Засоби спілкування

Спілкування підтримується певними засобами. Свої почуття, думки людина здатна виражати й закріплювати в словах і жестах, створюючи певний комунікативний простір, у якому співіснують її внутрішній світ і світ зовнішній, об’єктивний і суб’єктивний.

Вербальні засоби спілкування

Вербальна комунікація використовує як знакову систему мову - найбільш універсальний засіб людського спілкування, який забезпечує змістовний аспект взаємодії та взаєморозуміння в про­цесі спільної діяльності. Точність розуміння слухачем змісту ви­словлювання може стати очевидною для комунікатора лише тоді, коли відбудеться зміна “комунікативних ролей”, тобто коли реци­пієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

Спілкування вербальними засобами є не що інше як викори­стання “живого” слова в передачі інформації. Як зазначалось, мова є явищем не тільки лінгвістичним, а і психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя: науку, освіту, мистецтво та ін.

У суспільстві виокремилися різні види мови.

Внутрішня мова - це мова для себе. Наприклад, розв’язуючи математичну задачу, ви думаєте, але ваших думок ніхто не чує. Відмітною рисою такого виду мови є те, що її не чують інші люди, і вона зрозуміла лише одній людині - вам.

Зовнішня мова - її ще називають усною, тобто та, яку чує лю­дина, що перебуває поряд з вами. Це різновид мовлення, яке сприймається співрозмовниками на слух. Вона вважається еконо­мною, тобто потребує менше слів.

Діалогічна, або розмовна, мова - мова щоденного вжитку, включає в себе діалектні та жаргонні вирази, що використову­ються в певній місцевості або представниками певної професії чи виду діяльності.

Монологічна мова - промовляється однією людиною при зве­ртанні до іншої.

Літературна мова - мова, що відповідає певним нормам і є свідченням мовної культури.

Штучні мови: азбука Морзе, мова глухонімих, шифри, комп’ютерні мови (завдяки яким відбувається спілкування лю­дини з комп’ютером).

Письмова мова дає змогу спілкуватися з представниками ми­нулих та майбутніх поколінь.

Голосові характеристики мови

Важливе значення для процесу комунікації має акустична сис­тема мови, до якої відносять якість голосу (тембр, висоту, тональ­ність, голосність), інтонації, темп мови, фразові і логічні наголоси.

Виділяють такі характеристики усного мовлення.

Емоційно-естетичні особливості віддзеркалюють ставлення людини до предмета розмови.

Біофізичні особливості дозволяють нам визначити стать, вік, темперамент, внутрішній стан людини. Експерти, прослухуючи запис розмови, можуть визначити вік того, хто говорить, з точніс - тю до одного року. Крім того, така система дає можливість оцінити стан здоров’я людини. Причому виділяють не тільки тим­часовий розлад здоров’я, наприклад хрипоту - застуду, а й діагно­стують тривалі, хронічні хвороби.

Індивідуально-особистісні показники відрізняють одну лю­дину від іншої. Завдяки цим характеристикам можна без трудно­щів упізнати голос знайомої людини телефоном, навіть якщо вона не назвала себе. Пародисти, копіюючи будь-яку мову, спираються саме на ці ознаки.

Соціально-професійна система показників пов’язана із соці­альним статусом людини в суспільстві, з її професією. Недарма ми зауважуємо: “Говорить, як начальник” або “Ти всіх повчаєш, як учитель”. Голос може підказати, як людина ставиться до себе. Так, якщо людина сповнена почуттями власного достоїнства, гордості і важливості за свою справу, то мова в неї буде ритмічною, розмі­реною, із правильними, закінченими фразами.

Національно-соціальні характеристики голосу розрізня­ються за акцентом різних народів.

Невербальні засоби спілкування

Невербальна комунікація включає різні знакові системи: оп­тико-кінетичну, паралінгвістичну та екстралінгвістичну, просто­рово-часову, контакт очей, які мають свої особливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жести, мі­міку, пантоміміку. Загалом цю систему можна уявити як сприй­мання властивостей загальної моторики різних частин тіла 414

(рук - жестикуляція, обличчя - міміка, пози - пантоміміка). Ця за­гальна моторика відображає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до ситуації комуні­кації надає спілкуванню певних нюансів, що сприймаються неод­нозначно за умов використання одних і тих самих жестів у різних національних культурах. Значущість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації настільки велика, що виокремилась особлива галузь досліджень - кінесика, яка вивчає ці проблеми.

Паралінгвістична система - це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і виражає почуття та стани людини. Так, спокійний і солідний голос знімає напруженість, збуджує інтерес, а роздрато­ваний - сприймається як ознака агресивності.

Екстралінгвістична знакова система - це включення в мову пауз, інших нелінгвістичних компонентів (покашлювання, сміх), темп мовлення.

Особливе значення має розпізнавання психологічного стану людини на основі “мови тіла ”.

Важливо показати найрізноманітніші варіанти розпізнавання та використання невербальних засобів спілкування, а також звер­нути увагу на неповну достовірність таких висновків. У цьому процесі важливу роль відіграють емоції, манери партнера, його жести. Трапляється, що ваше повідомлення сприймається непра­вильно з тієї простої причини, що воно супроводжується “супереч­ними” рухами, позами. Адже вони - як слова в мові. Їхня точність, відповідність тому, що ми хочемо виразити, дозволяє зрозуміти, як це сприйнято (із схваленням або вороже), відкриті слухачі чи замкнені, зайняті самоконтролем чи нудьгують.

Виділимо види невербальних засобів спілкування.

1. Візуальні:

• кінесика: рухи рук, голови, ніг, тулуба, хода;

• вираз обличчя, очей;

• поза, постава, положення голови;

• напрям погляду, візуальні контакти;

• шкірні реакції: почервоніння, збліднення, потіння;

• проксеміка - просторова і тимчасова організація спілку­вання, яка характеризує відстань до співрозмовника, кут повороту до нього, персональний простір;

допоміжні засоби спілкування: підкреслення або прихову­вання особливостей статури (ознаки статі, віку, раси);

засоби перетворення природної статури: одяг, зачіска, косме­тика, окуляри, прикраси, татуювання, вуса, борода, дрібні пред­мети в руках.

2. Акустичні:

• паралінгвістичні (якість голосу, його діапазон, тональ­ність): голосність, тембр, ритм, висота звуку;

• екстралінгвістичні: мовні паузи, сміх, плач, подихи, ка­шель, ляскіт.

• Тактильні:

• такесика: дотик, потиск руки, обійми, поцілунок.

• Ольфакторні:

• приємні і неприємні запахи навколишнього середовища;

• природний і штучний запахи людини.

Багато інформації може надати жестикуляція співрозмов­ника. Ми навіть не уявляємо, скільки різноманітних жестів вико­ристовує людина під час спілкування, як часто вона ними супро­воджує своє мовлення. І ось що дивно: мові вчать ще з дитинства, а жести засвоюються природним шляхом.

Залежно від призначення жести поділяють на ритмічні, емо­ційні, вказівні, зображувальні та символічні.

Ритмічні жести пов’язані з ритмікою мовлення. Спостеріга­ючи за виступаючими по телебаченню, зверніть увагу на те, як часто мовець у такт мовлення розмахує рукою. Ритмічні жести підкреслюють логічний наголос, уповільнення та прискорення мовлення, місце пауз, тобто те, що звичайно передає інтонація.

Емоційні жести. Наше мовлення дуже часто буває емоцій­ним. Хвилювання, радість, захоплення, ненависть, смуток, прикрість, непорозуміння, розгубленість, збентеженість - усе це 416

проявляється не тільки в підборі слів, в інтонації, а й у жестах.

Вказівні жести. Скажіть, чи можна виконати накази: “Відк­рийте те вікно”, “Цю книгу не бери, візьми ось ту”, якщо вони про­мовляються без жестів? Відповідь буде одна: “Не можна”. У таких випадках вимагається вказівний жест. За допомогою цього жесту мовець виділяє якийсь предмет з ряду однорідних, вказує місце (поряд, зверху, там), підкреслює порядок руху (по черзі, через од­ного). Вказати можна поглядом, кивком голови, рукою, поворотом тіла тощо. Деякі вказівні жести умовні. Вказівний жест рекомен­дується використовувати у виняткових обставинах, коли є предмет (або наочний посібник), на який можна вказувати.

Зображувальні жести. Давайте проведемо експеримент. За­питайте того, хто знаходиться поряд з вами або близько від вас: “Що являють собою кручені сходи та брижі на воді?”. У відповідь почуєте: “Це сходи ось такі (робиться обертальний рух правою ру­кою по вертикалі). А брижі - такі (хвилеподібний рух рукою по горизонталі)”. Зображувальні жести застосовуються у випадках: а) якщо не вистачає слів, щоб повністю передати уявлення; б) якщо одних слів недостатньо з будь-яких причин (підвищена емоцій­ність мовця, невміння володіння собою, незібраність, знервова­ність, невпевненість у тому, що адресат усе розуміє); в) якщо необхідно підсилити враження і вплинути на слухача додатково та наочно.

Символічні жести. Безумовно, ви бували в театрі, на конце­рті, дивилися виступи акторів по телебаченню. Згадайте, як вони жестикулюють, завершуючи виступ, прощаючись з аудиторією. Найбільш вживаний жест - уклін як символ вдячності за теплий прийом, за оплески. Або, стоячи на авансцені, актор широко роз­водить руки в сторони, немовби обіймає тих, хто сидить у залі. Ви­користовується ще такий жест: руку (руки) притискають до грудей

і низько вклоняються.

Кожен жест, який людина використовує під час невербаль­ного спілкування, має свою інтерпретацію. Розглянемо їх.

Відкритість. У цій групі жестів можна виділити такі:

• розкриття рук долонями вгору - жест щирості і відкритос­ті. Він може супроводжуватися прикладанням долонь до грудей або підняття плечей. Наприклад, коли діти пишаються своїми до­сягненнями, вони відкрито показують руки, і навпаки, коли почу­вають свою провину, ховають їх у кишені або за спину;

• піджак, який розстібають, - так роблять люди відкриті і дружні до вас. Наприклад, відзначено, що коли ділові переговори успішні, спостерігається така жестова група: сидячі учасники розстібають піджаки, розпрямляють ноги, пересуваються на край стільця, ближче до столу, що відокремлює їх від співрозмовника.

Захист. До цієї групи відносимо жести, якими ми реагуємо на можливі конфліктні ситуації: руки, схрещені на грудях, - спів­розмовник прийняв захисну позицію. Тому, якщо ми бачимо такий жест, необхідно переглянути те, що робимо або говоримо, бо партнер починає втікати від обговорення.

Оцінка. Ці жести мають відношення до задушевності та мрій­ності:

• жест “рука в щоці” означає, що людина занурена в роздуми;

• жест критичної оцінки (рука піднесена до обличчя, підбо­ріддя спирається на долоню, вказівний палець витягається уздовж щоки, інші - нижче рота) означає, що людина злегка скептично ставиться до того, що відбувається в даний момент (позиція “по- чекаємо-подивимося”);

• нахилена голова свідчить про зацікавленість, увагу. Тому можна оцінювати, наскільки добре сприймається те, що ви гово­рите;

• почісування підборіддя виражає зайнятість процесом ухва­лення рішення (позиція типу “добре, давайте подумаємо”);

• маніпулювання окулярами (протирає скло, бере в рот дуж­ку окулярів та ін.) має місце у випадках, коли співрозмовникові потрібен час для обмірковування перед тим, як зробити більш рі­шучий опір, вимагаючи пояснень або ставлячи запитання (“пауза для міркування”);

• пощипування перенісся (звичайно поєднується із закрит­тям очей) говорить про глибоку зосередженість і напружені мірку­вань.

Підозра і прихованість:

• жест “рука прикриває рот” перед або під час висловлю­вання - людина хоче сховати свою позицію з питання, яке обгово­рюється;

• погляд убік означає недовіру;

• ноги (або все тіло), повернуті до виходу, - свідчення бажання закінчити зустріч, бесіду або те, що відбувається. Якщо більшість слухачів в аудиторії або на нараді приймають таку позу - це сигнал про необхідність завершити захід;

• потягування або легке потирання носа (звичайно вказівним пальцем) - знак сумніву. Цей жест часто використовують оратори, коли вони не впевнені, як підійти до предмета розмови, або сумні­ваються в реакції слухачів.

“Домінантність - підпорядкованість” - коли хтось міцно потискує вам руку і повертає її так, що долоня лежить поверх ва­шої, тим самим намагається виразити фізичну перевагу;

• якщо ж подають руку для вітання долонею догори, то де­монструють готовність прийняти підлеглу роль;

• коли людина стоїть поруч із сидячої, нависаючи над нею, це змушує почувати себе незахищеним і сприймається як перевага;

• рука партнера при розмові недбало засунута в кишеню піджака, а великий палець знаходиться зовні - це виражає його впевненість у перевазі над вами. Якщо ж зустрічаються два чоло­віки, що звикли приймати таке положення, то вони звичайно утри­муються від цього жесту на знак поваги одне до одного.

Ще однією специфічною знаковою системою, що використо­вується в комунікативному процесі, є “контакт очей”. Дослід­ження в цій галузі тісно пов’язані із психологічними пошуками в галузі зорового сприйняття - руху очей.

У соціально-психологічних дослідженнях вивчається частота обміну поглядами, “тривалість” їх, зміна статики і динаміки погляду, уникання його та ін. Контакт очима не обмежується інтимним спілкуванням. Знаки, що подаються рухами очей, вклю­чаються в ширший діапазон ситуацій спілкування.

Є роботи щодо ролі візуального спілкування для дитини, зокрема виявлено, що для дитини властиво фіксувати увагу насам­перед на обличчі людини.

Експеримент, який був проведений з дитиною та дорослим, показав, що найжвавіше дитина реагує на два горизонтально роз­ташованих круги, тобто очі. Це явище має значення в роботі меди­ків, роботі педагогів, а також людей, що мають відношення до про­блем керівництва. Як і інші не вербальні засоби, контакт очима до­повнює вербальну комунікацію, тобто повідомляє про готовність підтримати комунікацію або перервати її.

У процесі спілкування люди займають різне просторове роз­міщення відносно один одного. Наука, яка вивчає норми просто­рової та часової організації спілкування (“просторова психоло­гія ”), називається проксемікою. Засновником просторової психо­логії є американський дослідник Е. Хом, який досліджував перші форми просторової організації спілкування у тварин. У випадку людської комунікації запропонована особлива методика оціню­вання інтимності спілкування на основі вивчення організації його простір

Е. Хом виділив чотири зони міжособистісного спілкування.

Зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднього тілесного контакту). На такій відстані спілкуються знайомі, батьки з дітьми, дуже близькі люди. Крім найближчих, у цю зону допус­каються лікарі, медсестри, перукарі та інші спеціалісти, професія яких потребує безпосереднього тілесного контакту з клієнтом. На­магаючись у спілкуванні з кимось увійти в цю зону, ви тим самим натякаєте на те, що хотіли б вважати його другом.

Зона особистого спілкування (0,5-1,5 м). Межі цієї зони різні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкуються добре знайомі один одному люди. Ця відстань дає їм змогу торка­тись один одного, потиснути один одному руку, похлопати по плечу. Більшість людей вважають цю зону своїм особистим прос­тором і не схильні впускати в неї сторонніх людей. Наприклад, коли ви сидите в кафе, де є вільні місця, і новий відвідувач підсідає до вас, то ви почуватиметеся незручно. Або інший приклад. В пе­реповненому транспорті люди уникають візуального контакту один з одним, намагаються дивитись у вікно або на стіну, щоб та­ким чином витримувати межі особистого простору.

Зона формального спілкування (1,5-3 м). На такій дистанції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови. Існує ви­слів “витримати дистанцію”, за допомогою якої описують відно­сини начальника і підлеглого.

Зона публічного спілкування (понад 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкування. В такій ситуації коментарі, інтимні жести не є дотепними (наприклад, по­тиснути руку лекторові, похлопати по плечах).

Отже, завданнями невербального спілкування можна вва­жати такі:

- створення і підтримка психологічного контакту, регуляція процесу спілкування;

- додавання нових значимих відтінків словесному тексту, правильне тлумачення слів;

- вираз емоцій, оцінок, ролей, змісту ситуації.

Відтак, людина в процесі спілкування використовує два види засобів: вербальні та невербальні. На перший погляд здається, що більше відсотків при передачі інформації припадає на вербальне спілкування, але хочемо зазначити, що близько 70 % ми спілкуємося невербальними засобами і 30 % — вербальними, або словесними.

Більше про людину може сказати не її слово, а її тіло, зважу­ючи на конгруентність - відповідність між вербальними та неве­рбальними засобами повідомлення, узгодженість його складових частин, продиктовані прагненням “підлаштуватися” під співроз­мовника, знайти з ним контакт.

Форми спілкування

Форми монологічного спілкування. До монологічних публіч­них виступів відносять: доповідь, звітну доповідь на зборах, полі­тичну промову, політичний огляд, мову мітингову, агітаційну про­мову, лекцію.

1. Доповідь - це публічний виступ політичного або громадсь­кого діяча, в якому ставлять назрілі завдання у тій чи іншій галузі життя та вміщують рекомендації й поради до їх рішення. Особли­вості цього жанру ще й у тому, що доповідь може стати предметом обговорення, підлягати критиці, доповнюватися новими міркуван­нями та пропозиціями.

2. Звітна доповідь на зборах - це стисла розповідь про пророб­лену роботу, аналіз та оцінка її результатів. Під час читання допо­віді не прийнято імпровізувати, висвітлювати які-небудь події та факти експромтом, що допустимо та доречно в інших жанрах. Ба­жаною є продуманість та сувора аргументованість усіх розділів та положень, ясність висновків, оцінок та обґрунтованість рекомен­дацій. Звітна доповідь більше, ніж будь-який інший жанр рито­рики, наближається до книжно-канцелярського мовлення.

3. Політична промова - як правило, вона проголошується ке­рівним політичним або державним діячем (президентом, керівни­ком партії, руху). Присвячена актуальним питанням часу та висвітленню їх з позицій певних політичних рухів або загальнона­ціональних інтересів.

Особливо можна виділити парламентську промову, яка звичайно вписується у контекст обговорюваних парламентом проблем, обмежена жорстким регламентом і зобов’язує депутата миттєво орієнтуватись у ситуації, імпровізувати, відповідати на ущипливі репліки по ходу виступу.

4. Лекція - аргументоване та систематизоване викладення ма­теріалу з певною пізнавальною (освітньою) та політичною метою. У публічних лекціях на суспільно-політичні теми особливо важли­вою є така риса, як розмовність. На публічній лекції аудиторія може бути змішаною як за рівнем освіти, віком, професією, так і за мотивами. Лектор-оратор зустрічається з новими слухачами, яким він також невідомий. Це потребує від нього додаткових зу­силь з адаптації, вміння швидко оцінювати присутніх та, за необ­хідністю, перебудовуватися на ходу.

Яким вимогам повинна відповідати така лекція? До таких якостей, як інформативність та змістовність, потрібно додати дос­товірність, оперативність, новизну, актуальність та доступність. А це означає, що треба творчо, нестандартно підібрати матеріал, урізноманітнити форми та виразні засоби впливу на слухачів.

5. Розмова телефоном. Дослідження показують, що теле­фонні переговори займають від 4-27 % робочого часу керівників, фахівців і службовців. При цьому телефон є одним з основних те­хнічних подразників на службі. Вміння користуватися цим засо­бом зв’язку в тому й полягає, щоб максимально використовувати надані ним можливості і разом з тим звести до мінімуму вплив на діяльність. Культурі телефонного спілкування (насамперед, у ді­лових розмовах) можна і потрібно вчитися, оскільки вона є не­від’ємним елементом ділових якостей людини.

Розглянемо форми діалогічного спілкування:

1. Бесіда - це питально-відповідна форма роз’яснення найва­жливіших подій, тих або інших аспектів діяльності центральних та місцевих органів влади. Це основна форма роботи агітатора, але може бути застосована і лектором.

Один з різновидів цього жанру - бесіда за круглим столом. До цієї форми наближаються вечори питань та відповідей. Цей жанр останнім часом у молодіжних аудиторіях отримав “друге дихання”. Він дозволяє глибше вивчити суспільну думку, оперативно давати відповіді на найгостріші питання. Бесіда за круглим столом, вечори запитань та відповідей мають багато по­зитивних якостей: актуальність, активність, розмовність, контакт- ність, поінформованість.

2. Диспут - різновид публічного обговорення у формі боро­

тьби думок між його учасниками. Ритор, що веде диспут, - не під­казувач і не головний мовець. Його завдання стимулювати актив­ність присутніх і спрямовувати обговорення у потрібному напрямі. Найважливіша умова диспуту - різні точки зору з обгово­рюваного питання та відсутність заздалегідь підготовлених відпо­відей.

На стику монологічних та діалогічних видів знаходяться такі форми, як інтерв ’ю та прес-конференція.

Стратегії та тактики спілкування

Особистість у процесі спілкування може вдаватися до певних стратегій та тактик, щоб досягти ефективних результатів.

1. Співробітництво. Така стратегія сприяє організації спіль­ної діяльності, забезпечує її успішність, узгодженість, ефектив­ність. Цей вид взаємодії позначають також поняттями “коопера­ція”, “згода”, “пристосування”, “асоціація”.

2. Суперництво. Вибір такої стратегії певною мірою розхитує спільну діяльність, створює перепони на шляху до порозуміння, її позначають також поняттями “конкуренція”, “конфлікт”, “опози­ція”, “дисоціація”.

3. Компроміс. Ця стратегія здатна врегулювати шляхом взає­мних поступок: обидві сторони поступаються чимось, що забезпе­чує спільне розв’язання проблеми.

4. Пристосування. Супроводжується поступками інтересів однієї зі сторін: людина не намагається відстоювати своїх інтере­сів і погоджується робити те, що хоче інший.

5. Уникання Така тактика супроводжується ухилянням, втечею, намаганням людини вийти із конфліктної ситуації, не вирішуючи її, не поступаючись своїми поглядами та інтересами але й не наполя­гаючи на них. Людина не відстоює своїх прав, не співпрацює з партнером по спілкуванню для вироблення певного рішення.

Стилі спілкування

Стиль спілкування суттєво впливає на поведінку людини під час її взаємодії з іншими людьми. Конкретний вибір стилю спілку­вання визначається такими факторами: особисті якості людини. її світогляд та соціальний статус у певному суспільстві, характерис­тиками цього суспільства та ін. Якщо виходити з того, що стиль спілкування визначається готовністю людини до комунікації в тій

чи іншій ситуації, то можна розглядати такі стилі, як авторитар­ний, демократичний, ліберальний, ритуальний, маніпулятивний, гуманістичний.

Ритуальне спілкування. Головним завданням партнерів у цьому стилі є підтримка зв’язку із соціумом, підкріплення уяв­лення про себе як про члена суспільства. При цьому важливим є те, що партнер у ритуальному спілкуванні є немовби необхідним атрибутом виконання ритуалу. У реальному житті існує велика кі­лькість ритуалів, іноді дуже різних ситуацій, у яких кожний бере участь як “маска” із заздалегідь визначеними якостями. Ці ритуали вимагають від учасників тільки одного - знання правил гри. Наприклад, ми вітаємося із знайомими та малознайомими людьми, говоримо про погоду, сміємося, скаржимося на побутові труд­нощі - це все елементи ритуального спілкування.

Маніпулятивне спілкування. Це спілкування, при якому до партнера відносяться як до засобу досягнення зовнішніх по відно­шенню до нього цілей. У маніпулятивному спілкуванні своєму співрозмовникові демонструється лише те, що допоможе досяг­ненню мети. У цьому виді спілкуванні ми, по суті, “підсовуємо” партнеру стереотип, який ми вважаємо найбільш вигідним у цей момент, навіть якщо в обох партнерів свої цілі з приводу зміни точки зору співрозмовника. Переможе той, хто виявиться най­більш винахідливим маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє цілі, краще володіє технікою спілкування.

Не варто з цього робити висновок, що маніпуляція є негатив­ним явищем. Велика кількість професійних завдань передбачає саме маніпулятивне спілкування. По суті, будь-яке навчання (суб’єкту необхідно дати нові знання про світ), переконання, уп­равління завжди включає в себе маніпулятивне спілкування. Саме тому ефективність цих процесів багато в чому залежить від сту­пеня володіння законами і технікою маніпулятивного спілкування.

Гуманістичне спілкування. Це найбільшою мірою особисте спілкування, що дає змогу задовольнити такі людські потреби, як розуміння, співчуття, співпереживання. Специфічною особли­вістю цього спілкування є те, що очікуваним результатом його є не підтримка соціальних зв’язків, як у ритуальному спілкуванні, не 425 зміна точки зору партнера, як у маніпулятивному, а спільна зміна уявлень обох партнерів, що визначається глибиною спілкування. Приклад гуманістичного спілкування: інтимне, довірливе, педаго­гічне, спілкування лікаря та пацієнта, психотерапевтичне та ін.

Авторитарне спілкування. Це влада одного в процесі спілку­вання. Одноосібне ухвалення рішення, накази, вказівки. Люди, що сповідують авторитарний стиль взаємодії, мають догматичне мислення, за якого тільки одна думка (переважно керівника) правильна, а всі інші помилкові. Ініціатива інших людей не заохо­чується.

Демократичне спілкування. Для нього властиве колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікатив­ного процесу, поінформованість усіх про вирішувану проблему, способи виконання завдань, досягнення цілей. Врахування інтере­сів, потреб, бажань учасників комунікативного процесу.

Ліберальне спілкування. Ліберал, або поступливий, у спілку­ванні “пливе за течією”, малоініціативний у спілкуванні.

Типи комунікативності людей

У процесі комунікації люди проявляють себе по-різному. У психологічній науці виділяються основні типи комунікативності людей, які розрізняються залежно від переваги таких мовленнєвих характеристик, як домінантність, мобільність, ригідність, інтрове- ртність.

Домінантний співрозмовник намагається заволодіти ініціати­вою у мовленнєвій комунікації, не любить, щоб його перебивали. Він досить часто буває різким, глузливим, говорить трошки голо­сніше, ніж інші.

Щоб досягти мети спілкування, особливо в діловій сфері, не рекомендується перехоплювати в домінантного партнера ініціа­тиву, перебивати, використовувати вирази мовленнєвого тиску (“Досить!”, “Замовкни!” та ін.). Доцільно застосувати стратегію “мовленнєвого вимотування”. Дочекавшись паузи, швидко й чітко сформулювати свої інтереси. Вступ у бесіду через паузу не вигля­дає зовнішньо як перехоплювання ініціативи, хоча, по суті, і є таким. З кожною паузою ваша позиція стає все чіткішою, домінант­ний співрозмовник змушений вже з нею рахуватися та якось оці­нювати. Ви домоглися головного - вас уважно слухають.

Мобільний співрозмовник не відчуває ніяких труднощів у мовленнєвій комунікації. Він легко входить у розмову, говорить багато, охоче, іноді цікаво, часто перестрибує з теми на тему, не розгублюється в незнайомій компанії. Це один з кращих типів для побутового спілкування. Однак у діловій сфері постійне бажання мобільного співрозмовника змінювати тему знижує ефективність мовленнєвої комунікації. Тому варто через резюме, питання, висновки повертати його до теми. Інакше можна із задоволенням проговорити весь день і розійтися без з’ясування основних моме­нтів теми.

Ригідний співрозмовник відчуває труднощі, звичайно коли вступає у мовленнєву комунікацію. Коли ж етап вступу позаду, ри­гідний співрозмовник чітко формулює свою позицію, є логічним, розсудливим. Цей тип найбільше підходить для плідного ділового спілкування. Щоб мовленнєва комунікація з ригідним партнером була продуктивною, його варто “розігріти”. У цьому випадку не рекомендується одразу переходити до предмета мовленнєвої ко­мунікації, найкраще розширити вступну частину, поговорити на абстрактну тему, створити ситуацію етикетного спілкування.

Якщо з мобільним партнером ви почнете мовленнєвий кон­такт з розмови на абстрактну тему, то дуже швидко гірко пошко­дуєте про це. Але якщо з ригідним партнером ви перейдете до теми без вступу, то спочатку на ваші запитання будете отримувати від­повіді “Можливо”, “Треба подумати”.

Інтровертований співрозмовник не намагається заволодіти ініціативою і готовий віддати її без особливих заперечень. Він до­сить часто сором’язливий, скромний, схильний принижувати свої можливості, не любить розмов на інтимні теми. Різкі, грубі фрази можуть вибити його з колії, а присутність під час бесіди сторонніх (особливо незнайомих) осіб помітно сковує його.

Для того щоб мовленнєвий контакт з інтровертним партне­ром проходив нормально, потрібно постійно вербально (через схвальні слова етикету) та невербально (поглядом, кивком голови) 427 показувати, що ви поважаєте його як цікавого співрозмовника, ці­нуєте його висловлювання. Не варто перебивати інтроверта, спро­стовувати його доводи без мотивації - мовленнєвий контакт може раптово й надовго перерватись.

Кожний тип спілкування чимось цікавий, але незнання особ­ливостей будь-якого з них може привести до негативних наслідків. Звичайно, далеко не завжди ми маємо справу з абсолютним про­явом у людини того чи іншого типу мовленнєвої комунікації, але завжди один з названих типів буде визначальним.

Отже, готуватись до кожної бесіди, до переговорів варто ре­тельніше і серйозніше, ніж може дозволити собі співрозмовник, партнер, який належить до мобільного або домінантного типу.

20.4.