареєстрований договір оренди земельної ділянки. Таким чином, практичне значен­ня даної норми полягає в тому, що адміністративний акт (рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ді­лянки державної чи комунальної власності), зобов'я­зання власника надати земельну ділянку в оренду певній особі, рішення суду, результати конкурсу чи аукціону тощо самі по собі не породжують права орен­ди земельної ділянки, а є лише необхідними переду­мовами виникнення цього права в результаті укладен­ня і державної реєстрації договору оренди.

Необхідною умовою допуску землекористувача до використання земельної ділянки є встановлення її меж у натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує право власності, постійного користування чи оренди на дану земельну ділянку, а також державної реєстрації даного документа. Приступати до викорис­тання земельної ділянки без дотримання вищевказа­них вимог забороняється. Вказівкою на необхідність встановлення меж земельної ділянки в натурі (на мі­сцевості) як обов'язкову умову землекористування законодавець заповнив відсутність даного положення в частинах 1, 2 статті, що коментується.

Варто мати на увазі, що відмовлення чи ухилення фактичного землекористувача від встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), яка ним використовується, одержання документа, що посвідчує право на неї, або від його державної реєстрації, є право­порушенням, передбаченим статтею 211 Земельного кодексу. Наявність такого правопорушення є підставою для притягнення винної особи до відповідного виду відповідальності відповідно до норм Кодексу про ад­міністративні правопорушення та інших актів законо­давства України. Крім того, це не звільняє порушника

341

від внесення плати за фактичне використання земель­ної ділянки у відповідності зі статтею 206 Земельного кодексу і Законом України «Про плату за землю».