Генезис власності на засоби виробництва

В арсеналі методів інституціонального аналізу важ­ливе місце займає історико-генетичний метод, що дає змогу розглянути предмет дослідження в часі, його рух до цілісності та набуття зрілого стану.

Застосування цього методу передбачає розгляд початкових умов формування власності, перехід можливого в дійсне та ві­дображення ролі свідомості в цьому процесі. Важливо виявити суттєві ознаки власності, «вивести» поняття власності з більш широкого поняття. Наступним кроком генезису власності має стати обґрунтування основних етапів її розвитку, на яких вона набуває нових якісних ознак. Завершальним у ґенезі власності є виявлення тенденцій її розвитку, головних напрямів змін.

При дослідженні власності на засоби виробництва в попе­редньому розділі була реалізована лише одна сторона істори- ко-генетичного методу — розриті сутнісні характеристики та зв’язок основних понять, що їх відображають. Разом з тим цей метод передбачає наповнення логіки розвитку власності конк­ретно-історичним змістом, показ того, як глибокі наукові уза­гальнення набувають у різних історичних умовах специфічних форм прояву. Історія вивчає унікальні неповторні події та явища, що утворюють живе полотно суспільного поступу. Тому важливо відшукати в історичних фактах «зв’язок часу», показати, чому і як суттєві ознаки власності набувають таких специфічних форм. Кожне суспільство є унікальним, живе і діє

⁵⁷... ■

Інтеграційна місія інституціоналізму полягає і в тому, що він намагається органічно поєднати два різні підходи до пізнання економічної діяльності — логічний та історичний.

Вихідним моментом дослідження процесу становлення вла­сності є виявлення передумов, що з'явилися в історичному розвитку суспільства, для формування якісно нових економіч­них зв'язків, які вона відображає. Ці зв'язки стали можливими тому, що люди почали відокремлюватися в межах певної ко­лективності, виник новий статус індивідів у суспільстві. Ко­жен індивід є продуктом суспільного розвитку, і його розвиток здійснюється через розгортання зв'язків із суспільством, що стає можливим лише за умови його відокремленого існування. Тому дослідження становлення власності передбачає виявлен­ня різних форм самостійного життя індивідів, набуття ними певного суспільного статусу в межах суспільства.

Власність виникає лише тоді, коли має місце відокремлення індивідів від кровноспорідненої общини і перетворення остан­ньої в суспільство з державною організацією суспільного жит­тя. Тому суть власності завжди пов'язана зі зв'язками між су­спільним цілим та відносно відокремленими індивідами. Історичні типи і форми власності обумовлені характером і глибиною відносного відокремлення, формами опосередку­вання цього процесу. Генезис власності передбачає дослі­дження особливостей відокремлення людей від суспільства, яке вони утворюють, та існування різних типів і форм влас­ності.

Відлік часу зазвичай ведеться від так званої неолітичної ре­волюції — переходу людей від забезпечення життя через при­власнення дарів природи (збирання плодів і ягід, мисливства та рибальства) до виробництва необхідних продуктів і речей. Цей революційний крок знаменував виокремлення людей із природного середовища, дав змогу не лише послабити залеж­ність від природи, а й створити умови для відносно стабільно­го існування. Він означав виникнення нової форми залежності людей — суспільної залежності. Нужда, що відображає при­таманний усьому тваринному світу обмін речовин з природою, змінюється на потреби, у яких зв'язки людей із природою опо­середковані суспільними зв'язками. Забезпечення потреб ро­бить необхідною взаємодію між людьми, формування зв'язків між ними в межах общини. Потреби стають однією з найбільш глибоких категорій, які відображають становлення і розвиток суспільства, розкривають природу необхідного характеру зв'язків, що в ньому виникають.

Для первісних форм суспільства характерним було спільне ведення господарства кровноспоріднених общин, що невели­кими осередками освоювали найпридатніші долини річок. Община була внутрішньо однорідною, кожен її член не відріз­няв себе від інших членів родини та ототожнював себе з нею.

Межею такого соціального організму був представник ін­шої общини, який до того ж сприймався як ворог. Життя за­безпечувалося через спільний обмін із природою, тобто колек­тивність залишалася первісною, перенесеною з тваринного світу. Община могла вижити лише завдяки тому, що діяла як єдиний організм, у якому кожна людина мала однаково важ­ливе значення, і ця необхідність одного для інших об'єднувала їх у спільність, була тією «тотожністю сторін», завдяки якій і виникали взаємозв'язки між ними. Людей об'єднувала необ­хідність протистояти природі, інстинкти самозбереження і ви­живання, матеріальна нужда.

Суб'єктом діяльності була кровноспоріднена община, а окремих її членів можна, з певною мірою умовності, розгля­дати як агентів такої діяльності, котрі виконують часткові функції.

Спільне ведення господарства має ряд характерних ознак, які зумовлені однаковим соціальним статусом кожного члена родини. Насамперед це кооперативний принцип взаємин, на

⁵⁸ Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-ге вид. — Т. 13. — С. 18.

основі якого здійснюється обмін діяльністю між членами соці­ально нерозчленованої общини. Ця історично перша форма суспільних зв'язків яскраво проявляється в так званому реци­прокному обміні, згідно з яким кожен вносить до спільного здобутку стільки, скільки може, а отримує необхідних благ стільки, скільки припадає на кожного члена общини. Тобто однаковий статус кожної людини, необхідність збереження її життя обумовлюють зрівнялівку в розподілі продуктів, взає- мовіддачу у відносинах між ними^[54]. Принцип взаємин стає якісною ознакою зв'язків між людьми в межах общини, осно­вою кооперативного характеру діяльності.

Отже, у нас немає підстав казати, що на цьому етапі розвит­ку людства існувала так звана общинна власність, адже кров- носпоріднена община являла собою природну єдність, у межах якої не могли з'явитися зв'язки, що відображають їх відносну відокремленість. Як зазначає В. Іноземцев, концепція общин­ної власності «була лише гіпотетичним допущенням, яке не ґрунтувалося на реальних фактах»^[55]. Вона виникла як прооб­раз суспільної власності. Аргументи, що при цьому наводять­ся, на нашу думку, заслуговують на увагу. Серед них зазначи­мо відсутність у кровноспорідненої общини розмежування привласнення та споживання, без чого власність не може ви­никнути; індивідуальне використання знарядь праці та землі не робить їх власністю окремого члена общини; відсутність усвідомлення того, що об'єкти спільного використання мо­жуть стати власністю окремої людини тощо.

Власність на ранньому етапі розвитку людства взагалі не мала умов для виникнення, оскільки мало місце спільне вико­ристання природного середовища заради спільного споживан- ня. М. І. Зібер зазначав: «...і навіть самостійно здобута на по­люванні здобич використовувалася спільно, не ставала особи­стою власністю мисливців, так як гуманізм взаємин і реципро- кний обмін не давали можливості їй з'явитися»^[57].

Першою формою диференціації тогочасного суспільства було формування надобщинних органів влади, у межах якої виник феномен влади-власності, що був безпосередньо пов'я­заний із господарським життям. Поява влади-власності була спричинена зростанням чисельності общини, необхідністю ві­докремлення її окремих гілок та поселення на придатних для обробітку і проживання землях. З часом вони утворюють кла­нові групи, що об'єднані походженням, родинними зв'язками. Взаємне переплетіння кількох общин, співпраця у вирішенні господарських проблем, спільні вірування і культові обряди, мова вели до формування племені.

В основі цього процесу лежали не тільки зростання чисель­ності общин та можливостей освоєння нових земель, а й сут­тєве збільшення продуктів, що були в її розпорядженні, усклад­нення общинного життя. Посилюється значимість організації та координації дій людей, здійснення організаційно-управ­лінських, військових, ритуальних функцій. Вони закріплюють­ся за найбільш здібними особами, які звільнялися від інших видів діяльності, чому сприяла поява надлишкового продукту. У нерозчленованій, соціально однорідній общині з'являються вожді, воїни, жерці, які надавали членам общини особливо значимі послуги. І так як обмін діяльністю здійснювався на за­садах суворих норм первинної реципрокності, то різниця між внеском цих членів общини у спільний здобуток і тими мате­ріальними благами, які вони отримували нарівні з іншими членами родини, вимірювалася в соціальних цінностях пре­стижу, поваги і привілеїв.

У діяльності общини виникають окремі функції, що мають високу суспільну значимість, а носії цих функцій — авторитет і привілеї. Так формується базис влади — сукупність особливо значимих для забезпечення життєдіяльності родини функцій, що отримують загальне визнання та спираються на авторитет їх здійснення. Відокремлення від общини окремих функцій, зосередження їх у руках певних осіб, які уособлювали надоб- щинний центр, є відправною точкою формування влади. Влада спричиняє вплив на всі сфери життя общини, але особливе значення має при веденні війн та організації господарського життя. З нею пов’язуються організація та координація дій окремих людей у процесі полювання чи виробництва продук­тів, приведення в дію механізму реципрокності й інші важливі сторони господарської діяльності. Регулювання робіт, розпо­діл ресурсів і готових до споживання продуктів породжує за­лежність від влади всіх членів общини. Виникають передумо­ви для появи щілин у соціально однорідній общині, пору­шення існуючих рамок зрівнялівки. Водночас здійснення влад­них функцій дає змогу найбільш здібним особам реалізувати свій потенціал, відкриває шлях для їх розвитку.

Розпорядження надлишковим продуктом веде до переваги у споживанні владних осіб, виникнення в них окремих інтересів. Тобто основні сторони господарського життя — створення ма­теріальних благ та їх споживання, умови реалізації здібностей членів общини, які здійснювали владні функції, і можливості більш повного задоволення потреб — опосередковуються при­четністю до влади. Влада є центром організації господарсько­го життя общини, забезпечує цілісність останньої.

Роль влади постійно зростала, що було викликано, на думку Ю. В. Павленка, збільшенням чисельності і густоти прожи­вання людей, необхідністю організації боротьби з сусідніми общинами за розширення території проживання, регуляції ін­ших відносин між общинами, необхідністю посилення коор­динації і спеціалізації діяльності щодо раціонального викорис­тання ресурсів, проведення ритуалів та ін^[58]. Якщо раніше всі члени общини протягом свого життя могли виконувати ці фу­нкції, то згодом владні функції закріпилися за окремими осо­бами. Влада постає над общиною, концентруючи найважливі­ші та суспільно значимі функції в руках певних осіб, перетворюється в силу, що організує життя общини та є засо­бом її збереження. «Об’єднуюче єдине начало представлене одним главою найважливішої в племені сім'ї або об'єднуючим єдиним началом є зв'язок батьків родин між собою»^[59]. З часом роль таких сімей змінюється, «об’єднуюче єдине начало, яке стоїть над усіма цими дрібними общинами, виступає як най­вищий власник або єдиний власник»^[60].

З відмежуванням і закріпленням владних функцій змінюєть­ся і механізм визначення носіїв влади. Особи, які здійснювали владні функції на основі своїх здібностей, поступово закріплю­ють їх за собою навічно і передають у спадок своїм нащадкам. Почав порушуватися принцип меритократії, відбувався відхід від виборності осіб для виконання владних функцій з найбільш здібних людей, намітилася деперсоналізація влади, набуття нею сакральності. Тобто влада поступово руйнує однаковий статус кожного члена родини та сприяє відокремленню певних функ­цій і закріпленню їх за окремими членами общини.

Зосередження влади в руках родоплемінної верхівки, закріп­лення за нею владних функцій вносять принципові зміни у пи­тання використання природних ресурсів у господарській дія­льності. Повноваження стосовно володіння і використання природних ресурсів залишаються за владними структурами. Якщо, наприклад, за кожним членом общини зберігається га­рантоване право і обов'язок обробляти землю, використовува­ти воду, пасовиська, ліси, то володіння і розпорядження ними належать надобщинним владним утворенням, тобто є не­від'ємною складовою влади. «Влада (володіння) породжує по­няття й уявлення про власність, власність народжується як функція володіння і влади. Так виникають перші уявлення про власність. Влада і власність нероздільні, не підлягають розме­жуванню. Перед нами феномен влади-власності»^[61]. Реалізація владних функцій у господарській сфері в умовах формування відокремлених від общини владних структур виступає у формі влади-власності.

Особливістю влади-власності є те, що вона фіксує залеж­ність усіх членів общини від життєво важливих для них умов господарської діяльності, які забезпечують виживання кожної людини і общини в цілому. Влада спирається на залежність людей від суспільно значимих функцій, а влада-власність реа­лізує залежність людей від ресурсів, що перебувають у розпо­рядженні носіїв влади. У владі-власності явно проглядається прообраз економічного центру, який у ранніх державних утво­реннях являв собою діяльність правителів — царів чи князів. Поряд із моральними важелями впливу на людей, характерни­ми для влади, на більш ранніх етапах розвитку общини фор­муються нові способи впливу на них, які пов'язані з матеріа­льною необхідністю.

Слід підкреслити, що влада-власність виникає у владних верхах і знову ж таки обслуговує всю общину, забезпечує функ­ціонування її господарської сфери. Належні членам общини речі особистого вжитку — одяг, знаряддя праці та полюван­ня, посуд, прикраси тощо на цьому етапі не відіграють су­спільно значимої ролі, не набувають форми об'єктів власності. В умовах рівного статусу членів общини та спільного веден­ня господарства володіння певними предметами особистого користування не мало вирішального значення, було лише атрибутом престижу. Вони використовувалися за функціона­льним призначенням і не набували ознак предмета суспіль­них відносин.

Реалізація влади-власності проявлялась у сплаті ренти- податку за користування землею та іншими спільними ресур­сами, у виконанні трудової повинності на храмових полях чи будівництві іригаційних споруд, культових будівель тощо. Во­ни утворювали матеріальну базу існування надобщинних влад­них структур, що здійснювали функції влади-власності. Ці фу­нкції полягали у відповідних послугах з боку жерців, адмініст­раторів, воїнів, охоронців у формі військового захисту, куль­тових відправ, здійснення організаційних та керівних дій або здійснення міжплемінного обміну.

Виникнення влади-власності веде до набуття різного стано­вища людей у недавно ще соціально однорідній кровноспорід- неній общині. Залежність усіх членів общини від дій надоб­щинного владного центру, необхідність виконання його рішень означає залежність від носіїв влади-власності. Причо­му таке підпорядкування мало добровільний характер, адже для владних функцій обиралися найбільш здібні й умілі люди, які мали відповідний престиж і авторитет. Отже, влада- власність проявляється як підпорядкування одних людей ін­шим та передбачає їх різний соціальний статус. При цьому ва­рто зауважити, що влада стає ареною відбору найбільш обда­рованих людей, їх подальшого самоствердження і розвитку здібностей. Вона є осередком, у якому формуються індивіди, які здатні забезпечити не лише виживання общини, а й її роз­виток. Саме владний центр і виконання функції влади-влас- ності являють собою важливий засіб відбору та розвитку здіб­ностей общинників.

Таким чином, на першому етапі становлення власності вона виступає у формі влади-власності. Умовою її появи стало фор­мування надобщинних органів кровноспорідненої общини, зв'язків між ними і общиною, що виникли в господарській сфері її життя. У залежності всіх общинників від рішень і дій надобщинних органів влади відображена сутність влади- власності. Варто підкреслити, що надобщинні органи влади забезпечували досягнення головної мети — збереження ціліс­ності кровноспорідненої общини як головної умови її вижи­вання. Тому саме надобщинні органи влади-власності уособ­люють общину як ціле, відносно якого всі її члени були частиною цілого. Зв'язки в господарській сфері, що виникали між владним центром і общинниками, мали переважно влад­ний характер, а сама власність поступово відокремлювалася від інших сфер життєдіяльності кровноспорідненої общини. Так формувалася ключова риса власності — зв'язки між су­спільством як цілим і відокремленими індивідами, які завжди були спрямовані на забезпечення цілісності суспільства і за­безпечувалися силою та авторитетом влади.

З часом характер влади суттєво змінюється, що пов'язано з подальшим відривом надобщинних органів від суспільства, і за­стосовуються різноманітні засоби її реалізації. Уже в ранніх су­спільствах поряд з моральними та владними засобами об'єд­нання, що діяли у мирний час, виникають елементи примусу, які застосовувалися під час військових дій. Поступово з відхо­дом від виборності та появою спадковості у виконанні владних функцій влада відривається від общини і постає над нею.

Добровільний характер підпорядкування змінюється при­мусом, знаряддями якого стають озброєне військо, тюрми, ін­ші силові засоби. Відносини між носіями влади і членами об­щини набувають характеру владарювання-підпорядкування. Людина, котра уособлює владу — цар, імператор, князь чи ко­роль, набуває особливого статусу і сакральності, а всі інші члени спільноти стають підданими. Формується система осо- бистісної залежності від носія влади, яка реалізується через ієрархію підпорядкування осіб, котрі беруть участь у здійснен­ні владних функцій. Влада набуває форми ієрархічних зв'язків між статусно-ранговими рівнями.

Така еволюція влади привела до серйозних змін у родопле­менному устрої первісних суспільств, вплинула на його роз­пад, відокремлення від нього патріархальних сімей. Виникла територіальна община, що об'єднувала сім'ї одного роду, по­чала формуватися територіальна організація влади. Прикладом цього можуть бути реформи Солона та дії його послідовників, що підірвали родовий устрій і замінили його на територіальні одиниці — філи. Відповідно до них родоплемінна верхівка бу­ла відсторонена від влади через відміну спадковості і запрова­дження виборності на основі майнового цензу. Виділилися чо­тири класи громадян — п'ятисотмірники, вершники, зевгіти, тети. Наприклад, архонти (військові ватажки) могли бути ви­брані лише з осіб, котрі входили до першого класу. Перехід до територіальної організації влади зумовив якісні зміни у владі- власності, висунув на чільне місце в її реалізації територіальну общину. Основою територіальної общини є утвердження від­носно самостійного існування патріархальної сім'ї, яка відо­кремилася від роду. Община являє собою об'єднання сімей, котрі ведуть господарство на землі, що належала роду. Спіль­ність використання землі та угідь сім'ями — це залишок об'єднувального начала роду в господарській сфері.

Зазначені зміни у кровноспорідненій общині ведуть до виникнення нової форми організації суспільного життя. Розпад кровноспорідненої общини супроводжується появою територіальної общини, у якій ключова роль щодо збере­ження цілісності відводиться владі. Виникає суспільство, життя якого організоване на владних засадах і забезпечуєть­ся функціонуванням владного центру та встановленням но­вого (владного) способу взаємодії між ним і членами суспі­льства. Останній пов’язаний із появою держави, історично першою формою якої були держави общинного типу (тери­торіальні общини).

Пов’язуючи сутність держави з об’єктивним процесом роз­паду кровноспорідненої общини, підвищенням ролі влади- власності та відносним відокремленням надобщинних органів, що її здійснювали, важливо критично переосмислити досить поширені в літературі погляди про класову природу держави. Як зазначає авторитетний дослідник ранньої історії людства Л. Васильєв, «марксистська теза про те, що держава виникла на основі поділу на класи, сучасною наукою відкинута». Все це безпосередньо стосується наукового дослідження виник­нення та розвитку власності на засоби виробництва. Природа останньої зумовлена феноменом влади-власності, який при пе­реході до нового способу організації суспільного життя набу­ває нових ознак, та безпосередньо пов’язана з утвердженням і функціонуванням держави.

Поява патріархальної сім’ї і зосередження господарської діяльності на рівні домогосподарства різко змінили роль і фу­нкції влади в економічній сфері життя суспільства. З цього ча­су можна говорити про початок відокремлення власності від влади і набуття нею самостійного значення, про появу першої форми власності. При цьому не варто забувати, що вона реалі­зує насамперед функції цілого, у своїй основі спирається на владні засоби при забезпеченні об’єднання сімей і сільських общин у цілісне суспільне утворення. Ця ключова функція іс­торично першої форми власності реалізується через общинне землеволодіння, що є головним засобом впливу на самостійно діючі домогосподарства. На цій підставі можна стверджувати, що із влади-власності виросла історично перша форма власно­сті — власність сусідської (територіальної) общини.

За своїм характером вона належить до типу особистісної власності, оскільки її основу становлять зв’язки, що форму­ються на основі особистісної залежності домогосподарства від

⁶⁷ Васильев Л. С. История Востока: В 2 т. — М.: Высш. шк., 1993. — Т. 2. — С. 219. общини і через неї — з родом і племенем у цілому. Община та її власність на землю й угіддя опосередковують можливість ведення господарства. Використання цих ресурсів стає мож­ливим лише за умови належності сім'ї до общини.

Сім'я являє собою органічно ціле, нерозчленоване суспіль­не утворення, що функціонує на засадах статево-вікового по­ділу праці та реципрокного взаємообміну між її членами. По­дібно до кровноспорідненої общини сім'я є неподільним утворенням, яке лише як ціле вступає у відносини з іншими сім'ями і родоплемінними органами. Сім'я є «соціальною пла­центою», яка в найбільш органічній формі поєднує природну та соціальну сторони людини і завдяки цьому стає ключовою ланкою суспільного розвитку людини. При цьому варто взяти до уваги історичну еволюцію сім'ї, яка спочатку була великою патріархальною сім'єю, що об'єднувала три-чотири покоління та різні гілки родинних уз. Згодом вона трансформувалась у парну сім'ю, що складається зазвичай із батьків та неповноліт­ніх дітей. Критерієм диференціації сім'ї на відміну від реци­прокного взаємообміну між членами сім'ї є відносна відокре­мленість окремих її гілок і набуття ними самостійності. Домо- господарство, що являє собою економічну сферу суспільного життя сім'ї, становить первинну ланку формування економіч­них зв'язків.

Господарство сім'ї набувало різних форм при збереженні своєї суті, наприклад, в античні часи воно мало парцелярну форму. Уже сама його назва (від франц. por-celle — частина) свідчила про те, що парцела, яка є частиною землі общини, характеризує самостійне ведення господарства відносно відокремленою сім'єю для забезпечення свого існування власною працею. Пар­цела виникла в епоху застосування металевих знарядь праці та тяглових тварин, що давало можливість вести господарство не­великою кількістю людей, об'єднаних сімейними узами. Пра­ця кожного члена сім'ї організовується на засадах статево- вікового поділу праці. Ці обставини, а також реципрокний обмін послугами та результатами праці зробили парцелярне господар­ство життєздатним утворенням із великим потенціалом адаптив­них можливостей, у межах якого і донині відбуваються важливі процеси відтворення та суспільного розвитку людини.

У межах сім'ї окремі предмети слугували для індивідуаль­ного вжитку (одяг), інші перебували у спільному користуванні (будівлі), але вони не були об'єктом власності окремих членів сім'ї саме через відсутність відокремленості останніх. Усі ма­теріальні об'єкти належали сім'ї, були під владою-власністю глави сім'ї (включаючи і членів сім'ї, яких глава сім'ї міг про­дати у рабство^[62]). Ведення сім'єю домогосподарства було опо­середковане зв'язками з общиною, передусім доступом до зе­млі та інших ресурсів.

У літературі зазвичай виділяють три типи територіальних (сусідських) общин — азійську, античну, німецьку. К. Маркс звертав увагу на особливості слов'янської общини, на яку мала значний вплив східна община і яка мала самобутній характер. У господарській сфері сусідська община реалізує важливі функ­ції влади-власності. У різних народів обсяг функцій та форми їх реалізації владним центром територіальної общини визна­чають специфіку відносин сім'ї та держави. Особливості орга­нізації сусідських общин протягом багатьох століть впливали на подальший розвиток народів. Тому в дослідженні станов­лення та розвитку власності необхідно ураховувати відміннос­ті між різними типами територіальних общин, які і понині спричиняють суттєвий вплив на функціонування сучасних економічних систем Кореї, Японії, Індії, Росії та ін.

Для азійської, або східної^[63], общини характерним було аб­солютне панування держави в усіх сферах суспільного життя. Централізація економічних зв'язків була зумовлена необхідні­стю суворої регламентації використання води чи технології сільськогосподарського виробництва. Господарство велося пе­реважно в державній чи храмовій формах, що сприяло збере­женню влади-власності. Роль окремих складових общини тут суттєво обмежувалась, оскільки створення іригаційних чи культових споруд, будівництво доріг передбачали залучення до цієї роботи всіх жителів та виводили на перше місце роль владного центру. Так формувалась абсолютна залежність від влади-власності й поголовне рабство людей, об’єднаних такою державою. Домогосподарства відігравали вторинну роль у житті суспільства, а накопичення окремими сім’ями багатства не могло стати умовою полегшення залежності від верховної влади. «Більше того, — пише Л. Васильєв, — багатство, що не причетне до влади, навіть навпаки, як правило, викликало за­здрість і злобу з боку власть імущих». Власник багатства об­кладався податками і розглядався владою як конкурент, що міг привласнити створене суспільством багатство поза казною.

Відокремленість сімей була відносною і поширювалася на обмежене коло функцій. Реалізувалася вона переважно через формування соціальних корпорацій (кланів, каст, сект тощо), які були осередками певної автономії та засобом протистояння абсолютній владі центру. До того ж такі самостійні утворення були вписані в жорсткі рамки владного контролю, постійно заборонялися. «На Сході саме влада, а не власність, була (і значною мірою є й досі) структуроутворювальною силою еко­номічного, суспільно-політичного та культурного життя, тобто індивід у своєму прагненні творчої самореалізації стикався на­самперед із проблемою взаємин із владними структурами та їхніми безпосередніми представниками»^[64].

Зовсім іншу роль у реалізації особистої залежності індиві­дів та становленні власності відігравала індуська община, де ключового значення набувала віра. На формування і розвиток власності релігія справляла вагомий вплив у кожному суспіль­стві, що заслуговує спеціального дослідження. На даному етапі ми абстрагувалися від цього впливу з тої причини, що основні світові релігії — християнство, мусульманство, буддизм — склалися в більш пізні епохи. В індуській державі не влада центру, а релігія з її ключовими догматами відігравала вирі­шальну роль у функціонуванні домогосподарства та сільської общини. Насамперед варто звернути увагу на тлумачення ін­дуїзмом природи людини та її суспільного призначення. Згід­но з канонами віри всі люди є нерівними від природи, нале­жать до певних каст та мають відповідні обов’язки, виконання яких гарантує справжнє життя в потойбічному світі. Для інду­їзму «людина — проста абстракція: є лише «люди», що розді­лені з моменту народження на соціальні ієрархічні категорії, кожна з яких має свою систему прав і обов’язків і навіть мо- 71 раль».

Варно-кастова система цементує індуську общину зв’яз­ками, що побудовані на вірі, на необхідності дотримуватися порядку, що забезпечує цілісність суспільства. Надзвичайно сильні позиції сільської общини, що функціонує майже повністю автономно, зумовлені суворою ієрархією варно- кастової залежності, на вершині якої стоїть каста брахманів і кштаріїв, на нижчих сходинках — вайші та шудри, а най­більш залежними і безправними були позаварнові касти. По­ведінка людей ґрунтувалася на принципах доброчинності (доброчесності), прагненні до насолоди й урегульовувалася певними правилами.

Антична територіальна община функціонувала як місто- держава-поліс. Вона утворювалася з міського поселення і су­міжної з ним общинної землі. Свої назви общини-держави отримували залежно від того, як називалися його жителі^{[65] [66]. По­літична влада в полісах мала різноманітні форми: «Були монар­хії, як-от на Самосі, де правив цар-пірат Полікрат. Були деспо­тії, надто в містах Малої Азії, що перебували під впливом пер­ських звичаїв. Були олігархії різного типу, як, скажімо, у Ко­ринфі, Спарті чи Массалії. Були демократії, як-от афінська за часів розквіту міста. Проте неперервні війни, союзи та конфе­дерації сприяли постійному взаємовпливу, і кожна окрема фо­рма врядування могла зазнавати радикальних змін»[67]. Форми влади справляли певний вплив на особливості формування власності, основу якої становила власність поліса на землю. Користування домогосподарством землею було опосередкова­не статусом та обсягом прав, що належали главі сім’ї.}

Верховним власником землі та угідь було місто-держава, а окремі домогосподарства вели на них господарську діяльність на засадах землекористування та спільного використання угідь. Така форма власності відігравала вирішальну роль у житті як окремого домогосподарства, так і общини-держави в цілому. Разом з тим ведення домашнього господарства відкри­вало шлях для накопичення в ньому певної частини створено­го додаткового продукту, зростання багатства в руках глав сі­мей. Величина багатства засвідчувала високий соціальний стан господаря, викликала повагу з боку суспільства. Не випад­ково майновий ценз став критерієм участі у виконанні владних функцій, потіснивши осіб, що включалися у владну ієрархію. Так формувалося підґрунтя для майбутнього утвердження приватної власності, яка на той час ще не могла з'явитися.

Ю. Павленко підкреслює: «Це ще не приватна власність як така, в її чистому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників». Але полісна організація влади і багатоваріантний розвиток сімейного гос­подарства (парцела, давньоримські латифундії, що спиралися на рабську працю, вілли) утворювали основу для майбутнього розвитку суспільства саме в бік становлення приватної влас­ності.

Історичне значення античної общини полягало в тому, що вона створювала умови (у тому числі і за рахунок рабської праці) для розвитку членів поліса, передусім рівноправних осіб, допускала різні системи організації влади, що найбільше сприяли цим процесам. Уперше окремі індивіди дістали мож­ливість здійснювати владні функції і не на засадах родових (станових) зв'язків, а майнового статусу, що підвищувало зна­чення накопиченого в домогосподарствах багатства. Глави та­ких сімейств, їх багатство викликало повагу з боку членів по­ліса, відкривало перспективи участі у владі. На відміну від східної общини, власність, що належала сім'ї, набула суспіль­ного визнання і стала підґрунтям для появи в майбутньому приватної власності.

У становленні та розвитку власності особливе місце займає маноріальне господарство і власність західноєвропейської об­щини, що найбільш глибоко досліджена на прикладі німецької марки^{[68] [69]. Вона виникла на руїнах Західноримської імперії і на відміну від античної общини, базою якої було місто, формува­лася з територіально відокремлених відносно самостійних до- могосподарств. Важливо підкреслити, що ця община мала бі­льшу автономію, її основу утворювала алоїдальна власність, де частина земель належала домогосподарствам (при збере­женні певних прав общини), а ліси, пасовиська, луки перебу­вали у спільній власності. Сама назва аллоду (нім. all — пов­ний, od — володіння) вказувала на важливу роль власності домогосподарства, яка постійно зростала.}

Відносини між домогосподарствами і територіальною об­щиною були опосередковані такими спільними функціями, як військовий захист, проведення робіт із прокладання доріг, під­няття цілини, будівництво мостів, іригаційних та оборонних споруд тощо. Не будучи обтяженою верховною владою, сіль­ська община багато в чому функціонувала на засадах самовря­дування, в її організації використовувалися принципи римсь­кого муніципалітету. Т. Парсонс бачить суть останнього в корпорації громадян як «об’єднанні рівних з однаковими юри­дичними і політичними правами громадян, які однаково не­суть військові та інші подібні обов’язки»^[70]. Такий характер су­спільної організації сільської общини і здійснення влади обумовив подальшу відокремленість і самостійність існування домогосподарства в межах держави, змінив співвідношення значимості сільської общини та сім’ї на користь останньої.

Децентралізація суспільства^[71] зробила сільські общини і карликові королівства, до яких вони входили, вразливими від зовнішніх загроз. Починаючи з VIII ст. на Західну Європу роб­лять набіги мусульмани з Північної Африки (маври), вікінги зі Скандинавії, мадярські племена. Для захисту від постійних грабунків потрібна була сильна армія, основу якої становили рицарі-вершники, що діяли на професійній основі. Утримання такої армії і фізичне виживання населення обумовило ство­рення маноріальної системи господарства.

Манор зазвичай складався з одного села і замку, де мешкав феодал, котрий володів значною частиною землі, був організа- тором господарського життя та здійснював правосуддя. Осно­ву манору утворювало помістя сеньйора, що охоплювало до 25—30 % орних земель, а луки, пасовиська, ліси перебували у спільному користуванні з селянами, хоча сеньйор мав особливі привілеї у їх використанні^[72].

Феодал здійснював захист усіх людей, які входили до манору, а селяни були зобов’язані в обмін виконувати роботи на його землях у формі трудових повинностей та сплачувати податок. У цих умовах почали формуватися партикулярні зв’язки між коро­лем та феодалами з їх привілеями. Відносна рівність людей у ранніх державах общинного типу почала переростати в ієрархіч­ну залежність, що базується на взаємних зобов’язаннях, васаль­ному підпорядкуванні, покровительстві та услужінні^[73]. Залеж­ність людей у забезпеченні фізичного існування, захисту від безкінечних міжусобних війн та загарбницьких навал вивели на перші ролі в суспільному житті військових. Статус рицаря еко­номічно закріплювався через виділення йому земельних володінь для створення манору. Формувалася система особистої залежно­сті, що спиралася на контроль з боку феодалів за землі, обмеже­ність селян (без згоди сеньйора не можна було навіть одружити­ся), несення трудової повинності, сплату податків тощо.

Феодальна організація суспільства, головною ознакою якої є роздробленість суспільства та самостійне існування феода­льних вотчин, призвела до суттєвих змін у його економічній сфері, і насамперед у власності на землю. Одна частина об­щинної землі стала належати домогосподарствам, що сприяло їх подальшому розвитку, друга частина захоплювалася феода­лами, які, спираючись на причетність до влади, застосовували різні способи її привласнення. Одним із найбільш поширених методів привласнення землі було огородження. Зосередження в руках феодалів більшої частини земель відкрило шлях для концентрації в їхніх руках доходу, який вона приносила. Влас­ність на землю, що раніше належала територіальній общині, набула персоніфікованого власника в особі господаря селянсь­кого алоду та феодального помістя.

Ще одним надзвичайно важливим наслідком розвитку осо­бистої власності в епоху феодального періоду суспільства, бу­ло відокремлення функцій володіння та користування землею, диверсифікація привласнення доходу, створеного на ній. У ре­зультаті передання королем землі своїм баронам, які, у свою чергу, наділяли нею сеньйорів, а останні — своїх васалів, фор­мувалася ієрархічна система особистої залежності. Володар манору був у ній завершальною ланкою, здавав ділянки землі в оренду селянам. Так створювалася заплутана комбінація вза­ємних прав і зобов’язань, в основі якої лежало умовне земле­користування. Включеність у відносини власності на землю осіб із різним рівнем особистої залежності призводить до складної системи розподілу правочинів. Для неї стала характе­рною належність окремих прав на землю та на частину доходу, отриманого від її використання, різним особам. Так почали за­роджуватись елементи майбутньої англосаксонської системи розподілу прав власності, що стане магістральним напрямом розвитку приватної власності.

Починаючи з Х—ХІ ст. королівська влада стала відновлю­вати своє верховенство, розпочалося формування централізо­ваних держав. Цей процес спирався на формування сильного королівського війська, що не залежало від баронів, уведення прямого оподаткування, яке оминало посередництво феодалів у збиранні податків, виконання ними та їхніми селянами вій­ськових та трудових повинностей перед королівською владою тощо. Настав етап становлення монархічних держав, коли всі члени суспільства ставали підданими короля. У цих умовах суттєво змінилася роль феодалів у здійсненні влади-власності, розпочалося відокремлення від них військових, судових та гос­подарських функцій. У результаті цього зменшилися можли­вості використання ними влади у власних інтересах. Власність домогосподарств, феодальна власність баронів, сеньйорів та їхніх васалів почала набувати рис приватної власності й авто­номно функціонувати як самодостатнє утворення.

У процесах утвердження централізованих держав та роз­витку власності важливу роль відіграли міста. У них завжди був менший рівень феодальної залежності, вони ставали при- станком вільних людей, були зосередженням суспільних сво-

бод. Життя міста, як правило, організовувалося на принципах муніципалітету Стародавнього Риму, коли жителі об’єднува­лися для вирішення спільних проблем, які стосувалися захисту чи економічних питань та діяли на засадах асоціації. Економі­чною базою середньовічних міст були торгівля, фінанси, реме­сло, де, на відміну від натурального домогосподарства села, набули розвитку товарні відносини.

Розвиток поділу праці, взаємообмін між жителями міста че­рез ринок сприяли набуттю власністю домогосподарств рис приватної власності. Взаємозв’язки між ними будувалися на засадах еквівалентності, а взаємодія здійснювалася в межах асоціацій, у формі торговельних гільдій чи ремісничих цехів. Так, у надрах феодального суспільства формувались окремі острівці нової суспільної організації життя, вплив влади на функціонування господарства здійснювався на принципово інших засадах.

Якісно новою ознакою власності на засоби виробництва у місті була відокремленість її від влади, за якої власники по­збувалися особистої залежності. Усе це суттєво впливало на формування більш сильних мотивів активності індивідів. «Розвиток вільних міст, — відзначає Т. Парсонс, — послужив поштовхом для подальшої диференціації економіки від полі­тичних структур і соцієнтального суспільства як такого». Мі­сто, як асоціація вільних громадян, функціонувало на відмін­них від феодальних засадах побудови взаємозв’язків між людьми. Ці зв’язки знайшли своє відображення у приватній власності, фундаментальними рисами якої є незалежність влас­ників, рівність умов взаємодії та еквівалентний характер взає- мообміну між ними.

Важливо зазначити, що на цей процес значний вплив спра­вила релігія і розвиток культури. Т. Парсонс прямо вказує на те, що міська община набула нової якості саме через зміни, що відбулися в церковному житті, серед яких доступ усіх жителів до меси, причастя, до таїнств церкви, більш рівноправні відно­сини зі світською владою, розміщення у місті кафедрального собору тощо.

⁸⁰ Парсонс Т. Система современного общества. — М.: Аспект Пресс, 1997. — С. 63. Розділ 2 91

Згодом Реформація започаткувала подальші кроки у відно­синах між церквою та суспільством і в релігійній формі стави­ла важливі суспільні проблеми. Через утвердження ідеї рівно­сті людей перед Богом піднімалися питання про звільнення селян від феодальної залежності, про ставлення до праці та ба­гатства тощо.

Отже, феодальне суспільство на завершальному етапі свого існування характеризується низкою нових моментів. Із форму­ванням централізованої монархічної держави посилилося ві­докремлення власності від влади, феодали були позбавлені ці­лого ряду економічних функцій. Земля, що слугувала знаряд­дям реалізації особистої залежності селян від феодалів, стала набувати рис приватної власності, а її власники — статусу аристократів, які зберігали численні привілеї, пільги. Активну роль у суспільному житті стала відігравати релігія, яка в при­таманній їй формі утверджувала християнські ідеали рівності людей перед Богом, повагу до власності і праці тощо. Саме мі­сто і церква стали союзниками королів у подоланні всевладдя феодалів, набутті ними статусу підданих, які однаковою мірою були рівними між собою та підвладними монарху.

У цих умовах значним рудиментом феодальної залежності залишалися привілеї аристократії, у яких проявлялася соціаль­на нерівність та колишня причетність до влади. Усе це ставило серйозні бар'єри на шляху утвердження приватної власності, що мала великий потенціал формування небачених раніше мо­тивів активної діяльності індивідів, бурхливого розвитку еко­номічного життя.

Звідси об'єктивною вимогою життя стала ліквідація залишків феодального суспільства, що в концентрованій формі проявля­ється у скасуванні будь-яких привілеїв аристократії, утверджен­ня прав та соціальної рівності для всіх верств населення. У різ­них країнах Західної Європи відбулися політичні революції, наслідком яких стали такі зміни у владі, що привели до відокре­млення власності від влади. Завершився період еволюції особис­тої власності та почалося утвердження приватної власності.

Революційні зміни відбулися в різних країнах неоднаково. Так, англійський король, за згодою палати общин та лордів, в «Акті про скасування залишків феодалізму і встановлення акцизу» постановив: «Усі держання будь-яких володінь, по- мість, земель, маєтків чи нерухомості, що переходять спадково «за загальним правом»... визнаються такими, що перейшли повністю у вільне і звичайне держання з означеного вище 24 лютого 1646 року»^[81].

Подібні рішення були прийняті в інших країнах, де права аристократії та повинності залежних від них людей скасову­ються без винагороди або через викуп. Проголошення вільни­ми і рівними в правах усіх людей, визнання природними і не­віддільними від людини таких прав, як свобода, власність, безпека, опір гнобленню, стали основою нового суспільного статусу людей і взаємозв’язків між ними. Так був здійснений перехід до якісно іншого типу суспільної залежності, що стала основою формування приватної власності.

Якщо в рамках особистої власності єдність суспільства за­безпечувалася примусом з боку влади, то в умовах набуття всіма людьми статусу вільних і рівноправних індивідів, невід­дільності природних прав від кожної людини ключову роль в об’єднанні суспільства відіграє інший чинник. Якщо в суспі­льстві особистої залежності відносини між людьми проявля­лися у формі «володарювання-підпорядкування», то в новому суспільстві відносини між сторонами описуються поняттям власної вигоди та солідарності вільних і рівних у своєму ста­тусі людей. З боку індивідів вони являють собою невіддільні права кожної людини, а з боку суспільства — сукупність су­спільних норм, що легітимізують права кожного індивіда, на­дають їм суспільного визнання^[82]. Право є фундаментальним загальносоціологічним поняттям, що покликане відобразити новий характер взаємозв’язку індивідів із суспільством, яке прийшло на зміну відносинам «володарювання-підпорядку­вання». Воно дає змогу провести розмежувальну лінію між ін­дивідом і колективом, стає запорукою від поглинання людини, від загрози розчинення в ній та втрати своєї індивідуальності.

Відносна відокремленість людини від суспільства проявляєть­ся у наявності в неї певного набору прав. В економічній сфері цей суспільний статус індивіда набуває форми прав приватної власності.

Отже, якісно новий тип власності на засоби виробництва — приватна власність — передбачає складну систему взаємних прав та відповідальності між відокремленими індивідами та суспільством в особі держави. Вона передбачає формування та забезпечення прав власності, створення правового середовища — юридичних норм, що слугують способом відображення го­ловної мети суспільства, механізму взаємообміну правами власності як способу взаємодії між людьми. Лише в єдності зазначених складових приватної власності може бути розкрита її природа та механізм реалізації.

2.3.