Спілкування як комунікативний процес

Співвідношення понять “спілкування” та “комунікація”

Значна кількість дослідників розмежовують поняття “спілку­вання ” та “комунікація ”, підкреслюючи, що, на відміну від кому­нікації, у спілкуванні відображена вся складність реального світу людських відносин з його цінностями та суб’єктивними смислами.

Обмін інформацією при спілкуванні передбачає передачу пе­вних повідомлень, суджень, матеріалів та ін. Яким чином це від­бувається?

Розглянемо специфіку процесу обміну інформацією при спілкуванні людей.

За своїм характером інформація, що виходить від комуніка- тора, може бути:

- спонукальна - інформація висловлюється в наказі, про­ханні, інструкції, пораді. Вона повинна стимулювати відповідну дію. Стимуляція, у свою чергу, може бути різноманітна: а) активі-

зація - спонукання до дії в заданому напрямі; б) інтердикція - спо­нукання, яке забороняє відповідну дію; в) дестабілізація - неузго­дженість чи порушення деяких форм поведінки та діяльності;

- констатувальна - інформація виступає у формі повідом­лення та передбачає зміну поведінки не прямо, а опосередковано й поступово. Сам характер повідомлення може бути різним: міра об’єктивності може варіювати від байдужого тону викладу до включення в сам текст повідомлення елементів переконання. Варіант повідомлення визначається комунікатором;

- аксіальна - інформація спрямовує свої сигнали до певного її отримувача (індивідуального чи групового).

У процесі спілкування відбувається ефект виникнення зворотного зв 'язку - це інформація про те, як реципієнт сприймає комунікатора, як оцінює його поведінку та слова.

Специфіка міжособистісної комунікації

Міжособистісна комунікація - це форма комунікації, в якій у ролях як комунікатора, так і реципієнта виступають окремі особи.

Отже, специфіка міжособистісної комунікації полягає, насам­перед, у тому, що цей процес є інтерсуб'єктивним. На відміну від простого обміну інформацією між двома пристроями, тут маємо справу з відношенням двох осіб, кожний з яких є активним суб’єктом: їх взаємне інформування передбачає узгодження суміс­ної діяльності. Кожний учасник комунікативного процесу бачить у своєму партнерові не будь-який об’єкт, а суб’єкта - активного діяча. Саме на цю його активність потрібно орієнтуватись, направляючи йому інформацію, аналізувати його мотиви, цілі, установки.

Особливістю міжособистісної комунікації є те, що в її про­цесі кожен з учасників отримує нову інформацію, яка утворюється 408

від додання до набутої інформації нового смислу залежно від зна­чимості інформації для учасників спілкування.

Міжособистісна комунікація як сумісна діяльність потребує розвитку автоматизованих навичок, творчих мовленнєвих вмінь та “відчуття мови”. Лексичні, граматичні, фонетичні знання станов­лять основу, з якої розвиваються навички цієї діяльності.

При спілкуванні слід врахувати, що мовленнєві навички за своєю природою є механічними, стереотипними, а комунікативні вміння мають творчий характер: умови спілкування ніколи не по­вторюються повністю. Тому прийоми та форми навчання комуні­кативних вмінь повинні відрізнятися від прийомів навчання мов­леннєвим навичкам.

Під поняттям “комунікативні вміння” розуміємо володіння різними функціональними стилями, тобто вміння використову­вати мовні засоби, оптимальні для конкретної мовленнєвої ситуа­ції, додержання правильної літературної вимови, правопису, лек­сичних, граматичних і орфоепічних норм.

Розглянемо вираз “мовленнєва комунікація”. Чому в цьому виразі використовується слово “мовленнєва”, якщо досі зазначали, що мова - найважливіший засіб спілкування? Відповідь на це знайдемо після з’ясування відмінностей, що існують між понят­тями “мова” та “мовлення”. Нагадаємо, що ці поняття розрізня­ються в багатьох мовах (англ. Language / speech; нім. Sprache / rede; франц. Langage / parole).

Спрощено можна зазначити, що мова - це система знаків як засобів спілкування, розумової діяльності, способом вираження самосвідомості особистості, передачі й збереження інформації від покоління до покоління. Одиниці мови та відношення між ними створюють ієрархічно впорядковану структуру. Тут слово висту­пає як знак. У цьому значенні говорять про систему української, російської, англійської і будь-якої іншої мови.

Універсальними мовними одиницями (тобто одиницями, що існують у будь-якій мові) є звуки, морфеми (корені, суфікси, пре­фікси), слова, словосполучення, речення. Кожна одиниця нале­жить до певного рівня мови. Ці рівні взаємопов’язані та чітко впо­рядковані: звуковий рівень - морфемний - лексичний - морфоло­гічний - синтаксичний - семантичний (або смисловий) рівень. У кожній мові існують правила, норми використання тих або інших одиниць.

Мовленням називається один з видів комунікативної діяльності людини: використання мови для спілкування з іншими людьми. У цьому смислі мовлення - це конкретна діяльність, що виражається або у звуковій формі, або в письмовій.

У слові “мова” переважаючим значенням є “система, струк­тура”, а в слові “мовлення” - “діяльність”.

Мовленнєвим здібностям дослідники приділяють особливу увагу і вважають їх основними показниками культури спілку­вання. Критеріями її сформованості є такі: 1) мовний критерій (по­казники - нормативність, правильність); 2) змістово-мовний (по­казники - точність, логічність, ясність, доступність, доречність, чистота, виразність, естетичність, різноманітність, переконли­вість, впливовість).

Принципово важливим кроком у напрямі створення психоло­гії мовленнєвої діяльності як частини психології спілкування і, тим самим, як відносно самостійної частини психології є поява психо­лінгвістики. Мета цієї міждисциплінарній галузі науки - психоло­гічна організація мови. Серед її завдань: визначення рівнів психо­фізіологічної організації мовленнєвої діяльності, виявлення опера­тивних одиниць мовлення та ін.

Зауважимо, що психолінгвістика зорієнтована на дослідження тієї ланки мовленнєвої діяльності, тих чинників спілкування, які мають індивідуальний і водночас універсальний характер.

Модель мовленнєвої комунікації

Коли ми говоримо про спілкування, то розрізняємо дві його форми - пряму комунікацію і непряму комунікацію. До прямої від­носять публічну промову перед відкритою аудиторією, а до непря­мої - усі засоби масової комунікації: радіо, телебачення, магніто­фонні записи, пресу, кіно та ін.

За яких би умов не здійснювалася мовленнєва комунікація, за допомогою яких засобів не передавалася б інформація, скільки б людей не брало участь у спілкуванні, її основу становить єдина схема або модель.

Для здійснення акту людського спілкування необхідні три елементи:

1) відправник комунікації (комунікатор) - людина, яка пере­дає інформацію;

2) одержувач інформації (реципієнт) - людина, яка сприймає цю інформацію;

3) повідомлення - текст у будь-якій формі.

Соціолог Г. Ласуел, аналізуючи спілкування між людьми, створив іншу модель комунікативного процесу, яка включає п’ять елементів:

1) хто? (передає повідомлення) - комунікатор;

2) що? (передається) - повідомлення;

3) як? (здійснюється передача) - канал зв’язку;

4) кому? (напрям повідомлення) - реципієнт;

5) з яким ефектом? - ефективність.

Існують ще дві моделі комунікації - одностороння та двосто­роння. Одностороння - це така комунікація, під час якої той, хто говорить, не отримує зворотного зв’язку. Двостороння - це кому­нікація, у ході якої слухач забезпечує тому, хто говорить, зворот­ний зв’язок, а потім сам стає тим, хто говорить. У тих випадках, коли в двосторонній комунікації беруть участь більше двох осіб, передачу та приймання інформації потрібно упорядкувати. Так ви­никає комунікативна система, або мережа.

Нисхідна комунікація - передача повідомлень від керівників до працівників.

Висхідна комунікація - це передача інформації від робітників керівникам. Висхідна комунікація може бути організованою по-рі­зному. Працівники можуть зв’язуватися з керівництвом підприєм­ства або через менеджерів, або спілкуватися з ними прямо.

Спілкування не можна розглядати як просте відправлення інформації або її приймання ще й тому, що кожен співрозмовник прагне “завоювати” увагу, виявити активність, вплинути на іншого. Правильно було б говорити не про “рух-передачу” інфор­мації, а про обмін нею. Передача будь-якої інформації та її обмін можливі лише через знакові системи.

Рис. 20.1

20.3.